Реферат на тему: Внутрішня структура палат парламентів - Політологія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Внутрішня структура палат парламентів. Характеристика парламентів передбачає детальний розгляд структу-ри їхніх палат. Найважливішими елементами цієї структури є парла-ментські фракції, керівні органи і комісії (комітети). Усі вони своєю діяльністю забезпечують функціонування представницького органу та ре-алізацію його завдань. Парламентські фракції (групи, клуби) утворюються за принципом належності депутатів до тієї чи іншої політичної партії, репрезентованої у представницькому органі. Угруповання депутатів за іншими принципа-ми звичайно забороняються, хоч існують країни, де, крім фракцій, у пар-ламентах функціонують об'єднання депутатів на основі спільних про-фесійних інтересів, регіональної належності тощо. Парламентські фракції звичайно формуються з членів однієї політичної партії, хоч у ряді розвинутих країн існує практика утворення спільних фракцій з представників кількох партій, що проводять єдину або близьку лінію в політиці. У деяких країнах (Австрія, Італія) створю-ють так звані змішані фракції, до складу яких входять депутати, які не є членами будь-якої партії або які не побажали стати членами фракцій, що утворилися на партійній основі. Фракції мають свою внутрішню організацію. Вони звичайно утворю-ють керівні органи. Для розв'язання питань поточної парламентської робо-ти фракції у своєму складі формують так звані робочі групи, які, зокрема, вивчають ті питання, що є предметом окремих законопроектів з порядку денного. Робочі групи мають тимчасовий характер і діють до розв'язання відповідних питань. Фракції орієнтуються на рекомендації робочих груп, до складу яких призначають найбільш компетентних депутатів. Фракції виконують суттєву роль у підготовці і прийнятті практич-но всіх парламентських рішень. Від них залежать зміст порядку денного роботи палати, хід законодавчого процесу, ініціативи щодо контролю за урядом тощо. Фракції беруть активну участь у формуванні інших парла-ментських структур — постійних і спеціальних комісій (комітетів), а та-кож керівних органів палат. У країнах із змішаною республіканською і парламентарними формами правління в тих випадках, коли жодна з партій не завоювала більшості місць у представницькому органі, фракції відіграють вагому, а нерідко і вирішальну роль у формуванні уряду. Че-рез фракції політичні партії впливають на уряд, якщо вважають, що дії останнього суперечать їхнім настановам. Проте не всі фракції володіють такими можливостями в повному обсязі. Зазначені можливості притаманні правлячим партіям. Більш-менш реально реалізувати свої політичні настанови можуть фракції вели-ких партій. Що ж стосується інших партій, то вплив їхніх фракцій на ро-боту парламентів і урядів визначається лише тим, наскільки їхні вимоги і пропозиції відповідають загальному курсу домінуючих політичних сил. Питання організації та діяльності парламентських фракцій вирішу-ються в ряді новітніх конституцій. Існування фракцій визнається консти-туціями Болгарії, Греції, Данії, Естонії, Іспанії, Італії, Румунії, Словенії, Швеції та Югославії. При цьому звичайно йдеться про пропорційне пред-ставництво фракцій у парламентських структурах. У Конституції Порту-галії ці питання регламентуються докладніше. Вона містить ст. 183 «Пар-ламентські групи», де визначено головні напрями їхньої діяльності і пра-ва. У Швейцарії питання організації і діяльності парламентських фракцій врегульовано у спеціальному законі. У більшості країн відповідне регулю-вання здійснюється на основі парламентських регламентів. Однак не завжди існування фракцій передбачено навіть у парла-ментських регламентах. Інколи в них, як у вище згадуваних основних зако-нах, про фракції йдеться лише у зв'язку з функціонуванням парламентських комісій (Нідерланди, Норвегія, Фінляндія). Причому це робиться в такій самій непрямій формі, як і у конституційних текстах. Іноді в нормах консти-туційного права взагалі не згадується про фракції, що, однак, не заперечує їх. Нині фракції є невід'ємним елементом парламентської структури прак-тично в усіх країнах з демократичними політичними режимами. У більшості випадків визначається мінімальна кількість депутатів, яка є достатньою для створення фракцій. Цей мінімум у різних країнах неоднаковий і певною мірою залежить від чисельного складу самих па-лат. Так, для створення фракцій у нижніх палатах парламентів встанов-лено таку кількість депутатів: Бельгія — 3, Австрія та Швейцарія — 5, Італія і Франція — 20, Росія — 35. У ФРН створення фракції можливе за умови, якщо вона нараховує не менше 5% загальної кількості членів бундестагу. Разом з тим у деяких країнах для утворення фракцій вва-жається за достатнє саме існування будь-якої за чисельністю групи депу-татів за умов визнання ними своєї спільної партійної належності. Значні особливості характеризують партійну організацію парла-ментів англомовних країн. У США кожна з політичних партій у палатах конгресу також має свої фракції. Вони слабо пов'язані з іншими партійними структурами поза конгресом і в питаннях своєї діяльності повністю самостійні. Фракції тут — неформалізований конституцією еле-мент парламентської структури, що ні в якому разі не заважає відповідній партійно-політичній активності. Щодо внутрішньої організації, фракції у конгресі США є досить цікавими об'єднаннями. Закриті збори членів партії в кожній з палат на-зиваються кокусом (у демократів) або конференцією (у республіканців). Ці збори проводяться на початку кожної сесії для обговорення політич-них та організаційних питань. Вони узгоджують кандидатури на різні парламентські посади і насамперед на заміщення місць у постійних комітетах палат конгресу. Палати лише формально затверджують пропо-новані кандидатури. Рішення кокусів або конференцій мають обов'язковий характер, хоча парламентарії можуть відступати від них, коли зміст цих рішень прямо суперечить їхнім передвиборним заявам. Одним з неформальних елементів партійної організації конгресу США є лідери партій у кожній з палат. Залежно від результатів виборів у конгрес лідер фракції тієї чи іншої партії визнається лідером більшості або меншості в палаті. В обох палатах лідери фракцій є головними фігурами в проведенні політики своєї партії. Вони працюють у тісному контакті з головами постійних комітетів палат і нерідко таким чином впливають на долю законопроектів. Взаємодіють вони і з представниками виконавчої влади і передусім з президентом. У тих випадках, коли президент і більшість у палаті репрезентують одну партію, глава держави використо-вує лідера більшості як один з основних каналів інформації про діяльність палати і через нього намагається впливати на законодавчий процес. Слід також вказати на існування так званих рульових комітетів. Фактично вони виконують роль колегіальних керівних органів фракцій. До кожного з рульових комітетів входять лідер партії в палаті, голова ко-кусу (конференції), а також організатори, що займаються питаннями партійної дисципліни в палаті. Звичайно до їхнього складу входять і чле-ни ряду важливих постійних комітетів палати, які репрезентують там свою партію. В рамках фракцій створюються інші внутрішні комітети, які займаються організаційною роботою. У цілому ж роль парламентських фракцій у здійсненні державно-влад-них функцій у США, як і в інших президентських республіках, відмінна від значення їх у країнах з парламентарними формами правління. Фракції тут не мають змоги брати участь у здійсненні контролю за діяльністю кабінету, що зумовлено прийнятим принципом жорсткого поділу влад. Але за умов «сильного» законодавчого органу питання партійної організації в його рам-ках завжди мають суттєве значення. Самі ж фракції наповнюють діяльність парламентів відповідним партійно-політичним змістом. Свої особливості має партійна організація парламенту Великобри-танії. Законодавство і політична практика цієї країни не знають такого терміна, як «парламентська фракція». Тут офіційно визнаний поділ скла-ду нижньої палати на «уряд її величності королеви (короля)» та «опо-зицію її величності». Такий статус опозиції визнається в законодавчому порядку: офіційною опозицією є друга за кількістю місць у палаті громад партія, тобто партнер правлячої партії по двопартійній комбінації. Всі інші представлені в парламенті політичні партії не мають формального статусу офіційної опозиції і не наділені відповідними правами. Характер-но, що законом встановлене державне грошове утримання керівників офіційної опозиції в обох палатах парламенту. У Великобританії, як і в США, питання парламентської організації політичних партій здебільшого не регламентуються правовими нормами, а віднесені до дії статутів (внутрішніх правил) самих партій. Тут також об'єднання членів парламенту за партійною належністю слабко пов'язані і майже не залежать від органів партії поза стінами парламенту. Більше то-го, парламентські об'єднання членів головних партій є окремими структу-рами, які нарівні з іншими входять до системи керівних партійних органів. Вони навіть посідають одне з центральних місць у системі цих органів. Головною дійовою особою парламентської організації кожної з двох ос-новних політичних партій Великобританії — консервативної і лейборист-ської — є її лідер. Він водночас вважається лідером партії в цілому. Порядок обрання лідера у консерваторів і лейбористів дещо різниться. Якщо у пер-ших його обирають тільки члени палати громад від цієї партії, то у других така процедура проводиться в рамках спеціальної колегії, до складу якої нарівні з парламентаріями входять представники профспілок та місцевих партійних організацій. При цьому слід враховувати, що у випадку завоюван-ня партією більшості місць у палаті громад обраний таким чином лідер її стає прем'єр-міністром. Поєднання в руках однієї особи керівних посад у партії та в уряді зумовлює її найвпливовішу роль у здійсненні політичної влади. У переважній більшості інших країн з парламентарними формами правління лідерів (голів) партій визначають на з'їздах або конференціях, і їхня роль тут дещо інша. Навіть якщо лідер буде обраний у парламент, а це за існуючим виборчим правом практично йому гарантовано, він не очолює автоматично парламентську фракцію своєї партії. На це місце мо-же бути обраний інший авторитетний парламентарій — член партії. Що ж до заміщення в таких випадках посади прем'єр-міністра, то на цю посаду претендує або обраний на з'їзді партії її лідер, або там же висунутий один з партійних керівників. У Великобританії, крім лідерів, у складі парламентського представ-ництва головних політичних партій утворюються спеціальні керівні комітети. У період перебування партій в опозиції такі комітети мають на-зву тіньових кабінетів. Порядок формування останніх у консерваторів і лейбористів різниться. Лідер консервативної партії практично сам визна-чає, хто з парламентаріїв буде входити до його складу. При цьому він зви-чайно рахується з внутрішньопартійною розстановкою сил і передусім на її найвищому рівні. Тіньовий кабінет лейбористської партії обирає її парла-ментська організація. За кожним з членів тіньових кабінетів визначається певний напрям політичної діяльності, який відповідає сфері компетенції того чи іншого міністерства. У парламентських дебатах члени тіньового кабінету сприймаються як своєрідні візаві відповідних міністрів. Розгляд партійної організації парламентів був би неповним без харак-теристики фракційної дисципліни у представницьких органах. Зокрема, в парламентах розвинутих країн у структурі фракцій виділяються партійні ор-ганізатори — секретарі або інші особи, які зобов'язані підтримувати дис-ципліну в палаті. Секретарі контролюють парламентську діяльність членів своєї партії. Вони стежать за тим, щоб депутати відвідували засідання пала-ти, а також виступали і голосували згідно з наданими керівництвом фракції інструкціями. За недотримання інструкцій чи інші порушення на депутата накладають дисциплінарні стягнення аж до виключення зі складу фракції. У Великобританії та в деяких інших англомовних країнах з парламентарни-ми формами правління відповідні організатори вважаються членами уряду в тих випадках, коли їхні партії є правлячими. Важливим елементом внутрішньої структури палат парламентів є їхні керівні органи — одноосібні або колегіальні. В Японії, в англомовних і деяких інших країнах керівництво палатами здійснюється одноосібне їхніми головами. В однопалатних парламентах і в нижніх палатах голів обирають самі палати, іноді лише на час сесії. Проте реально вони завжди залишаються на своєму місці протягом усього періоду роботи парламенту даного скликання. В усіх англомовних країнах одноосібний голова парламенту або ниж-ньої палати зветься спікером. Його повноваження і фактичне становище в палаті в різних країнах помітно різняться. Так, спікер палати громад пар-ламенту Великобританії має широкі повноваження в питаннях процедури. Він стежить за дотриманням регламенту, керує парламентськими дебата-ми, організовує виконання внутрішньо парламентських рішень тощо. Спікер несе відповідальність за роботу адміністративно-допоміжних служб палати. Важливим є його право самотужки встановлювати правила парла-ментської процедури. Так звані правила спікера становлять важливу час-тину офіційних регламентів палати громад. Вони діють доти, поки сама па-лата спеціальним рішенням їх не скасує. Особа спікера вважається політичне нейтральною. Депутат, обраний спікером, відразу ж припиняє всі формальні зв'язки зі своєю партією. Самі ж вибори спікера проводяться на непартійній основі. Іноді спікер репре-зентує опозиційну партію. У виборчому окрузі, де балотується спікер, не прийнято висувати кандидата-конкурента. Новий склад палати майже зав-жди знову обирає на строк своїх повноважень «старого» спікера. Все це має бути запорукою його політичної неупередженості. Через це спікер не бере безпосередньої участі в парламентських дебатах і голосує тільки тоді, коли під час голосування голоси депутатів розділились нарівно. Крім спікера, в палаті громад парламенту Великобританії працює ще одна важлива особа — лідер палати. Його призначає прем'єр-міністр з числа політичних діячів — членів кабінету (уряду). Лідер палати зав-жди виступає від імені уряду і несе відповідальність тільки перед його главою. Лідер наділений різноманітними повноваженнями, серед яких слід виділити право брати участь у визначенні порядку денного роботи палати. Він також інформує палату про всі урядові справи, що мають за-гальнодержавне значення. Дещо вужчими правами наділені спікери в парламентах інших ан-гломовних країн. Різниться і їхній загальний статус. Так, спікера палати громад парламенту Канади за традицією обирають з лав правлячої партії, хоча можливі і винятки. На відміну від нижньої палати британського парламенту, де спікер звичайно займає посаду на весь час його обрання як депутата, в Канаді строк перебування на цій посаді, як правило, обме-жений одним скликанням, що пов'язано з прийнятим принципом послідовної ротації на посаді спікера представників англо- і франкомов-ного населення. До претендента на посаду спікера ставиться вимога зна-ти обидві державні мови — англійську і французьку. Якщо обраний па-латою спікер є представником однієї з двох мовно-етнічних груп, то його заступник має обов'язково репрезентувати іншу групу. Спікер палати представників конгресу США реально є представником своєї партії і діє відповідно. Тому на цю посаду завжди обирається конгрес-мен від тієї політичної партії, яка має більшість у палаті. Спікер палати представників є однією з найважливіших осіб, які забезпечують реалізацію законодавчих програм партії більшості. І хоча він офіційно не очолює цю більшість, його рішення і дії користуються великим авторитетом і орієнту-ють поведінку багатьох парламентаріїв. На відміну від спікера британської палати громад, він голосує і тим самим визначає свою партійну позицію. Як і кожний одноосібний голова палати, спікер має широкі повно-важення в забезпеченні нормальної діяльності палати представників згідно з встановленою процедурою. Водночас у цій сфері він користується і значними дискреційними повноваженнями, тобто практично діє на свій власний розсуд. Це передусім стосується вирішення питань надання слова і парламентської дисципліни. В англо-американській юридичній і політо-логічній літературі існує вираз «спіймати погляд спікера», або «бути ви-знаним спікером», який означає, по суті, довільну поведінку спікера в ході парламентських дебатів. Спікеру палати представників конгресу США належить право призна-чати членів узгоджувальних та інших об'єднаних комітетів, а також комітетів з розслідування. Саме спікер вирішує, який постійний комітет бу-де розглядати законопроект, а від цього нерідко залежить доля останнього. У верхніх палатах одноосібний керівник, як правило, також оби-рається. Проте існує й інша практика. У Канаді відповідна посада заміщується за рішенням генерал-губернатора з рекомендації прем'єр-міністра. У США офіційним головою верхньої палати є віце-президент. Водночас сенат обирає так званого тимчасового голову, який, за деякими винятками, веде засідання палати. У Великобританії керівництво пала-тою лордів здійснює лорд-канцлер. Як зазначалося, він займає і ряд су-дових посад, а також є членом британського уряду (кабінету). Повноваження голів верхніх палат нерідко більш обмежені у порівнянні з одноосібними керівниками нижніх палат. У першу чергу це стосується тих парламентів, де палати нерівноправні, і домінує або пере-важає за своєю загальною компетенцією нижня палата. У більшості країн керівну роботу в палатах парламентів здійсню-ють виборні колегіальні органи (бюро, президія, правління тощо). Голову цього органу, як правило, обирає палата і він є водночас її головою. Знач-ну частину функцій керівництва палатою голова здійснює самостійно. Ти-тули він має різні: власне голова (у більшості країн), маршалок (у Польщі), президент (в Австрії, Норвегії, ФРН), тальман (у Швеції) тощо. Значними особливостями характеризується порядок заміщення по-сади голови у верхніх палатах парламентів таких федеративних держав, як Австрія та ФРН. Так, в Австрії у федеральній раді заміна головуючого відбувається через кожні півроку: головують по черзі представники різних земель, розташованих за алфавітом. Такий самий принцип заміщення по-сади голови встановлений і в бундесраті ФРН з тією лише різницею, що строк повноважень кожного з головуючих становить один рік. Кількісний склад колегіальних керівних органів палат істотно різниться. У цілому ряді країн він визначений у межах від трьох до п'яти осіб. Частіше ж колегіальні органи являють собою більш чисельні і навіть громіздкі структури. Так, у Швейцарії бюро нижньої палати складається з десяти осіб, а верхньої — з п'яти, у Франції — з двадцяти двох і двадцяти відповідно. В Італії бюро кожної з палат складається з шістнадцяти членів. Президія бундестагу ФРН нараховує дев'ятнадцять чоловік. Такі цифри по-яснюються тим, що до складу колегіальних органів палат тут входять не тільки голови та їхні заступники, а й так звані секретарі і квестори. Секретарі виконують в основному організаційно-технічну роботу в ході парламентських засідань. Квестори займаються питаннями парла-ментського персоналу та організації офіційних церемоній. Усі ці посадові особи обираються із складу представницького органу звичайно з ураху-ванням пропорцій партійного представництва в ньому. Роль колегіального органу в керівництві палатою досить обмежена. Головну відповідальність за ведення парламентських справ несе голова цьо-го органу. Важливо й те, що колегіальні керівні органи палат парламентів звичайно розглядаються лише як робочі органи палат. Вони не мають пов-новажень приймати будь-які рішення за самі палати ні під час сесій, ні в періоди парламентських канікул. До того ж колегіальні керівні органи в переважній більшості країн не виконують політичні функції загального ха-рактеру і обмежуються лише внутрішньо парламентськими справами. Голови палат (парламентів) здійснюють церемоніальні функції і представляють палату у відносинах з іншими державними органами, а та-кож у сфері міжпарламентських відносин. І хоча вони майже повсюдно не зобов'язані зрікатися своєї партійної належності, від них вимагається керу-вати парламентською роботою без будь-якої політичної упередженості. Водночас за головами палат закріплені і важливі політичні функції. У більшості республік голови парламентів (нижніх палат) особисто або спільно з іншими посадовими особами заміщують президента в разі його тимчасової відсутності. В Італії, Франції, ФРН та Югославії право такого заміщення належить головам верхніх палат. В Австрії функції президен-та переходять спочатку до глави уряду — канцлера. Якщо пост президен-та залишається вакантним понад 20 днів, або якщо главу держави усуну-то з поста за результатами спеціально проведеного референдуму, то його функції здійснює керівний орган нижньої палати парламенту. В деяких країнах голови палат (парламенту) входять до складу спеціальних колегій, що у відповідних ситуаціях заміщують президента. В Ірландії до складу такої колегії входять голови палат і голова верховного суду, в Ісландії — голова парламенту, голова верховного суду і прем'єр-міністр. Здійснюють голови палат і деякі інші політичні функції. У Казах-стані та Франції голови обох палат парламенту разом з президентом при-значають відповідно по два і три члени конституційної ради кожний і тим самим формують склад цього органу, що здійснює функції конституційно-го контролю. Ці повноваження голів палат, безумовно, надають їм значної політичної ваги. Повноваженнями політичного характеру наділені й голови парла-ментів у ряді країн, що утворилися на терені колишнього СРСР. Наприк-лад, за конституцією голова олій мажлісу (парламенту) Узбекистану здійснює загальне керівництво підготовкою питань порядку денного, коор-динує діяльність парламентських комітетів і комісій, організовує контроль за виконанням законів і постанов парламенту, керує роботою у сфері міжпарламентських зв'язків тощо (усього тринадцять пунктів). У відповідних країнах до складу колегіальних керівних органів парла-ментів, крім голів палат та їхніх заступників, входять голови постійних комісій представницьких органів. Тим самим зберігається підхід до ор-ганізації цих органів, що був прийнятий за часів існування СРСР. Крім керівних органів палат, у парламентах нерідко утворюються й інші колегіальні структури, що також вирішують суто організаційні пи-тання і, зокрема, займаються парламентською процедурою. Це конференції голів, ради голів тощо. До їхнього складу, крім керівників палати (парла-менту), входять голови постійних парламентських комісій (Фінляндія) або керівники фракцій (Австрія, Бельгія, Португалія) або ті й інші (Швеція). Прикладом подібних парламентських структур може бути і рада старійшин, що утворюється в бундестазі ФРН. Рада старійшин відіграє до-сить помітну роль у вирішенні організаційних питань роботи палати. До її складу входить голова бундестагу, його чотири заступники, адміністратор (директор) бундестагу, представник уряду в ранзі міністра і двадцять три депутати, які репрезентують парламентські фракції. Рада старійшин зби-рається щотижня для затвердження детального порядку денного засідань палати і прийняття окремих рішень неполітичного характеру. Бундестаг затверджує всі її рішення практично без обговорення. На відміну від інших країн, де відповідні парламентські структури діють на постійній основі, в Італії конференція голів парламентських груп (фракцій) створюється з приводу виникнення конкретних ситуацій і скликається за ініціативою голови палати, уряду або однієї з груп. Вона наділена найширшими повноваженнями з питань роботи палати і її постійних комісій. Завершуючи розгляд парламентських структур, які забезпечують роботу самого представницького органу, зупинимося на характеристиці адміністративно-допоміжних служб. Такі служби діють в усіх парламен-тах, хоча форми і масштаби їхньої діяльності в різних країнах неодна-кові. У Великобританії, Італії, Нідерландах, США, Японії та в ряді інших країн кожна з палат парламенту має свої окремі адміністративно-до-поміжні служби. Головна особливість юридичного статусу фактично всіх співробітників цих служб полягає в тому, що вони визначаються як пар-ламентські службовці і займають свої посади за наймом. Дещо осторонь стоять фігури керівників таких служб. Вони мають спеціальний титул ге-нерального секретаря, директора, клерка палати тощо. Під загальним керівництвом генерального секретаря, директора або клерка парламенту перебувають усі адміністративні служби, що здійснюють матеріально-технічне забезпечення представницького органу. Разом з тим він очолює і певні інформаційні структури, зокрема, бібліотеку та різного роду аналітичні підрозділи, що постачають парламентаріям потрібну інфор-мацію. Відповідні підрозділи є практично в усіх парламентах. Вони не тільки готують аналітичні й оперативні матеріали для внутрішньо парламентського використання, а й задовольняють різного роду публічні потреби. Як правило, в рамках допоміжних служб готуються офіційні публікації, в тому числі бюлетені із законодавчими текстами і стеногра-ми парламентських дебатів. При кожному парламенті працює спеціальна служба зв'язку із засобами масової інформації та деякі інші. Все це сприяє забезпеченню гласності в діяльності представницьких органів.
1 2 3 4 5 Категория: Політологія \| Добавил: Aspirant (29.06.2014)
Просмотров: 647 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: