РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Роль духовних цінностей у вихованні - Педагогіка - Реферати - Каталог статей

Вступ Виховний ідеал формувався протягом усієї історії українського народу. Цей ідеал викристалізувався у формі ставлення в народі до сім'ї та праці, в особливостях засвоєння, збереження й розвитку духовної культури, вияві громадянських почуттів, дотриманні обов'язку, захисті прав і свобод українського народу. Безперечно, досягнення цього ідеалу на практиці залежало від багатьох чинників — державного устрою, світогляду як окремого індивіда, так і суспільства загалом, від моралі та релігії, рівня розвитку культури, національних прикмет тощо. У сучасних умовах на виховний ідеал мають орієнтуватися державна політика, сім'я, школа, суспільство. Виховний ідеал української нації знаходить своє відбиття не лише у традиціях та звичаях народу, фольклорі, художній літературі, а й у національних освітніх та виховних системах. У виховному ідеалі таїться дух нації. Адже нація зберігається там, де її дух, традиції, інтереси визнаються пріоритетними і захищаються всіма засобами, аж до крайніх. Це підтверджується прикладами всієї світової історії. Виховний ідеал творився століттями і за традицією сьогодні має переходити від старших поколінь до молодших, які той ідеал доповнять і вдосконалять. Він стоїть в одному ряду з досягненнями інших цивілізованих народів. 1. Молодь як особлива соціальна група Молодь — це суспільне диференційована соціально-демографічна спільнота, якій притаманні специфічні фізіологічні, психологічні, пізнавальні, культурно-освітні тощо властивості, що характеризують її біосоціальне дозрівання як здійснення самовиразу її внутрішніх сутнісних сил і соціальних якостей. Молодь тому і є специфічною спільнотою, що П суттєві характеристики і риси, на відміну від представників старших поколінь і вікових груп, знаходяться в стані формування і становлення. Сутністю молоді та проявом її головної соціальної якості є міра досягнення нею соціальної ' суб'єктності, ступінь засвоєння суспільних відносин то інноваційної діяльності. Розуміння молоді як субсоцієтальної спільноти, гетерогенної (тобто складної та багатовимірної) за характером, дозволяє виділити в її складі ряд внутрішніх гомогенних (тобто досить однорідних) груп, що об'єктивно займають в структурі суспільства відмінне положення, відрізняються широтою і змістом сфер діяльності, специфікою духовного світу і, відповідно, відіграють у процесі розвитку суспільства неоднакову роль. Такий підхід дає змогу більш адекватно і диференційовано проаналізувати окремі контингенти молоді в ході .конкретно-соціологічних досліджень. Нині в соціології молоді відбувається науковий пошук у напрямку виділення її сутнісних характеристик як особливої соціальної спільноти. Він може бути плідним у тому випадку, якщо піддати науковому аналізу провідні сфери життєдіяльності молоді і в кожній з них виділити найбільш характерні риси. Такий підхід значно відрізняється від тенденції, яка існувало в недалекому минулому, до значного звуження рамок соціального обличчя молоді її соціально-статусними характеристиками, яке випливало з відповідного звуження предмету соціології як науки про соціальну сферу в цілому до переважно соціально-структурної проблематики. Тепер на перший план, крім зазначених характеристик молоді, висуваються форми її життєдіяльності, спосіб життя, зміст спільнісної та групової свідомості, о також діяльність соціальних інститутів, що покликані не лише здійснювати функцію контролю і управління процесами в молодіжному середовищі, але, перш за все, визначати запити, потреби, інтереси молоді та сприяти створенню належних умов для її ефективного соціального старту. Дослідниками висловлюється думка, що конкретизація сутнісних рис молоді з метою їх подальшого емпіричного аналізу може здійснюватись як по лінії виділення основних віх соціального становлення особистості, так і за сукупністю характеристик, властивих різним групам всередині самої молоді. У першому випадку аналізу підлягають час настання правової відповідальності (часткової і повної), повноліття, можливість приступити до праці, одруження і створення сім'ї, виховання дітей, здобуття професії, досягнення соціально-економічної самостійності, тощо. У другому випадку молодь розподіляється на внутрішньовидові групи і для кожної з них (робітничої, селянської, учнівської і т.ін.) виділяється найбільш характерний набір ознак способу життя в основних сферах життєдіяльності. Питання про характерні особливості і специфічні риси молоді тісно пов'язане з питанням про вікові межі періоду молодості, оскільки їх вирішення допомагає конкретизувати програми соціологічних досліджень, а значить сприяє одержанню репрезентативних (тобто таких, що описують всю сукупність) даних, підсилених статистичною базою. Традиційно в радянській соціології вважалося, що рамки молодіжного віку містяться в інтервалі від 16 до 30 років. Однак в останній час все більшого поширення набувають погляди, згідно яких вік молоді своєю нижньою межею сягає 14, а верхньою — 35 років. В основі цього лежить висловлене рядом науковців міркування про пролонгацію (або продовження) часу молодості, збільшення віку вступу у трудове життя, підготовки молоді до праці, досягнення економічної незалежності від батьків та держави. Це відображає об'єктивні процеси в житті та розвитку людства: з одного боку, все наполегливіше висувається завдання більш ранньої соціалізації молоді, включення її до трудової практики на більш ранніх етапах, з другого — зростають межі середнього і старшого віку, тривалості життя в цілому, продовжуються терміни навчання та соціально-політичної адаптації, стабілізації сімейно-побутового статусу молодих людей. Однак, виходячи з певних практичних міркувань та ресурсів держави, у прийнятому Законі України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді» записано: молоддю вважаються молоді громадяни віком від 15 до 28 років. Слід наголосити, що свідомість молоді є цілісним діалектичним переплетінням всіх її складових рівнів, які вирізняються суто з міркувань логіко-теоретичного характеру та з метою полегшення процесу соціологічного дослідження. Тому, наприклад, соціальна установка як така включає у себе також елементи когнітивного рівня і є емоційно забарвленою, а переконання містять у собі і емоційні, і поведінкові компоненти. Цілісність сукупності всіх складових свідомості молоді не виключає наявності протиріч як всередині кожного рівня, так і в їх взаємодії, і ця суперечливість, будучи внутрішнім джерелом духовного розвитку особистості, дає можливості для його подальшого вдосконалення. Однак внутрішня суперечливість духовного світу молоді повинно мати свою межу, тому що роздвоєність знань і переконань, емоцій, почуттів та соціальних установок може призвести до руйнації цілісності особи, її дисгармонійності, духовного дискомфорту. Проявами такого порушення міри можуть виступати, з одного боку, двоякість моралі і свідомості взагалі; почуття та емоції, що взаємно виключають одне одного, суперечливість поведінкових установок, а з другого — невідповідність між словом і ділом, свідомістю і діяльністю. Такі явища у молодіжному середовищі отримали назву соціальної незрілості, інфантилізму і фіксуються дедалі більшим колом науковців Черниш Н. Соціологія молоді. – Львів, 1996. – С. 39. . 2. Духовність та духовна культура Особливої уваги суспільства потребує проблема формування духовної культури. Проте сьогодні модним стало вважати, що духовність, духовна культура особистості формується насамперед завдяки релігійному вихованню. Але духовність, духовна культура — це ціла система інтелектуального, морального, художньо-естетичного, емоційно-чуттєвого розвитку особистості. Духовна культура особистості складається з таких основних компонентів:— культура інтелектуальна (знання, мислення, наукова організація праці);— культура моральна (честь, гідність, культура почуттів, статева культура);— культура спілкування (комунікативні здібності, духовні запити, культура мови);— національна культура і національна самосвідомість;— художньо-естетична культура;— християнська морально-етична культура, релігійні заповіді і традиції;— родинно-побутова культура;— політична, правова, екологічна культура особистості. Отже, формування духовності, духовної культури особистості — це формування її свідомості, світогляду, прилучення до економічного, політичного і культурного життя народу; це уклад життя сім'ї, роду, народу, нації. У основі понять «народ», «нація» лежать стійкі одвічні традиції — трудові, моральні, естетичні тощо. Народні традиції — це форми діяльності та поведінки людей, звичаї, правила, цінності, уявлення, які мають міцне історичне коріння та передаються з покоління в покоління. Традиції створюються на основі тих форм діяльності, які не раз підтвердили свою ефективність, суспільну вагу та індивідуальну користь. Це важливий чинник регуляції життєдіяльності людини, основа її виховання. Традиції і звичаї бувають ро-динно-сімейні, регіональні й загальнонаціональні. Серед численних традицій та звичаїв чільне місце належить культуротворчим і духовнотворчим, політичним і державотворчим. Традиції, звичаї та обряди об'єднують минуле й майбутнє народу, старші й молодші покоління, інтегрують етнічну спільноту людей у високорозвинену сучасну націю. Це своєрідні одвічні духовні підвалини розвитку народу, нації, які втілюють у собі найкращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому та естетичному житті. Практично прилучаючись до традицій, звичаїв і обрядів народу, молодь убирає в себе їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний та естетичний зміст і поступово стає невід'ємною частиною рідного народу, нації. Роль традиції у розвитку людства Г. Ващенко порівнював із роллю пам'яті в розвитку окремої людини. Основна функція пам'яті полягає у збереженні набутого досвіду. Коли б людина не володіла пам'яттю, коли б вона не зберігала попередніх вражень, уявлень та думок, вона не тільки б не рухалась уперед, а взагалі не могла б існувати, бо тільки попередній досвід дає їй змогу успішно пристосовуватись до умов життя й боротися за своє існування. Таке саме значення традицій і в розвитку людства та окремих націй. «Особливо ж велику роль відіграють традиції, — пише Г. Ващенко, — у збереженні нації. Націю звичайно визначають як цілісність поколінь минулих, сучасних і майбутніх. Таку цілісність підтримують передусім традиції. Завдяки їм зберігається й розвивається національна мова, без якої неможливе існування нації, зберігається релігія, звичаї, здобутки мистецької творчості, світогляд, народні ідеали — все те, що створює обличчя народу, що відрізняє його від інших народів» Ващенко Г. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. – С. 101-102. . А далі він зазначає: «Традиційний ідеал людини — це не вишивана сорочка, яку можна скинути і все ж таки залишитись українцем. Ідеал людини — це те найкраще, що створив народ у розумінні властивостей людської особовості та її призначення» Там само. – С. 103. . Осердям українських виховних традицій є духовні здобутки і народні ідеали, пов'язані з народним світоглядом, релігією, мораллю та історією українського народу. Як твердить професор О. Вишневський, і з ним не можна не погодитись, «виховні традиції мають вирішальне значення для відродження національного характеру — в людині і в народі» Вишневський О. Сучасне українське виховання. – Львів, 1996. – С. 73. . 3. Формування духовних цінностей у молоді Засобом гармонійного розвитку особистості завжди було, є і буде мистецтво. Кіно, театр, твори малярства, музика тощо пробуджують інтерес до знань у всіх сферах людської діяльності. Розвинути любов до мистецтва, пробудити молоді потребу в ньому, інтерес до нього, навчити розуміти мистецтво, відчувати його красу — означає багато зробити для формування особистості. Свідомість є властивістю людської особистості і являє собою усвідомлення людиною навколишнього середовища, самої себе, свого ставлення до нього. Чим глибше і повніше пізнає людина навколишній світ і чим більше вона керується набутими знаннями у своїй діяльності, тим більше ця її діяльність є свідомою. «Самосвідомість — це усвідомлення людиною себе самої у своїх відношеннях до зовнішнього світу та інших людей» Психологія // За ред. Г. С. Костюка. – К., 1968. – С. 510. . Вона має багато різних форм свого вияву, наприклад: самовідчуття, самоспостереження, самоаналіз, самооцінка, самокритика, які пов'язані здебільшого з пізнавальною діяльністю людини. Інші форми вияву самосвідомості: самопочуття, самолюбство, самовихваляння, самовпевненість, самоприниженість, скромність, пихатість, почуття відповідальності, власної гідності і т. д. пов'язані переважно з емоційною стороною психічної діяльності людини. І нарешті, такі вияви, як стриманість, самовладання, самоконтроль, ініціатива, самодіяльність, самодисципліна тощо, пов'язані з вольовою стороною психічної діяльності людини. Основні форми вияву самосвідомості особистості тісно пов'язані з усіма сторонами її життя й діяльності. У юному віці самосвідомість є центральним утворенням у духовному розвитку особистості. Виникає уявлення про себе вже як дорослого, прагнення бути дорослим, діяти так, як дорослі. Ці зрушення французький мислитель Ж.-Ж. Руссо називав «другим народженням». Однією з форм самосвідомості особистості є її ідеали, тобто взірець досконалості, найвища мета прагнень. Молоді властиво шукати ідеалів у історії, в навчанні, праці, спорті, поведінці. Ідеал — це приклад для наслідування. В ідеалах юнаки та дівчата ідеалізують себе. Часто ідеалом стають батьки — робітники, військові, вчені, учителі, товариші, односельці, яких люди шанують за працьовитість, мужність, чесність і справедливість. Ідеали учнівської молоді розвиваються й формуються під впливом художніх творів, кінофільмів, у контактах із дорослими. Але, не маючи достатнього досвіду, діти і підлітки іноді хибно розуміють вчинки і поведінку людей. Це спричинює прагнення наслідувати негативне. Тому батьки і вчителі повинні керувати формуванням у молоді ідеалів. «Самосвідомість людини яскраво виявляється в трудовій і політичній активності, в культурі праці і поведінки, у регулюванні задоволення власних потреб. Вона є основою переконань людини, принциповості й вимогливості до себе і до інших... Щоб самосвідомість у різноманітних її виявах стала ґрунтом для самовиховання, потрібно допомогти молоді зрозуміти самих себе, реалізувати свої ідеали та інтереси, подолати перешкоди, що виникають у процесі виконання доручень і самозобов'язань» Проколієнко Л. М., Ніколенко Д. Ф. Сімейне виховання. – К., 1981. – С. 26. . Сьогодні в умовах будівництва незалежної, суверенної Української держави особливого значення набуває формування не лише громадянської, а й національної самосвідомості. Формування національної самосвідомості передбачає засвоєння молоддю своєї етнічної спільності, національних цінностей (мови, території, культури), відчуття своєї причетності до розбудови української державності, патріотизму, що сприяє утвердженню власної національної гідності, внутрішньої свободи, гордості за свою землю. Національна ідея має бути не просто атрибутом національної свідомості, чисто духовним феноменом, а поштовхом до практичних справ. Необхідною умовою національного відродження є відмова від почуття національної меншовартості, національної неповноцінності, що прищеплювалося віками і призвело до втрати історичної пам'яті, ознак національно-культурної гордості, національної мови, до втрати багатьох цінностей, які визначають обличчя нації, що сьогодні загрожує не тільки нашій державній незалежності, а й нашому існуванню як нації. Формування національної самосвідомості передбачає освоєння молоддю своєї етнічної спільності, оволодіння національними цінностями і насамперед мовою свого народу. Але сьогодні постала проблема виживання української мови. Це звучить парадоксально: під загрозою мова незалежної держави! Під загрозою зникнення державної мови! Пояснюється це тим, що більшість громадян України не звертають ані найменшої уваги на те, як вони говорять і пишуть, механічно, бездушно послуговуються словами та виразами, спілкуються між собою російсько-українським суржиком або виключно (і виклично!) російською мовою — мовою народу сусідньої країни. Нам треба добре усвідомити, що, зневажаючи свою мову, ми зневажаємо самих себе. А чи буде нас поважати світ, якщо ми самі себе не поважаємо? Прищепити молоді гордість за свою націю найпростіше через наші мовні скарби, через нашу «калинову», «солов'їну», материнську мову, в якій нагромаджений досвід наших предків, відбите їхнє світосприйняття. Є в нашій мові слова часів індоєвропейської мовної єдності, багато запозичень з грецької та латинської мов. Через нашу мову ми споріднені мало не з цілим світом. А сьогодні постала проблема виживання української мови. Хто ж ми такі і що з нами коїться? Якщо у нас зникає мова, то зникає ж і нація? Але ми не всі малороси! Історія дала нам ще один шанс відродити національну мову, відродити українську націю, відродити незалежну, могутню і багату державу! Відродити націю, національну самосвідомість, національну гідність українця, його любов і повагу до історії, мови, культури, традицій та звичаїв народу може тільки наскрізна система національного виховання. Висновки Отже, формування духовності й духовної культури молоді певним чином віддзеркалює сферу інтересів та потреб життя суспільства. Це найповніше виражається в життєвій моралі та культурі спілкування й поведінки, політичній, правовій і художньо-естетичній культурі. Виховання духовної культури не зводиться лише до начитаності, ерудиції й освіченості. Його змістом є формування активного, творчого і водночас відповідального ставлення до життя. Збагачення духовності особистості відбувається шляхом засвоєння нею як національних, так і світових надбань культури. Національне і вселюдське розглядаються як дві сторони єдиного процесу розвитку людської цивілізації. Вселюдське функціонує тільки завдяки національному й виявляє себе через національне. Ось чому глибинне збагачення й осягнення національного є водночас освоєнням і збагаченням уселюдського. Пізнання людьми національного мистецтва допомагає їм глибше зрозуміти пісенні, музичні, танцювальні жанри народів світу. Значне місце у формуванні духовності людини посідає родинно-побутова культура, де щонайповніше віддзеркалено норми стосунків у сім'ї, шанобливе ставлення до батьків, жінки-матері, дідуся, бабусі та ін. Зміст родинно-побутової культури сприяє збереженню рідної мови, традицій, історії родоводу, забезпечує духовну єдність поколінь, неперервність минулого, сучасного і майбутнього нації. Духовність виховання — це система, уклад життя народу, нації, сім'ї, умова, яка забезпечує здійснення розумового, інтелектуального, морального, естетичного, емоційно-чуттєвого розвитку особистості та формування її світогляду, включення в економічне, політичне й культурне життя народу. Формування духовності тісно пов'язується з релігійними виховними традиціями. Кожна релігія більшою чи меншою мірою взаємодіє з культурою відповідного етносу. Церква виховує повагу молоді до старших, патріотичні почуття, милосердя, регламентує як норму доброзичливі стосунки між людьми, завжди залишається духовною скарбницею. Література Ващенко Г. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. Вишневський О. Сучасне українське виховання. – Львів, 1996. Проколієнко Л. М., Ніколенко Д. Ф. Сімейне виховання. – К., 1981. Психологія // За ред. Г. С. Костюка. – К., 1968. Черниш Н. Соціологія молоді. – Львів, 1996. Черниш Н. Соціологія. – Львів, 1996. Щербань П. Національне виховання в сім’ї. – К., 2000.
1 2 3 4 5 Категория: Педагогіка \| Добавил: DoceNt (25.03.2018)
Просмотров: 379 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: