Реферат на тему:Основні школи і напрями сучасної політології - Політологія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Основні школи і напрями сучасної політології. План 1. Англосаксонська школа в політології 2. Характерні риси французької школи в політології 3. Становлення та розвиток німецької школи в політичній науці 4. Основні напрями розвитку зарубіжної політичної науки наприкінці XX — на початку XXI століття Англосаксонська школа в політології Термін "англосаксонська школа" об'єднує становлення і розвиток політичної науки у Сполучених Штатах Америки та Великій Британії.. Організаційне становлення політології в США відбулося наприкінці XIX — на початку XX століття, коли науку почали викладати в американських університетах, почала діяти Американська асоціація політичної науки, стали публікуватися спеціалізовані видання. У період між Першою та Другою світовими війнами політичні дослідження в США стали користуватися підтримкою приватного бізнесу. Насамперед, фінансувалися програми аналізу громадської думки, дослідження електоральної поведінки. Це стимулювало утворення близько тридцяти науково-дослідницьких центрів. На розвиток американської політичної науки упродовж перших десятиліть минулого століття найбільше вплинули теоретичні підходи та методологія досліджень, запропоновані європейськими соціологами Г. Москою, В. Парето, Р. Міхель-сом, М. Вебером. Саме тому політичну науку в США викладали, насамперед, у формі політичної соціології. Найбільш відомим політологом першої половини XX століття є Ар тур Фішер Бентлі. У праці "Процес керівництва. Вивчення громадських рухів" (1908) Бентлі робить припущення, що діяльність людей у політиці завжди визначається їх реальними інтересами і структурується через "групи інтересів", тобто неформалізовані об'єднання осіб, які поділяють одні й ті самі інтереси. Артур Бентлі запроваджує у науковий обіг термін "політичний процес". У США був сформований також перший методологічний підхід до дослідження політичних інститутів, явищ та процесів, який за назвою Чиказького університету, де він був розроблений, дістав назву Чиказька школа в політологи. її засновником у 20-х роках минулого століття став Чарльз Мер ріам, якому належить своєрідна "біблія" американської політології міжвоєнного періоду — праця "Сучасний стан політичної науки" (1931). Основна заслуга чиказької школи полягає в тому, що її представники на основі конкретних емпіричних досліджень обґрунтували, що справжній розвиток політичного знання є можливим лише за допомогою використання методології міждисциплінарних досліджень із використанням кількісних методів, а також при умові організованої інституційної та фінансової підтримки наукових студій. З 40-х років XX століття домінуючою методологією дослідження сфери політики стає біхевіоризм. "Поведінкову революцію" прийнято датувати 1944 роком, коли вчені Колумбійського університету на чолі з Полем Лазарсфельдом опублікували перше академічне комплексне дослідження виборів у представницькі органи американських штатів, у якому основна увага приділялася поведінці окремих виборців. Незважаючи на відмінності між різними течіями біхевіоризму, об'єднуючими є такі принципові положення: 1) використання не пов'язаних між собою абстрактних тверджень, які можна перевірити емпірично; 2) пояснення цих фактів через причинно-наслідкові зв'язки ("стимул — реакція"); 3) основними методами збору фактів є опитування громадян і аналіз статистичних даних. Причина популярності "поведінкових" досліджень пояснюється, насамперед, попитом на них у середовищі підприємців, котрим необхідна була інформація, яким чином краще продати свою продукцію, та політиків — які були зацікавлені в інформації про інтереси та поведінкові наміри своїх виборців. Після Другої світової війни біхевіористський підхід в США застосовується в дослідженні різних сфер політики, а також у вивченні міжнародних відносин. Провідними центрами міжнародних студій стають Йельсь-кий, Гарвардський, Колумбійський університети, Масачусетський технологічний інститут. Поряд з традиційними для дослідження міжнародних відносин дисциплінами—міжнародне право, історія дипломатії — у навчальні плани у цих навчальних закладах включаються нові курси, а саме політичної економії, дослідження громадської думки у зарубіжних країнах, політичної культури. У 60—70-х роках минулого століття політична наука в Сполучених Штатах Америки набула статусу академічної дисципліни, а спеціальність політолога — характеру сучасної, престижної та універсальної професії. На кінець 70-х років кількість членів Американської асоціації політичних наук становила близько 10 тисяч осіб. У цей період і аж до сьогодення поряд із дослідженням електоральної проблематики, міжнародних відносин найбільш популярною тематикою американської політології стає демократія. Найбільш відомими теоретиками сучасної демократії в США є Роберт Даль, Д жовані Cap торі, Арендт Лейпхардт. Водночас популярні концепції демократизації недемократичних режимів розробили Ларі Даймонд, Філіп Емітер, Збігнєв Бжезинський, Самюель Гантінгтон. Наприкінці XX століття відбуваються зміни і в методології політичної науки — біхевіористський підхід піддається критиці за надмірний емпіризм, нової популярності здобуває нормативний підхід до дослідження політичних проблем. Великої популярності набули дослідження у сфері такої су б дисципліни як порівняльна політологія. Здійснюються порівняльні дослідження сучасних політичних інститутів, держави, публічної політики, зовнішньої політики різних країн. Методологію компаративних досліджень розробляють такі відомі вчені як Адам Пшеворський, Сідней Верба, Матей Доган. У Великій Британії, без сумніву, серед усіх європейських країн відчувається найбільший вплив американської політичної науки. Недарма британська політологія є інтегральною частиною єдиної англосаксонської школи. Водночас у методології та проблематиці політичних досліджень цих країн є і значні відмінності. У Великій Британії вплив біхевіоризму ніколи не набував такого розмаху, як у США. Більшість досліджень британських вчених мають нормативний характер, а серед предметних сфер найбільш популярними є методологія політичної науки та політична філософія. Саме британський вчений австрійського походження Карл П on пер піддав сумніву такий методологічний принцип біхевіоризму як принцип верифікації, тобто визнання необхідності підтвердження істинності чи неістинності будь-якого твердження. Поппер взамін запропонував критерій фальсифікації. Цей принцип він пояснив за допомогою відомого прикладу: "Якщо ми не можемо знайти хоча би одного чорного лебедя, то можна стверджувати, що всі лебеді білі". Політологи Великої Британії є "піонерами" у дослідженні такої важливої проблеми як "корпоративна держава" та явища корпоративізму в цілому. Для корпоративної держави, яка заснована на теорії ліберального корпоративізму, характерним є існування специфічних інститутів (консультативні комітети, ради), що складаються з представників груп інтересу (бізнесу, профспілок) та уряду і несуть спільну делеговану відповідальність за здійснення державного управління. Політичні партії в такій державі відіграють меншу роль. Інноваційність британської політичної філософії кінця XX століття полягає також у спробі сучасного філософського осмислення феномену громадянського суспільства. Вчений Джон Кін у працях "Громадянське суспільство і держава", "Демократія і громадянське суспільство" обґрунтовує практичне і навіть інструментальне значення концепції громадянського суспільства. На його думку, саме громадянське суспільство є найбільш дієвим інструментом консолідації демократії у поставторитарних державах. Окрім того, британська політична філософія відома завдяки працям Ентоні Гідденса, зокрема "Класова структура сучасних суспільств" (1976), "Організація суспільства: нарис теорії структуризації" (1984). Гідденс вважає, що західний світ з XVII століття розвивався в руслі Модерну, основними інститутами якого є: 1) капіталізм (товарне виробництво, приватна власність на капітал, наймана праця, класова система); 2) індустріалізм (використання величезних енергетичних ресурсів та машин для виробництва товарів); 3) нагляд (здатність спостерігати за поведінкою підданих); 4) контроль над інструментами насилля, включно військової сили; 5) національна держава. Ці риси створили передумови для раціонального способу організації суспільства (наприклад, запровадження інституту бюрократії), а також раціоналізації погляду на історію, тобто пошуку в ній закономірностей, які пояснюють сьогодення. Однак Гідденс робить висновок, що епоха Модерну закінчилася, оскільки розвиток суспільства вийшов з-під контролю. Сучасну епоху можна охарактеризувати як "постмодерн", а сучасне суспільство як "суспільство ризику". Таким чином, можна стверджувати, що для англосаксонської школи притаманними є схожі характеристики методологічного підходу, теорії політичної науки. Водночас існують значні відмінності у тематиці політичних досліджень. Характерні риси французької школи в політології Французька політична наука має витоки в конституційному праві, яке на початку XX століття зазнало реформ під впливом розвитку соціології. Окрім того, на розвиток суспільних наук у Франції мала великий вплив ідеологія анархо-синдикалізму та реформістського соціалізму. Одним із французьких правознавців, які започаткували розвиток політичної науки на початку XX століття, був Леон Дюгі. У п'ятитомному підручнику "Курс конституційного права" (1921—1926) Дюгі на основі тези про соціальну солідарність, яка була запропонована засновником позитивізму Огюстом Контом, вказує, що влада — це соціальний факт, а не право. Вона стає правом лише в міру відповідності нормі солідарності (так звана "соціальна норма"). Дюгі також був критиком інституту парламентаризму, оскільки система представницьких органів не представляє волю народу, а підміняє її. Представницьку державу повинна замінити корпоративна держава, яка буде будуватися на основі синдикатів, тобто об'єднань власників та найманих робітників однієї галузі, а також враховуючи соціальну норму. Солідаризм Дюгі став вихідним пунктом для формування теорії та методології інституціоналізму, які були найбільш популярними у політичній науці Франції упродовж XX століття. Одним із засновників інституціоналізму прийнято вважати МорісаОріу, якому належить праця "Теорія інституту і її основи. Нариси соціального віталізму" (1925). На думку Оріу, інститут — це ідея справи чи починання, що реалізовується у соціальному середовищі і підкріплена за допомогою юридичних норм. Для реалізації такої ідеї створюється певна структура органів влади, а також формуються відносини між зацікавленими групами людей, які регулюються за допомогою певних процедур. У 30-х роках XX століття інший французький суспільствознавець, а саме Жан Бюрдо, почав досліджувати проблему формування власне політичних інститутів. До переліку таких інститутів, на його думку, належать не лише ті, які регламентуються правом, але й такі, що правом ігноруються: політичні партії, групи інтересів, громадська думка, пропаганда, преса та інші. Організаційне становлення політичної науки у Франції відбувається після закінчення Другої світової війни, коли були створені Національна адміністративна школа, Інститут політичних досліджень при Паризькому університеті, Національний фонд політичних наук, трохи пізніше — Французька асоціація політичних наук, почав публікуватися у 1951 році "Французький журнал політичної науки". Найбільш популярними темами для дослідження французькими політологами були проблеми: 1) сутності та закономірностей функціонування політичних партій, партійних систем; 2) типології політичних систем і політичних режимів. Одним із найбільш відомих французьких політологів другої половини XX століття є МорісДюверже. Визнання йому принесла праця "Політичні партії" (1961), в якій автор здійснює аналіз: 1) структурно-функціональних особливостей партій; 2) особливості становлення та розвитку партій як політичних інститутів; 3) взаємозв'язку партійної, парламентської та виборчих систем. Дюверже також розробив теорію політичного режиму як сукупності політичних інститутів, які діють в даній країні в даний момент часу. Іншим французьким дослідником, котрий зробив внесок у розробку теорії політичних режимів, був Реймон Арон. У праці "Демократія і тоталітаризм" (1965) він стверджував, що розпочинається формування єдиного індустріального суспільства, яке має два варіанти політичного режиму: західну демократію та радянський тоталітаризм. Найбільший конфлікт сучасної цивілізації Арон вбачав у конфлікті між вимогами індустріального суспільства (централізація, ієрархія, дисципліна) та нормами демократії (свобода, рівність). В середині XX століття у Франції також набула поширення структуралістська методологія аналізу суспільних явищ, зокрема в інтерпретації політичного антрополога Клода Леві-Строса. У праці "Структурна антропологія" (1958,1973) Леві-Строс формулює основні положення структуралізму, а саме: 1) при вивченні культури треба звертати увагу не стільки на конкретні явища, скільки на структури взаємозв'язку між ними; 2) культурні феномени треба вивчати синхронно (тобто в одному часовому вимірі), а не діахронно (у послідовності); 8) пріоритет належить структурам, а не суб'єктам. Водночас Леві-Строс стверджував, що структурний підхід можна застосувати при аналізі не лише культури, а й усіх інших соціальних сфер, включно політики. Майже одночасно у 60—70-х роках XX століття у Франції формуються ідеї посте тру ктуралізму. Відповідно до них, суспільство повинно бути вільним від будь-яких інтелектуальних авторитетів, схем, "структур", які пояснюють причинно-наслідкові зв'язки між різними явищами та процесами. Найбільш відомим постструктуралістом, який застосував цю методологію до аналізу політичних феноменів, був Мішель Фуко. У праці "Нагляд і покарання" (1975) Фуко стверджує, що екзистенційним аспектом влади є примус та насильство, які здійснюються суб'єктом, котрий панує над підлеглими. Це насильство може бути завуальованим і набирати форму законів, неписаних політичних норм. Сучасна форма влади є "владою знання", оскільки потенційний носій влади підпорядковує собі інших людей за допомогою знання. Найбільшою владою користуються люди, які мають найбільше знань, — технократи. В історії Фуко не побачив прогресу: сучасне суспільство відрізняється від примітивного лише різною системою панування. Таким чином, можна стверджувати, що упродовж XX століття домінуючими теоретико-методологічними підходами французької політичної науки були інституціоналізм, структуралізм та постструктуралізм, а найбільш популярними залишались теми партій, партійних систем, політичних систем і режимів, феномену влади. Становлення та розвиток німецької школи в політичній науці Розвиток німецької політичної науки у XX столітті відбувався під впливом: 1) німецької класичної філософії; 2) теорій пангерманізму, зверхності німців над іншими націями; 3) сприйняття політичної науки як складової частини комплексу суспільних дисциплін (конституційного права, політичної економії, філософії та історії). Остання традиція була закладена Максом Вебером, праці якого мають міждисциплінарний (філософський, історичний, соціологічний, політико-економічний) характер. У Німеччині у період між Першою та Другою світовими війнами термін "політична наука" не вживався. Найбільш відомим політологом міжвоєнного періоду був Карл Шмідт. У своїй найбільш відомій праці "Поняття політичного" (1932) Шмідт розробляє концепцію сфери політики ("політичного") як антагонізму між "друзями" та "ворогами" у поглядах, намірах та діяльності. Державна влада заснована на антагонізмі у внутрішній політиці і вічній настороженості у міжнародних справах. Основним завданням влади є визначення "друзів" та "ворогів" всередині та ззовні країни. Шмідт використовував багато положень праць англійського філософа XVII століття Томаса Гоббса, зокрема сприйняття політики як "війни усіх проти всіх". На думку Шмідта, до застарілих суспільних та політичних інститутів слід віднести ліберальну демократію, правову державу, парламентаризм та політичні партії, які дбають про корпоративні інтереси. Шмідт зауважував, що оптимальним є існування держави, яка заснована на політичній єдності і спільності і є здатною визначати "друзів" та "ворогів". Такий інститут можна назвати тотальною державою, оскільки вона є тотожною самому суспільству і утверджує єдність нації. Утвердження нацизму в Німеччині в 30-і роки XX століття не сприяло розвитку суспільних наук, тож більшість відомих вчених емігрували до США, інших країн Європи. Організаційне оформлення і утвердження політології як академічної дисципліни відбулося лише в 60-х роках XX століття. Однак у середовищі німецьких вчених до цього часу існує декілька підходів до визначення предмета політології: 1. Політична наука як державознавство (вивчення державних інститутів в динаміці). 2. Заперечення єдності політичної науки, існування комплексу "політичних наук", до складу яких входять історія, соціологія та політична економія. 3. Політична наука як розділ соціології. Найбільш популярною проблематикою є дослідження теорій політики, політичних інститутів, порівняння державних інститутів. Серед німецьких політологів найбільш відомими у другій половині XX століття стали вчені, об'єднані в так звану франкфуртську школу, що виникла навколо Інституту соціальних досліджень у Франкфурті. Частина вчених, зокрема Герберт Маркузе, після Другої світової війни залишилися в еміграції в США, інші, насамперед Теодор Адорно, сприяли відродженню школи власне на теренах Німеччини. Представники франкфуртської школи, які за ідеологічними переконаннями є неомарксистами, стали засновниками критичної теорії аналізу суспільних явищ. Критика спрямована, насамперед, на класичний марксистський підхід, який пояснював усі явища суспільного життя з точки зору економічного детермінізму. Школа також критикувала позитивізм через заперечення ним можливості використання ціннісного підходу до аналізу суспільних явищ. "Франкфуртці", в свою чергу, запропонували пояснювати феномен соціальної та політичної влади, враховуючи культурні цінності, притаманні суспільству. До особистості сучасна влада застосовує не економічні чи правові санкції, а так звані культурні репресії. Об'єктом критики стала, насамперед, "культурна індустрія", тобто раціоналізовані бюрократичні структури на кшталт телебачення, радіо, ЗМІ, які контролюють культуру. Ця індустрія виконує функцію умиротворення, отупіння людей, яких бомбують однотипною, дозованою культурною продукцією. Найбільш відомим сучасним представником франкфуртської школи є Юрген Габермас. У своїх роботах "Структурна зміна громадськості" (1962), "Пізнання та інтерес" (1968), "Теорія комунікативної дії" (1981), "Фактичність і значущість " (1992) Хабермас формулює концепції "політично активної громадськості" та "деліберативної демократії". Габермас вважає, що сучасний демократичний процес розвивається навколо діяльності політичних партій, представницьких органів влади. Громадськість виконує роль бездіяльного глядача, лише опосередковано включеного у процес політичної комунікації. Альтернативою може бути розвиток базових неформальних структур "активізованої громадськості", в яких є можливим вільне, не підконтрольне формальним політичним інститутам, Основні напрями розвитку зарубіжної політичної науки наприкінці XX — на початку XXI століття В останню чверть XX століття у політичній науці відбувається відродження досліджень у сфері політичної філософи, які майже не проводилися упродовж попередніх десятиліть. Основна увага політичних філософів була зосереджена у двох сферах, а саме у формулюванні теорій: 1) справедливості; 2) демократії. Дослідження першої проблеми започаткував американський філософ Джон Роулз у праці "Теорія справедливості" (1971). Роулз розглядає справедливість як співвідношення між свободою та рівністю. Проблема справедливості, насамперед, полягає у правильному розподілі плодів співпраці між членами суспільства. Для цього необхідним є вироблення правильних процедур розподілу суспільних благ, тобто засад "процедурної справедливості". Інша важлива проблема, яка розглядається сучасною політичною філософією і теорією політики, — це теорія демократії. Сучасні теорії демократії розглядають громадян не лише як носіїв певних прав чи як об'єкт впливу з боку держави, але і як потенційних активних учасників прийняття політичних рішень. Основна увага почала приділятися таким поняттям як "свобода особи" та "громадянська участь". Свобода особи, здебільшого, розглядається як відсутність домінування та позитивна вдатність до самореалізації та самовизначення. Основи сучасної теорії парти ци паторної демократії ("демократії участі") були закладені американкою Керол Пейтман у праці "Участь і теорія демократії" (1970). На її думку, демократичний ідеал полягає, насамперед, в активній участі громадян у процесах обговорення та прийняття рішень з найбільш важливих питань суспільного життя. Принцип демократичної участі має поширюватись і на недержавні суспільні інститути, в яких люди можуть безпосередньо виражати свою волю. Критика елітарних теорій демократій була підтримана й іншим американським політологом Дж. Мансбридж у праці "По інший бік демократії суперництва" (1980). Автор запропонував модель унітарної демократії, за якої учасники демократичного процесу прагнуть до досягнення загального блага шляхом спільного обговорення проблем, що виникають. Моделі унітарної, а також деліберативної (Ю. Габермас) демократії залишаються предметом обговорення на початку XXI століття. Характерними рисами політичної теорії на зламі XX — XXI століть є розвиток феміністичної політичної теорії, постмо дерністського підходу в дослідженні політичних феноменів, а також нове осмислення феномену "громадянського суспільства". Прибічники феміністичної теорії політизують соціальне начало людини, вказуючи на конфлікт між сферами "особистого" та "суспільного" у житті людини. Таким чином, пропонується віднести проблему особистих, сімейних та гендерних відносин, які проявляються на роботі, у сім'ї, у приватному житті людини, до проблем політичних. До числа сучасних суспільствознавців-постмодерністів можна віднести британця Ентоні Гідденса, французів Мішеля Фуко, Жака Дерріда, Жана Бодріяра та інших. Постмодерністи переосмислюють феномен владні розуміють її, насамперед, як культурний феномен. Також велику роль у політичному житті, на їхню думку" відіграє мораль, яка опосередковано визначає політичні та правові норми. Найбільш відомими сучасними теоретиками громадянського суспільства є британець Джон Кін, американці Джон Коен, Ентоні Ара то. На їхню думку, громадянське суспільство об'єднує людей за принципом добровільної асоціативної діяльності. В нього входять громадські об'єднання, некомерційні організації сфери послуг, тобто ті інститути, які не пов'язані з державою чи приватними економічними структурами. Для функціонування громадянського суспільства необхідною є сильна ліберальна держава, яка захищає свободу слова, зборів та асоціацій. Автори розглядають громадянське суспільство як арену боротьби за поглиблення та радикалізацію демократії. Його вплив на державу має бути посилений за рахунок скорочення бюрократичних функцій останньої і розширення тих аспектів суспільного життя, які перебувають у сфері впливу добровільних масових організацій. Таким чином, упродовж кінця XX — на початку XXI століть надзвичайно популярними в середовищі вчених-політологів стають філософські проблеми справедливості, засад демократії, ролі громадянського суспільства у прогресі демократичного врядування, нетрадиційний феміністичний підхід до сутності політичного.
1 2 3 4 5 Категория: Політологія \| Добавил: Aspirant (27.06.2014)
Просмотров: 908 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: