Реферат на тему:Регіональний розвиток та регіональна політика в Україні - Політологія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Регіональний розвиток та регіональна політика в Україні. План Вступ З просуванням України шляхом економічних перетворень на перший план дедалі більшою мірою виходять питання регіональної політики. І це закономірно, оскільки відмінності в рівнях економічного і соціального розвитку, природних умовах її регіонів є вельми значними. Новітня історія країни, що бере свій початок з 1991 року - року набуття незалежності, позначена змінами, які змусили органи влади всіх рівнів звернути увагу на цей сегмент політики. З урахуванням того, що формування і реалізація регіональної політики - завдання нелегке навіть для країн з розвинутою ринковою економікою, труднощі, які існують в управлінні територіальним розвитком та його регулюванні в Україні, важко перебільшити. Процеси в економічному і соціальному житті на регіональному та місцевому рівнях розвиваються настільки швидко, що подальше зволікання з прийняттям нової парадигми управління регіональним розвитком поставило би під загрозу темпи економічного зростання та соціальну стабільність. Наявна в країні інституційна структура увійшла у протиріччя з життєвими реаліями. Вузловим питанням є визначення змісту державної регіональної політики на сучасному етапі ринкових реформ. Від того, яким буде співвідношення функцій щодо регіонального розвитку між центральними і місцевими органами влади в Україні, залежать якість та швидкість просування економічних реформ як у регіонах, так і у країні в цілому. 1. Основні положення регіональної політики Політика регіонального розвитку за структурою досить складна. Основними у ній є такі блоки: політика економічна, демографічна, соціальна і культурна, екістична (поселенська), екологічна, науково-технічна. Нині виникла потреба в нових принципах і методах господарювання, опрацюванні алгоритму узгодження інтересів усіх суб'єктів економічних відносин на певній території. Високу ефективність політики регіонального розвитку та прогноз-планів можна забезпечити лише при врахуванні у них таких принципових положень: ринкові відносини самі по собі не забезпечують оптимального розподілу за регіонами. Тому політика регіонального розвитку залишається одним з важливих, достатньо самостійних напрямів регулювання природно-господарської збалансованості, має запобігати кризовим явищам в окремих регіонах, забезпечувати бажану для суспільства рівномірність умов життя населення на різних територіях, сприяти поліпшенню загальноекономічної кон'юнктури і запобігати зниженню темпів зростання; політика регіонального розвитку не може замінити глобальну економічну політику, а також запобігти недолікам або компенсувати їх, помилкам національної структурної політики та політики стабілізації; політика регіонального розвитку повинна вписуватися у загальну концепцію економічних і структурних перетворень; регіональна політика є частиною структурної політики, що визначає її доцільний середній і довгостроковий характер; вона повинна мати чітку цільову установку і не зосереджуватись цілком на всіх актуальних у даний момент проблемах і кризах. Важливим у реалізації політики регіонального розвитку є виявлення та обґрунтування проблемних регіонів для розробки системи заходів і стимулів, специфічних для кожного типу виділених територій. Для розробки диференційованого регіонального підходу до вибору моделі господарського механізму управління територіями доцільно виділити регіони таких типів: екологічно несприятливі, з високою концентрацією виробництва і населення; індустріальне слабкорозвинені сільськогосподарські; промислові депресивні; резервні; рекреаційні. Для регіонів з високою концентрацією виробництва, екологічно несприятливих з диверсифікованою структурою господарства, найвищим рівнем прибутку на одного жителя потрібна розробка економічних заходів щодо запобігання надмірній господарській активності та концентрації населення, оздоровлення природного середовища, стимулювання ресурсозбереження і ресурсозабезпечення. Щодо регіонів із значною концентрацією виробництва, високою часткою прибутку на одного жителя також потрібна жорстка політика ресурсозбереження і оздоровлення природного середовища. Однак поряд з високими нормативами плати за регіональні ресурси повинні передбачатися і певні субвенції з вище-рангового бюджету на реалізацію названих програм. Для регіонів, які умовно можна віднести до промислове депресивних (з низькими темпами зростання обсягів виробництва, високим рівнем інвестицій у їх розвиток і низькою віддачею» невисоким рівнем прибутку на одного жителя), необхідна розробка програм переорієнтації на розвиток нових передових, технологічно високих і екологічно чистих виробництв. Це, у свою чергу, вимагає модернізації інфраструктури і перекваліфікації робочої сили. Для таких регіонів господарський механізм повинен передбачати значні податкові пільги на одержання прибутку, зниження ставок плати за регіональні ресурси, додаткові субсидії з бюджету регіону на реалізацію зазначених програм. Політика регіонального розвитку охоплює широке коло міждисциплінарних проблем, що потребують наукового розв'язання. Більшість регіональних досліджень спрямована на забезпечення науково обґрунтованих потреб територіального планування і управління. Однією з функцій територіального планування і управління сьогодні стає забезпечення і цілеспрямоване планомірне використання територіальних умов інтенсифікації суспільного виробництва. Першопричиною територіальної специфіки інтенсифікації господарського розвитку є регіональне поєднання чинників. Вони створюють специфічні регіональні умови, які сприяють регіональній інтенсифікації і формуванню єдиних цілісних форм прояву соціально-економічних процесів. Матеріально-речовою формою регіональної інтенсифікації є відтворення і раціональне використання природно-господарського потенціалу. Політика регіонального розвитку країни може бути результативною при забезпеченні природно-господарської збалансованості, а також при реалізації передумов і можливостей розвитку її регіонів з урахуванням принципів самофінансування і самоуправління. До діючих інструментів реалізації потенційних можливостей Кожного регіону слід віднести формування і використання його фінансових ресурсів. Регіональні фінанси — неекономічні відносини у процесі формування, розподілу і використання коштів у регіонах. Їх відображують у територіальних зведених фінансових балансах, балансах доходів і витрат населення, регіональних бюджетах. Для здійснення активної політики регіонального розвитку, підвищення життєвого рівня населення країни потрібно нарощувати обсяги фінансових ресурсів. Вони виконують важливу роль у забезпеченні планомірного, пропорційного розвитку господарства та збалансованості натурально-речових і вартісних пропорцій. Недостатня комплексність господарства визначає об'єктивні межі зближення рівнів економічного і соціального розвитку регіонів, знижує ефективність його функціонування. Комплексний розвиток — це головний напрям зближення рівнів, що реалізуються через пріоритет розвитку тих чи інших галузей господарства. Пріоритетним напрямом капітальних вкладень є технічне переоснащення і реконструкція діючих виробництв. Важливою ознакою нової інвестиційної політики стає подолання залишкового підходу до виділення коштів на потреби соціальної сфери. Інвестиційна політика має бути спрямована на створення у кожному регіоні оптимальних за структурою основних фондів, виробничих потужностей і соціально-культурної бази. У зв'язку з цим пріоритети політики регіонального розвитку повинні включати: забезпечення оптимального співвідношення між великими, середніми і малими підприємствами; територіальне розосередження промисловості, розвиток на периферійних територіях (малі міста, міські і сільські населені пункти) дрібного виробництва, що ґрунтується на інтенсивній технології та використанні місцевої сировини. Відносно окремих територій заходами політики регіонального розвитку є: створення пільгових умов для підприємництва у певних зонах; визначення напрямів державного інвестування, кредитів, субсидій і дотацій на розвиток соціальної сфери; установлення і диференціація обмежень та нормативів тощо. Ці заходи можуть бути разовими, короткочасними, середньо- та довгостроковими. Регіональна соціальна і культурна політика повинна забезпечувати передумови для успішного господарського розвитку регіонів через підвищення продуктивності праці, активності й ініціативи людей, культури праці та використання духовного потенціалу народу. Організація соціального і культурного життя на місцях має відповідати регіональним програмам розвитку, в розробці яких були 6 зацікавлені місцеві органи влади. Політика регіонального розвитку повинна спиратися на механізм державного регулювання пропорцій, який включатиме реалізацію державних програм розвитку окремих регіонів, структуроутворюючих інвестиційних проектів, залучення іноземного капіталу, пільгове кредитування тощо. Це сприятиме економічній самостійності регіонів та активізації підприємницької діяльності на місцях. 2. Особливості розвитку регіонів України Перш ніж оцінювати економічний стан регіонів України, порівняймо рівень її розвитку з країнами ЄС. В Україні у 1999 p. ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності становив 3458 дол., тобто у 12 разів менше, ніж у Люксембурзі, де цей показник - найвищий у світі, і в 4 рази менше, ніж у Португалії чи Греції. У цілому ж середній рівень ВВП на душу населення України становив 15,5% від середнього показника по ЄС. Зауважимо, що ВВП на душу населення Угорщини, Польщі, Чехії у 2,4 - 3,3 рази більший за офіційний український показник. Починаючи з 2001 p. в Україні спостерігається реальне зростання ВВП. За підсумками 2001 p. воно становило 9%, 2002 p. - 4,8%. Проте якісних змін у наведених вище співвідношеннях з країнами Європи, звичайно ж, не відбулося. У більшості розвинутих країн різниця в економічному розвиткові регіонів вимірюється за допомогою показника регіонального валового продукту на одного жителя з урахуванням паритету купівельної спроможності. Що стосується країн з перехідною економікою, до яких належить Україна, то цей показник, як свідчать емпіричні дослідження, не відбиває справжньої картини диспропорцій у регіональному розвитку з декількох причин. Дані про ВВП на одного жителя в регіональному розрізі часто не відповідають Системі національних рахунків, і тому існує імовірність істотних неточностей. Крім того, є проблеми, пов'язані з розподілом продукції, виробленої державними компаніями, але не врахованої в розрахунках. Велику роль у прибутковості окремих видів економічної діяльності відіграють державні субсидії виробникам та їх звільнення від сплати податків. Як наслідок, ВВП без урахування непрямих податків та субсидій значно відрізняється від ВВП в обчисленні за ринковими цінами. Можливо, саме з цих причин в Україні ВВП у регіональному розрізі офіційною статистикою не підраховується. Тому більш коректними є міжрегіональні порівняння за показником валової доданої вартості (ВДВ) на одного жителя (що обраховується державною статистикою починаючи з 1996 p.). Динаміка цього показника впродовж 1996 - 2000 pp. свідчить про зростання регіональних відхилень від середнього його значення. Так, якщо рівень контрастності в 1996 p. становив 2,68, то у 2000 p. - вже 4,2. У восьми регіонах (45% населення країни) показник ВДВ протягом усіх 5 років спостереження був більшим за середній по Україні. У 2000 p. 15 регіонів (41% населення країни) мали цей показник на рівні, нижчому за 80%, тоді як у 1996 p. - вісім регіонів (21% населення країни). Три регіони, де проживають 7% населення країни, впродовж п'ятирічного періоду мали ВДВ на одного жителя, менший за 65% від середнього по Україні. Аналіз ВДВ по секторах економіки в регіональному розрізі свідчить, що питома вага сільського господарства залишається значною і коливається від 6% у найбільш промислове розвинутому регіоні - Донецькій області до 32,7% у Волинській, з найбільшою часткою сільського господарства. Лише два регіони мають частку послуг у ВДВ, більшу за 65%. Третина всіх прямих іноземних інвестицій зосереджена в Києві. Понад 70% цих інвестицій направлено в металургію, торгівлю, видобувну, хімічну, харчову промисловість, сільське господарство. За своїм походженням - це кошти, які, скоріше за все, були раніше вивезені з України, оскільки поки що присутність всесвітньо відомих компаній обчислюється одиницями. З цього стислого огляду можна зробити висновок, що між рівнями економічного розвитку регіонів України існують істотні відмінності і що ці відмінності з часом зростають. Найбільше непокоїть те, що з економічним зростанням, яке спостерігається в усіх регіонах з 2001 p., якісних змін в економічній регіональній структурі не відбувається, конкурентність регіонів на зовнішніх ринках обмежена: майже половина експорту традиційно припадає на незначну їх кількість; на 90% експорт складається з руди, металопродукції та продукції хімічної промисловості. Зростання присутності України на світовому ринку зерна в останні 2 роки не тільки не поліпшило, а навпаки, погіршило економічний стан господарств у тих регіонах країни, які спеціалізуються на вирощуванні зернових, оскільки експортом зерна в країні займається обмежена кількість іноземних трейдерів. За більш як 10-річний період державна регіональна політика в Україні не мала цілеспрямованого, системного характеру. В ній домінував ситуативний підхід. Існуючі механізми державного регулювання регіонального розвитку успадкували і продовжують використовувати принципи централізованої системи відносин "зверху - донизу". Водночас її можливості вичерпані. Про це свідчить аналіз результативності інструментів державного регулювання розвитку регіонів. За останні роки частка фінансування інвестицій з державного бюджету в сукупних інвестиціях в основний капітал, здійснених у регіонах, скоротилася з 21,1% в 1995 p. до 6,1% у 2002 p. Змінилися й державні територіальні пріоритети їх розміщення. Так, якщо в 1995 p. державні інвестиції становили більше третини інвестицій в Автономній Республіці Крим, Волинській, Житомирській, Київській, Чернігівській областях, то у 2000 p. налічувалося лише дві області (Київська та Житомирська), де частка державних інвестицій перевищила 20%. У 2001 p. тільки Луганська область мала частку державних інвестицій, більшу за 20%. Вони спрямовуються переважно на вирішення критичних проблем життєдіяльності того чи іншого регіону і не можуть помітно вплинути на підвищення інвестиційної привабливості регіону чи подолання депресивності окремих територій. Крім того, слід зазначити, що територіальне розпорошення інвестицій свідчить про відсутність державних пріоритетів на регіональному рівні. 3. Державне регулювання регіонального розвитку в Україні У кінці 90-х років запроваджуються такі інструменти впливу на регіональний розвиток, як застосування податкових пільг на окремих територіях країни. З 1998 p. прийнято 9 законів та 8 указів Президента України щодо створення спеціальних зон різних типів (СЕЗ) та організації спеціальних режимів інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку (ТПР). У межах СЕЗ і ТПР діють пільги для інвесторів, які передбачають, за певних умов, звільнення від окремих податків на конкретний строк. Законодавче дозволено створити 11 СЕЗ та впровадити спеціальний режим на територіях Автономної Республіки Крим і восьми областей. До ТПР віднесено одну область (у цілому), понад 90 адміністративних районів та міст, що становить 10% території країни. Головна мета впровадження спеціального режиму інвестування на цих територіях полягала в тому, щоб залучити інвестиції у найбільш депресивні регіони, де виникають гострі соціальні проблеми у зв'язку із структурними змінами, що відбуваються, а також у ті, які постраждали від наслідків Чорнобильської катастрофи. Вільні зони мають підвищити насамперед експортну орієнтованість виробництва на визначених територіях і створити сприятливі умови для розвитку України як транзитної держави. З початку діяльності в СЕЗ і на ТПР залучено інвестицій на суму понад 825 млн. дол. За попередніми даними, темпи приросту інвестицій тут більш як удвічі перевищують середньоукраїнські. Частка інвестицій у рамках реалізації проектів на спеціальних територіях зросла вдвічі і становить 11% загальних вкладень в основний капітал по країні. Понад 80% інвестицій припадає на обробну промисловість, перш за все металургійну, хімічну та харчову. Частка експорту в загальному випуску в середньому становить 25% і поступово зростає. Одним з ключових інструментів впливу на вирішення економічних і соціальних проблем регіонів є місцеві бюджети та міжбюджетні трансферти. За 10-річний період порядок формування місцевих бюджетів, так само як і порядок визначення трансфертів, що передаються на регіональний та місцевий рівні, неодноразово змінювався. Починаючи з 1992 p. щорічно вносилися законодавчі зміни, що стосувалися джерел формування місцевих бюджетів. Одне з таких джерел - місцеві податки і збори, самостійно запроваджувані органами самоврядування; вони дають мізерну частку місцевих бюджетів - від 3 до 8%. Решта джерел - державні податки і збори, що передаються в місцеві бюджети (за різних часів вони мали різні назви - закріплені, регульовані). При цьому змінювалися і переліки податків, що залишалися в місцевих бюджетах, і нормативи їх відрахувань. У період значних обсягів негрошових форм розрахунків суб'єктів господарювання як між собою, так і з бюджетами - державним та місцевим (1996 -1999 pp.) до 20% бюджетів виконувалося шляхом проведення взаємозаліків, вексельних розрахунків зі сплати податків та обов'язкових платежів. Це спотворювало ціну державних послуг та послуг органів самоврядування, формувало прихований дефіцит місцевих бюджетів. Стислий огляд основних інструментів впливу держави дає підставу констатувати, що вони не зумовили зменшення регіональних диспропорцій, не були зосереджені на стимулюванні "точок зростання", не вплинули помітним чином на системне вирішення проблем депресивних територій, вирівнювання соціальних диспропорцій на регіональному рівні. Водночас об'єктивна необхідність змін у державній регіональній політиці диктується кардинальними перетвореннями в інституційній структурі економіки України. Логіка розвитку демократії, ринкової економіки, побудови громадянського суспільства вимагає формування державної регіональної політики на нових засадах, залучення до цього процесу суб'єктів суспільних відносин на регіональному і місцевому рівнях, у тому числі територіальних громад, органів виконавчої влади, суб'єктів підприємництва, недержавних організацій, громадськості. Саме такий підхід запропоновано в Концепції державної регіональної політики, схваленій Указом Президента України від 25 травня 2001 p. Ідеологія Концепції полягає в наступному. Політика підтримки регіонального розвитку спрямовується на активізацію всього ресурсного потенціалу регіонів як основи зміцнення їх конкурентності. Це стає ключовим напрямом регіональної політики. Фундаментом регіонального розвитку є самостійність регіонів у визначенні перспективних цілей та можливості фінансувати заходи для їх реалізації, перш за все за рахунок власних джерел та залучених інвестицій. Підтримка регіонального розвитку здійснюватиметься за умови визначення на законодавчому рівні чітких критеріїв її надання, концентрації ресурсів, як державних, так і регіональних. При цьому забезпечуватиметься координація діяльності різних суб'єктів, що заінтересовані в розвиткові регіонів, у тому числі міжнародної технічної допомоги. На центральному та регіональному рівнях уже запроваджується стратегічне планування розвитку. У стадії розробки - Державна стратегія регіонального розвитку до 2011 p. Подальше планування державою стратегії регіонального розвитку має наближатися за періодичністю до європейських строків. Буде запроваджено стимулювання територій, у межах яких показники економічного розвитку та соціального забезпечення громадян за критеріями, визначеними законодавством, значно нижчі, ніж відповідні середні показники в державі (депресивні території), шляхом запровадження спеціальних механізмів бюджетної, податкової, цінової, грошово-кредитної, інноваційної та інвестиційної політики щодо таких територій, визначення строків надання їм статусу депресивних. У даний час завершено розробку відповідного законопроекту. Модель стимулювання розвитку регіонів та депресивних територій в Україні, що пропонується в цьому законопроекті, має на меті: - сконцентрувати обмежені державні ресурси на розв'язанні регіональних проблем з урахуванням пріоритетів просторового розвитку держави та завдань регіонального розвитку, що формулюються місцевими органами влади; - забезпечити стабільність відносин між місцевими і центральними органами виконавчої влади щодо питань регіонального розвитку; - запровадити принцип додатковості, коли державні ресурси для вирішення регіональних проблем розвитку розглядаються як додаткові до ресурсів, що акумулюються регіоном самостійно; - встановити правову відповідальність як центрального уряду, так і місцевих органів влади за виконання взятих ними зобов'язань щодо регіонального розвитку; - запровадити партнерські, рівноправні відносини між центральним урядом та місцевими органами самоврядування у справі спільного вирішення завдань регіонального розвитку; - здійснювати стимулювання регіональних органів влади для ефективного використання коштів з метою розвитку місцевих бюджетів; - скоординувати діяльність центральних і місцевих органів влади з вирішення проблем регіонального розвитку; - сформулювати принципи визначення територій, яким надається статус депресивних, опрацювати порядок надання такого статусу, інструменти державної та регіональної підтримки розвитку цих територій; - визначити фінансовий механізм стимулювання регіонального розвитку в умовах жорстких бюджетних обмежень. З метою стимулювання розвитку регіонів запропоновано контрактну систему відносин між центральним урядом та обласними радами (як органами самоврядування регіонального рівня). Контракт передбачає визначення заходів, які мають державний пріоритет і фінансуються з державного бюджету. Органи самоврядування визначають свої зобов'язання з участі в цих заходах. Те саме стосується і заходів регіонального розвитку, що формулюються регіональною владою. Контрактна система запроваджується одночасно із стратегічним плануванням просторового розвитку як на державному, так і на регіональному рівнях. Стратегічне планування, укладання контракту на 4 - 5 років має забезпечити стабільність відносин між центральною і регіональною владами. Передбачається, що для виконання контракту центральний уряд може делегувати ряд власних повноважень на регіональний рівень. Передбачено також, що уряд може укласти один контракт одночасно з декількома регіонами, якщо державні пріоритети визначено в межах декількох регіонів (це стосується невеликих регіонів, прикордонних регіонів). Це дозволить опрацювати підходи до моделей майбутньої зміни адміністративно-територіального устрою. У підготовці контракту беруть участь, з одного боку, всі центральні органи виконавчої влади, з іншого - органи місцевого самоврядування регіону. Кошти, що направляються на підтримку депресивних територій, а також передбачаються контрактами, щорічно закладаються в державному бюджеті країни. Вони не включають трансферти, передбачені державним бюджетом для фінансового вирівнювання у міжбюджетних відносинах. З метою узгодження дій, забезпечення прозорості у визначенні депресивних територій, врахування інтересів регіонів та центральної влади в плануванні регіонального розвитку запропоновано створити спеціальну Державну комісію з питань регіонального розвитку, яка виступатиме в державі своєрідним арбітром у вирішенні проблемних питань. У цілому запропонована модель наближена до принципів, за якими здійснюється регіональна політика в країнах ЄС та інших європейських країнах-кандидатах на вступ до ЄС. Висновки Підсумовуючи, сформулюємо такі висновки. По-перше, в період трансформаційних зрушень посилення диспропорцій на регіональному рівні - об'єктивний процес, зумовлений низкою факторів. Це підтверджується досвідом держав, які переживали або переживають трансформаційні зміни. Україна також не є винятком. Тому державна регіональна політика має робити головний наголос на підтримці "точок зростання", а не замикатися на вирівнюванні соціально-економічного розвитку регіонів, оскільки обмеження бюджетної спроможності держави може призвести лише до "вирівнювання всіх у бідності". По-друге, об'єктивна необхідність змін у державній регіональній політиці диктується кардинальними зрушеннями в інституційній структурі економіки України: виробництво двох третин товарів і послуг у половині регіонів забезпечується недержавним сектором економіки, зникли підойми прямого втручання влади в діяльність господарюючих суб'єктів. Пряма бюджетна підтримка всіх регіонів унеможливлена, джерела зростання потрібно шукати на регіональному та місцевому рівнях, спираючись на територіальні громади, їх об'єднання, місцеве самоврядування, підприємницькі структури, формуючи для них сприятливі умови вирішення проблем. Отже, регіони, територіальні громади мають перетворюватися з об'єктів у суб'єкти розвитку. По-третє, реформування податкової системи, міжбюджетних відносин, адміністративного і територіального устрою потрібно здійснювати з урахуванням завдань регіонального і місцевого розвитку. Політика розвитку має проводитися і територіальне, і галузеве на основі системного взаємодоповнення. По-четверте, державна регіональна політика має будуватися з урахуванням процесів, що відбуваються у світовому вимірі. Глобалізація, інноваційна спрямованість розвитку, посилення конкуренції в залученні капіталу стосуються не тільки країн: на світовій арені дійовими особами стають окремі міста й регіони. Ці чинники ведуть до посилення поляризації розвитку. По-п'яте, процес регіоналізації в Україні має спрямовуватися на створення потенціалу для економічного зростання регіонів, який базується на мобілізації власних, перш за все людських, ресурсів і мереж усередині та поза межами регіону, на регіональних, місцевих зв'язках, удосконаленні інфраструктури, що підвищуватиме регіональний економічний потенціал. У даному контексті економічне відродження регіонів може відбутися лише шляхом концентрації зусиль бізнесу, управлінської еліти, місцевого самоврядування, організованої громадськості і не повинно зводитися до забезпечення автономії регіону від держави. Основною метою цього процесу є активізація "соціального капіталу". Регіоналізація не повинна послаблювати роль базових територіальних громад. По-шосте, різноманіття інструментів регіонального розвитку, що застосовуються в європейських країнах, - це, зокрема, агентства регіонального розвитку, контрактна форма взаємовідносин між центральним урядом та регіональною владою, - є потужним джерелом досвіду для України. Його треба адаптувати до сучасних умов здійснення реформ. Суть останніх полягає в поступовому наближенні внутрішніх структур і механізмів до норм і стандартів Європейського Союзу з метою конвергенції економіки України до континентального господарського простору. Література Указ Президента України від 25.05.2001 р. “Про концепцію державної регіональної політики” // Урядовий кур’єр. – 2001. – 4 червня. Дьомін О. Політика регіонального розвитку в умовах поглиблення ринкових реформ в Україні // Економіка України. – 2003. – № 6. – С. 4-13. Максимов В. Экономический потенциал региона. – Луганск, 2002. Михасюк І. Регіональна економіка. – Львів, 198. Поповкін В. Регіонально-цілісний підхід в економіці. – К., 1993. Симоненко В. Регионы Украины: проблемы развития. – К., 1997. Стеченко Д. Управління регіональним розвитком. – К., 2000. Ходов Л. Основы государственной экономической политики. – М., 1997.
1 2 3 4 5 Категория: Політологія \| Добавил: Aspirant (27.06.2014)
Просмотров: 1652 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: