РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Особистісно орієнтоване навчання історичний аспект і перспективи розвитку - Педагогіка - Реферати - Каталог статей

Усе очевиднішим є той факт, що саме від професійної компетенції вчителя, його педагогічної майстерності, культури та громадянської позиції значною мірою залежить утвердження нових способів мислення, загальнолюдських вартостей та гуманістичних ідеалів, норм демократичного життя у свідомості й поведінці підростаючого покоління. Сьогодні школі потрібен учитель, який працює творчо, здатен використовувати не тільки наявні педагогічні технології, а й здійснювати інноваційні процеси, пов'язані з інтенсивним розвитком альтернативної та варіативної освіти. Забезпечення готовності майбутнього вчителя до творчої педагогічної діяльності в школі як стану адаптованості до неї перетворюється на один із шляхів навчально- виховного процесу у вищій школі. У підготовці вчителя, якому відводиться провідна роль у здійсненні цих перетворень, виникає цілий ряд серйозних проблем. Професійна компетентність і педагогічна майстерність, як переконують психолого- педагогічні дослідження, можливі лише на індивідуально-творчому рівні самореалізації особистості (В. А. Кан-Калик, М.М. Поташник та інші). Діяльність учителів-новаторів, майстрів педагогічної праці (А.С. Макаренко, В.О. Сухом- линський, Ш.А. Амонашвілі, В.І. Шаталов та інші) переконує в тому, що творча особистість проявляється в гармонії її професійної та духовної культури. Тому педагогічні знання повинні набуватися на особистісному рівні у процесі навчально-профе-сійної діяльності як провідної в студентському віці за умови творчої активності кожного. Підготовка майбутнього вчителя повинна будуватися як система умов його професійного розвитку та саморозвитку, щоб він теоретично та практично був здатен проаналізувати свої професійні можливості та на цій основі будував програму подальшого професійного росту, причому на будь-якому етапі професійної діяльності. Особливої актуальності, відповідно, набуває проблема особистісно орієнтованого підходу до професійної підготовки майбутніх учителів. Її вивченню присвячені дослідження Б.Г. Ана- ньєва, Є.П. Білозерцева та інших. У цих дослідженнях показано, що високий рівень педагогічної майстерності, педагогічної техніки у професійному спілкуванні досягається лише тоді, коли студент буде здатний до професійного саморозвитку та самовдосконалення (В. А. Кан- Калик, О.П. Рудницька, Н.В. Кузьміна, М. Пєхота, Р.І. Хмелюк); виявить мотиваційно-ціннісне ставлення до професійної діяльності (І.А. Зязюн, В.А. Сластьонін). Ретроспективний погляд на проблему індивідуалізації навчання і виховання учнів дозволяє назвати такі імена яскравих представників педагогічної думки минулого, як А. Дистервег, І. Песталоцці, Ж.Ж. Руссо, М.А. Добролюбов, С.Ф. Русова, Г.С. Сковорода, Я. Франко та інші. Саме вони започаткували в теорії та на практиці індивідуального й особистісного підходів ідеї свободи вибору в процесі навчання, природовідповідного розвитку учнів. Значний інтерес у справі індивідуалізації навчальної діяльності учнів мають прогресивні цілісні концепції, розроблені на межі ХІХ-ХХ століть у зарубіжній педагогіці, авторами яких були італійський педагог, лікар Марія Монтессорі, американський філософ, психолог, педагог Джон Дьюї, австрійський філософ, педагог Арнольд Штайнер. Основними положеннями методик М. Мон- тессорі та А. Штейнера (вальфдорська школа) є ствердження того, що виховання та розвиток учнів повинні бути: вільними; індивідуальними; спиратися на результати спостережень за дітьми; заснованими на співпраці у процесі спілкування між педагогом та учнем. Прихильницею ідей Марії Монтессорі в Україні була видатний педагог, письменник, історик Софія Федорівна Русова. Хоча її предками були шведи та французи, вона є родоначальницею української системи дошкільної освіти, науково-теоретичні принципи якої мають загальнокультурне значення. До проблеми індивідуалізації навчання психологи і дидакти знову звернулися у кінці 50-х рр. ХХ ст., вимагаючи змістовного поглиблення принципу індивідуального підходу. Традиційно вважається, що відправною точкою в цій галузі є дослідження Л.С. Славиної. Коло досліджень з питань індивідуального підходу до учнів у процесі самостійної роботи значно розширилося. Це було викликано посиленням уваги в педагогіці до проблеми самостійної роботи учнів та програмованого навчання. Як відомо, під час інформативно-підсилювального навчання діапазон виявлення індивідуальних відмінностей учнів менш помітний. Зі збільшенням питомої ваги самостійної роботи учнів вони стали чітко проявлятися як у пізнавальній діяльності, так і в емоційно-вольовій сфері, здібностях, характері і так далі. Це вимагало посилення уваги до питання індивідуального підходу у процесі самостійної роботи учнів. З цього питання слід назвати роботи Л. П. Аріс- тової, І.Т. Огородникова, А.О. Кирсанова, які займаються дослідженням індивідуального підходу до учнів з метою розвитку їх пізнавальної активності та самостійності. Значним кроком у розвитку зазначеної проблеми стало дослідження групи вчених- педагогів Тартуського університету під керівництвом І.Е. Унт. Ними проведено вивчення індивідуальних особливостей учнів, застосована адекватна методика та встановлені вихідні рівні провідних предметних і процесуальних знань, умінь та навичок учнів, їх розумового розвитку, здатності до самостійної пізнавальної діяльності, виявлені перспективи кожного учня щодо розвитку цих якостей. У дослідженнях Є. С. Рабунського зроблено спробу висвітлити найважливіші питання організації індивідуального підходу до керівництва самостійною діяльністю, розглядаються питання сутності індивідуального підходу, його місця в системі дидактичних принципів, значення для самостійної діяльності учнів. Дослідження Є.С. Рабунського та І.Е. Унт значно прискорили розробку проблеми індивідуального підходу до учнів, бо звернули увагу на особливості їх самостійної пізнавальної діяльності. У 70-ті роки психолого-педагогічна наука впритул підійшла до питання про сутність індивідуальних відмінностей серед дітей та необхідності враховувати їх під час організації навчально-виховного процесу (Ю.М. Кулюткін, Р.М. Кондратенко, Г.С. Сухобська та інші). Використання елементів програмованого навчання допомогло активізувати індивідуальний підхід до учнів у процесі засвоєння знань. За допомогою лінійних програм став варіюватися темп просування в навчанні різних за швидкістю сприйняття та розуміння груп учнів. Розгалужені та адаптовані програми дозволили індивідуалізувати не тільки темп проходження програми, але й обсяг виучуваного матеріалу. Стало можливим управління кількістю, послідовністю та складністю вправ для формування навичок вирішення типових задач, варіювати міру допомоги учням у випадку утруднень. Значний вплив на розгляд проблеми індивідуального підходу до учнів у процесі навчання на новому рівні мали дослідження Ю.К. Ба-банського, які присвячені питанням оптимізації навчання. У них розкриті оптимальні умови для організації навчальної роботи кожного учня. Автор вивчав реальні навчальні можливості учнів, які є єдністю внутрішніх та зовнішніх умов, що забезпечують певний потенціал особистості в галузі навчальної діяльності. У дослідженні розглядаються питання про більш глибоке вивчення індивідуальних особливостей учнів, про необхідність розробки завдань, розрахованих на кожного учня чи групу учнів, про правильне визначення рівнів складності завдань. Однак принцип індивідуального підходу до учнів поки що аналізується на емпіричному рівні. Зазначається, що повинен робити вчитель, але рекомендації даються найзагальнішого характеру. Поступово поряд з терміном "індивідуальний підхід" вводяться поняття "індивідуалізація навчання", "диференційований підхід", "диференціація пошукової діяльності" та ін. Вони розглядаються в різних дослідженнях з різних точок зору - як особливості організації самостійної роботи з учнями на уроці, як особливості організації окремих етапів, ланок процесу засвоєння знань, стосовно виконання учнями домашніх завдань. У 70-80-ті роки виникає необхідність системного підходу до індивідуалізації та диференціації навчальної діяльності учнів, розгляду її з позиції цілісної системи. Індивідуалізація навчання - це складне педагогічне явище, тому багатьма вченими трактується по-різному. Аналіз психолого- педагогічної літератури показує, що більш точний зміст цього поняття у кожному випадку залежить від того, яку мету і засоби мають на увазі, коли говорять про індивідуалізацію навчання. Це пов'язано з тим, що автори виходять з різних педагогічних концепцій. Тому можна виділити такі основні підходи до трактування цього поняття: Під індивідуалізацією навчання розуміють таку організацію навчального процесу, коли викладач обирає способи, прийоми, теми навчання, враховуючи індивідуальні особливості учнів, рівень розвитку їх здібностей до оволодіння знаннями. Індивідуалізація навчання - це знання сильних і слабких сторін особистості, урахування особливостей кожної особистості окремо шляхом створення умов для її розвитку. Під індивідуалізацією навчання розуміють відмінності в самостійній роботі учнів. Індивідуалізація навчання розглядається як навчальна діяльність індивіда, яка самоорганізовується, здійснюється відносно незалежно від педагогічних впливів, активізована мотивами, цілями, задачами та змістом навчання, які змінюються залежно від рівня психологічної готовності учнів до навчальної діяльності. Ретроспективний аналіз робіт з проблем індивідуалізації навчання дозволяє виділити й основні причини, які зумовили розвиток досліджень цього напрямку з 60-х років ХХ століття до наших днів. Так, у кінці 50-х - початку 60-х років проблема індивідуалізації навчання актуалізувалась у зв' язку зі змінами в системі освіти. Вона розглядалась як засіб розвантаження учнів, попередження і подолання неуспішності. Розглядався індивідуальний підхід до учнів як урахування у процесі навчання їх індивідуальних особливостей. Багато висновків та рекомендацій цього часу мають загальний характер, виходять з ситуативних уявлень педагогів. Теоретичне значення має сам факт звернення до цієї проблеми. Подальший розвиток проблеми пішов шляхом індивідуалізації навчальних завдань, що передбачало удосконалення організації структури уроку. Значна кількість робіт була присвячена індивідуалізації засобами програмованого навчання (Ю.М. Кулюткін, Р.М. Кондратенко, Г.С. Сухобська та інші). Одночасно підкреслювалась складність реалізації цього важливого дидактичного принципу в умовах класно-урочної системи навчання стосовно змісту, форм і методів. Зазначаючи необхідність індивідуалізації, більшість авторів детально зупинялися на теоретичному боці питання, не розробляючи реальних шляхів для його практичного вирішення. У 70-ті роки поширюється спектр дослідницьких робіт, з'являються нові напрямки. Увага приділяється дослідженню можливостей індивідуалізації з точки зору розвиваючого навчання. Вивчається оптимальне поєднання загальнокласної, групової та індивідуальної пізнавальної діяльності учнів. Частина робіт основується на особистісному підході, відсутність якого зазначають під час використання програмованого навчання. З 80-х років до нашого часу змінюється парадигма освіти і, як наслідок, поглиблюється аналіз проблеми, окремих її напрямів на основі досягнень сучасної психології, пов'язаних з накопиченням результатів досліджень розвиваючого навчання. В останні роки значно зріс інтерес до особистісного підходу у вищій школі. Враховуючи складність розробки такого підходу, дослідники вважають, що правильно буде здійснювати його через інші шляхи, більш досліджені. Тому пропонуються такі його форми, як "особистісно-соціально-діяльний підхід" (М.Ф. Федоренко), "принцип діяльно-особистісного підходу" (В. М. Андреєв), "системний особистісно-діяльний підхід" (С. Д. Максименко), "особистісно-діяльний" (І.О. Зимня) та ін. У всіх концепціях особистісного навчання розглядається цілісний педагогічний процес та особистість педагога, здатного здійснювати мотивуючий та енергізуючий вплив на розвиток особистості, створювати комфортну психологічну атмосферу, володіти способами та механізмами психологічної підтримки й захисту в ситуаціях особистих і міжособистих конфліктів і т.д. Для розуміння руху ідеї особистісно орієнтованого навчання плідною є психолого- дидактична концепція І.С. Якиманської, яка заснована на принципі суб'єктності. Вона розрізняє процеси навчання та учіння, розуміючи останнє як індивідуально значиму діяльність окремого суб' єкта, в якій реалізується його особистий досвід. Конструктивна модель особистісно орієнтованого навчання була розроблена В.В. Сє-ріковим. На його думку, особистісно орієнтоване навчання створює умови для вияву особистісних функцій учня: мотивації, вибору, смисло-творчості, самореалізації, рефлексії, тобто універсальних особистісних здібностей. Професор О. М. Пєхота в основу особистісного підходу в навчанні ставить методологічний принцип єдності двох планів педагогічного процесу – макродидактичного ( зовнішньопроце- суального) та мікродидактичного (внутрішньо- психологічного). Тільки через розкриття зв' язку між дидактичними умовами процесу навчання та внутрішніми механізмами особистісного розвитку, який забезпечує його становлення та функціонування, можливе поняття суті умов реалізації особистісно орієнтованого підходу. Особистісно орієнтований підхід - це послідовне ставлення педагога до вихованця як до особистості, як до самосвідомого відповідального суб' єкта власного розвитку і як до суб'єкта виховної взаємодії; це базова ціннісна орієнтація педагога, яка визначає його позицію у взаємодії з кожною дитиною та колективом. Такий підхід стверджується як ключовий психолого-педагогічний принцип організації навчально-виховного процесу, від якого значною мірою залежить ефективність переорієнтації системи освіти на розвиток особистості студента. Проте рівень його науково-методичного забезпечення не задовольняє педагогів та психологів. Учені (В.В. Рибалка, О.М. Пєхота та ін.) вважають, що особистісний підхід потрібно розглядати як важливий психолого-педагогічний принцип, як методологічний інструментарій, основу якого складає сукупність вихідних концептуальних уявлень, цільових установок, психолого- технологічних і методико-психодіагностичних засобів, які забезпечують найбільш глибоке цілісне розуміння, пізнання особистості дитини і на цій основі - її гармонійний розвиток в умовах існуючої системи освіти. Таким чином, можна зробити такі висновки: 1. На етапі переходу до гуманістичної парадигми в освіті особистісно орієнтоване навчання є справою часу, оскільки тільки воно впливає на розвиток особистості, формування її самосвідомості, ставить того, хто навчається, у позицію суб'єкта власного розвитку. ЛІТЕРАТУРА Пєхота О.М. Індивідуалізації професійно- педагогічної підготовки вчителя: Автореферат дис. ... докт. пед. наук: 13.00.04 / Інститут педагогіки і психології професійної освіти АПН України. - Київ, 1997. - 52 с. Рудницька О.П. Національна доктрина розвитку освіти України у ХХ столітті (проект). - К.: Стилос, 2001 - 342 с. Сериков В.В. Личностный подход в образовании: концепции и технологии. - Волгоград: Перемена, 1994. - 152 с. Якиманская И.С. Развивающее обучение. - М.: Педагогика, 1979. - 144 с.
1 2 3 4 5 Категория: Педагогіка \| Добавил: DoceNt (08.02.2018)
Просмотров: 376 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: