Реферат на тему: Демократія - Політологія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Демократія. ПЛАН 1. Вступ. 2. Демократія : суть, типологія, еволюція. 3. Демократія : доктрини, різновиди. 4. Розбудова демократичної держави України: - розвиток демократії в Україні; - яка демократія потрібна Україні; - фактори, що впливають на демократичний розвиток України. ДЕМОКРАТІЯ 1. Вступ В ХХ ст.слово “демократія” стало мабуть, найбільш популярним у народів і політиків всього світу. Сьогодні немає жодного значного політичного руху, який би не прагнув на здійснення демократії, не використовував цей термін у своїх, часто далеких від справжньої демократії цілей. Поки демократію чекають, про неї говорять, що вона безперечно настане, коли ж вона настала, про неї кажуть, що вона може зникнути. Перш за все, її нерідко вважали вищою і кінцевою формою, яка забезпечує впевнене і благополучне існування. Тепер ясно відчувається, що зовсім не створюючи міцну основу врівноваженного життя вона більш, ніж будь-яка інша форма пробуджує дух пошуку. В країнах, які спробували цю форму на практиці, вона вже давно перестала бути предметом страху, але також перестала бути предметом поклоніння. Її противники розуміють, що при ній все ж можливо існувати, її прихильники – погоджуються, що їй характерно багато недоліків, щоб її незмірно звеличувати. По суті, лише політична думка початку ХХ ст. найбільш близько підійшла до сучасного розуміння демократії, але досягнув його, побачила, що демократія привела не до ясного і прямого шляху, а до “роздоріжжя”. Замість того, щоб бути рішенням суспільних задач, демократія сама стала задачою. Оптимісти стверджують, що істинний шлях все ще не загублений, песимісти приречено констатують початок занепаду. Після розпаду СРСР утворилися нові незалежні держави. Живучи в новій незалежній Україні, нам важливо створити державу демократичного типу. А одним з найважливіших показників зрілості будь-якого суспільства є ступінь його демократичності (рівень демократії). Але чи будь-яка країна готова до демократії і, що вона в змозі дати суспільству і окремим людям - зруйнування державності, хаос і анархію, чи свободу, порядок і процвітання? Відповідь на це питання особливо актуальне для України, яка стала на шлях демократизації суспільства. За нинішніх умов демократизація суспільства в Україні є вирішальним засобом оновлення всіх сфер суспільного життя. У соціальному розвитку демократія постає способом реалізації суперечностей, вдосконалення і гармонізації суспільства. Демократія є ціллю, і умовою, і ефективним засобом радикальної трансформації політичної системи та всього суспільства, гарантією незворотності цього процесу. Що ж представляє собою демократія, які її цілі, в чому причини її популярності? 2. Демократія : суть,типологія, еволюція. Виникнення, сутність, принципи. Проблема демократії та її роль в суспільно-політичному житті є однією з центральних у політології. Ще з античних часів політична думка розглядала демократію, як органічну ознаку цивілізованості суспільства. Демократичні форми організації сягають коренями в глубоке минуле, ще в родовий устрій, вони виникли з появою людини. Через родові форми демократії пройшли майже всі народи. Деякі вчені-етнографи вважають, що демократія – один з найважли-віших факторів антропогенеза, появи роду людського. Як свідчать етногра-фічні дослідження, недемократичні форми організації, які були засновані на суровій ієрархії і підкоренні, за зразком мурашника чи бджолиного рою, заводили наших пращурів у безвихідь. Традиції первісної демократії зробили великий вплив на появу перших класичних демократичних держав в Древній Греції і Риму. У працях мислителів Стародавньої Греції ми вперше зустріаємо поняття “демократія”, (в перекладі demos-народ, cratos-влада, тобто буквально, влада народу). Характерною рисою демократії є її еволюція. Так кожному історичному типові держави, кожній суспільно-економічній формації відповідала своя форма демократії. Так, в рабовласницькій демократії (Афіни, Республіка Рим) раби автоматично виключалися з усієї системи громадських відносин. Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати державних чиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном і т.д. За феодалізму‚ елементи демократії почали зароджуватися у формі представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархів (парламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії, Державна Дума в Росії, Військова рада в Запорізькій Січі). Величезний прогрес у розвитку демократії започаткували‚ утвердження капіталізму й перемога буржуазних революцій в Англії, Франції, інших країнах. Завдяки ліквідації кріпацтва і скасуванню феодальних привілеїв сформувався цілий комплекс демократичних інститутів і процедур, більшість з яких використовується і нині.Життя розвінчало міф про “соціалістичну демократію”, яка нібито була вищим типом демократичного устрою суспільства. За часів “тоталітарного соціалізму” сталося не розширення і збагачення змісту демократії, а навпаки – різке його збіднення, звуження і згортання (репресії, обмеження прав і свободи та інше). Демократизм суспільства був фальшивим і декоративним, хоч пропаганда й нав’язувала значній частині населення іллюзію народовладдя. Розпочатий у роки хрущовської “відлиги” процес демократизації суспільного життя був спершу загальмований, а потім і взагалі згорнутий. Дуже непослідовно проводився курс на демократизацію і в перебудовний період. Значною мірою труднощі переходу до демо-кратичних форм організації нашого суспільства зумовлені дією тоталітарних і авторитарних традицій. Що ж таке демократія? Існує багато підходів до тлумачення демократії. Перше, головне значення пов’язане з етімологією, похо-дженням цього терміну. “Демократія” перекладається з давньогрець-кої як “народовладдя”, або використовуючи розшифровку цього визначення американським президентом Авраамом Лінкольном, “правління народу, вибраного народом і для народу”. Похідною від етімологічного поняття демократії є більш ширше визначення, як форми будови будь-якої організації, заснованої на рівноправній участі її членів в управлінні і прийняті в ній рішень за більшістю. Зрозуміла в широкому значенні, демократія може існувати скрізь де є організація, влада і управління. В третьому значенні, демократія розглядається як заснований на відповідній системі цінностей ідеал суспільного устрою і відповід-ного йому світогляду. До числа складових цього ідеалу цінностей від-носяться свобода, рівність, права людини, народний суверінітет та ін. В четвертому значенні демократія розглядається як соціальний і політичний рух за народовладдя, здійснення демократичних цілей і ідеалів. Поняття демократії як народовладдя (і інші похідні від цього визначення демократії) є нормативними, поскільки базуються на нормативному підході до цього феномену. Демократія харак-теризується в цьому випадку як ідеал ,заснований на таких цінностях, як свобода, рівність, повага людської гідності, солідарність. В першу чергу тільки своєму ціннісному змісту демократія зобов’язана такою популярністю в сучасному світі. Виявлення елементу утопізму, невідповідності між нормативним поняттям демократії і реальністю, між ідеалом і життям, являється наслідком емпіричного підходу до аналізу демократії. Такий підхід абстрагується від ідеалів і апріорних оцінюючих міркувань і потребує дослідження демократії, такою яка вона є насправді. У відповідності з виявленними у емпіричних дослідженнях властивостями, уточнюється і переглядається поняття демократії і її теорія. Враховуючи взаємозв’язок нормативних і емпіричних означень демократії як форми державного правління, можна виділити її слідуючі характерні риси: 1. Юридичне визначення і інституаційне вираження суверінітету, верховної влади народу. Тільки народ, а не монарх, аристократія, бюрократія чи духовенство виступають офіційним джерелом влади. Суверінітет народу виражається в тому, що тільки йому належить засновницька , конституційна влада в державі, що тільки він вибирає своїх представників і може періодично приймати участь в розробці і прийнятті законів за допомогою народних ініціатив і референдумів. 2. Періодична виборність основних органів держави. Демократичною може вважатись лише та держава, громадяни якої здійснюють верховну владу, вибираються, причому вибираються на обмеженний срок. 3. Рівність прав громадян на участь в управлінні державою. Цей принцип потребує як мінімум рівності виборчих прав. 4. Прийняття рішень за більшістю і підкорення меньшості більшості при їх здійсненні. Ці вимоги є мінімальними умовами, які дозволяють говорити про наявність демократії в тій чи іншій країні. Однак реальні політичні системи, засновані на загальних принципах демократії, вельми значно відрізняються одна від одної, наприклад‚ антична і сучасна демократія, американська і щвейцарська політичні системи і т.д. Названі загальні принципи демократії дають можливість виділити основні критерії, які дозволяють розрізняти і класифікувати багаточисленні теорії і практичні демократичні моделі і, якби вимірювати їх. При оцінці у відповідності з їх першим, найважливішим прин-ципом - суверінітетом народу, - демократія класифікується в залеж-ності від того, як розуміється народ, і як здійснюється суверінітет. Обмеження народу деякими класовими або демографічними рамками дає підставу харектеризувати держави, які піддають політичній дискримінізації деякі групи населення і зокрема, не надаваючи їм виборчих прав, як соціально обмеженні демократії і відрізняти іх від всезагальних демократій - держав з рівними політичними правами для всього дорослого населення.Народ, являючись складною спільністю людей, має певну структуру, складається із конкретних особ. В залежності від того, розглядається він як сукупність самостійних, вільних індивідів, чи як взаємодія різноманітних груп, котрі переслідують в політиці свої особові, специфічні інтереси, або як єдине, гомогенне ціле, суб’єкт, в якому домінують загальні інтереси і воля, концепції і реальні моделі демократії діляться відповідно на індивідуалістичні, плюралістичні (групові) і колективістські. В першому вападку безпосереднім джерелом влади вважається особа, в другому - група, в третьому – весь народ (нація, клас). Суверінітет народу - найвжливіша конституційована ознака демократії, яка служить підставою її оцінки не тільки з точки зору розуміння самого цього суб’єкту, але також за формою здійснення ним влади. В залежності від того, як народ приймає участь в управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія ділиться на пряму, плебісцитну і представницьку (колективну). В прямих формах народовладдя громадяни самі безпосередньо приймають участь в підготовці, обговоренні і прийняті рішень. Важливим (другим ) каналом участі громадян у здійсненні влади є плебісцитна демократія. Відмінності між нею і прямою демократією проводиться не завжди, оскільки ці дві форми участі включають безпосереднє волевиявлення народу, однак вона існує. При плебісцитній демократії можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені. Їм надається право за допомогою голосування ухвалити той чи інший проект закону чи іншого рішення, яке звичайно готується президентом, урядом, партією або інціативною групою. Можливості впливу основної маси населення у підготовці таких проектів дуже невеликі. Третя, ведуча у сучасних державних формах політичного устрою є представницька демократія. Її суть - у виборі громадянами в органи влади своїх представників, які будуть виражати їх інтереси, приймати закони і віддавати розпорядження. В залежності від характеру рівності, яку забезпечує держава, демократія ділиться на політичну, яка передбачає лише формальну рівність, рівність прав, і соціальну, яка заснована на рівності фактичних можливостей участі громадян в управлінні державою. Важливі відмінні якості різноманітних демократій дозволяють виявити аналіз четвертої загальної ознаки демократії - підкорення меньшості більшості при прийняті і здійснені рішень. Таке підкорення може немати меж і розповсюджуватись на будь-які сторони діяльності людини. В цьому випадку має місце деспотична демократія. Вона представляє собою абсолютну, нічим і ніким не обмежену владу більшості, пов’язану з настроєм мас і свавіллям. Якщо ж влада більшості потребує повного підкорення особистості і прямує до встановлення над нею постійного загального контролю, то демократія стає тоталітарною. Антиподом таких форм управління є конституційна демократія. Вона ставить владу більшості у визначені границі, обмежує її повноваження і функції за допомогою конституції і розподілу влади і забезпечує тим самим автономію і свободу меньшості, в тому числі і окремй особі. 3. Демократія: доктрини, різновиди. Існуючі в наші дні демократичні системи беруть свій початок від форм правління, які виникли в кінці ХVIIIст. під прямим і різностороннім впливом лібералізму. Заслуги лібералізму в розвитку політичної і демократичної думки надзвичайно великі. Ця ідейна і політична течія виступила під прапором свободи особистості, захисту її від державної тиранії. Батьківщиною ліберальних ідей і місцем першого практичного втілення багатьох із них є Англія. Ідеї і практика лібералізма довгий час не співпадали з демократією, як теорією, так і рухом. Ідеологи раньої ліберальної демократії - Джон Локк, Шарль-Луі Монтеск’є та інші - були стурбовані не забезпеченням усіх громадян рівними політичними правами і привабленням їх до управління державою, а мали метою огородити клас власників, а часто і аристократію від свавілля з боку монарха, ліквідувати феодальні обмеження, які заважали приватно-підприємницькій діяльності. Недовірливе відношення лібералізму до мас, вплинуло на ліберальну демократію, яка виявилася як би сплавом ліберальної ідеї обмеження свавілля влади за допомогою індивідуальних прав і демократичного принципу народного суверінітету. В цілому ж цій моделі демократії в її класичному варіанті (ХІХ ст.-початок ХХ ст.) притаманні слідуючі характерні риси: 1. Ототожнювання народу як суб’єкта влади з власниками – чо-ловіками, виключення нижніх верств, поперш за все найманих робіт-ників, а також жінок із числа громадян, які мають виборне право. 2. Індивідуалістичність визнання особи первинним головним джерелом влади, пріорітет прав особи над законами держави. Права особи в цілях захисту закріплюються в конституції, виконання якої контролює незалежній суд. 3. Узкополітичний, формальний характер демократії, який випливає з вузького, негативного розуміння свободи, як відсутності примусу, обмежень.4. Парламентаризм, переважання прадставницьких форм політичного впливу. 5. Обмеження компетенції і сфери діяльності держави, переважно охороною громадського порядку, безпеки і прав громадян, соціального миру і т.д., його невтручання у справи громадського суспільства, економічні, соціальні і духовно- моральні процеси. 6. Розділення влади, створення стримок і противаг, як умов ефективного контролю громадян над державою, запобігання зловживання владою. 7. Обмеження влади більшості над меншістю, забезпечення індивідуальної і групової автономії, і свободи. Меншість повинна підкорятись більшості лише в суворо визначених питаннях, за межами яких вона повністю вільна. Меншість вправі мати свій погляд і відстоювати його у рамках закону, незважаючи на прийняті більшістю рішення. Ці та інші риси ліберальної демократії свідчать, що вона стала значним кроком вперед на шляху визволення людини, поваги її гідності. В той же час ця доктрина демократії, в своєму класичному варіанті, вельми далека від ідеалу народовладдя. В якості недоліків класичної ліберальної демократії можна відмітити: 1. Соціально-класова обмеженність. 2. Формальність, і як наслідок, декларативність демократії для бідних, соціально-незабезпечених верств населення, її перевтілення із народовладдя в змагання грошових мішків. 3. Обмеженість сфери демократії і політичної участі особи. 4. Применшення ролі держави в управлінні суспільством і в укріпленні соціальної справедливості. 5. Надмірний ціннісний індивідуалізм, ігнорування природи людини, її належності до різноманітних соціальних груп. Практичною відповідністю на недоліки класичної ліберальної демократії стали робітниче, соціалістичне, комуністичне та інші рухи, а також нові, в чомусь протилежні лібералізму демократичні доктрини і спроби впровадити їх вжиття. Подолати недоліки ліберальної демократії і здійснити справжнє народовладдя пробує доктрина і реальна модель колективістської (соціалістичної, або пролетарської) демократії. Ця доктрина грунтувалася на марксистському класовому підході – вона розглядалась як антитеза “буржуазної демократії”. Загальнолюдська цінність ліберальної демократії відкидалась. Ставилась мета подолати властивий тогочасному сіспільству значною мірою формальний характер свободи. Цей тип демократії теоретично достатньо опрацьований. Спроби його практичного здійснення, зробленні перш за все в країнах державного соціалізму, не мали успіху. Але вони значно збагатили теорію і практику демократії. Видатні представники колективістської демократії - Руссо, К.Маркс, В.Ленін, К.Шмітт. Не дивлячись на значні відмінності, різноманітні колективістські теорії мають ряд загальних рис: 1. Колективізм в трактовці народу, визнання народу одним цілим, яке має об’єктивні, існуючі ще до свого визнання, загальний інтерес і волю. 2. Відсутність протирічь всередині народу, розглядання політичної опозиції як патології. 3. Колективістське (близьке до античного) розуміння свободи, як активна, рівноправна участь громадян у справах усієї держави і суспільства. 4. Тоталітарність, всепроникаючий абсолютний характер влади, яка насправді здійснюється вождями від народу, повна беззахисність меншості. 5. Усунення самої проблеми прав людини. 6. Всезагальнополітична мобілізація. 7. Декларування соціальної демократії. Отже, навіть як доктрина “пролетарська демократія” була хибна за своїми принциповими засадами, означала відхід від справді демо-кратичних традицій і тогочасних здобутків людської цивілізації, від-кривала шлях до встановленя тоталітарних диктатур, відчуження народних мас від влади. Не випадково проти цієї доктрини виступав марксист-європеєць К.Каутський, за що був звинувачений В.Леніним у ренегатстві. Демократія західного взірця виросла із ліберальної політичної системи і наслідує її головні організаційні принципи: консти-туціалізм, розділення влади та інші, а також такі ціності, як індивідуальна свобода, права людини, автономія меньшості тощо. Оцінки і назви су-часної демократії неоднозначні. Її часто називають плюаристичною, поскільки вона базується на не існуючому раніше різноманніті суспільних інтересів (економічних, соціальних, культурних, релігійних, групових, територіальних та інших) і форм їх вирішення (політичні партії, асоціації і об’єднання, громадські рухи і інціативи).Найвідоміші представники - Г.Ласкі, Д.Труман, Е.Фраенкель, Р.Даль. Незвертаючи уваги на схожість з класичною ліберальною демократією, сучасна демократія має свої особливості: 1. Вона базується на синтезі різноманітних ідей, концепцій і форм власності. Пробує поєднувати традиційні ліберальні цінності з ідеями, які запозичені від соціалістичного, християнського, комуністичного та інших рухів, зважає на нові реалії постіндустріального суспільства.2. Плюаристична концепція виходить з того, що не індивідум, не народ, а група є головною рухаючою силою політики в сучасній демократичній державі. Тільки в групі, а також в міжгрупових відносинах формується особа, визначається її інтереси, цінностні орієнтації і мотиви політичної діяльності. Кожна людина – представник багатьох груп: сімейної, професійної, етнічної, релігійної, демографічної тощо. За допомогою групи, індивідум одержує можливість вираження і захисту своїх інтересів. 3. Ця демократія, представляє собою форму управління, яка дозволяє багатьом суспільним групам вільно виражати свої інтереси і знаходити в конкурентній боротьбі компромісні рішення. Якщо узагальнити різноманітні концепції плюаристичної демократії, то можна виділити у них слідуючі загальні ідеї: 1. Зацікавлена група – центральний елемент демократичної політичної системи, яка гарантує реалізацію інтересів, прав і свобод індивідумів. Сам індивід при цьому відступає на другий план. 2. Загальна воля як результат конфліктної взаємодії різних груп і їх компромісів. 3. Суперництво і баланс групових інтересів - соціальна основа демократичної влади, її динаміка. 4. Затримки і противаги розповсюджуються не тільки на інституціональну сферу (лібералізм), але й на соціальну область, де ними виступають групи-суперники. 5. “Розумний егоізм”, особовий, і особливо груповий інтереси, як генератори політики. 6. Держава - це орган, відповідний за нормальне функціювання всіх секторів суспільної системи і підтримуючий в сіспільстві соціальну справедливість. 7. Розпилення влади між різноманітними центрами політичного впливу: державними інститутами, партіями, групами інтересів тощо. 8. Наявність в суспільстві цінністного консенсуса, який припускає визнання і повагу всіма учасниками політичного змагання основ існуючого державного устрою, демократичних правил гри, особистих прав, закону. 9. Демократична організація самих базисних груп, як умова адекватного представництва інтересів складаючих їх громадян. Плюаристична доктрина демократії знайшла визнання і застосування у багатьох країнах світу, але існують і недоліки. Одним із головних недоліків цієї доктрини нерідко вважають ідеалізацію дійсності, перебільшення групової ітендифікації населення, участі громадян у групах інтересів. Другий важливий напрям критики доктрини плюралістичної демократії звинувачує її в недостатньому обліку нерівності політичного впливу різних суспільних груп, і перш за все першочергового впливу на владу - бізнесу, бюрократії, профспілок, військово-промислового комплексу. Також критикується і сама модель такої демократії. Стверджується, що плюралістична демократія консервативна, поскільки для прийняття рішень потребує широкого погодження усіх зацікавлених груп, що важко забезпечити на ділі, особливо в періоди політичного реформування. Крім цього, в плюралістичній демократії з великими труднощами пробивають собі дорогу і одержують визнання всезагальні, глобальні, довгострокові і нові інтереси. До мінусів плюралістичної демократії можна віднести й те, що вона акцентує головну увагу на складному груповому складі народу, як суб’єкті влади, тому не може відобразити всі аспекти сучасних доктрин і доповнюється рядом інших. Однією із спроб вийти з протиріч теорії плюралістичної демократії є сформульована Р.Далем теорія поліархії – множинності центрів влади, а отже і елітних груп у демократичному суспільстві. Тобто мається на увазі, що замість єдиного центру суверенної влади повинна бути множинність таких центрів, жоден з яких не може бути повністю суверенним. Демократичною вважається система, в якій влада дисперсна на противагу владі небагатьох – диктатурі. Доктрина поліархії виходить з того, що згідно з вимогами ліберальної демократії, консенсус і політична рівність повинні бути активними і такими, що розвиваються. Для цього кожний громадянин повинен володіти невід’ємним правом формулювати і відкрито демонструвати, кому він надає перевагу. Саме це збільшує і гарантує можливість рівності в управлінні суспільством. Поліархія поліпшує і доповнює принципи демократії, управління більшості шляхом удосконалення системи народного представництва, міцнішої гарантії прав меншості, усунення різних видів політичної нерівності.Теоріями концентруючими увгу на самому процесі здійснення влади є репрезентативна (представницька) і партисипітарна (політичної участі) концепції демократії. Концепція, яка пояснює репрезентативну демократію, виходить із її розуміння як компетентного і відповідального перед народом представницького правління. Воля народу тут не прирівнюється з його прямою участю. Вона існує далеко не по всім питанням і виражається громадянами, як безпосередньо на виборах, так і делегується представницьким органам і депутатам, котрі в межах даних їм повноважень формують загальну волю, а порою і діють супротив неї під свою відповідальність. Відносини між народом і його представниками будуються на основі контролю (електрорального, інституціонального, конституційного), обмеження компетенції у рамках закону. Реально репрезентативна демократія звичайно втілюється в парламентаризмі - системі прав-ління, заснованій на розподілі влади і верховності влади парламенту. Репрезентативна доктрина демократії має як сильні, так і слабкі сторони. В якості достоїнств цієї моделі управління звичай відмічають її здатність гарантувати вільний суспільний устрій і високу ефективність у виконанні суспільних задач. За думкою її прихильників, репрезентативна демократія гарантує порядок і політичну стабільність, оберігає суспільство від масових настроїв і тимчасових захоплень. До недоліків цієї доктрини відносяться: 1. Фактичне усунення народу від влади на проміжку між виборами і тим самим відхід від народовладдя. 2. Неминучу бюрократизацію і олігархізацію влади. 3. Пріорітетній вплив на політику найбільш сильних груп інтересів, перш за все капіталу. 4. Зростання в державі авторитарних тенденцій. 5. Слабку легтимність влади. 6. Широкі можливості політичного маніпулювання, за допомогою складної багатоступінчатої системи влади. Під впливом критики репрезентативна демократія в 60-70 рр. ХХ ст. одержала широке розповсюдження і реально вплинула на устрій інститутів управління теорії партисипітарної демократії. Вона претендує на максимальну відповідність нормативному ідеалу демократії, як народвладдя і його пристосування до сучасного державного і соціального устрою. Ця теорія виходить із трактовки демократії як універсального принципу організації усіх областей суспільного життя, яке забезпечує повагу гідності особи. Демократія повинна бути скрізь: в сім’ї, в школі, універсітеті, на виробництві, в партіях, державі і т.д. Головними цілями партисипітарної демократії є всебічна демократизація суспільства, соціальна емансипація і суспільна самореалізація особи. Участь багатьох людей в управлінні розширює інтелектуальний потенціал для прийняття рішень, збільшує вірогідність їх оптимізації, підвищує стабільність політичної системи і ефективність управління. До радикальних варіантів цієї доктрини примикають політичні концепції нових соціалістичних рухів, наприклад екологістів. Її критики стверджують, що ця демократія не може бути формою життя, універсальним принципом її організації. Передбачувана партисипітарна демократизація політичного суспільства веде до тоталітаризму чи популістського автотаризму. Вона обмежує індивідуальну свободу, створює загрозу приватній власності і підприємництву. Крім того, недоліками цієї демократії є: низька ефективність рішень, які приймаються; зниження інституційної відповідальності посадових осіб; неможливість без примусу залучати до систематичної участі в управлінні більшість громадян. Появи різноманітних концепцій у межах основних постулатів ліберальної доктрини демократії є одним із свідчень її невичерпності як найбільш досконалої форми організації влади. Як бачимо із приведенного вище аналізу демократичних доктрин і форм, кожна з них має як переваги, так і недоліки. Реально існуюча демократія в індустріально розвинених країнах світу прагне поєднувати ідеї самоуправління і партисипітації (головним чиним на місцевому рівні, а частково і на виробництві) з представництвом в масштабі всієї держави. В цілому ж це пріорітетна репрезентативна плюралістична демократія, яка базується на ліберальних цінностях і яка враховує в більшій чи меншій степені деякі християнські і соціалістичні ідеї. Своїми широченними можливостями і перспективами демократія немовби звільнила очікування, які вона не в силах задовільнити. А своїм духом поблажливості і сприйняття всіх поглядів вона відкрила простір у тому числі і для напрямків, які хочуть її знищити. Іншою вона бути не може, так як це – її природа, її перевага. Але цим вона може задовільнити лише деяких, але ніяк не всіх. У людей завжди залишається потреба продовжувати удосконалення до нескінченості примарного абсолютного ідеалу і ніякою політичною системою їх не задовільнити. Тому питання про те, може демократія змінитися на інші форми, має чітку відповідь: це траплялось і раніше, проходить зараз, і може відбутися в майбутньому.Демократія завжди є “роздоріжжя”, так як вона це система свободи, система для якої нема нічого абсолютного. Демократія є пустий простір, в якому можуть розвинутися найрізноманітніші політичні прагнення. Незадоволення демократією, в принципі, можна трактувати, як втому людей від невизначенності, бажання вибрати конкретний шлях розвитку. Але важко дати однозначну відповідь на питання “а чи не повернемось ми в кінці шляху знову на теж саме місце, звідки починали?”. Найкращу відповідь на це запитання дав У.Черчіль, виступаючи в Британськім парламенті 11 листопада 1947р.: “демократія – сама погана форма правління, якщо не враховувати інші…”. 4.Розбудова демократичної держави України. Розвиток демократії в Україні. Для української влади в демократії важливо те, що можна показати, чим можна відзвітуватися чи те, що піддається операціоналізаціи, а вже питання, чи відображає воно дійсний розклад політичних переваг населення, представляється третьорядним. Нелегко нашій владній еліті зрозуміти європейців, що живуть в умовах ліберальної демократії, що відрізняється від електоральної так само, як постіндустріальне суспільство відрізняється від індустріального. Як би там ні було, світ дійсно стає більш демократичним. Відповідно до останнього "Огляду волі", опублікованому у "Фрідом Хаус", до кінця 2002 року у світі нараховувалося 89 вільних країн. У порівнянні з 2001 роком кількість вільних країн збільшилося на чотири, досягши, таким чином, найвищого показника за тридцятирічну історію спостережень. В умовах відкритої політичної конкуренції, поваги до політичних воль і цивільних прав, розвинутого цивільного суспільства і незалежних ЗМІ живуть зараз 2 млрд. 718 млн. чоловік, чи 43,85 % населення планети. У 55 так званих частково вільних країнах проживає 1 млрд. 293 млн. чоловік (близько 21 %). Уряди цих країн не в змозі ефективно боротися з корупцією, забезпечити верховенство права і повагу до політичних прав і цивільних воль, гарантувати чесні і справедливі вибори. У 48 невільних країнах, де проживає 2 млрд. 186 млн. чоловік, чи 35,28 % населення планети основні політичні права і цивільні волі систематично порушуються, або і зовсім відсутні. І, якщо за минулий рік частково вільних країн стало на чотири менше – вони стали вільними, – та кількість невільних залишилося незмінним. Яка демократія потрібна Україні? Україна вже досить довго перетерплює суперечливі і складні трансформаційні зміни. З погляду теорії перехідних процесів – транзитології – Україні, для того щоб успішно завершити демократичні перетворення, необхідно від перехідного етапу до демократії перейти до етапу її консолідації. Іншими словами, після установлення визначеного типу демократії і конституційного закріплення її основних інститутів і принципів, демократичний режим у нашій країні повинен зміцнитися настільки, щоб не тільки забезпечити своє виживання, але і придбати здатність активного опору можливим кризовим явищам. Чи далеко ми просунулися по шляху консолідації? Відповісти на ці питання і просто, і складно. З одного боку, можна з впевненістю констатувати факт побудови в Україні демократії визначеного типу. За шістнадцять років незалежного розвитку наша країна пройшла ряд важливих реперних крапок на цьому шляху: у нас є необхідні для функціонування демократії політичні інститути, прийнята демократична Конституція, регулярно проводяться парламентські і президентські вибори, Україна стала членом міжнародного демократичного співтовариства. До того ж, на відміну від молодих демократій Латинської Америки, для України ніколи не була актуальної погроза антидемократичного перевороту і приходу до влади, скажемо, військових. Іншими словами, імовірність повороту і впевненого руху України в зворотнью від демократії сторону вкрай низка. Але, з іншого боку, хіба ми можемо похвастатися стабільністю інститутів демократії? Ми упевнені, що в Україні, принаймні, два рази підряд у результаті виборів відбудеться мирна і демократична передача влади від однієї групи еліт іншій (так називаний "тест подвійного обороту", запропонований на початку 90-х рр. С. Хантингтоном)? Чи можна сказати, що боротьба за голоси виборців проходить у рівних для всіх учасників конкурентних умовах?Тим часом, для консолідації демократичного режиму життєво важливо, щоб демократія стала єдиним правилом гри. Це стає можливим, по-перше, коли жодна з політично значимих груп не намагається скинути демократичний режим; по-друге, що придушує частина населення переконана в тім, що будь-які політичні зміни обов'язково повинні здійснюватися в рамках установлених демократичних процедур; і, нарешті, коли всі учасники політичного процесу розуміють, що внутрішні конфлікти можуть бути вирішені тільки відповідно до встановлених норм, а їхнє порушення є неефективним і буде занадто дорого коштувати. Консолідуючи, демократія глибоко укореняється в політичних інститутах, громадському житті і суспільній свідомості. Відомі дослідники перехідних процесів Х. Лінц. і А. Степан заключають: "Говорячи про консолідацію демократії, ми не маємо на увазі ні ліберализованих недемократичних режимів, ні псевдодемократій, ні змішаних демократичних режимів, у яких окремі демократичні інститути співіснують з недемократичними, неконтрольованими демократичною державою, інститутами. Тільки демократії можуть стати консолідованими демократіями". На жаль, це поки не про нас. Про складність і неоднозначність демократичного транзиту в Україні свідчать показники стану її основних перехідних процесів. Згідно з уже згадуваними оглядами "Фрідом Хаус", Україна має стабільні загальні показники стану волі і щорічно залишається в категорії частково вільних країн, істотно не погіршуючи, але і не поліпшуючи свій статус. Рейтинг верховенства права в нашій країні залишається стабільним з 1999 р., але знаходиться на досить небезпечному для країни, що прагне до демократії, негативному рівні. У ряді досліджень Україну відносять до категорії країн з чітко вираженою тенденцією безперервного погіршення показників демократизації і навіть говорять про "ерозію волі в Україні". У тий же час, у країні вже три роки підряд поліпшуються показники економічної лібералізації, що свідчить про можливість формування типової для перехідних країн моделі переверненої легітимиційної піраміди, при якій економічні реформи випереджають політичні, роблячи демократичний режим надзвичайно чуттєвим для більш-менш серйозних економічних потрясінь. В даний час, у світовому демократичному співтоваристві вже досягнута згода щодо тих мінімальних вимог, дотримання яких дозволяє тому чи іншому політичному курсу іменуватися "демократичним". Це принципи, що конституюють усяку демократію: суверенітет народу, виборність основних органів влади, формально-юридична рівність громадян, прийняття рішень більшістю голосів. Прагнучи максимально конкретизувати поняття сучасної демократії, Р. Даль поповнив «демократичний мінімум» рядом вимог: 1) контроль обраних представників за урядовими рішеннями; 2) проведення чесних, що виключають усякий примус, виборів; 3) забезпечення права громадян виражати свої погляди по всьому спектрі політичних проблем; 4) гарантування права громадян на пошук альтернативної інформації, джерела якої захищені законом; 5) право громадян виражати свою думку, не побоюючись переслідування по політичних мотивах; 6) право громадян створювати відносно незалежні асоціації й організації, включаючи політичні партії й угруповання за інтересами. За дотриманням цих вимог стежить ряд авторитетних міжнародних організацій, а демократичні уряди намагаються реально враховувати їх при виробленні своєї політики. Таким чином, демократична політична система розглядається зараз як режим, що дає громадянам можливість регулярної і конституційної зміни уряду, якщо вони вирішать це зробити достатньою більшістю і на основі інформації, отриманої з альтернативних джерел. Саме різні підходи до трактування сучасної демократії лежать в основі діалогу "німого з глухим", що відбувається останнім часом між українською владою і представниками Європейського Союзу чи Ради Європи. Український офіціоз, наприклад, постійно повторює про сформовану більшість, а європейці – про права меншості. Не так легко нашій владній еліті зрозуміти європейців, що живуть в умовах ліберальної демократії, що по якості відрізняється від електоральної так само, як постіндустріальне суспільство відрізняється від індустріального. В перші роки незалежності об'єктивно існували складності з комплексним сприйняттям політичних змін. Мало хто задумувався про те, який саме «різновид» демократії вводиться в Україні, досить було простої констатації факту. При цьому під демократією мався на увазі і політичний режим, і суспільно-політичні відносини в широкому змісті даного слова. Сам процес будівництва чи введення демократії часто здійснювався за принципом запозичення, використовувалася спрощена схема копіювання вже існуючих у світовій практиці політичних елементів і процесів. Тобто було відсутнє цілісне сприйняття тієї моделі демократії, яку необхідно будувати з урахуванням національної специфіки і запитів самого носія влади – українського народу.Довгий час вважалося, що в Україні існує посттоталітарна модель політичного режиму, але по прошесті 16 років навряд чи потрібно всерйоз про це говорити, адже на шляху до народовладдя зроблено досить багато серйозних кроків. Створено інститути демократичної влади, конституційно закріплений поділ влади, юридично закріплені права і волі громадян, уведена багатопартійність, розвивається цивільне суспільство. У цей же час, недозволено довго відсутнє однозначне трактування існуючого владного порядку, що значною мірою спростило б шлях до подальших перетворень. Адже адекватне розуміння сьогодення є невід'ємною частиною побудови майбутнього. Сьогодні мало хто розходиться в думках чи деклараціях із приводу предмета Конституційної реформи – звичайно ж, перебудовується, поліпшується демократія. Її основні «муляри» багато говорять про те, якою вона буде: розвиненою, європейською, всенародною і т.д. Однак у риториці ведучих політичних сил не вистачає головного – проекту моделі майбутнього політичного режиму, системи взаємин соціальних, політичних, і ідеологічних елементів, що утворять політичну владу. Ми знову можемо рушити «туди, не знаю куди». Дійсно, дати визначення політичному режиму, що існує в Україні, представляється досить складним. Необґрунтованим фарисейством була би спроба простого уписування українського владного порядку в одну з розроблених політичних парадигм. У нашій державі склалася досить специфічна соціально-політична система, без глибокого аналізу якої, типологія політичного режиму бачиться неможливою. Щоб відповісти на запитання про те, чи є існуюча система демократією і чим вона відрізняється від уже наявних чи теоретичних форм «народного правління», у рамках даної статті як критерії пропонованого аналізу висуваються наступні: -ступінь політичної участі населення і його включеність у процеси прийняття рішень; -адекватність сприйняття громадянами політичних процесів; -наявність політичного плюралізму і воля політичної діяльності; - характер учасників політичного процесу і механізми їхньої відповідальності перед виборцем; - можливість конкуренції між правлячим угрупованням і опозицією. Базовим елементом української політичної системи, як і будь-якої іншої, є носій влади, у даному випадку в Україні їм формально є народ. Через задекларовані механізми прямої демократії, він реалізує свою участь у політичному процесі (право обиратися і бути обраним) через прямі вибори депутатів в органи місцевого самоврядування і парламент, а також через вибори президента країни (Ст. 38, 69-71 Конституції України). Слід зазначити, що український виборець не є однорідною масою, і це багато в чому впливає, і буде впливати на існуючий політичний порядок. Так, у середовищі українського електорату умовно можна виділити три основні групи: • виборець-власник, що усвідомлено робить свій вибір на користь політичної сили, здатної гарантувати його інтереси; при цьому основною мотивацією голосування не є усвідомлення комплексної ідеологічної доктрини, а система пріоритетних інтересів, що згодом можуть перетерплювати зміни. • ідеологічний виборець, що голосує за визначену систему організації суспільства, що він усвідомлює чи вважає, що усвідомлює; • невиборець – громадянин фактично не включений у політичний процес, або через недовіру до політичних сил узагалі, або внаслідок приналежності до маргінальної частини населення, що не має мотивації захищати свої права (майнові, політичні, соціальні й ін.). Спираючись на дані останніх соціологічних досліджень, можна з упевненістю сказати, що кількість виборців в Україні значно перевершує, кількість тих, хто не хоче брати участь у політичних процесах. За даними центра ім. А. Разумкова (27січня – 3 лютого 2004р.), порядком 80% українських громадян готові йти на вибори і лише 8,8% твердо вирішили не голосувати. Прямим свідченням на користь оцінки електоральної активності українців як високої є дані ЦВК. Так, у середньому, за період 1998-2002 років загальна активність виборців склала – 71,84% (2002 – 69,39%, 1999(другий тур)–74,92%, 1998–71,21%). Статистика підтверджується даними опитування, проведеного фондом "Демократичні ініціативи" і Центром політичних і соціальних досліджень "СОЦИС" (26.12.2003-5.01.2004), що свідчать, що лише 5,5% виборців не пішли б на вибори. Потрібно, звичайно, врахувати погрішність вибірки і взяти до уваги значний відсоток українців перебуваючих за кордоном і не приймаючих участі в голосуванні. І все-таки відсоток залишиться досить високим. Свідченням на користь збільшення частки прагматичних виборців-власників є і підвищення рівня суспільних чекань, зв'язаних саме з конструктивною роботою політичних сил. Зросло число виборців, які готові віддати свої голоси представнику «третьої» сили, орієнтованої на творчу політичну діяльність. При цьому існує значний зріст недовіри і до політиків і до політичних партій, не здатних реально відповідати на запити суспільства.Трохи гірше обстоїть справа з можливістю бути обраним. У даному випадку можна говорити про невідповідність задекларованих норм прямої демократії реальному положенню речей. Для середнього українського громадянина право бути обраним, складно реалізувати. Пов'язано це в першу чергу з тим, що за оцінками аналітиків Комітету виборців України, під час виборчої кампанії 2002 року ціна одного голосу виборця коливалася від 1 грн. до $4, у залежності від популярності кандидата чи партійного бренда. Таким чином, навіть у випадку якщо система виборів не перетерпить змін, для того щоб бути обраним у народні депутати претендент повинний мати, у середньому, близько 560 тис. $, що забезпечить йому підтримку 280 тис. виборців. Щоб бути обраним Президентом України, претендент повинний мати стан як мінімум у 30 млн. $, що зможе забезпечити йому підтримку 15 млн. виборців. Проведений вище аналіз дозволяє зробити кілька проміжних висновків: 1. Українські виборці хочуть і готові реалізовувати своє конституційне право обирати. 2. Більшість виборців роблять усвідомлений вибір, ґрунтуючись на чіткому розумінні своїх інтересів чи ідеологічних переваг. 3. Держава гарантує громадянам можливість політичного волевиявлення, при обмежених можливостях бути обраними. 4. Сформована система визначає опосередковану участь громадян у прийнятті державних рішень. Виключення прямого втручання громадянина в прийняття державних рішень, говорить про представницький характер української влади, що визначає наявність виборності влади, загального виборчого права, чесних і регулярних виборів, створення партій для конкурентної боротьби, а також інших різноманітних лобістських об'єднань чи груп інтересів. При цьому українська політична система за рядом критеріїв відповідає формальній типологізації. Так, у Конституції України закріплена наявність загального виборчого права (Ст. 70), існують чотирирічний цикл виборів у парламент (Ст.76) і органи місцевого самоврядування (Ст.141), п'ятилітній цикл виборів президента (Ст. 103). Відповідно до виборчих циклів, регулярно відбуваються прямі вибори шляхом таємного голосування. За 16 років незалежності склалася і розвилася багатопартійна система – за даними Міністерства юстиції на 12 лютого 2004 року в Україні зареєстровані і внесені в єдиний державний реєстр 124 партії. Функціонують і розвиваються недержавні громадські організації – основа цивільного суспільства. Однак, що визначає фактором, що дозволяє охарактеризувати систему влади в Україні є, усе-таки, характер політичних суб'єктів і механізм їхньої відповідальності перед виборцем. Специфіка сьогоднішнього українського политикума складається в тім, що інститут партій є недостатньо добре розвинений. Визначальним фактором нерозвиненості партій – відношення до них як до технологічних передвиборних проектів. Найчастіше кількість реальна діючих членів партії в десятки разів менше ніж номінальне. Порозумівається це досить просто – більшість партій в Україні являють собою не більш ніж інструменти лобіювання різних фінансово-промислових груп. У процесі виборчої кампанії такі партії вичленяють нішу нереалізованих політичних чекань громадян і фокусують на ній свою пропагандистську активність. У випадку, якщо ніша обрана правильно – партія проходить у парламент. При проходженні в парламент такі партії чи блоки звичайно розпадаються, поділяються, поєднуються, створюють усілякі фракційні об'єднання і т.д. У результаті, виборцю фактично не до кого висувати претензії з приводу нереалізованості передвиборних програм і обіцянок. Багато в чому це стосується і депутатів, що пройшли по мажоритарних списках. Сформовану кон'юнктуру з працею розбавляють ідеологічні партії, в основному лівої користі, що у силу своєї перманентної опозиційності максимально наближаються до простого політиканства і блокування діяльності лобістських груп. Опозиційність інших політичних сил є ситуативною і визначається, у першу чергу, не ідеологічними чи світоглядними установками, а їхніми бізнесами-групами, що фінансують, прагнучими через прихід до влади усталити свої економічні позиції. Так, спроба створення сильного націонал-ліберального блоку партій не мала успішного продовження і звелася до реваншистських настроїв того крила бізнес-еліти, що фінансувало проект. Однозначним свідченням існування проблеми у відображенні інтересів громадянина, як владою, так і опозицією, є реакція самого суспільства. За даними соціологічних опитувань на січень 2004р. у жодного українського політика баланс довіри-недовіри не були позитивним ("Демократичні ініціативи" і Центр політичних і соціальних досліджень "СОЦИС"). Існуюче положення визначає те, що внутрішня і зовнішня політика держави, багато в чому є відображенням домовленості бизнес-еліт і є наслідком лобістських зусиль найбільш впливових фінансово-промислових груп. У випадку посилення якої-небудь групи чи приходу до влади контр-еліти пріоритети державної політики змінюються, без відповідної кореляції з інтересами виборця.Таким чином, виборність влади номінально існує, однак, реалізувавши своє право вибору, громадянин не може одержати від цього очікуваних політичних дивідендів. Можна зробити висновок, що боротьба відбувається не між цивільними об'єднаннями, а між різними групами впливу, що фінансують «виборчі проекти». У цілому, можна констатувати відсутність реального механізму відповідальності обираються перед виборцями і слабкою розвиненістю процесу демократичної деліберації. Ситуація ускладнюється наявністю у виконавчій вертикалі влади незалежності, що зміцнилася за роки, нової української бюрократії, що також впливає на політичні процеси. Навіть якщо досягнута визначена згода бізнес-еліт (наприклад, створено коаліційний уряд, у якому розподілені квоти між тими, що домовилися) можливо відторгнення елементів, що не прижилися. Важливим елементом консолідації нової бюрократії є приналежність до земляцтв, що можуть значною мірою впливати на політичні процеси. Особливо це стосується органів місцевого самоврядування і виконавчої влади, де приналежність до земляцтва може виявитися вирішальним для політичного вибору. Гарантом стабільності і рівноваги даної системи є посада президента з високими повноваженнями, авторитет якого визнається всіма політичними суб'єктами. З приведених вище фактів можна зробити наступні висновки: 1. Політичний плюралізм в Україні склався і виражається в існуванні різних політичних поглядів і концепцій. 2. Основними політичними суб'єктами є фінансово-промислові групи (через технологічні партії), нова бюрократія й ідеологічні партії. 3. Існує реальна конкуренція між суб'єктами політики, як на базі економічних, так і політичних інтересів; 4. Інтереси виборців мало забезпечуються всіма представленими в политикумі політичними силами. 5. Відсутній чи погано функціонує механізм відповідальності політичних сил перед виборцями. Визначаючи сьогоднішню модель політичного режиму, багато в чому можна погодиться з думкою С.Б. Гавриша, що охарактеризував її як консенсуальну демократію, побудовану на консенсусі еліт (газета «Бізнес» від 26 січня 2004р.). Однак аналіз за заданими параметрами дає можливість оцінити існуючу модель скоріше як перехідну від змагальної олігархії до поліархії. До такого висновку підштовхує характер учасників політичних процесів, їхнє поводження, оцінка механізмів прийняття державних рішень і сутності виборчого процесу. Як позитивні фактори, що говорять про можливість переходу до поліархичної моделі, бачаться – висока електоральна активність населення і ріст цивільної самосвідомості виборців. У випадку, якщо ведучі політичні гравці усвідомлюють необхідність підвищення рівня відповідальності перед виборцем і своєю прямою залежністю від підтримки громадян, перехід до більш демократичного режиму може відбутися досить швидко. Фактори, що впливають на демократичний розвиток України.  Громадяни України, особливо старше покоління, живуть як мінімум за половиною старих, комуністичних, принципів. Старі догми і правила поведінки керують їхніми вчинками, а люди, спираючись на них, і не відчувають їхнього впливу на свої думки і дії. Але існує також і інша група населення, що свідомо керується недемократичними правилами. І це не тільки «комуністи старого загартування», чи нові комуністи; крім них існує ще багато людей зі своїми нормами й ідеалами, що заважають сприймати демократію в тім розумінні, що закладене у визначення цього поняття. Це, наприклад, націоналісти з Західної України, чи соціалісти просто люди без яких-то було б конкретних політичних смаків, але які несвідомо суперечать у своїх думках принципам демократії. Це перший фактор, на мою думку, що впливає на розвиток демократії в нашій країні.  Другий фактор - розмаїтість партій і організацій, що заради самозабезпечення і власного розвитку на суспільних сходах проповідують принципи недемократичного суспільства. Це – комуністи, що обіцяють стабільне життя й економіку (недосяжні мрії); ті ж націоналісти, що призивають боротись за визнання нації; соціалісти – зовсім райдужні мрійники і т.п.. І це ще не весь список таких «обіцяльників», що затьмарюють ока населенню України своїми обіцянками, щоб дістатися до влади. Та й ті ж «демократи» не кращі за всіх інших – ті ж обіцянки і мрії. Рідко знаходиться партія, яка б наполегливо направляла свої дії на дійсний розвиток демократичного суспільства. Третій фактор – це правління держави, і, взагалі, члени уряду. Небачений розвиток корупції у всіх галузях влади після розпаду СРСР сам собою вже заперечує демократію. А хто ж приймає ці рішення і закони, що начебто повинні йти на користь розвитку демократичного суспільства? Ці ж самі голови владних структур, що «правдами і неправдами» проникнули до верхівки суспільства. Народні обранці – депутати – збагачують кишені, а не працюють на користь їх що обирали – народу. І навіть ті, хто не намагаються «нагріти руки в багаття влади», хоча їх не так вже і багато, не можуть протидіяти такій масі інших своїх колег. Деякі з них і не намагаються, а деякі просто так довго жили за іншими принципами, що їм просто не хочеться з ними розставатися.  Четвертий фактор - саме роз'єднаність нашого суспільства в політичних відносинах. Починаючи від простого середньорозвиненого громадянина і закінчуючи людьми, що стоять у правлінні,– більшість не має належної політичної освіти. І це звичайно сказується на рішеннях які приймає держава. Ці рішення не мають належного підгрунтя, тобто вони не можуть бути правильними, якщо їх приймають неосвічені люди. І звичайно, що цієй освіті не було відкіля братися, оскільки все населення колишнього Радянського Союзу виховувалося на пропаганді партії, тобто комуністичних принципах. А значить і те населення, яке б хотіло одержати належну політичну освіту не мало можливості цього досягти. І цей фактор можна вважати основним серед тих, котрі впливають на розвиток демократичної держави, оскільки існує питання: відкіля візьметься демократія в нашому суспільстві, якщо люди не можуть навіть зрозуміти, що це слово означає, не говорячи вже про те, щоб визначити це поняття. Існує ще велика кількість факторів, що можуть вплинути і впливають на розвиток демократії, але ці перераховані фактори – основні в нашій державі і найбільше впливають на розвиток суспілства взагалі. Існують люди в уряді, і в населенні, що щиро вірять у демократичне майбутнє України і намагаються запровадити такі принципи в життя. Будемо сподіватися, що цих людей стане більше і вони візьмуть справу демократичного розвитку країни у свої руки. А якщо цього не відбудеться, то через покоління, можливо не одне, усе-таки таки зміняться старі правила і догми, і тоді запанує на нашій багатостраждальній землі влада народу.
1 2 3 4 5 Категория: Політологія \| Добавил: Aspirant (27.06.2014)
Просмотров: 2482 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: