Реферат на тему:Політичні конфлікти і кризи в суспільному житті - Політологія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Політичні конфлікти і кризи в суспільному житті. План 1. Концептуальні підходи до розуміння природи політичних конфліктів 2. Причини виникнення, ознаки та функції політичних конфліктів Концептуальні підходи до розуміння природи політичних конфліктів Конфліктологія є однією з наймолодших галузей наукового знання. Вона виділилась як самостійна наука наприкінці 60-х років XX ст., але проблеми суперечливих ситуацій і конфліктів завжди цікавили мислителів, філософів, вчених, громадських діячів. У зв'язку з цим важливо коротко проаналізувати еволюцію наукових поглядів на конфлікти. Як би далеко ми не заглядали в історію минулого людства, завжди можемо спостерігати суперечності, конфлікти. Вони були постійними супутниками суспільного розвитку. Де є люди, там є і конфлікт. їх широке розповсюдження, значна роль, яку вони відіграють (позитивну чи негативну) у суспільному житті, привертали до себе увагу з, глибокої давнини. А що означає конфлікт? Конфлікт (від лат. "conflictus" — зіткнення) — це протиборство суспільних суб'єктів з метою ре алізаціїїх суперечливих інтересів, позицій, цінностей і поглядів. Заслуговують на увагу ідеї мислителів стародавнього світу. Серед них певне місце належить Конфуцію (551—479 pp. до н. е.). Він розглядав різні аспекти проблеми конфлікту. Серед його постулатів: "Не роби іншим того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі і в сім'ї не будуть відчувати ворожнечі", "Відповідайте на образу справедливістю", "Благородна людина знає обов'язок, нікчемна — користь". Правителів повчав: "Не сумуй, що люди тебе не знають, сумуй, що ти не знаєш людей". Джерело конфлікту він розглядав у неосвіченості і невихованості, що призводять до порушення норм людських відносив. Злагода, вважав мислитель, має триматися на поняттях "взаємності", "золотої середини" і "людинолюбства". Вони разом складають "правильний шлях" (дао) для тих, хто хоче жити у згоді із самим собою, з іншими людьми. Інша школа Стародавнього Китаю, заснована Мо-Ді (Мао-цзи) (479—400 pp. до н.е.), причину конфлікту вбачала в недосконалості системи управління. "Люди Піднебесної, використовуючи вогонь, воду, отруту, шкодили один одному... Безладдя в Піднебесній було таким, як серед диких звірів. Зрозумівши, що причина хаосу — у відсутності управління та старшинства, люди вибрали найдоброчиннішу та наймудрішу людину Піднебесної і зробили її сином неба... Тільки син неба міг створити єдиний зразок справедливості в Піднебесній, тому в Піднебесній запанував порядок". А хіба із утвердженням правителя не відбувається процес ще більшого розшарування людей? Але Маоцзи належить вимога враховувати інтереси народу в процесі управління державою. Пошукам причин конфліктів приділяли певну увагу і мислителі античності. Зокрема, видатний старогрецький філософ Платон (427—347 pp. до н.е.), на відміну від Геракліта, який по суті виправдовував війну, засуджував її і вважав за найбільше зло. Причину суперечностей та конфліктів він вбачав у властивостях людської душі, якій притаманні три початки — розумний, лютий (нестямний) та хотіння і незбігання їх інтересів. Тому він пропонував їх чітко регламентувати. Цікаві конфліктологічні ідеї, пов'язані з державним устроєм, можна знайти уАристотеля (384—322 pp. до н.е.), який наголошував: "Держава є інструментом примирення людей", "Людина поза державою агресивна і небезпечна". Отож він із особливою силою наголошував: "Людина поза суспільством або Бог, або звір". Цікаві ідеї з цього приводу висловлювали Демокрит (близько 460—370 pp. до н. е.), Пратагор (близько 481—411 pp. до н. е.), Сократ (469—399 pp. до н. е.) та інші. Особливістю конфліктологічних ідей у епоху Середньовіччя була їх релігійна спрямованість. Фома Аквінський (1225—1274 pp.) розвинув думку про філософське пізнання — богослов'я, про людське буття і бога. На його думку, "історія являє собою вічну битву двох царств — божого і земного", а закони поділяв на два види: природні і людські. Природний закон зобов'язує людину шукати істину (бога) і поважати людей. Близькі погляди щодо цих проблем знаходимо у творах Ві-льяма Оккама (близько 1280/5—1349 pp.), Джона Фортеск'е (1395—1480 pp.) та інших. Протягом Нового часу та Просвітництва були створені передумови системного підходу в пізнанні явищ навколишнього світу, у тому числі й у вивченні конфліктів. Характерні погляди на конфлікт містилися у працях Ф. Векона (1561—1626 pp.), Т. Гоббса (1688—1679 pp.), Ж.-Ж. Руссо (1712—1778 pp.) та інших. Так, зокрема Ф. Бекон у трактаті "Новий органон" намагався дати сукупність причин соціальних конфліктів усередині країни і можливі шляхи їх подолання. Для Ф. Бекона вирішальну роль відіграють матеріальні причини виникнення соціального безладдя. Одними з них є бідність народу ("скільки у державі розорених, стільки готових заколотників..."), політичні помилки в управлінні, психологічні фактори соціального безладдя ("інколи гостре і колюче слово", "заздрість і крамольні розмови", "неправдиві, брехливі чутки") тощо. Серед шляхів попередження конфліктів виділяє мистецтво політичного маневрування, щоб у невдоволених не виявилося підхожого вожака, який міг би їх об'єднати. Ж.-Ж. Руссо ідеалізував "природний стан", оспівував його як щасливе дитинство людства ("Людина від природи добра, суспільство псує і розбещує людей"). У першій половині XIX ст. звертали увагу на проблеми конфліктології представники німецької класичної філософії, ідеї яких являють і сьогодні неабияку цінність. Це, зокрема, /. Кант (1724—1804 pp.), Г. Гешель (1770—1804 pp.), Л. Фейєр-бах (1804—1872 pp.) та інші. Вони акцентували увагу на найбільш гострій проблемі часу — проблемі війни і миру. I. Кант ("Про вічний мир") вважав, що "...стан миру між людьми, які живуть по-сусідськи, не є природним станом. Останній, навпаки, є станом війни". Він говорив про негативну, але і певну позитивну роль соціального конфлікту в загальній долі людського роду. Без них прекрасні природні початки людства залишились би нерозвинутими. На думку Г.Гегеля, "...головна причина конфліктів криється у соціальній поляризації суспільства", отож радив: держава повинна представляти інтереси всього суспільства і регулювати конфлікти (через систему потреб, опікати свободу і власність особи, виконання правосуддя, поліції і корпорації). Друга половина XIX і початок XX ст. відіграли значущу роль у становленні науки про конфлікти, що було зумовлено такими факторами: накопиченням достатнього обсягу інформації про проблеми конфлікту і насиченістю найсильнішими соціальними потрясіннями (війни, економічні кризи, соціальні революції). У цей період виникає ряд нових концепцій — марксистська (К. Маркс, Ф. Енгельс), соціологічна (О. Конт), теорія психоаналізу (3. Фрейд). Німецький соціолог Георг Зіммель (1858—1918 pp.) ввів у науковий обіг термін "соціологія конфлікту" і описав закономірності соціальних конфліктів. Починаючи з середини XX ст. теорія конфліктів активно розвивається. У країнах Західної Європи посилюються кризові явища, які спричинили розвиток загальної концепції позитивно-функціонального конфлікту (Л. Козер), конфліктної моделі суспільства (Р. Дарендорф), загальної теорії конфліктів (К. Боулдінг). Американський дослідник Люіс Козер у 1956 році опублікував книгу "Функції соціальних конфліктів", в якій запропонував теорію позитивно-функціонального конфлікту. Він стверджував, що не існує соціальних груп без конфліктних відносин і що конфлікти мають позитивне значення для функціонування політичної системи суспільства і сприяють її змінам. Чим більше негараздів у суспільстві, вказує вчений, тим вища вірогідність того, що соціальні групи стануть ініціаторами конфлікту; чим гостріший конфлікт, тим більша вірогідність, що в конфліктних групах складуться централізовані структури прийняття рішень і вищою буде моральна згуртованість її членів; чим менше в учасників конфлікту згоди з приводу його цілей, тим триваліший конфлікт; чим краще лідери конфліктних груп зможуть зрозуміти, що цілковите досягнення мети обходиться дорожче, ніж перемога, тим коротшим буде конфлікт. Під соціальним конфліктом він розумів "боротьбу за цінності і претензії на визначений статус, владу і ресурси, боротьбу, в якій метою противників є нейтралізація, завдавання шкоди чи знищення суперника". Це найбільш розповсюджене визначення конфлікту в західній політології. Німецький вчений Ральф Дарендорф у 1965 році видав працю "Класова структура і класовий конфлікт", а через два роки есе "Поза утопією", в яких висував ідею "конфліктної моделі суспільства", що дістала широке визнання. Автор наголошує, що суспільства відрізняються не наявністю чи відсутністю конфлікту, а ставленням влади до них; будь-яке суспільство постійно піддається змінам, соціальні зміни повсюдні; всі суспільства спираються на примус одних членів суспільства іншими. Тому, відмічає Р. Дарендорф, для суспільства характерна нерівність у ставленні людей до розподільчої влади, — і звідси різні інтереси і прагнення, що викликають тертя, антагонізми, і як результат — зміни в суспільстві. Призупинений конфлікт порівнюється вченим зі злоякісною пухлиною на тілі суспільного організму. Р. Дарендорф виділяє не тільки негативні фактори конфлікту, а й позитивні: конфлікт є джерелом інновацій, соціальних змін, але мають перспективу еволюційні зміни, а не революційні перевороти. Важливе місце серед концепцій, які претендують на універсальність, займає "загальна теорія конфлікту" американського соціолога Кеннета Еварта Боулдінга, викладена в книзі "Конфлікт і захист. Загальна теорія" (1963 p.). Автор в праці стверджує, що всі конфлікти мають загальні елементи і загальні взірці розвитку. Тому знання "загальної теорії конфліктів" дозволить суспільним силам контролювати їх, керувати ними, прогнозувати їх наслідки. А що лежить в основі загальної теорії?— В природі людини лежить намагання до постійної ворожнечі, до ескалації насилля.— Конфлікт визначає ситуацію, в якій сторони усвідомлюють несумісність не тільки своїх позицій, але й ставлення до конфлікту. Сторони розробляють стратегію і тактику боротьби. Це не означає, що конфлікт можливо і потрібно подолати.— Конфлікт можна подолати і розв'язати, маніпулюючи змінами подразників, цінностями і пориваннями індивідів, не вдаючись до радикальної зміни суспільного ладу. Цей короткий перелік основних положень теорій Л. Козера, Р. Дарендорфа свідчить, що і понині більшість із них не втратили актуальності і викликають значний інтерес. В Україні з проблем конфліктології почали з'являтися публікації у 80-х роках XX ст. (М. Бородкін, Н. Коряк, Л. Нечипоренко та інші). Проблемами конфліктів займаються на різних рівнях Київський центр політичних досліджень і конфліктології, Київський міжнародний інститут соціології і конфліктології, Київський інститут стратегічних досліджень і конфліктології, вузівські кафедри політології, соціології, конфліктології, центри з вивчення громадської думки та інші. Причини виникнення, ознаки та функції політичних конфліктів Сучасна теорія і практика політології свідчать, що з розвитком ринкових умов і запровадженням конкурентних відносин значення управління конфліктами зростає. Люди неоднаково сприймають і оцінюють ті чи інші події, і це досить часто призводить до спірних ситуацій. Якщо ситуація, що виникла, несе в собі загрозу для досягнення мети навіть одному із учасників взаємодії, то виникає конфлікт. Спірна ситуація виникає, коли хоча б одна із сторін сприймає ситуацію як конфліктну, виникає інцидент (привід), починається відкрита конфліктна взаємодія, і тоді розгортається конфлікт. Отже, конфліктна ситуація — це накопичені суперечності, пов'язані з діяльністю соціальної взаємодії, що об'єктивно створюють підґрунтя для реального протиборства між ними. Конфліктна ситуація — це основна умова виникнення конфлікту на підставі порушення балансу інтересів учасників взаємодії. Тому конфлікт справедливо розглядають як наслідок розвитку суперечності. На думку Л. Козера, Р. Дарендорфа, К. Боулдінга, Р. Макка, Р. Снайдера, суперечність переростає у конфлікт, якщо наявна частина його основних ознак. Серед таких ознак головними вони передбачають:— необхідною умовою конфлікту є наявність як мінімум двох протилежних сторін. При цьому сторони розуміються досить широко. Це можуть бути індивіди, групи, класи, навіть культури, етноси, конфесії, релігійні секти, партії, партійні фракції тощо. Сам конфлікт, його розвиток веде, на їх думку, до ситуації, у якій реально є принаймні два супротивники і наявна конфліктна ситуація;— конфлікт виникає у зв'язку із наявністю "дефіциту" двох видів: "позиційного" і "дефіциту джерел". Під першим розуміється неможливість одночасного виконання однієї ролі або функції обома суб'єктами, що ставить їх у позицію змагальності. У другому випадку йдеться про недостатність яких-не-будь політичних цінностей (справедливості, політичної демократії, свободи, рівності), оскільки два суб'єкти одночасно не можуть задовольняти свої домагання повною мірою;— конфлікт виникає тільки тоді, коли сторони домагаються вигоди, користі, зиску за рахунок одна одної. Таким чином, успіх однієї сторони означає неуспіх, поразку другої, а сама конфліктна поведінка виглядає як намагання ліквідувати, або ж, як мінімум, поставити під контроль другу сторону;— дії конфліктуючих сторін спрямовані на досягнення несумісних і взаємновиключних цілей (цінностей) і, отже, зіштовхуються;— одним із важливих аспектів конфліктних відносин є влада. При конфлікті завжди висувається намагання досягнення, зміни або збереження суспільної позиції — спроможності контролювати і направляти поведінку іншої сторони;— конфліктні відносини являють собою основу суспільних процесів і відіграють важливу соціальну роль;— конфліктний процес являє тимчасову тенденцію до порушення взаємовідносин між сторонами;— конфліктні відносини не руйнують систему, а, скоріше, сприяють змінам соціальних норм і орієнтацій;— до виникнення політичних конфліктів приводять зіткнення економічних інтересів, духовних і культурних цінностей, етнонаціональних і релігійних потреб тощо. Виявлення і вплив на розвиток політичного конфлікту в цілому — корисна і потрібна справа. Не варто вводити людей в оману з допомогою міфу про все загальну гармонію інтересів. Суспільство, владні структури і окремі громадяни досягатимуть більш ефективних результатів у своїх діях, якщо будуть не закривати очі на конфлікти, а вивчати причини їх виникнення. Серед причин політичних конфліктів у тоталітарних режимах є:— надмірна централізація державної влади. Наявність розгалуженої системи таємних і відкритих організацій влади, які здійснюють свій вплив на всі соціальні прошарки, всі сфери суспільного життя, а це не може не породжувати опір владі, дисидентство, еміграцію;— відсутність можливості легальної політичної протидії існуючій владі;— всезагальна ідеологізація суспільного життя і жорстока "боротьба" із інакомислячими;— жорсткий контроль над отриманням, обробкою і розповсюдженням інформації і на цьому грунті не випадкове виникнення різних "самовидавництв";— розрив між декларованими принципами і фактичною стороною політики, яка проводиться, між словом і справою. Подвійний стандарт в політиці, ідеології, житті, моралі;— відсутність діючого механізму впливу громадян на політику держави і, як наслідок, невдоволеність у простих людей існуючим способом життя. У ліберально-демократичних режимах найбільш загальною причиною соціально-політичних конфліктів є нерівне положення, яке займають люди в "координованих системах", де одні управляють і командують, другі — вимушені підпорядковуватись і виконувати вказівки. Іншими словами, політичний конфлікт виникає через питання влади. Панівним в даній асоціації є "соціальний клас", який протистоїть домаганням на його владу з боку підлеглого йому в цій асоціації. За Р. Дарендорфом, існує докорінна причина соціально-політичного конфлікту між тими, хто командує, управляє, і тими, хто підпорюється, виконує вказівки. У зв'язку з цим вчений оголошує "соціологічною нісенітницею" і "утопією" марксистський ідеал комунізму — безкласове суспільство, яке не знає антагонізмів. Аналізуючи причини поведінки сторін у різних політичних конфліктах, неважко помітити, що вони здебільшого зводяться до намагання задовольнити свої інтереси. Зіткнення інтересів із особливою гостротою проявляються у політичній сфері. Адже політичні інтереси являють собою узагальнений, концентрований вираз усіх інших інтересів, оскільки у них втілюється ставлення відповідного класу і соціальної групи, прошарку до партії, політичної влади в суспільстві: чия це влада, як вона розподіляється, реалізується, використовується. Корисливість, помста, ненависть, недоброзичливість, об раза, невдоволення прийнятим рішенням (хто командує), намагання забезпечити себе матеріально і в майбутньому — от невелика частина політичних конфліктів, які зустрічаються в практиці. Конкретні причини політичних конфліктів лежать в основі поведінки протилежних сторін і вони впираються в інтереси сторін, які у більшості випадків несумісні або протилежні (Гітлер домагався захоплення чужих земель, європейські країни — незалежності і суверенітету тощо). Не менш різноманітною є мотивація групових політичних конфліктів: економічні труднощі, політичні симпатії і антипатії, домагання політичного лідерства, національна гордість і зневага до інших національностей, національних меншин, конфесій і багато інших. При аналізі інтересів як основи причин політичного конфлікту більшість дослідників звертають увагу на суміжні соціальні і психологічні явища, в тому числі, які генетично передували інтересам. Такими є і категорія потреб — первісний спонукач до діяльності при нестачі яких-небудь умов життєдіяльності соціального суб'єкта, форма вираження його необхідності в чому-небудь. Потреби передують інтересам, які являють собою усвідомлену потребу, бо тільки усвідомлена потреба стає побуджувачем діяльності через прояви у мотивах, бажаннях, цілях, інтересах людей. Р. Дарендорф стверджував, що суспільство, народжуючи нерівність, породжує конфлікти, насамперед політичні. При цьому, наголошував він, предметом політичного конфлікту є життєві блага, точніше — їх нерівномірний розподіл. Причиною політичних конфліктів є зіткнення ціннісних орієнтацій: ліві — праві, ліберали — консерватори, інтервенціоністи — ізоляціоністи та ін. Є підстави стверджувати, що розбіжності в цінностях — одна із основних причин і передумов політичного конфлікту. Коли ці розбіжності виходять за певні межі, виникає конфлікт, ба навіть і криза. Більшість авторів західної політичної науки виходять з того, що в кінцевому рахунку конфлікти визначаються свідомістю людей. Причинами, які викликають політичні конфлікти, називають незбігання індивідуальних і суспільних цінностей, розлад між сподіваннями та практичними намірами і вчинками осіб, нерозуміння своїх дій стосовно один до одного, логічні помилки і семантичні труднощі в процесі комунікації, недостатність і неякісність інформації. В цьому плані соціально-політичні зіткнення трактуються як зіткнення "конфліктуючих свідомостей", а їх головні причини — недосконалість людської психіки, невідповідність між реальністю і уявленням про неї. Джерело політичного конфлікту — в почуттях і емоціях, які псують взамовідносини сторін, це у природі цих взаємовідносин (Л. Козер). Не менш багатогранні причини політичних конфліктів на міжнародній арені: територіальні претензії однієї країни до іншої (всупереч діючим міжнародним договорам), національна пригніченість, нерівне положення державної нації і національних меншин, особливо з прикордонною праматірною державою, та інші. Не претендуючи на кінцевість думки, можна стверджувати: універсальне джерело політичного конфлікту полягає у несумісності претензій сторін при обмежених можливостях їх задоволення. Політичний конфлікт вічний, позаяк неможливе створення такої суспільної системи, при якій потреби всіх були б цілком задоволені. Але домагатись цього потрібно. Автори загальної теорії конфлікту вважали, що політична організація суспільства може уникнути конфліктів. Вони визнавали можливість суперечностей між метою окремої особи і метою організації в цілому, між лінійним і штабним персоналом, між повноваженнями і можливостями окремих осіб чи груп. На їх думку, людські взаємовідносини в організації можуть попереджувати виникнення конфлікту. Сучасна точка зору полягає в тому, що навіть в організаціях з ефективним управлінням деякі конфлікти не лише можливі, але можуть бути і корисними, бо конфлікт допомагає виявити різноманітність точок зору, надає додаткову інформацію, допомагає виявити більшу кількість альтернатив чи проблем. Це робить процес прийняття рішень більш ефективним, оскільки дає людям можливість висловити свої думки і тим самим задовольнити свої особисті потреби в повазі до влади. Політичні конфлікти в суспільстві можуть бути факторами його стійкої рівноваги і міцності. На думку американських політологів, суспільство постійно "зшивається воєдино" своїми політичними конфліктами. Проте можливий й інший, негативний бік конфлікту. Політичний конфлікт може загрожувати інтеграції суспільства, негативно впливати на необхідні зміни співвідношення гілок влади, центральної влади і органів місцевого самоврядування (самоуправління), викликати розкол у малостійких групах. Таким чином, конфлікт може бути функціональним (лат. functio — діяльність, призначення) і вести до підвищення ефективності організації та дисфункціональним (лат. dusf unctio — порушення, розладнання функцій), що призводить до зниження особистого чи групового співробітництва. Дослідження в галузі функціональних можливостей конфліктів вперше були проведені Л. Козером і Р. Дарендорфом. Вони узагальнили позитивні і негативні функції конфліктів в тих чи інших ситуаціях. Серед них видатні конфліктологи виокремлюють такі:— сигнальна (нім. "Signal" — подавати сигнал, повідомляти) функція характеризує конфлікт як показник відповідного стану суспільства. Де є конфлікт, там у суспільних зв'язках і відносинах щось розладналося, щось потребує серйозних перетворень. Не можна стверджувати, що пізнавальний бік сигнальної функції конфлікту великий. Як правило, сам конфлікт зовсім не відбиває всієї глибини причин, які його породили;— близька до сигнальної, але не тотожна їй, інформаційна функція політичного конфлікту. Конфлікт завжди викликаний конфліктними причинами, об'єктивно пов'язаний з ними;— диференційна (лат. differentia — поділ, розчленування, розшарування цілого на частини) функція політичного конфлікту визначає процес розчленування, що виникає під впливом конфлікту, який часто проходить через зміни і руйнування попередніх соціальних структур. Спочатку диференційний рух спрямований на розтягування єдиного центру, утворення двох протилежних полюсів, притягуючи до себе окремі елементи попередньої єдності, відбувається процес переорієнтації і перегрупування в ньому соціальних сил;— динамічна (гр. dynamikos — силовий, зміна якого-небудь явища під впливом діючих факторів) функція політичного конфлікту була свого часу відмічена марксизмом у відомій характеристиці класової боротьби і соціалістичної революції. Саме марксизм боротьбу класів вважав силою історичного прогресу, а соціалістичну революцію — "локомотивом історії". У цих визначеннях підмічена загальна здатність будь-якого конфлікту більш швидкими темпами рухати суспільний розвиток і здійснювати соціальні зміни;— інтегруюча (лат. integratio — об'єднання в ціле яких-не-будь частин) і дезінтегруюча (лат. desintegratio — розпад цілого на свої складові частини) функції зв'язані з тим, що політичний конфлікт не тільки створює умови для об'єднання окремих індивідів, груп, партій, об'єднань на основі можливої ідентифікації своєї позиції із загального, але і створює протилежну тенденцію із свого середовища тих, хто займає особливу позицію;— демаскуюча (фр. demasqner — зірвати маску, виявити) і маскуюча (фр. masqner — приховувати справжні наміри або дії) функції мають місце, коли, з одного боку, політичні конфлікти виявляють дотепер скриті проблеми суспільства. Люди починають про ці проблеми не тільки думати і говорити, а й намагаються протистояти їх негативному впливові;— із особливою силою наголошували Л. Козер і Р. Дарендорф на прогресивну (лат. progressus — розвиток нового, передового; зміна на краще, перехід на вищий ступінь розвитку) і регресивну (лат. regress us — рух назад, зміна на гірше) функції політичних конфліктів. Вони наголошували, що соціально-політичні конфлікти проявляються у гострій формі і, випливаючи із антагоністичних суперечностей, в цілому сприяють подоланню останніх, а тим самим і усуненню перешкод, які стримують і гальмують суспільний розвиток. Однак політичні конфлікти, вирішуючи суперечності, можуть сприяти не тільки прогресивним, але і регресивним перетворенням. Як свідчить історія, війни, революції, страйки і їм подібні суспільно-політичні конфлікти так чи інакше сприяють досягненню прогресу чи регресивним перетворенням. Очевидно, оцінка результатів того чи іншого конфлікту можлива лише через певний час, коли з'являться можливості у спокійній, вільній від емоцій атмосфері задуматись про ступінь прогресу чи регресу даного політичного конфлікту, враховуючи об'єктивність оцінки. Функціональне значення політичних конфліктів не вичерпується лише названими функціями, але й перерахованого достатньо для підтвердження тої величезної ролі, яку вони відіграють у суспільно-політичному житті. їх зв'язок із суспільним життям багатогранний, поліваріантний і залежить не тільки від особливостей того суспільства, в якому мають місце, але і від особливостей самих політичних конфліктів, від того, який їх масштаб, напруга та інші параметри.
1 2 3 4 5 Категория: Політологія \| Добавил: Aspirant (28.06.2014)
Просмотров: 615 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: