Реферат на тему:Елементи інтегрованості в політичній мові України напередодні здобуття незалежності - Політологія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Елементи інтегрованості в політичній мові України напередодні здобуття незалежності. У статті на матеріалах суспільних обговорень періоду перед здобуттям незалежності виділяються ключові елементи, які стали основою для розвитку політичної мови в Україні. In article on materials ofpublic discussions of the period before reception of independence key elements which became a basis for development ofpolitical language in Ukraine are allocated. Постановка проблеми. Дослідження політичної мови має принципове значення як чинник рефлексії наукової дисципліни щодо свого інструментарію. В умовах швидкого розширення кола учасників обговорення суспільних проблем важливим є розгляд засновків політичного дискурсу, моделей, які лежать в його основі, що дозволяє відрізнити раціональні висловлювання від їх імітації. Початок формування сучасної політичної мови в Україні відноситься до часу перед здобуттям державної незалежності. Отже, важливим є виявити ключові елементи, які стали основою творення політичної мови в сучасній Україні. Мета дослідження. Виділити в суспільних обговореннях згаданого періоду конструктивні елементи, які стали основою розвитку політичної мови як інтегруючого чинника суспільства в незалежній Україні. Останні дослідження і публікації. Дослідження політичної мови ще не набули в Україні належного масштабу. За останні роки нам відома лише єдина монографія, присвячена цьому предмету - "Політична мова і мовна політика: діапазон можливостей політичної лінгвістики" Л. Нагорної, яка вийшла друком в 2005 році; проте спеціальна увага автора тут зосереджена саме на проблемі мовної політики в державі. Вивчення загальних чинників розвитку політичної мови в Україні ще чекає свого дослідження. Одним з кроків до вирішення цього завдання є ця стаття. Основний матеріал і результати дослідження. Робота написана на матеріалах публікацій в "Літературній Україні" - органі Спілки письменників України - за 1989-1991 рр. Вибір цього видання обґрунтований тим, що саме в ньому був представлений найбільш широкий діапазон ідей, який став основою для формування альтернативного курсу розвитку суспільства і зрештою визначив прихід до української незалежності; ряд авторів стали народними депутатами України і відіграли безпосередню участь у прийнятті ключових політичних рішень у долі республіки, і далі незалежної держави. У попередніх публікаціях, присвячених темі, було показано, як під час т.зв. "перестройки" (період від 1985 до 1989 рр.) суспільство відкриває масштаб проблем, які охоплюють всі сфери життя і всі частини суспільства, у тому числі партію, частина керівництва якої виступила з ініціативою змін, - і їх спільну природу, джерело, спільне начало, яке полягає в тому, що з устрою життя в суспільстві усунута спонтанність і особистість, яка є її носієм; - словами одного з авторів, "на полицю" покладено не лише фільми, а й виробництво, знахідки - експеримент в усіх сферах життя. Принциповою зміною є те, що визнання критичного стану справ стає "загальним місцем" - найвищі державні особи публічно фіксують кризовий стан у масштабах суспільства в цілому. Тодішній перший заступник прокурора республіки М. Потебенько (1989) каже про те, що вилов риби в Азовському морі зменшився в 25 разів; торік у море вилили стільки нечистот, що рибалки взагалі не виходили на промисел. Зникають сотні видів тварин і рослин; на очах тане гумус основа родючого грунту. Гниють рукотворні моря. "У нашій республіці уже є цілі території, які можна назвати регіонами екологічного лиха. А якби не вдалося припинити будівництво каналу "Дунай-Дніпро"?". Перший заступник прокурора республіки наводить приклади поширених ситуацій, коли отрутохімікати зберігаються просто неба; коли коксохімічний завод був опломбований через незадовільний стан очисних споруд - але за вказівкою керівництва пломби зняли, і неочищені стоки пішли у водоймище; говорить про забруднення в десятки норм вод Дніпра, Південного Бугу, Сіверського Донця; описує ситуацію у Запоріжжі (1987 рік), коли після прориву колектору скиди фекалій у Дніпро продовжувалися протягом 6 місяців і т.д., і т.д. (1). Директор науково-дослідного і проектно- пошукового інституту по землеустрою Л.Я. Новаковський говорить про те, що за останню чверть століття на Україні виведено з ладу 1 млн. 200 тис. га родючих земель, що дорівнює всім сільськогосподарським угіддям Львівської області; про масштаби ерозії - еродовані площі за цей період збільшились на 2 млн. га, що сягає майже 1/3 всієї кількості в республіці. Середньорічний недобір урожаю складає 8 млн. тонн зернових одиниць, еколого-економічні збитки - близько 3 млрд. карбованців (2). Голова Української республіканської ради профспілок В. О. Сологуб, визнаючи несамостійність профспілок на виробництві, що їх керівництво у всьому покірне адміністрації, і вони займаються всім, крім захисту трудящих, наводить промовистий факт: народними судами поновлюється на роботі до 40 відсотків звільнених за згодою профкому. І така ж нездатність змінити стан справ у сфері праці фіксується на загальному рівні: "Укрпрофрада неодноразово зверталась до Ради Міністрів СРСР, наприклад, з вимогою вжити заходів по оснащенню глибинних шахт холодильними установками для нормалізації температурного режиму. Нам начебто й не відмовляли, але й ефективних дій не вживалось, рішення, що приймалися, не знімали гостроти проблеми. Те ж можна сказати і про реакцію на наші вимоги збільшення капіталовкладень на опорядження селищ гірняків, ліміти на побутове паливо. Дійшло до парадоксів: гірнякам, у тому числі тим, хто видобуває високоякісне паливо, видавали по колективних договорах, як кажуть у народі, пилюку" (3). Голова Держкомстату УРСР М. І. Борисенко (1990) наводить офіційні дані: за попередній рік страйки охопили 222 підприємства і організації. Брало участь щоденно близько 300 тис. чоловік, майже кожен другий робітник цих підприємств і організацій. Найбільшого розмаху рух досяг у шахтарів (4). Міністр торгівлі О. І. Слєпичев, кажучи про проблеми у підзвітній сфері, робить парадоксальний висновок: "Торгівля - це мистецтво продати товар за умови перенасиченості товаром найвищої якості. А ми не торгуємо. Ми фактично розподіляємо товар за гроші." І тут же говорить про необхідність часу, щоб речі, природні для торгівлі як сфери, що має певні закони, були опановані суспільством: "Мабуть, потрібен час, аби поняття "комерційні магазини", "аукціони" тощо безболісно вживалися у нашій свідомості з принципами соціальної справедливості" (5). Отже, йдеться про фактичну відсутність цілих сфер життя, його інструментів, органів як необхідних елементів, "одиниць". І можна до певної міри говорити про виникнення консенсусу у суспільстві щодо цих проблем, коли від рядового літератора до Президента Академії наук визнається неповнота, несформованість української національної культури як інфраструктури, необхідної ланки організації життя соціуму. Б.О. Патон: "На сьогодні українська національна культура - це культура з неповною структурою через неналежний, недостатній рівень розвитку словесних видів мистецтва, неповноцінне функціонування української мови, однобоке ставлення до економічного розвитку, без серйозного врахування його негативних екологічних та соціальних наслідків" (6) (і далі в матеріалі наводяться дані з книжкової виставки секції суспільних наук АН УРСР, де з 27 праць Інституту філософії і 19 праць Інституту держави і права - жодної української, а з 26 праць Інституту економіки - одна). О. Пахльовська: "виходити треба з того, що ушкоджена вся система культури. Внаслідок цього українська культура, власне, і не функціонує як система, необхідною умовою повноцінного життя якої є взаємодія і відрегульована взаємовідповідність всіх її ланок і узгодженість всіх ритмів культурного процесу"; - і вказується зокрема на відсутність цілого ряду неодмінно присутніх в сучасних розвинених культурах гуманітарних дисциплін (7). Але якщо у культурі немає цілих необхідних ланок, вона фактично відсутня як цілісність, як певна одиниця суспільного життя, і відтак не виконує своєї ролі. Людина виростає поза межами впливу культури як феномена, і ми розглядали, що відбувається з нею у такому, "безкультурному" варіанті. Структурна вада втілюється в моменти аж до анекдотичних, і водночас кричущих, - коли, наприклад, молоді письменники, учасники Міжнародного Шевченківського форуму, сходячи під час круїзу з корабля на берег у місті Нова Каховка, чують звернене до них питання підлітка, здивованого українською мовою: "Ви поляки?" (8). Або коли, за словами Б. Олійника, на репліку під час виступу на донецькій шахті, мовляв, чи уявляєте ви, щоб у Росії чи Франції постало питання, яку мову обирати для дитини у школі? - якась слухачка обурилася: "Та як же ви могли?! Як ви могли... порівняти Україну з Росією, а тим більше з Францією?!" (9). Проте справа серйозніша за анекдотичні випадки: нігілізм у будь-якій сфері не залишається особистою рисою людини, а перетворюється на руйнуючу силу у суспільних справах. Літератор, кажучи про поїздки теренами СРСР поза межами України, де зустрічав великими групами земляків - "селами, районами, інколи краями", ніде не бачив, щоб вони мали школи, театри, друковані видання, радіо- і телепрограми українською мовою (при тому що в Казахстані, наприклад, зустрічав школи і газети німецькою, уйгурською мовою), внаслідок чого вони денаціоналізуються. Але виявляється, що це не залишається "приватною справою" людини, і тягне за собою певну позицію щодо питань долі іншого народу: "виникає, наприклад, десь у Хабаровському краї питання: бути чи не бути нанайській чи евенкійській газеті чи школі, книжці - і тут просить слова наш землячок і каже: "Не треба! Ми ось без свого обходимось хай обходяться без свого нанайці та евенки". Боляче, коли й під статейками проти киргизьких дитсадків бачимо українські прізвища" (10). Все природно: людина, яка не пам'ятає, не береже власної спадщини, - не може цінувати спадщини іншого народу. Нігілізм руйнівний у будь-якій сфері. Таким чином, постає проблема відсутності цілих ділянок реальності - що й спричиняє загальний нелад життя суспільства. І зарадити цьому можна у єдиний спосіб: спільними зусиллями наповнити реальністю ці порожнини. Питання не у ворогах - саме у незробленій роботі. Один з керівників Держкомвидаву каже: "Коли б стан книговидання залежав лише від існування "командно-бюрократичного комплексу", то було б дуже легко поліпшити його, ліквідувавши цей комплекс. Але справа набагато складніша. Книговидання залежить і від рівня літературного й критичного процесу, і від розвитку наукових досліджень, від загальної атмосфери суспільного життя. Не можна не враховувати також ступінь підготовки кадрів, наявність відповідної матеріально-технічної бази та чимало інших чинників. ...Хочу ще раз наголосити на тому, що для кардинальних зрушень на краще зусиль самого видавництва недостатньо... Лише спільними зусиллями письменників, видавців, художників, поліграфістів, книгорозповсюджувачів, машинобудівників, працівників хімічної і целюлозно-паперової промисловості можна піднести книговидання для дітей до сучасного рівня" (11). Або, як зазначає письменник В. Дрозд, у сфері культури (де, за висловом одного учасника обговорень, "навіть руїни не каталогізовані"): "роботи сьогодні вистачає для всіх - і для геніїв, і для талановитих, і менш талановитих, і для ветеранів літератури, і для юних новобранців. Роботи найрізноманітнішої: від написання підручників з літератури й укладання хрестоматій та збірників до пісеньок для дитячого хору, від пропаганди талановитої української книги до сотворіння широких полотен про долю нашого багатостраждального народу" (12). Тобто місце для співучасті у конструктивній праці є для всіх. Можна назвати це бачення причин негараздів у відсутності, невиконанні необхідної праці, а не в підступах ворогів - принципом реальності. І з появою Руху його лідери повторюють: Рух не може зробити всього сам - масштаб завдань надзвичайний; і потребує не конфронтації, а співпраці з державними структурами (13), він не може витіснити партію на другу роль - у нього не має реальної сили братися за такі завдання (14), і на аргумент опонентів, мовляв, це "організація неоднорідна, в ній є екстремісти, сепаратисти тощо" його прибічники слушно відповідали: а хіба КПРС однорідна? В ній є і ті, хто прагне реформ, і ті, хто чинить їм спротив - "і Горбачов, і Ніна Андрєєва, і це співставлення сягає аж до первинних організацій" (15). Не можна відмовити керівникам Руху у наявності тверезого погляду на стан речей. У Руху, - каже В. Яворівський, - є й неврастеніки, готові ділити всіх на "ганьба" і "слава". "Бо Рух - відкритий для всіх. Так, сьогодні він трагічно різний, але таким є сьогодні наш народ. Іншого ми не маємо і не шукаємо" - бо таким він дістався в кінці 20 століття після адміністративно-командної системи (16). Тобто фактично тут ми маємо справу з тією ж ситуацією "рокерів", "металістів" тощо - вже у політичному вимірі всього суспільства: маса непрожитого життя, невипробуваних альтернатив, які й мали б скласти плоть соціального (політичного, економічного, культурного, релігійного і т.д.) життя рушила до того, щоб статися, навчитися, знайти себе - і при тому принесла з собою всі слабкості, природним чином зумовлені цими непрожитістю, невипробуваністю. Адже коли публічно лунали численні зауваження про нестачу "культури дискусій", "загальної культури" - цим, по суті, і фіксувалися наслідки відсутності цілих згаданих сфер реальності. Адже те, що стоїть за цими словами - "нестача загальної культури" - не можна усунути за бажанням, або прочитавши, умовно кажучи, сто книжок: це досягається поколіннями, у складній кооперації особистих зусиль, з виробленням також і правил цієї кооперації у вільному полі діалогу. І немає іншого шляху, як практикувати ці начала, кожного дня - з ризиком помилок, з готовністю до виправлення їх. Але тут ми зустрічаємося з парадоксальною ситуацією. Сам цей принцип реальності, який ми ввели (згідно з яким, нагадаємо, йдеться про відсутність на цей момент сформованості культури, її цілісності як інфраструктури, необхідної ланки, елемента розвитку суспільства), накладає обмеження на наші можливості. Повноцінний акт в межах певної структури виявляє її загальні закономірності, які і спрацьовують в даному випадку. (Скажімо, вся інфраструктура промисловості від міністерства до окремого цеху має злагоджено спрацювати, щоб "на виході" з'явився якісний плащ; і якщо ці численні елементи не скоординовані у завершальних діях швачки, - плащ буде зіпсований або не з'явиться взагалі). Так само, якщо окремі фрагменти культури суспільства не скоординовані, у ній відсутні цілі ланки, необхідні в сучасній культурній інфраструктурі, - то наш кінцевий крок: висловлена думка, запропоноване рішення, - неминуче буде нести на собі ці системні вади. Якщо культура неповна, фрагментована за своєю структурою, - ця неповнота буде породжувати обмеженість програм перетворення. І самі представники Руху через рік після початку його існування відзначають, що не існує жодної газети Руху російською мовою; що не ведеться майже жодної просвітницької роботи на сході і півдні, що селяни і робітники майже не знають про нього; що в "релігійній роботі Рух на сході слабкий, на заході - однобічний. Він не піднявся до християнської та національної висоти, щоб стати над конфесіями і мати авторитет і серед католиків, і серед православних" (17) тощо. А ще за рік до того шахтар з Донбасу, заступник голови одного з страйкомів П. Побережний, виступаючи на Установчому з' їзді Руху, говорив: "На жаль, ми ще мало знаємо, чого хоче і до чого закликає Рух... і просимо вас: приїздіть у Донбас. Тільки тоді запанує єдність, а Україна стане нам такою ж близькою, як і перебудова" (18) (виділено нами. - Е.Щ.). Отже, якщо не вироблено спільної мови (а роз'єднаність різних сил, груп у суспільстві, неможливість їх інтеграції у спільних діях - і є симптомом відсутності її цілісності, свідчення фрагментованості суспільства), то в результаті досвід, умовно кажучи, шахтаря з Донецька може ніколи не скластися з досвідом карпатського лісоруба, а миколаївського будівельника суден - з досвідом професора зі Львова (хоча і там, і там проблема одна: селянину і газетяру не дають робити свою справу; порушуються закони певної автономної сфери). Відповідно, можна бачити порушення спільної норми в одній сфері, знайомій внаслідок того, що нею займаєшся, і впритул не помічати цього ж порушення в іншій - в той час, як проблеми такого роду можна вирішити лише спільно. Літературний критик розповідає, як під час бесіди з молодим біологом той сказав, що коли в природі зникає який-небудь вид комах, це трагедія для всього людства. ""А як ви гадаєте, - запитав я, - якщо б зникла якась мова, а значить і культура, що б це було?" Подумавши мить, мій сусіда розважливо проказав: "По логике вещей, это тоже должна быть трагедия." А потім, полегшено зітхнувши, додав: "Но это уже забота писателей."" (19). Але якщо ми не усвідомлюємо, що проблема та сама, що вона має системний характер, - між нами може ніколи не скластися кооперація; а лише спільними зусиллями, коли всі члени суспільства опановують необхідні компетенції, можна врятувати як природу, так і культуру. Так само, як відсутність спільної мови призводить до відсутності кооперації, вона ж спричиняє суперечливість принципів одного й того самого діяча. Ті самі депутати- письменники, які цілком слушно говорили про неповноту культури, її структурну нероз- будованість і відповідні наслідки (те, що ми назвали "принципом реальності"), тут-таки скаржаться на те, що не з' явилися могутні твори, "які б струсонули дух" всього суспільства - хоча з цього ж уявлення про неповноту структури культури як цілого природно випливає неможливість породження подібних творів, які завжди є плодом інтенсивної кооперації культурних зусиль поколінь, що відклалась у цій складній інфраструктурі. Проте це не є якоюсь вадою бачення саме письменників, або "інтелігентів" - як говорилося, факт відсутності культурної структури, саме в силу своєї фактичності, накладає обмеження на можливості розвитку думки: адже так само, як кожний плащ є наслідком дії у цій маленькій ділянці всієї складної інфраструктури промисловості, так само кожна думка є результатом миттєвої дії всієї складної інфраструктури мови суспільства; і якщо цей "синтаксис" не розроблений, думка неминуче буде нести на собі сліди цього нерозробленого "синтаксису". Отже, фрагментованість суспільства - коли, наприклад, актори політичного процесу можуть не бачити, що "Україна" і "перебудова" це складові одного цілого, - може розглядатися як симптом відсутності політичної мови, котра не є просто набором понять, а виступає як певна спільність презумпцій, принципів, що можна розглядати як певні процедури, і відтак трактувати політичну мову як одну з інституцій суспільства. Відповідно, це робить очевидним, що просте запозичення будь-яких понять нічого не змінює, оскільки слова не можуть створити інституції; треба опанувати ці процедури, практикуючи їх - і в такий спосіб суспільство справді зміниться, оскільки у нього з' явиться діючий інститут. Саме через непростий шлях вироблення компромісних рішень (що є прикладом додержання процедури) складалася ця спільна мова. Фундаментальне значення в цьому відношенні мала діяльність українського парламенту, обраного на альтернативній основі. Через рік його існування лідери двох великих об'єднань - "групи 239" і "Народної Ради" - О. Мороз і І. Юхнов-ський, кожний з свого боку, відзначають безпрецедентний досвід порозуміння на основі компромісів. Сам феномен компромісів стає принциповим елементом політичної мови українського суспільства (20) - що, до речі, було підтверджено розв'язанням криз 1990, 1996, 2004 років. Таким чином, компроміс у даному випадку є не просто поняттям, яким користуються учасники політичного процесу, а водночас є діючою, ефективною процедурою, яка успішно практикується в суспільстві. Метафорично фіксована відмінність між "мовою компромісу" і "мовою ультиматуму" прояснює інституційний вимір політичної мови. Зрозуміло, що суспільство, в якому політичні групи спілкуються мовою компромісу, існує інакше, ніж суспільство, в якому вони з' ясовують стосунки мовою ультиматуму. Висновки. Таким чином, ми бачимо зв'язок між відсутністю політичної мови в суспільстві - і його фрагментованістю (яка виступає симптомом цієї відсутності); а також те, що ця відсутність накладає природні обмеження на спроби змінити становище: за відсутності інтегрованого цілого "спільної мови", де кожне "вислов-лювання" набуває загальної "зрозумілості" всім, включеним у цей простір (коли, скажімо, ми розуміємо, що "Україна" і "перебудова" - різні аспекти тієї самої проблеми), - такі "висловлювання" будуть ЛІТЕРАТУРА Див.: Склянка чистої води // ЛУ. - 1989. - № 49. Чом, чом, чом, земле моя?.. // ЛУ. - 1990. - № 6. Профспілки потребують оновлення. // ЛУ. - 1989. - № 34. Статистика без парадного мундира // ЛУ. - 1990. - № 20. Слєпичев О.І. А хто ж захистить торгівлю? // ЛУ. - 1990. - № 18. Див.: То в чому вона, суть братерства? // ЛУ. - 1989. - № 33. Пахльовська О. Старт з руїни космодрому // ЛУ. - 1989. - № 30. Там само. Олійник Б. Національна гідність. І - надбання // ЛУ. - 1989. - № 21. [Тельнюк С. Виступ] Справі перебудови - творчу ініціативу // ЛУ. - 1988. - № 30. Обрії дитячої книги // ЛУ. - 1988. - № 12. Дрозд В. Інтелігенція і час // ЛУ. - 1989. - № 46. Співдоповідь Івана Дзюби // ЛУ. - 1989. - № 40. Два погляди на "Рух"// ЛУ. - 1990. - № 5. Стадніченко Ю. Хай зникне "ковбасна" ідеологія // ЛУ. - 1990. - № 1. Доповідь Володимира Яворівського // ЛУ. - 1989. - № 38. З виступу письменника Євгена Сверстюка на Других Всеукраїнських Зборах Народного Руху України // ЛУ. - 1990. - № 46. Грабовський В. Як перебудувати себе. Нотатки з Установчого з'їзду Народного руху України за перебудову // ЛУ. - 1989. - № 50. Див.: Пригорницький Ю. ...Але насамперед - позиція // ЛУ. - 1987. - № 42. Мороз О. "Республіці пощастило на парламент..." // ЛУ. - 1991. - № 28; І.Юхновський: "Ми зрозуміли одне одного..." // Там само.
1 2 3 4 5 Категория: Політологія \| Добавил: Aspirant (29.06.2014)
Просмотров: 397 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: