Реферат на тему: Громадянське суспільство - Політологія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Громадянське суспільство. Поняття, ознаки і функції громадянського суспільства Поняття "громадянське суспільство" своїм корінням зобов'язане ідеї "полісу" Арістотеля, "societas civilis" (громадянське суспільство) Цицерона та природному праву. Проте слід пам'ятати, що мислителі того часу по суті розуміли під поняттям громадянського суспільства політичну державу, яка поєднувала найважливіші сфери суспільства: сім'ю, релігію, освіту, культуру, мистецтво тощо. Ці сфери були тісно пов'язані з державою, з якою вони становили єдине ціле. Інакше кажучи, в античності, а особливо за феодалізму, усі найважливіші інститути суспільного життя — власність, сім'я, стани, корпорації — набули статусу елементів державного життя. Такий підхід залишався незмінним аж до XVIII ст. Навіть відомі мислителі Нового часу Дж. Локк, Ж. Ж. Руссо, І. Кант користувалися словами "громадянське суспільство" і "держава" як синонімами. Водночас перехід від Середньовіччя до Нового часу ознаменувався визріванням громадянського суспільства та відокремленням його від держави. Поступово формувалося переконання в тому, що надмірно розширена держава стримує розвиток особистості та заважає її вільному волевиявленню. Тема протистояння громадянського суспільства й держави висвітлювалася в працях Т. Спенса, X. Ходжскіна, Ж. Сійєса й особливо в програмному документі Великої Французької революції — Декларації прав людини і громадянина . Найрадикальніпіу концепцію запропонував Т. Пейн у памфлеті "Права людини". Цей мислитель вважав державу необхідним злом: що воно менше, то краще для суспільства. Більш помірковано висловлювалися з цього приводу А. де Токвіль, Дж. Мілль та ін., які вважали розмежування між державою і громадянським суспільством постійною характеристикою демократичної соціальної й політичної системи. Проте існувала й інша течія політичної думки в особі І. Бентама, Ж. Сісмонді, П. Пфіцера, ідеї яких набрали закінченої форми у працях Л. фон Штейна і Г. Гегеля. Ці дослідники вважали надмірну свободу громадянського суспільства джерелом інтенсифікації конфліктів і обґрунтовували необхідність жорсткішого державного регулювання й контролю. Основна заслуга в розробці концепції громадянського суспільства, безумовно, належить Г. Гегелю, який систематизував суспільно-політичну спадщину французької, англосаксонської й німецької думки. Він вважав, що громадянське суспільство є особливою стадією в діалектичному русі від сім'ї до держави в складному процесі історичної трансформації від Середньовіччя до Нового часу. За Гегелем, ідеальна держава, визначаючи громадянське суспільство та утримуючи його під своїм контролем (при забезпеченні його свободи), спрямовує його на побудову високорозвиненого суспільства, яке зорганізоване політично. Особливий підхід до громадянського суспільства був у марксистів. У цій доктрині політична держава віддзеркалює політичний інтерес, а громадянське суспільство — приватний. По суті К. Маркс та його послідовники спростили структуру гегелівської моделі громадянського суспільства до сфери праці, виробництва й обміну. Що ж стосується відносин між державою й громадянським суспільством, то їх марксизм практично не досліджував, бо декларував побудову комуністичного суспільства, де не буде держави. Відтак у царстві свободи немає сенсу говорити про свободи. Чим це закінчилося в тоталітарній комуністичній державі — ми вже знаємо. За Марксом, у комуністичному суспільстві не буде панування влади як такої. А раз немає влади — немає й потреби у владі народу, себто демократії. Тому й не дивно, що громадянське суспільство як таке в марксистській доктрині не досліджувалося. Це ми бачимо і у В. Леніна, який взагалі не користувався поняттями "правова держава" й "громадянське суспільство". Як наслідок, в умовах так званого реального соціалізму держава практично повністю поглинула громадянське суспільство, що призвело до застою, а потім і краху соціалістичної системи. Щоправда, і в західному суспільствознавстві цей термін не вживали практично до 70-х років XX ст. По суті, досліджуючи громадянське суспільство, вчені користувалися терміном просто "суспільство". У сучасному розумінні громадянське суспільство — це сукупність усіх громадян, їх вільних об'єднань та асоціацій, пов'язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які перебувають за межами держави, її директивного регулювання й регламентації, але гарантуються та охороняються державою. Інакше кажучи, громадянське суспільство є системою забезпечення життєдіяльності соціальної, соціокультурної й духовної сфер, їх самовідновлення та передавання від покоління до покоління, системою незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, що мають створити умови для самореалізації окремих індивідів і груп. У цьому, власне кажучи, і полягають функції громадянського суспільства. Узагальнюючи, назвемо ознаки громадянського суспільства:• відокремлена від держави структура суспільства, яка складається з громадян, їх добровільних асоціацій і об'єднань; • вільні відносини між суб'єктами громадянського суспільства; • цінування громадянських прав вище за державні закони; • забезпечення прав і свобод особистості, можливостей реалізації її інтересів і прагнень, політичного, ідеологічного плюралізму; • наявність приватної власності, вільної конкуренції, вільних відносин обміну діяльністю та її продуктами між незалежними власниками, тобто ринку; • саморегуляція відносин між людьми, їх асоціаціями та добровільними об'єднаннями на основі соціальних і психічних норм регуляторів суспільного життя; • багатство соціальних ініціатив; • збереження відповідних традицій, культури тощо. У розвиненому громадянському суспільстві, яке характеризується високим рівнем політичної організованості, активно функціонують суспільні організації. До останніх належать політичні партії, громадські організації, об'єднання й рухи, конфесії і т. ін., які разом з окремими громадянами становлять структуру громадянського суспільства. Політичні партії: сутність, типологія, функції До XIX ст. поняття "партія" ототожнювалося з групою людей, яка конкурує з подібними групами в боротьбі за владу або за вплив на тих, хто її має. Одним із перших зацікавився цією проблемою Моріс Дюверже, який розглядав політичні партії з трьох позицій: • групи, згуртованої на ідеологічних зв'язках; • суспільної організації індивідів; • виразника інтересів певних станів (робітничого, селянського, буржуазного тощо). До речі, таке розуміння цього терміна абсолютно не суперечить його сучасному тлумаченню. Політична партія — політична організація, яка об'єднує на добровільних засадах людей зі спільними інтересами, що реалізовані в основоположних ідейних настановах і програмах з метою впровадження їх через оволодіння політичною владою та здійснення державного керівництва країною. Політичні партії є одним з найважливіших суспільних інститутів. Вони великою мірою визначають характер і спрямування політичного процесу, його стабільність і цивілізованість, стратегію й тактику боротьби за владу. Уже згаданий М. Дюверже встановив різницю між двома категоріями партій: • виборчого (парламентського) походження; • зовнішнього походження. Перші створюються навколо парламентських груп, згуртованих за політичними уподобаннями, та місцевих виборчих комітетів. Другі створюються з існуючих суспільних організацій: • профспілок (лейбористська партія Великобританії); • селянських спілок (аграрні партії у Швеції, Данії, Норвегії, Україні); • релігійних об'єднань (християнсько-демократичні партії в Німеччині, Італії); • ветеранських організацій (крайні праві партії в Італії, Німеччині, Франції у період між світовими війнами); • галузевих професійних об'єднань (колишня партія прав людини в Україні, створена на базі спілки юристів); • товариства тверезості та здоров'я (українська партія "Твереза нація") та ін. Комуністичні партії, як правило, створювалися внаслідок розколу соціалістичних і соціал-демократичних партій. Так було у випадку з КПРС, яка сформувалася на базі РСДРП, що розкололася на більшовиків і меншовиків. Аналогічно була створена Французька компартія (1920). У посткомуністичних країнах, навпаки, розкол колишніх монопольно правлячих комуністичних партій сприяв появі політичних партій ортодоксально-комуністичних і соціал-демократичних напрямів. Наприклад, в Україні в такий спосіб були створені комуністична, соціалістична партії, а також партія демократичного відродження України (на базі демократичної платформи в КПУ). Водночас соціал-демократичні партії виникли на базі спонтанно створюваних соціал-демократичних гуртків і об'єднань. Будь-який політичний режим характеризується рівнем розвитку політичних партій, відносинами між партіями, партіями й державою. Про залежність політичного призначення партій від соціально-політичного устрою можна довідатися з табл. 5, де можна побачити, що сутність партії є похідною від характеристик політичної системи, в якій вона функціонує. Політичні партії є винаходом європейської політичної культури. У генезі політичної партії М. Вебер [361-363] виокремлював три етапи: аристократичне угруповання, політичний клуб, масова партія. Такий поділ сприйняла політологія. Однак слід зауважити, що всі згадані стадії розвитку пройшли лише англійські партії лібералів (вігів) і консерваторів (торі). Більшість сучасних політичних партій одразу сформувалися як масові партії. Політичні партії XVIII-XIX ст. були невеликими за чисельністю, без фіксованого членства й організаційного оформлення, мали характер елітарних клубів, які діяли насамперед у стінах парламентів.Як зазначав Є. Вятр, процес формування політичних партій був суттєвим аспектом руйнування традиційних структур влади аристократії й заміни її більш відкритими об'єднаннями громадян. З'явилися "парламентарні" буржуазні партії, які хоча й були відкритими порівняно з аристократичними спільнотами, але все-таки елітарно замкненими. Після завоювання робітничим станом виборчих прав вибори стали не лише внутрішньою справою буржуазії, а й набули загальногромадянського значення. Як наслідок — партії набули характеру масових. Це суттєво змінило їх організаційну та функціональну структуру, форми політичної діяльності. Парадигму (модель) сучасної партії утворюють такі параметри. 1. Інституціоналізація, або місце й роль партії у політичній системі. 2. Статус в уряді (керівництво або участь), представленість (непредставленість) в органах влади (законодавчих, виконавчих, судових). 3. Соціальна база (стани, групи, конфесії, етноси, окремі громадяни тощо). 4. Політичні орієнтації (настанови) стосовно власності, ролі держави, прав громадян і т. ін. 5. Мета функціонування (суперництво на виборах, підрив політичної системи, підтримка еліти влади і т. ін.). 6. Структурна незалежність (ступінь незалежності, кадрові, фінансові джерела, зв'язки з іншими вітчизняними та зарубіжними партіями). 7. Внутрішня організація (структура, ієрархічні зв'язки, географія впливу, ступінь централізованості, періодичність проведення зборів, з'їздів, інтенсивність пропаганди, постановка науково-дослідницької діяльності і т. ін.). 8. Рівень згуртованості, активності членів партії, дисципліни, дотримання доктрини і т. ін. Про типологію партій можна довідатися з рис. 8. Тип партій визначається багатьма чинниками. Скажімо, залежно від політичного режиму вони можуть бути легальними або нелегальними. Парламентські партії за основну мету мають завоювання депутатських мандатів, формуються переважно згори. Парламентська фракція в такій партії є головною організаційною ланкою, а інколи й керівним та організаційним центром. Непарламентські партії, на думку М. Дюверже, є централістськими й доктринально єдиними, формуються здебільшого знизу. За функціональним критерієм партії поділяють на "індивідуального представництва" і "соціальної інтеграції". Діяльність перших, як правило, полягає в доборі кандидатів у депутати, мери, президенти тощо. Другі діють на основі статуту і програми, передбачають постійне членство, внески, партійну дисципліну тощо. Програми "ідеологічних" партій ґрунтуються на певному світогляді, партій "ділових інтересів" — на економічному забезпеченні певних соціальних груп. Хоча загалом такий поділ досить штучний, оскільки немає партій, які не керуються певними ідеологічними настановами та економічними інтересами. Більш-менш прогресивні партії прийнято іменувати лівими, реакційні — правими, а проміжні — центристськими (хоча в посттоталітарних суспільствах навряд чи можна назвати комуністичні та соціалістичні партії прогресивними, оскільки здебільшого вони закликають до повернення старих часів). Найпоширенішим у західній політології є поділ партій на масові й кадрові. Масові партії (соціал-демократичні, комуністичні, фашистські) мають за базу великі соціальні групи, добре зорганізовані, згуртовані на основі певних світоглядних принципів, існують переважно за рахунок внесків. Рис. 8. Типологія партій Кадрові партії не мають обов'язкового членства, внесків, постійних зборів тощо. Вони спираються на існуючі соціально-політичні структури та впливових у виборчих акціях осіб. Це забезпечує їм широку підтримку громадян під час виборів. Однак і масові, і кадрові партії претендують перетворитися на загальнонародні, звертаючи дедалі більше уваги на організаційні аспекти своєї діяльності. Традиційні для Західної Європи консервативні та ліберальні партії є децентралізованими. Соціалістичні партії є масовими та централізованими, а комуністичні та фашистські — жорстко централізованими, з чіткою ієрархічною підпорядкованістю й напіввійськовою дисципліною. До нетрадиційних партій належать екологічні, жіночі, партії любителів пива, дурнів та ін., які ґрунтуються на еклектичній ідеології, відмові від професійного апарату, прискореній ротації лідерів і депутатів. Зауважимо, що наведені критерії класифікації партій є досить умовними. У кожному конкретному випадку потрібно роз- глядати характеристики партій окремо, особливо коли йдеться про партійно-політичні структури, які щойно стали на шлях формування та інституціоналізації. Функції партій у політичній системі Основні функції політичних партій полягають у здійсненні зв'язків між суспільством і державою, інтеграції інтересів різних соціальних груп населення, виробленні альтернативних політичних програм розвитку суспільства, політичних структур і технологій (виборчих систем, структур влади, підготовки кадрів для політичної і правлячої еліти і т. ін.).Багатопартійність є цивілізованим механізмом узгодження інтересів різних суспільних груп, підходів, поглядів, мобілізації громадян на легітимізацію (узаконення) політичного ладу і т. ін. Суспільно-політичні організації та рухи Специфічною формою політичної активності громадян є суспільно-політичні організації та рухи, які відрізняються метою, способами її реалізації, ідейними та доктринальними засадами. Суспільні організації виникають тоді, коли кілька осіб об'єднуються і між ними встановлюються певні зв'язки. Слід зазначити, що такі організації громадян формуються передусім як інструмент реалізації потреб та інтересів цих громадян. Отже, природна потреба людей в об'єднаннях є наслідком спільності їхніх соціальних статусів (станів) і т. ін. Політологія виявляє свій особливий інтерес до недержавних або неурядових суспільних організацій, які мають постійні (стабільні) риси та характеристики й певну самостійність у діях. Діяльність таких організацій тісно пов'язана із впливом на центри прийняття політичних рішень. Людина, яка є членом суспільної організації, має дотримувати прийнятих у ній правил поведінки. Кожному членові організації належить відігравати відповідну соціальну роль. Отже, у разі потреби організація може вимагати від свого члена: • підпорядкування власних інтересів суспільним, навіть якщо він особисто голосував проти прийняття певного рішення; • провадження діяльності, в необхідності якої він не переконаний; • пристосування до звичаїв і традицій організації (уніформи, зразків поведінки, специфічної мови тощо). Виконання цих вимог сприяє вихованню почуття єдності, зміцненню зв'язків, безперервності функціонування певної спільноти. Суспільні організації є вагомими чинниками суспільних перетворень, упорядковують суспільне життя. Застій в їх діяльності позначається на функціонуванні всього суспільства, знижує ефективність його функціонування. Організація як форма суспільних зв'язків є певною системою відносин, інститутів, засобів громадського контролю, об'єднує індивідів, групи, колективи завдяки існуванню системи цілей, сприяє зміцненню, розвитку й виявленню потреб та інтересів своїх членів. Класифікуючи суспільні організації, бажано враховувати такі критерії: • особливості організацій, які мають певні стосунки з центрами прийняття політичних рішень; • функції, які вони виконують стосовно інтересів своїх членів; • функції, які вони виконують щодо системи влади в державі. За видами діяльності суспільні організації поділяються на такі групи: • професійні; • економічні (спілки підприємців, кооператорів, селян, товаровиробників, обдурених вкладників та ін.); • конфесійні (католицькі, православні, мусульманські, іудейські, масонські та ін.); • культурологічні та освітянські (товариства "Просвіта", любителів української, російської, єврейської мов та ін.); • спортивні, туристичні, тверезості й здоров'я та ін.; • наукові, науково-технічні (спілки викладачів, науковців, інженерів, енергетиків та ін.); • оборонні (аероклуби, мотоклуби); • національні (товариства російської, єврейської, польської культур та ін.); • екологічні ("Зелений світ", "Грінпіс" та ін.). Суспільно-політичні рухи відрізняються від суспільних організацій, як правило, відсутністю фіксованого членства, хоча це й не є провідною характерологічною ознакою. Як приклади можна навести такі об'єднання, як Комуністичний, Соціалістичний, Християнсько-демократичний Інтернаціонал и. А скажімо, під національно-визвольним рухом можуть розглядатися політичні сили глобального рівня. Згадані рухи властиві індустріальному суспільству, мають зовнішній характер. Проте існують рухи, які є складовою політичної системи держави. Йдеться про суспільно-політичні рухи постіндустріальних і посттоталітарних суспільств. В останньому випадку суспільно-політичні рухи постають як перехідні форми об'єднання громадян, які протидіють тоталітаризмові в особі монопольно правлячої партії (по суті — еліти). Надалі вони мають тенденцію до дезінтеграції, втрачають свій вплив, водночас створюючи умови для формування багатопартійної системи. Саме такий шлях пройшли "Солідарність" (Польща), Демократичний форум (Угорщина), "Саюдіс" (Литва), Союз демократичних сил (Болгарія), "Демократична Росія" (РФ), Народний рух України (Україна) та ін. Суспільні рухи, які об'єднують на основі однієї-двох ідей політичні сили, що стоять на різних політичних та ідеологічних платформах, не можуть існувати впродовж тривалого часу. З досвіду знаємо, що здебільшого вони перетворюються на партії, оскільки нові завдання потребують чіткішої організації діяльності. Зважаючи на це, бажано вивчати суспільно-політичні рухи з погляду теорії мобілізації ресурсів, тобто як організацію, яка має певні внутрішні та зовнішні ресурси розвитку.З позиції соціальної психології суспільно-політичні рухи досліджуються через вивчення психологічної мотивації участі громадян у їхній діяльності, прагнення певних груп людей досягти вищого соціального статусу. Теорія колективної поведінки аналізує суспільно-політичні рухи як форми колективної діяльності в умовах правової держави. Остання мусить забезпечити розв'язання соціальних конфліктів, не руйнуючи наявного суспільного ладу. Оскільки суспільно-політичні рухи, на відміну від партій, важко класифікувати відповідно до політичної ідеології (консерватизму, лібералізму, соціал-демократії, марксизму-ленінізму та ін.), наприклад, Е. Гідденс запропонував таку типологію: • трансформативні рухи, спрямовані на радикальні зміни в суспільстві; • реформаторські рухи, пов'язані з модифікацією теперішніх порядків; • рухи порятунків, наприклад релігійні, які прагнуть спасіння людини від гріха і т. ін.; • альтернативні рухи, які зосереджуються на усуненні негативних рис, звичок, наприклад рух за здоровий спосіб життя, проти наркоманії. Суспільно-політичні рухи, на думку Є. Вятра, проходять такі стадії розвитку. 1. Постає суспільна потреба в соціальних змінах, яка веде до контактів найактивніших індивідів і формування ініціативної групи. 2. На основі об'єднання індивідуальних прагнень формуються програмні засади, платформи, доктрини. 3. До політичної діяльності залучаються широкі кола прихильників, покликані реалізувати завдання суспільно-політичного руху. 4. Спадає активність руху, коли цілі досягнено або виявилося, що їх неможливо реалізувати; рух припиняє свою діяльність або трансформується в партію. Суспільно-політичні рухи відіграють велику роль у формуванні партійно-політичних структур суспільства, а в посттоталітарних суспільствах вони взагалі їх заміняють у певні періоди розвитку. Хоча це не означає, що в умовах розвинених партійно-політичних структур рухи не мають права на життя. Навпаки, досвід існування в 70-80-ті роки XX ст. досить впливових екологічних, антивоєнних, жіночих та інших рухів у багатьох країнах світу свідчить про те, що за будь-яких умов, будь-якої партійної системи є соціальна ніша для рухів. Останні виконують тоді функції індикаторів невдоволення гро- мадян, е компонентом системи груп тиску на центри прийняття політичних рішень, інституціоналізованим каналом залучення громадян до політики, а отже, засобом сприяння прийняттю оптимальніших рішень щодо соціального управління державою й суспільством. Партійно-політичні системи, коаліції та угоди Невід'ємною складовою політичних відносин є стосунки між партіями, що найвиразніше виявляються на терені відносин до державної влади. Це означає, що партійні системи є складовими політичної системи суспільства загалом. Насамперед бажано визначитися з терміном "партійна система", під яким розуміють: • право партій на формування власної системи правління (С. Ньюмен, Р. Штайнігер); • сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, які прагнуть до представництва в ньому (Е. Каак, А. Ковлер); • сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, що виявляються у спільній боротьбі або суперництві за владу в суспільстві (Є. Вятр); • сукупність політичних партій, які існують у країні, незалежно від форм діяльності та ступеня інституціоналізації згідно з чинним законодавством (В. Євдокимов). На думку автора, під партійною системою слід розуміти сукупність політичних партій, відносин між ними, між партіями й державою, їх характер, умови діяльності, погляди на базові цінності політичної культури суспільства та ступінь узгодженості у цих поглядах, що реалізовані у прийнятих ними ідеологічних доктринах та формах і методах практичної політичної діяльності. Отже, характер партійних систем визначає вид політичного режиму, механізм та ефективність функціонування демократичних інститутів суспільства. Один із найпоширеніших підходів до типології партійних систем полягає у виокремленні одно-, дво- і багатопартійних систем. Однопартійна система характеризується управлінням державою лише однією партією (як у колишньому СРСР) і властива авторитарним та тоталітарним політичним режимам. Двопартійною вважають систему, в якій реальну боротьбу за владу ведуть лише дві партії (як приклад — демократична та республіканська партії США). Однак це не виключає існування інших політичних партій, які за політичним впливом просто не можуть скласти конкуренції двом "основним монстрам" політичного життя. На думку багатьох політологів, двопартійна система найкраще забезпечує стабільність розвитку суспільства, максимально наближаючи інтереси держави й партій. Багатопартійна система може бути схарактеризована як така, що передбачає реальний вплив на функціонування державних інститутів суспільства (парламенту, уряду, судових структур) більше двох політичних партій.До речі, у державі цивілізованій (демократичній), що нормально функціонує, загальним критерієм визначення типу партійно-політичної системи є кількість партій, які мають представництво в парламенті внаслідок проведення демократичних прямих загальних виборів. У багатопартійній політичній системі, як правило, характер парламентської більшості, побудованої на різноманітних комбінаціях основних партій, які представлені в парламенті, змінюється після кожних виборів. Відповідно змінюються й урядові кабінети. У сучасному світі можна виокремити сім основних видів партійних систем: • однопартійні (колишній СРСР, Китай, Куба, Північна Корея); • з партією-гегемоном (Мексика, колишні країни соціалістичного табору); • з панівною партією (Японія, Індія — в окремі періоди своєї історії); • двопартійні (СІЛА, Канада, Великобританія); • поміркованого плюралізму (Німеччина, Бельгія, Франція); • поляризованого плюралізму (Італія, Нідерланди, Фінляндія); • атомізовані (Малайзія). Найчастіше у світовій політичній практиці використовується партійна система поміркованого плюралізму, яка характеризується існуванням трьох-п'яти партій, з яких жодна не переважає й не може самостійно утворити правлячу коаліцію. Відтак вони змушені йти на досягнення угод, компромісів щодо формування уряду згідно з кількістю виборних депутатських мандатів у парламенті та місцевому самоврядуванні. Доволі поширеною є й поляризована партійна система, за якої боротьбу за політичну владу ведуть більше шести партій. Якщо в країні налічується надто багато невеликих партій (що особливо характерно для посттоталітарних суспільств), як правило, вони утворюють блоки або коаліції на час ведення передвиборної боротьби. Звичайно, такі угоди не можуть бути довготерміновими і не можуть гарантувати політичної стабільності в суспільстві. Однак вони відіграють певну роль у формуванні партійно-політичної структури суспільства, запровадженні демократичних процедур в управлінні суспільством, підвищенні рівня його політичної та правової культури. Політична практика свідчить, що відслідковується стійка тенденція зменшення кількості партійних блоків і партій у суспільствах з політичною та економічною стабільністю. Останні сприяють концентрації політичних сил у порівняно невеликій кількості партій та їх блоків. Хоча це, звичайно, дуже складний процес, який залежить від багатьох чинників: політичної культури, традицій, ментальності тощо. Список використаної літератури: 1. Новая индустриальная волна на Западе. Антология / Под ред. В. Л. Иноземцева. — М., 1999. 2. Никонов В. От Эйзенхауэра к Никсону. Из истории республиканской партии США. — М., 1984. 3. Оболенський О. Ю. Державна служба України: реалізація системних поглядів щодо організації та функціонування. — К., 1999. 4. Общественное мнение и власть: механизм взаимодействия. — К., 1993. 5. Огієнко І. Українська культура. — К., 1918. 6. Ольшанский Д. Б. Н. Ельцин на фоне массового сознания (политико-психологический аспект) // Психол. журн. — 1989. — Т. 10, № 6. 7. Омельченко О. А. Идея правового государства: истоки, перспективы, причины. — М., 1994. 8. Онацъкий Є. Українська емоційність // Українська душа. — К., 1992. 9. ОсадчаяГ. Политическое поведение женщин // Социол. исслед. — 1991. — № 12. 10. Петровская М. США: политика сквозь призму опросов. — М., 1982. 11. Печатное В. Демократическая партия США: избиратели и политика. — М., 1980. 12. Платон. Сочинения. — М., 1972. — Т. 1-3. 13. Пойченко А. М. Політика: теорія і технології діяльності. — К., 1996. 14. Політичні структури та процеси в сучасній Україні / За ред. Ф. М. Рудича. — К., 1995.
1 2 3 4 5 Категория: Політологія \| Добавил: Aspirant (27.06.2014)
Просмотров: 2099 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: