Реферат на тему: ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО - Політологія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО. ПЛАН 1. Сутність і витоки політичного лідерства 2. Типологія лідерства 3. Соціально-політичний портрет сучасного політичного лідера України (на вибір) 4. Список використаної літератури 1. Сутність і витоки політичного лідерства Проблема політичного лідерства має давню історію. За античності лідером вважали особу, здатну творити історію. Певні історичні умови вимагали свого лідера, вождя, і завжди з'являлися теорії, які відображали чи рекомендували тип, образ та завдання відповідного лідера. В епоху Відродження за небувалого злету мистецтва та науки постала теорія італійця Н. Макіавеллі, згідно з якою люди є різними, але звички мають однакові, в масі своїй більше схиляються до поганого, ніж до доброго. Головне є те, що в основі людської природи — інтерес або жадоба влади й наживи. Макіавеллі вважав, що в політиці володареві слід удаватися до великих, віртуозних шахрайств, зрад, які, як він гадав, вимагають мужності, особистого впливу та авторитету. Теорію лідера-надлюдини розвинув німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844—1900). Лідер, за його концепцією, — вищий біологічний тип людини, що ігнорує встановлені мораль, культуру, політичні цінності. Своїх сучасників Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої — це герої майбутнього. Людина мусить побороти в собі все, що сприяє спокою та лінощам. Слід позбутися повсякденності, бути вищим за неї, щоб стати особою, здатною володіти і керувати. Це своєрідна концепція самовиховання, знищення в собі раба. Спрощений, вульгаризований підхід до концепції Ніцше застосував фашизм, що призвело до неадекватного сприйняття його філософії, наклало на неї тавро людиноненависницької теорії (зокрема в колишньому СРСР). Французький соціолог Габріель Тард (1843—1904) вважав, що лідер є рушієм суспільного процесу, силою, що спонукає та певною мірою скеровує розвиток людської історії. На його думку, більшість населення не здатна до творчості, розуміння сутності історичного, політичного, соціального розвитку, і тому цю роль виконує лідер. Своєрідне тлумачення лідерства дав німецький мислитель К. Маркс, визначаючи лідера як особу, якій властиві уміння, знання, авторитет, організаторський талант і яка є виразником інтересів і волі певного класу, зокрема пролетаріату. У політичній науці існує багато інших теорій, концепцій. і трактувань лідерства. Теорія рис лідерства. За цією теорією лідер повинен володіти певними рисами. Він має глибше та масштабніше мислити, вміти швидко знаходити вихід із певних ситуацій тощо. Якісна перевага — це продуктивність ідей. Людина мусить оволодіти вмінням уникати, а в разі необхідності розв'язувати конфлікти; мати “підхід” до людей, до їхніх проблем і питань, що потребують вирішення. Лідера характеризують високий рівень інтелекту, нестандартне мислення. Усе це має витворити нову якість, що забезпечує лідерові здатність уміло вирішувати весь комплекс проблем, беручи до уваги не лише поточну ситуацію, а й можливі наслідки своїх дій у майбутньому. Нову ідею лідер повинен або вдосконалити, або відкинути. Ситуаційна концепція. Лідер діє в межах певної ситуації, він необхідний як рушій, що розв'язує актуальну для певного періоду проблему. Теорія послідовників. Політичне лідерство розглядається як особливі відносини між лідером і підлеглими або тими, хто його обрав чи на нього впливає. Ці відносини можуть бути односторонніми (коли впливає лідер), що залежить від рівня концентрації влади в лідера та рівня його політичної ваги, а також особистих якостей; двосторонніми, коли на лідера впливають його послідовники, а не тільки лідер впливає на них. Психологічні концепції лідерства. Вони ґрунтуються на вченні 3. Фрейда. Згідно з ним в основі лідерства — певне лібідо, здебільшого підсвідоме почуття сексуального характеру. Воно виявляється в бажанні перебороти певні комплекси й табу, досягти більшого. Лідерові необхідно підтримувати врівноважені стосунки з масою, бути здатним стримувати її агресивні настрої. У політологічному аспекті лідерство визначають: • як вплив на інших людей; • як управлінський статус, тобто позиція, пов'язана з винесенням управлінських рішень; • як зразок поведінки та організації певної групи осіб і здатність реалізувати їхні вимоги в державних структуpax; • як бізнес, підприємництво в межах політичного ринку. Політичне лідерство — це суспільно-політичний інститут (процес), за якого одна, а іноді й декілька осіб беруть на себе роль глави, керівника, провідника певної соціальної групи, політичної партії, громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспільства в цілому. Політичний і лідер трактується в політології як керівник держави, партії, громадсько-політичної організації, руху, певної громади тощо; як популярний і впливовий учасник суспільного життя, який визначально впливає на нього, консолідує зусилля людей для досягнення спільної мети.Політичного лідера не можна ототожнювати з вождем, який не піднімає масу до свого рівня, а опускається сам до рівня маси, служить не державі чи нації, а певним групам, що висунули його і підтримують на політичній арені; вождь звертається до людини з натовпу, діяльності — насилля, маніпуляції поведінкою людей, зневажливе ставлення до особистості. 2. Типологія лідерства У сучасних політологічних концепціях функціонують різні критерії класифікації лідерства. Лідерів поділяють: — за мірою впливу на суспільство: • на реальних (“лідери-герої”); • на менеджерів, які не мають яскраво і вираженого впливу на перебіг подій у суспільстві; — за психологічними рисами і типами поведінки: а) щодо ставлення до власного впливу й можливостей (лідер-ідеолог і лідер-прагматик); б) стосовно своїх прихильників — лідер-харизматик (формує волю виборців) і лідер-представник (виражає волю тих, хто його висунув); в) щодо супротивників — лідер-угодовець (залагоджує конфлікти, обминає гострі кути) і лідер-фанатик (бажає загострити конфлікт або знищити супротивника); г) за способом і оцінки здібностей — відкритий лідер та лідер-догматик. Вищеназвані чотири дихотомії “чистих” лідерів визначив польський політолог Є. Вятр. Вони, на його думку, виявляються в різних комбінаціях. У марксистській науці лідерів поділяють: на правлячих та опозиційних; буржуазних і пролетарських; кризових і рутинних. –– за стилем керівництва і політичною системою вирізняють:  диктаторський тип лідера, який прагне досягти своєї мети, спираючись на страх покарання;  демократичний тип лідера, що спирається не лише на свої якості та авторитет, а й підтримує дух співробітництва, співучасті в обговоренні питань;  автократичний тип лідера, який повинен володіти високими професійними та особистими якостями, аби перемагати опонентів. –– виокремлюють ще:  плутократичний тип лідера (часто це лідери “тіньової” економіки);  лідера-популіста, який спирається на популярні сьогоденні бажання, проблеми, пропонує прості й найбільш загальноприйнята (на рівні розуміння мас) способи виходу зі складних ситуацій;  лідера-професіонала (лідер постіндустріального суспільства), повага й довіра до якого базуються на його компетентності, особистій поведінці, ставленні виборців до нього. Лідер-професіонал повинен вміти визначати пріоритетні цілі, давати науковий аналіз певної проблеми, будувати ієрархію проблем та визначати способи їхнього вирішення. Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні функції:  об'єднання суспільства навколо загальних цілей;  схвалення та здійснення компетентних політичних рішень;  зв'язок влади і підвладних структур, послаблення емоційної відчуженості між двома частинами державного механізму;  підтримання чи пропагування соціального оптимізму;  легітимація наявного суспільно-політичного устрою. Соціальна значущість політичного лідерства залежить від рівня політичної культури й активності мас суспільства. 3. Соціально-політичний портрет сучасного політичного лідера України (на вибір) Юлія Тимошенко — настільки неординарний і яскравий політик, що і партнерам по опозиції не завжди затишно поруч з нею. Її стихія навіть не парламент, а протестна вулиця. Хто ще, крім Юліи Тимошенко, може похвастатися такими несподіваними поворотами в біографії? Її називали газовою принцесою, партнером Павла Лазаренко и кишеньковою опозиціонеркою. Потім Тимошенко стала борцем з олігархами, в’язнем Лукьянівського слідчого ізолятора, лідером самого радикального крила опозиції, помаранчевою принцесою і українською Жанною Д’Арк, і, нарешті, прем’єр-міністром. У Тимошенко особливе місце в українській політиці. Її критика режиму Кучми була найбільш послідовною і спрямованою на всі напрямки діяльності пропрезидентських сил. Тимошенко становила реальну небезпеку для влади, тому що було зрозуміло: вона не складе зброю опозиціонера. „Пропрезидентські політики можуть домовитися із Симоненко, Ющенко і навіть з Морозом. Але з Тимошенко навряд чи. Це робить її політичним ізгоєм, прирікає на вічну опозиційність” , — вважає Вадим Карасьов, керівник Інституту глобальних стратегій. Майбутня українська Жанна Д’Арк народилася 27 листопада 1960 року, у Дніпропетровську. Історія Юлії Тимошенко нагадує казку про Попелюшку. Виховувала її одна мати — батько пішов, коли дівчинка була ще маленькою. Родина не могла похвастатися великим достатком, але в радянські часи бути бідним було легше, і дівчина надійшла в престижний Дніпропетровський держуніверситет. У 19 років вона познайомилася з майбутнім чоловіком, сином Геннадія Тимошенка, представника дніпропетровської партійної еліти. Після закінчення вузу Тимошенко працювала інженером-економістом на машинобудівному заводі імені Леніна.Згодом її свекор очолив Кіровський райвиконком Дніпропетровська, і в сферу його відповідальності, крім іншого, входив кінопрокат. Одночасно молоді чоловіки зайнялися бізнесом, пов’язаним з відеопрокатом. У підприємця Юліи Тимошенко виявилася чоловіча хватка, і в 1991 році вона стала генеральним директором Корпорації Український бензин — монопольного постачальника нафтопродуктів на Дніпропетровщині. Але вершина її бізнесу-кар’єри — президентство в корпорації Єдині енергетичні системи України в середині 1990-х. Компанія володіла більш ніж 20 компаніями і двома банками. Вона була найбільшим постачальником газу в Україні з щорічним оборотом $ 10 млрд. Американська газета „The Wall Street Journal Europe” в той час оцінила вартість корпорації Тимошенко в $ 11 млрд. Видання писало, що ЄЕМУ „перетворилися в колос, що контролює одну п’яту української економіки” . Юлія Тимошенко якось простодушно зізналася, що грошей в ЄЕМУ стільки, що важко навіть порахувати. Але газова принцеса не досягла би так висот без підтримки Павла Лазаренка. Наприкінці 1996 року Юлія Тимошенко починає свій шлях у політику — висуває свою кандидатуру на довиборах у Верховну Раду по Кіровоградській області. Результат виявився приголомшуючим — більш 92% голосів. Цей рекорд дотепер не побитий. Українська православна церква Московського патріархату в 1997 році нагородила Тимошенко орденом Святої Варвари Великомучениці. Багато видань тоді надрукували фото жінки в білому одіянні з усунутим обличчям. В образі мучениці Юлію Тимошенко можна було бачити з тих пір не раз: і в Лукьянівському СІЗО, і в лікарні після звільненні, і на допитах у Генпрокуратурі. Імперія Тимошенко впала в 1997 році після зсуву Лазаренко. Екс-прем’єр припустився фатальної помилки — перейшов в опозицію до Президента. І потягнув за собою Тимошенко. Обоє вони люто критикували Леоніда Кучму, вимагаючи для нього імпічменту. Тим часом Генпрокуратура почала полювання на Лазаренко, поступово рубали і бізнес Тимошенко. ЄЕМУ викинули з газового ринку, а її місце зайняв НАК Нафтогаз України під керівництвом Ігоря Бакая. У корпорації знайшли великі борги перед бюджетом. Спливла сумнівна операція з постачаннями для Міноборони Росії, заговорили про приховання податків. У підсумку рахунка ЄЕМУ були заблоковані, а на Тимошенко завели кримінальну справа з факту приховання $ 23000 під час перетинання границі . У листопаду 1998 року під тиском обставин Юлія Тимошенко виступила із знаменитою заявою: оскільки не вдається провести імпічмент Президента, потрібно піти на співробітництво з владою, щоб використовувати її. Підсумок зм’якшення позицій опозиціонерки — запрошення від Леоніда Кучми на чашку чаю. Після цього вона залишає колишнього прем’єра під приводом його авторитарного керівництва Громадою. Тимошенко також іде з парламентської фракції Лазаренко і створює свою, з патріотичною назвою Батьківщина. Період конструктивної опозиції Тимошенко вилився в запрошення працювати в Кабміні Віктора Ющенко на посаді віце-прем’єра з паливно-енергетичного комплекса (ПЕК). На новому місці вона повною мірою поквиталася за зруйнований бізнес. Тимошенко підтвердила обвинувачення Газпрому про злодійство російського газу Україною, а главі Нафтогазу України Бакаю довелося піти зі своєї посади і виявитися під погрозою кримінальної відповідальності. У Кабміні Тимошенко оголосила безпрецедентну війну олігархам на енергоринку. У неї також не склалися відносини із Сергієм Тигіпко, міністром економіки, і Сергієм Тулубом, міністром ПЕК, яким довелося залишити уряд. Потім вона взялася за вугільну промисловість, де орудувала могутня донецька група. Робота Юлії Тимошенко в уряді дозволила вивести з тіньового обороту в електроенергетиці мільярдні суми, що згодом дозволило Кабінету Ющенка розрахуватися з боргами по зарплатах і пенсіям. Її діяльність високо оцінили й іноземні експерти. Їй удалося на час позбавити паливних магнатів надприбутків. Звичайно, це не могло зійти Тимошенко з рук, і за віце-прем’єра узялися всерйоз. У серпні 2000 року заарештували її чоловіка Олександра за обвинуваченням у контрабанді газу і металопрокату. Не допомогло. У лютому 2001 року посадили її саму, обвинувативши в розкраданні $ 1 млрд . У Лукьянівському СІЗО Тимошенко повинна була усвідомити, що вона вплуталася в згубну для себе гру. Але замість покаяння колишній віце-прем’єр ще більше іде в опозицію. Після рішення суду про незаконність арешту вона 27 березня 2001 року виходить з ізолятора й очолює штаб з проведення референдуму за відставку Кучми. Тимошенко також пропонує Ющенко очолити опозиційний рух і призиває народ боротися проти влади. Політику Юліи Тимошенко удалося домогтися визнання, як у Центральної, так і в Західній Україні, згуртувати навколо себе самих різних людей — від колишніх політв’язнів до комсомольських ватажків.Лідер БЮТ найчастіше демонструє позицію значно більш тверду, чим її колеги-чоловіки. На відміну від Петра Симоненка, лідера Компартії, і Олександра Мороза, голови Соцпартії, Тимошенко принципово відмовлялася вести які-небудь переговори з колишньою владою. Восени 2005 р. наступив зліт опозиційної-політичної кар’єри Юлії. З газової принцеси вона перетворилася в помаранчевою. Не було в команді Віктора Ющенка кращого оратора, чим Тимошенко. Багатотисячний майдан був готовий слухняно виконувати всієї її вказівки: блокувати уряд, телеграф, дороги і мости, полюбити й обігріти „донецьких”, яких звозили в Київ. Коли Тимошенко йшла в Адміністрацію Президента, перед нею розступався кордон спецназу. Завдяки Тимошенко і Ющенко став радикальніше — у той час він робив більш тверді заяви на адресу правлячого тоді президента Леоніда Кучми, його оточення і його спадкоємця Віктора Януковича. Із самого початку жовтогарячої революції Тимошенко була прихильницею активних дій. Але їй не удалося зробити те, про що вона говорила на мітингах: узяти владу і передати її в руки Ющенка, а також провалити політреформу, що обмежує президентські повноваження. Тимошенко як могла переконувала Ющенка і його соратників не торгуватися з Кучмою. Але її підтримала тільки власна фракція. Перспективи в новій владі перспективи в „жовтогарячої принцеси” були цілком райдужні. Але не пройшло і року нової влади, як у ній остаточно оформився закономірний розкол. У вересні цього року Ющенко звільнив Тимошенко з посади прем’єр-міністра. Вона поступово „зникла” зі смуг газет і екранів телевізорів. Але напередодні парламентських виборів 2006 року Ю.Тимошенко знову з’явилася в образі “справедливого та непокірного” лідера, який обіцяє виборцям “стабільності, гідного життя та переслідування нечистих на руку”. 25% виборців повірили в її обіцянки. А нещодавно БЮТ створило коаліцію з “Нашою Україною”. Хто стане прем’єр-міністром – поки що не відомо, але Юлія Тимошенко в черговий раз доводить всьому політичному і владному бомонду – вона найкраща кандидатура. Час покаже. Список використаної літератури 1. Дмитренко С.П. Політична еліта і політичне лідерство // Політологічні читання. – 2001. - №2. 2. Зущик Ю. Юлия Тимошенко // Корреспондент. - 10 апреля 2004. - С. 14—15. 3. Кухта Б., Тонкорукова Н. Політичні еліта і політичне лідерство. – Львів, 1995. 4. Лазаренко О.В., Лазаренко О.О. Теорія політології. – К., 1996. 5. Романовічев Л. Напередодні виборів: гра на вибивання // Запорозька Січ. - 2004. - 18 жовтня. - С. 3. 6. Палах П. Сучасні українські політичні лідері. — Львів, 2002. 7. Основи політології. – К., Либідь, 1995. 8. Політологія / За ред. Семківа О.І. – Львів, 1995. 9. Шатенко В. Як стати і бути лідером. – К., 1996.
1 2 3 4 5 Категория: Політологія \| Добавил: Aspirant (27.06.2014)
Просмотров: 972 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: