Реферат на тему:АНАЛІЗ РОЗВИТКУ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ - Політологія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:АНАЛІЗ РОЗВИТКУ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ. АНАЛІЗ РОЗВИТКУ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ Процес розробки цілісної концепції тієї моделі місцевого самоврядування та системи територіальної організації влади, що має бути отримана в результаті реформування, неминуче торкається проблеми потреби внесення змін у Конституцію України. Ключові слова: місцеве самоврядування, розвиток, сучасність, аналіз, громадські слухання, демократія, податкова система, рада, повноваження. Процесс разработки целостной концепции той модели местного самоуправления и системы территориальной организации власти, которая должна быть получена в результате реформирования, неминуемо касается проблемы потребности внесения изменений в Конституцию Украины. Ключевые слова: местное самоуправление, развитие, современность, анализ, общественные слушания, демократия, налоговая система, полномочия. Development of the complete concept of model of local self-management and system of the territorial organization of authority which should be received as a result of reforming, directly concerns problems of necessity of modification in the Constitution of Ukraine. Key words: local government, development, the present, analysis, public hearings, democracy, tax system, authorities. Запровадження місцевого самоврядування - характерна риса кожної держави, яка хоче стати демократичною і правовою, побудувати досконале громадянське суспільство, міцне підтримкою своїх громадян. Приєднання України до Європейської Хартії місцевого самоврядування є доказом намірів дотримуватись європейських принципів управління. Сучасний правовий фундамент такої суспільної трансформації закладений Конституцією України, Законом «Про місцеве самоврядування в Україні», що заклали основу для проведення муніципальної реформи як складової частини широкомасштабної адміністративної реформи в Україні. Виникла можливість ефективного вирішення складних питань місцевого життя, надання територіальній громаді державних та громадських послуг необхідного рівня [1]. Процес розробки цілісної концепції тієї моделі місцевого самоврядування та системи територіальної організації влади, що має бути отримана в результаті реформування, неминуче торкається проблеми потреби внесення змін у Конституцію України. В її межах можна виділити два питання: перше - чи існує об'єктивна необхідність внесення змін у Конституцію України, чи сприятимуть внесені зміни вдосконаленню системи місцевої публічної влади, забезпеченню ефективності її функціонування; і друге - чи на часі такі зміни, чи доцільно їх вносити саме зараз. Для відповіді на ці запитання слід провести аналіз особливостей конституційно-правового регулювання та проблем функціонування системи публічної влади на місцях [6]. На сьогодні є всі підстави стверджувати, що створені правові умови для впровадження базових принципів місцевого самоврядування, таких як: народовладдя; законність; гласність; колегіальність; поєднання місцевих і державних інтересів; виборність; правова, організаційна та матеріально-фінансова самостійність; підзвітність та відповідальність перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб; державна підтримка, гарантії та судовий захист прав місцевого самоврядування. Проблеми становлення та розвитку місцевого самоврядування в Україні знайшли відображення як у Посланні Президента України до Верховної Ради України «Україна: поступ у XXI ст. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 рр.», так і в спеціальній та періодичній літературі [2-5]. На громадських слуханнях Василь Кравченко звернув увагу присутніх на те, що ситуація 2000 р. набагато гірша і складніша, ніж 1990 р., коли приймався перший Закон України про місцеве самоврядування. Піднесення й ейфорія 1990 р. давно минули, а ми і зараз ще не вирішили, що і як робити. Україна повинна йти шляхом укрупнення територіальних громад, а це потребує відповідних змін у Конституції. І це - перша фінансово-економічна й організаційна проблема місцевого самоврядування. Взагалі можна зробити висновок, що країні потрібне принципово нове законодавство про місцеве самоврядування [5]. Згідно з першим законом 90-х років, присвяченим розвитку місцевої демократії, почалась ліквідація радянської моделі організації влади та перехід до місцевого самоврядуванням. Місцевим радам надано статус юридичної особи та представницьких органів державної влади. Законодавчо визначено виключні повноваження місцевих рад з можливістю їх демократичного перерозподілу в галузі господарського і соціально- культурного будівництва з урахуванням демографічних, територіальних, економічних умов і національних особливостей на місцях. Значним досягненням можна вважати скасування підпорядкування рад та їхніх виконавчих комітетів по вертикалі, забезпечення фундаментальних засад самоврядування, таких як виборність, участь громадян, самостійність у вирішенні питань місцевого значення. Деякі фахівці вважають цей закон більш демократичним, оскільки голів обласних рад обирали прямим голосуванням, а ради всіх рівнів мали власні виконавчі комітети. Ради стали суб'єктами комунальної власності з правом розпоряджання нею від імені населення відповідних територіальних одиниць, що сприяло становленню правової, організаційної та матеріально-фінансової автономії місцевих рад як органів місцевого самоврядування. Місцеві бюджети були вилучені з державного бюджету, чітко визначено перелік тих доходів, за рахунок яких мала формуватися доходна частина місцевих бюджетів, значно розширені права відповідних рад щодо їх затвердження та виконання на відміну від наступних законів про місцеве самоврядування. Місцеві ради були уповноважені встановлювати місцеві податки, збори, штрафи та їх розміри, оголошувати місцеві позики тощо [1]. До переваг закону слід віднести можливість визначати самостійно шляхом референдуму базовий рівень місцевого самоврядування у сільських районах. Тобто за взаємною згодою відповідних рад та з урахуванням інтересів населення адміністративно-територіальні одиниці, які мають спільний адміністративний центр, могли об'єднуватися в одну. Це один з найбільш простих шляхів вирішення проблеми оптимізації територіальних громад у сільській місцевості, принципи якого можна було б використати при оптимізації сучасного адміністративно-територіального поділу. Було забезпечено верховенство ради як органу місцевого самоврядування, що представляє відповідну територіальну громаду та здійснює від її імені та за її дорученням усі функції місцевого самоврядування. Рада мала право вирішувати будь-яке питання, віднесене законами України до відання місцевого самоврядування відповідного рівня, а її виконавчі органи - вирішувати ці ж питання, крім тих з них, які повинні вирішуватися виключно на пленарних засіданнях відповідної ради. Однак не було реалізовано чітких принципів розмежування повноважень, що відіграло негативну роль у запровадженні місцевого самоврядування. Деякі ради вважали за доцільне здійснення оперативного управління вирішенням місцевих питань. Далеко не повністю були з'ясовані фінансові засади самоврядування, що послабило реальність влади. Наступний етап розвитку місцевого самоврядування здійснювався в умовах впровадження принципу розподілу влади й трансформації форми державного правління країни у президентсько-парламентську республіку. Запроваджене організаційне відокремлення місцевих рад від системи органів державної влади (роздержавлення) та конституювання їх тільки як органів місцевого самоврядування. Тобто на зміну принципам «муніципального дуалізму», які критикувала демократична опозиція, ідейно-теоретичною основою законодавства стала «громадівська» теорія місцевого самоврядування. Її положення втілено у Законі України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» від 26 березня 1992 р., яким була введена система місцевого і регіонального самоврядування. Сфера місцевого самоврядування зосереджувалась лише в селах, селищах та містах, де, на думку законодавців, членів територіальної громади об'єднували спільні інтереси, що й визначило коло функцій і повноважень відповідних органів місцевого самоврядування. В районах і областях управління здійснювали місцеві державні адміністрації на чолі з представниками Президента України. Тобто в процесі роздержавлення рад виник інститут представника Президента. На цьому етапі тільки ради базового рівня (сільські, селищні, міські) набули всіх ознак органів місцевого самоврядування. Районні, обласні, а також Київська і Севастопольська міські ради діяли поряд із державними адміністраціями, яким були надані повноваження виконавчих органів рад. Ці ради поступово втратили автономність своєї діяльності і перетворилися на представницькі органи регіонального самоврядування [1]. У скрутному становищі опинилися сільські й селищні ради базового рівня місцевого самоврядування. Через недостатність фінансових, людських та матеріальних ресурсів, рівня розвитку своїх територій вони здебільшого виявилися неспроможними самостійно виконувати повноваження органів місцевого самоврядування без відповідної допомоги районної ради. А останні знаходились у фактичній залежності від відповідних районних державних адміністрацій. Саме вони й надавали фінансову допомогу у вирішенні питань місцевого значення. Зміни виявились позитивними для міст зі значним економічним потенціалом, які мали необхідні ресурси для організаційної та матеріально-фінансової автономії. Але тут почали виникати гострі конфлікти між радами обласних центрів та обласними державними адміністраціями за реальне верховенство. Із зазначених причин запроваджену систему організації державної виконавчої влади та місцевого самоврядування піддавали гострій критиці, а вихід вбачали або у відновленні системи рад у її попередньому вигляді з невірою у можливості місцевого самоврядування взагалі, або президентської адміністративної вертикалі з наданням виконавчих функцій місцевим державним адміністраціям. Пошук конституційної моделі територіальної організації влади тривав і під час роботи над проектом Конституції 1993 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про державну владу та місцеве самоврядування в Україні», який став складовою Конституційного договору між Верховною Радою України і Президентом України, укладеного 8 червня 1995 р. Знову було відновлено систему організації державної влади і місцево - го самоврядування на місцях із збереженням місцевого самоврядування лише на рівні сіл, селищ і міст. У районах і областях, містах Києві та Севастополі були створені та почали діяти місцеві державні адміністрації як органи державної виконавчої влади. Ради цього рівня вважались представницькими органами без власного виконавчого апарату з делегуванням суттєвих обсягів повноважень відповідним державним адміністраціям. З 1995 р. голови обласних рад уже не були монопольними керівниками регіонів. Фактична влада в регіонах належала головам державних адміністрацій згідно з Конституційною угодою. Такі зміни відбулись за підтримки регіональних лідерів, які автоматично були призначені на посади керівників відповідних адміністрацій. Нарешті, у Конституції України 1996 р. була закріплена сучасна модель місцевого самоврядування як елемента демократичного конституційного ладу держави (до цього часу інститут місцевого самоврядування конституційно не визначався) [1]. У 1997 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про місцеве самоврядування», який забезпечує повноцінне самоврядування лише на рівні територіальної громади села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста. На рівнях району та області більшість повноважень делегується радами відповідним державним адміністраціям. За такої умови їх голови виконують функції не тільки представників центральної влади, а й фактично керівників виконавчих органів рад. Це призвело до виникнення складних конфліктів між міським та обласним керівництвом у багатьох регіонах України, зокрема в Львівській, Одеській, Вінницькій та інших областях. У подальшому законодавство про місцеве самоврядування поповнилося актами, які суттєво не змінювали модель місцевого самоврядування як елемента демократичного конституційного ладу держави. Це стосується законів «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (1998 р.), «Про столицю України - місто-герой Київ» (1999 р.), «Про місцеві державні адміністрації» (1999 р.). Проведений аналіз свідчить про необхідність визначення чіткого розподілу повноважень між органами державної влади в регіонах та органами місцевого самоврядування, забезпечення законодавчого регулювання на різних рівнях місцевого самоврядування статусу територіальних громад, районних і обласних органів місцевого самоврядування, порядку здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм повноважень органів виконавчої влади. Через неузгодженість законів «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про місцеві державні адміністрації» виникають конфлікти між органами державної влади та органами місцевого самоврядування[1]. Одним з можливих шляхів вирішення цієї проблеми є реформування обласних, районних у містах та районних рад, які на сьогодні в більшості випадків приймають формальні рішення. Значна кількість депутатів цих рад має безпосереднє відношення до районних та обласних виконавчих органів або залежить від них. Досить поширене намагання голів місцевих державних адміністрацій отримати мандат відповідної ради, що є порушенням конституційної норми про не поєднання представницького мандату з адміністративними посадами. Таким чином, порушується принцип самостійності в реалізації повноважень, наданих територіальним громадам, органам та посадовим особам місцевого самоврядування. Разом з тим необхідно значно розширити повноваження рад базового рівня та місцевих голів, які обираються на основі загального, рівного, прямого виборчого права у населених пунктах. Тобто доцільно розглянути можливість переходу на дворівневу систему управління: муніципальну місцеву владу та владу державну - за умови, що функції, повноваження та сфери діяльності таких органів не будуть дублюватися. Важливим напрямом законодавчого регулювання щодо місцевого самоврядування мають стати галузеві нормативно-правові акти, які стосуються відносин у галузі будівництва, житлово- комунального господарства, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту, зв'язку, щодо управління комунальною власністю, у сферах соціально-економічного і культурного розвитку тощо. Дієздатність територіальних громад має бути забезпечена за рахунок локальної нормотворчості, розробки і прийняття відповідних статутів [1]. Відсутність загальноприйнятого порядку розподілу надходжень до бюджету на обласному рівні, розподілу регульованих податків призводить до незацікавленості органів місцевого самоврядування у виконанні бюджету та у розвитку власної податкової системи. З метою втілення єдиних державних стандартів соціальної політики та зближення регіонів за рівнем соціального розвитку необхідно визначити порядок здійснення соціальних платежів на державному та місцевому рівнях. ЛІТЕРАТУРА Ігнатенко О. Місцеве самоврядування: узагальнення проблем поступу // Управління сучасним містом. - 2001. - № 1-3 (1). Кампо В.М. Місцеве самоврядування в Україні. - К.: Ін Юре, 1997. - 36 с. (Б-ка «Нова Конституція України»). Пархоменко В. Проблеми місцевого самоврядування в Україні 1990-х років. - К.: Вид-во в СП «Українська книга», 1999. - 252 с. Основи муніципального права України: Навч. посібник / За ред. М.І. Корнієнка. - К.: Знання, 2000. - 119 с. Український регіональний вісник. - 2000. - № 9. - 16 с. Олена Бориславська // Вибори і демократія. - 2005. - № 3. - 01.01.2006, 10:10.
1 2 3 4 5 Категория: Політологія \| Добавил: Aspirant (28.06.2014)
Просмотров: 517 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: