Реферат на тему: Політичний конфлікт - Політологія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Політичний конфлікт. План Вступ. 1. Політичні конфлікти. 2 Проблема врегулювання політичних конфліктів в українському суспільстві. Використана література Вступ На нинішньому етапі свого розвитку Україна набуває нового історичного та культурного досвіду. Масштаб соціальних перетворень, що відбуваються, можна порівняти з порушенням своєрідних тектонічних плит, які підтримують всю споруду суспільства: змінюються структури економічних відносин, формуються нові суб’єкти власності і політичної діяльності, трансформуються базові цінності улаштування життя і мотивації поведінки, змінюються уклад життя і мислення, сталі традиції. Політична сфера сучасної України є максимально динамічною системою, і саме цей динамізм “забезпечує” конфліктний потенціал політичної сфери українського суспільства. Однією із форм потенційної конфліктності сучасного українського суспільства є етнічний потенціал. Під поняттям політичного конфлікту як правило розуміють боротьбу за володіння політичною владою, яка уявляє собою сукупність соціальних позицій, що дозволяють одній групі людей розпоряджатися діяльністю інших. Саме у цьому закладено головний конфлікт будь-якої системи суспільних відносин. Конфлікт - це реальні стосунки (взаємодії) між людьми або складними соціальними суб'єктами, при яких одні учасники конфлікту можуть досягати своєї мети тільки за рахунок певного обмеження, ущемлення існуючих або сприйнятих цілей, інтересів, прав або статусу інших учасників. Політичний конфлікт може відбуватися у двох макрополітичних вимірах: 1) між соціальними і політичними групами, які у даний момент позбавлені влади, але прагнуть її здобути, і групами, які владу контролюють; 2) всередині соціальних і політичних груп, наділених владою, але прагнучих більшого впливу на прийняття рішень і всеосяжного задоволення своїх інтересів. У першому випадку політичний конфлікт може здійснюватися як передвиборча боротьба, протистояння ідеологічних позицій за здійснення впливу на громадську думку, як конфлікт інтерпретацій стратегічних аспектів розвитку суспільства (для наших умов слід додати також інтерпретацію минулого України). У другому випадку політичний конфлікт є формою боротьби за посадові позиції в політичній системі державних інститутів. 1. Політичні конфлікти. У загальному вигляді політичні конфлікти — це форма взаємовідносин між окремими особистостями, партіями, політичними групами, класами, націями, державами з питань влади. На думку А. Здравомислова, необхідно розрізняти два рівні політичного конфлікту. По-перше, конфлікт у масштабах усього політичного простору, який виступає як конфлікт легітимності влади, її визнання, часткового визнання й часткового невизнання. В інтенсивнішій формі цей конфлікт виступає як підтримка або несприйняття владних структур. Другий рівень цього поняття полягає в тому, що ним позначаються конфліктні стосунки усередині самих владних повноважень. Кожна зі сторін конфлікту веде боротьбу за розширення свого впливу в політичному просторі. Якщо вважати, що політика — це в основному боротьба за владу, то політичний конфлікт розглядається як протиборство соціальних або політичних груп за владні пріоритети чи з приводу влади. Але якщо вважати, що політика — це діяльність, спрямована на регулювання й збалансування інтересів і відносин між різними соціальними й політичними суб'єктами щодо життєво важливих питань, які торкаються їхніх корінних інтересів (власність, влада, гуманізм, справедливість тому, як ми і розуміємо політику), то й політичний конфлікт — це конфлікт двох чи більше протидіючих сторін з приводу життєво важливих політичних питань. Це можуть бути питання, пов'язані не тільки із суто владними відносинами, бо політика має широкий вихід у соціум та вплив на його розвиток. Наприклад, численні конфлікти української економіки, пов'язані з приватизацією чи роздержавленням власності, не є за своєю суттю економічними конфліктами. Вони - - швидше політичні, оскільки зачіпають інтереси численних груп населення й політичних суб'єктів, які представляють (чи намагаються представляти) їхні інтереси. Крім того, доцільно звернути увагу й на те, що дуже часто в конфлікті, який розглядається, йдеться про гострі суперечки між політичними лідерами, керівниками партій, фракцій у парламенті, просто особистостями. Якщо лідери чи політики не представляють інтересів якихось соціальних груп, то конфлікти міжособистісні — це політиканство або гра в політику. Такі конфлікти не варто недооцінювати. Вони відволікають політичні й владні структури від конструктивної роботи, підривають віру населення в здатність політиків чи владних структур розв'язувати нагальні проблеми розвитку країни. Однак такі конфлікти певною мірою відіграють і позитивну роль, оскільки пожвавлюють політичне життя широких верств населення, виявляючи вагомі політичні проблеми, що стосуються народу й потребують вирішення. Політичний конфлікт може бути позитивним тільки тоді, коли існує можливість його врегулювати. В протилежному разі конфлікт призводить до політичної кризи чи навіть суспільної катастрофи. Діапазон можливих середовищ політичних конфліктів — від міжособистісних внутрішньогрупових відносин до міждержавних і цивілізаційних. При осмисленні політичних та соціальних конфліктів слід пам'ятати про нетотожність понять: суперечність, соціальне напруження, конфлікт. Ототожнювати суперечність і конфлікти недопустимо, інакше кожну подію політичного життя доведеться визнавати за конфлікт. Суперечність (протилежність, як його складова) — є визначальною рисою будь-якого явища або події. Те, чим відрізняються соціальні, етнічні та професійні групи, рівень доступу різних соціальних спільнот до матеріальних і культурних благ, їхні соціально-класові перспективи тощо. Вся різноманітність форм суспільного життя визначається поняттям "суперечність". Для перетворення суперечності на конфлікт необхідна поява певного суб'єкта (особи, групи, організації), який у власних інтересах використовує існуючі або створює нові суперечності, чим обумовлює виникнення конфлікту. Суперечності перетворюються на конфлікт за умови зростання їхнього рівня до критичної межі й водночас формування суб'єкта, який свідомо загострить їх у власних інтересах. Соціальне напруження хоч і супроводжує конфлікт, але з ним не ототожнюється. Воно є наслідком різкого погіршення матеріального становища населення, соціальної нерівності в розподілі матеріальних благ, несприйняття масовою свідомістю офіційної політики влади. Політичний конфлікт — це боротьба за володіння політичною владою. Важливо розрізняти поняття політичної боротьби як типу політичного конфлікту, що завжди актуально у сфері суспільно-політичних відносин. Політика — це завжди конкуренція і суперництво. Це зумовлено метафізичністю об'єкта політичної діяльності — неподільністю політичної влади. Принцип поділу влади на виконавчу, представницьку й судову дає можливість проектувати саме раціональну політичну поведінку, тобто створює балансуючу систему стримувань і противаг владних відносин. Якщо політична боротьба розгортається в межах правового простору й не порушує усталених моральних норм легальних регламентацій, вона є політичною конкуренцією (або суперництвом). Конфлікт виникає тоді, коли порушується (свідомо або несвідомо) чинна регламентація політичної діяльності. Політичний конфлікт можна розглядати у двох макрополітичних вимірах:* між соціальними й політичними групами, які в даний момент позбавлені влади, але прагнуть її здобути, і групами, які владу контролюють (передвиборні перегони);* всередині соціальних і політичних груп, наділених владою, але які прагнуть більшого впливу на прийняття рішень і всеосяжного задоволення своїх інтересів (боротьба за посадові позиції в політичній системі державних інститутів). Для визначення простору політичного конфлікту слід з'ясувати наявні проблеми, що стимулюють конфлікт. До таких проблем належать: 1. Кому належить вища політична влада в суспільстві, тобто хто входить до так званого "ситуативного класу" (термін Р. Дарен-дорфа), який забезпечує національні інтереси або принаймні інтереси основних соціальних і політичних груп у суспільстві? 2. Наскільки ефективною є існуюча в суспільстві структура "балансуючих противаг і стримувань", тобто яким є механізм організації й здійснення влади (розподіл політичних сил, культурні традиції, чинне законодавство, психологічні типи лідерів)? 3. Хто і яким чином впливає на "ситуативний клас" при прийнятті рішень? 4. Хто є виконавцем рішень і як він визначається? У стабільному суспільстві між владою й населенням (громадянським суспільством) діє ефективний посередник, що виконує роль "балансуючої противаги" — це сукупність недержавних суспільних інституцій, які виражають різноманітні інтереси населення (професійні, політичні, етнічні, корпоративні). Якщо взяти півтори сотні партій в Україні з точки зору масової свідомості, як вони виконують роль "посередника" між владою і населенням, то на запитання респондентів: "З якими політичними силами Ви пов'язуєте свої надії на краще майбутнє?" — 60 % респондентів відповіли, що із "жодним" або взагалі не визначалися. На запитання: "Який рівень вашої довіри політичним партіям?" у 2001 році респонденти дали такі відповіді: "зовсім не довіряю" — 33 %, "скоріше не довіряю" — 30 %, "важко сказати, довіряю чи ні" — 33 %, "цілком довіряю" — 1 %, "скоріше довіряю" — 3 %, не відповіли — 1 %. Є над чим замислитись політичним діячам, лідерам політичних партій, політологам . У політичному конфлікті слід враховувати й соціальні чинники, які створюють умови для конфліктогенів. У цьому контексті звертаємо увагу на такі чинники:* боротьба за політичні посади у структурах виконавчої та законодавчої влади, які пов'язані з розподілом матеріальних і фінансових ресурсів;* боротьба цінностей та ідеологічних доктрин, боротьба конкуренції стратегічного порядку щодо майбутнього розвитку країни. Ця сторона політичного конфлікту проявляється у полеміці в ЗМІ, деклараціях і заявах суб'єктів політичної діяльності. Учасники конфлікту на цій стадії конкурують за право впливу на громадську думку й прагнуть здобути якомога більше прихильників;* наявність "анонімного третього" учасника; до нього звертаються учасники конфлікту як до арбітра (в цій ролі можуть виступати окремі політики, державні інститути, громадська думка, міжнародні організації) або ті, хто може силовими методами ліквідувати конфлікт тощо. 2. Проблема врегулювання політичних конфліктів в українському суспільстві В умовах становлення демократії українське суспільство гостро потребує засобів, що запобігають його надмірному “перегріву” і забезпечують надійний та ефективний контроль за врегулюванням конфліктних ситуацій. Конфлікт взагалі, зокрема політичний конфлікт, слід розглядати як розвинену форму протиріч суперцінностей. Політична напруга як на індивідуальному, так і на груповому рівні є виявом стану соціальних суб’єктів, коли вони ще не усвідомили, чітко не визначили причину свого незадоволення, власні інтереси і потреби й відповідно не визначили варіанти вирішення проблеми1. Конфлікт припускає поступове усвідомлення інтересів, потреб, засобів їхньої реалізації, задоволення. Треба зазначити, що труднощі попередження і вирішення політичних конфліктів пов’язані з самим їхнім характером. Ці конфлікти виникають через відмінності інтересів, суперництво і боротьбу соціально-професійних, етнічних, конфесійних та інших груп, верств, спільнот та індивідів у процесі надбання, перерозподілу і реалізації політико-державної влади, оволодіння її матеріально-фінансовими і позиційно-рольовими (позиції президента, міністра, депутата, судді, лідера політичної партії і т.д.) ресурсами, в процесі вироблення і реалізації різних програм (курсів дій, концепцій) для досягнення тих або інших цілей. Одним словом, людина в системі суспільних відносин, що склалися, опинилася перед фактом багатьох напруг і незадоволеності, що, в міру свого розростання, дедалі більше набувають форм політичних конфронтацій і протиборств. Засобами врегулювання та попередження політичних конфліктів у сучасному суспільстві не можуть бути ті, якими користувався тоталітарний режим, прагнучи впоратися, а точніше — розправитися з конфліктами: репресії, залякування, спрямування незадоволення на “зовнішнього ворога” або на “ворогів народу”, ідеологічне “промивання мізків”, організація масового відтворення слухняної і прихильної до режиму особистості і т.п. Вони виявляють не тільки свою неспроможність, а й зустрічають активний опір і справедливе моральне засудження в масовій свідомості та поведінці громадян. Передусім слід враховувати, що тоталітаризм є режимом всебічного насильно здійснюваного контролю меншості над переважною більшістю за допомогою репресивної “державної машини” і “державної ідеології”, що підтримуює її дії. Злам цього режиму знаменував для суспільства звільнення від насильницьких пут, перехід із закритої форми у відкриту. Але це призвело до того, що соціальні та політичні конфлікти, які раніше силою придушувалися тоталітаризмом, заганялися ним всередину, набули лавиноподібного, “обвального” характеру, разом вирвались назовні, як вітри зі скриньки Пандори. Далі, потрібно взяти до уваги, що цю “обвальну” конфліктність посилює ідеологічна криза, втрата єдності основних ціннісних орієнтирів. Відбувається не тільки масове дистанціювання від колишньої ідеології, що виправдовувала тоталітарний порядок, але одночасно “розквітають всі квіти” раніше придушуваних ідейних течій, кожна з яких пропонує своє бачення суті подій, що відбуваються в суспільстві, і своє розуміння перспектив та засобів належної його трансформації. До того ж, цей “ідейний розбрід і шатання” відбуваються на тлі економічної та політичної криз і в тісному зв’язку із ними, що визначає не тільки високий ступінь гостроти, але і складний, комплексний характер багатьох конфліктних ситуацій. Єдино надійними й ефективними засобами, що збігаються із завданнями демократизації суспільних процесів і відносин, стають уважне вивчення і оцінка настроїв і поведінки населення, устремлінь його різноманітних груп і шарів та адекватне їх вираження у відповідних законодавчих актах, управлінських рішеннях і політичних програмах та діях, покликаних їх співвіднести і погодити. Для своєї реалізації вони вимагають встановлення і зміцнення такого демократичного політичного режиму, який включав би в себе елементи як представницького, так і прямого волевиявлення народу, що дозволяв би застосовувати ці засоби з найбільш можливою повнотою. Чим більше влада буде прагнути до збереження статус-кво і досягнення лише власної корпоративної мети, тим інтенсивнішим стане зростання недовіри щодо неї. Ця недовіра і відчуження здатні призвести до втрати фактичної легітимності влади при формальному юридичному праві, а після цього перейти у фазу активного опору їй з усіма негативними наслідками. Особливу значимість у відверненні подібної перспективи має відмова від силових засобів врегулювання і вирішення політичних конфліктів. Це може бути досягнуто комплексом політичних, правових, організаційно-адміністративних, морально-виховних заходів, до яких відносяться, наприклад: конституційне проголошення громадянського миру і згоди в суспільстві вищою соціальною цінністю, відмова від “армійського аргументу” як засобу політичної боротьби, заборона партій, асоціацій і об’єднань, як й ідеологічних концепцій, що орієнтуються на насильницьку зміну конституційного ладу, розпалювання ворожнечі, насильства і ненависті в суспільстві і т.п. Спроможність мирно вирішувати суперечності і конфлікти в суспільстві, не допускаючи кровопролиття, повинна бути найважливішим критерієм оцінки дій як політичних лідерів, груп і партій, як і всього політичного режиму в цілому. Якими є шляхи і засоби пошуку політичних компромісів і згоди в умовах конфліктогенної ситуації в Україні? Сьогодні їхнє досягнення великою мірою залежить від позицій політичних лідерів та еліт. Від того, чи здатні вони рахуватися з реально існуючим соціально-політичним плюралізмом, поступитися амбіціями, частиною влади і власності заради пом’якшення та усунення основних загроз суспільству, виконувати досягнуті компромісні домовленості, залежить доля країни. Легітимізації державно-політичних інститутів і здійснюваної ними політики мають значно сприяти також вільні, рівні і конкурентні вибори в умовах багатопартійної системи, що припускають як мінімум відсутність монополії на ЗМІ, зловживань фінансовими і політико-владними ресурсами і упевненість більшості виборців в тому, що політичні партії, кандидати на виборні посади, виборчі комісії та інші учасники і організатори виборів є рівноправними, повністю виконують виборчі закони й інструкції, а самі ці закони й інструкції справедливі. Трагічними наслідками, як свідчить досвід інших держав, можуть обернутися такі рецепти запобігання політичним конфліктам і досягнення стабільності, як перенесення або навіть скасування виборів, розпуск опозиційного парламенту, встановлення “демократичної диктатури” або режиму особистої влади в ім’я “порядку і боротьби зі злочинністю та мафією”. Для досягнення компромісів і згоди в суспільстві, поряд з використанням всього відомого арсеналу вирішення політичних конфліктів, необхідна їхня юридизація3. Йдеться, передусім, про вирішення конфліктів в рамках конституційно-правових норм і через судово-правові інститути і процедури. Це, в свою чергу, вимагає дотримання конституційного балансу виконавчої, законодавчої та судової гілок влади. У масштабі суспільства зміст механізмів вирішення конфліктів великою мірою залежить від домінування традиційної політичної культури, наявності авторитарного лідера або демократичних структур. Традиції політичної культури визначають моделі поведінки в конфлікті, способи вирішення конфліктів, передбачають їхні суспільні результати. При цьому однозначно віддається перевага авторитетам, нормам, звичаям, принципам, соціальному і політичному статусу конфліктуючих суб’єктів. Норми, традиції, звичаї мають при цьому вирішальне і беззаперечне значення. Елементи традиційної політичної культури зберігаються і в сучасних суспільствах. Однак в умовах сучасних соціально-політичних конфліктів вони не мають домінуючого значення, радше другорядне. Вирішення політичних конфліктів у суспільстві через авторитарного лідера пов’язане з переважанням форм насильства і тиску, передусім з боку пануючих груп, прошарків населення. Але тиск спричиняє громадянський опір, що може виявлятися в різноманітних формах: приховане незадоволення, непоступливість і прихована або явна протидія. У подібних умовах будь-яке реформування можливе тільки із застосуванням силових методів, через злам опору частини населення. А це призводить до відкритої політичної конфронтації. Протягом тривалого періоду історії людства ядро політичних конфліктів складала боротьба за розподіл і перерозподіл благ і ресурсів, що були вкрай обмежені, за соціально-політичну й економічну справедливість і рівність, за права і свободи людини. І лише з появою ліберальної демократії та правової держави, з формуванням індустріального суспільства з його матеріальним благополуччям, для більшості населення центр політичних конфліктів в розвинених країнах починає переміщуватись у сферу боротьби за якість і стиль життя, за захист довкілля, за соціокультурну й етноконфесійну багатоманітність і автономію. На жаль, ситуація в Україні залишається складною в усіх сферах суспільного життя, але перш за все — в політичній та економічній. Незважаючи на зусилля уряду, недоплата в бюджет України на жовтень 1998 р. становить 8,2 млрд гривень. Заборгованість по заробітній платі в бюджетній сфері складає близько 3 млрд гривень, у виробничій сфері — 3,5 млрд. Зростає безробіття: існують різні оцінки, але реальна цифра становить близько 1,2 млн чоловік; на одне робоче місце претендують до 18 чоловік4. Загальне неблагополуччя виявляється, передусім, в тому, що радикальні демократичні реформи здійснюються вкрай мляво, поволі і суперечливо. До того ж вони не забезпечені чіткою довгостроковою або середньостроковою програмою. Ані президентські структури, ані уряд, ані парламент чітко не формулюють і не обгрунтовують, як і в якому напрямку розвивається українське суспільство, які механізми при цьому діють, які способи поведінки їм відповідають. Все запропоноване суспільству — це лише декларації про демократію і ринкову економіку, що нагадують нову міфотворчість. У цьому зв’язку складається стійке враження, що політична еліта навмисне ухиляється від чіткого оприлюднення своїх позицій і намагається експлуатувати цінності демократії, справедливості, свободи, невід’ємних людських прав і т.п., привабливі для всіх верств населення гасла, щоб під їхнім прикриттям реалізувати свої вузькі корпоративні інтереси. Завдяки цьому вона сприяє парадоксальному і разом з тим природному результату: для дедалі більш значної частини населення цінності демократичних реформ перетворюються на негативні символи. Особливе незадоволення викликає слабка репрезентація в рішеннях, які приймаються владою, політичних інтересів основних соціальних груп, що ускладнює їхній зворотний зв’язок з владними структурами і можливість впливати на політичний процес. Населення переконане, що влада в країні належить фактично замкнутому елітарному колу осіб, на діяльність яких практично неможливо впливати. Найбільш тривожний момент, що свідчить про наростання негативних тенденцій у функціонуванні державної влади, полягає в тому, що представники чиновницького апарату все більше відчувають свою корпоративну самоцінність і починають домінувати як соціальна опора і провідник здійснюваних політичних рішень і дій. Розбещення владного апарату, чиновницько-номенклатурного прошарку все більше посилює відчуження між владними структурами і суспільством. Важливою причиною політичних конфліктів в Україні є прискорена модернізація згори, породжені нею кризи, які підірвали у свідомості частини населення легітимність державно-правових інститутів, та й самої політичної системи. Про це, зокрема, свідчить низький престиж органів всіх трьох гілок влади, переважної більшості політичних лідерів і державних діячів. Для України в останні роки додаткові труднощі в пошуках політичного компромісу і згоди створює поєднання загострення “суто” політичних конфліктів з політизацією економічних, трудових, соціальних та інших конфліктів. Внаслідок цього відбувається підсилення внутрішнього суспільного розбрату, зумовлене зростанням масового незадоволення і пов’язаної з ним соціальної напруги. Одним з головних завдань українського суспільства на даному етапі є попередження розгортання наявних політичних та соціальних конфліктів, необхідність адекватної і своєчасної оцінки характеру, інтенсивності і ступеня небезпеки латентних конфліктів, запобігання їхньому переростанню у відкриті і неконтрольовані конфлікти, вивчення легітимних механізмів їх вирішення. В противному разі політичні конфлікти будуть загрожувати суспільству гостротою, непередбачуваністю та руйнівними наслідками. Використана література 1. Академічне релігієзнавство: Підручник / За наук. ред. проф. А. Колодного. — К., 2000. 2. Аронсон Э., Уилъсон Т., Эйкерт Р. Социальная психология. Психологические законы поведения человека в социуме. -СПб., 2002. 3. Пденс Е. Соціологія. — К., 1999. 4. Гришина Н. В. Психология конфликта. — СПб., 2000. 5. Дмитриев А. В. Конфликтология: Учеб. пособие. — М., 2000. 6. ДонченкоЕ. А., Титаренко Т. Н. Личность: конфликт и гармония.— К, 1989. 7. Емельянов С. М. Практикум по конфликтологии. — СПб., 2000. 8. Картунов О., Кремень В., Маруховсъка О. Жодний тип суспільства не має імунітету від етнічних домагань // Віче. — 1998. — № 6. 9. Кресіна І. У пошуках власної моделі самоствердження // Віче. 1997. — № 7. 10. Максименко С. Д. Психологія в соціальній та педагогічній практиці: методологія, програми, процедури. — К., 1998.
1 2 3 4 5 Категория: Політологія \| Добавил: Aspirant (29.06.2014)
Просмотров: 1499 \| Рейтинг: 5.0/1

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: