Реферат на тему: Політологія (шпаргалки) - Політологія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Політологія (шпаргалки). Білет №1 1.Політологія (від грецьк. politika — державні й суспільні справи і logos — слово, поняття, вчення) Є три підходи до визначення політології: 1. розуміння політології як міждисциплінарної науки, що охоплює всі перелічені й подібні галузі наукового знання про політику – досить поширений; 2. всю сукупність наукових знань про політику називають політологією у широкому розумінні, менш поширений; 3. Політологія — це наука про політичну систему суспільства та її різноманітні підсистеми. Жодна інша галузь наукового знання, яка досліджує політичну сферу суспільного життя, не робить це з такою системністю й повнотою, як політологія, і не має політичну систему суспільства в цілому як свій предмет. Політологія не може претендувати на вивчення всієї багатоманітності проявів політичного життя суспільства, однак вона є єдиною наукою, яка досліджує такі прояви в систематизованому вигляді - наш робочий. Об'єктом політології як науки виступає політична сфера суспільного життя, основний зміст якої складають політико-владні відносини як відносини з приводу влади в суспільстві. Політика є об'єктом дослідження багатьох наук про суспільство, причому кожна з них має у цій сфері свій предмет і досліджує його притаманними їй методами й засобами. Підходи до визначення предмета політології: 1. Інституціональний підхід-предмет політології це інститути(партії, організації…)Недоліки: Предмет політології розглядається, як формально-статичний, тобто цей підхід мало ефективний, при дослідженні динамічних політичних процесів. 2. Біхевіоризм-розглядає предмет політології, як тенденції і закономірності поведінки людей. Оснований на принципах позитивізму. Недоліки: біхевіористи не враховують внутрішні мотиви людської поведінки. 3. Підхід котрий розглядає політологію в широкому розумінні(Радугін).Політологія- це цілісна міждисциплінарна наука. 4. Шляхтун. Політологія наука про закономірності діяльності по керівництву і управлінню суспільству на основі публічної влади. Політологія – наука про політику і її явища, котрі розглядаються в цілісності і єдності в процесі змін, тобто наука про світ політики. Світ політики-політична реальність котру створюють політичні суб’єкти в процесі їх спілкуванні. Проблеми котрі складають предмет політології: ´ Ідейно-теоретичне і соціально-філософське пояснення політичних процесів і явищ. ´ Політ. системи, влада, режими, держава, партії, суспільно-політ. Організації і рухи. ´ Політичні процеси, політична діяльність, участь і поведінка. Функції політології Узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити п'ять основних функцій політології: ´ теоретичну; ´ методологічну; ´ практичну; ´ виховну; ´ прогностичну; Теоретична функція полягає у розробленні нею різних теорій, концепцій, гіпотез, ідей, категорій, понять, формулюванні закономірностей, які описують і пояснюють багатоманітні явища і процеси політичного життя суспільства. Методологічна функціяполягає в тому, що категорії й поняття цієї науки, а також формульовані нею закономірності використовуються іншими науками як теоретичний інструментарій у дослідженні політичних явищ і процесів, наприклад такі як § політика; § політична влада; § політична система суспільства; § політичний процес; § політичний режим; § політична партія; Практична функція полягає у її зорієнтованості на вирішення конкретних практичних політичних завдань і проблем. На основі розроблюваних нею теоретичних положень політологія формулює рекомендації щодо здійснення політики, проведення тих чи інших заходів і компаній (найповніше проявляється у прикладній політології, основний зміст якої складає розроблення різних політичних технологій). Виховна функція політології полягає у формуванні світогляду особи, її політичній соціалізації, даючи ій знання про політичну сферу суспільного життя, про політичні інститути, права, свободи та обов'язки громадянина, політичну культуру. Прогностична функція полягає у її здатності передбачати, прогнозувати перспективи розвитку політичних процесів, найближчі й віддалені наслідки прийняття і виконання політичних рішень. Реалізація цієї функції передбачає моделювання політичних процесів і відносин, завчасне проведення наукових експертиз найвагоміших політичних рішень на предмет реальності очікуваного від них ефекту. Політична влада є найважливішим видом влади в суспільстві. Якщо економічну владу умовно можна назвати "владою грошей", духовно-інформаційну - "владою інформації", сімейну - "владою авторитету", то політичну владу - "владою права", що зовсім не означає, що політична влада скрізь і завжди здійснюється за допомогою права, але право є головним засобом її реалізації.2. Політична влада - це реальна здатність суспільного класу, групи, політ. інституту, як суб’єкта політ. процесу проводити свою волю в суп. житті, покладаючись на систему політ. Ідей і відносин існуючого законодавства, а також політичних установ, організацій і інститутів, як засобів їх політичної реалізації. Особливості політичної влади: ü політична влада пов’язана з класовими груповими інтересами. ü Політична влада здійснюється не лише державою, Але і іншими політичними інститутами. ü Політична влада основується, як на правових нормах, встановлених державою, так і на політичних. ü П. В. розповсюджується тільки на певну частину держави. Політична влада здійснюється 1. державою; 2. політичними партіями і громадсько політичними організаціями; 3. органами місцевого самоврядування. Специфіка державної влади полягає в тому, що вона 4. здійснюється спеціальним апаратом; 5. поширюється на всю територію країни; 6. наділена монополією на прийняття законів та застосування примусу. Основні особливості політичної влади: § верховенство полягає в обов'язковості її рішень для інших видів влади, що забезпечує дієвість верховенства суспільства в цілому § публічність (від лат. публікує - суспільний, народний) означає суспільний, безособовий і відкритий характер. На відміну від існуючої в невеликих групах приватної особистої влади, наприклад сімейної, політична влада реалізується від імені і в межах усього суспільства і звертається за допомогою права до всіх його членів. § Моноцентричність проявляється в наявності єдиного центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства. Таким центром є держава, її вищі органи. Легальність політичної влади означає її законність, зокрема щодо існування самої влади та застосування нею примусу. § легальність § різноманіття ресурсів, тобто засобів здійснення. Білет №2 Методы политологии Современная политология использует многообразные теоретические, философские, общелогические и эмпирические методы исследования. Среди методов теоретического познания, т.е. приемов исследования, способов обобщения и формирования системы знания, обычно выделяют следующие: o институциональный метод, который предполагает, что в центре исследования должны находиться политические структуры, их свойства и взаимосвязи, а также фиксированные нормы, на основе которых функционируют эти институты; o социологический метод, ориентированный на выявление социальной обусловленности политики, влияния на нее экономики, культуры, идеологии и социальной структуры; o исторический метод, рассматривающий политические явления в процессе их становления в прошлом и развития в настоящем; o сравнительный метод, предполагающий сопоставление однотипных объектов (политических систем или ее отдельных структурных компонентов, моделей политических режимов в разных странах) у разных народов с целью выявления сходства и различий; o системный метод, который применяется при исследовании сложных многоуровневых объектов (политические системы, институты). Сам объект рассматривается как целостность, формируемая взаимодействием элементов и находящаяся в многообразных связях с внешней средой; o структурно-функциональный метод, который состоит в рассмотрении внутренней структуры системы с позиции функционального назначения каждого ее элемента; o антропологический метод, исходящий в объяснении политики из природы и универсальности родовых качеств человека; o психологический метод, направленный на изучение психологических механизмов политического поведения; o бихевиоралистский метод, рассматривающий политику как поведение индивидов и групп, имеющих определенную мотивацию и установки. Как уже отмечалось, этот подход требует эмпирической проверки всех выводов; o нормативно-ценностный метод оценивает политические процессы с точки зрения оптимального варианта, идеала. Во вторую группу входят философские и общелогические методы, которые используются не только в политологии, но и в других науках: o диалектический метод, который предполагает рассмотрение политических явлений с учетом их постоянного изменения, взаимосвязи частей и компонентов и внутренней противоречивости; o метод восхождения от абстрактного к конкретному; o анализ и синтез; o индукция и дедукция; o обобщение. специально-научные методы: (социология) ´ массовое анкетирование ´ интервью ´ экспертные опросы ´ обработка документов. Наряду с теоретическими, в политологии применяются многочисленные эмпирические методы сбора и анализа информации, заимствованные из естественных наук, кибернетики и социологии. Сюда относят: o опрос - один из самых распространенных методов сбора политической информации. Опрос может проводиться в форме бесед, интервью, анкетирования, позволяющей выявить состояние общественного мнения по тому или иному вопросу;o наблюдение, которое позволяет непосредственно отслеживать политические факты. Наблюдение бывает двух типов: невключенным и включенным. В первом случае события и факты отслеживаются со стороны, во втором - предполагается непосредственное участие наблюдателя в каком-либо событии или деятельности организации; o статистические методы, с помощью которых производится накопление и систематизированное обобщение разнообразных эмпирических данных, отражающих различные состояния объекта; o математические методы, которые открывают возможность для моделирования политических процессов; o метод моделирования. Модель - это схематический образец изучаемого объекта, отражающий его сущностные качества. Моделирование позволяет проверить гипотезы, составить прогнозы, объяснить или описать какие-либо политические явления и процессы. 2.ЛЕГИТИМНОСТЬ ПОЛИТИЧЕСКОЙ ВЛАСТИ - (лат.Legitimus - законный) - признание народом и политическими силами правомерности, законности политической власти, ее инструментов, механизмов деятельности, а также способов ее избрания. Легитимность не является правовым процессом, поэтому с политологической точки зрения она не обладает юридическими функциями. Она фиксирует факт признания народом, а следовательно, наделяется правом предписывать нормы поведения людям. Легитимная власть поэтому взаимодоверительна. Народ доверяет власти осуществление определенных функций, а власть обязуется их выполнять, используя многообразные механизмы и способы. Самый эффективный способ легитимности политической власти - это привлечение граждан к управлению обществом и государством, контроль за деятельностью чиновников. При этом уровень легитимности повышается. Другая тенденция свидетельствует, что чем ниже уровень легитимности, тем сильнее принуждение, и власть, опирающаяся не только на силу, есть "голая власть" (Б.Рассел). Состояние полной легитимности - процесс очень трудно достигаемый и сохраняемый. Только в обществе с устоявшимися нормами поведения, развитой культурой власти и культурой народа, высоким уровнем социально-экономического и политического развития можно серьезно говорить о легитимности политической власти, ее отдельных органов. Проблема легитимности – это в значительной мере проблема участия общества в управлении государством. Неспособность системы обеспечить такое участие подрывает её легитимность. Признаками падения легитимности власти являются: ´ Рост степени принуждения; ´ Ограничение прав и свобод; ´ Запрещение политических партий и независимой прессы; ´ Рост коррумпированности всех институтов власти, сращение с криминальными ´ структурами; ´ Низкая экономическая эффективность власти (понижение уровня жизни ´ различных групп населения) – наиболее существенные показатель ´ делегитимизации власти; Крайней точкой падения легитимности власти являются революция, государственные перевороты – открытые формы недовольства режимом. №3 1.ПОЛИТИКА - (POLITICS) - человеческая деятельность, связанная с принятием и проведением в жизнь решений, наделенных достоинством уполномочия со стороны общества, для которого они принимаются. Множество значений, в каких употребляется это слово, невозможно отразить в единой формулировке. Термином "политика" обозначается деятельность или процесс. Политика - неустранимый аспект общественного существования. Она возникла из требований, взаимно предъявляемых людьми друг другу, и проистекающих из этого усилий по разрешению противоречий, когда требования оказываются конфликтными, по властному распределению дефицитных благ и по руководству обществом в деле достижения общих целей. Согласно социальной трактовке, политика имеет общественное происхождение. В частности, широкое обоснование получил подход, рассматривающий ее формирование в ходе исторической эволюции общества как результат роста его социальной неоднородности и сложности организации. Первобытное общество было социально-однородным. В нем не было политических учреждений и организаций, не было и политики, хотя была власть, осуществляемая всеми взрослыми членами рода. Усложнение общества по мере его развития, появление в нем противоречивых интересов обусловили возникновение государства, а вместе с ним и политики. Политика возникает как деятельность по организации совместной жизни людей в социально-неоднородном обществе вместе с делением людей на управляющих и управляемых, богатых и бедных. Общественные изменения были производными от неолитической революции, которая изменила все формы хозяйства и образ жизни людей. С неолитической революцией историки связывают появление металлических орудий труда, переход от присваивающего типа хозяйства (охота и собирательство) к производящему (земледелие, скотоводство), к оседлому образу жизни, появлению городов. В конечном счете, это привело к изменениям во властных отношениях. 2. Концепция разделения властей: теория и опыт, история и современность.Теория разделения властей зародилась во Франции в середине 18 века и была связана, прежде всего, с борьбой крепнувшей буржуазии против феодального абсолютизма, борьбой с системой, тормозившей развитие общества и государства. Появление новой концепции было связано с именем Ш. Монтескье. Разберем поподробнее основные положения теории разделения властей (по Монтескье). Во-первых, существует три рода власти: законодательная, исполнительная и судебная, которые должны быть распределены между разными государственными органами. Во-вторых, должна действовать система сдержек и противовесов, дабы власти контролировали действия друг друга. Однако, в конституционном проекте Монтескье недостаточно четко проводится идея равновесия властей. Законодательная власть явно играет доминирующую роль, исполнительную власть Монтескье называет ограниченной по своей природе, а судебную - вообще полувластью. Позднее теория разделения властей получила сильное практическое и теоретическое развитие. Прежде всего, следует упомянуть труды Ж.-Ж. Руссо. Руссо считал, что "законодательная, исполнительная и судебная власти - особые проявления единой власти народа". "В некоторых государствах организационно-правовая сторона рассматриваемой концепции подверглась модификациям." Конституционная доктрина ряда стран Латинской Америки исходит из существования еще одной власти - учредительной, что связано с частыми государственными переворотами. "О существовании четвертой - учредительной власти говорят французские специалисты по сравнительному конституционному праву Ж.Блан, Ж.М.Вирье и Ф.Ваге. В связи с информатизацией общества в XX веке в современной теории государства и права принято выделять еще одну ветвь власти - "четвертую власть" - средства массовой информации. Дело в том, что телевидение , радио, печать и другие средства массовой информации, ставшие в наше время доступными почти всем слоям населения, не просто информируют общество о тех или иных политических событиях, но и навязывают людям свою оценку происходящего, свои идеалы, они имеют возможность манипулировать общественным мнением. Средства массовой информации играют очень важную роль в системе "сдержек и противовесов", сдерживая действия органов государства. В результате столь широкого влияния на жизнедеятельность государства и общества можно с уверенностью назвать средства массовой информации "четвертой властью". Таковы основные изменения ( дополнения ) которые претерпела концепция разделения властей за более чем двухсотлетнюю историю своего существования, эта теория нашла очень широкое применение в государственно-правовой практике многих стран. Каковы же результаты? Прежде всего, теория разделения властей явилась одним из основных гарантов прав и свобод человека, именно в тех странах, где реализация данной концепции имеет наиболее прочные традиции, демократические принципы нашли самое широкое применение. Второе преимущество государственной системы, основанной на принципе разделении властей - это относительная стабильность внутриполитического положения государства, потому что разделение властей позволяет выходить из критических ситуаций на основе норм конституции, посредством консенсуса социальных сил. Вообще, сейчас трудно судить о результатах применения теории разделения властей на практике, потому что применение этого принципа невозможно отделить от других тенденций в развитии государств: стремление к демократии, созданию гражданского общества и правового государства. №4 1. Структура и функции политики. Структура П: 1. Политический интерес. 2. Политическое сознание. 3. Политическое действие. 4. Политическое отношение. 5. Политические институты (гос-во, партии). П-ка также включает отношения между социальными общностями и выражающими их интересы организациями, связанные с властью и управлением общественными делами. Функции П: 1. Сохранение целостности и стабильности в общ-ве. 2. Руководство и управление политич. процессами. 3. Выражение властно-значимых интересов различных соц-ных групп .4. Реализация активности чел-ка, политич. социализация личности. Политика имеет сложную, многомерную структуру. Политика может быть рассмотрена на уровне ее субъектов. Субъектами политики выступают различные социальные группы (классы, этнические и конфессиональные общности и др.), государства, партии, международные организации и др. 2. Націоналізм М. Міхновський, Д. Донцов і М. Сціборський вважали, що до революції 1917 р., коли Україна отримала реальний шанс здобути політичну самостійність, нація прийшла ідеологічно непідготовленою, а найголовніше - неготовими виявилися її провідники, які часто поступалися національними інтересами на користь соціальних демагогів.Ідеологи націоналізму вважали за свій обов'язок формувати національну свідомість українського народу, всебічно сприяти усвідомленню ним необхідності здобуття незалежної державності. Однак при цьому вони негативно ставилися до деяких інших народів, особливо російського, у тій чи іншій формі пропагували ідею національної винятковості українців. Микола Міхновський (1873-1924), У 1900 р. М. Міхновський виголосив у Полтаві й Харкові промову, що вийшла окремою брошурою у Львові під назвою "Самостійна Україна". Вона вважається першим програмним документом українського націоналізму. Він розглядає правові підстави перебування України у складі Московської держави згідно з Переяславською угодою 1654 р. За цим документом Україна - самостійна держава з республіканським устроєм - вступила у договірні відносини з Московською монархією як "вільний з вільним" і "рівний з рівним". Оскільки пізніше московський уряд порушив ці домовленості, то Україна має всі правові підстави для порушення угоди і здобуття політичної самостійності. Та самих лише юридичних підстав, зауважує М. Міхновський, замало, необхідні ще достатні фізичні й матеріальні засоби. Головною проблемою української нації є відсутність провідної національне свідомої верстви - інтелігенції. Однією з основних причин втрати українцями державності М. Міхновський вважав відсутність внутрішньої єдності й висував ідею національного солідаризму, яка має об'єднати окремі частини нації в єдине ціле: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ". М. Міхновський був одним із авторів конституційного проекту "Самостійна Україна" (1905), за яким Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом - Радою представників і Сенатом. Парламентські вибори мали відбуватися з урахуванням національно-економічних особливостей дев'яти вільних і самоуправних земель. Передбачалися широкі громадянські свободи, суд присяжних, націоналізація землі за викуп і розподіл її за національною ознакою. Для М. Міхновського розв'язання національного питання мало передувати вирішенню питання соціального. Дмитро Донцов (1883-1973) був головним ідеологом руху. Він був автором численних творів ("Підстави нашої політики" (1921), "Націоналізм" (1926), "Дух нашої давнини" (1944). Він сформулював концепцію нового - інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея переорієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя. У праці "Підстави нашої політики" Д. Донцов стверджував, що призначення України - бути аванпостом захисту культури Заходу від російського впливу. У цьому він вбачав зміст української національної ідеї. Політична та ідеологічна концепція Д. Донцова найповніше викладена у його праці "Націоналізм". У ній він писав, шо починаючи з XVIII ст. в Європі відбувся поділ на дві частини, в одній з яких панувала воля, а в іншій - інтелект. Українські політичні мислителі та діячі XIX ст. апелювали до інтелекту, тому й не досягли успіху в національному визволенні. У XX ст. назріла потреба в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого були б не інтелект, а воля як інстинктивне прагнення нації до життя, влади і панування. Маси не можуть творити державу, оскільки їх покликанням є фізична праця, і вони прив'язані до землі як до засобу виробництва. Це люди земних інтересів і земної праці, які приносять суспільству користь тим, що сумлінно виконують своє призначення. Правляча ж верства - це аристократи духу, для яких земля - передусім арена боротьби й захисту інтересів усього суспільства. Аристократ б'ється за землю й віддає за неї своє життя; межі своєї землі він встановлює не плугом, а мечем. Методом реалізації провідною верствою ідейних настанов інтегрального націоналізму, за Д. Донцовим, мало бути "творче насильство", що означає орієнтацію на примус у процесі боротьби за державну незалежність. Д. Донцов рішуче заперечував ідею федералізму, яка була провідною в українській політичній думці XIX ст. Він виступав за повну незалежність української держави у формі селянської дрібнобуржуазної республіки. Білет № 5 1. Найзначнішими давньогрецькими політичними мислителями, твори яких збереглись до цього часу, є Платон та Арістотель(у Платона – “Держава”, “Закони”, у Арістотеля – “Політика”, “Афінська політія” та ін.). Ідеальна держава Платона - це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один найдостойніший), або аристократією, владою декількох кращих. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління - тимократією, олігархією, демократією або тиранією.Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це - тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід. Війни і розбрат призводять до переродження тимократії у гіршу форму правління - олігархію. Це влада небагатьох - жадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу - демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія. З демократії виростає її продовження і протилежність - тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство. Арістотель(ІV ст. до н.е.) поєднував політику з етикою і вбачав найкращу доброчинність людини у здатності як добре володарювати, так і добре підкорятися. Він провів значну наукову роботу, дослідивши 158 державних устроїв грецьких полісів, на підставі чього розвинув класифікацію Платона про правильні і неправильні форми державного устрою. У правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних - лише своє особисте благо. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними - тиранія, олігархія і демократія. Найкращою формою правління є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. У звичаях це - поміркованість, у майні - середній достаток, у правлінні - середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом'якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, де середній прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох соціальних крайнощів - багатих і бідних, разом узятих, або хоча б однієї з них. Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах. Арістотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону. Критикуючи ідею утопічної держави Платона, він відстоював принцип правління гідних людей, поєднання різних форм правління, перш за все царської влади та аристократії; вважав, що держава буде найбільш міцною, коли при владі буде “середній клас”, а не найбільш багаті або найбільш бідні. Такий лад не буде зловживати насильством, адже найбільших охоронних заходів потребує найгірший з видів державного устрою (а такими Арістотель вважав тиранію та беззаконну демократію). Білет №6 1.Доцільно виходити з джерел політичних і правових ідей, які дійшли у писаній формі (створені в період Київської Русі літописи, "слова", "повчання", "житія", різні збірники законів). Для тогочасних політичних відносин було характерним: • досить сильний вплив родоплемінних відносин (відносини схильності і прихильності до роду, батьків, дітей, родичів). • Через малу захищеність від сил природи в переказах досить відчутний вплив слабості людини перед природою. • панувала так звана "міфологічна релігія", яка освячувала тогочасні стани і соціальні групи: воїнів, дружинників, смердів, рабів та ін. Пам'ятки політичної думки Київської Русі. Запровадження християнства на Русі та його вплив на розвиток політичної думки. Найважливіші пам'ятки політичної думки Київської держави це: § "Повість временних літ" (кінець XII ст.) § "Слово про закон і благодать" Іларіона (середина XI ст.) § "Правда Руська" (XI ст.) § "Повчання" своїм дітям Володимира Мономаха (XI ст.) § "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.). У Х-ХІІ ст. з'явилися перші літературні твори: "Слова", "Повчання", "Проповіді", які, як правило, виходили із середовища духівництва, а також '"Патерики", "Житія святих", що складалися для поширення християнства і прославлення князів, бояр, монахів. Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були погляди на походження держави і князівської влади правове регулювання суспільних відносин стосунки між церквою і державою проблеми єдності та суверенності політичної влади об'єднання удільних князівств навколо великого князя київського, самостійності й незалежності Русі "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона. Вихідною проблемою "Слова" є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). Під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною - Новий. Закон це певна зовнішня настанова, що регулює примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини. Істина є певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з волею Божою. З часом закон змінюється благодаттю, водночас закон не протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею - свободи.Іларіон висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління. Влада зосереджується в руках одного правителя, є запорукою територіальної єдності і сили держави. "Повість врем'яних літ" Автор - монах Києво-Печерської лаври Нестор, перша редакція 1113 р. Автор користувався історичними джерелами інших європейських країн, руськими літописами, які не збереглися, твір доповнювався матеріалами інших авторів. Одним із найважливіших питань у "Повісті ." є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами (низка аргументів, пов'язаних з історією походження і розвитку слов'янських племен). Особлива увага приділяється обгрунтуванню законності й необхідності князівської влади, яка є винятковою (оповідання про закликання варягів), що ставить княжий рід у привілейоване становище щодо основної маси населення й санкціонує передання влади лише всередині княжого роду. Автор подає схему колективного володіння Київською Руссю князівським родом Рюриковичів. Включенням біблійної легенди про поділ Землі синами Ноя після потопу виправдовується роздрібненість руської держави. Єдність руських земель розглядається передусім як духовна, котру забезпечує християнська церква. Політична єдність виявляється у єдності Київської Русі як спільної власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних 2. Влада - це вплив однієї частини суспільства (індивіда, групи, організації тощо) на поведінку іншої у бажаному для себе напрямі. Влада є відношенням, отже, передбачає наявність двох сторін. Основною особливістю владного відношення є переважний вплив однієї його сторони на іншу. Тому сторону з переважним впливом доцільно називати суб'єктом, а сторону, яка цього впливу зазнає - об'єктом владного відношення. Основні концепції влади наступні: § телеологічна (здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів); § реляціоністська (відношення між двома партнерами, коли один із них - суб'єкт - справляє визначальний вплив на іншого - об'єкт); § системна (з'єднує всі елементи політичної системи таким чином, щоб це сприяло збалансованому стану як самої системи, так і суспільства в цілому); § біхевіористська (владу - особливий тип поведінки, за якої одні люди командують, а інші підкоряються, прагнення до влади проголошується домінуючою рисою природи людини); § психологічна (людина вона підсвідоме віддає перевагу рабству перед свободою заради уникнення відповідальності). Білет №7 1. У XI - VIII ст. до н. є. простежується тенденція переходу від релігійно-міфологічних уявлень до раціонального сприйняття. Цей перехід виявився у вченнях 1. Конфуція і Мо Цзи в Китаї 2. Будди в Індії 3. Заратустри в Персії 4. проповідях єврейських пророків. Вчення Конфуція (551-479 рр. до н. є.) викладено у книзі "Луньюй" ("Бесіди і судження"), складеній його учнями. Так, китайський мислитель Конфуцій (VІ-V ст. до н.е.) вбачав у державі велику патріархальну родину, де влада правителя заснована на його особистому авторитеті та спирається на відданих служінню загальній користі чиновників. “Правитель має бути правителем, сановник – сановником, батько – батьком, син – сином.” Замість штучних законів в такій державі діє традиційний ритуал, сімейно-общинні звичаї. Культ давнини, традиційних методів управління, який існував в Китаї й раніше, був закріплений Конфуцієм і надовго визначив особливості політичного шляху країни. Ідеальний правитель, з точки зору філософа, має прагнути добра, тоді й народ буде добрим. Власне, мова йде про “справедливе використання народу”, тобто розподіл суспільних функцій між верхами та низами суспільства. Основою державної міцності є довіра простих людей до влади, яка має вести народ належним шляхом. Конфуцій одним з перших сформулював золоте правило моралі й застосував його до політики: “Не роби людині того, чого не бажаєш собі, тоді і у державі, і у сім’ї до тебе не будуть відчувати ворожнечі.” Доброчесність виступає як комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять: 5. правила ритуалу 6. людинолюбство 7. піклування про людей 8. шанобливе ставлення до батьків 9. відданість правителю 10. відчуття обов'язку. Умовою дотримання цих доброчесностей є "виправлення імен" - суворе й чітке визначення обов'язків кожного члена суспільства. Негативне ставлення до законів зумовлено їх традиційно каральним значенням, зв'язком із жорстокими покараннями. Конфуціанство стало найвпливовішою течією етичної і політичної думки в Китаї, зберігає своє значення й понині. 2. Функції політичної влади: § керівництво та управління суспільством у цілому та його складовими. З цією метою політична влада розробляє відповідно до конкретних умов, економічного й політичного становища країни стратегію і тактику управління суспільством. Розробляється конкретна політика щодо різних соціальних спільностей, політика забезпечення влади ресурсами, ставлення до політичної опозиції тощо.§ інтеграція суспільства реалізується на основі врахування та узгодження соціальних інтересів, політична влада узгоджує інтереси всіх груп. § оптимізація політичної системи відповідно до цілей і завдань правлячих сил. Ті сили, які оволодівають політичною владою, прагнуть змінити політичну систему відповідно до проголошуваних ними цілей і завдань. Однак при цьому вони мусять зважати на інтереси й потреби інших політичних сил, щоб не дестабілізувати обстановку в країні, уникати загострення політичного й соціального протистояння. § забезпечення політичної стабільності в країні також є однією з основних функцій політичної влади. У різних державах політичній владі вдається це неоднаковою мірою. Однак виконати таку функцію у кінцевому підсумку прагне будь-яка політична влада, оскільки стабільність є основою її існування. Білет № 8 2. Політологічні теорії еліти. Засновниками політологічної теорії еліти є: Гаетано Моска (1858-1941), Уїльфредо Парето (1848-1923) - італійські вчені, Роберт Міхельс (1876-1938) - німецький дослідник. Основна ланка політичної концепції Моски - це ідея політичного класу. У своїй першій праці "Теорія правління і парламентське правління" (1884 р.) він писав, що в будь-який час і в будь-якому місці все те, що в управлінні є здійсненням влади є завжди компетенцією особливого класу і як би цей клас не будувався, він завжди формується як незначна меншість проти маси людей, якими вони керують. Цей "спеціальний" клас він назвав політичним. Моска виходить з того, що в усіх суспільствах існують два класи: 1) управлінці (меншість); 2) ті, ким управляють (більшість). Необхідним критерієм для формування політичного класу Моска вважає здатність керувати, досвід управління. Віл називає три способи, за допомогою яких політичний клас досягає зміцнення своїх позицій і поновлення: успадкування; вибір; кооптація. Моска підкреслює, що всі політичні класи прагнуть успадкувати свою владу, а з іншою боку - завжди є нові сили, що приходять на зміну старим. Залежно від того, яка тенденція домінує (в даний час), відбувається або консервація політичного класу, або його поповнення. Першу тенденцію він називає аристократичною, другу - демократичною. На відміну від Моски, Парето розумів під терміном "еліта" людей найкращих у всіх відношеннях. Він відкрив закон циркуляції еліт, згідно з яким пануюча еліта завжди перебуває у стані повільної і постійної трансформації. Підкреслює, що скрізь існує панівний клас, відносно малочисельний, який утримується при владі частково силою, частково згодою непанівного класу (більшою чисельністю). Зазначивши, що в ході історії злагода і сила завжди проявлялись як знаряддя управління, він диференціює способи здійснення влади на два основних типи: уряди, які користуються переважно матеріальною силою та силою інших чинників; уряди, що користуються переважно хитрістю і мистецтвом. Моска і Парето розходилися в поглядах на питання про так зване "краще правління". Моска вважав, що найефективнішим режимом, спроможним тривалий час уникати катаклізмів, які загрожують відкинути людство назад до варварства, є змішаний режим. Парето ж, навпаки, був переконаний в тому, що соціальна система перебуває в стані рухомої рівноваги. Він категорично відкидав термін "демократія", який вважав ще більш невизначеним, ніж термін "релігія". № 9 1. Томас Гоббс (1588-1679) ідеї природного права і суспільного договору використовував для захисту абсолютної монархії і засудження революцій. Найвідомішою його працею з цього питання є "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської" (1651). Т. Гоббс вважав, що всі люди були створені рівними щодо фізичних і розумових здібностей і мали однакові права. Але людина за своєю природою є істотою егоїстичною, жадібною і честолюбною і в додержавному стані панував принцип "людина людині - вовк і велася "війна всіх проти всіх". Таким чином держава створюється людьми для того, щоб з її допомогою покінчити з "війною всіх проти всіх", позбутися страху незахищеності й постійної загрози насильницької смерті. Уклавши одного разу суспільний договір і перейшовши до громадянського стану, люди втрачають можливість змінити обрану форму правління, звільнитися з-під дії верховної влади і не можуть вести боротьбу проти неї за винятком тих випадків, коли існує загроза самому їхньому існуванню. Повноваження верховної влади щодо підданих необмежені, причому її носій - суверен - ніяким договором з народом не зв'язаний і тому не несе перед ним відповідальності. Суверен сам видає й відміняє закони, оголошує війну та укладає мир, призначає всіх посадових осіб тощо. Його прерогативи неподільні й нікому не передаються. Обґрунтовуючи необмежену владу держави, Т. Гоббс вважав можливими лише три форми її здійснення: § монархію § демократію § аристократію.Відрізняються вони за ступенем придатності для здійснення тієї мети, задля якої були встановлені. Симпатії мислителя на боці монархії, бо вона, на його думку, краще від інших форм правління відображає і реалізує абсолютний характер влади держави. Політичне вчення Дж. Локка було найповнішим виявом ідеології ранньобуржуазних революцій, що склала основу класичного лібералізму, як однієї з основних течій суспільно-політичної думки. Дж. Локк сприйняв і збагатив ідеї природного права За Дж. Локком, до виникнення держави люди перебували у природному стані, де не було "війни всіх проти всіх". Люди вільно розпоряджалися собою і своєю власністю. З метою належного забезпечення природних прав, рівності і свободи, захисту особи і власності люди погодились утворити державу. Держава є сукупністю людей, які об'єдналися в єдине ціле під захистом ними ж установленого загального закону і створили судову інстанцію, уповноважену владнувати конфлікти між ними і карати злочинців. Від інших форм об'єднань людей держава відрізняється тим, що - втілює політичну владу, тобто право створювати закони з метою регулювання відносин власності - застосовувати силу об'єднання для виконання цих законів і захисту держави від зовнішнього нападу. Утворюючи державу добровільно, люди передають їй лише частину своїх природних прав і свобод, залишаючи за собою - право на життя - володіння майном - свободу - рівність. Це невід'ємні природні права людини, які не можуть бути відчужені ні на чию користь. Держава отримує від людей рівно стільки влади, скільки необхідно й достатньо для досягнення головної мети політичного співтовариства - створення умов для того, щоб усі і кожен могли забезпечувати свої громадянські інтереси, насамперед щодо життя, свободи і власності. Засобами забезпечення досягнення державою цієї мети Локк вважав § законність § поділ влади § оптимальну форму правління § право народу на опір свавіллю влади та ін. Він розрізняє • законодавчу • виконавчу • союзну владу. 2. Типи легітимності політичної влади за М. Вебером Традиційний тип легітимності влади грунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і священність здавна існуючих порядків. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу. Харизматичний тип легітимності політичного панування грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя (харизматичного лідера). Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи. При цьому свідомо культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню влади населенням. Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Це - основний тип легітимності політичної влади в сучасних демократичних державах. В політології виокремлюються також ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності політичної влади. Суть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й виправданні влади за допомогою ідеології, що вноситься в масову свідомість. Ідеологічна легітимність влади може бути класовою або етнічною залежно від того, хто є її суб'єктом, до кого вона звернена, на яких ідеях і цінностях грунтується. Комуністична ідеологія, в основі якої лежить ідея соціальної рівності, формує тип легітимності влади, пов'язаний з очікуванням і отриманням людиною від неї усіляких благ. Ліберальна ідеологія, що грунтується на ідеї індивідуальної свободи, навпаки, робить легітимною ту владу, яка надає людині гарантії індивідуальної свободи, не втручається в її особисті справи.Етнічна легітимність є дним із різновидів ідеологічної легітимності, яка проявляється у формуванні владних структур, політичної еліти за національною ознакою. Етнічна легітимність розвивається за високої активності осіб корінної національності, маніпуляції ідеєю національної держави, неспротиві осіб некорінних національностей і веде до утвердження етнократії - влади націоналістичне налаштованої етнічної еліти. Феномен етнократії тією чи іншою мірою виявився в багатьох у минулому соціалістичних країнах та колишніх радянських республіках. Структурна легітимність пов'язана з раціонально-легальною. Вона притаманна стабільним суспільствам, де заведений порядок формування владних структур став звичним. Люди визнають владу тому, що вона сформована на Основі існуючих правил. Вони переконані у правомірності наявної політичної системи. Довіра до системи автоматично поширюється на осіб, які законним шляхом посіли в ній керівні посади. Персоналізована легітимність грунтується на довірі до конкретної керівної особи. Така легітимність є близькою до харизматичної і може перетворитись у неї. Проте якщо харизматичного лідера ідеалізують, то стосовно лідера з персоналізованою легітимністю переважає раціональний підхід, розрахунок. Персоналізована легітимність підкріплюється ідеологічною і структурною легітимністю, тоді як харизма може протиставляти себе ідеологічним стереотипам та існуючим владним структурам. За джерелами розрізняють легітимність участі, технократичну і примусу. № 10 1. Михайло Драгоманов (1841 - 1895) визначний український історик Політичні погляди М. Драгоманова формувалися під значним впливом поширених у тогочасній Європі ліберальних і особливо соціалістичних ідей. Драгоманов не поділяв марксистську тезу про визначальну роль матеріального виробництва в суспільному розвитку. Він вважав, що економічна діяльність задовольняє лише одну з потреб людини ("живлення"), тоді як існують не менш важливі потреби - розмноження, пізнання, розваги. Поняття "громада" є ключовим у поглядах М. Драгоманова. Головним критерієм оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу. Політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави - аристократії, монархії й демократії. Він пропонує замість введення демократії, що є однією з форм державного правління, впроваджувати самоврядування. Громада є первинною ланкою організації суспільного життя. Вони будують федерацію знизу догори, аж до всесвітньої федерації як наступниці держави. Стосунки між громадами мають будуватися на федеративних засадах. Самостійні сильні обласні органи влади мають певну незалежність від центральної влади й діють на автономних і самоврядних засадах. Самоврядування мало здійснюватися різними зборами, яким були б підзвітні посадові особи. Головну причину поділу суспільства на багатих і бідних М. Драгоманов убачав у приватній власності. Покінчити зі злиденністю можна тільки шляхом організації колективної праці за умови колективної власності громади на землю та знаряддя праці. Здійснення переходу до нового ладу ("громадівського соціалізму") можливе еволюційним шляхом демократизації, піднесення культури і свідомості народу. Лібералізм мав служити засобом у боротьбі за соціалістичний ідеал, в якому мали бути притаманні лібералізму: § поділ влади § парламентаризм § демократичні права і свободи. 2. Функції політичної влади: § керівництво та управління суспільством у цілому та його складовими. З цією метою політична влада розробляє відповідно до конкретних умов, економічного й політичного становища країни стратегію і тактику управління суспільством. Розробляється конкретна політика щодо різних соціальних спільностей, політика забезпечення влади ресурсами, ставлення до політичної опозиції тощо. § інтеграція суспільства реалізується на основі врахування та узгодження соціальних інтересів, політична влада узгоджує інтереси всіх груп. § оптимізація політичної системи відповідно до цілей і завдань правлячих сил. Ті сили, які оволодівають політичною владою, прагнуть змінити політичну систему відповідно до проголошуваних ними цілей і завдань. Однак при цьому вони мусять зважати на інтереси й потреби інших політичних сил, щоб не дестабілізувати обстановку в країні, уникати загострення політичного й соціального протистояння. § забезпечення політичної стабільності в країні також є однією з основних функцій політичної влади. У різних державах політичній владі вдається це неоднаковою мірою. Однак виконати таку функцію у кінцевому підсумку прагне будь-яка політична влада, оскільки стабільність є основою її існування. №11 1. Ш.Монтеск’є (Франція, ХVІІІ ст.) розвинув теорію поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову як підстави свободи та безпеки громадян. Так була закладена ідея одного з головних механізмів сучасної демократії і правової держави.Його філософські й політичні погляди викладено у праці "Про дух законів" (1748). Ш. Монтеск'є був виразником інтересів буржуазії у її боротьбі проти феодалізму й політичного абсолютизму. Автор доводив, що виникнення держави і права, багатоманітність законів та установ є результатом дії об'єктивних чинників і закономірностей, які складають "дух законів". До таких чинників належать насамперед географічні: ´ клімат ´ величина території ´ рельєф місцевості ´ грунт. Спекотний клімат сприяє встановленню деспотичного правління, холодний - породжує прагнення людей до свободи; у гірській місцевості живуть волелюбні народи, на великих рівнинах - схильні до підкорення чужій волі тощо. Людина за своєю природою не агресивна і властолюбна, а слабка й боязка істота, що прагне до рівності й миру з іншими. Слабкість людей штовхає їх до об'єднання в суспільство, в якому вони набувають сили, але втрачають рівність і мир. Війни спонукають людей до встановлення позитивних законів, до яких належать ´ міжнародне право (визначає відносини між народами), ´ політичне право (визначає відносини між правителями і підданими) ´ цивільне право (регулює відносини між громадянами). Потреба людей у спільних законах зумовлює необхідність утворення держави. Вирішальний вплив на закони справляють природа і форма державного правління. Характер форми правління визначається в залежності від кількості тих, хто здійснює владу 1.республіку (верховна влада перебуває в руках усього народу (демократія) або його частини (аристократія) 2.монархію (правління однієї особи, здійснюване на основі законів) 3.деспотію (все визначається волею та свавіллям однієї особи поза всілякими законами і правилами). Гегель розглядав громадянське суспільство як сферу реалізації особливих, приватних цілей та інтересів особистості, а державу тлумачив у дусі християнської ідеї свободи, особистої незалежності і рівності всіх перед законом. Правова держава – це механізм насильства і апарат політичного панування, що опосередкований і приборканий правом, введений у правове русло. Втім, якщо Кант будував свою теорію правової держави на ліберальних принципах, то Гегель фактично відкидав ліберальну концепцію автономії особистості, віддаючи перевагу конституційній монархії в її конкретному – пруському – обличчі. Видатний філософ і політичний мислитель Жан-Жак Руссо (1712-1778) захищав у боротьбі інтереси широких народних мас. Основна праця Ж.-Ж. Руссо - це книга "Про суспільний договір, або Принципи політичного права" (1762). Поширені в той час ідеї природного права і суспільного договору Ж.-Ж. Руссо використав для обгрунтування глибоко демократичного вчення. Природний стан він називав "золотим віком", в якому не було приватної власності, всі люди були вільними і рівними. У цьому стані був лише один вид нерівності - фізичний, зумовлений природними відмінностями людей. Але з появою приватної власності з'являються суспільна нерівність, поділ на багатих і бідних та боротьба між ними. Введені в оману багатіями, люди поступилися своєю природною свободою, щоб набути свободу громадянську, і шляхом суспільного договору утворили державу й закони, яким мали підпорядковуватися всі. Утворення держави привело до поглиблення суспільної нерівності. Якщо спочатку виникли майнова нерівність і право приватної власності, то встановлення державної влади доповнило економічну нерівність політичною. Нарешті, виродження влади в деспотичну призводить до крайнього ступеня нерівності, коли всі рівні перед деспотом у своєму рабстві й безправ'ї. Політичний устрій має бути таким, щоб людина, об'єднуючись з іншими людьми в суспільство, не втрачала своїх природних прав і зберігала свободу. Обгрунтуванню цього твердження слугує ідея народного суверенітету, яка є центральною у його вченні. Основою всякої законної влади є згода людей, виявом якої виступає суспільний договір. Сутність цього договору полягає в тому, що кожна людина віддає себе під вище керівництво загальної волі й тим самим стає її учасником. Вся влада таким чином переходить до її верховного носія, суверена, яким є всі учасники договору, тобто народ. Суверенітет належить народові. У громадянському стані люди стають більш вільними й рівними, бо якщо природна свобода обмежена силами кожної окремої людини, то громадянська свобода, яка виникла в результаті суспільного договору, обмежена загальною волею суверена.Народний суверен - це влада, яка здійснюється загальною волею більшості і є неподільною. Суверенітет не може бути переданий окремій особі, він не може бути обмежений ніякими законами. Цим самим Ж.-Ж. Руссо заперечував ідею поділу влади і представницьку форму її здійснення. Він висував ідею прямого народоправства. Суверенна законодавча влада, на його думку, має здійснюватися лише безпосередньо самим народом-сувереном. Виконавча влада створюється не на основі суспільного договору, а самим сувереном для виконання законів та підтримки політичної і громадянської свободи. Залежно від того, кому доручається виконавча влада - всім, декільком чи одному, Ж.-Ж. Руссо розрізняє три форми правління: демократію, аристократію і монархію. Відмінності між ними, на його думку, не мають суттєвого значення, оскільки в усіх формах правління суверенітет і законодавча влада належать народу. Наслідуючи Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо вважав, що форми правління залежать від величини території: демократія є найбільш придатною для малих держав, аристократія - для середніх, а монархія - для великих. 2.Влада - це вплив однієї частини суспільства (індивіда, групи, організації тощо) на поведінку іншої у бажаному для себе напрямі. Влада є відношенням, отже, передбачає наявність двох сторін. Основною особливістю владного відношення є переважний вплив однієї його сторони на іншу. Тому сторону з переважним впливом доцільно називати суб'єктом, а сторону, яка цього впливу зазнає - об'єктом владного відношення. Підходи до роз’яснення причин владних відносин: 1.Біологічний підхід: Влада є біологічною природою людини 2.Антропологічний підхід: пов’язує політичну владу і політику з суспільною природою людини і розповсюджує його на всі соціальні і докласові утворення. 3.Політологічний підхід: оснований на органічному зв’язку влади і політики, пов’язує їх сутність з певними етапами суспільного розвитку. Основні концепції влади наступні: § телеологічна (здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів); § реляціоністська (відношення між двома партнерами, коли один із них - суб'єкт - справляє визначальний вплив на іншого - об'єкт); § системна (з'єднує всі елементи політичної системи таким чином, щоб це сприяло збалансованому стану як самої системи, так і суспільства в цілому); § біхевіористська (владу - особливий тип поведінки, за якої одні люди командують, а інші підкоряються, прагнення до влади проголошується домінуючою рисою природи людини); § психологічна (людина вона підсвідоме віддає перевагу рабству перед свободою заради уникнення відповідальності).
1 2 3 4 5 Категория: Політологія \| Добавил: Aspirant (27.06.2014)
Просмотров: 424 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: