Реферат на тему Наука як сфера людської діяльності - Наукознавство - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Наука як сфера людської діяльності. Наука як сфера людської діяльності План: 1. Поняття про науку 2. Наукова комунікація. Наукова школа 3. Науково-дослідницька діяльність студентів 4. Підготовка та атестація наукових і науково-педагогічних кадрів 4.1. Докторантура. Аспірантура 4.2. Здобувачі наукового ступеня, які працюють над дисертаціями поза докторантурою або аспірантурою 1. Поняття про науку Кожен фахівець повинен мати уявлення про методику й організацію науково-дослідницької діяльності, про науку та основні її поняття. Наука — це сфера людської діяльності, спрямована на ви-роблення нових знань про природу, суспільство і мислення. Як специфічна сфера людської діяльності вона є результа-том суспільного розподілу праці, відокремлення розумової праці від фізичної, перетворення пізнавальної діяльності в особливу галузь занять певної групи людей. Необхідність наукового підходу до всіх видів людської діяльності змушує науку розвиватися швидшими темпами, ніж будь-яку іншу галузь діяльності. Поняття "наука" включає в себе як діяльність, спрямова-ну на здобуття нового знання, так і результат цієї діяль-ності — суму здобутих наукових знань, що є основою науко-вого розуміння світу. Науку ще розуміють як одну з форм людської свідомості. Термін "наука" застосовується для на-зви окремих галузей наукового знання. Закономірності функціонування та розвитку науки, струк-тури і динаміки наукового знання та наукової діяльності, взаємодію науки з іншими соціальними інститутами і сфера-ми матеріального й духовного життя суспільства вивчає спеці-альна дисципліна — наукознавство. Одним з основних завдань наукознавства є розробка кла-сифікації наук, яка визначає місце кожної науки в загальній системі наукових знань, зв'язок усіх наук. Найпоширенішим є розподіл усіх наук на науки про природу, суспільство і мис-лення. Наука виникла в момент усвідомлення незнання, що в свою чергу викликало об'єктивну необхідність здобуття знан-ня. Знання — перевірений практикою результат пізнання дійсності, адекватне її відбиття у свідомості людини. Це — ідеальне відтворення умовною формою узагальнених уявлень про закономірні зв'язки об'єктивної реальності. Рис. 1.1. Двоконтурна структура процесу пізнання Процес руху людської думки від незнання до знання на-зивають пізнанням, в основі якого лежить відбиття і відтво-рення у свідомості людини об'єктивної дійсності. Наукове пізнання — це дослідження, яке характерне своїми особли-вими цілями і задачами, методами отримання і перевірки нових знань. Воно сягає сутності явищ, розкриває закони їх існування та розвитку, тим самим вказуючи практиці мож-ливості, шляхи і способи впливу на ці явища та зміни згідно з їхньою об'єктивною природою. Наукове пізнання покли-кане освітлювати шлях практиці, надавати теоретичні осно-ви для вирішення практичних проблем. Основою і рушійною силою пізнання є практика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення. Теоретичні знання створюють надійну основу розуміння сутності явищ об'єктивної дійсності. Діалектика процесу пізнання полягає в протиріччі між обмеженістю наших знань і безмежною складністю об'єктив-ної дійсності. Пізнання — це взаємодія суб'єкта й об'єкта, результатом якого є нове знання про світ. Процес пізнання має двоконтурну структуру: емпіричні і теоретичні знання, які існують в тісній взаємодії та взаємозумовленості. Знання зводяться до відповідей на декілька запитань, які схематично можна зобразити таким чином: Що? скільки? чому? яке? як? — на ці запитання має дати відповідь наука. Як зробити? — на це запитання дає відповідь методика. Що зробити? — це сфера практики. Відповіді на запитання зумовлюють безпосередні цілі нау-ки — описування, пояснення і передбачення процесів та явищ об'єктивної дійсності, що становлять предмет її ви-вчення на основі законів, які вона відкриває, тобто у широко-му значенні — теоретичне відтворення дійсності. Істинні знання існують як система принципів, законо-мірностей, законів, основних понять, наукових фактів, теоретичних положень і висновків. Тому істинне наукове знання об'єктивне. Разом з тим наукове знання може бути відносним або абсолютним. Відносне знання — це знання, яке, будучи в основному адекватним відображенням дійсності, відрізняється певною неповнотою збігу образу з об'єктом. Абсолютне знання — це повне, вичерпне відтворення уза-гальнених уявлень про об'єкт, що забезпечує абсолютний збіг образу з об'єктом. Безперервний розвиток практики уне-можливлює перетворення знання на абсолютне, але дає змогу відрізнити об'єктивно істинні знання від помилкових по-глядів. Наука, як специфічна діяльність спрямована на отриман-ня нових теоретичних і прикладних знань про закономірності розвитку природи, суспільства і мислення, характеризується такими основними ознаками:* наявністю систематизованого знання (наукових ідей, теорій, концепцій, законів, закономірностей, принципів, гіпо-тез, основних понять, фактів);* наявністю наукової проблеми, об'єкта і предмета дослі-дження;* практичною значущістю як явища (процесу), що ви-вчається, так і знань про нього. Розглянемо основні поняття науки. Наукова ідея — інтуїтивне пояснення явища (процесу) без проміжної аргументації, без усвідомлення всієї сукуп-ності зв'язків, на основі яких робиться висновок. Вона ба-зується на наявних знаннях, але виявляє раніше не помічені закономірності. Наука передбачає два види ідей: конструк-тивні й деструктивні, тобто ті, що мають чи не мають значу-щості для науки і практики. Свою специфічну матеріаліза-цію ідея знаходить у гіпотезі. Гіпотеза — наукове припущення, висунуте для пояснен-ня будь-яких явищ (процесів) або причин, які зумовлюють даний наслідок. Наукова теорія включає в себе гіпотезу як вихідний момент пошуку істини, яка допомагає суттєво еко-номити час і сили, цілеспрямовано зібрати і згрупувати фак-ти. Розрізняють нульову, описову (понятійно-термінологіч-ну), пояснювальну, основну робочу і концептуальну гіпотези. Якщо гіпотеза узгоджується з науковими фактами, то в нау-ці її називають теорією або законом. Гіпотези (як і ідеї) мають імовірнісний характер і прохо-дять у своєму розвитку три стадії:* накопичення фактичного матеріалу і висунення на його основі припущень;* формулювання гіпотези і обґрунтування на основі при-пущення прийнятної теорії;* перевірка отриманих результатів на практиці і на її основі уточнення гіпотези; Якщо при перевірці результат відповідає дійсності, то гіпо-теза перетворюється на наукову теорію. Гіпотеза висуваєть-ся з надією на те, що вона, коли не цілком, то хоча б частково, стане достовірним знанням. Закон — внутрішній суттєвий зв'язок явищ, що зумов-лює їх закономірний розвиток. Закон, винайдений через здо-гадку, необхідно потім логічно довести, лише в такому разі він визнається наукою. Для доведення закону наука викори-стовує судження. Судження — думка, в якій за допомогою зв'язку понять стверджується або заперечується що-небудь. Судження про предмет або явище можна отримати або через безпосереднє спостереження будь-якого факту, або опосередковано — за допомогою умовиводу. Умовивід — розумова операція, за допомогою якої з пев-ної кількості заданих суджень виводиться інше судження, яке певним чином пов'язане з вихідним. Наука — це сукупність теорій. Теорія — вчення, систе-ма ідей, поглядів, положень, тверджень, спрямованих на тлу-мачення того чи іншого явища. Це не безпосереднє, а ідеалі-зоване відображення дійсності. Теорію розглядають як су-купність узагальнюючих положень, що утворюють науку або її розділ. Вона виступає як форма синтетичного знання, в межах якого окремі поняття, гіпотези і закони втрачають колишню автономність і перетворюються на елементи цілісної системи. До нової теорії висуваються такі вимоги:* адекватність наукової теорії описуваному об'єкту;* можливість замінювати експериментальні досліджен-ня теоретичними;* повнота опису певного явища дійсності;* можливість пояснення взаємозв'язків між різними ком-понентами в межах даної теорії;* внутрішня несуперечливість теорії та відповідність її дослідним даним. Теорія являє собою систему наукових концепцій, принципів, положень, фактів. Наукова концепція — система поглядів, теоретичних по-ложень, основних думок щодо об'єкта дослідження, які об'єд-нані певною головною ідеєю. Концептуальність — це визначення змісту, суті, смислу того, про що йде мова. Під принципом у науковій теорії розуміють найабстракт-ніше визначення ідеї. Принцип — це правило, що виникло в результаті об'єктивно осмисленого досвіду. Поняття — це думка, відбита в узагальненій формі. Воно відбиває суттєві й необхідні ознаки предметів та явищ, а та-кож взаємозв'язки. Якщо поняття увійшло до наукового обігу, його позначають одним словом або використовують су-купність слів — термінів. Розкриття змісту поняття нази-вають його визначенням. Останнє має відповідати двом най-важливішим вимогам:* вказувати на найближче родове поняття;* вказувати на те, чим дане поняття відрізняється від інших понять. Поняття, як правило, завершує процес наукового дослі-дження, закріплює результати, отримані вченим особисто у своєму дослідженні. Сукупність основних понять називають понятійним апаратом тієї чи іншої науки. Науковий факт — подія чи явище, яке є основою для висновку або підтвердження. Він є елементом, який у сукуп-ності з іншими становить основу наукового знання, відбиває об'єктивні властивості явищ та процесів. На основі науко-вих фактів визначаються закономірності явищ, будуються теорії і виводяться закони. Рух думки від незнання до знання керується методоло-гією. Методологія наукового пізнання — вчення про прин-ципи, форми і способи науково-дослідницької діяльності. Метод дослідження — це спосіб застосування старого знан-ня для здобуття нового знання. Він є засобом отримання на-укових фактів. Наукова діяльність — інтелектуальна творча діяльність, спрямована на здобуття і використання нових знань. Вона існує в різних видах: 1) науково-дослідницька діяльність; 2) науково-організаційна діяльність; 3) науково-інформаційна діяльність; 4) науково-педагогічна діяльність; 5) науково-допоміжна діяльність та ін. Кожен із зазначених видів наукової діяльності має свої специфічні функції, завдання, результати роботи. У межах науково-дослідницької діяльності здійснюються наукові дослідження. Наукове дослідження — цілеспрямо-ване пізнання, результати якого виступають як система по-нять, законів і теорій. Розрізняють дві форми наукових досліджень: фундамен-тальні та прикладні. Фундаментальні наукові досліджен-ня — наукова теоретична та (або) експериментальна діяль-ність, спрямована на здобуття нових знань про закономірності розвитку та взаємозв'язку природи, суспільства, людини. При-кладні наукові дослідження — наукова і науково-технічна діяльність, спрямована на здобуття і використання знань для практичних цілей. Наукові дослідження здійснюються з метою одержання наукового результату. Науковий результат — нове знан-ня, здобуте в процесі фундаментальних або прикладних нау-кових досліджень та зафіксоване на носіях наукової інфор-мації у формі наукового звіту, наукової праці, наукової до-повіді, наукового повідомлення про науково-дослідну роботу, монографічного дослідження, наукового відкриття тощо. На-уково-прикладний результат — нове конструктивне чи технологічне рішення, експериментальний зразок, закінчене випробування, яке впроваджене або може бути впроваджене у суспільну практику. Науково-прикладний результат може мати форму звіту, ескізного проекту, конструкторської або технологічної документації на науково-технічну продукцію, натурного зразка тощо. До основних результатів наукових досліджень належать:* наукові реферати;* наукові доповіді (повідомлення) на конференціях, на-радах, семінарах, симпозіумах;* курсові (дипломні, магістерські) роботи;* звіти про науково-дослідну (дослідно-конструкторську; дослідно-технологічну) роботу;* наукові переклади;* дисертації (кандидатські або докторські);* автореферати дисертацій;* депоновані рукописи;* монографії;* наукові статті;* аналітичні огляди;* авторські свідоцтва, патенти;* алгоритми і програми;* звіти про наукові конференції;* препринти;* підручники, навчальні посібники;* бібліографічні покажчики та ін. Суб'єктами наукової діяльності є: вчені, наукові праців-ники, науково-педагогічні працівники, а також наукові уста-нови, наукові організації, вищі навчальні заклади III—IV рівнів акредитації, громадські організації у сфері наукової та нау-ково-технічної діяльності. Науково-дослідницькою діяльністю займається значне ко-ло людей. Тих, хто робить це постійно, називають дослідни-ками, науковцями (науковими працівниками), вченими. Дослідником називають людину, яка здійснює наукові дослідження. Науковець — це той, хто має відношення до науки, виробляє нові знання, є спеціалістом у певній галузі науки. Вчений — фізична особа, яка провадить фундамен-тальні та (або) прикладні наукові дослідження з метою здо-буття наукових та (або) науково технічних результатів. На-уковий працівник — вчений, який за основним місцем ро-боти та відповідно до трудового договору (контракту) про фесійно займається науковою, науково-технічною або науко-во-педагогічною діяльністю та має відповідну кваліфікацію, підтверджену результатами атестації. Люди науки мають відповідну спеціальність і кваліфіка-цію, працюють як самотужки, так і об'єднуючись у наукові колективи (постійні чи тимчасові), створюють наукові школи. 2. Наукова комунікація. Наукова школа У розвитку сучасного суспільства важливу роль відіграє наукова інформація, отримана в результаті наукового пізнан-ня, її отримання, поширення та використання мають суттєве значення для розвитку науки. Наукова інформація поширюється в часі та просторі пев-ними каналами, засобами, методами. Особливе місце в цій системі належить науковій комунікації. Наукова комуніка-ція (НК) — обмін науковою інформацією (ідеями, знаннями, повідомленнями) між ученими і спеціалістами. Сучасні ав-тори теорії комунікації К. Шеннон та У. Вівер дають таке визначення комунікації: "Це всі дії, коли один розум впли-ває на інший". У процесі НК виділяють п'ять основних елементів: 1) комунікант — відправник повідомлення (особа, яка генерує ідею або збирає, опрацьовує наукову інформацію та передає її). 2) комунікат — повідомлення (фіксована чи нефіксова-на наукова інформація, закодована певним чином за допо-могою символів, знаків, кодів). 3) канал (спосіб передачі наукової інформації). 4) реципієнт — отримувач повідомлення (особа, якій при-значена інформація і яка певним чином інтерпретує її, реа-гує на неї). 5) зворотний зв'язок — реакція реципієнта на отримане наукове повідомлення. Елементарна модель наукової комунікації подана на рис. 1.2. Рис. 1.2. Модель наукової комунікації Вивчення комунікаційних процесів та інформаційних по-токів у науковій галузі здійснюють фахівці в галузі науко-вих комунікацій і бібліометрії. Бібліометрія — наукова дис-ципліна, яка використовує статистичні методи для аналізу наукової літератури з метою виявлення тенденцій розвитку предметних галузей, особливостей авторства і взаємного вили-ву публікацій. Бібліометричні зв'язки, такі як цитування, взаємне цитування і взаємні посилання, авторське співциту-вання і колективне авторство, забезпечують документне підтвердження комунікацій у межах наукових галузей і між ними. Наукова комунікація починається з комуніканта, який генерує наукову ідею чи концепцію. Це можуть бути як окремі вчені, так і колективи авторів, такі як дослідницькі групи, наукові школи, установи, інститути, регіони чи країни. За-лежно від наукового статусу установи, наявності наукового ступеня, вченого звання, кількості публікацій, стажу науко-вої роботи визначається науковий статус комуніканта, рівень його впливу на НК. Особливу роль у комунікації відіграють видатні вчені. Сформулювавши наукову ідею, автор безпосередньо ділить-ся нею з колегами, науковим керівником, котрі допомагають визначити подальший напрям її розвитку. Потім інформа-ція поширюється серед широкого кола фахівців у формі нау-кової доповіді (повідомлення) на конференціях, симпозіумах, оформляється у вигляді наукового звіту, препринта чи статті (в письмовому чи електронному вигляді). Документована і (або) недокументована наукова інформа-ція — це те, що передається, тобто комунікат. Наукові по-відомлення найчастіше передаються за допомогою мови, зоб-ражень, дії. Зображення використовують як доповнення до мовних комунікацій (графіки, плакати). Дії підтверджують словесні висновки науковця. Найчастіше інформація передається за допомогою мови — природної (мова людського спілкування) чи штучної (мова машинного програмування). Комунікант кодує інформацію за допомогою знаків, символів кодів, а реципієнт декодує (роз-шифровує, перекладає) інформацію. Наукова комунікація відбувається лише за умови, що мова наукового повідомлен-ня зрозуміла реципієнту. Часто дослідники не можуть вико-ристати іншомовну публікацію, не володіючи відповідною мовою. Читацька аудиторія буває досить обмеженою, якщо праці видаються недостатньо поширеною мовою. У цьому випадку допомагають переклади. Між комунікантом та реципієнтом встановлюється ка-нал комунікації, без якого неможливий зв'язок (спосіб об-міну, передачі інформації). Це — зустрічі, конференції, радіо, телебачення, Іпіегпеі, видавництво, редакція журналу, бібліо-тека та інші канали, що забезпечують можливість безпосе-редньої чи опосередкованої наукової комунікації. Наукова комунікація функціонує ефективно за умови існу-вання зворотного зв'язку — реакції реципієнта на отрима-не повідомлення. Інтерес до повідомлення залежить від бага-тьох чинників: мають значення зміст проблеми, наукової ідеї, доступність інформації, місце, час видання, тираж журналу (монографії), мова, рівень і стиль публікації. Проявами зво-ротного зв'язку реципієнта можуть бути цитування, поси-лання, відгук, рецензія, написання огляду, реферату, статті, включення ідей автора у відповідну дисципліну як базове знання та ін. Одним з основних показників значення наукового резуль-тату є індекс цитування, який визначає кількість посилань на ту чи іншу статтю, автора, журнал, установу, країну. Чим вищий цей показник, тим авторитетнішим є автор, тим ви-щий його науковий рейтинг. Посилання свідчать про рівень поширення ідеї, її наукове і практичне значення, зростання людських знань, реальне здійснення наукової комунікації. Є багато підходів до класифікації наукової комунікації, її поділяють на пряму (безпосереднє спілкування фахівців, зайнятих у науково-дослідницькому процесі); опосередковану (комунікація між ученими через їхні наукові публікації); вертикальну (між науковим керівником і дисертантом); горизонтальну (пов'язує здобувача з представниками нау-кової школи) та ін. Однак найпоширенішим є поділ науко-вих комунікацій на формальні і неформальні, документні і недокументні, між якими встановлено тісний взаємозв'язок. Формальна НК — обмін науковою інформацією через спеціально створені структури для генерації, оброблення і поширення наукового знання. Це — видавництва, редакції газет і журналів, науково-дослідні установи, вищі навчальні заклади, радіо, телебачення, бібліотеки, інформаційні центри, музеї, архіви тощо. В наукознавстві формальну комунікацію часто розглядають як опублікування статті в журналі або наукової монографії і посилання. Пряме цитування одного автора іншим свідчить про створення формального каналу комунікації між ними — від цитованого автора до того, хто цитує. Якщо два дослідники цитують третього, то створюєть-ся формальна комунікація між першим і третім автором шляхом цитування. Ефективність формальної НК визна-чається кількістю та якістю опублікованих наукових резуль-татів. Неформальна НК — це комунікація, що встановлюється між комунікантом (відправником) і реципієнтом (отриму-вачем) шляхом особистих контактів, зустрічей, бесід, теле-фонних розмов, листування тощо. Позитивним аспектом такої комунікації є економія часу, забезпечення глибшого взаєморозуміння. Ефективність неформальних НК визна-чається через самозвіти, опитування, спостереження. Окремі неформальні обміни науковою інформацією стають очевид-ними, коли науковці у співавторстві публікують результати свого дослідження. Документна НК — комунікація, опосередкована науко-вим документом, побудована на обміні документованою інфор-мацією (ідеями, повідомленнями, знаннями). Науковий до-кумент — це публікація результатів теоретичних і (чи) експериментальних досліджень, а також підготовка науков-цями до публікації пам'яток культури, історичних документів та літературних текстів. Він містить зафіксовану на матері-альному носієві наукову інформацію для передачі її в про-сторі і часі. У системі НК науковий документ набуває статусу комуні-ката. Він може бути у вигляді опублікованих тез, тексту наукової доповіді, статті, опису винаходу, монографії, звіту про НДР, дисертації, автореферату дисертації, аналітичного огляду, реферату тощо. Наукова інформація може передава-тися у формі книги, брошури, журналу, дискети та ін. Пере-ваги таких комунікацій:* добре збереження наукової інформації;* можливість вивчення, багаторазового перечитування інформації;* ґрунтовність підготовки;* можливість доведення до багатьох реципієнтів;* можливість встановлення права інтелектуальної влас-ності. Недоліки документних НК: складність поновлення, об'єм-ність інформації. Недокументна (усна) НК — передача наукової інфор-мації в незакріпленій на матеріальному носієві формі. Це — телефонні розмови, публічні виступи, наради, конференції, симпозіуми, безпосереднє спілкування, бесіди тощо. Позитив-ним аспектом усних комунікацій є економія часу, можливість більшого порозуміння між науковцями. З розвитком комп'ютерних і телекомунікаційних кана-лів комунікації можливості вільного дистанційного обміну науковими ідеями розширюються. Автор може сам ство-рити оригінальний рукопис в електронній формі, через ме-режу Internet передати його безпосередньо в редакцію жур-налу і відразу ж опублікувати його. Мережеві канали спри-яють оперативному формальному і неформальному обміну інформацією між ученими. Деякі електронні бази даних крім статей (рефератів) містять також адреси авторів. Це дозволяє звернутися безпосередньо до автора і встановити з ним контакт. Електронний журнал є місцем інтегрованої НК, в якій автори, редактори і видавці працюють в одній системі. Науковець повинен знати переваги та недоліки кожної форми наукової комунікації, вміти відшукати оптимальні шляхи її використання та уникати можливих проблем. Наукова школа (НШ) — неформальний творчий колек-тив дослідників різних поколінь, об'єднаних загальною про-грамою і стилем дослідницької роботи, які діють під керів-ництвом визнаного лідера. Це об'єднання однодумців, що розробляє життєво важливі для суспільства проблеми під керівництвом відомого в певній галузі дослідника, має значні теоретичні і практичні результати своєї діяльності, визнані у наукових колах і сфері виробництва. У діяльності наукової школи реалізуються такі основні функції:* виробництво наукових знань (дослідження і навчання);* поширення наукових знань (комунікація);* підготовка обдарованих вихованців (відтворення). Науковій школі властива сукупність ознак, які дають змогу ідентифікувати таке творче об'єднання дослідників. Головною ознакою НШ є ефективне засвоєння і досліджен-ня її членами актуальних проблем з висунутих керівником наукових напрямів. Мінімальний цикл, що дає підстави фіксу-вати існування школи, становлять три покоління дослідників: засновник школи — його послідовник — учні послідовника. Ключова фігура НШ — її лідер, ім'ям якого названо шко-лу. Це — видатний, авторитетний учений, котрий розробляє фундаментальні та загальні питання науки, продукує ідеї, нові напрями досліджень, здатний об'єднати навколо себе колек-тив однодумців. Серед інших ознак НШ виділяють такі:* багаторічна наукова продуктивність, що характеризуєть-ся як кількісними (кількість публікацій, посилань), так і якісними показниками (лідер і члени НШ є авторами фунда-ментальних наукових праць, членами редколегій провідних професійних журналів і збірників);* широта проблемно-тематичного, географічного, хроно-логічного діапазонів функціонування НШ;* збереження традицій і цінностей НШ на всіх етапах її становлення та розвитку, забезпечення спадкоємності в на-прямах наукових досліджень, стилю наукової роботи;* розвиток атмосфери творчості, новаторства, відкритості для наукових дискусій як у професійній пресі, так і в спілку-ванні;* об'єднання в НШ певного кола талановитих учених, постійне її поновлення обдарованими вихованцями — по-слідовниками лідера, здатними до самостійного пошуку;* постійні комунікаційні зв'язки (горизонтальні і верти-кальні) між учителем та учнями, рядовими членами школи;* активна педагогічна діяльність (кількість здобувачів, аспірантів, докторантів, підручників, навчальних посібників, розробка нових курсів);* офіційне визнання державою (науковою спільнотою) важливості наукових досліджень НШ (число академіків, док-торів, кандидатів наук, професорів, доцентів, заслужених діячів і працівників). Вважається, що лідером НШ є переважно доктор наук. У її складі має бути не менше трьох докторів наук за спеці-альністю. Проблематика наукових досліджень учнів обов'яз-ково має бути пов'язана з тематикою вчителя — лідера шко-ли. Інколи вказують на географічну дислокацію як одну з ознак школи. Ця формальна ознака може бути використана як додаткова в процесі ідентифікації НШ. Найпоширенішим методом ідентифікації НШ є вивчення потоку кандидатських і докторських дисертацій науковців, які входять до цього неформального колективу. Такий підхід правомірний, оскільки виявляє взаємовідносини "вчитель — учень", що є особливо суттєвим для НШ. Він є ефективним, оскільки дає змогу отримати конкретні результати, що базу-ються на кількісних даних про захищені під керівництвом того чи іншого вченого дисертації, свідчить про відповідність тематики дисертацій учнів проблематиці дисертації лідера. Цей метод простий, оскільки зводить завдання ідентифікації до встановлення формальних показників. Виявленням до-кументних потоків методом контент-аналізу можна дослі-дити змістовну єдність проблематики НШ. Бібліометричні методи допомагають вивчити частоту цитування праць керів-ника його учнями. Наукові школи є головною неформальною структурою на-уки, роблять значний внесок у її розвиток. їх представники, як правило, досягають значних наукових результатів. 3. Науково-дослідницька діяльність студентів Науково-дослідницька діяльність студентів (НДДС) вищих навчальних закладів України є одним із основних чинників під-готовки висококваліфікованих кадрів відповідного профілю. Поняття "науково-дослідницька діяльність студентів" вклю-чає в себе два взаємопов'язаних елементи:* навчання студентів елементам дослідницької діяльності, організації та методики наукової творчості;* наукові дослідження, що здійснюють студенти під керів-ництвом професорів і викладачів. Для НДДС вищих навчальних закладів характерним є єдність цілей і напрямів навчальної, наукової і виховної ро-боти, тісна взаємодія всіх форм і методів наукової роботи студентів, що реалізуються в навчальному процесі та поза-навчальний час. Це забезпечує їхню участь у науковій діяль-ності протягом усього періоду навчання, тісно пов'язану як із науково-дослідницькою діяльністю, що проводиться підроз-ділами ВНЗ, так і з громадською діяльністю. Зміст і структура НДДС забезпечує послідовність її засобів і форм відповідно до логіки і послідовності навчального про-цесу, що зумовлює спадкоємність її методів і форм від курсу до курсу, від кафедри до кафедри, від однієї дисципліни до іншої, від одних видів занять до інших, поступове зростання обсягу і складності набутих студентами знань, умінь, нави-чок у процесі виконання ними наукової роботи. Реалізована в комплексі науково-дослідницька діяльність студентів за-безпечує вирішення таких основних завдань:* формування наукового світогляду, оволодіння методо-логією і методами наукового дослідження;* надання допомоги студентам у прискореному оволодінні спеціальністю, досягненні високого професіоналізму;* розвиток творчого мислення та індивідуальних здібно-стей студентів у вирішенні практичних завдань;* прищеплення студентам навичок самостійної науко-во-дослідницької діяльності;* розвиток ініціативи, здатності застосувати теоретичні знання у своїй практичній роботі, залучення найздібніших студентів до розв'язання наукових проблем, що мають суттє-ве значення для науки і практики;* необхідність постійного оновлення і вдосконалення своїх знань;* розширення теоретичного кругозору і наукової ерудиції майбутнього фахівця;* створення та розвиток наукових шкіл, творчих колек-тивів, виховання у стінах вищого навчального закладу резер-ву вчених, дослідників, викладачів. Науково-дослідницька діяльність студентів — це систем-не утворення, яке має свою структуру, зміст і форми. У вищих навчальних закладах склалася певна структу-ра НДДС: проректор з наукової роботи — рада НДДС інсти-туту — рада студентського науково-творч^го товариства (СНТТ) факультету (факультетів), СНТТ кафедри (кафедр) (див. рис. 1.3). Наукове керівництво СНТТ здійснюється науковим керів-ником, який обирається вченою радою вищого навчального закладу. Голова (з числа студентів) і члени ради СНТТ призна-чаються і затверджуються наказом ректора по інституту. Рада СНТТ вузу:* створює факультетські ради СНТТ і керує ними. Органі-зовує разом з факультетськими СНТТ гуртки, творчі секції, бюро та ін.;* інформує громадськість інституту про роботу СНТТ;* щорічно організовує підсумкові студентські наукові конференції;* організовує і проводить внутрівузівський конкурс сту-дентських наукових робіт, контролює діяльність гуртків, студій на кафедрах;* організовує виставки і презентації кращих наукових праць студентів;* забезпечує участь студентів у регіональних та всеукраїн-ських конкурсах, оглядах, конференціях, олімпіадах;* сприяє широкому впровадженню результатів студент-ських робіт у практику, публікуванню статей, тез доповідей у наукових збірках;* організовує взаємодію СНТТ інституту з іншими ВНЗ, закладами освіти, культури та ін.* морально та матеріально заохочує студентів, які ефек-тивно здійснюють науково-дослідницьку діяльність. Рада СНТТ інституту працює в тісному зв'язку з СНТТ факультетів і кафедр. Рис. 1.3. Структура СНТТ вищого навчального закладу Залучення студентів до науково-дослідницької діяльності здійснюється через академічну групу. На початку навчаль-ного року на стаціонарі, під час настановної сесії на заочно-му відділенні в групах, на курсах і факультетах проводяться бесіди про науково-дослідницьку діяльність, де висвітлюють-ся найзначніші досягнення студентів за минулі роки, подаєть-ся докладна інформація щодо запланованої наукової тема-тики інституту, факультетів, кафедр. Зміст і форми НДДС відповідають основним напрямам науково-дослідницької діяльності вищого навчального за-кладу, базою її організації і проведення є кафедри. У керів-ництві НДДС беруть участь висококваліфіковані викладачі ВНЗ. Зміст і характер НДДС визначаються: а) проблематикою дослідницької і науково-методичної діяльності кафедр, факультетів, інституту; б) тематикою досліджень, що здійснюються кафедрами у творчій співпраці з закладами культури, освіти, з усіма про-фільними для ВНЗ установами та організаціями; в) умовами дослідницької роботи студентів, наявністю бази дослідження, можливістю отримання необхідних документів, наявністю комп'ютерної техніки, Internet та Intranet; за-безпеченням НДДС науковим керівництвом та ін. Науково-дослідницька діяльність студентів ВНЗ здійсню-ється за трьома основними напрямами:* науково-дослідницька робота, що є невід'ємним еле-ментом навчального процесу і входить до календарно-тема-тичних та навчальних планів, навчальних програм як обо-в'язкова для всіх студентів;* науково-дослідницька робота, що здійснюється поза навчальним процесом у межах СНТТ — у гуртках, проблем-них групах (лабораторіях), перекладацьких та інформацій-них студіях, фольклорних експедиціях та ін.;* науково-організаційні заходи: конференції, конкурси та ін. Науково-дослідницька робота студентів у межах на-вчального процесу є обов'язковою для кожного студента і охоплює майже всі форми навчальної роботи:* написання рефератів наукової літератури з конкретної теми в процесі вивчення дисциплін соціально-гуманітарного циклу, фундаментальних і професійно-орієнтованих, спеціаль-них дисциплін, курсів спеціалізацій та за вибором;* виконання лабораторних, практичних, семінарських та самостійних завдань, контрольних робіт, що містять елемен-ти проблемного пошуку;* виконання нетипових завдань дослідницького харак-теру в період виробничої практики, на замовлення підпри-ємств, установ, організацій, закладів культури тощо;* розробка методичних матеріалів з використанням до-слідницьких методів (глосаріїв, кросвордів, програм і мето-дик соціологічних досліджень тощо);* підготовка і захист курсових та дипломних робіт, по-в'язаних з проблематикою наукових досліджень спеціаль-них кафедр. Методика постановки і проведення НДДС у навчальному процесі визначається специфікою ВНЗ, його науковою і ма-теріально-технічною базою, набутими традиціями. Для проведення цієї роботи студенти отримують робоче місце в лабораторії кафедри, комп'ютерному класі, бібліотеці. У деяких вищих навчальних закладах навчально-дослід-ницькій роботі передує спеціальний курс з основ організації та методики проведення наукових досліджень, з організації бібліографічної та патентно-ліцензійної діяльності. Чітка організація НДДС у навчальному процесі сприяє поглибленому засвоєнню студентами спеціальних навчаль-них дисциплін, дозволяє найповніше виявити свою індивіду-альність, сформувати власну думку щодо кожної дисциплі-ни. При цьому особлива увага приділяється залученню сту-дентів до збору, аналізу та узагальнення кращого практично-го досвіду, проведення соціологічних та експериментальних досліджень, підготовки доповідей і повідомлень. Науково-дослідницька робота студентів поза навчаль-ним процесом є одним із найважливіших засобів формуван-ня висококваліфікованих фахівців. Нею передбачається:* участь студентів у роботі наукових гуртків, проблем-них груп, творчих секцій, лабораторій та ін.;* участь студентів у виконанні держбюджетних або госп-розрахункових наукових робіт, проведенні досліджень у ме-жах творчої співпраці кафедр, факультетів, комп'ютерного центру із закладами культури, освіти тощо;* робота в студентських інформаційно-аналітичних та культурологічних центрах, перекладацьких бюро;* рекламна, лекторська діяльність та ін.;* написання статей, тез доповідей, інших публікацій; най-поширенішою формою організації НДДС є наукові гуртки, секції, студи, бюро, центри. Кожний із них являє собою невеликий (10—15 осіб) творчий студентський колектив, який працює над однією або кількома суміжними науковими те-мами, за планами, що складаються на семестр або навчаль-ний рік. Науковим підрозділом керує викладач, помічником якого є студент. НДДС диференціюється залежно від курсу навчання, спеці-альності та спеціалізації. Якщо напрям дослідження має міжкафедральний характер, здійснюється спільне керівниц-тво НДДС викладачами кількох кафедр. Художньо-творча діяльність студентів здійснюється практично в усіх вищих навчальних закладах і особливо в музичних, театральних ВНЗ, на творчих факультетах інсти-тутів культури в таких формах:* робота у творчих секціях і студіях (літературній, ком-позиції, режисури, живопису, скульптури та ін.);* участь у концертах, конкурсах, виставках на рівні ВНЗ, регіональному, всеукраїнському та міжнародному рівнях;* виступи на радіо, на телебаченні, в пресі;* розробка сценаріїв, постановчих матеріалів, підготовка і показ спектаклів, шоу-програм, тематичних вечорів та ін. Цей напрям НДДС забезпечує тісний зв'язок з творчими організаціями, самодіяльними колективами, закладами дозвіл-ля, сприяє постійному вдосконаленню художньої майстерності і ефективному використанню творчого потенціалу студент-ської молоді. Студенти, які досягли значних успіхів у науково-дослід-ницькій діяльності, можуть працювати за індивідуальним графіком виконання навчального плану в межах установле-ного терміну навчання. Студенти-науковці, випускники ВНЗ за рішенням ДЕК та СНТТ інституту можуть бути рекомен-довані до вступу в аспірантуру, на викладацьку роботу. 4. Підготовка та атестація наукових і науково-педагогічних кадрів В Україні велика увага приділяється підготовці наукових і науково-педагогічних кадрів, котра має свої закономірності, принципи та специфічні ознаки. З часу проголошення державного суверенітету України система підготовки й атестації наукових та науково-педаго-гічних кадрів зазнала кардинальних змін. У 1991 році постановою Кабінету Міністрів України було створено Вищу атестаційну комісію України (ВАК Украї-ни), в складі якої затверджено Головну раду та президію ВАК України, які здійснюють атестацію наукових кадрів. Підготовку та атестацію науково-педагогічних кадрів здійснює Атестаційна комісія Міністерства освіти і науки України, у складі якої функціонує Управління керівних і науково-педагогічних кадрів. В Україні створено нормативно-правову базу підготовки нау-кових і науково-педагогічних кадрів, основними документами якої є "Положення про підготовку науково-педагогічних і нау-кових працівників", "Положення про порядок проведення кан-дидатських іспитів", "Порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань", "Перелік спеціальностей наукових працівників" та ін. З 1997 p. BAK України видає "Бюлетень Вищої атестаційної комісії", а з 1998 р. — журнал "Науковий світ". Нині підготовка наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації здійснюється з 25 галузей наук за 600 науковими спеціальностями. Основними формами такої підготовки є аспірантура й докторантура. 4.1. Докторантура. Аспірантура З метою підвищення ефективності дослідження актуаль-них проблем науки, техніки і культури, вдосконалення підго-товки наукових і науково-педагогічних кадрів вищого рівня кваліфікації — докторів наук — створена нова форма підго-товки кадрів — докторантура. Докторантура як вищий ступінь єдиної системи освіти ство-рюється при вищих навчальних закладах, наукових установах і організаціях, що мають необхідну наукову і матеріальну базу. Нині докторантура діє у 68 вищих закладах освіти України. Навчання в докторантурі відбувається з відривом від ви-робництва і триває до трьох років, у ній навчаються кандида-ти наук, що мають наукові здобутки в обраній галузі. Однією з основних форм планомірної підготовки науко-во-педагогічних і наукових кадрів є аспірантура, яка ство-рюється при вищих навчальних закладах, наукових устано-вах та організаціях, що мають необхідну кадрову і матері-альну базу. Вона відкривається та ліквідується Міністерством освіти і науки України або Президією НАН України. За остан-ні 5 років відкрито аспірантури у 37 вищих навчальних за-кладах, 39 наукових інститутах та галузевих академіях. Аспі-рантура сьогодні діє у 105 вищих закладах освіти. Навчання в аспірантурі здійснюється з відривом і без відриву від виробництва. Термін навчання в аспірантурі з відривом від виробництва — три роки, в аспірантурі без відриву від виробництва — чотири роки. Вищі навчальні заклади (наукові установи, організації) не пізніше трьох місяців до прийняття в докторантуру оголошують у пресі конкурсне прийняття на вакантні місця з за-значенням спеціальності, строків прийняття і переліку необ-хідних документів. Вступники до аспірантури подають на ім'я керівника ви-щого навчального закладу, наукової установи такі документи: 1) заяву; 2) особовий листок з обліку кадрів; 3) список опублікованих наукових праць і винаходів. Аспіранти, які не мають опублікованих наукових праць і винаходів, подають наукові доповіді (реферати) з обраної ними наукової спеціальності; 4) медичну довідку про стан здоров'я за формою № 286-у; 5) копію диплома про закінчення вищого навчального закладу із зазначенням одержаної кваліфікації спеціаліста або магістра (особи, які здобули відповідну освіту за кордо-ном — копію нострифікаційного диплома); 6) посвідчення про складання кандидатських іспитів (як-що кандидатські іспити складено). Паспорт та диплом про вищу освіту подаються вступни-ком особисто. Особи, які вступають у докторантуру, подають на ім'я керів-ника вищого навчального закладу (наукової установи, органі-зації):* заяву;* розгорнутий план докторської дисертації;* список опублікованих наукових праць і винаходів;* відгук про наукову діяльність з місця роботи, засвідче-ний керівником;* копію диплома про присудження наукового ступеня кан-дидата наук (у разі здобуття відповідної освіти за кордоном — копію нострифікаційного диплома). Паспорт та диплом про присудження наукового ступеня кандидата наук подаються вступником особисто. Зарахування до докторантури чи аспірантури проводить-ся за наказом керівника вищого навчального закладу, науко-вої установи. Тема дисертації, індивідуальний план роботи аспіранта та докторанта після обговорення кафедрою затверджується вче-ною радою ВНЗ не пізніше тримісячного терміну після зара-хування його до аспірантури або докторантури. Взаємозобов'язання аспіранта або докторанта, підготовка яких здійснюється за державним замовленням, та вищого навчального закладу, визначаються у типовій угоді, якою передбачається своєчасне закінчення роботи над дисертацією, працевлаштування після закінчення аспірантури або докто-рантури, забезпечення відповідних умов праці, надання впо-рядкованого житла тощо, та відповідальність сторін у разі невиконання умов типової угоди. Зокрема, аспірант або док-торант, який був зарахований до аспірантури або докторан-тури за державним замовленням і відрахований за грубе порушення правил внутрішнього розпорядку вищого навчаль-ного закладу, наукової установи за вчинення протиправних дій, а також за невиконання індивідуального плану роботи без поважних причин відшкодовує вартість навчання згідно із законодавством України. Докторанти та аспіранти, які закінчили навчання в док-торантурі або аспірантурі з відривом від виробництва за дер-жавним замовленням, працевлаштовуються згідно з типовою угодою, а докторанти та аспіранти, які закінчили навчання в докторантурі або аспірантурі поза державним замовлен-ням, — згідно з контрактом. Докторантура й аспірантура як форми підготовки науко-вих і науково-педагогічних кадрів мають певні особливості. До докторантури приймаються лише особи, які мають науковий ступінь кандидата наук, наукові здобутки та опуб-ліковані праці з обраної наукової спеціальності і які в змозі на високому науковому рівні проводити фундаментальні, по-шукові та прикладні наукові дослідження. Керівник ВНЗ (наукової установи, організації), де відкри-то докторантуру, направляє документи здобувача до кафедр (відділів, лабораторій), які заслуховують наукові доповіді кан-дидатів до вступу, розглядають розгорнуті плани роботи над дисертацією і роблять висновок за кожною кандидатурою про можливість зарахування до докторантури. Вчена рада ВНЗ (наукової установи, організації) на основі висновку ка-федри (відділу, лабораторії) в місячний термін приймає рішен-ня про зарахування кожної особи до докторантури. Для надання допомоги докторантам у проведенні дисер-таційних досліджень за місцем їх підготовки призначають-ся наукові консультанти з числа висококваліфікованих науково-педагогічних і наукових кадрів — докторів наук. За необхідності докторанти можуть бути направлені до про-відних вітчизняних і закордонних наукових центрів. Щороку докторанти подають до вченої ради вищого навчаль-ного закладу (наукової установи) після попереднього обгово-рення на кафедрі звіт про виконання індивідуального плану роботи, за результатами якого проводиться їх атестація і при-ймаються рішення про подальше перебування в докторантурі. До аспірантури на конкурсній основі приймаються особи, які мають вищу освіту і кваліфікацію спеціаліста або магістра. Вступники в аспірантуру складають вступні іспити зі спеціальності (в обсязі навчальної програми для спеціаліста або магістра, яка відповідає обраній ними науковій спеціаль-ності), із філософії та однієї з іноземних мов в обсязі діючої навчальної програми для вищих навчальних закладів IV рівня акредитації. Вступники, які на час вступу до аспірантури склали всі або кілька кандидатських іспитів, звільняються від відповід-них вступних іспитів до аспірантури і їм зараховуються оцін-ки кандидатських іспитів. У разі одержання однакових оцінок переважне право при зарахуванні до аспірантури мають випускники, рекомендо-вані до вступу до аспірантури вченою радою вищого навчаль-ного закладу (факультету), наукової установи, які закінчили магістратуру і склали всі або кілька кандидатських іспитів. Кожному аспіранту, одночасно з його зарахуванням, при-значається науковий керівник з числа докторів наук або за рішенням вченої ради, як виняток, кандидатів наук. Науко-вий керівник консультує аспіранта з наукової проблематики, контролює виконання ним затвердженого індивідуального плану та несе особисту відповідальність за належне вико-нання дисертаційної роботи. Аспірантам, які навчаються без відриву від виробництва та успішно виконують індивідуальний план роботи, за місцем роботи надається додаткова оплачувана щорічна відпустка тривалістю ЗО календарних днів для складання кандидат-ських іспитів та виконання роботи над дисертацією і, за їх бажанням, протягом чотирьох років навчання — один вільний від роботи день на тиждень з оплатою його в розмірі 50 відсотків середньої заробітної плати працівника. Аспірант працює за індивідуальним планом, не менше ніж два рази на рік звітує про його виконання на засіданні кафедри (відділу, лабораторії), щорічно атестується науковим керівником. Контроль за діяльністю аспірантури здійснюється проректором з наукової роботи ВНЗ або заступником ди-ректора з наукової роботи наукової установи (організації). Аспірант за час навчання в аспірантурі в установлені тер-міни зобов'язаний:* скласти кандидатські іспити зі спеціальності, однієї з іноземних мов та філософії;* повністю виконати індивідуальний план роботи над дисертацією, а також за необхідності скласти додаткові іспи- ти з дисциплін, що визначаються рішенням ученої ради з урахуванням профілю підготовки;* глибоко оволодіти знаннями, практичними навичками, професійною майстерністю; підвищувати загальний культур-ний рівень;* опанувати методологію і методи проведення наукових досліджень;* звітувати про хід виконання дисертації на засіданні кафедри (відділу, лабораторії);* захистити дисертацію або подати її спеціалізованій вченій раді. Випускникам аспірантури за час навчання в аспірантурі з відривом від виробництва зараховується стаж науково-педагогічної роботи. 4.2. Здобувачі наукового ступеня, які працюють над дисертаціями поза докторантурою або аспірантурою Над докторською і кандидатською дисертацією можна працювати самостійно, поза докторантурою й аспірантурою. Самостійна робота над докторською та кандидатською ди-сертаціями є однією з форм підготовки науково-педагогіч-них і наукових кадрів. Здобувачами наукового ступеня доктора наук, які працю-ють над дисертацією поза докторантурою, можуть бути особи, які мають науковий ступінь кандидата наук. Здобувачами наукового ступеня кандидата наук, які працюють над дисер-таціями поза аспірантурою, можуть бути особи, які мають вищу освіту і кваліфікацію спеціаліста або магістра. Кандидати наук, які мають вагомі здобутки в галузі нау-кових досліджень з актуальних народногосподарських або теоретичних питань і схвалені вченими радами вищих на-вчальних закладів плани дисертаційних робіт, переводяться на посади наукових співробітників для завершення док-торських дисертацій терміном до двох років. Кандидат наук, який претендує на посаду наукового співро-бітника, подає за місцем роботи заяву на ім'я ректора вищо-го навчального закладу з зазначенням необхідного терміну переведення, а також розгорнутий план докторської дисер-тації, календарний графік її виконання, список опублікова-них наукових праць і винаходів. Вчена рада вищого навчального закладу заслуховує нау-кову доповідь, розглядає висновок відповідної кафедри щодо можливості переведення кандидата наук на посаду науково-го співробітника і розгорнутий план докторської дисертації, визначає можливий термін її виконання і приймає рішення стосовно переведення його на посаду наукового співробітника. Наприкінці року викладачі, переведені на посаду науко-вого співробітника, проходять атестацію. Після закінчення терміну перебування на посаді наукового співробітника кан-дидат наук зобов'язаний подати наукове дослідження в об-сязі докторської дисертації і доповісти про це вченій раді вищого навчального закладу (наукової установи, організації), де виконувалося дослідження. Для завершення та захисту дисертації особам, які раніше не навчалися в аспірантурі і не перебували в докторантурі, може надаватися творча відпустка терміном до трьох місяців для роботи над кандидатською і терміном до шести місяців — для роботи над докторською дисертацією. Для отримання творчої відпустки здобувач повинен зро-бити наукову доповідь на засіданні кафедри (відділу, лабора-торії), при якій він планує завершити дослідження. На основі мотивованого висновку кафедри (відділу, лабораторії) вчена рада вищого навчального закладу (наукової установи, органі-зації) приймає рішення про надання відпустки. Претендент на здобуття наукового ступеня доктора наук у період творчої відпустки повинен захистити дисертацію або подати її до захисту в спеціалізовану вчену раду. Здобувачі наукового ступеня кандидата наук прикріплю-ються до певного ВНЗ або наукової установи, що мають аспі-рантуру з відповідних спеціальностей, для поглибленого тео-ретичного вивчення спеціальних дисциплін, іноземної мови та філософії, а також підготовки і захисту кандидатських дисертацій терміном до п'яти років, а лише з метою скла-дання кандидатських іспитів — до двох років. Для прикріплення до ВНЗ (наукової установи, організації) з метою написання кандидатської дисертації здобувач подає на ім'я керівника заяву з доданням списку опублікованих наукових праць і винаходів, копію диплома про вищу осві-ту і кваліфікацію спеціаліста, магістра. Для підготовки і скла-дання кандидатських іспитів здобувач подає тільки заяву. Науковим керівником здобувачів призначаються, як пра-вило, доктори наук або професори. У разі, коли претендент прикріплюється на 2 роки тільки для підготовки і складання кандидатських іспитів, науковий керівник не призначається. Здобувачі протягом місяця після прикріплення до вищо-го навчального закладу (наукової установи) подають на ка федру (у відділ, лабораторію) на затвердження погоджений з науковим керівником індивідуальний план роботи. Теми дисертацій здобувачів після погодження на кафедрі затверджу-ються вченою радою установи. Претенденти складають за місцем прикріплення канди-датські іспити відповідно до програми підготовки зі спеціальної дисципліни, іноземної мови та філософії, а також інші іспити за рішенням вченої ради з урахуванням профілю підготовки. Здобувачі, які склали відповідні іспити і виконали індиві-дуальний план, допускаються до захисту дисертації на здо-буття наукового ступеня кандидата наук. Головним нормативним документом державного регулю-вання процесу атестації наукових кадрів вищої кваліфікації є "Порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань", затверджений Кабінетом Міністрів України 28 червня 1997 року за № 644. До постанови було внесено зміни і доповнення відповідними постановами уряду від 5 серпня 1998 р. за № 1241 та від 22 липня 1999 р. за № 1336. Цей документ визначає порядок присудження наукових ступенів доктора і кандидата наук та присвоєння вче-них звань професора, доцента і старшого наукового спів-робітника. Структурно він складається з семи розділів: 1. Загальні принципи. 2. Присудження наукових ступенів. 3. Присвоєння вчених звань. 4. Переатестація та нострифікація. 5. Оформлення і видача дипломів та атестатів. 6. Позбавлення наукових ступенів і вчених звань. 7. Розгляд апеляцій. Відповідно до цього документа наукові ступені доктора і кандидата наук присуджують, а вчені звання професора, доцента і старшого наукового співробітника присвоюють особам, які мають вищу освіту, глибокі фахові знання і значні досягнення в певній галузі науки, у педагогічній діяль-ності. Право присудження наукових ступенів доктора і канди-дата наук, а також присвоєння вченого звання старшого нау-кового співробітника надано ВАК України. До компетенції Міністерства освіти і науки України належать питання при-своєння вчених звань професора і доцента. Документом, що засвідчує присудження наукового ступе-ня, є диплом, а присвоєння вченого звання — атестат дер-жавного зразка. Дипломи доктора, кандидата наук і атестат старшого наукового співробітника видає ВАК, а атестат про-фесора і доцента — Міністерство освіти і науки. Згідно з "Порядком присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань" дипломи докторів та кандидатів наук, атестати професорів, доцентів, старших наукових співро-бітників, видані атестаційними органами СРСР і Російської Федерації за результатами захистів дисертацій або рішень вчених рад до 1 вересня 1992 року, в Україні визнаються дійсними. Наукові і науково-педагогічні працівники — гро-мадяни України, які отримали науковий ступінь чи вчене звання в інших країнах пізніше зазначеного терміну, підля-гають переатестації або нострифікації дипломів та атестатів. Наукові ступені доктора та кандидата наук на підставі прилюдного захисту дисертації присуджують спеціалізовані вчені ради. В Україні створено відповідну мережу спеціалізованих вчених рад із захисту кандидатських і докторських дисер-тацій відповідно до нової номенклатури спеціальностей та з урахуванням інтересів регіонів. У 1999 р. в Україні діяло понад 500 спеціалізованих вчених рад (381 докторська рада та 139 кандидатських). Спеціалізовані вчені ради створюються та підпорядкову-ються ВАК України у відомих своїми науковими досягнення-ми навчальних закладах III—IV рівнів акредитації, науково-технічних, науково-дослідних установах та інших організаці-ях, що проводять фундаментальні та прикладні наукові дослі-дження та мають авторитетних учених, які проводять науко-ву та науково-педагогічну роботу. До складу спецрад можуть залучатися фахівці з науковим ступенем за профілем ради, що працюють в інших наукових установах або вищих навчаль-них закладах. Кожній спецраді при її організації надається шифр і затверджуються номери спеціальностей наукових пра-цівників, за якими рада може організувати захист дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата чи доктора наук. Ради несуть відповідальність за обґрунтованість прийня-тих ними рішень і покликані забезпечувати високий рівень вимог під час проведення атестації. Головою спеціалізованої вченої ради призначається провідний учений, доктор наук, фахівець за профілем ради і, як правило, штатний працівник організації, в якій створено раду. Підготовлена і попередньо апробована дисертація подається для прилюдного захисту до спеціалізованої вченої ради. З метою поглибленого аналізу дисертації спецрадою при-значаються офіційні опоненти: при захисті докторської ди сертації — три доктори наук і провідна установа; при за-хисті кандидатської дисертації — один доктор, другий — доктор або кандидат наук і провідна установа, які представ-ляють до спецради свої відгуки. Офіційні опоненти зобов'я-зані бути присутніми на захисті дисертації. Захист дисертації визнається успішним, якщо в резуль-таті таємного голосування за присудження наукового ступе-ня проголосувало щонайменше три чверті членів ради, які брали участь у засіданні. Результати захисту дисертації (дисертація та атестаційна справа) спецради надсилають до ВАК України, який здійснює контроль за діяльністю спецрад. З цією метою у складі ВАК створюються експертні ради, які здійснюють вибірковий кон-троль за правильністю організації захисту, якістю і об'єктив-ністю підготовленого спецрадою висновку щодо відповідності дисертаційної роботи вимогам ВАК. Остаточне рішення про видачу диплома кандидата наук приймається президією ВАК України. Науковці, які залучені до атестаційного процесу, повинні глибоко володіти принципами, методологією, методами, техні-кою і технологією підготовки кандидатських і докторських дисертацій.
1 2 3 4 5 Категория: Наукознавство \| Добавил: Aspirant (04.08.2013)
Просмотров: 1769 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: