РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Інтеграційні процеси в освітньому просторі - Педагогіка - Реферати - Каталог статей

Інтеграційні процеси в освітньому просторі. У галузі підготовки фахівців початкової ланки освіти накопичилося чимало проблем, що проектуються на процес навчання молодших школярів. Сучасний освітній процес засвідчує, що сформувати особистість дитини надзвичайно важко, особливо в кризові періоди життя суспільства. Відтак, у початковій школі накопичилося чимало проблем, які потребують нагального вирішення, звичайно, найкраще долати труднощі спільними зусиллями. У травневі дні в Педагогічному інституті Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника відбулася зустріч викладачів кафедри філології та методики початкової освіти (завідувач кафедри – док. пед. наук, проф. Котик Т.М.) з науковим колективом кафедри рідної мови та методики її викладання (канд. філолог. наук, доц. Гузар О.В. ) Тернопільського національного педагогічного університету ім. В.Гнатюка. Предметом обговорення було обрано проблему удосконалення фахової підготовки вчителя початкових класів задля формування особистості дитини засобами рідної мови. Мета заходу передбачала обмін науково-педагогічним досвідом, визначення основних проблем і причин їх виникнення в теорії та практиці змісту навчання, оприлюднення результатів спільного дослідження у фахових виданнях, всеукраїнських, міжнародних конференціях. Міжвузівський науковий семінар розпочала завідувач кафедри – Котик Т.М., док. пед. наук. Для гостей було проведено віртуальну екскурсію вуличками Івано-Франківська, вони мали змогу пройтися коридорами Педагогічного інституту та інших структурних підрозділів університету. У вступному слові було представлено науковий проект кафедри філології та методики початкової освіти на тему “Формування мовної особистості молодшого школяра”. Під час пленарного засідання було окреслено шляхи дослідження й розв’язання проблем, що накопичилися в практиці мовленнєвої підготовки молодших школярів. У невимушеній атмосфері активного спілкування гості ознайомились із навчальними програмами, навчально-методичними посібниками, монографіями та науковими доробками членів кафедри. У процесі зустрічі господарі та гості ділилися досвідом навчально-методичної та виховної роботи, методичними розробками, в процесі роботи було підписано угоду про співпрацю в галузі підготовки студентів педагогічних спеціальностей. В обговоренні подальших спільних дій брали участь провідні науковці Педагогічного інституту. Фаховим і ґрунтовним був виступ доц. Ткачук О.В., канд. пед. наук, котра разом зі студентами готує до друку універсальний словник з рідної мови для учнів початкових класів. Висловлювалася думка про залучення до цього видання науковців з Тернопільського університету. Високою професійністю вирізнявся порівняльний аналіз програм двох ВНЗ із нововведеної дисципліни “Технологія вивчення галузі “Мови і література””, проведений доц. Максименко Н.Б., канд. пед. наук. Жвавою дискусією супроводжувалось обговорення специфіки виховної роботи у навчальних закладах, цей напрям у Педагогічному інституті курує доц. Благун Н.М., канд. філолог. наук. Свої міркування щодо організації виховної роботи висловили проф. Котик Т.М., доц. Круль Л.М., молоді науковці та шановані гості з Тернополя. Великий інтерес викликала інформація про роботу студентів Педагогічного інституту в “Літературних студіях”, якими керує Деркачова О.С., канд.. філолог. наук, член Спілки письменників України. Своїм досвідом щодо викладання курсу “Методика навчання рідної мови” поділилася доцент Тернопільського педагогічного університету – Наумчук М.М., канд. пед. наук, авторка книги “Сучасний урок української мови в початковій школі (методика і технологія навчання)” та співавторка “Методики викладання української мови”, одного з основних навчальних посібників для студентів педагогічних спеціальностей. Колектив Тернопільської кафедри підготовки майбутніх учителів початкової школи працює над важливими науково-дослідними проблемами в галузі мовознавства, зокрема, з історії української мови, дослідженням проблем з мовного нормотворення (Гузар О.В., Лушпинська Л.П.), методичної підготовки вчителів початкових класів (Наумчук М.М., Васильківська Н.А.), з культури і техніки усного та писемного мовлення (Юрків М.М.), стилістики сучасної української мови (Одинцова Г.С.). Окрім того, викладачі кафедри проводять наукові дослідження з колективної теми “Мовна підготовка як засіб формування професійних умінь і навичок учителя початкових класів”. Задекларована тематика та проблематика підтверджує спільність інтересів, актуальність подібного спілкування, адже таким чином можна не лише запозичити окремі методи викладання навчальних дисциплін, а й спільними зусиллями науково обґрунтувати й експериментально апробувати шляхи вирішення проблем. Приїзд науковців із Тернопільського національного університету ім. В.Гнатюка започаткував новий етап у роботі провідних кафедр, активізував інтеграційні процеси в просторі педагогічної освіти. Маємо надію, що така співпраця буде плідною, традиційною, цікавою для студентів, адже відкриває нові перспективи розвитку мовознавчої науки. Архітектурний дискурс у інтелектуально-психологічній прозі 20-х рр. ХХ ст. (на матеріалі романів В.Домонтовича, М.Могилянського, В.Підмогильного, Є.Плужника). На початку ХХ ст., як зауважував І.Франко, “тогочасна літературна теорія і практика безмірно розширили кордони літературної творчості, здобули для неї обширні терена, донедавна зовсім для неї недоступні, а заразом виказала нікчемність усіх давніх, так званих естетичних формул і літературних родів та категорій [9, с. 48]”. Письменники з метою глибшого проникнення в найпотаємніші закутки людської психіки демонструють єдність художньо-естетичних, стилістичних засад образотворчого та прозового доробку; доводять необмежені можливості художнього слова, здатність його синтезувати в собі елементи споріднених мистецтв. Для представників інтелектуально-психологічної романістики 20-тих років характерним є моделювання художньої реальності через образну сферу інших мистецтв. Проте, етико-філософські погляди і естетичні уявлення прозаїків знаходять індивідуальну реалізацію у творенні смислової тканини твору. Мистецький синтез В.Домонтовича ґрунтується на європейському естетичному досвіді, культурний простір текстів насичено знанням шедеврів світового музичного (вокальний, інструментальний), малярського (живопис) та архітектурного жанрів. Рецепція інтелектуальної прози В.Домонтовича може здійснюватися на перетині самодостатніх мистецтв – літератури й музики, літератури й малярства, літератури й архітектури. Адже посилене шукання нових засобів зображення дійсності, нових форм вираження в літературі початку ХХ ст. йшло, “по-перше, шляхом прагнення розірвати обмеженість певного виду мистецтва (звідси – своєрідний синтетизм суміжних видів мистецтва на початку ХХ ст.); по-друге, шляхом прагнення до подолання обмежень певної форми, внаслідок чого відбувалось злиття різних родів літератури – епічного, ліричного і драматичного, поява нових жанрів [ 5, с. 375]”. Відштовхуючись від цього, можна з упевненістю сказати, що в контексті процесу синтезу мистецтв поч. ХХ ст. творчість В. Домонтовича увібрала в себе всі способи відображення дійсності. Саме тому, напрям розвитку художньої творчості письменника потребує дослідження глибоких трансформацій у сфері міжвидових дифузій. Література, музика, живопис, скульптура, архітектура (у процесі взаємодії), функціонували як естетичні феномени і, головне, сприяли народженню нових якостей поетики. Творчі пошуки В.Домонтовича реалізовувалися на схрещенні відомих стильових течій (психологічного реалізму з модернізмом), що сприяло формуванню і розвитку нових художніх парадигм. Роман “Без ґрунту” є найбільш прийнятним для дослідження поліаспектних витоків авторської свідомості. Естетичне чуття письменника чи не найвиразніше проступає в архітектурному дискурсі, а точніше в архітектурі (фіксація миттєвого стану об’єкта, увага до його форми, кольору, фактури), яка з об’єктів, що їх можна тільки побачити, переходить в об’єкти, котрі можна почути, стає, за відомим філософським висловом, “застиглою музикою”. Роман В.Домонтовича “Без ґрунту” можна вважати “пройнятим архітектурою” хоча б тому, що головний герой, Ростислав Михайлович, працює консультантом у Комітеті охорони пам’яток старовини й мистецтва. О.Гусейнова стверджує, що, “очевидно, ця архітектурність зумовлює наявність у романі архітектурного дискурсу, радше – його елементів; адже для Ростислава Михайловича розводитися про архітектуру необов’язково [2, с. 18]”, з цим прекрасно справляється Линник як втілення основних мистецьких візій роману. Саме він запропонував формулу: “На початку був камінь! [4, с. 25]”, “… картині власності одного він протиставив архітектуру, здобуток всіх”, в часи найбільшого душевного смутку “звернувся до будівництва й мозаїки [4, с. 256]”. Єдність художньо-естетичних, стилістичних засад образотворчого та прозового доробку, домінанта в них підсвідомого свідчать про їх синтез у творчому мисленні письменника. Романні події обертаються навколо не так Ростислава Михайловича, як “Варязької церкви”, а саме – проекту перетворення її в архітектурний заповідник. Власне, розмови про “Варязьку церкву” і створюють особливе відчуття присутності архітектури в романі. Саме у цьому творі чітко простежується діалог культур, про це свідчить звернення В.Домонтовича до творчості відомих митців (Ю.Нарбута, І.Рєпіна, М.Реріха, А.Бенуа, Мане і Моне), а також перехід автора від однієї мистецької епохи до іншої (Середньовіччя, Ренесанс, Новий час, Модернізм). Новітнє мистецтво “прийдешньої епохи” (радянської) відтворено у техніці примітивізму, зовнішній клонованості об’єктів дійсності. Це типова для радянської ідеології архітектурна конструкція спрямована на “усуспільнення” та “відмирання родини”. Усунення приватного простору – основа модерного будівництва пролетарських комунальних жител. Суперечливими видаються “архітектурні роздуми” Ростислава Михайловича під час прогулянки містом. І навіть не роздуми, а спостереження. Звичайно, тут теж усе обертається навколо “Варязької церкви”, хоч вона і не єдиний об’єкт архітектурних вглядань, які мають значно більше дотикання із власне повсякденною реальністю. Важливе те, що перед очима головного героя “в черговій послідовності” пройшли певні зорові образи – “незакінчений будинок Музею, нездійсненний проект Собору в світі, згадка про недороблений млин у маєтку гоголівського героя, про крісла, покинені необбитими, недомебльовані кімнати, розкішні канделябри й разом мідний, ніколи не чищений свічник”, й останньою він побачить, звичайно, “Варязьку церкву”: “і тоді раптом, де за поворотом обривається вуличка, на горбку майданчика, забрукованого широкими гранітними плитами на тлі несказанної величі блакитного неба наскрізь просяяна світлом постане Варязька церква [4, с. 317]”. Отже, “Варязька церква” з “архітектури” стає монументом. Вона постає в ідейній цілісності і стилістичній довершеності, філософічності й глобальності осягнення світу. Церква дещо випадає з плинності міських буднів, які постійно змінюються, але проступає монументальним образом вічності, психоаналітичним втіленням авторської мрії (пошуку втрачених ментально-світоглядних орієнтирів). Своєрідна ж архітектурність роману найбільше виявляється у тому, яким на його сторінках є місто. Міський ландшафт у романі різниться від таких зразків урбаністичної прози В.Домонтовича, як “Доктор Серафікус” та “Дівчина з ведмедиком”, не тільки тим, що не є київським. А передусім тим, що це урізноманітнений простір екзистенції, комплекс естетико-світоглядних позицій, характер світовідчуття і світовідтворення. Це не просто духовно-мистецька атмосфера Катеринослава, це й “туманний пейзаж Петербурга”, і Невський проспект, і “слизька бруківка вогких вулиць”. Архітектурність вчувається в сумбурних подорожах Ростислава Михайловича, в нічних блуканнях Линника, в спогадах і роздумах багатьох персонажів роману “Без ґрунту”. Образ міста, зображеного на полотнах Степана Линника, вписується письменником у контекст пошуків онтологічних засад буття народу. Важливими носіями цих пошуків стають символи каменю, міста, заліза, світла й пітьми. “Місто-гора” художника справляє враження апокаліптичного привида: “Місто, замкнене стінами, піднеслося над безоднею. А вгорі янголи сурмлять, провіщаючи кінець світу, й поволі згортають свиток неба [4, с. 250]”. Линник своє мистецтво звів до ступеня теоретичної проблеми, “намагаючись втекти від порожнечі себе й світу [4, с. 226]”. Образ міста, відтвореного В.Домонтовичем, вибудовується на індивідуально-психологічному осягненні урбанізованого простору. У відтворенні архітектурного дихання Катеринослава вчувається особлива трепетність письменника, адже це його рідне місто. “Усе довколо лине в зелі. Квітнуть акації. Білі ґрона обтяжують дерева, що простяглись вздовж пішоходів, що густими купами тиснуться на бульварі по середині проспекту, що суцільне зелено-біле тло утворюють в довколишніх садах. Чи є ще друге таке запашне на Україні місто? [4, с. 211]”. Місто дитинства, розстріляне за перших років революції, “уламки колишнього побуту”, “втішний полон згадок про минуле” пробуджують і загострюють емоційно-чуттєве сприйняття героя. Через художні образи першого міста, що будують люди під наглядом варязького князя, закутого в залізо, цілинного ґрунту, на якому це будівництво відбувається, виражає письменник власні думки. Тому мистецька дискусія з приводу визначення вартості “Варязької церкви” як об’єкта культурної спадщини, покладена В.Домонтовичем в основу роману, в підтексті виражає думку автора про майбутнє своєї країни. У романах “Дівчина з ведмедиком” та “Доктор Серафікус” перед нами розкривається духовно-мистецька атмосфера Києва перших десятиліть ХХ ст. В.Домонтович створює своєрідний путівник міста Києва того часу, коли “революція перестала бути забавкою для естетів”. На нашу думку, інтелектуальні романи В.Домонтовича придатні до вивчення контексту доби та історії міста Києва в часи “психологічної астенії” початку ХХ ст. Індивідуальність естетично-образного мислення В.Домонтовича дозволяє створити такий образ міста, який вирізняє його романістику серед кращих зразків урбаністичної прози початку ХХ ст. – від “Вальдшнепів” М.Хвильового; від таких, може, недооцінених творів, як “Перехресні стежки” І.Франка, “Андрій Лаговський” А.Кримського і, нарешті, проблемних соціально-психологічних творів В.Винниченка та інтелектуальних романів “Місто” В.Підмогильного, “Недуга” Є.Плужника, “Честь” М.Могилянського. У зв’язку з порушеною темою міста як комплексного явища, що ставить проблему існування людини в найрізноманітніших переплетеннях (соціальних, культурно-духовних, особистих і, звичайно, інтимних), хочемо наголосити, що в романі “Недуга” Є.Плужника урбанізований простір сприяє розкриттю глибинних зрушень у свідомості головного героя, в часи найбільшої душевної муки Іван Семенович блукає вулицями міста, яке “зустрічає його хором дзвінких голосів, але в гомінкій рухливій юрбі він почуває себе млявим і тихим, таким не підхожим до всіх, самотнім [7, с. 181]”. Йдеться, зокрема, про зосередженість довкола типово екзистенційно проблематики, коли у фокусі художнього осмислення опиняються питання буття у світі. Властиво, синтез мистецтв стає структурною частиною інтелектуальної прози, філософсько-естетичні рефлексії відображають світоглядні орієнтири авторів. В аналогічному ключі відбувається моделювання дійсності у творі “Честь” М.Могилянського, архітектурний пейзаж міста пронизаний різноманітними кодами (історичний, мистецький, психологічний) і розрахований на ерудованого читача. Письменник розмірковує над пам’ятками світової архітектури своєї доби, згадуючи імена Растреллі, Ринальді, Гварангі, Вороніна, Захарова. В цьому пасажі можна відшукати і ставлення М.Могилянського до Києва, який у його сприйнятті “не має жодного архітектурного стилю, навіть архітектурні безглуздя в ньому безстильові [6, с. 127]”. Прагнення письменників до повноти життя неминуче реалізується як у відтворенні власного інтелектуального досвіду, так і в зображенні перебігу психічних процесів і станів персонажів, а “міська людина” – інтелігент, службовець, науковець, робітник, стають справді великою традицією українського роману. Зрозуміло, що крізь призму синтезу мистецтв можна значно повніше охарактеризувати саму постать митця, а через нього – найприкметніші ознаки певної епохи. Загалом синтез мистецтв активніше проявляється в періоди відносно високого рівня розвитку його видів, коли на певних етапах, у рамках традиційних параметрів, по суті, вичерпуються їх індивідуальні можливості (зрозуміло, стосовно осягнення якісно нових художньо-естетичних проблем). Дослідження цього аспекту романістики В.Домонтовича потребує доповнення деякими спостереженнями В.Саєнко, яка у своїй розвідці окреме місце відводить живопису. Вона вважає, що це виявляється: “По-перше, на рівні дискусії персонажів роману про майбутнє мистецтво, особливо в розмовах Степана Линника та Ростислава Михайловича; по-друге, у вмінні бачити навколишній світ головним героєм, помічаючи живописне начало навіть там, де його немає за природою; по-третє, у наявності великої кількості візуально-зорових образів твору, які часто-густо переростають у синестезійні [8, с. 161]”. Письменник, практикуючи синтез літератури і малярства, створює метафоричний світ, народжений у результаті взаємопроникнень. У невеличкій шашличній увагу Ростислава Михайловича привертає “непретензійне малювання доморобного майстра” (зорове сприйняття), що спонукає героя до прийняття їжі (збуджує апетит та смакові відчуття) і підштовхує до дискусії про новітнє мистецтво. Саме образотворче мистецтво активізує емоційні центри відвідувачів, створюючи нові асоціативні ряди. Герої В.Домонтовича наділені унікальною здатністю переживати водночас враження, одержані від різних органів чуття, це допомагає авторові глибше проникати у їхню психологію. Найкраще про це сказав сам письменник: “З’являються і руйнуються держави, докорінно змінюється хід історії, але незмінно лишається черепок глини з мальованим орнаментом, уламок цегли від будівлі, шматок вапна з блідими слідами рожевої фарби, мініатюра на пергаменті, полотно картини. Усе зникає, лише твір мистецтва перебуває незмінним [4, с. 179]”. Отже, важливе місце в системі художнього мислення В.Домонтовича відводиться синестезії, коли зорові відчуття асоціюються зі слуховими або навпаки. Мистецько-живописна тема в романі “Без ґрунту” розпочинається з дискусії про долю Варязької церкви: (“Мозаїки київської Софії ХІ – ХІІ ст. й мозаїки Линника – це дві кінцеві ланки нашого національного мистецтва в останнє тисячоліття [4, с. 182]” і проходить наскрізною ниткою через усю проблематику твору. Досить самобутньо сприймається “непретензійне малювання доморобного майстра” у вірменській шашличній. Автор послідовно і детально змальовує картини невідомого художника, реалізовуючи, таким чином, власні естетичні смаки та уподобання. У цих побутових малюнках, строкатих пейзажах В.Домонтович зумів розгледіти основну мистецьку візію часу – розрив з традицією. Такого ж принципу дотримується і Линник: “Він прагнув на практиці виробити принципи й методи малярського мистецтва, які покликані були заступити ті, що їх на початку доби Нового часу поклали в основу майстри Ренесансу й їх наступники [4, с. 251]”. Саме тому його картини були своєрідним втіленням внутрішніх комплексів і протиріч – це певна форма психологічного переживання, метод психоаналізу, своєрідна філософсько-естетична концепція світу. Усі мистецькі алюзії та теми в романі “Без ґрунту” не випадкові, тому що за кожною з них “письменник шукає вияву законів, важливих у його системі життєвих і естетичних цінностей, цілковито інтегрованих у художню творчість. Адже загальне, теоретичне в людській мові може бути відображене лише завдяки частковому, конкретному, тож і мистецтво як феномен постає лише у вигляді окремих своїх видів та розмаїтих авторських форм [1, с. 66]”. Вважаємо, що в романі “Доктор Серафікус” мистецький дискурс ускладнює проблемний комплекс тематики, виступаючи одним із засобів інтелектуалізації композиції твору. Знайомство Ірці з Комахою розпочинається з перегляду малюнків у книжках з рефлексології: малюнок доби палеоліту зворушує її не менше “од картин сучасних французьких та німецьких експресіоністів [4, с. 20]”. В такий спосіб автор пробуджує в дівчинки інтерес до Серафікуса і демонструє високий рівень обізнаності з творчістю майстрів пензля. Зустріч Корвина з Вер починається з візуального осягнення естетичної цінності жіночого тіла. Несподіваний спогад про два портрети Вер Ельснер – “один мальований в експресіоністській манері та інший, писаний Яковлєвим, в якому кубізм був поєднаний з чітким і монументальним академізмом [4, с. 65]” – дали поштовх до появи великої статті про еволюцію мистецьких стилів і пробудили бажання в художника Корвина пізнати цю жінку. В.Домонтович якось по-особливому, дуже індивідуально реалізовує естетичний ідеал митця, збуджує асоціативні ряди у нових площинах та вимірах. Цікавим є епізод про вирізаний ножицями портрет Вер. Автор називає цю техніку – “скульптура, поєднана з малюнком”. Він вважає, що “ножиці психологічніші, вони як продовження пальців”, тому описує цей процес з великим чуттям і достовірністю. Вражаючою є ступінь письменницького саморозкриття в культурно-мистецькому просторі інтелектуальних романів, адже “… він шукав первісного, основ, реального на стадії його виникнення [4, с. 252]”, зосереджуючись на нюансах і компетентному тлумаченні мистецьких явищ. Це одна з ключових тез естетико-світоглядних засад В.Домонтовича. ЛІТЕРАТУРА 1. Горяча Н. Синтез мистецтв у романі Марселя Пруста “У пошуках утраченого часу” : наступність чи новаторство? / Н.Горяча // Слово і час. – 2003. - № 11. – С. 65 – 71. 2. Гусейнова О. Елементи архітектурного дискурсу в українському урбаністичному романі (“Без ґрунту” В. Домонтовича) / О.Гусейнова // Слово і час. – 2004. – №11. – С. 18 – 23. 3. Домонтович В. Дівчина з ведмедиком. Болотяна Лукроза / В.Домонтович. – К. : Критика, 2000. – 416 с 4. Домонтович В. Доктор Серафікус. Без грунту / В.Домонтович. – К. : Критика, 1999. – 381 с. 5. Могилянський М. Честь / М. Могилянський // Вітчизна. – 1990. – № 1. – С. 92 – 147. 6. Калениченко Н. Українська проза початку ХХ століття / М.Калениченко. – К. : Наукова думка, 1964. – 447 с. 7. Плужник Є. Змова у Києві : Роман, п’єси / Є.Плужник. – К. : Укр.. письменник, 1992. – 428 с. 8. Саєнко В. Синтез мистецтв і музика як літературний текст – домінанти поетики В. Домонтовича / В.Саєнко // Наукові записки Кіровоградського педагогічного університету: Філологічні науки (літературознавство). – Кіровоград : РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. – Вип. 64. – ч. 2. – С. 154 – 164 9. Франко І. Із секретів поетичної творчості / І.Франко // Франко І.Я. Зібрання творів. – в 50 т. – т. 31. – К. : Наукова думка, 1981. – С. 45 – 120
1 2 3 4 5 Категория: Педагогіка \| Добавил: DoceNt (26.02.2018)
Просмотров: 279 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: