Реферат на тему: Суб‘єкт і об‘єкт політики - Політологія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Суб‘єкт і об‘єкт політики. ПЛАН 1. Суб‘єкт і об‘єкт політики. Людина як самоціль в політиці. 2. Політичний процес та його регулятори. 1. Суб‘єкт і об‘єкт політики. Людина як самоціль в політиці В основі різнобічних інтересів соціальних суб'єктів лежать різні потреби: економічні, соціальні, психологічні тощо. Останні породжують прагнення реалізувати зазначені потреби використанням політичної влади. Кожна соціальна група намагається впливати на форми політичної влади, конкретні напрями й методи її діяльності, аби остання відбивала інтереси саме цієї групи. Форма впливу може бути або безпосередньою, або через політичні партії, суспільні організації та рухи. Зі сказаного випливає: об'єктом політики насамперед є влада. До неї прагнуть політичні сили, які відбивають інтереси тих чи інших соціальних груп суспільства. Але якщо влада є самоціллю для певних політичних суб'єктів, це може спричинити серйозний конфлікт, оскільки суспільство не здатне нормально функціонувати, коли не враховуються інтереси інших політичних суб'єктів. В окремі періоди історії боротьба за владу може виходити на перший план, однак після цього обов'язково настає період, коли сфера політики стає набагато ширшою і охоплює процеси функціонування та розвитку влади, впливу на економічні, соціальні, духовні процеси, що відбуваються в суспільстві. Таким чином, констатуємо, що об'єктом політики в різних сферах суспільства є відносини соціальних груп із питань, життєво важливих для зазначених груп і суспільства взагалі, а також відносини між ними та державними інституціями. У першому випадку йдеться про такі поняття, як власність, влада, морально-етичні норми, у другому — форми й методи реалізації економічної, суспільної, соціальної політики тощо. Суб'єктом політики можуть бути особистість, організація або суспільна група, які здатні творити політику й ініціювати істотні зміни в політичних відносинах. (Під творенням політики розуміють постійну й певною мірою самостійну участь у політичному житті відповідно до власних і суспільних інтересів, вплив на поведінку та стан інших суб'єктів.) Здатність творити політику характеризують терміном політична суб'єктність, яка залежить від об'єктивних можливостей діяти (обмежених структурою політичних сил і рівнем розвитку суб'єкта) і суб'єктивних можливостей (мотивації, знань, умінь, послідовності дій). Суб'єктів політики можна класифікувати за розглянутими далі ознаками: 1. Інтересом, який вони прагнуть реалізувати через політичну владу: – громадянське суспільство загалом; – соціальні, етнічні та конфесійні групи; – окремі особистості. 2. Соціально-становою приналежністю: – стани (робітничий, селянський тощо); – політичні лідери (еліта) станів. 3. Соціальне професійною приналежністю: – громадяни, які мають політичні права і не є професійними політиками; – громадяни, котрі тимчасово професійно здійснюють політичну діяльність як обрані до представницьких, виконавчих або судових органів влади; – громадяни, які професійно здійснюють політичну діяльність (теоретичну чи практичну); – громадяни, які працюють у державно-адміністративному апараті, що репрезентує державу. 4. Належністю до організованих етноконфесійних груп: – – етнополітичні об'єднання та рухи (домінуючих етносів чи національних меншин); – конфесійно-політичні об'єднання та рухи. 5. Ступенем і мірою організованості: – державні організації та інституції; – політичні партії; – громадсько-політичні організації, об'єднання, рухи; – політичні блоки, фракції, угруповання. Велика суспільна група стає суб'єктом політики за умов: 1) міцних внутрішніх зв'язків і єдності; 2) усвідомлення нею власного становища і спільних інтересів, а відтак відчуття самобутності, співдружності, ідентифікації з групою, внутрішньої солідарності і т. ін.; 3) організації, тобто координації керівними центрами поведінки та дій окремих територіальних, галузевих угруповань, течій, вікових, статевих, професійних та інших категорій. Марксистська доктрина розглядала суспільне значення діяльності та сфери впливу індивідів і організації як віддзеркалення певного рівня самосвідомості й організованості великих суспільних груп, їхньої інтеграції, зв'язків конкретних людей і колективів з великою суспільною групою, а також співвідношення сил між різними групами (станами, верствами, національностями тощо). В інших концепціях домінує, як правило, погляд, що зосереджується на особистості. Остання вважається реальним суб'єктом політики, а колективні форми діяльності та впливу розглядаються як сукупність або сумарний вектор індивідуальних дій.У формально інституцюнальних концепціях вирішальна роль відводиться політичним організаціям та інститутам — державним органам, партіям, об'єднанням, еліті, керівним групам. Свідомість суспільних груп тут розглядається як результат діяльності організацій та їх керівників, а маси — як об'єкт управління соціальними інститутами. Отже, на цих підставах можна зробити висновки про нерівносильність різних суб'єктів політики. Зрештою, це зрозуміло. Надто нерівнозначними за функціями, роллю та формами участі в політичній діяльності є держави, народи, стани, партії, рухи, профспілки, політичні лідери та звичайні громадяни. Крім того, потрібно враховувати роль суб'єктів різного рівня організаційної ієрархії (соціальних інститутів, великих і малих груп, індивідів), різний рівень політичної суб'єктності або впливовості сил, які діють на одному й тому самому рівні. Загальновідомо, що є провідні суспільні групи, більш і менш впливові стани, рухи, партії, лідери і т. ін. 2. Політичний процес та його регулятори Поняття „світовий політичний процес” належить до числа найбільш уживаних і одночасно найменш ясних по своєму змісті понять політології. Поряд з такими поняттями, як „міжнародні відносини”, „світова політика”, воно характеризується значним ступенем невизначеності, що є наслідком їхнього різного трактування як у науці, так і в політичній практиці. Тим часом і вивчення, і рішення будь-якої конкретної проблеми міжнародних відносин обов‘язково упирається в проблему світового політичного процесу, тому будь-який аналіз міжнародної політичної ситуації неодмінно містить у своїй підставі те або інше представлення про його сутності. При цьому світовий політичний процес може розглядатися по-різному, але практично у всіх випадках він трактується як динамічний аспект світової політики. Суб’єктами політичного життя світового політичного процесу є:  національні держави;  організації регіонального, міжрегіонального, міждержавного характеру (Європейський Союз);  міжнародні урядові організації та їх органи (Організація Об’єднаних Націй, Європейський парламент);  недержавні суспільно політичні, громадські організації (Міжнародна організація охорони здоров’я). В останні десятиліття стають помітнішими позитивні зміни у відносинах між державами, зовнішньополітична діяльність яких насамперед формує “світову політику”, напрями розвитку світового політичного процесу. Спостерігається перехід від методів примусу до методів врегулювання і погодження при розв'язанні конфліктів і непорозумінь між державами. Пробивають собі дорогу тенденції до поглиблення демократизації, гуманізації міжнародних відносин. Спостерігається політичне пробудження мас, залучення мільйонів людей до міжнародної політики, посилення їх впливу на політичні рішення і дії як всередині країн, так і на міжнародній арені. Позитивний вплив на міжнародні відносини справило усунення поділу світу на два ворогуючі табори. За останні роки на міжнародному рівні розроблено чимало важливих соціальних програм, договорів і угод у галузі економічного і політичного співробітництва, у гуманітарній сфері. З процесом демократизації й гуманізації міжнародних відносин пов'язаний процес демілітаризації, який передбачає не тільки роззброєння, а й ліквідацію воєнно-політичних блоків, конверсію науки і невоєнної промисловості, що виконує воєнні замовлення, перебудову свідомості людей (особливо політичних лідерів, працівників політичних і управлінських структур) на засадах гуманності й миролюбності. У світовій політиці почали формуватись якісно нові принципи міжнародних відносин, які передбачають:  ü суверенну рівність держав,  ü незастосування сили або погрози силою,  ü непорушність кордонів,  ü територіальну цілісність держав,  ü мирне врегулювання суперечок,  ü невтручання у внутрішні справи,  ü повагу прав людини і основних свобод,  ü співробітництво між державами,  ü сумлінне виконання обов'язків з міжнародного права. Сучасне співтовариство прагне виробити різні механізми, норми, процедури щодо питань міжнародного життя. Функції дипломатії все більше зміщуються від силового тиску до процедур переконання, врегулювання та узгодження. Значну роль на міжнародній арені відіграють міжнародні урядові й неурядові організації. Найбільш представницькою з них є Організація Об'єднаних Націй, утворена в 1945 p., після Другої світової війни, з метою збереження миру і розвитку міжнародного співробітництва. ООН як складний механізм взаємодії держав відчутно впливає на зовнішньо- і внутріполітичний курс країн, допомагає, незважаючи на суперечливість інтересів держав, шукати шляхи до міжнародної згоди з найважливіших питань світового розвитку.Головним міжнародно-правовим документом сучасності, в якому визначені основні принципи міжнародного права, передбачені заходи щодо їх дотримання, є Статут Організації Об'єднаних Націй, прийнятий 1945 p. 50 державами—засновниками ООН. Аналіз глибоких змін, що відбуваються сьогодні, у міжнародних відносинах, а також наукових дискусіях, зв‘язаних із трактуванням поняття „світова політика”, дає підставу сформулювати кілька положень, що стосується його змісту. По-перше, світова політика є результатом глибокої трансформації міжнародних зв‘язків і взаємодій, виникнення загальних проблем, рішення яких уже не може бути знайдене в рамках національно-державних границь. Тому держави у своїх відносинах один з одним змушені конфліктувати або йти на переговори і співробітництво вже не тільки з питань, що традиційно розглядалися як сфера „високої”, або „великої”, політики (до якої відносять питання дипломатії, державної безпеки і т.п.), але також – і усі в більшому ступені – з питань, що колись відносилися до сфери „малої політики” (торговельні обміни, технічні, культурні і т.п. проблеми). Цей феномен придбав тим більш важливе значення, що держави, зштовхнувшись з трансформацією існуючих раніше ціннісних систем і необхідністю реагувати на випливаючи з цього чекання і потреби суспільства, змушені брати на себе нові відповідальності соціального, економічного, технічного і культурного характеру. З іншого боку, еволюція ціннісних систем, що виявляється в зростанні питомої ваги насамперед таких цінностей, як соціальний і економічний добробут, особисте благополуччя і безпека, не відчуженість основних прав і волі людини, усе частіше приводить до того, що держава повинна віддавати саме їм пріоритет над традиційними цінностями своєї зовнішньої політики. По-друге, у результаті змін, що відбуваються, міжнародна система здобуває глобальний, загальносвітовий характер. А як відомо, усяка система не тільки має нову якість у порівнянні зі складовими її елементами, але і нав‘язує цим елементам визначені примуси й обмеження структурного характеру. Це означає, що світова політика відрізняється від політики складових її елементів, вона є не просто сукупністю або навіть рівнодіючою зовнішніх політик держав і інших учасників міжнародних відносин: включаючи в себе ці складові і володіючи власними якісними особливостями, вона самостійно впливає. Від внутрішньої політики світову політику відрізняє те, що Р.Арон називав „плюралізмом суверенітетів”, тобто відсутність центральної влади, що забезпечує дотримання обов‘язкових для кожного актора правил поведінки. Тому світова політика являє собою зону підвищеного ризику, у якій кожен учасник взаємодії змушений виходити найчастіше з непередбаченої поведінки інших. На відміну від зовнішньої політики вона складається багато в чому стихійно і не обмежується діяльністю держав. Інакше кажучи, за своїм характером і іманентним цілям світова політика являє собою особливий вид політики, що має своєю основою створення і підтримку стабільного міжнародного середовища, у якому могли б реалізовуватися інтереси всіх її учасників. По-третє, глобалізація і інституалізація міжнародних відносин, що відбуваються в наші дні відображують зростаючий тиск екзогенних факторів на взаємодію держав на міжнародній арені. Тим самим світова політика як би відокремлюється від внутрішньополітичного середовища, стає якоюсь самодостатньою, відносно автономною реальністю, усе з більшою очевидністю позбавляючи ґрунту твердження представників марксизму й інших інтернистських рухів про зовнішню політику як продовження внутрішньої. Однак це не означає, що, „відокремлюючись” від внутрішньої політики, світова політика втрачає всі об‘єднуючі їх загальні риси. Було би помилкою абсолютизувати особливості світової політики. Як і всяка політика, вона є – хоча і своєрідною – сферою владних відносин, являє собою суперництво й узгодження цінностей, цілей і інтересів держав і інших міжнародних акторів. Як і у всякій політиці, її об‘єктами є розподіл ресурсів і організація громадського життя. Як і всяка політика, вона має справу із самоцінністю влади, тому що не може бути скорочена ні до моральних дилем, ні до військової, ні до економічної сили, а володіє власною внутрішньою природою, як і власним онтологічним статусом.Тому взаємозалежність і глобалізація не ведуть до заміщення традиційних „часток” цінностей і ідеалів народів загальними универсаліями агальнолюдського характеру, або до втрати національних ідентичностей і втраті ролі держави в міжнародних відносинах на користь „світового уряду”, що формується. Точно так само обміни і комунікації розширюють сферу міжнародної взаємодії, сприяють збільшенню потреб у рості матеріального добробуту і соціального благополуччя, але зовсім не ведуть – усупереч твердженням, що нерідко зустрічаються до однорідності світу, до формування єдиного для всіх країн і народів способу життя. Скоріше навпаки – вони прискорюють усвідомлення націями, народами і цивілізаціями властивих їм розходжень, загострюють почуття власної ідентичності, стимулюють прагнення до її збереження і захисту. У результаті політичне життя інтенсифікується, формуються нові джерела міжнародної напруженості, виникають конфлікти нового покоління, складається інше (у порівнянні з недавнім минулим) розміщення сил, зіштовхуються різні підходи до виникаючих міжнародних проблем і криз. Це означає, що світова політика виступає не тільки як особлива сфера, або поле, діяльності міжнародних акторів, але і як процес. Звідси – необхідність осмислення його особливостей і тенденцій. Поняття політичного процесу тісно пов‘язане з поняттям політичної системи. У ньому відбивається динамічний вимір системи, послідовна зміна її станів. У міжнародних відносинах політичні процеси є результатом взаємодії їхніх різноманітних учасників зовнішньої політики держав, діяльності міжурядових і неурядових організацій, а також численних нових „акторів поза суверенітетом” (недержавних діючих осіб, здатних впливати на світову політику наприклад, таких, як міжнародна організована злочинність і міжнародний тероризм, учасники різноманітних форм приватних обмінів, транснаціональні корпорації, недержавні дослідницькі й інформаційні служби, неорганізовані соціальні рухи і т.п.). Підкреслюючи зазначений взаємозв‘язок політичної системи і політичного процесу, канадський політолог М.Брехер пише, що „міжнародна система складається із сукупності акторів, що залежать від внутрішніх (контекст) і зовнішніх (середовище) примусів, знаходяться по відношенню один до одного в тій чи іншій формі владних відносин (структура) і включені в регулярні мережі взаємодій (процес)”. У свою чергу французький учений Ж.-Ж.Рош особливо відзначає регулюючу роль політичного процесу: на його думку, процес є домінуючий спосіб регулювання взаємодій елементів структури міжнародної системи, що визначає тип постійно еволюціонуючого поводження акторів і являє собою в кінцевому рахунку інструмент подолання існуючого в ній структурного безладу. Присутня в даному міркуванні визначена переоцінка регулюючої ролі міжнародних політичних процесів, по суті, являє собою наслідок перебільшення їх дійсно системного характеру. Основні форми (прояву) міжнародних політичних процесів – це конфлікти (і, відповідно, стратегічне поводження акторів), вищою формою яких виступає війна; співробітництво (різновидами якого є переговори, багатобічна дипломатія, різні види інтеграції і координації діяльності держав і інших учасників міжнародних відносин), а також прийняття зовнішньополітичних рішень. Таким чином, функціонування міжнародних відносин відображається через сукупність понять „система” – „структура” –„процес” – „порядок” (як самозбереження цілісності системи). При цьому, якщо стосовно до різноманітних міжнародних політичних процесів зазначені поняття характеризують динаміку подій і ситуацій, що спостерігаються в рамках регіональних, субрегіональних або ж локальних міжнародних систем і існуючих порівняно нетривалий період, то світовий політичний процес є функція глобальної (загальнопланетарної) політичної системи. У теоретичному осмисленні світового політичного процесу можуть бути виділені три взаємодоповнюючих аспекти: функціональний, структурний і поведінковий, Відповідно світовий політичний процес розглядається як: а) рівнодіюча міжнародно-політичних процесів, основна, базова політична лінія, обумовлена змінами в структурі глобальної міжнародної системи і що є, у свою чергу, джерелом інших (регіональних, локальних і т п.) міжнародно-політичних процесів; б) спосіб організації і регулювання міжнародного життя; в) сукупна взаємодія державних і недержавних традиційних і нових акторів, що прагнуть з метою реалізації своїх інтересів до впливу на глобальну міжнародну систему. В усіх випадках мова йде про динаміку міжнародного життя, характеризується відносно стабільними рисами протягом тривалого історичного проміжку часу.Так, наприклад, у 1945-1989 р. міжнародно-політичні процеси при всьому їхньому різноманітті відрізняються декількома фундаментальними загальними рисами, що дозволяють говорити про існування в цей період стабільної глобальної політичної системи і якісно особливого міжнародного порядку. По-перше, це біполярна структура з характерним для неї суперництвом двох наддержав і очолюваних ними блоків. По-друге, це утворення ООН, подальша наростаюча інституалізація міжнародних відносин і усе більш наполегливі спроби додати світовій політиці нормативний характер. Нарешті, по-третє, це протиріччя, що поглиблюється, між економічно могутніми і слаборозвиненими країнами – між „багатими державами Півночі” і „бідними державами Півдня”. Як свідчить історія, катастрофа одного типу міжнародного порядку і заміна його іншим відбуваються в результаті таких процесів, як масштабні війни або революції. Своєрідність сучасного періоду полягає в тому, що крах міжнародного порядку, що склався після 1945 р., відбувся в умовах мирного часу. Разом з тим мирний характер міжнародного порядку, що іде, був досить відносним, він не виключав як численних регіональних збройних конфліктів і воєн, так і постійної напруженості у відносинах між двома конфронтуючими блоками, що виступаючої як стан „холодної війни”. Наслідки її закінчення багато в чому подібні з наслідками минулих світових воєн, що ознаменували перехід до нового міжнародного порядку: великомасштабні геополітичні зрушення, тимчасова дезорієнтація (у результаті втрати головного супротивника) як переможців, так і переможених; перегрупування сил, коаліцій і союзів; витиснення ряду колишніх ідеологічних стереотипів; зміна політичних режимів; виникнення нових держав і т.п. Відбувається конвульсивна трансформація всієї системи сформованих міжнародних відносин, що супроводжується вивільненням політичного екстремізму й агресивного націоналізму, релігійної нетерпимості, ростом конфліктів на національно-етнічній і конфесіональній основі, зростанням міграційних потоків. Усе це говорить про те, що однією з головних особливостей сучасного світового політичного процесу є його перехідний характер і, відповідно, така риса, як розбалансованість міжнародної системи або, інакше кажучи, глобальне безладдя. Деформується й усе менше відповідає своєму призначенню колишня структура міждержавних відносин. Помітно втрачають ефективність традиційні способи врегулювання конфліктів особливо, коли мова йде про конфлікт нового покоління (наприклад, у пострадянському просторі, у колишній Югославії) – такі, як економічне ембарго, політичне тиск, військовий втручання і т.п. Міждержавна дипломатії і її інститути виявляють свою непристосованість до реагування на виникаючі і набираючи усе більш масовий і довгостроковий характер такі процеси, як „неорганізоване” (тобто не піддається контролю державних структур) трансграничне переміщення інформаційних, людських, фінансових і товарних потоків, новітніх видів озброєнь, організована злочинність, деградація навколишнього середовища і т.п. Осмислення глибоких змін, що роблять справжній переворот у звичній картині міжнародних відносин, властиво практично усім великим роботам останніх років, у яких розглядаються проблеми нових явищ і процесів, що спостерігаються в цій сфері. Характерні вже самі назви таких робіт, виданих у різних країнах: „Турбулентність у світовій політиці” (Дж.Роевнау, США); „Світова безпека. Виклики на рубежі нового сторіччя” (М.Т.Клар і Д.С.Томас, США), „Новий світовий пейзаж” (А.Самюель, Бельгія); „Світ на переломі” (Б.Баді і М.-К.Смуц, Франція); „Холодна війна і після неї. Перспективи для світу” (С.М.Лінн-Джонс і С.Е.Міллер, ред., Англія, США); „Балканізація планети” (Й.М.Лолан, Франція) і т.п. При цьому одні автори відзначають раптовість, обвальний характер нових міжнародних процесів і підкреслюють, що фактично усі відомі теоретичні напрямки політичної науки виявилися дискредитованими, оскільки не зуміли пророчити настільки швидкого настання жодного з великих подій, що символізують перехід до нової епохи у світовій політиці, наприклад, падіння Берлінської стіни і возз‘єднання Німеччини, закінчення „холодної війни” або розпаду Радянського Союзу. Інші прагнуть досліджувати характер і довгострокові тенденції змін, що відбуваються. Однієї з важливих проблем, зв‘язаних зі світовим політичним процесом, є проблема імпорту країнами „Півдня” західних політичних моделей (зокрема держави як інституту політичної організації людей). На думку деяких учених, сьогодні можна констатувати явний провал універсалізації західної моделі політичного пристрою. Саме в цьому провалі полягає, з даної точки зору, основне джерело безладдя в сучасних міжнародних відносинах і суперечливому та складному процесі перебудови світу.У тій мірі, у якій держава-нація не відповідає соціокультурним традиціям суспільств-імпортерів, члени цих суспільств не почувають себе зв‘язаними з даною моделлю політичного пристрою, не ідентифікують себе з нею. Феномен відторгнення, що спостерігається звідси в постколоніальних країнах, цивільних відносин. А оскільки соціальна динаміка не терпить порожнечі, це відторгнення веде соціальних акторів до пошуку нових ідентичностей і інших форм соціально-політичної організації. З цим пов‘язане таке, що одержало широке поширення в сучасному світі (і несе в собі величезний конфліктний потенціал) явище, як спалах партикуляризму, що помилково ототожнюють з націоналізмом або пробудженням націй. Насправді відбувається саме зворотне. Інфляція ідентичності характеризується в дійсності ненадійністю способів її вираження і супроводжується пошуком її інших форм, що заміщають, соціальних і політичних відносин. Такий пошук йде як у напрямку мікрокоммунітарних реконструкцій („я не почуваю себе громадянином, отже, замість цього, я розглядаю себе насамперед як члена мого клану, навіть моєї родини, мого села”), так і створення макрокоммунітарних зв‘язків („я ідентифікую себе з визначеною релігією, з визначеною язиковою, культурною або історичною спільністю, що виходить за просторові рамки колишніх націй-держав”). У свою чергу бельгійський вчений А.Самюель вважає, що людство вже вступило в „новий міжнародний світ”, а швидкість і глибина змін, що спостерігаються, мають, щонайменше, два наслідки. По-перше, відбувся перехід від біполярного світу до комплексного. Немає вже двох наддержав: у Південно-Східній Азії бурхливо розвиваються нові динамічні держави; в інших країнах відбувається демографічний вибух; нації звільняються; „сателіти” ідуть з орбіт своїх сюзеренів; дії малих держав приносять серйозні занепокоєння великим державам. Поряд з занепадом впливу великих ідеологій з‘являються нові сили економічного, фінансового, а також духовного характеру. Релігійність не тільки повертається, але і претендує на те, щоб визначати національні і міжнародні політичні процеси. Одночасно від Мехіко до Москви відбувається „повстання цивільного суспільства”, що відкидає однопартійність і склеротичну політику. Нарешті, інтелектуали, релігійні діячі стають не тільки „зірками”, але і міжнародними лідерами, наполеглива діяльність яких, хоча вона я непомітна на перший погляд, може радикально змінювати хід подій. По-друге, цей перехідний світ став непередбаченим. Ми вже звикли до розділу світу на два блоки, що здавався або пропагувався як непорушний. Але от непередбачене відбулося. Комуністична ідеологія і комуністичний рух уже зовсім не ті, що були ще недавно. Питання, що були відкладені в довгу шухляду історії, такі, як, наприклад, возз‘єднання Німеччини, вирішились зненацька швидко. І ніхто не може пророчити, що ще відбудеться завтра. Разом з тим уже сьогодні ясно, що проблеми міжнародної безпеки більше не можуть вирішуватися і навіть розглядатися в термінах рівноваги військових сил. Б.Баді і М.-К.Смуц пишуть, що світ 90-х рр. знаходиться в пошуках нових відносин і нових суб‘єктів. Закономірність національного інтересу втрачає своє колишнє значення. Багато сучасних елементів сили вислизають від державного авторитету, залишаючи міждержавній системі дуже мало засобів ефективного впливу на процеси, що відбуваються, змушуючи звертатись до опосередкованих і завжди дорогих способів примусу. Сучасні міжнародні відносини дають усе менше підстав розглядати їх як міждержавні взаємодії, тому що сьогодні відбуваються істотні і, мабуть, необоротні зміни в способах поділу світу, принципах його функціонування, в тому, що поставлено на карту. Наріжні поняття, що відображують самі основи, на яких віками спочивали різні історичні типи міжнародного порядку - такі, як „Безпека”, „територіальна недоторканність”, „державний суверенітет”, „вірнопідданські почуття” – або утрачають свій зміст, або здобувають зовсім нове значення.Якщо прихильники концепцій взаємозалежності і транснаціоналізму головну увагу приділяють падінню колишньої ролі держави у світовій політиці, глобальним наслідкам поводження нових акторів на світовій арені, перетворення планети в „світове село”, перевагам і протиріччям інтеграції, то представники політичного реалізму підкреслюють інші аспекти світового політичного процесу наших днів. При цьому особлива увага приділяється „балканізації планети”, під якою розуміється необоротний процес розпаду відносин солідарності і взаємозалежності, що помалу установилися в післявоєнному світі. Ще один світовий процес – фундаментальна зміна в співвідношенні сил між державами і між цивілізаціями. Світове лідерство переходить від СРСР, що розпався, та самих США, що домінували у світовий політиці протягом останніх 50 років, до нових економічних гігантів – Німеччини і Японії. Оскільки у світі завжди панували конфлікти, остільки всяка цивілізація може спиратися тільки на наявні в її розпорядженні збройні сили. Коли ж ці сили вичерпуються, – наприклад через недостачу людей і ресурсів, вона валиться, і на зміну їй приходить панування іншої цивілізації. Саме це і відбувається в даний час на нашій планеті. Демографічні зміни, що спостерігаються сьогодні – падіння народжуваності в розвинутих країнах Європи, Америки, а також у Росії, з одного боку, і її вибух в мусульманському світі, у відсталих державах Азії, Африки і Латинської Америки – з іншої, приводять до невтішних висновків про те, що російсько-європейсько-американська цивілізація вже не відновиться на планеті, або, що, утім, те ж саме, не відновиться настільки, щоб не стати маргінальною групою світового населення. Результатом цих тенденцій а світовій політиці є те, що людство рухається не до нового світового порядку, а скоріше до світового безладдя, тобто до неясного, ненадійного світу, набагато більш небезпечному, чим той, котрий воно знало дотепер. Таким чином, резюмуючи, те, що спостерігаються сьогодні на світовій арені зміни і їхнє осмислення в політичній науці, можна сказати, що в наші дні стає проблематичним будь-який прогноз відносно майбутнього людства. Може йти мова лише про виділення найбільш загальних тенденцій в еволюції сучасного світового політичного процесу, причому ці тенденції багато в чому суперечать один одному. По-перше, перехідний характер сучасного світового політичного процесу не дає ясності (принаймні, на його нинішньому етапі) щодо його перспектив. Доводів, як і фактів, що говорять на користь того, що світ рухається до нового світового порядку, існує стільки ж, скільки аргументів, що переконливо показують, що основна тенденція – це рух до безладдя. Між тим дана проблема має не тільки теоретичне значення, тому що оцінка ступеня порядку, що утримується в політичному процесі, впливає і на політичне поводження того або іншого актора. По-друге, існує безліч свідчень того, що в ході сучасного світового політичного процесу державно-центрична модель міжнародного життя втрачає своє значення. Про це ж говорять і факти посилення впливу недержавних акторів. У той же час не можна не бачити і того, що національна держава з властивими йому традиційними атрибутами (суверенітет, территоріальність, невтручання інших у його внутрішній монополію і т.п.) залишається привабливою моделлю політичної організації народів, популярність якої в останні роки одержала нові переконливі підтвердження. Якщо в 1945 р. у світі нараховувалося 60 суверенних держав, то в 1965 р. їх уже було 100, у 1990 р, – 160, у 1992 р. – 175, а в даний час їх більше двохсот. Створення самостійної національної держави залишається мрією курдів, про нього заявляють лідери Абхазії, до нього наближаються палестинці. По-третє, це конфронтуючі один одному й одночасно взаємодоповнюючі тенденції до зростаючої солідарності світу перед особою нових викликів в області економіки, екології, демографії, природних ресурсів, охорони здоров'я і т.п. з одного боку, а з іншого боку – до партикуляризму, до прагнення вирішити власні проблеми, реалізувати свої інтереси, відкидаючи досвід і навіть інтереси інших; до нездатності включитися в мережі міжнародного взаємозв‘язку, до виключності і відкидання на периферію світового розвитку. „Глобалізація” і „фрагментація”, „мондіалізація” і „балканізація”, „об‘єднання і дроблення”, – ці і їм подібні терміни відбивають цілком реальні тенденції у світовому політичному процесі, хоча перша з них у більшій мірі стосується економіки, а друга – політичних рішень.Найбільш загальними й очевидними проявами відзначених тенденцій виступають феномени економічної, соціальної і політичної інтеграції і дезінтеграції, що спостерігаються сьогодні практично у всіх регіонах світу. Вони відображають об‘єктивну суперечливість сучасного світового політичного процесу, невизначений характер його розвитку. І як показує практика міжнародного життя останніх років, ігнорувати ту або іншу, або навпаки, односторонньо орієнтуватися на окремі з зазначених тенденцій при осмисленні сучасних міжнародних реалій, а тим більше при виробленні і проведенні в життя політичних рішень – серйозна помилка, що може викликати негативні наслідки. Уникнути її значить зменшити політичний ризик у практиці міжнародних відносин. Вищенаведене переконує в тім, що проблема світового, або глобального, політичного процесу має не тільки чисто теоретичне значення, оскільки те або інше її розуміння особами, що приймають рішення, може вплинути на політичну поведінку держав на міжнародній арені. Разом з тим це, звісно, не означає, що ті уявлення, що є в сучасній політології про глобальний політичний процес, здатні виразити всю повноту і багатство світового розвитку. Неміцні ж наукові підстави зазначених представлень, теоретична розмитість використовуваних для їхнього аналізу понять, що дає можливість їхнього широкого вживання в найрізноманітніших значеннях, перетворення таких понять у якісь розхожі стереотипи повсякденних міркувань про міжнародне життя і зовнішню політику – усе це покликано слугувати для політологів застереженням проти надмірної концептуалізації проблеми світового політичного процесу, так і творчим стимулом до її подальшого наукового дослідження. ЛІТЕРАТУРА Конституція України. - К., 1996. Декларація про державний суверенітет України. Прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року // Радянське Поділля. - 19 липня 1990. Лузан А.А. Политическая жизнь общества: вопросы теории. - К., 1989. Андреев С.С. Политические движения и политические процессы // Социально-политические науки. - 1991. - №8. Кипаренко В.Г., Климанський Л.Д. Політологія: об‘єкт і предмет // Вісник АНУРСР. - 1991. - №3. Самсен А.Н. Политический процесс и демократия // Социально-политические науки. - 1991. - №6. Комарова З.И. Личность как субъект и объект социального развития // Социально-политические науки. - 1992. - №4-5. Політичний процес й політична еліта // Політична думка. - 1993. - №1. Рябов С. Засадові поняття політичної науки // Політичні читання. - 1994. - №3. - с. 259-277. Політологія // За ред. О.І.Семківа. - Львів: Світ, 1994. - розд. 5,7. Основи політології: курс лекцій // За ред. М.Сазонова. - X.: Основа, 1993. Основи політології: Навч. Посібник // Кер. авт. кол. Ф.М.Кирилюк. - К.: Либідь, 1995. Мельник В.А. Політологія. - Мінськ, 1997. Мухаєв Р.Т. Політологія. - М., 1998. Брегада А.Ю. Основи політології. - К., 1997. Радугін А.А. Політологія. Курс лекцій. - М., 1999.
1 2 3 4 5 Категория: Політологія \| Добавил: Aspirant (28.06.2014)
Просмотров: 297 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: