Суббота, 18.09.2021, 15:36
Главная Регистрация RSS
Приветствую Вас, Гость
Меню сайта
Категории раздела
Архітектура [235]
Астрономія, авіація, космонавтика [257]
Аудит [344]
Банківська справа [462]
БЖД [955]
Біографії, автобіографії, особистості [497]
Біологія [548]
Бухгалтерській облік [548]
Військова кафедра [371]
Географія [210]
Геологія [676]
Гроші і кредит [455]
Державне регулювання [154]
Дисертації та автореферати [0]
Діловодство [434]
Екологія [1309]
Економіка підприємств [733]
Економічна теорія, Політекономіка [762]
Економічні теми [1190]
Журналістика [185]
Іноземні мови [0]
Інформатика, програмування [0]
Інше [1350]
Історія [142]
Історія всесвітня [1014]
Історія економічна [278]
Історія України [56]
Краєзнавство [438]
Кулінарія [40]
Культура [2275]
Література [1585]
Література українська [0]
Логіка [187]
Макроекономіка [747]
Маркетинг [404]
Математика [0]
Медицина та здоров'я [992]
Менеджмент [695]
Міжнародна економіка [306]
Мікроекономіка [883]
Мовознавство [0]
Музика [0]
Наукознавство [103]
Педагогіка [145]
Підприємництво [0]
Політологія [299]
Право [990]
Психологія [381]
Реклама [90]
Релігієзнавство [0]
Риторика [124]
Розміщення продуктивних сил [287]
Образотворче мистецтво [0]
Сільське господарство [0]
Соціологія [1151]
Статистика [0]
Страхування [0]
Сценарії виховних заходів, свят, уроків [0]
Теорія держави та права [606]
Технічні науки [358]
Технологія виробництва [1045]
Логістика, товарознавство [660]
Туризм [387]
Українознавство [164]
Фізика [332]
Фізична культура [461]
Філософія [913]
Фінанси [1453]
Хімія [515]
Цінні папери [192]
Твори [272]
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Главная » Статьи » Реферати » Педагогіка

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Статеворолеві стосунки в історії суспільного розвитку
В основі традиційної системи виховання, взагалі – соціалізації статі лежить так званий первинний розподіл праці між чоловіком і жінкою. Саме він визначив цілком різні умови існування представників різної статі, закріпив за чоловіками право на „зовнішню” діяльність, на засвоєння світу і панування над ним, а отже – на роль суб’єкту історії, а за жінками – право на народження і виховання дітей, на влаштування дому і побуту.
У первісних людей (унаслідок прямоходження і вивільнення передніх кінцівок) відбулись суттєві зміни в життєдіяльності. Їх спосіб життя став менше залежати від умов оточуючого середовища. Відбулись значні фізіологічні зміни передовсім в організмі жінок. У них підвищилась статева сприйнятність (рецептивність), щезла сезонна циклічність у розмноженні, з’явилася здатність частіше вступати у статеві контакти. Вони стали сексуально активнішими. Останнє слугувало тим фізіологічним фактором, який зумовив стійкішу і тривалішу прив’язаність чоловіка до жінки, на основі чого, за словами А. Г. і Г. К. Зайцевих (2002), саме в нього (а не у жінки) стали проявлятися перші психологічні статеві реакції (прообрази статевих почуттів). Первісна жінка скористалася „чуттєвістю” чоловіка, щоб посилити його прив’язаність до себе. За зброю вона вибрала свою сексуальну привабливість і статеву активність. Це забезпечило їй головне – місце біля вогнища і певну частку здобичі для себе і своїх дітей.
Зміни в способі життя первісної жінки позначились на фізіологічному процесі народження дітей. Пересування на нижніх кінцівках призвело до того, що її таз став вужчим. Це суттєво ускладнило пологовий процес: дитина могла залишити утробу матері тільки з недорозвиненим черепом і головним мозком. Вона народжувалася непристосованою до самостійного існування і вимагала тривалої посиленої турботи батьків. Як відмітили Д. Вільямс і Д. Бест (1986), свобода переміщення жінки була обмежена, тому що їй завжди було необхідно доглядати за дітьми. Жінки не могли брати участі в полюванні, оскільки воно не суміщалося з вигодовуванням дітей. Мисливець мусив значну частину часу проводити поза межами стійла, чого не могла дозволити жінка, яка зазвичай була або вагітною, або годувальницею (годували до 4-х років). Тим самим потреба у відтворенні населення остаточно виключила жінок з діяльності, що давала владу і престиж. Таким чином, якщо вже жінка виявилась „прикутою до печери”, логічним було зайнятись їй всіма іншими проблемами „печерного” побуту. На противагу цьому, для полювання і війни вимагалась мобільність і сила, що зробило їх основними заняттями чоловіків. Для суспільства загалом також було бажаним, щоб такими небезпечними справами займались чоловіки, а не жінки, оскільки втрата значної кількості плідниць загрожувала його зникненням.
У первісних суспільствах знаряддями праці були дерев’яні списи, каміння і, власне, руки людини. Оскільки добути багато їжі таким чином було важко, люди жили невеликими групами, в середньому біля 50 осіб. Рівень соціальної рівності був високий: мала здобич вирівнювала розподіл влади і привілеїв. Чоловіки полювали на крупного звіра, жінки й діти збирали горіхи, ягоди, комах, іноді вбивали дрібних тварин. Зазвичай жінка була здатна зібрати необхідну кількість горіхів і ягід лише для своєї сім’ї. Мисливці, навпаки, розподіляли м’ясо всередині цілої групи. Тим самим чоловіки мали більше влади і престижу, ніж жінки. Їх домінування було найбільшим, коли полювання було єдиним джерелом харчування, як у ескімосів. Полігамія, хоч і допускалась, зустрічалась рідко. Їжі було надто мало, щоб мисливець міг забезпечити кілька сімей.
Поява мотик, особливо з металевими наконечниками, ознаменувала початок сучасній соціальній стратифікації. Мотика дала можливість людям селитися в одному місці і тим самим нагромаджувати значну кількість запасів. Житло стало більш ґрунтовним, поселення стали розширятися, а створення стабільних економічних надлишків привело до спеціалізації в сфері виробництва засобів існування, що, в свою чергу, призвело до соціальної нерівності. Оскільки металева зброя була ефективнішою, вперше за все існування людства війна стала вигідною альтернативою технологічним інноваціям як засобу збільшення додаткового продукту [5; 87–88]. Розвиток скотарства і ведення воєн, які мали на увазі відрив від дому на тривалий період, були знову ж таки несумісними з вагітністю і доглядом за дитиною, і тому жінки неповною мірою мали доступ до виробництва їжі. В цих умовах стала практикуватися елітарна полігамія: лише багаті мали право мати кілька дружин, при цьому жінки піддавалися значним обмеженням: вони могли спілкуватися лише з іншими дружинами і їх дітьми.
Поява плуга і плужного землеробства збільшила врожайність, вироблення додаткового продукту, що спокушало еліту на все більшу експлуатацію своїх сородичів – простолюдей. Плуг здійснив великий вплив на моделі ґендерної стратифікації, бо, по-перше, він був монополізований чоловіками, а, по-друге, великі поля розташовувались на значній відстані від дому, що погано суміщалося з практикою грудного вигодовування. Тому в культурах плужного землеробства жінки приносили значно менше матеріальних плодів, ніж у мотижних культурах. Землеробство стало основою для соціальної стратифікації, оскільки вимагало особливої моделі успадкування, що впливало на шлюб і сексуальну поведінку.
Земля стає об’єктом успадкування. На той момент технології давали змогу прогодувати за рахунок ділянки землі лише певну кількість людей, а тому з’явилась необхідність контролювати кількість нащадків. Основною формою шлюбу стала моногамія, оскільки за полігамії кількість спадкоємців зростала безконтрольно. Щоб власність чоловіка не потрапила до чужих дітей, жіноча дошлюбна і шлюбна поведінка мала регулюватися законом і відповідати традиціям. Турбота про жіночу незайманість випливає з їх статусу „передавачів” чоловічої власності.
У фахівців немає жодної думки чи якихось точних даних про характер ґендерної взаємодії в далекому минулому. Одні з них вважають, що часи палеоліту і неоліту – 50–20 тис. років тому – були ґендерно нейтральними, тобто взаємини між чоловіками і жінками не мали на той час суспільної значущості. Інші кажуть, що на зорі історії панував матріархат. При цьому дехто визначає цей устрій як панування жінок. Інші ж вважають, що матріархат насправді передбачав партнерські відносини між чоловіками і жінками. Це партнерство начебто було зруйноване з появою і розвитком „технологій війни”, що утвердили перевагу грубої сили.
Про „соціальне партнерство” між чоловіками і жінками в доісторичні часи розповідають легенди, пересказані деякими античними авторами. „Золотий вік” ґендерної гармонії описаний, наприклад, у відомій праці Гесіода „Труди і дні”. Той самий мотив домінує і в переказаній Платоном легенді про загибель Атлантиди. Платону належить переказ і іншої легенди – про „таємницю статі”, про первинну андрогінність – цілісність стародавньої людини, в якій наче б то рівною мірою вживалися обидва начала – і „чоловіче”, і „жіноче”. І про гріхопадіння цієї людини, що потягнуло за собою розпад на дві половини. Проте в давніх міфах не сказано ні слова ні про „природне” призначення чоловічої і жіночої статі, ні про ієрархічну підпорядкованість однієї статі іншій; вони говорять лише про їх взаємозв’язок – взаємозалежність.
Але це – доісторичні міфи, і багато дослідників не схильні їм довіряти. А тому доводять, що не було ні матріархату, ні архаїчного ґендерного партнерства – історія людства від самого початку формувалася як історія чоловічого панування і жіночої залежності. Таке панування чоловіків над жінками і позначається поняттям „патріархат”. Саме таку точку зору поділяє, наприклад, Е. Гідденс. Він твердить: „хоч ролі, які грають у різних культурах чоловіки й жінки, можуть суттєво відрізнятися, донині не виявлено такого суспільства, в якому жінки були б наділені більшою владою, ніж чоловіки” [2]. На його думку, загальна розповсюдженість патріархату зумовлена не пануванням чоловічої фізичної сили, а передовсім материнськими функціями жінок, оскільки до розповсюдження надійних засобів попередження вагітності жінки перебували цілком у полоні біологічних особливостей своєї статі. Часті пологи і постійні турботи по догляду за дітьми робили їх залежними від чоловіків, у т. ч. і в матеріальному відношенні.
В античному суспільстві панував принцип підпорядкування тілесного/жіночого начала розумному/чоловічому. Піфагор, наприклад, заявляв: „Існує позитивний принцип, який створив порядок, світло, чоловіка, і негативний принцип, який створив хаос, сутінки і жінку”. Арістотель, у свою чергу, роз’яснював: „Жінка – це самка через певний брак якостей... Жіночий характер страждає від природної дефективності ... Жінка є лише матеріал, принцип руху забезпечений іншим, Чоловічим началом, кращим, божественним”. Він називав жінку як „безсильного чоловіка” внаслідок якогось недоліку. Сократ говорив: можна вважати щастям, що ти народився чоловіком, а не жінкою. Платон твердив, що душі боягузливих і недостойних чоловіків після їх смерті переселяються в жінок.
На відміну від Спарти, де чоловіки і жінки мали майже рівні права, афінська жінка була позбавлена багатьох прав. Вона проживала на жіночій половині будинку (гінекеї), без дозволу не могла виходити з дому, тим більше без супроводу. Жінку часто називали „ойкуремою”, що означало щось середнє між знаряддям для дітородіння і річчю для догляду за господарством. До шлюбу афінянки жили в затворництві, лише зрідка виходячи з дому для участі в релігійних церемоніях. Та й після шлюбу, чим рідше показувалися жінки на людях, тим більше гордилися ними батько й чоловік.
Не вирізняється ґендерною терпимістю і християнство. Все, що пов’язано з плоттю, для істинного християнина гріховне, і вмістилище гріха – жінка. Земна жінка не рівня чоловікові. Вона гріховна, як гріховна її праматір Єва. Підпорядкований стан жінки закріплено в релігійних ученнях. У християнському вченні жінка – це джерело зла, корінь усіх гріхів, „ворота, через які входить диявол”. Не випадково саме жінки становили основний контингент жертв інквізиції.
З XI століття становище жінки почало покращуватись. У період хрестових походів багато жінок залишалося без нагляду чоловіків і зіткнулися з необхідністю самостійно розпоряджатися сімейною власністю. З другого боку, „перетворенню жінки на даму” сприяв і духовний ріст самих чоловіків. Багато з них поверталися з хрестових походів не лише зі здобиччю, але й збагатившись уявленнями про життя в інших країнах, де домінувало більш гуманне ставлення до слабкої статі. З часом певну стабільність в життя жінки внесла і сама церква – шлюбні закони повністю перейшли під юрисдикцію духовенства, яке засуджувало розлучення ще більше, ніж шлюби.
Основний культ епохи Відродження – здорова жінка, яка втілює ідею плідності й материнства. Ніколи до цього коханню і красі не приділяли стільки уваги. Після тисячолітнього релігійного аскетизму Європа переживала першу сексуальну революцію.
Де-юре рівність статей у суспільстві проголосила Французька буржуазна революція (1789–1794), але фактично в більшості європейських країн існувала ґендерна асиметрія в усіх сферах громадського і державного життя.
З середини XIX ст. питання про включення жінок в освітній процес стає актуальним в усій Європі, а з кінця 70-х років європейські жінки отримують доступ до вищої освіти.
У новій історії ставлення до жіночого питання в суспільстві було неоднозначним. На противагу ідеологам фемінізму, що зароджувався у другій половині XIX ст., А. Шопенгауер, Ф. Ніцше стверджували, що природа обдарувала жінку лише брехливістю, схильністю до зрад, невдячністю тощо. Жінка мусить мати хазяїна. Вольтер писав: „Жінка – це людська істота, яка одягається, балакає і роздягається”.
В українському суспільстві жінка традиційно відігравала велику роль. Зі смертю чоловіка вона ставала главою сім’ї. Вдова передавала господарство сину лише зі старістю. І за життя чоловіка дружина часто брала участь у його справах. Хоч традиційно при всьому цьому підкорення чоловікові було обов’язковим, що виражалось у відомій приказці: „Жінка небита, як хата невкрита”. Коли в середині XVII ст. більша частина України перейшла під юрисдикцію Московської Русі, її народ опинився в новому патріархальному порядку з приниженням жінки, позбавленням її будь-яких прав („Для женщин и скота нет суда”).
І проте, у порівнянні з жінками Московії українська жінка традиційно користувалася істотною свободою дій, навіть без огляду на включення в нову патріархальну соціальну структуру. Французький мандрівник С. Де Боплан дивувався під час подорожі Україною у XVII ст. „відносно вільним становищем українських дівчат”. Навіть дошлюбний секс української дівчини не так жорстоко засуджувався як у північних сусідів. Що ж до сватання, то українські жінки взагалі часто перехоплювали ініціативу. На відміну від російської практики, де всі рішення про шлюб дитини приймали батьки, в Україні закон вимагав добровільної згоди нареченої на укладення шлюбу.
Не дивлячись на численні культурні відмінності, з тих часів як Україна фактично стала частиною Московії, два суспільства розвивались у подібних, ґендерно зумовлених сферах діяльності. Те, що продовжувало розділяти їх, то це традиційно низький статус жінок у Московській Русі і, навпаки, висока повага, якою в Україні завжди користувалася жінка.
Заклики до зміни життя жінок зазвучали в Україні, як і в усій Російській Імперії, наприкінці XIX – початку ХХ ст. На початку ХХ ст. радикали вдало провели в життя ідею особистої свободи жінки. В результаті радянські реформи 20-х років значно випередили свій час. І все-таки традиційні сексистські ідеї зберегли домінуюче становище в радянській культурі. Українська жінка теж була вписана в патріархальну структуру суспільства.
Радянський тоталітаризм, який розвинувся в 30-х роках ХХ ст., був у своїй сутності чоловічою культурою. Офіційний тілесний канон радянського мистецтва 30-х років ХХ ст. характеризується надміром оголеної чоловічої плоті – паради з участю напівоголених гімнастів, численні скульптури спортсменів, розквіт спортивної фотографії. Щоправда, на відміну від нацистського, у радянському мистецтві геніталії завжди прикриті, його тілесний еталон більше нагадує унісекс. Але цей „унісекс” як в естетиці, так і в педагогіці, був сильно маскулінізований. Радянська „рівність статей” мовчазно передбачала підгонку жінок, включаючи й їх тіло, до традиційного чоловічого стандарту (всі однаково працюють, всі готуються до праці й оборони, ніяких особливих жіночих проблем тощо). Одним з аспектів цієї політики була і лицемірна більшовицька сексофобія. Соціальна несвобода поглиблювалась глобальною фемінізацією інститутів соціалізації й персоніфікувалась у домінантних жіночих образах (виховання матір’ю, вихователькою в дошкільних закладах, учителькою в школі).

Література:
Зайцев А. Г., Зайцев Г. К. Педагогика счастья (Валеология семьи). – СПб: Союз, 2002. – 320 с.
Хубер Д. Теория гендерной стратификации // Антология гендерной теории. – Минск: Пропилен, 2000.
Коменский Я. А. Великая дидактика // Коменский Я. А. Локк Д., Руссо Ж. Ж., Песталоцци И. Г. Педагогическое наследие. – М.: Педагогика, 1987. – 450 с.
Гельвецій К. А. Про людину, її розумові здібності та її виховання // Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. – М., 1971. – 420 с.
Руссо Ж. Ж. Эмиль, или О воспитании // Коменский Я.А., Локк Д., Руссо Ж. Ж., Песталоцци И. Г. Педагогическое наследие. – М.: Педагогика, 1987. – 450 с.
Педагогические идеи Роберта Оуэна. – М., 1940. – 260 с.
Даденков М. Ф. Історія педагогіки. – К., 1947. – С. 129.
Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. – Тернопіль: Тернопіль, 1994. – 358 с.
Филиппова Г. Г. Психология материнства. – М.: Изд-во Института Психотерапии, 2002. – 240 с.
Ушинський К. Д. Про народність в громадському вихованні // Вибрані пед. твори. в 2-х томах. – Т. 1. – К.: Рад. Школа, 1983. – С. 43–103.
Ушинський К. Д. Проект учительської семінарії // Вибрані пед. твори. в 2-х томах. – Т. 1. – К.: Рад. Школа, 1983. – С. 31–55.
Русова С. Ф. Нова школа // Вибрані пед. твори. – К.: Освіта, 1996. – С. 207–218.
Русова С. Ф. Націоналізація школи // Вибрані пед. твори. – К.: Освіта, 1996. – С.293–297.
Ващенко Г. Г. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. – 191 с.
Блонский П. П. Очерки детской сексуальности // Избр. пед. и псих. Про-изведения. – Т. 1. – М.: Педагогіка, 1979. – С. 202–277.
Макаренко А. С. Педагогические сочинения в восьми томах. – М.: Педа-гогіка, 1985.
Кон И. С. Сексуальная культура в России: клубничка на березке. – М., 1997. – 300 с.
Колбановский В. Н. О половом воспитании подрастающего поколения // Советская педагогика. – 1964. – № 3. – С. 27–32.
Сухомлинський В. О. Вибрані твори в п’яти томах. – К.: Рад. Школа, 1976–1978.
Бовуар С. Второй пол. – СПб: Питер, 1997. – 218 с.
Кравець В. П. Теорія і практика дошлюбної підготовки молоді. – К.: Ки-ївська правда, 2000. – 688 с.
Мани Дж., Такер П. Ориентация // Сексология (хрестоматия). – СПб: Питер, 2001. – 512 с.
Вейнингер О. Пол и характер. – М.: Латард, 1997. – 358 с.
Категория: Педагогіка | Добавил: Aspirant (07.08.2018)
Просмотров: 283 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *: