Реферат на тему:Шпора з політології - Політологія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Шпора з політології. 1.1.Дослідження Арістотелем і Платоном сутності і форм ідеальної організації держави. В «Держава» Платон один із перших звертається до характеристики політичних форм. Він описує недосконалі політичні форми: тімократію, олігархію і демократію. . Для Платона демократія — це влада мас, яка неминуче призведе до тиранії більшості. Він попереджає, що демократія, як правило, короткочасна. Натовп дуже швидко поступається своєю владою одноосібному тирану і знищує, таким чином, народну владу.Недосконалим формам держави Платон протиставляє ідеальну державу — справедливе правління вибраних мудреців. Згідно з Платоном, влада повинна належати філософам. Влада філософів-правителів повинна бути абсолютною й безумовною. В політичному ідеалі Платона особистість, суспільство і держава розчинені в полісі. Він вводить строгу ієрархію станів: філософи-правителі ,стражі й воїни і,, ремісники та селяни, які займаються фізичною працеюю. В політичному вченні Платона, безумовно, неважко побачити витоки тоталітаризму З іменем Арістотеля пов'язано зародження політичної науки як окремої дисципліни. Згідно з Арістотелем, політична наука займається державою, полісом. Він стверджує, що держава - природне утворення. Однак логічно первинна держава, тому що вона виражає цілеспрямованість як рушійна сила, активний початок, що перетворює можливість у дійсність суспільства. В його вченні, як і у вченні Платона, мають місце тоталітарні тенденції: людина — частина держави, особисті інтереси підпорядковані суспільному благу. Громадянин, в оцінці Арістотеля, — це безлика частина єдиної політичної спільноти. Громадян він називав вільними людьми, але свободу розумів тільки як протилежність рабству: громадяни — не раби, ними ніхто не володіє. Громадяни займаються тільки військовими, законодавчими й судовими справами. Сільськогосподарське і промислове виробництво — справа рабів. Громадяни можуть мати приватну власність, але користуватись нею потрібно спільно. Форми державного устрою Арістотель виділяє за такими критеріями: кількість правлячих і мета правління.Внаслідок цього є три правильні форми правління (монархія, аристократія, політія), при яких правителі мають на увазі загальну користь, і три «несправедливі» (тиранія, олігархія і демократія), де мається на увазі тільки особисте благо правителів. У Політиці» Арістотель називає політію найкращою з «справедливих» форм. Форму державного устрою Арістотель пов'язує з її «принципами»: «принципом аристократії служить доброчинність, олігархії — багатство, демократії — свобода» Політія покликана об'єднувати три ці елементи, тому й повинна вважатись справедливою аристократією — правлінням найкращих, 1.2. Влада як соц. явище. Концепції влади. Методи влади. Проблеми легітимності влади. .Як вольове відношення влада існує в потенціальній і реальній формах. Потенціальною є влада, що не виявила себе. Вона не менш істотна, ніж реалізована влада. Нав'язування одними людьми своєї волі іншим може здійснюватись із використанням різних засобів — примусу, права, авторитету тощо. Залежно від засобів здійснення влади розрізняються різні її види — економічна, соціальна, політична, духовно-інформаційна, сімейна тощо. Економічна влада — це об'єктивно зумовлені матеріальними потребами життя суспільства відносини, в яких власник засобів виробництва підпорядковує своїй волі волю інших учасників процесу виробництва. Соціальна означає розподіл благ соціальних. Вона пов'язана з визначенням статусу різних груп у структурі суспільства, посад, прав та обов'язків, наданням соціальних послуг у сфері освіти, охорони здоров'я, забезпечення житлом тощо, а також розподілом доходів, різноманітних пільг і привілеїв. Духовно-інформаційна влада — це організація духовного виробництва в усіх його формах і здійснення інформаційного та ідеологічного впливу. Ця влада реалізується за допомогою засобів духовно-інформаційного впливу на людей. Державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу й судову і здійснюється за допомогою спеціального апарату на всій території, на яку поширюється державний суверенітет. На відміну від влади держави влада органів місцевого самоврядування поширюється лише на певну частину території держави і значною мірою здійснюється на громадських засадах. Влада органів місцевого самоврядування грунтується як на загальнодержавних правових нормах, так і на нормативних актах самих цих органів, дія яких поширюється лише на підпорядковану їм територію. Конкретизуючи характеристику політичної влади, можна виокремити такі її основні особливості: верховенство, публічність, моноцентричність, легальність, різноманіття ресурсів. Верховенство політичної влади полягає в обов'язковості її рішень для інших видів влади, суспільства в цілому. Вона може обмежити вплив інших видів влади, наприклад економічної чи духовно-інформаційної, або й узагалі припинити функціонування окремих їхніх суб'єктів.Публічність політичної влади означає її суспільний, безособовий і відкритий характер. Моноцентричність політичної влади проявляється в наявності єдиного центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства. Таким центром є держава, її вищі органи. В демократичному суспільстві немає такого органу, який би зосереджував у своїх руках усю повноту економічної, соціальної чи духовно-інформаційної влади. Легальність політичної влади означає її законність, зокрема щодо існування самої влади та застосування нею примусу. Однією особливістю політичної влади є різноманіття її ресурсів, тобто засобів здійснення. Політична влада використовує не тільки примус, а й економічні, соціальні, духовно-інформаційні засоби. При цьому найважливішими засобами її здійснення є правові й політичні норми. Легітимна влада сприймається народом як правомірна, справедлива і прогресивна. Політичні рішення такої влади здійснюються підлеглими добровільно й ефективно В політології широко відома Веберівска концепція правомочності політичної влади або систем панування. Він виділив три типи легітимації влади: легальний, традиційний і харизматичний. Легальний тип легітимації влади виражається в тому, що усі підкоряються системі законів, що встановлені та застосовуються відповідно до конкретних постійних принципів. Особи, що здійснюють владу, обрані або призначені відповідно до існуючої правової процедури, що підтримується завдяки встановленому правовому порядку. Традиційний тип легітимації влади спирається на силу традиції як джерело її правоздатності. Харизматичний тип легітимації базується не на встановлених зако-нах і не на порядку, освяченому традицією, а на харизмі керівника, яким може бути пророк, герой, спритний демагог та ін. Виділяються три типи правомочності політичної влади — ідеологічний, структурний \особистий. Ідеологічна правоздатність спирається на цінності і принципи, на які посилаються влада і політичний режим 2.1 Основні концепції політ. думки мислителів Стародавнього Світу. Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім'я. Правитель є «сином неба», його влада має божественне походження. Будучи прихильником ненасильницьких методів правління, Конфуцій закликав правителів, чиновників і підданих будувати свої взаємовідносини на засадах доброчесності. Конфуцій був противником будь-якого насильства Регулювання політичних відносин за допомогою вимог доброчесності у вченні Конфуція різко протиставляється управлінню на основі законів. Негативне ставлення мислителя до законів зумовлено їх традиційно каральним значенням, зв'язком із жорстокими покараннями. На відміну від Конфуція, який виступав із позицій аристократії, обґрунтовуючи природність і необхідність поділу суспільства на правителів і підданих, «старших» і «молодших», інший давньокитайський мислитель — Мо Цзи , засновник моїзму, розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу. Мо Цзи висунув ідею договірного походження держави та управління. Ідея єдиної для всіх справедливості і єдиної законодавчої влади була спрямована у Мо Цзи проти свавілля чиновників З ученням Сократа пов'язані початок переходу політичної думки з дотеоретич-ного на теоретичний рівень і створення політичної етики, Сократ був принциповим прибічником законності. Основу нормального функціонування держави, її благополуччя він убачав у непорушності законів, підпорядкуванні їм усіх громадян. Владу, засновану на волі народу й державних законах, Сократ вважав царством, а владу, засновану на свавіллі правителя і спрямовану проти народу, — тиранією. Правління тих, хто дотримується законів, він називав аристократією, правління найбагатших — плутократією, а правління всіх — демократією. При цьому мислитель негативно ставився до участі в управлінні державою більшості народу. Державу Цицерон визначає як справу, надбання народу Звідси походить і її назва — республіка . Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Залежно від числа правлячих він розрізняв три простих форми правління: царську владу (монархію), владу аристократії і владу народу (демократію). Але найкращою формою держави є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова рівність громадян. Аврелій Августина, за заслуги перед церквою прозваного Блаженним. Перший тип спілкування людей Августин називає «градом земним», а другий — «градом Божим».Гріховність земного державно-правового життя виявляється, за Августином, у пануванні людини над людиною, у відносинах управління й підкорення, панування і рабства. Форми державного правління Августин розрізняє залеж-но від обов'язків, покладених на верховну владу. Головними з них він вважає моральні й релігійні обов'язки, зокрема повагу до Бога і до людини. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ, він називає тираном, а несправедливу аристократію — клікою. 2.2. Поняття та сутність правової держави. Становлення правової держави в Україні Найбільш складною, як у теоретичному, такі в практичному аспектах, проблемою виникнення і функціонування держави є її правова основа. 2. Найважливішими критеріями правової держави є: першість права, автономія і суспільна значущість особи, яка репрезентується наявністю приватної власності — основи й передумови цієї автономії і свободи. 3. Особливе місце в функціонуванні правової держави займають її інститути, які мусять забезпечувати зв'язок держави з правом, як інституалізацію такої взаємодії політичних сил, що суттєво впливала б на ефективність правової волі в державі і протистояла б зловживанням державною владою.Основні положення інституціонального вчення європейської традиції про правову державу:1. Конституційна державність потребує, щоб державне життя регулювалося правовими нормами, які були б закріплені в конституції.Держава не повинна змінювати конституційно-правову сферу своєї діяльності.2. Положення про плюралістичну структуру політичних відносин і самої спільності громадян свідчить про взаємодію між різними силами.3. Самостійність держави означає її існування як самодостатньої інстанції, яка приймає рішення.4. Суть концепції зворотного зв'язку полягає в тому, що державний апарат підпадає під скеровуючу і контролюючу дію з боку суспільної думки, яка репрезентує консенсус політичного співжиття стосовно правових і культурних цінностей 5. Прецесійна раціоналізація означає не що інше, як пов'язаністьдержави зправом нормативно-узаконеного підходу до оцінки всіх точок зору і відкритості у формуванні правової волі для всіх можливих Конституційне закріплення основ правової держави зумовлює два найважливіших завдання в її подальшій розбудові: конкретизація конституційних положень у звичайних законах і наповнення їх, особливо щодо соціально-економічних прав і свобод, реальним змістом. Якщо за соціалізму громадянин міг звернутися з судовим позовом до держави лише в разі неза-конного звільнення його з роботи, то Конституція незалежної України гарантує громадянам можливість судового захисту їхніх прав і свобод від будь-яких і будь-чиїх посягань. Поки що на практиці вирішення рядовими громадянами в державних, особливо правоохоронних, органах навіть елементарних життєвих питань, наприклад, пов'язаних із реєстрацією підприємства, отриманням різних дозволів, проходженням технічного огляду автомототранспорту тощо, настільки ускладнено, забюрократизовано, а нерідко ще й дорого та принизливо, що породжує обгрунтовані сумніви у верховенстві в Україні правового закону, його переважанні над численними підзаконними актами, зокрема відомчими інструкціями, складеними в інтересах їх авторів. Неповага влади до громадян, сприйняття їх у державних установах як прохачів, які «заважають працювати», продовжують залиша-тися характерними особливостями владних відносин в українському суспільстві. Правовою держава стає не завдяки проголошенню в конституції верховенства права, прав і свобод людини, а тоді, коли відповідно до конституційних декларацій проходить повсякденне життя рядових громадян, коли влада існує для громадян, а не навпаки. 3.1.Концепція політичного лідерства Вебера У ХХ ст. суттєвий внесок у політичну думку був зроблений Максом Вебером німецьким політичним економістом і теоретиком-соціологом. У політичній сфері він виділяє три типи легітимного пануванняю .Перший тип панування він іменує легальним — так він називає правову державу, в якій підкоряються не особистості, а законам. Другий тип легітимного панування —традиційне — засноване на вірі не тільки в законність, але навіть у святість здавна існуючих порядків і влади. Третім типом панування є патріархальне панування, яке являє собою пряму протилежність традиційному 3 типи політичного панування: • традиційне, засноване на традиції; • легітимне - рацінально-легальне (правова держава); • харизматичне (віра в надзвичайні якості, риси правителя) (харизма - дар божий). Тип бюрократичного функціонера за Максом Вебером це: • особистість вільна, призначена на посаду на основі угоди; • призначена на посаду відповідно кваліфікації; • чітке виконання обов'язків відповідно формальних законів, в чому виявляється лояльність до влади; • працює на керівній посаді постійно, а не від випадку до випадку.М.Вебера: 1) традиційне лідерство; 2) харизматичнс лідерство; 3) раціонально-легальне лідерство. Традиційне лідерство - це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Раціонально-легальне лідерство означає появу у суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, обумовлених законом. Типи легітимності політичної влади М. Вебер виокремив три основних типи легітимності політичного панування: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний: Традиційний тип легітимності влади грунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Харизматичний тип легітимності політичного панування грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя. Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності й доцільності встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Названі типи легітимності політичної влади реально не існують у чистому вигляді. Кожний з них є поєднанням різних типів з переважанням тією чи іншою мірою якогось одного. 3.2.Сутність і типологія політичного режиму Політичний режим — це сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів, усталених відносин державної влади і суспільства, пануючих форм ідеології, соціальних і класових взаємовідносин, стану політичної культури суспільства. По-перше, політичний режим на відміну від політичної системи більш адекватно відображає існуючий в суспільстві політичний порядок. По-друге, поняття «політичний режим» підкреслює передусім негативні моменти в розвитку політичного процесу. По-третє, політичний режим викриває цинізм ідеології і політики правлячої еліти, що пропагуються, розходження між її словами і реальними справами. . Зміст політичного режиму визначається взаємовідносинами між двома політичними субстанціями — владою і свободою. . Аристотель розділяє політичні режими на два типи — правильні і неправильні. Вони відрізняються між собою своєю цілеспрямованістю: при правильному режимі влада використовується для загального блага(монархія ,арстократія,республіка),а при неправильних — заради власних інтересів певної правлячої групи або особистості.(тиранія,олігархія,демократія) . Кажучи про аристократію, він зазначає, що та-ка форма правління повністю властива тільки такій державі, де управляють найкращі, в повному розумінні цього слова, громадяни, а не ті, які мають тільки деякі відповідні якості. Однак свою перевагу Аристотель віддає республіці («політія»), де суспільством керують найкращі громадяни-філософи. Боден запропонував свою класифікацію політичних режимів, які поділив на три типи: монархію ,аристократію і народну державу, або республіку . Для характеристики політичних режимів іноді використовуються ще і такі поняття, як абсолютизм, деспотизм, тиранія та ін. Авторитаризм. Цей політичний режим займає проміжне місце між тоталітаризмом та демократією. При визначені авторитаризму суттєвою ознакою є відносини влади і суспільства. Ці відносини будуються, швидше за все, не на переконанні, а на примусі. Авторитаризм - це державно-політичний режим, стиль суспільного життя, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи чи обмеженої групи осіб, звуженням політичних прав і свобод громадян та суспільно-політичних організацій, чіткою регламентацією їхньої активності, різким скороченням прерогатив та повноважень демократичних інституцій. В реальному політичному житті є багато різновидів авторитарного режиму, такі як, наприклад, військові режими (режим Піночета в Чилі), громадянські диктатури (режими в країнах арабського Сходу), теократичні режими (режим аятоли Хомей-ні в Ірані) та інш. Демократія. Ідея демократії народилася в античних полісах як уява про народовладдя, про участь кожного громадянина в політичному, суспільному житті і діяльності, про принципову можливість участі всіх громадян держави в управлінні нею. Сучасні підходи до сутності демократії досить різноманітні, їх можна згрупувати в два основних напрями. 4.1.Політичні погляди Драгоманова Демократичні традиції Кирило-Мефо- діївського братства продовжив і розвинув визначний український історик, етнограф, літературознавець і публіцист Михайло ДрагомановПолітичні погляди М. Драгоманова формувалися під значним впливом поширених у тогочасній Європі ліберальних і особливо соціалістичних ідей. Перехід від родоплемінної організації суспільного життя до держави він пояснював дією таких чинників, як розвиток сім'ї, мате-ріального виробництва, класової боротьби, концентрація земель унаслідок завоювань. Однак М. Драгоманов не поділяв марксистську тезу про визначальну роль матеріального виробництва в суспільному розвитку. Він вважав, що економічна діяльність задовольняє лише одну з потреб людини — «живлення», тоді як існують інші не менш важливі потреби — розмноження, пізнання, розваги. Люди прагнуть до спілкування та об'єднання, основними формами яких є громада й товариство. Поняття «громада» є ключовим у політичних поглядах М. Драгоманова. На його думку, головним критерієм оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу. Суть держави полягає не в її формі, а в тих правах і свободах, якими наділені громадяни. Політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави — аристократії, монархії й демократії Громада у М. Драгоманова є первинною ланкою організації суспільного життя. Стосунки між громадами мають будуватися на федеративних засадах. Федерація утворюється в результаті децентралізації управління державою з громад як більш дрібних суспільних об'єднань. Громади як вільні й самостійні утворення будують федерацію знизу догори — аж до всесвітньої федерації як наступниці держави. Федерація втрачатиме державні функції і поступово прийде до адміністративної автономії та децентралізації. Головну причину поділу суспільства на багатих і бідних М, Драгоманов убачав у приватній власності. Покінчити зі злиденністю і гнобленням можна тільки шляхом організації колективної праці за умови колективної власності громади на землю та знаряддя праці. Здійснення переходу до нового ладу можливе еволюційним шляхом демократизації, піднесення культури і свідомості народу. М. Драгоманов виступав проти революційних перетворень. Принцип федералізму був визначальним у поглядах М. Драгоманова й на національне питання. Він заперечував ідею національної державності, вважав, що політичною формою організації суспільного життя має бути федерація, 4.2.Принципи і сутність поділу влади в демократичному суспільстві Конституція Укр про повноваження ВРУ. Ця влада має здійснюватись на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Поділ влади та взаємна урівноваженість її гілок на основі механізму стримувань і противаг покликані унеможливити зосередження державної влади в одному органі чи узурпацію її однією особою. Принцип поділу державної влади є одним із найважливіших принципів демократії. До основних принципів демократії належать також принципи рівності і свободи. Традиційне для теорії демократії тлумачення свободи полягає в тому, що її звичайно сприймають як відсутність широких обмежень діяльності особи. Межею свободи будь-якої людини є свобода інших людей. Принцип свободи деталізується у конституційне проголошених правах і свободах, до найважливіших з яких належать політичні: свобода слова, друку, процесій, зборів, мітингів, спілок, асоціацій, совісті, право на участь у вирішенні державних справ, на самоврядування, на посаду на державній службі, виборче право тощо. Демократія передбачає надійні гарантії прав і свобод особи, у тому числі судові. Повноваження ВРУ затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля; призначення виборів Президента України у строки, передбачені цією Конституцією; оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України; здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до цієї Конституції; затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням; призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати; призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України; призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку України; 5.1.Предмет, методи, категорії і функції політологіїПолітологія — наука, що вивчає політику. Сьогодні, коли в українському суспільстві значно активізувалися політичні процеси, коли в політичній сфері відбуваються важливі демократичні зміни, виникає потреба у глибшому осмисленні політичного життя як професійними політиками і науковцями, так і пересічними громадянами.У першому наближенні можна дати таке визначення предмета політології:Політологія — комплексна наука, що поєднує вивчення змісту,інституційно-організаційних форм політичної діяльності та способів взаємодії учасників політичного процесу.Найпоширенішими з методівє системний, структурно-функціональний, історичний, порівняльний, бігейвіористський. Окрім них, \|використовуються логічні та емпіричні методи, Системний метод передбачає комплексний аналіз складних механізмів функціонування сучасних багатофакторних політичних явищ,організацій та інститутів Структурно-функціональний метод є однією з найважливіших форм застосування системного підходу в дослідженні політичних явищ Ї і процесів.І • Бігейвіористський метод полягає у дослідженні політики через призму зразків поведінки дійових осіб політичного процесу - окремих індивідів і їх об'єднань — за певних політичних обставин Історичний метод полягає у тому, щоб розглядати політичні системи, інституції та процеси не як незмінні, а з погляду їх генези в минулому, сучасного стану та тенденцій розвитку в майбутньому.• Порівняльний метод передбачає зіставлення однорідних ї політичних явищ, наприклад, політичних систем, партій, виборчих систем, для виявлення спільних рис і специфіки, знаходження найефективніших форм політичної організації та процедури пізнавального процесу. Емпіричні методи — це методи здобування первинної інформації про політичне життя. Їх використовують при дослідженні політичної поведінки, громадської думки і політичної культури, впливу різних чинників на політичний процес. Функції.• Описова функція, пов'язана з бажанням отримати відповідь на запитання: якою насправді є політична діяльність? • Пояснювальна функція дає відповідь на запитання: чому саме ці, а не інші факти дійсності є у політиці? • Прогностична функція науки про політику полягає у відповіді на запитання: якою буде політична дійсність у майбутньому і коли настанутьті чи інші майбутні події. Інструментальна функція науки повинна відповідати на запитання: що треба зробити, які прийняти рішення, як Їх впроваджувати в життя, щоб досягнути бажаного результату політичної діяльності. • Нормативно-орієнтуюча (іноді її не зовсім правильно називають ідеологічною) функція політології пов'язана з відповіддю на питання:що краще; який вибір варто здійснити (з-поміж можливих альтернативних курсів політики, політичних інститутів, способів політичної поведінки тощо)? 5.2Проблема політичної участі. Конституція України про місцеве самоврядування. До інституціоналізованих форм політичної поведінки належать участь у виборах, референдумах, суспільно-політичних рухах, роботі політичних партій та ін. У сучасному демократичному суспільстві основними інституціоналізованими формами політичної участі, тобто непрофесійної політичної діяль-ності, для абсолютної більшості громадян є вибори і референдуми. . І За способом організації та проведення референдум близький до виборів. У політичній практиці сучасних держав референдум — це всенародне волевиявлення (голосування чи опитування) На загальнонаціональний референдум виносяться ті питання, які стосуються найважливіших проблем політичного життя країни: прийняття конституції та поправок до неї, вибору форми державного правління чи форми державного устрою, вступу країни до міжнародних організацій тощо. Різновидом референдуму є плебісцит — опиту-вання населення шляхом голосування про належність І території, на якій воно проживає, тій чи іншій державі. Нерідко плебісцит тлумачиться дещо ширше — як всенародне голосування, яке проводить держава з найважливіших питань. Основна відмінність між виборами й референдумом полягає в тому, що якщо на виборах виборці визначають, хто з кандидатів представлятиме Їхні інтереси в представницьких органах чи обійме виборну посаду, то на референдумі вони самі приймають остаточне рішення з того чи іншого питання. Цим зумовлюється досить поширена висока оцінка Місцеве самоврядування є правом територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють, спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.6.1.Локк про природну свободу людини і необхідність людської організації Політична теорія видатного англійського філософа Джона Локка — це ще одне мудре переконливе викладання -громадянської концепції політики. Вчення Локка було, мабуть, найреалістичнішим і впливовим зі всіх інших вчень цього періоду. Якщо Гоббс своїм вченням намагався виправдати реставрацію династії Стюартів, тоЛокк у «Другому трактаті про державу», дає філософське обгрунтування Локка правомірно називають основоположником лібералізму. Він уперше чітко розділив такі поняття, як особистість»,«суспільство», «держава», поставивши особистість вище суспільства й держави. На думку Локка, людина від народження володіє природними, невід'ємними правами. Такими правами він вважає права на «життя, свободу і власність». Слід підкреслити, що у Локка був особливий погляд на приватну власність як природне право людини. Високий статус приватної власності він пояснював двома положеннями. Поперше, накопичення приватної власності дозволяло людині забезпечити себе і свою сім'ю всім необхідним для життя. А маючи все необхідне, людина могла більше уваги приділяти власному розвитку. Для Локка приватна власність не абсолютна цінність, а засіб досягнення вільного суспільства. ' . По-друге,володіння власністю впливає на формування індивідуальності. Подібно до Гоббса, Локк вважав, що державі передує природне становище. Але на відміну від Гоббса, він бачив його досить-таки упорядкованим і благополучним. Хоча час від часу люди могли завдавати один одному шкоди, захищаючи, як їм здавалося, справедливі вимоги. Механізму, здатного забезпечити справедливе користування своїми природними правами, не було. Наділені розумом, писав Локк, люди дійшли висновку про необхідність мати орган, який би вирішив правосуддя. Це привело їх до укладення суспільного договору. І Гоббс, і Локк підкреслювали, що король не має відношення до суспільного договору, який уклало суспільство. Але, якщо Гоббс стверджував, що в результаті цього влада короля не може бути обмежена суспільством, і ставив короля над особистістю та державою, то Локк робив абсолютно протилежний висновок: держава підкоряється суспільству, яке, в свою чергу, підкоряється особистості.Оскільки держава і суспільство — це не одне й те саме, то падіння державної влади не означає кінця суспільства. Суспільство може створити нову державну владу, якщо дана його не влаштовує. Згідно з Локком, держава діє тільки з метою захисту прав людини, повинна бути сильнішою від особистості, тому що особистості створюють суспільство, а суспільство створює державу. 6.2Характеристика та типологія політичної еліти. Проблеми елітаризму в сучасній Україні. Термін "еліта" французького походження і означає буквально "краще", "добірне", "обране". Ще в часи розкладання родоплемінного ладу з'являються погляди, що розділяють суспільство на вищих і нижчих, шляхетних і чернь, аристократію і простий люд. У науковій літературі існує багато типологій політичних еліт, в основі визначення яких є різні ознаки і дослідницькі підходи. Серед них можна виділити три основні групи типологій. У першій розрізняють еліту крові або аристократію: еліту знань, компетенції або меритократію; правлячу, що безпосередньо володіє державною владою та опозиційну Сюди ж варто віднести класифікацію, побудовану відповідно до основних сфер життєдіяльності суспільства. Це - політична, економічна, соціальна, культурна і релігійна еліти. Друга група типологій політичних еліт включає традиційні еліти, сучасні, вищі, середні, маргінальні та адміністративні. Влада традиційних еліт спирається на історично сталі в суспільстві культурні цінності. В політичному житті України результативність діяльності полі-тичних еліт у формуванні демократичності визначається рядом факторів. Передумовою є повна гласність діяльності політичних еліт. А це означає, що українському суспільству регулярно дається звіт про діяльність всіх органів державної влади, критичний і різнобічний аналіз результатів їхнього управління економічною, соці-альною і духовною сферами громадського життя; недопущення перетворення правлячої еліти в тоталітарну еліту. Розв'язання цієї задачі в першу чергу пов'язано зі свободою засобів масової інфор-мації. Вони повинні бути незалежні у фінансовому відношенні від усіх гілок влади, тільки тоді вони будуть об'єктивно, повно і різнобічно інформувати людей про політичне життя в українському суспільстві; встановлення справжнього плюралізму в українському суспільстві. В економічній сфері - наявність різних форм власності. Отже, різноманітних форм соціальної діяльності для людини. У політичній сфері - це діяльність політичних партій і громадських рухів, що дотримуються законів, норм і традицій суспільства. Нарешті, це вільна конкуренція політичних лідерів, правлячих і опозиційних політичних еліт, їхніх програм та ідей.В політичному житті України виявляэться діяльність контреліти. Контреліта – це опозиційна щодо панівної еліти частина бюрократії, соціальна група, яка виборює право на входження в еліту або на створення нової еліти. Головною метою політичної діяльності контр еліти є відібрати владу в панівної еліти. Функціями контреліти стає критика владних структур, опозиція здійсненню соціально-економічних перетворень та політичному оновленню суспільства, вимога внесення коректив у систему політичної влади. 7..1Поняття та основні риси політичної соціалізації Під соціалізацією розуміють «процес засвоєння людським індивідом певної систе- , ми знань, норм і цінностей, які надають йому можливість ^ функціонувати як повноправному членові суспільства» Політична соціалізація забезпечує набуття індивідом уміння орієнтуватись у політичному просторі й виконувати в ньому певні владні функції. Через політичну соціалізацію ' здійснюється формування, відтворення і розвиток політичної культури. Політична соціалізація є процесом і результатом взаємодії між об'єктивними умовами життєдіяльності індивіда та його поведінкою. В сукупності цих умов важливу роль відіграють ті групи, які оточують індивіда. Залежно від характеру особистих контактів і ступеня формальної організованості ці групи поділяються на первинні і вторинні. Політична соціалізація відбувається у двох основних формах: прямій та опосередкованій. У першому разі політична соціалізація здійснюється шляхом поширення від-повідних знань, пропаганди певної інформації, популяризації зразків бажаної поведінкиУ другому разі процес політичної соціалізації відбувається шляхом створення таких умов життєдіяльності індивіда, які спонукають його діяти саме так, а не інакше. . Отже, визначальними чинниками політичної соціалізації на різних етапах формування і розвитку особи є її соціальне походження, оточення та соціальне становище. Значний безпосередній вплив на політичму соціалізацію особи здійснюють політичні інститути — держава, політичні партії, громадсько-політичні організації. Політичні партії, у свою чергу, прагнуть впливати на процес політичної соціалізації особи в інтересах тих спільностей, які вони представляють. Вони створюють молодіжні організації партій, підконтрольні їм засоби масової інформації, підтримують ті чи інші громадські організації, підпорядковуючи їх своєму впливові, тощо. Важливу роль у політичній соціалізації відіграють правові норми. Вони визначають правовий статус особи, наділяють учасників правовідносин конкретними правами та обов'яз-ками, передбачають притягнення до юридичної відповідальності осіб, які порушують правопорядок, і тим самим стимулюють встановлення зразків суспільно значущої поведінки. Таким чином, політична культура відіграє надзвичайно важливу роль у політичному житті суспільства. Вона проймає всю сукупність відносин, що складаються між учасниками політичного процесу, впливає на форми організації державної влади, будову її інститутів, дає можливість регулювати відносини між державою і громадянським суспільством, забезпечує соціальний консенсус. У реалізації функцій політичної культури особливо важливе місце належить політичній свідомості як її найважливішій складовій. Значну роль у формуванні та функціонуванні політичної культури відіграє політична соціалізація як процес засвоєння індивідом її норм і цінностей. 7.2.Партія як субєкт політики.типологія та функції партій. Політична опозиція. Партія -- це ідеологічна спільність людей, їх добровільне об'єднання навколо якоїсь Ідеології. Таке розуміння характерне, зокрема, партія — це організація певного суспільного класу чи соціальної групи. Розуміння політичної партії як суто класової організації, виразника корінних інтересів того чи іншого класу характерне для марксизму; партія — це громадська організація, інститут політичної системи, головним завданням якого є завоювання, утримання й використання державної влади. Основною ознакою політичної партії є її прагнення до завоювання і здійснення державної влади. Для досягнення цієї мети партія організаційно об'єднує прихильників певних поглядів, ідей. функції партій: • політична, ; • функція представництва інтересів • ідеологічна ; Ведучи постійну боротьбу з опозицією політична партія формує економічні і політичні платформи, виробляє стратегію і тактику їх здійснення. Механізм міжпартійної конкуренції не дозволяє політичним партіям жити старим багажем і примушує їх оперативно реагувати на зміни, що відбуваються в країні і світі. Дуже поширеним є спосіб класифікації партій за ознакою прогресивності або консервативності їх політичних програм. Це – партії – ліві, праві і центристи. Така класифікація зліва направо веде свою історію з засідань Французької національної асамблеї .Розрізняють організаційно оформлені партії, члени яких одержують партійні білети і платять членські внески і організаційно не оформлені партії, які характеризуються відсутністю офіційного членства. Типовими прикладами перших є комуністичні партії, а других – республіканська і демократична партії США, консервативна партії Великобританії. Розрізняють ще й партії з прямим і непрямим членством. 8.1. Шарль-Луї Монтеск'є • На відміну від ідеолога лібералізму Дж. Локка, не ставить особистість над державою і не протиставляє прав громадян правам держави, свобода - це право “робити все, що дозволено законом" • Забезпечення політичних та громадянських свобод можливе тоді, соли у державі існують незалежні одна від одної гілки влади - законодавча, виконавча, судова (саме незалежність, а не розподіл функцій стоїть на першому місці) • Загроза свободам є і тоді, коли різні влади очолюють представники одного стану, тобто однієї партії • Виступив одним із засновників теорії правової держави, базуючись на ідеях географічної школи: найбільший вплив, на характер правової системи держави, на "дух її законів" має клімат, який визначає характер і вдачу народу Мислитель вважав, що до утворення суспільства й держави люди жили за природними законами, до яких належать рівність, прагнення до миру, добування їжі, бажання жити спільно та ін. Людина за своєю природою не агресивна і властолюбна, а слабка й боязка істота, що прагне до рівності й миру з іншими. Війни спонукають людей до встановлення позитивних законів. До таких законів належать міжнародне право (визначає відносини між народами), політичне право (визначає відносини між правителями і підданими) і цивільне право (регулює відносини між громадянами). Потреба людей, які живуть у суспільстві, у спільних законах зумовлює необхідність утворення держави. . Вирішальний вплив на закони, на його думку, справляють природа і форма державного правління. Характер форми правління Ш. Монтеск'є визначає в залежності від кількості тих, хто здійснює владу. За цією ознакою він виокремлює три форми правління: республіку, монархію і деспотію. За республіканського правління верховна влада перебуває в руках усього народу (демократія) або його частини (аристократія). Монархія — це правління однієї особи, здійснюване на основі законів. У деспотії все визначається волею та свавіллям однієї особи поза всілякими законами і правилами. Ш. Монтеск'є наголошував, що й за поміркованого правління політична свобода може бути лише там, де виключена можливість зловживання владою; для цього в державі необхідно здійснити поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Основна мета поділу влади полягає в тому, щоб уникнути зосередження її в одних руках і зловживання нею. Треба, щоб різні влади могли взаємно стримувати одна одну. Визначальною в системі поділу влади Ш. Монтеск'є вважав законодавчу. 8.2.Соціал-демократія в політичному житті сучасного світу. Соціал-демократія розвинена в таких державах , як Швеція,Фінляндія, Данія, Поняття соц держава виникло в повоєнній політичній і суспільній теоріє для позначення держави сучасного демократичного типу за умов відносно стабільної і розвиненої екоміки. Кожна держава є соціальною з огляду на виконання нею соц функцій. Особливістю сучасної соц держави є здійснення нею активної соц політии, спрямованої на забезпечення прав людини, працевлаштування населення, підтримку малоімущих, сімї і материнства, досягнення високого рівня добробуту всіх верств населення. Політичні права людини доповнюються соціально-економічними правами, що передбачають надання всім членам суспільства певного мінімуму матеріальних та соціальних благ. З цією метою держави активно втручаються в економічні й соціальні відносини за допомогою податків і різних соціальних виплат, перерозподіляє через бюджет значну частину національного доходу на користь менш забезпечених верств населення. Започаткувавши соціальну політику соціально-демократичні партії, які в повоєнні роки тривалий час перебували при владі в деяких західно-європейських країнах, зокрема у Швеції та Німечинні створено ними в 60-х роках державність дістала назву “держава загального благоденства” а згодом стала позначатись науковим поняттям “соц держава”. Отже, соц держава – це правова держава, яка проводить активну соціальну політику спрямовну на забезпечення прав і свобод лядини, досягнення високого рівня добробуту всіх верств населення.Активну соціальну політику проводить і соціальна держава. Однак відбувається це за відсутності правової держави і громадянського суспільства, що призводить до довільного розподілу державою матеріальних благ і соціальних послуг, зрівнялівки і зниження стимулів до трудової діяльності, спричиняє застій виробництва. Подібні наслідки соц політики можливі і у правовій державі вразі абсолютизації соц знань і надмірного втручання держави в економіку. Оптимальне поєднання правових і соціальних принципів у функ ціонуванні держави позначається термінологією “соціально-правова” держава. 9.1.Теорія еліт та елітарне управління. Її засновниками були італійські політологи Гаетано Моска і Вільфредо Парето , які поставили собі за мету показати яким чином і хто насправді керує суспільством. Функціональний, або організаційний Провідна ідея Г. Моски передбачала створення владного класу, диференціацію владних функцій, згідно з якою влада перебувала й повинна перебувати в руках меншості – еліти, тобто класу, який править, виконує свої політичні функції, монополізує владу, дістає вигоди із своєї влади. На думку Г.Моски, скрізь виникають два класи – правлячий клас і підпорядкований клас. Другим, численнішим класом, керує перший. Він його також контролює. Проте таке становище підпорядкованого класу не є перешкодою для поступового проникнення кращих представників мас в еліту. Ціннісний підхід В.Парето визначив еліту як клас, що складається з людей найбільш продуктивних і здібних у царинах своєї діяльності. Еліту як головний клас він поділяє на правлячу і не правлячу. Правляча еліта включає тих, хто безпосередньо бере участь у правлінні. Не правляча еліта – це інтелектуали, ідеологи, бізнесмени, політики тощо. Серед еліт має місце розмежування на “левів”, які використовують силу, та “лисиць” – експертів з обдурення й спекуляції. Тому для збереження соціальної рівноваги потрібна циркуляція еліт. Учений наголошував на принциповій важливості зміни одного різновиду еліт іншими, на необхідності її якісно-оціночних характеристик. Тим самим він зробив крок у бік ціннісної інтерпретації еліт. .Таким чином, Г.Москою і В.Парето були поставлені актуальні проблеми структури політичної влади й звернена увага на груповий характер реалізації будь-якої тези про те, що функціонування демократії є неможливим без організації та координації її розвитку з боку еліти. Це стало наскрізною темою політичної думки ХХ століття. Більш детальніше можна познайомитися з теоріями еліт при вивченні теми курсу “Політичне лідерство та політичні еліти”. 9.2. Етнонаціональні спільності як субєкти політики. Механізм регуляції міжнаціональних відносин в Україні До етнонаціональних спільнот відносять плем’я народність і націю Плем’я – це ті етнічної спільності й соціальної організації докласового суспільства. Головна відмінна риса племені полягає в існуванні кровнородинних зв'язків між його членами, поділі на роди. Для племені характерні також наявність племінної території, певна економічна спільність, єдина племінна мова чи діалект, племінна самосвідомість і самоназва. В поняття «нації» в науковій літературі та політичному вжитку вкладається різний зміст. Націю можна розуміти як етнічну і як державно-політичну спільність. Як державно-політична спільність нація — це сукупність усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. Нації сформувалися в період виникнення капіталізму на базі народностей. Народність — це історично сформована мовна, територіальна, економічна і культурна спільність людей, яка передує нації. Вона характеризується тими самими ознаками, що й нація, але відрізняється від неї рівнем економічного й соціального розвитку. Етнос можна визначити, як соціальне-історичну, сталу спільність людей, об'єднаних спільними рисами культури, поведінкою, психологією, самосвідомістю, системою моральних і матеріальних цінностей, етнонімом. Для існування етносу не обов'язкова наявність усіх без винятку ознак. Не менш важливою є позатеріторіальна особливість етносу, тому що він досить часто не має чіткоокресленої теріторії проживання. Етнонаціональні відносини - це відносини між суб'єктами національно-етнічного розвитку та їх державними утвореннями, а також між людьми різних національностей, які складаються у процесі життєдіяльності і вза-ємодії етнонаціональних спільностей Структурно етнонаціональні відносини складаються з внутрішньонаціональних та міжнаціональних. Основоположний принцип внутрішньонаціональних відносин є національна єдність. В основі поняття національної єдності лежить національна ідея, яка, отримавши підтримку більшої частини населення країни, стає інтегруючою Сучасні вчені виділяють два рівні міжетнічних відносин: 1) міжособистий, міжгруповий; 2) інституціональний. Особливості етнонаціональних відносин та етнополітики в сучасній УкраїніДовгий час, аж до проголошення державної незалежності Україна не мала можливості проводити самостійну етнонаціональну політику, так само як не мала традицій у розвитку ет-нонаціональних відносин в умовах демократії. Тому сьогодні Україні доводиться створювати заново не тільки систему регулювання етнонаціональних відносин, але і саму етнополітику. проблемою є несформованість української політичної нації, не дивлячись на те, що, як свідчить статистика, ще за часів СРСР українці були кількісно переважаючою етнічною спільністю у державі. Український народ фак-тично не мав тривалих політичних традицій державності. До того ж, українські землі були поділені між різними державами 10.1.Політика як суспільне явище і форма діяльності Політика - як відносини, що включають згоду, підпорядкування, панування, конфлікт і боротьбу між групами, класами, націями, прошарками, стратами і окремими людьми (внутрішня політика) і державами (зовнішня політика) з приводу завоювання чи досягнення влади, . ".Політика - як конкретна сфера, де окремі люди і політичні утворення (угрупування) та соціальні групи, ведуть боротьбу за завоювання державної влади. В даному випадку Політика як вид діяльності може здійснюватися на кількох рівнях. Перший, "нижчий" рівень включає вирішення місцевих проблем (житлові умови, школи, громадський транспорт, соціальне забезпечення,організація торгівлі і т.д.), політична діяльність на цьому рівні здійснюється окремими індивідами (громадянами), але деякі питання можуть вирішуватись місцевими асоціаціями, об'єднаннями, особливо якщо рішення вимагає виходу на більш високий рівень. Другий, "локальний", регіональний рівень (для України -районний, міський, обласний і т.д.), регіональна політика, вимагає так чи інакше втручання держави. Політична діяльність па цьому рівні найактивніше здійснюється групами і асоціаціями, які зацікавлені в економічному розвитку свого регіону, органами місцевого самоврядування. Центральне місце в політиці займає третій, національний рівень, який визначається головним чином становищем держави як основного інституту організації життя громадян, розподілу та перерозподілу ресурсів, національна політика. І, насамкінець, останній, міжнародний рівень. Основними агентами політичної діяльності на цьому рівні є національні організації і різного роду транснаціональні (міжнародні) організації - ООН, ЮНЕСКО, ЄС, НАТО і т.д, та транснаціональні корпорації. Політична діяльність на всіх рівнях має як свої особливості, гак і загальні риси. Традиційно, теорія політики основну увагу Іриділяє вивченню національного рівня, хоча національний рі-іень лише один серед інших. Існує велика кількість сфер політики: соціальна, економічна, екологічна, антропологічна, національна, культурно-освітня, аграрна, міжнародна і т.ін. Це і визначає те, що політика сама по собі не є самоціннісною формою людської діяльності, її дії - це найчастіше розв'язання проблем за межами самої себе. Адже політика, як одна з найдинамічніших сфер суспільного життя, тісно взаємодіє з іншими, відчуваючи їх вплив і разом з тим детермінуючи їх функціонування та розвиток. В запропонованих схемах ви знайдете структуру політики та її основні класифікації. 10.2.Сучасні політичні партії ,рухи України,їх платформи та вплив на розвиток суспільства Політична партія — це найбільш активна та організована частина населення, якогось класу, класів, соціальної верстви, верств, яка виражає їхні інтереси. Політичні партії іноді виражають не лише класові, а й інші інтереси, приміром, національні. Партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї). Як в Україні, так і в сучасних суспільствах політичні партії виконують важливі соціально значущі функції: — активізація та об'єднання великих суспільних груп; — формування ідеології та політичних доктрин; — участь у боротьбі за владу в державі й формування програм її діяльності; — участь у здійсненні державної влади; — формування громадської думки; — політичне виховання всього суспільства або його частини; — рекрутування й соціалізація нових членів партії; — підготовка й висунення кадрів для апарату держави, професійних спілок. Нині в політичному житті України умовно можна виділити п’ять головних напрямків диференціації діяльності політичних об’єднань, виходячи з їх ставлення до: 1) ідеї державної незалежності; 2) історичного періоду перебування України в складі Росії та СРСР; 3) самої нинішньої Росії та СНД; 4) форми державного устрою, організації влади і політичного режиму; 5) цілей, форм і методів проведення ринкових реформ.
1 2 3 4 5 Категория: Політологія \| Добавил: Aspirant (27.06.2014)
Просмотров: 823 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: