Реферат на тему:СУЧАСНИЙ МОНЕТАРИЗМ ЯК НАПРЯМ РОЗВИТКУ КІЛЬКІСНОЇ ТЕОРІЇ - Політологія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:СУЧАСНИЙ МОНЕТАРИЗМ ЯК НАПРЯМ РОЗВИТКУ КІЛЬКІСНОЇ ТЕОРІЇ. СУЧАСНИЙ МОНЕТАРИЗМ ЯК НАПРЯМ РОЗВИТКУ КІЛЬКІСНОЇ ТЕОРІЇ Сучасний монетаризм як один із напрямів економічної думки виник у 60-х роках XX ст. у зв'язку з пошуком шляхів подолання інфляції, тривале зростання якої ставилося за провину економіч-ній політиці, що проводилася за кейнсіанськими рецептами. Кейн-сіанство сформувалося на межі 20—30-х років, коли потрібно бу-ло подолати глибокий спад виробництва та безробіття. А для цього були придатними будь-які способи «накачування» держа-вою ефективного попиту як через фіскально-бюджетну, так і мо-нетарну політику, незважаючи на можливі інфляційні наслідки. Сучасний монетаризм сформувався в 60—70-ті роки, коли особливо загострилася проблема інфляції, а проблеми безробіття та спаду виробництва відійшли на другий план. Вирішити цю проблему за кейнсіанськими рецептами було неможливо, потріб-ні були нові підходи. Разом з тим сучасний монетаризм не є принципово новою те-орією. Він, по суті, є відродженою й осучасненою неокласичною кількісною теорією. У процесі розвитку цієї теорії монетаристи спиралися на кейнсіанські дослідження грошового механізму і, безумовно, запозичили з нього те, що не суперечило реальній Дійсності. Тому між сучасним монетаризмом і кейнсіанством є певна наступність, тим більше, що і саме кейнсіанство принци-пово не відкидало кількісної теорії. Якраз остання була методо-логічним підґрунтям формування обох цих напрямів, що, безпе-речно, сприятиме їх взаємному зближенню. Вважається, що формування сучасного монетаризму було запо-чатковано виходом у світ наукових праць представників «чиказької Школи» на чолі з М. Фрідманом: «Дослідження в галузі кількісної теорії» (за редакцією М. Фрідмана, 1956) та «Історія грошей Сполу-чених Штатів. 1868—1960» (автори М. Фрідман та А. Шварц, 1963). Найбільш вагомими елементами сучасного монетаризму, які стосуються теорії грошей та монетарної політики, є такі положення: * Усупереч базовому положенню кейнсіанської теорії, що рин-кова економіка внутрішньо не збалансована і її механізм не здат-ний до саморегулювання, монетаристи дотримуються прямо про-тилежного погляду — вільна ринкова економіка, що базується на приватній власності, є потенційно гармонійною, здатною до пов-ного саморегулювання, якщо певні зовнішні сили цьому не ста-нуть на заваді. Тому якщо в реальній дійсності в економіці є такі явища, як періодичні кризи, безробіття, інфляція тощо, то це ре-зультат дії саме таких зовнішніх сил. Зокрема, в названій вище праці «Історія грошей Сполучених Штатів. 1868—1960» М. Фрід-ман та А. Шварц довели, що світова економічна криза 1929— 1933 pp., що розпочалася в США, була спровокована помил-ковою монетарною політикою ФРС, що призвела до надмірного скорочення пропозиції грошей і платоспроможного попиту. * Грошова сфера у монетаристів є відносно самостійною, відо-кремленою від сфери реальної економіки, що означало відро-дження «класичної дихотомії», яка розглядає грошовий механізм як екзогенний щодо економіки. Оскільки грошова сфера безпосе-редньо пов'язана з діяльністю держави (через емісію грошей та монетарну політику), то якраз вона не може бути внутрішньо збалансованою і є потужним джерелом дестабілізації для сектора реальної економіки. * Оскільки головна загроза дестабілізації для реальної еконо-міки виходить з грошової сфери, то остання має бути централь-ним об'єктом державного регулювання, з тим щоб створити най-сприятливіші умови для повної реалізації можливостей ринково-го механізму саморегулювання. При цьому держава повинна ре-гулювати грошову сферу переважно економічними методами, аби максимально виключити пряме втручання в економічну дія-льність суб'єктів ринку. У цю вимогу не вписуються фіскально-бюджетні методи економічного регулювання як надто жорсткі. Тому монетаристи зосередили основну увагу у своїх досліджен-нях на методах та інструментах монетарної політики1. 1 Отже, монетаристи не виключали зовсім державного регулювання, тільки змістили його спрямованість із сектора реальної економіки на гро-шовий сектор, а всередині останнього на перше місце поставили метод монетарної політики як найбільш адекватні саморегулюванню господарсь-кої системи. «Аналіз динаміки грошової маси (пропозиції грошей) та ди-наміки кризових явищ в економіці США приблизно за 100 років, проведений М. Фрідманом та А. Шварц, незаперечно довів, що номінальний обсяг ВВП перебуває у тіснішому кореляційному зв'язку з пропозицією грошей, ніж з інвестиціями та генеруючою їх нормою процента, які визнаються кейнсіанцями вирішальним чинником впливу на економіку. Динаміка ВНП, а значить і цін, чітко, тільки з деяким відставанням, йде за динамікою маси гро-шей в обороті. Тому монетаристи знову в центр уваги поставили кількісний чинник, який безпосередньо, а не через процент та ін-вестиції, впливає на кон'юнктуру ринку, ціни і виробництво. На цій підставі вони вважали регулювання пропозиції грошей важ-ливим способом попередження кризових явищ, згладжування ко-ливань ділового циклу.* Як послідовні прихильники кількісної теорії, монетаристи спираються у своїх дослідженнях на формулу «рівняння обміну» І. Фішера: М * V = P * Q. Різниця лише в тому, що І. Фішер робить наголос на вплив грошового фактора (кількості грошей) на ціни, а монетаристи — на вплив цього чинника на обсяг номінального валового продукту. Проте ця відмінність не заперечує принципо-вої тотожності їх позицій щодо центрального положення кількіс-ної теорії — про вплив кількості грошей на ціни. Адже величина PQ — це фактично обсяг валового національного продукту. Тому рівняння обміну можна записати так: М-У=ВНП, де ВНП — номінальний валовий національний продукт. Але суть указаного рівняння і взаємозв'язок його складових від цього не змінюються.* Досить близькою до кількісної теорії є й позиція монетарис-тів щодо швидкості грошей та її впливу на економічні процеси. Вони стверджують, що величина V стабільна на коротких часо-вих інтервалах, а змінюється лише на довготермінових інтерва-лах, проте зміни ці відбуваються плавно і можуть легко передба-чатися. Це дало підстави монетаристам абстрагуватися від чин-ника V при визначенні впливу М на рівень цін на всіх часових ін-тервалах, у чому вони повністю солідаризуються з представни-ками класичної кількісної теорії.* Поставивши в центр свого дослідження кількісний фактор (М), монетаристи змушені були по-новому сформулювати і «пе-Редатний механізм», звівши його до формули: М — П0 — Ц, тобто зміна кількості грошей (М) впливає на попит (П0) і через нього на ціни (Ц). Цей механізм видається досить ефективним оскільки тривалість передатного процесу є короткою і можли-вість впливу на ціни через регулювання М досить висока. Це дає можливість оперативно регулювати через пропозицію грошей збалансованість попиту і пропозиції на ринку. Проте такий «передатний механізм» має й істотний недо-лік— він обмежується лише процесами, що відбуваються у сфері обміну і зовсім не зачіпає сфери виробництва, яка зали-шається в ньому «чорним ящиком». М. Фрідман спробував по-яснити той механізм, що скритий у «чорному ящику», через портфель активів, якими володіють усі економічні суб'єкти. Усі власники таких портфелів звикають до певної структури цих ак-тивів, зокрема до співвідношення грошових запасів і запасів ін-ших активів (фінансових і нефінансових). І якщо пропозиція грошей (М) зростає, звична структура активів порушується, і щоб її відновити, економічні суб'єкти будуть більше купувати інших активів, у тому числі матеріальних, що підвищить попит на товарних і фінансових ринках і стимулюватиме розширення виробництва. У кейнсіанському аналізі портфель активів вклю-чає лише один актив — облігації, що не дає можливості виявити цей шлях впливу М на виробництво.* Визнавши регулювання пропозиції грошей (М) головним напрямом регулятивного впливу держави на економіку, моне-таристи могли, подібно до кейнсіанців, сповзти на інфляційні позиції. Адже нарощування пропозиції грошей (М), у їх трак-туванні, само по собі приводить до зростання платоспромож-ного попиту, що «тягне» за собою розширення номінального ВВП. Останнє може бути як за рахунок збільшення виробницт-ва реального ВВП, так і за рахунок зростання середнього рівня цін, тобто інфляції. Щоб виключити таку можливість, М. Фрідман запропонував «грошове правило» довгострокової грошової політики, за яким держава повинна не намагатися «накачувати» ефективний попит через довільне нарощування маси грошей, а підтримувати помір-не, постійне збільшення пропозиції грошей пропорційно до серед-ньорічних темпів зростання ВВП та очікуваної інфляції. Згідно з цим правилом приріст маси грошей в обороті визначається за формулою, яка дістала назву «рівняння Фрідмана»: АМ=А/) + АТ, де А М— середньорічний темп приросту маси грошей, % за три-валий період; Д Р — середньорічний темп очікуваної інфляції1, %; Д Т — середньорічний темп приросту номінального ВВП, %. Розраховані М. Фрідманом на підставі цього правила темпи стабільного зростання М для СІЛА в той період коливалися в ме-жах 3—5% на рік. Якби центральний банк США утримував пропо-зицію грошей протягом тривалого часу в цих межах, то середній рівень цін залишався б незмінним. У разі перевищення цих меж у країні розпочалося б розкручування інфляції, а при більш низьких темпах зростання пропозиції грошей розпочнеться дефляція, ско-рочення темпів зростання ВВП і навіть його зменшення. Монетарне™ внесли певні корективи в постулати класичної кількісної теорії: * визнали, що на тривалих часових інтервалах V змінюється, що ускладнює зв'язок між Мі Р та робить їх динаміку непропор-ційною;* між зміною Мта її проявом у сфері цін і виробництва існує певний часовий лаг, який теж ускладнює зв'язок між Мта Р і по-винен враховуватися в монетарній політиці; * ці два явища грошового механізму, по суті, виключають два постулати кількісної теорії — пропорційності й однорідності, і вони замінюються постулатом асинхронності в динаміці Мі Р', * держава у своїй монетарній політиці повинна орієнтуватися не на поточні проблеми, а на перспективні — передусім на під-тримання цін на стабільному рівні. Сучасний монетаризм дістав широке визнання в економічній науці, а його рекомендації — в економічній практиці2. Його при-тягальна сила полягає у такому:* у введенні жорсткого правила поведінки для держави в гро-шовій сфері, що діє подібно до золотого стандарту;* у простоті, легкості і надійності вирішення надто складних суспільних проблем (послаблення циклічності, підвищення рівня зайнятості, подолання інфляції тощо) — для цього достатньо тримати під жорстким контролем грошову пропозицію, заборо-нити будь-які вільності з боку держави при регулюванні грошо-вої сфери; . Темпи очікуваної інфляції визначаються не по всій інфляції, а за винятком тієї її частини, яка спровокована неекономічними чинниками (діями держави, профспілками тощо). . США та Великобританія з 80-х років переорієнтували свою монетарну політику на грошове правило М. Фрідмана й одержали позитивні результати. ьт?Л—90-ті роки темпи інфляції знизились більше ніж удвічі, темпи зростання апП утримувалися в середньому на рівні 3—4% у рік. * у надто простому способі визначити винуватця тих чи інших економічних та соціальних негараздів — ним є орган, який допу-стив надмірне зростання, або надмірне скорочення Мв обороті;* у явних симпатіях монетаристів до приватного підприємниц-тва, захисті його від надмірного втручання з боку держави, про-позиціях створити для нього найсприятливіші конкурентні, фіс-кальні, монетарні тощо умови для розвитку. Разом з тим ідеї сучасного монетаризму не залишилися засти-глими догмами. Вони постійно піддавалися жорсткій критиці, а зміни в економічній ситуації в країнах Заходу обумовлювали прагнення віднайти нові або вдосконалити старі положення мо-нетаристської теорії, у тому числі і шляхом компромісів між її двома напрямами — кейнсіанством та монетаризмом. 7.5. СУЧАСНИЙ КЕЙНСІАНСЬКО-НЕОКЛАСИЧНИЙ СИНТЕЗ У ТЕОРІЇ ГРОШЕЙ З позицій історичного розвитку економічної теорії сучасний монетаризм спіткала та ж сама доля, що й кейнсіанство: після стрімкого злету розпочався період критичної оцінки, розчаруван-ня та спроб удосконалення. Це можна пояснити тим, що поява сучасного монетаризму у його крайньому прояві (ідея «чиказької школи») була спробою дати відповідь лише на одну локальну проблему економічного розвитку — знайти вихід з інфляційного тупика, в якому опинилася капіталістична економіка в 60—70-ті роки, подібно до того як кейнсіанство шукало відповідь теж на одну локальну проблему, але пов'язану з подоланням безробіття та економічного спаду, перед якою опинилося капіталістичне су-спільство на межі 20—30-х років. Для Кейнса і його школи боротьба з інфляцією не була актуаль-ною, найбільше їх цікавила проблема безробіття, і вони навіть ради-ли використовувати інфляцію для вирішення цієї проблеми. Для Фрідмана і його школи так само не дуже актуальною була проблема боротьби з безробіттям, їх особливо турбувала інфляція, і вони для її подолання радили жорстко обмежити пропозицію грошей темпа-ми зростання ВВП, заспокоюючи суспільство, що ринковий меха-нізм сам відрегулює економічну рівновагу, тобто пропонували пус-тити вирішення проблеми зайнятості на самоплив. Коли економіка західного світу в 70—80-ті роки вийшла на пряму поступового рівномірного зростання за відсутності висо-кої інфляції, виявилося, що актуальні для кейнсіанців і монетаристів локальні проблеми не просто зникли, а трансформували-ся в хронічні та одночасні. Інфляція та безробіття постійно «же-вріють» у ринковій економіці, загрожуючи підірвати її механізм to в одному, то в іншому напрямі, а то й в обох зразу. Щоб за-побігти таким загрозам, ринкову економіку в нових умовах по-трібно «лікувати комплексно» — від можливості сплеску як ін-фляції, так і безробіття та стагнації. Ні кейнсіанські, ні монета-ристські рецепти в їх чистому вигляді для цього не годилися, що й визначило процес взаємопроникнення цих ідей, формуван-ня кейнсіансько-монетаристського синтезу як нового етапу в розвитку монетаристської теорії. Не вдаючись до розбору конкретних ідей окремих економіс-тів, що представляють цей новий напрям, зупинимося лише на деяких положеннях з арсеналу кейнсіанців та монетаристів, які стали загальновизнаними та широко реалізуються на практиці. Сьогодні вже більшість економістів визнають активний вплив кількісного фактора (М) на перебіг процесів у сфері реальної економіки на коротких інтервалах та на рівень цін (та інфляцію) — на довготермінових. Визнають вони і важливу роль держави в ре-гулюванні економіки, тільки дещо по-різному розставляють ак-центи при визначенні механізму регулювання. Одні з них більше уваги приділяють активному прямому впливу на реальний сектор економіки через механізм фіскально-бюджетної політики, що дає підстави звинувачувати їх у прихильності до кейнсіанства. Другі, не відкидаючи ролі фіскально-бюджетної політики, перевагу на-дають монетарному механізмові в економічному регулюванні, що свідчить про більші симпатії їх до монетаризму. Водночас усі во-ни визнають допустимість помірної інфляції, її позитивний вплив на розвиток реальної економіки та спроможність центральних банків регулювати пропозицію грошей (М) на адекватному помі-рній інфляції рівні. Представники обох напрямів монетаристської теорії пого-джуються з тим, що зупинити інфляційну спіраль важко, що лег-ше її попередити, ніж потім перебороти. Тому вони єдині в тому, Що кожна країна мусить виробити таку стратегію монетарної по-літики, яка не дала б змоги інфляції вийти з-під контролю. Для Цього центральні банки повинні мати високий рівень самостійно-сті, а пріоритетом їх діяльності має стати досягнення довгостро-кових стратегічних цілей, а не орієнтація на поточні вимоги еко-номічних суб'єктів чи політичних структур, якими б гострими потребами вони не обґрунтовувалися. Щодо змісту таких страте-гічних цілей, то позиції окремих дослідників розходяться: одні пропонують стабілізацію цін, інші — стабілізацію грошової маси, треті — стабілізацію попиту, четверті — стабілізацію номіналь-ного ВНП. Але такі розходження не зачіпають методологічних засад, є нормальним проявом творчого підходу до розв'язання складної економічної проблеми. У зв'язку з визнанням пріоритетності в монетарній політиці довгострокових стратегічних цілей, актуальності набула проблема опрацювання загальних правил поведінки в грошовій сфері, якими повинні керуватися органи монетарного управління у своїй опера-тивній діяльності. Оскільки кейнсіанці більше орієнтуються на проблеми короткотермінового періоду, а монетаристи —'довго-термінового, розроблення таких правил має сприяти вирішенню проблем обох періодів. Зокрема, такі правила обмежуватимуть дії монетарної влади щодо надто вільного повороту «штурвала еко-номічного корабля» під впливом поточних подій, які нерідко оці-нюються суто суб'єктивно. Цей «корабель» буде більш прямолі-нійно рухатися до стратегічних цілей. У процесі полеміки щодо необхідності таких правил монета-ристи погодилися збільшити їх гнучкість і розширити межі для того, щоб монетарна влада мала більше простору для маневру при оперативному реагуванні на деякі непередбачувані події. Кейнсіанці, у свою чергу, погодилися з доцільністю розроблення «загальних правил» у такому трактуванні. Більшість економістів сходяться на тому, що визначення стра-тегічних цілей та чіткого «коридору» руху до них буде заспокій-ливо діяти на економічних суб'єктів, зменшувати їхні негативні очікування щодо поведінки цін, курсу та процента і цим сприяти досягненню рівноваги на грошовому ринку. Багато спільного досягнуто вже і в підходах до використан-ня інструментів монетарного регулювання. Сучасна монетарна практика базується, власне, на рекомендаціях як кейнсіанців, так і монетаристів. Так, операції на відкритому ринку, що най-більш безпосередньо впливають на пропозицію грошей (М), ґрунтуються на монетаристських рецептах проведення грошо-во-кредитної політики, а процентна політика, яка більш тісно пов'язана з інвестиційними процесами, — на кейнсіанських рецептах. Проте як одні, так і другі застосовуються в практич-ній діяльності центральних банків з регулювання монетарної сфери. Процентна політика та операції відкритого ринку вва-жаються класичними інструментами грошово-кредитної полі-тики і в цьому статусі ввійшли в більшість публікацій з моне-таристської теорії, у тому числі в навчальну літературу. Спираючись на рекомендації, що синтезують ідеї монетарист-ської та кейнсіанської шкіл, сучасна регулятивна практика досить ефективно поєднує свою прихильність до довгострокових цілей економічного розвитку, що походить з монетаристських ідей, з обережним застосуванням регулюючих заходів держави на коро-ткотермінових інтервалах, зокрема в межах економічного циклу. Якраз тому Заходу вдалося уникнути великих економічних по-трясінь з початку 80-х років XX ст.
1 2 3 4 5 Категория: Політологія \| Добавил: Aspirant (29.06.2014)
Просмотров: 394 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: