Реферат на тему:Політична соціалізація особистості (аналіз парадигм) - Політологія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Політична соціалізація особистості (аналіз парадигм). У статті здійснюється порівняльний аналіз парадигм політичної соціалізації та обґрунтовується необхідність переходу до парадигми "індивідуального шляху розвитку" як теоретичного підходу, який відповідає новій соціальній реальності. The comparative analyses of the paradigm of the political socialization is viewed in the article. The necessity of the transition of the paradigm "individual way of the development" as a theoretical transition, which corresponds to the new social reality is proved. Вже більше 13-ти років в Україні йде процес трансформації політичної системи. За цей час змінилися режим, інститути влади та система офіційних політичних цінностей, серед яких головне місце зайняли цінності і норми політичного життя, притаманні демократичному суспільству. Громадяни України змінили й ті моделі політичної свідомості та поведінки, які вони засвоїли в процесі становлення особистості. Цей процес в соціології і соціальній психології прийнято називати процесом соціалізації. Але у даному випадку мова йде про політичну ресоціалізацію, яку визначають як процес опанування нових політичних знань, цінностей, норм, статусів, ролей замість колишніх. У суспільстві перехідного типу ресоціалізація може стати масовим явищем і охопити всі соціальні та вікові, регіональні і національні групи. У політології поки що немає досить надійних даних про те, що відбувається з політичними знаннями та цінностями, що засновані у дитинстві, коли їм на зміну приходять нові, засвоювання яких відбувається в міру змінювання суспільного клімату. В межах цієї статті нас цікавлять перш за все такі питання: які існують теоретичні підходи до осмислення процесу політичної соціалізації особистості? Чи впливає і як само досвід покоління на політичні переконання та поведінку людей? Як відомо, ХХ сторіччя характеризується загальним ускладненням соціального життя. Науково-технічний прогрес, процес глобалізації викликали помітні соціальні зміни. Форми соціальної взаємодії стали значно складнішими та опосередкованими, а сучасний світ, у якому живуть нові покоління, відрізняється від колишнього більшою невизначеністю та багатозначністю. Процес соціалізації у нестабільному суспільстві особливо складний та різноманітний. Ті соціологічні дослідження, що проводяться в останні роки, виявляють цю різноманітність як у сфері етнічної соціалізації, так і у питаннях, пов'язаних з формуванням політичних та правових знань, цінностей, норм тощо, і в інших сферах [1; 2; 3; 4; 5]. Науковий аналіз процесу політичної соціалізації особистості не може залишити без уваги і появу таких реалій сучасного соціального життя, як подовження дитинства, збільшення розриву між поколіннями та ціла низка інших факторів. Таким чином, назріла необхідність розробити та обґрунтувати більш складні теоретичні побудови, які б відповідали особливостям і сутності нової соціальної реальності. Мова йде про формулювання нового концептуального підходу до процесу політичної соціалізації особистості на основі так званої парадигми "індивідуального шляху розвитку". Ця парадигма вже давно освоюється психологами та соціологами [6; 7; 8], однак у політології такий підхід до процесу політичного розвитку особистості ще тільки прокладає собі дорогу [9, с. 91-93]. Парадигма "індивідуального шляху розвитку" щільно пов'язана з новим концептуальним напрямом, який виник у 70-80-ті роки минулого століття на межі багатьох наук і отримав назву "синергетика". Синергетика вивчає складні об' єкти, що самоорганізуються й саморозвиваються. Синергетичний метод дозволяє перебороти стійкі стереотипи мислення, "механістичні уявлення" про суспільство [9, c. 91] і пропонує погляд на суспільство як на систему, якій властиві відкритість, самоорганізація, наявність асиметрії, біфуркація та функціональна нестабільність [10, c. 48]. Про необхідність використання синергетичного методу з метою переосмислення традиційних уявлень про політичні явища пишуть українські політологи [9, с. 91; 10, с. 48-49]. Політична соціалізація розглядається за аналогією з загальним процесом соціалізації як процес включення людини в політичну систему. У вітчизняній науковій літературі під політичною соціалізацією розуміють політичний розвиток особистості як "процес засвоєння індивідом упродовж його життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить" [11, с. 328] і перетворення їх в усвідомлену систему політичних установок та орієнтирів, що визначають поведінку людини у політичній системі. Всі теоретичні підходи до процесу політичної соціалізації умовно можна поділити на дві різні моделі або парадигми: "визрівання" та "індивідуальний шлях розвитку". Стисло розглянемо особливості кожної парадигми. Слід зазначити, що більшість концепцій політичної соціалізації базується на вихідні ідеї про те, що існує деякий ідеальний нормативний процес, з яким співвідноситься хід політичної соціалізації окремої дитини, групи дітей тощо. Подібне уявлення про процес соціалізації особистості умовно можна назвати парадигмою "визрівання", відповідно до якої стверджується думка про існування чіткої послідовності стадій чи етапів, зміна яких більш чи менш пов'язана з віковими змінами особи, а їх послідовність визначається деякою внутрішньою логікою, що притаманна цьому процесу. Прикладом такого погляду на процес політичної соціалізації може бути концепція політичного психолога Дж. Адельсона та його колег. Базуючись на ідеях Ж. Піаже про стадії визрівання дитячого мислення і пристосовуючи їх до власно політичних сюжетів, тобто до мислення дітей та підлітків про закони, індивідуальні права громадян та суспільне благо, Дж. Адельсон та його дослідницька група вивчала зміни у політичному мисленні дітей та підлітків віком від 11-ти до 18-ти років у ФРГ, Англії та США. Отримані Дж. Адельсоном та його колегами дані свідчать про нерівномірність розвитку політичної свідомості людей на різних етапах соціалізації. Наприклад, було з' ясовано, що під впливом родини, школи, ЗМІ, однолітків, органів державної влади у дітей віком від 11-ти до 15-ти років відбувається доволі швидкий розвиток політичних поглядів. У порівнянні з цим періодом подальше зростання політичної свідомості у віці з 16-ти до 18-ти років можна вважати незначним. Щоправда слід відзначити, що мислення одинадцятирічних підлітків є конкретним, персоналізованим та егоцентричним. А п'ятнадцятирічний юнак вже здатний до абстрактного мислення: він користується такими поняттями як влада, права людини, свобода і рівність. Дж. Адельсон дійшов висновку, що упродовж когнітивного достигання відбувається зміна політичного мислення підлітка, в результаті чого воно набуває абстрактного характеру. Крім того, в процесі підростання індивід стає здатним усвідомлювати як найближчу, так і віддалену дію тих чи інших політичних подій на хід історії [12, с. 327-332]. У межах парадигми "визрівання" проблема соціалізації особистості досить повно розроблена відомим психологом Е. Еріксоном. Для Е. Еріксона - учня З. Фрейда - розвиток особистості у суспільстві являє собою процес інтеграції індивідуальних біологічних факторів з факторами виховання і соціокультурного (в тому числі і політичного) оточення. Відповідно до парадигми "визрівання" особистість розвивається поступово, здійснюючи перехід від одного вікового періоду до іншого. Переходи обумовлюються готовністю особистості рухатися у напрямку подальшого зростання, розширення усвідомлюваного соціального кругозору та радіусу соціальної взаємодії. Суспільство намагається сприяти розвитку соціальних можливостей людини, прагне також підтримати належний темп і правильну послідовність розвитку особистості. Виділені Е. Еріксоном вісім психосоціальних стадій (або "вісім віків людини") є результатом "плану особистості", який епігенетично (від грецького "після народження") розгортається і який генетично успадковується. Епігенетичний принцип розвитку засновується на уявленні про те, що, по-перше, кожна стадія життєвого циклу починається і завершується у визначений для неї час; по-друге, для становлення особистості необхідно послідовно пройти всі стадії; по- третє, кожна стадія супроводжується кризою - поворотним моментом у житті індивіда, який виникає як наслідок досягнення певного рівня психологічної зрілості та тих соціальних вимог, що ставляться перед індивідом на цій стадії його розвитку [13, с. 103-152; 14, с. 219]. Е. Еріксон частково відмовився від жорстокого зв'язку між стадіями та віком людини. Для нього процес соціалізації індивіда продовжується протягом всього життя: чотири останні стадії охоплюють "дорослу" частину життя людини, вони не пов' язані з точними віковими межами, а обумовлюються новими соціальними ситуаціями, які виникають (або не виникають) в житті особистості. Однак в цілому різні концепції, що розроблялися під впливом парадигми "визрівання", об'єднує ідея існування нормативно правильного процесу політичної соціалізації особистості, до якого слід звертатися як до еталону. Сучасна ситуація у політології потребує переходу до нової моделі політичної соціалізації особистості - до парадигми "індивідуального шляху розвитку". На думку психолога О.М. Дубовської, саме унікальність та неповторність життєвого шляху кожної людини висуває перед нею "нескінченність варіантів її розвитку, і вибір напрямку руху пов' язаний з величезною кількістю можливостей та має ймовірну детермінацію" [8, с. 151]. Новий підхід до аналізу процесу соціалізації особистості містить цілу низку принципів, які були сформульовані психологами Л. Шерродом та О. Брімом- молодшим ще у 1986 році. У викладенні О.М. Дубовської ці принципи виглядають так: розвиток є принципово плюралістичним як у процесі, так і в результаті, тобто ані процес, ані кінцевий результат не можна вважати односпрямованими і такими, що ведуть до певного кінцевого стану; розвиток відбувається від зачаття до смерті, різні процеси розвитку можуть починатися, продовжуватися і завершуватися в різні періоди життя; індивідуальні відмінності у розвитку особистості нескінченні, варіабельність індивідуального розвитку може відбивати мінливість процесу розвитку в цілому; множинність детермінації розвитку; в різних областях на розвиток впливають різні фактори; людина - не тільки продукт, але й суб'єкт свого розвитку [там само]. Незважаючи на те, що вказані принципи досить повно роз'яснюють сутність підходу "індивідуального шляху розвитку", все ж таки залишається невирішеною проблема створення на основі цієї парадигми цілісної концепції соціалізації особистості, що відзначають самі психологи [там само]. Аналіз процесу соціалізації в епоху радикальних соціальних змін, в тому числі і в Україні, показує переваги нової теоретичної парадигми, яка спрямована на адекватне відображення складного процесу політичного розвитку особистості у нашому мінливому світі. Проілюструємо дію окремого принципу - множинності детермінації - на деяких прикладах. Почнемо з питання про особливості сприйняття індивідом політичної інформації (істотний момент політичної соціалізації). Психологи і політологи вважають, що політична поведінка людини залежить не стільки від формальної належності до певної соціальної групи, а скільки від характеру міжособистісних відносин і комунікацій, що складаються навколо індивіда. До того ж сам індивід грає активну роль у комунікативних процесах, оскільки він згідно зі своїми політичними установками створює сіті, по яким він отримує політичну інформацію. На думку політологів Р. Хакфельда та Дж. Спраги розуміння індивідом політичних подій залежить перш за все від безпосереднього соціального оточення. Як це інтерпретувати? У сучасному світі головним джерелом політичного інформування є ЗМІ. Однак саме соціальне середовище (друзі, знайомі, сусіди тощо) у кінцевому підсумку сприяють формуванню політичних поглядів людини, саме наявність такого соціального оточення надає особливого змісту політичним подіям, про які інформують ЗМІ [15, с. 121]. Індивід спілкується з іншими людьми, обмінюється враженнями від політичних подій, і у підсумку, його політичні знання являють собою, з одного боку, результат "його особистого наміру, особистого знання та індивідуального смаку, а з іншого - тих можливостей та обмежень, які створюються його оточенням" [16, p. 12]. Політолог Дж. Заллер, аналізуючи можливості політичних еліт у справі розповсюдження політичної інформації серед населення, відзначає, що вони поширюють не тільки необхідну їм інформацію про події, але і вигідні їм оцінки та судження. Цей вплив політичної еліти на громадську думку ще збільшується через те, що далекі від політики люди не здатні критично осмислити інформацію щодо неї. Однак, на думку Дж. Заллера, не слід перебільшувати інформаційну могутність політичної еліти, оскільки існує ціла низка факторів, які заважають індивіду засвоювати інформацію про політику [17, р. 311-312]. Коментуючи погляди Дж. Заллера, політолог Г.В. Пушкарьова підкреслює, що ці фактори - "обмежувачі" - мають індивідуальний та психологічний характер [15, с. 122]. Наприклад, індивіди не завжди схильні сприймати ту інформацію, яка суперечить їх власним уявленням та ціннісним орієнтаціям; крім того, оцінюючи ту чи іншу політичну подію або проблему люди задовольняються "мінімальним набором образів та понять, що зберігаються у них у пам' яті і легко актуалізуються" [там само]. Таким чином, є деякі психологічні та ментальні процеси, що мають індивідуальний характер, і саме вони є тими факторами, від яких залежить, яка частина інформації, що поширюється політичною елітою, буде сприйнята та критично осмислена особистістю. По-новому треба розглядати і такий значимий аспект політичної соціалізації, як процес передачі соціального досвіду, політичних знань, ідей, цінностей, норм та ролей від одного покоління до іншого. Етнограф М. Мід у своїй книзі "Культура та світ дитинства" проаналізувала три варіанти передавання досвіду у суспільстві: постфігуративна культура - нове покоління переймає досвід у попереднього, при цьому головними взірцями поведінки для дітей є дорослі. Така культура існує у суспільствах з високою соціальною стабільністю і простою організацією життя, у яких до того ж упродовж багатьох поколінь залишаються незмінними основні умови життєдіяльності. Для подібної культурі характерними є великі сім' ї, до складу яких входять одночасно три покоління родичів. В цілому ця культура притаманна до- індустріальним суспільствам; кофігуративна культура - соціальний досвід передається по горизонталі, тобто і діти, і дорослі у своїй поведінці орієнтуються на досвід однолітків. Подібний тип культури скоріше за все властивий індустріальним суспільствам, соціальне життя яких характеризується динамікою та різноманітністю, наявністю безлічі взірців поведінки. В них виникають фактори (міграція, розвинуті ЗМІ, природні та соціальні катаклізми), які ускладнюють передавання досвіду від дорослих до нових поколінь; префігуративна культура - в ній носіями нових взірців поведінки виступають представники нового покоління, тобто діти передають свій соціальний досвід дорослим. М. Мід визначає сучасну епоху як перехідну до префігуративної культури: "...ми входимо в той період, новий для історії, коли молодь з її префігуративним схопленням ще невідомого майбутнього набуває нові права" [18, с. 322]. М. Мід, таким чином, визначила орієнтири дослідження процесу соціалізації на період кінця ХХ - початку ХХІ сторіччя. В умовах змін (ХХ ст. було насичено як науково-технічними, так і соціальними переворотами), до того ж в епоху префігуративної культури виникли нові особливості процесу соціалізації особистості, а саме: подовження віку дитинства та збільшення розриву між поколіннями. Так, розрив між поколіннями зростає через швидкість перемін у соціальному житті, коли більша частина соціального досвіду людини швидко знецінюється. Змінюється також і структура цього досвіду. Інформація як така вже не має вирішального значення. В даному випадку мова йде, зрозуміло, про розвинуті країни Заходу, а не про Україну чи Росію. Виявилося, що інформаційне суспільство, яке формується, характеризується не тільки і не стільки зростаючими можливостями накопичення та переробки інформації, скільки новими формами комунікації. По-перше, відбулася глобалізація засобів масової інформації та комунікації, яка, на думку Е. Гідденса, визначає "світовий інформаційний порядок", сутність якого полягає у насильницькому поширенні західної культури по всьому світу [19, с. 465]. По-друге, відбувається трансформація самої структури комунікативного досвіду людини. Так, у середовищі нових інформаційних технологій характерною особливістю комунікацій стає постійна необхідність "добудовування", конструювання як образу партнера по комунікації, так і правил взаємодії з ним. Друга суттєва характеристика інформаційного суспільства полягає у зміні ролі знання як основи соціальної стратифікації. Свого часу відомий економіст та футуролог Д. Белл ототожнив поняття "знання" та "інформація", визначивши на майбутнє вектор досліджень. Між тим очевидною є необґрунтованість подібного ототожнення, і сьогодні скоріше ми змушені говорити "про ступінь доступу до інформаційних кодів як критеріїв соціальної стратифікації, ніж про ступінь опанування тим чи іншим теоретичним знанням" [20, с. 207]. У зв'язку з цим цікавою представляється позиція теоретика постіндустріального суспільства В. Л. Іноземцева, згідно з якою формування технократичних еліт пов' язане не тільки і не стільки з їх "близькістю до інформації", скільки з об'єктивними змінами соціальної комунікації. Саме збільшення швидкості інформаційних потоків потребує більшої швидкості у прийнятті рішень у всіх областях соціальної практики, що може бути зроблено тільки за рахунок їх меншої колегіальності і більшої конфіденціальності. Отже, процес комунікації у світі електронної технології висуває на перше місце клас "технократів" [21, с. 56]. В умовах сучасної України передавання політичних знань, норм та цінностей від одного покоління до іншого здійснюється двома шляхами. Перший шлях - традиційний, що вписується у логіку кофігуративної культури з окремими елементами постфігуративної, за термінологією М. Мід. З іншого боку, йде процес перетворення і переробки як попередньої, так і сучасної політичної культури. У цьому випадку передача політичного досвіду здійснюється по горизонталі: старші і молодші покоління орієнтуються на політичні знання однолітків. За даними соціологічного опитування жителів м. Луганська у 2002 році віком від 45 до 60 років виявилося, що майже дві третини жителів міста живуть в умовах "між- культурного роздвоєння", тобто їм подобається багато положень як лівої, так і правої ідеї [22, с. 53]. Подібна ситуація у більшій чи меншій мірі характерна і для інших регіонів країни. Це означає, що процес ресоціалізації, який зараз відбувається в Україні, буде досить складним і довгим. З іншого боку, відтворюються і окремі елементи попередньої політичної культури - люди старшого покоління, як правило, є трансляторами комуністичних політичних ідей у суспільстві. Другий шлях спрямований на створення в Україні нової політичної культури, яка базується на визнаних світовим товариством демократичних цінностях і разом з тим повинна враховувати національні, релігійні та інші традиції, що мають багатовікову історію. Цей шлях об'єднує два взаємопов'язаних процеси: десоціалізацію та ресоціалізацію, які здійснюються зараз у нашому суспільстві [22, с. 52]. В останнє десятиріччя важливим інформаційним ресурсом, що швидко поширює свій вплив на формування політичних знань та поглядів, стає комп'ютерна мережа INTERNET, яка також сприяє збільшенню розриву між поколіннями. Щоправда, доступ до цього потужного інформаційного джерела є поки що обмеженим для масового користувача у пострадянських країнах (в тому числі і в Україні). Якщо на Заході мережею INTERNET вже користуються сотні мільйонів людей, то на пострадянському просторі їх чисельність обмежується лише сотнями тисяч, основну масу з яких складають представники молодших поколінь. Розглянемо питання по те, яким способом держава через освітньо-виховні системи впливає на процес соціалізації особистості. Основою аналізу служать ідеї відомого філософа К. Поппера, представника школи постпозитивізму, про те, що у тоталітарному суспільстві система освіти і виховання є одним із інструментів панування та придушення, який існує для підтримки стійкості державної влади. Політичною метою існування такого роду системи є створення умов для відтворення соціальних страт у межах збереження стабільного панування. Система освіти, на думку К. Поппера, в умовах тоталітаризму стає "інтенсивною і безперервною формою мобілізації населення", і лише демократичне суспільство лібералізує проблеми виховної практики, причому останнє не виключає системних виховних впливів на особистість, але воно модифікує їх у напрямку нових атрибутів держави у сфері освіти [23, с. 84, 86, 86, 417]. Що відбувається у тому випадку, коли держава самоухиляється від традиційної ролі у сфері виховання? По-перше, таке відбувається в період різких суспільних змін; по-друге, освітні установи вступають у пору безперервних реформ, у суспільстві має місце роздробленість виховних зусиль і, нарешті, настає системна криза освіти або, як говорив філософ- екзистенціаліст К. Ясперс, відбувається розклад "субстанціонального виховання" [24, с. 353, 355]. Прикладом може бути соціально- політична ситуація в Україні у 90-ті роки минулого століття, коли держава у повній відповідності до духу лібералізму надала громадянам повну свободу у сфері освіти та виховання. На практиці це привело до відсутності єдності виховних зусиль суспільства по відношенню до особистості, яка формується, до плюралізму ідеологічних програм, множинності навчальних програм та довільного вибору методів виховання і навчання. У підсумку відбувається фактичне невиконання соціалізуючої функції органів освіти, констатує політолог В.В. Дубицький і додає, що "співіснування традиційного та ліберального підходів до задач виховної практики обумовлює зникнення професійної єдності викладацьких зусиль" [25, с. 53]. Одночасно нове покоління студентів запозичує контркультурні віяння молодіжного руху країн Заходу, сприймає освіту тільки як засіб отримання певної спеціальності. Тим самим освіта втратила духовно-пізнавальні начала, духовно-моральну орієнтацію. З масової свідомості зникло уявлення про те, що освіта є найважливішою частиною культури, що через інститут освіти реалізується соціально-культурна спадкоємність, без якої неможлива людська цивілізація. У тій новій соціальній і культурній реальності, у якій ми живемо, виникає ціла низка світоглядних питань, що стосується сфери вищої освіти, яких не існувало зовсім нещодавно. Наприклад, як розповідати студентам про релігію, враховуючи, що наше суспільство багатоконфесіональне, а церква відділена від держави? За останній час з' явилася низка публікацій [26, 27, 28], присвячених проблемі формування світоглядної культури майбутніх фахівців. Автори висловлюють цілком обґрунтовану тривогу з приводу світоглядної культури наших студентів. Наприклад, В. Андрущенко і С. Дорогань відзначають, що "у багатьох випадках вищі навчальні заклади просто уникають світоглядної проблематики або ж обходяться простими коментарями щодо неї" [28, с. 6]. За останнє десятиріччя помітно скоротився цикл світоглядних дисциплін - філософії, соціології, політології, культурології. Світоглядний аспект викладання цих учбових дисциплін поступово відходить на другий план. В результаті виникає цілком реальна небезпека ідейно-світоглядного вакууму в системі освіти. Ось чому не можна відмовлятися від ідейно-світоглядного і ціннісного програмування системи освіти. Вихідним пріоритетом повинно бути формування вільної і відповідальної особистості, яка поєднує професійну компетентність з громадянською відповідальністю, має належний світоглядний кругозір і моральну свідомість. Якщо ж молодий фахівець не сформує стійкої упевненої світоглядної позиції, то він не буде здатним орієнтуватися у нашому непевному світі, який постійно ускладнюється, і стане об'єктом маніпуляції політиків. Таким чином, у демократичному суспільстві як колись реалізується традиційна можливість держави опановувати освітньо-виховну сферу, щоб поставити її під свій контроль, і держава як вихователь створює нові ідеологічні програми, концепціі патріотичного, морального, естетичного виховання тощо. Головна небезпека - це однаковість способів виховання і зменшення духовної свободи, що у кінцевому підсумку веде до "єдиномислія", конформізму у суспільстві. Автори називають різні фактори, що можуть служити як засоби, що знижують негативну роль держави у сфері освіти та культури. Дія цих факторів подвійна. З одного боку, як вже сказано, вони зменшують негативний вплив держави на систему виховання, а з іншого боку, ці фактори відповідно до парадигми "індивідуального шляху розвитку" особистості чинять багатосторонню детермінуючу дію на процес політичної соціалізації індивіда. Соціолог К. Манхейм вважає, що людину виховує не тільки держава через освітні заклади, але й "повсякденна онтологія" ринкової економіки, яка у якості соціального регулятора більш сильна та ефективна, ніж традиційна "влада" у вигляді панування та підкорення, оскільки тут починає діяти "освічений егоїзм індивідів" [29, с. 114-121]. А це означає, що соціалізація особистості залежить не стільки від структур держави, скільки від дії законів ринкової економіки, які, згідно з К. Манхеймом, є більш ефективним засобом "приручення" людини і одночасно сприяють її соціальній адаптації [29, с. 124]. Політолог Т. Попкевиць до складу соціального середовища включає освітньо- виховну систему, функція якої полягає у її здатності дисциплінувати людей, керувати ними, формувати їх соціальні якості. Це традиційний підхід до проблем освіти та виховання, який пов' язаний з тим, що держава привласнює собі право приймати рішення у цій сфері. Більш перспективною, на думку цього автора, є стратегія децентралізованої дії держави на систему освіти та виховання. Влада повинна проявлятися як видимий і як невидимий учасник виховних акцій. Відповідно до цієї стратегії державне управління системою освіти розподіляється по багатьом "поверхам" і, у кінцевому підсумку, складається ілюзорне враження, що освіта є якоюсь окремою і незалежною від держави сферою життєдіяльності суспільства. "Невидима рука" держави "простягається" перш за все до вищої школи, яка є соціалізуючим органом, що "прищеплює" необхідні соціальні норми і цінності соціальним групам та окремим індивідам з метою забезпечення соціальної гармонії та стабільності [30, с. 259, 290, 291, 310]. Важливо також, щоб навчання не було ідеологічно упорядженим, щоб воно було якщо не поза політикою, то поза партіями [30, с. 64]. Політолог М. Іванов переконаний у тому, що у демократичному суспільстві система політичної освіти та виховання, орієнтована на "останні досягнення науки, зокрема політичної ...є надійним запобіжником" проти будь-яких намагань певних політичних сил нав'язати суспільству антидемократичні цінності. "Крім того, система політичної освіти повинна мати відповідні механізми контролю як із боку держави, так і громадськості - вони повинні стати гарантами об'єктивного процесу" [9, с. 90-91]. Про необхідність контролю системи політичної освіти пише також політолог О. Проскуріна, яка цей обов'язок покладає на " громадянське суспільство, що формується, і створені ним спеціальні структури..." [22, с. 54]. Зробимо висновки. Нами проаналізовані дві парадигми політичної соціалізації особистості, традиційний та новий підходи до цього процесу. Було зроблено спробу обґрунтувати необхідність використання у політології парадигми "індивідуального шляху розвитку" як теоретичної конструкції, що спрямована на більш адекватне осмислення реального процесу політичного розвитку особистості. Процес соціалізації у нестабільному суспільстві особливо складний. У різних сферах суспільного життя на розвиток індивіда впливають різні фактори. Нами розглянуті деякі з них: це особливості засвоювання людиною ЛІТЕРАТУРА Белинская Е.П., Стефаненко Т.Г. Этническая социализация подростка. - М.; Воронеж: изд-во НПО "Модэк", 2000. - 263 с. Собкин В.С. Старшеклассник в мире политики. - М.: Педагогика-Пресс, 1997. - 303 с. Андреева Г.М. Социальная психология. - М.: Аспект-Пресс, 1996. - 376 с. Ярошенко В.М. Формування гуманістичних цінностей у політичній свідомості молодого покоління України // Наукові праці: Науково-методичний журнал. Т. 25. Вип. 12. Політичні науки. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2002. - С. 48-52. Поліщук І. Політичні знання та політичні інтереси громадян у контексті виборчого процесу (вітчизняний та іноземний досвід) // Людина і політика. - 2001. - № 4. - С. 87-96. Sherrod L.R., Brim O.G. Retrospective and Perspective Views of Life-Course Research of Human Development. Human Development and the Life-Course. 1986. Поливанова Н.П. Психология возрастных кризисов. - М.: ЭКСПО-Пресс, 2000. - 315 с. Дубовская Е.М. Социализация в изменяющемся мире // Социальная психология в современном мире: Учеб. пос. М.: Аспект-Пресс, 2002. - С. 148-161. Іванов М. Проблеми становлення сучасної політичної дидактики // Політичний менеджмент. - 2004. - № 4. - С. 88-94. Горбатенко В. Принципи, методи і основні етапи політичного прогнозування // Людина і політика. - 2003. - № 5. - С. 46-55. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. - К.: Генеза, 1997. - 400 с. Adelson J. Green B., O'Neil R. Growth of Idea of Law Adolescence // Developmental Psychology, 1969, № 1. - Р. 327-332. Эриксон Э. Идентичность: Юность и кризис. - М.: АСТ, 1996. - 380 с. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. - СПб.: Питер, 2000. - 608 с. Пушкарева Г.В. Изучение электорального поведения: контуры когнитивной модели // Полис. - 2003. - № 3. - С. 120-130. Huckfeldt R., Sprague J. 1995. Citizens, Politics and Social Communication. In Influence in an Election Campaign. Cambridge. Zaller J. 1992. The Nature and Origins of Mass Opinion. Cambridge. Мид М. Культура и мир детства. - М.: Наука, 1988. - 429 с. Гіденс Е. Соціологія. - К.: Основи. - 1999. - 726 с. Белинская Е.П. Человек в информационном мире // Социальная психология в современном мире: Учеб. пос. - М.: Аспект-Пресс, 2002. - С. 203-219. Иноземцев В. Л. "Вечные ценности" в меняющемся мире // Свободная мысль - ХХІ. - 2001. - № 8. - С. 52-64. Проскуріна О. Удосконалення форм соціалізації і процес становлення особистості // Політичний менеджмент. - 2003. - № 2. - С. 50-56. Поппер К. Открытое общество и его враги. - Т. 1. - М.: НОРМА, 1993. - 496 с. Ясперс К. Смысл и назначение истории. - М.: Прогресс, 1991. - 446 с. Дубицкий В.В. Роль современного государства в сфере образования и воспитания // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 12. Политические науки. - 2004. - № 1. - С. 50-70. Щербань П. Формування духовної культури особистості // Рідна школа. - 1999. - № 7, 8. - С. 23-28. Сиземская И.Н. Россия в ХХ веке: проблемы образования и воспитания // Философские науки. - 2002. - № 5. - С. 62-72. Андрущенко В., Дорогань. Світоглядна культура сучасного вчителя: проблеми формування // Вища освіта України. - 2002. - № 3. - С. 5-13. Манхейм К. Очерки по социологии знания. Проблема поколений - состязательность - экономические амбиции. М.: Гардарики, 2000. - 327 с. Попкевиц Т. Политическая социология образовательных реформ. - М.: Щит-М, 1998. - 401 с.
1 2 3 4 5 Категория: Політологія \| Добавил: Aspirant (28.06.2014)
Просмотров: 613 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: