Реферат на тему Про чуттєву та рацiональну складовi наукового пiзнання. - Наукознавство - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Про чуттєву та рацiональну складовi наукового пiзнання. Про чуттєву та рацiональну складовi наукового пiзнання. Методологiї науки, як знання про взаємовiдношення методiв пiзнання, свiдоме використання котрих дозволяє отримувати нове на---укове знання, не можуть виникати та iснувати без гносеологiї - на---уки, що вивчає пiзнання. Тому теорiю пiзнання, яку можуть розумiти як гносеологiю чи епiстемологiю (якщо дотримуватися концепцiї про вiдмiннiсть гносеологiї та епiстемологiї), доречно вбачають за визначальний засiб вивчення органiзованого суспiльством пiзнання. У свою чергу, найбiльш послiдовною формою дослiдження можливостей та взаємозв'язкiв методiв наукового пiзнання стала фiлософiя нау---ки, для якої методологiчна проблематика має принциповий характер. Дослiдження наукового пiзнання фiлософами науки зобов'язують погодитися з висновком, що закони буття системи знань вiдмiннi вiд законiв природи [Див.:25.-с.106-111]. Констатацiя даного висновку лише поглиблює розумiння вiдмiнностi гносеологiї та методологiї. Яскравим прикладом може слугувати проблема iснування об'єкта пiзнання, як специфiчна проблема методологiї (на вiдмiну вiд епiстемологiї) пiзнання природи, що найбiльш гостро була усвiдом---лена в iсторичному розвитку фiзики. Об'єкти пiзнання якої (поперед усе у мiкрофiзицi та космологiї) можуть бути емпiрично не даними. Наш досвiд, не дивлячись на його принципову обмеженiсть у наслiдок неможливостi повної iндукцiї, обов'язково сповiщає нам про можливе, яке у залежностi вiд форм наших уявлень сприймається нами у формах онтологiчного. Будь який одиничний емпiричний факт неможливо не визнати за онтологiчно обумовлене можливе. I треба бути абсолютно антирозумною iстотою, щоб у своїх мiркуваннях про свiт, у своїх планах i надiях стосовно бажаного майбутнього не враховувати реально можливого, не зважати на його одиничну вияв---ленiсть як на доказ реальної можливостi. А оскiльки це "можливе" вже виявляло себе як емпiрична данiсть, то саме воно i є "реально можливе". Тому "щось" дане нам як онтологiчна можливiсть обов'яз---ково повинно поставати у формах необхiдного при мiркуваннях. До ---речi, саме на виявленнi можливого будується евристичнiсть моделю---вання. Ми повиннi враховувати можливе, щоб бути розумними, а тому це "повиннi" перетворюється на цiлком слушну для мислення i ро---зуму пiдвалину аподиктичностi, необхiдностi слiдування суджень, норму (чи форму) мiркувань. Нехай нашi уявлення про причиннiсть мають лише вiрогiднiснi характеристики. Всеодно в системi уявлень людини образ причинностi буде складати обов'язковий компонент, бо iнакше ми назавжди зали---шимося дурнями, якi нездатнi врахувати вже вiдомi можливостi неза---лежної вiд наших бажань дiйсностi. Наведенi мiркування дозволяють вважати позицiю Юма некоректною. Причиннiсть, необхiднiсть, аподиктичнiсть складають необхiднi умо---ви буття здорового глузду, який здатен враховувати об'єктивно мож---ливе, як незалежне вiд суб'єкта. "Таке" iз чим суб'єкт обов'язково повинен рахуватися. Це властиво саме розумнiй iстотi, яка здатна до свiдомого дiяння. Це "дурням закони неписанi", як i "зайцю сиг---нал "СТОП" непотрiбен". Об'єктивна можливiсть для розумної iсто---ти є достатнiм аргументом, щоб рахуватися з нею, щоб дiяти врахо---вуючи можливий вплив сил виявлених у попередньому досвiдi. Нам достатньо "одного єдиного паровозу", щоб iз необхідністю зробити висновок про наявнiсть можливостi iснування паровозiв. Визнаючи правомiрнiсть положення I.Канта, який вважав, що "реф---лексiя не має справи з самими предметами, щоб отримування поняття прямо вiд них; вона є такий стан душi, в якому ми у першу чергу намагаємося знайти суб'єктивнi умови, за яких можуть утворюватися поняття" [26.-c.181.], завжди треба враховувати можливiсть змiни "суб'єктивних умов" у наслiдок зовнiшнього стосовно суб'єктивностi впливу. Не тiльки змiстовно, але й формально науковi уявлення про неза---лежну вiд суб'єктивностi дiйснiсть повиннi бути методологiчно-гно---сеологiчними, тобто представленi рядом принципiв, що мають як ме---тодологiчне так i гносеологiчне значення. Враховуючи можливу експлiкацiю поняття "незалежна вiд свiдомостi дiйснiсть" за такi принципи можуть слугувати наступнi положення: А. "Я знаю, що я нiчого не знаю". В. "Cogito ergo sum" (мислю, отже iсную). С. "Усвiдомлення наявностi проблеми - свiдчення об'єктив---ностi буття". D. " Якщо проблема не вирiшується, то я знаю межу свого суб'єктивного буття". Якщо розглядати афоризм Сократа як принцип початку будь-якого рефлексивного мiркування, тодi його можна розумiти як аксiому, що методологiчно орiєнтує на постiйне повернення до витокiв, початку, до пошуку визначення обґрунтованості суджень. Дана аксiома прого---лошує антидогматизм першою у мовою фiлософського пошуку iстини, що не заперечує її важливiсть i для цiлеспрямованого процесу пiзнання об'єктивної дiйсностi. Концепцiя "трансцендентальної єдностi апперцепції", яка спи---рається на знамениту тезу Картезiя, слугує обґрунтуванням тавто---логiчностi логiчного висновку та самої логiки. Завдяки використан---ню аксіоми "В" відбувається iнтенцiонально орiєнтована тавтологічність у рекурсiї, яка полягає у досягненнi гармонiї властивос---тей суб'єкта через саморефлексiю як трансцендентальну єднiсть апперцепції. Це створює можливiсть встановлювати тавтологiчну са---моiдентифiкацiю, що складає процес ("до-себе") самоусвiдомлення власних властивостей, переживань, станiв завдяки використання лю---диною iндивiдуального для кожного алгоритму визначення "Я", "спричинене дiєю мого "Я"" на вiдмiну вiд спричиненого "iншим "Я"", iншими причинами ("не-Я"). Однак, вiдомо, що антиномiї розуму та логiчнi протирiччя у структурi наукової теорiї вiдкривають межу тавтологiй, тобто вiдо---мого, внутрiшнього свiту суб'єкта взагалi. Отже слiд визнати, що суперечностi в логiчнiй структурi наукових мiркувань репрезентують для нас межу осмисленого (теза "С"). Тобто репрезентується, у даному випадку, або помилка наших мiркувань, або дещо об'єктивне, яке часто називають "незалежною вiд наших мiркувань дiйснiстю" ---матерiєю. Осмислення факту iснування наукових проблем виявляє усвiдомлен---ня наявностi незнання причини їх виникнення, бо за абсолютних умов тези "В" проблеми не можуть iснувати. Доведенiсть об'єктивностi певної проблеми слугує доведенням наявностi зв'язку мiж суб'єктом, його досвiдом iз реальнiсть незалежною вiд "Я". Тобто джерело проблеми iнодi криється у наявностi взаємозв'язку "Я" --не-Я", в iснуваннi чогось незалежного вiд "Я". Оскiльки подвоєння свiту вiдбувається через подвоєння причин---ностей, остiльки жодна не може бути визнана як самодостатня для розумiння джерела виникнення проблем. Iснуючи незалежно вiд наших бажань усвiдомлена проблема вимагає визнання, що нашi уявлення у чомусь вiдповiдають, а у чомусь не вiдповiдають об'єктивному стану речей, про що ми робимо висновок усвiдомивши чи вирiшивши фiксо---ванi ранiше проблеми. У свою чергу, визнання об'єктивного iснуван---ня речей, наявностi у них здатності впливати на людину, бути джере---лом проблем людини, дозволяє зробити висновок, що навiть керуючись концепцiєю про час, простiр, причиннiсть як апрiорнi форми чутт---євого споглядання (I.Кант), ми маємо пiдставу для обґрунтування можливостi нашого досвiду бути пiдвалиною суджень про речi "як во---ни iснують самi по собi". Аналiзуючи зазначене, слiд визнати, що ми вийшли за межi кантiвських обмежень, про якi вiн писав: "Хоча ми можемо визнати дiйснiсть метафiзики як науки, однак ми можемо достеменно вказати, що вiдомi чисто синтетичнi пiзнання a priori дiйсно нам данi, а саме чиста математика та чисте природознавство, тому що обидвi мають положення, частково аподиктично достеменнi з одного лише розуму, частково такi, що беремо з досвiду, але виз---наємо їх незалежнiсть вiд досвiду. Таким чином, ми маємо деяке, неспростовне, синтетичне пiзнання а priоri та повиннi питати не про те, чи можливе воно, а тiльки про те, як воно можливе" [27. -с.134]. Починаючи з даного рiвня саморефлексiї будь-яка науково ор---ганiзована пiзнавальна дiяльнiсть набуває розмежування мiж гносео---логiчним та методологiчним цiлеспрямуванням. Гносеологiчнi розроб---ки стають не тiльки методологiчно коректними, а й окремим засобом методологiї для проведення самоаналiзу, самозмiни та саморозвитку. Лише усвiдомленi як iстотнi, але ще не розв'язанi науковi, гно---сеологiчнi та медологiчнi проблеми можуть бути визнанi як єдина абсолютна межа наявних можливостей суб'єкта пiзнання. З кожною но---вою розв'язаною проблемою пiзнавальнi можливостi людини стають усе бiльшими та ефективнiшими. Навiть тi процеси, якi сприймалися ко---лись як "чудо", "абсурдне" сьогоднi дуже часто стають предметом рацiонального осмислення та практичного використання, тобто "рiччю для людини". По сутi справи "рiч у собi" - це людина, з її здатнiстю не тiльки мати певнi властивостi, а й набувати нових. Незалежно вiд загальних фiлософських уподобань бiльшiсть сучас---них фiлософiв визнає, що пiзнавальна дiяльнiсть безпосередньо пов'язана зi здатнiстю людини мати чуттєвi сприйняття. Вважається, що людина має п'ять видiв вiдчуття. Кожному з них вiдповiдає певний орган: зору - очi, слуху - вуха, тактильному вiдчуттю - шкiра, смаку - язик, нюху - нiс. Крiм зазначених ор---ганiв, якi орiєнтованi на сприйняття оточуючого людське тiло сере---довища, iснують органи (рецептори), що сприймають внутрiшнi проце---си та змiни у положеннях цього тiла. Елементарнi переживання тiлом змiн органiв чуття називають вiдчуттями. Ми вiдчуваємо тепло, чуємо звуки, вирiзняємо кольори i т.п. Ок---ремi вiдчуття можуть поєднуватися мiж собою у взаємопов'язанi послiдовностi, що дозволяє нам сприймати окремi предмети як су---купностi певних властивостей. Цi взаємозв’язані вiдчуття iнодi на---зивають "комплексами вiдчуттiв"(наприклад у Берклi), а частiше "чуттєвим сприйняттям"(наприклад у Канта). За допомогою активностi психiчних процесiв ми здатнi вiдтворю---вати у своїй пам'ятi чуттєвi сприйняття у виглядi образу предмету навiть тодi, коли не взаємодiємо з даним предметом "актуально". Таку властивiсть чуттєвого сприйняття називають уявленням, за до---помогою якого ми вiдтворюємо образ знайомої людини, смачної шинки, теплої кiмнати, минулих подiй та тощо. Вiдчуття, сприйняття та уявлення складають три основнi форми чуттєвої дiяльностi, якi вважаються необхiдною умовою iснування процесу пiзнання. Практична життєдiяльнiсть людини навчила постiйно вносити певнi "корективи" у нашi чуттєвi сприйняття та уявлення. Наприклад, коли люди стають дорослими, спостерiгаючи як предмет вiддаляється вiд них не вважають, як це робили в дитинствi, що предмет стає меншим за розмiрами. Таким чином у "нас" є здатнiсть "виправля---ти" чуттєвi сприйняття будуючи образи дiйсностi не як безпосереднє сприйняття та уявлення даних органiв чуття, а як їх будування, де чуттєвi сприйняття скорегованi окремим процесом - мисленням. Загальноприйнято, що за своєю логiчною структурою мислення має три основнi форми: поняття, судження, умовивiд. Про поняття мова йде у тому випадку, коли думка поєднує у цiле множину загальних та iстотних ознак, що визначають певнi властивостi предметiв. Поняття дозволяють утримувати в думках властивостi, якi чуттєво не данi принципово. Так, ми здатнi реально рахуватися з властивiстю пред---метiв мати магнiтне поле, з властивiстю суми квадратiв катетiв дорiвнювати квадрату гiпотенузи, з вiдмiннiстю мiж першою i другою космiчною швидкiстю та т.п. На вiдмiну вiд поняття здатнiсть до судження полягає в припису---ваннi предмету певної властивостi у певному вiдношеннi, або певно---го спiввiдношення мiж предметами. Тому воно набуває вигляду або твердження, або заперечення. Наприклад: F=ma. Оскiльки судження здебiльшого визначає певне вiдношення мiж речами, його можна пе---ревiрити практично: чи вiдповiдає воно дiйсностi, чи нi. Поняття самi по собi не перевiряються, вони або мають певний сенс, або по---рожнi. їх значення вводять здебiльшого за допомогою аксiом. Навiть фантастичнi поняття можуть мати цiлком рацiональне значення, оскiльки дозволяють у мiркуваннях визначати реальнi та вигаданi властивостi речей. Зразками слушностi таких понять можуть слугува---ти: "вiчний двигун", "абсолютно чорне тiло", "iдеальний газ" та багато iнших. З умовиводом ми маємо справу тодi, коли визначаємо iстиннiсть або помилковiсть певних суджень. Умовивiд здiйснюється у виглядi побудови мiркувань шляхом порiвняння одного судження з другим, з наступним визначенням чи суперечать вони одне одному, чи нi. За---вершений умовивiд можливий тодi, коли iстиннiсть одного з цих суд---жень вважається доведеною. Тi думки, iстиннiсть або помилковiсть яких вважається вiдомою, називають посиланнями, а те, що ми отри---маємо за допомогою умовиводу - висновком. Вирiзняють багато видiв умовиводiв, можливостi яких вивчає окрема наука - логiка. У свою чергу, лише у формi протиставлення науки людинi образ науки набуває значущої сили, хвилює, привертає увагу, викликає потребу визначитися. Наприклад, протиставлення розуму i свободи є тiєю сутнiсною фiлософською традицiєю, котра дозволяє зробити фiлософiю науки необхiдним елементом у буттi як науки, так i суспiльства. Розум, який спирається на онтологiчне "нiщо методу" (В.Вiндельбанд) здатен ставати пiдвалиною як свободного волевияв---лення так i обмеження свободи творчого духу. Основнi складовi наукового пiзнання набувають iнституцiонально---го характеру лише з наукової революцiї XYII ст., коли започаткува---ли визнання геометризованих моделей, якi мали символiчно-умовне вiдношення до чуттєво даних речей, науковими та iстинними уявлен---нями у порiвняннi з думками спричиненими здоровим глуздом, що ґрунтувався на повсякденному досвiдi. Механiко-математична картина свiту сповiщає про властивостi, якi безпосередньо чуттєво навiть не можуть бути данi. Закони, взає---модiї, процеси усвiдомлюються науковцями Нових часiв у якості уяв---них, тобто абстрактних конструкцiй за схемою: "уявимо собi, що...". У свою чергу Р.Декартом було висунуто принцип методо---логiчного сумнiву, який дозволяє розглядати будь-яку уявну та чуттєво дану реальнiсть у якостi ілюзії. Тiльки самосвiдомiсть, через визнання суверенностi дiй розуму, та її похiдних - свiт тео---ретичних мiркувань (якщо вони несуперечать послiдовному самоспос---тереженню "Я"), здатна демаркувати залежнi та незалежнi вiд суб'---єкта iстини. Цю особливiсть детально було проаналiзовано в ос---таннiй (унiкальнiй своєю фундаментальнiстю) книзi I.Т.Касавiна "Мiграцiя. Креативнiсть. Текст. Проблеми некласичної теорiї пiзнання" (1999). У вказанiй роботi ми бачимо визначальну роль, яку вiдiграє самосвiдомiсть людини саме у становленнi людського взагалi. Наука як вагома частка життєдiяльностi сучасної є безпо---середнє виявлення могутньої сили самосвiдомостi. Однак лише фiло---софiя спроможна створити, зберегти i розвинути метод, який дозво---ляє розглядати самосвiдомiсть у якостi предмету iнтелектуальної дiяльностi. Узагальнено саме цей метод фiлософи називають термiном "рефлексiя" [Див.:28. -с.9-30]. Без дослiдження процесу пiзнання, яке визначає прийнятну версiю поєднання чуттєвої та рацiональної складової наукового пiзнання ми потрапляємо у полон догматичного сенсуалiзму з його солiпсичними парадоксами, або фантазуючого мiстицизму з парадоксом "герменев---тичного кола". Тобто, iдеологiчна орiєнтацiя на спробу деконструю---вати "зцентровану епiстемологiєю фiлософiю"[критику якої див.: 29.-с.41-68] є один з варiантiв впровадження однiєї з можливих епiстемологiй у якостi догми, що не пiдлягає рефлексiї. Прикладiв системи обґрунтувань, що уникають саморефлексiї дос---татньо. До них маємо вiднести загальновiдомi спроби звести чуттєву дiяльнiсть людини до тваринностi. У цьому випадку здебiльшого спи---раються на констатацiю, що тварини, маючи довiд для формування якого мотивацiйними сигналами можуть слугувати неiстотнi в бiологiчному вiдношеннi подразники (дзвiнок, лампа), створюють рефлекторнi орiєнтири та "суб'єктивнi моделi" зовнiшнього свiту, якi принципово не вiдрiзняються вiд людських [Див.:30.-с.96-103]. Обґрунтовують цю iдею наступним. Оскiльки така чуттєва дiяльнiсть дозволяє адекватно орiєнтуватися у рiзноманiтних умовах середови---ща, враховуючи й новi, її можна розглядати як "нижчий рiвень" цiлеспрямованої дiяльностi. На мою думку тут не враховується, що прояви життєдiяльностi, якi змiнюють середовище та здiйснюються у мiнливому довкiллi, мо---жуть бути рiзними: змiна мiсцеположення, розбивання горiхiв, ди---хання, старiння та тощо. Тому отожнювати їх, навiть обмежуючись застереженням - "нижчий рiвень", iз цiлеспрямованою дiяльнiстю не можна. Свiдому дiю зовнiшньо вiдрiзняють як вiдмiнну вiд процесiв пристосовування до оточуючих умов. А тi дiї, якi здiйснює тварина обмежуються саме пристосовуванням, оскiльки тварини лише викорис---товують природу привносячи до неї змiни своєю присутнiстю. Умови нормального iснування тварин наявне разом iз їх iснуванням. А умо---ви iснування людини, як зазначав ще Ф.Енгельс, у природно створе---ному виглядi не iснують [Див.:31.-с.495]. А сучаснi екологи наго---лошують на тому, що такi умови взагалi не можуть iснувати [Див.: 32.-с.139-149]. Аналiз особливостей чуттєвої дiяльностi тварини i людини вия---вив, що "внутрiшнi моделi" (М.Дубiнин), тобто суб'єктивний образ свiту, за своєю формою не мають спiвпадати з об'єктивною дiйснiстю (віддзеркалюватися), оскiльки їх функцiя полягає у викликаннi в потрiбний момент потрiбної навички дiї, через яку вiдбудеться за---доволення потреби органiзму. Ця характеристика, до речi, приймаєть---ся прагматизмом як основоположне визначення чуттєвої дiяльностi людини. Функцiональнiсть суб'єктивних образiв потребує тiльки опо---середкованого зв'язку з довкiллям, аби образи були достатньо са---мовiдмiнними один вiд одного i не змiшувалися мiж собою. Коли екс---периментатор запалюванням лампочки викликає рефлекси шлунку (як у тварини, так i в людини) вiн доводить, що безпосереднього зв'язку мiж сигналом i властивостями речей "самих-по-собi" немає. Звернемося до бiльш детальної iлюстрацiї. Мавпа, що має навичку збивати пiдвiшенi ласощi гiлкою, потрапивши в умови коли відсутні гiлки, а ласощi пiдвiшено, використовує iнший предмет для збивання бажаних плодi, хоча попередньо для таких дiй цей (новий для неї) предмет ще не використовувався. Хоча в нашому прикладi, мавпа но---вого способу дiї тiла не винайшла, бо його взагалi не можна побу---дувати без попереднiх тренувань (тi хто займався спортом про це добре знають), вона виявилася здатною приєднати попередньо вiдпрацьованi навички до предмету, що вперше став частиною її осо---бистого досвiду. Ряд окремих дослiджень переконує, що вдосконален---ня свого досвiду мавпа здiйснила за допомогою здатностi створювати уявлення. В уявленнi вона спромоглася видiлити iз ряду властивос---тей оточення кориснi та застосувати їх за допомогою наявних нави---чок. Мавпа нiби вирiшувала задачу: "чим скористатися?". А дiяти вона могла лише тими формами руху тiла, якi це тiло вже здiйснюва---ло попередньо. Тобто, середовище слугувало знаряддям вибору потрiбної форми руху серед множини iснуючих навичок. Тому вiдповiдаючи на питання по особливостi вiдношення мавпи до середо---вища, маємо визнати, що вона здатна сприймати його у якостi зна---ряддя для вибору форму дiяльностi. Якщо предмети оточуючого світу для тварини є те, що вона iз ним здатна зробити, тодi її сприйняття дiйсностi виключно суб'єктивнi. Деталiзуючи зазначимо, що у нашiй демонстрацiї зовнiшня форма предметiв змушує спрацьовувати той чи iнший рефлекс. Тому тварина лише як безпосередня частка протiкаючого процесу взаємодiй i може досягти бажаного. А людина, маючи таку саму здатнiсть, спроможна на якiсно iнше. Люди можуть використовувати машини замiсть свого тiла, де обов'язковою умовою постає iнформованiсть про процеси, що протiкають у серединi машини. Тут застосовуванням навичок не обiйтися. Треба зазначити, що наше детальне розписування наведеної iлюст---рацiї пов'язано зi спробою Р.Рортi [Див.:33] розглядати епiстемо---логiю виключно у якостi вчення про сенсуальну природу пiзнання, забуваючи, що головнi проблеми теорiї пiзнання народилися у наслiдок усвiдомлення неможливостi звести пiзнання до чуттєвостi, а людину до "ускладненої мавпи". Зазначена нами функцiональнiсть чуттєвостi та утворених нею суб'єктивних образiв (нехай "комплексiв вiдчуття", як казав Берклi) виявляє лише її практичнiсть, якою прагматизм завжди обме---жувався як достатньою пiдставою для висновкiв. Однак, окрiм прак---тичностi та суб'єктивностi людина здатна досягати iстинностi. Концепцiя формування свiдомостi та iстинностi, як наслiдку суспiльної життєдiяльностi (запропонована та обґрунтована марксиз---мом), на вiдмiну вiд рiзноманiтних концепцiй "робiнзонади", визна---чає суверенну здатнiсть людей долати обмеженiсть суб'єктивного че---рез об'єктивiзацiю в суспiльно об'єктивних формах - iнформацiї (згiдно з марксистською термiнологiєю - "знаннях"). Обмiн iнфор---мацiєю у цьому процесi вiдiграє вирiшальну роль, бо потребує свiдомостi, а тому вибудовує її. Суспiльно визначена потреба узгоджувати дiї особи з групою, як субстанцiональна умова буття людини перетворює дiяльнiсть на ко---лективно-цiлiсний процес, де частини цiєї діяльності (дiї окремого iндивiда) за межами тотальностi колективної дiї не мають нiякого сенсу. Однiєї лише здатностi "щось робити" не достатньо для суспiльного функцiонування окремої дiяльностi. Тому людина живе у досить специфiчному вiдношеннi стосовно природного середовища. Оскiльки здатностi здiйснювати змiни в довкiллi за допомогою своєї присутностi для суспiльного iснування недостатньо, людина повинна уявляти чужi уявлення, якi мають iншi люди, щоб дiяти суспiльно. Таким чином, змiстовно суб'єктивне вiдношення людини до дiйсностi складає створення такого уявлення, яке дозволяє бути iндивiду складовою частиною суспiльного життя. Утворення таких уявлень вiдбувається за допомогою суспiльно створених засобiв спiлкування - мови. Мова використовується функцiонально, для наперед визначе---ної змiни уявлень, тому вiд неї вимагається, щоб вона була загаль---новживаною та передбачувано однозначною, не зважаючи на те, який саме носiй буде виконувати потрiбну функцiю (рiзних мов багато). Поява та iснування такого джерела формування суб'єктивних об---разiв визначає появу якiсно нового способу до оточуючої дiйсностi. Суб'єкт, який використовує мову може цiлеспрямовано розглядати дiйснiсть як джерело, iнструмент для створення загальнозрозумiлих образiв. Тобто, суспiльно визначений iндивiд вiдноситься до оточу---ючого довкiлля не як до джерела задоволення тiлесних потреб, а як до джерела створення потрiбного для порозумiння з iншими уявлення. Людина, що має потребу здiйснити змiну своїх уявлень (чогось незрозумiла, усвiдомила суперечнiсть чи проблему) подекуди не здатна вирiшити цю проблему за допомогою спiлкування. Тодi, для такої людини i природа, i суспiльна дiйснiсть, i власнi фантазiї можуть постати як знаряддя вирiшення проблеми власного неро---зумiння. Вiдношення до оточуючої дiйсностi як до знаряддя змiни "картини свiту" i є цiлеспрямоване рацiональне пiзнання. Iснування рацiонального когнiтивного вiдношення повсякденно ви---являє себе в процесах уявлення про свою взаємодiю з iншими людьми, яке має мiсце до початку безпосереднього здiйснення такої взає---модiї. Це вiдношення може обумовлювати якiсно iншу чуттєвiсть у порiвняннi з тваринною, бо головним тут постає не функцiональна практичнiсть образiв, а їх iстиннiсть. Тобто, у випадку коли чуттєвi данi слугують не як засоби актуалiзацiї потрiбної послiдовностi навичок, а як засоби утворення уявлень, що коректу---ють iншi уявлення ("картину цiлого"), тодi мова повинна йти не про практичнiсть уявлень, знань, iнформацiї, а про їх iстиннiсть (властивiсть, яка потребує, щоб до знань, чи iнформацiї вiдносили---ся з довiрою). Наведена точка зору погоджується з висновком неопрагматизму про можливiсть утворення на основi науки "дискурсу влади", але не виз---нає спроби декнструювати його. тут питання стоїть не про iдеологiю влади, а про те, що iстина мала, має i буде мати владу над розумом людини. I горе тому хто iстину зневажає. Питання потрiбно ставити про присутнiсть iстини, або про присутнiсть спроби видати за не її подобу. Список використаної літератури 1. Гадамер Х.-Г. Истина и метод. -М.,1988. 2. Енгельс Ф. Письмо Г.Триру от 18 декабря 1889г.// Маркс К., Энгельс Ф. Собр.соч. -Т.37. 3. Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге. -М.,1991. 4. Бергсон А. Два источника морали и религии. - М.,1994. 5. Лук'янець В.С.,Соболь О.М. Фiлософський постмодерн.-К.,1998. 6. Соловей Л.А., Чуйко В.Л. Методу iдеал//Короткий енциклопе---дичний словник: "Соцiальна фiлософiя"/За ред. Андрущенка В.П.-Харкiв,1997. 7. Философия культуры. Становление и развитие. -СПб.,1998. 8. Чуйко В.Л. Чотири методологiї фiлософiї науки: особливостi та сфери застосування//Фiлософська думка.-N1.-К.,2000. 9. Никифоров А.Л. Философия науки: история и методология. -М.,1998. 10. Аналитическая философия: становление и развитие. М.,1998. 11. Гуссерль Э. Логические исследования: Пролегомены к чистой логике.Перепечатка с изд.1909 г. - К.,1995. 12. Мах Э. Анализ ощущений и отношение физического к психичес---кому. - М., 1908. 13. Франк Ф. Философия науки. Связь между наукой и философией. - М., 1960. 14. Ленин В.И. Материализм и эмпириокритицизм. Критические за---метки об одной реакционной философии//Избранные сочинения: В 10-ти т. Т.5. Ч.I. 1907-1910. -М.,1985. 15. Чуйко В.Л. Технологiчне знання як предмет гносеологiї//Ме---тодологiчнi проблеми iнженерної дiяльностi / За ред.Кедровського О.I. -Вiнниця,1994. 16. Мотрошилова Н.В. Наука//Общественное сознание и его формы. -М.1986. 17. Кун Т. Структура научных революций. М.,1975. 18. Структура и развитие науки: Из Бостонских исследований по философии науки. -М., 1978. 19. Merton R.K. Science, Technology, аnd Society in the Seventeenth Century England.-Osiris,1938. 20. Popper K.R. Objective Knowiedge. An Evolutionary Apporoach, Oxford,1979. 21. Аналитическая философия: Избранные тексты/ Сост., вступ. ст. и комент. А.Ф.Грязнова. -М.:Изд-во МГУ, 1993. 22. Тарский А. Истина и доказательство //Вопр.филос. 1972. N8. 23. Карнап Р. Философские основания физики. Введение в филосо---фию науки. - М., 1971. 24. Лакатос И. Доказательства и опровержения (Как доказывают теоремы). М., 1967. 25. Современня философия науки. -М.,1996. 26. Куайн В.О. Логика ХХ века//Боррадори Дж.Американский фило---соф: Беседы с Куайном и др. -М.,1998. 27. Вlanche` M. L`axiomatigue. Paris,1959. 28. Пуанкаре А. Наука и метод. Спб.,1910. 29. Пуанкаре А. О науке. М., 1983. 30. Пуанкаре А. Ценность науки. М.,1906. 31. Тульчинский Г. Аристотель - Льюис Кэррол - (Лейбниц+Гиль---берт+Лукасевич) или отрицательные термины и экзистенциальность силлогистики//Философская и социологическая мысль. -К.,1996, N1-2. 32. Дюгем П. Физическая теория, ее цель и строение. Спб. 1910. 33. Лакатос И. "Фальсификация и методология научно-исследова---тельских программ" М.,1995. 34. Поппер К. Логика и рост научного знания. Избр. работы. М.,1983. 35. Поппер К. Факти, норми та iстина: подальша критика реля---тивiзму//Зарубiжна фiлософiя ХХ столiття. У 6-ти книгах. Книга 6. Пiд ред. Волинка Г.I. К.,1993. 36. Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки. М., 1986. 37. Холтон Дж. Тематический анализ науки. М.,1981.
1 2 3 4 5 Категория: Наукознавство \| Добавил: Aspirant (04.08.2013)
Просмотров: 383 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: