Реферат на тему Наука як форма суспільної свідомості. Специфіка медичної науки - Наукознавство - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Наука як форма суспільної свідомості. Специфіка медичної науки. Наука – форма людських знань, складова частина духовної культури суспільства; система понять про явища і закони дійсності; особлива сфера цілеспрямованої людської діяльності, яка включає вчених з їхніми знаннями і здібностями, наукові заклади і має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об’єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства. Поняття „наука” застосовують для позначення всієї системи перевірених практикою знань, які є загальним продуктом суспільного розвитку; певного виду суспільної діяльності людей, що сформувалися в процесі історичного розвитку і спрямований на пізнання законів дійсності в інтересах практики; форми суспільної свідомості, відображення дійсності в суспільній свідомості; підсумкового досвіду людства в концентрованому вигляді, елементів духовної культури всього людства, багатьох історичних епох і класів, засобів перед-бачення й активного осмислення з допомогою теорії аналізу явищ об’єктивної дійсності для наступного використання досягнутих результатів у праці; системи знань, в якій світоглядні, філософські основи й висновки є невід’ємним, обов’язковим елементом[9, 416]. Наука як соціальний інститут, загальновизнаний фактор культури сформувалась в період з середини ХV ст. до кінця ХVІІ ст. Увесь попередній період характеризувався недиференційованістю, нерозчленованістю сукупного людського знання. Це було деяке протознання, яке позначалося як взагалі будь-яка любов до мудрості (філософія). У ХVІ – ХVІІ ст. відбувалася диференціація наук за предметом дослідження (фізика, хімія, механіка та ін.) й одночасно поділ знання на емпіричне й теоретичне. Власне наука ототожнювалась з дослідом (Ф. Бекон), а спроби його теоретичного осмислення – з філософією. Звідси для науки ХVІІІ ст. характерним було захоплення натуральною філософією. Якраз у ті часи, коли творили Ньютон, Лаплас, Лінней, Лейбніц, англійський письменник Джонатан Свіфт створив сатиричний образ науки та вчених. Іронізуючи над загальним захопленням наукою й намаганням створити численні академії, автор вкладає у вуста Гуллівера розповідь про країну Лапута. Лапутянський король та його придворні занурені в безплідні роздуми про математику, музичну гармонію та космічні явища. При цьому вони не чують та не помічають один одного. Їх математика годиться лише для того, щоб подавати на обід баранячу лопатку у формі рівностороннього трикутника, шматок телятини у формі ромба, пудинг у формі круга і т. п. Кравець знімає мірку за допомогою астрономічного прилада – квадранта. Викрійку він робить за допомогою складних математичних розрахунків. Однак зшите ним плаття не сидить так як слід. Вчених Д. Свіфт називає прожектерами. Один з них намагається добути сонячні промені з огірків, інший вивчає павутину з метою створити нову тканину. У цьому гіперболізованому зображенні науки сфокусована суспільна думка епохи, яка розглядала її як дещо абстрактне, далеке від життя, не пов’язане з його реальними проблемами, як забаву не- багатьох, дивакуватих, хоча і обдарованих людей. Слід зауважити, що Д. Свіфт не був одиноким в такому баченні науки. Наприклад, великий мислитель того часу Ж. Ж. Руссо пов’язував з її розвитком розтління душ, занепад Єгипту, поработіння македонським ігом Греції. І навіть попереджав нащадків: „Народы! Знайте раз навсегда, что природа хотела оберечь вас от наук, подобно тому как мать вырывает из рук своего ребенка опасное оружие. Все скрываемые ею от вас тайны являются злом, от которого она вас охраняет, и трудность изучения составляет одно из немалых ее благодеяний. Люди испорчены, но они были бы еще хуже, если бы имели несчастье рождаться учеными”[7]. За час, який відділяє нас від цього періоду, відношення людства до науки і її образ в його свідомості дуже змінились. Як би не розходились думки відносно користі та шкоди від науки, безсумнівне одне – майже ніхто не вважає, що наука стоїть осторонь суспільства, що її можна ігнорувати як заняття диваків та прожектерів, далеке від гострих соціальних проблем. Що ж привело до цих глибоких змін в розумінні й оцінці науки. Хоча елементи філософського й наукового мислення можна прослідкувати в багатьох культурах Стародавнього Сходу (Китай, Індія, Вавілон, Єгипет), корені сучасної науки треба шукати в Стародавній Греції. Нобелевський лауреат академік Н. Н. Семенов справедливо зауважував: „Зовсім особливе місце займає культура Стародавньої Греції. Хоча є давньогрецька міфології, але немає давньогрецької релігії. І саме там це бажання пізнати світ стало джерелом виникнення грандіозної споруди давньогрецької й взагалі класичної філософії, котра заклала фундамент подальшого розвитку всієї інтелектуальної культури Європи” [8]. Саме ця культура була джерелом сучасної науки. Але, звичайно, не тільки вона впливала на розвиток і формування науки. Науку в цілому можна розглядати з трьох точок зору: як особливу систему знань; як особливу систему суспільних організацій та закладів, які виробляють, зберігають, поширюють та впроваджують ці знання; як особливий вид діяльності – систему наукових досліджень, які відповідають особливим критеріям та проводяться за особливими правилами. Антична наука розвивалась, відзиваючись на певні матеріальні та духовні потреби суспільства. Вона спиралась на досвід математичних й астрономічних досліджень, накопичений на Стародавньому Сході, який знайшов застосування в землеробстві, будівництві, торгівлі та культовій діяльності. Але оскільки в рабовласницькому суспільстві наука була заняттям лише невеликої частини вільних людей, які з презирством відносились до фізичної праці та вважали її заняттям рабів, сама думка про зв’язок науки з матеріальним виробництвом здавалась би давнім грекам абсурдом. До того ж ті математичні й астрономічні знання, якими вони володіли, були відносно обмеженими, простими й, незважаючи на велику перевагу над науковими знаннями вавілонських та єгипетських жреців, були недостатніми, щоб знайти застосування на практиці. Сам світогляд греків, які обожнювали природу, виключав можливість активного експериментування. Тому греки шукали застосування своїм науковим й філософським досягненням головним чином в розвитку абстрактної математики, в роздумах про моральну досконалість й покращенні державного ладу. Це особливо характерно для трудів Сократа, Платона, Арістотеля та мислителів епохи еллінізму. Руйнація рабовласницького ладу, нашестя варварських племен, поширення християнства, ворожого язичництву давніх греків та римлян, призвели до того, що в Європі розвиток наукового пізнання виявився призупиненим на декілька століть. Лише завдяки тому, що елементи грецької культури були засвоєні й розвинуті вченими арабського середньовіччя, освічені європейці, які познайомились з арабською культурою завдяки хрестовим походам й подальшому торговельному й культурному обміну, знову отримали можливість продовжити традиції античності. Але все це відбулося вже в період пізнього середньовіччя при нових суспільних умовах. Засилля середньовічного християнства, звичайно, не означало абсолютного застою думки. В університетах та монастирських бібліотеках закладались вогнища нової європейської культури. В безкінечних схоластичних диспутах про буття бога, сутність янголів та природу гріха розвивались мистецтво суперечки, вміння доводити, ставити й обговорювати проблеми. Поки ці дискусії торкались лише релігійних проблем, вони не могли сприяти прогресу науки. Однак вже в епоху середньовіччя серед алхіміків та ремісників з’являються люди, які починають ставити експеримент на одну дошку з вербальними доказами. Навіть такі великі схоласти, як Альберт Великий (пр.1193 – 1280), не були сторонніми лабораторному експериментуванню, хоча й алхімічному за своїми цілями. А Роджер Бекон (пр.1214 – пр.1294)прямо стверджував, що експеримент може дати більше, ніж словесні міркування. Однак він був лише першою ластівкою й піддався гонінням з боку церкви. Епоха Відродження з її переважною зацікавленістю до проблем людини та її свободи сприяла розвитку індивідуальної творчості й гуманітарної освіти, але тільки в кінці цієї епохи, в ХVІ ст., склались передумови для виникнення й прискореного розвитку нової науки. На початку ж ішов необхідний процес освоєння античного насліддя й тому нові наукові ідеї були надзвичайною рідкістю. Однак загальна атмосфера вільнодумства створювала все більш сприятливі умови для їх появи. Першим, хто зробив вирішальний крок в створенні нового природознавства, в якому долалась протилежність абстрактної математики та конкретного емпіричного спостереження, був Микола Копернік. На протязі більше тисячі років, які відділяли Клавдія Птоломея від Коперніка, арабські й європейські астрономи накопичили безліч фактів, які різнилися з математичними моделями знаменитого александрійця. Однак геоцентрична система не могла впасти під натиском окремих фактів. Будучи цілісною системою, вона могла поступитися тільки іншій, кращій системі. Великим філософським досягненням Коперніка було те, що він чітко це зрозумів та протиставив Птоломею не тільки нову геліоцентричну модель, але й нову філософську методологію. Хоча частково потреби в новій астрономії диктувались практичними потребами (наприклад, необхідністю уточнити календар), вона виникла в основному під впливом розвитку внутрішньої логіки науки й загальної культурної атмосфери епохи Відродження. Сміливі дерзання стали в кінці кінців знаменням епохи і здійснювались усюди – в мистецтві, в політиці, в релігійній реформації і в науці. В ХVІ – ХVІІІ ст.. набирає силу капіталістичне виробництво. Виникають нові мануфактури. Буржуазія всюди проявляє ініціативу. Особливо помітна її активність в галузі технічної творчості. З’являються нові інструменти, механічні вдосконалення, машини й засоби спостереження. Все це стимулює розвиток наукового пізнання. Галілей використовує телескоп для астрономічних спостережень; Декарт, завдяки своїм контактам з голандськими механіками, ставить і вирішує механічні задачі; нарешті, Ф. Бекон, пропонуючи філософське обґрунтування нової науки, проголошує немислимий для грецьких мислителів або середньовічних схоластів тезис про те, що ціль науки – це перемога над природою заради підвищення добробуту суспільства й вдосконалення виробництва. Але до досягнення цієї мети ще дуже далеко. На всьому протязі ХVІІ та ХVІІІ ст.. саме виробництво стимулює розвиток науки, створюючи технічну базу для наукових експериментів, спостережень та узагальнень. Офіційна ж наука, зосереджена в університетах, не пов’язана з життям, з потребами виробництва, за своїм рівнем розвитку непридатна для практичного застосування. В університетах продовжує панувати дух схоластики, а найбільші відкриття робляться за їх стінами. Саме ця – офіційна наука була мішенню сфіфтівського сарказму. Доречно буде для кращого розуміння відношення мислителів того часу до науки та науковців навести висловлювання І. В. Гете(1749 – 1832): „Науки загалом завжди віддаляються від життя і знову повертаються до нього обхідним шляхом. Істинні мудреці запитують, якою є річ сама в собі і відносно інших речей, не піклуючись про користь, тобто про застосування до знайомого й необхідного для життя. Це вже зроблять зовсім інші уми: проникні, життєрадісні, технічно винахідливі та вмілі” [4, 323 ]. В ХІХ ст.. стосунки між наукою та суспільством, зокрема виробництвом, змінюються. За два попередніх століття накопичився величезний об’єм знань, і наука виявилась здатною спочатку узагальнити й відобразити досягнення практики, а потім і перейти до вирішення задач, які практика ставить перед нею. Прикладом впливу практики на науку є створення класичної термодинаміки, яка узагальнила багатий досвід використання парових двигунів. До середини ХІХ ст.. узагальнення спостережень і виробничої практики проникає в таку науку, як біологія. Ч. Дарвін в своїй основній праці „походження видів шляхом природного відбору” не тільки описав механізм природного відбору, який спостерігається в природі, але й звернув увагу на роль штучної селекції, яка широко використовувалась в сільському господарстві. Із задачами сільського господарства були пов’язані і дослідження спадковості Г. Менделем. У другій половині ХІХ – початку ХХ ст.. до вирішення виробничих завдань долучається органічна хімія. З її допомогою створюються нові медикаменти, фарбники й мінеральні добрива. Елементи хімічної технології починають впроваджуватись в промисловість. Якщо до цього часу технічна винахідливість, інженерна думка й наукова творчість розвивались паралельно, то тепер вони все частіше починають перетинатися, взаємодіяти. Нова важлива віха була пов’язана з розвитком електродинаміки. Більшість попередніх технічних нововведень, включаючи парові двигуни, залізницю, паровози і т. ін., були винайдені інженерами або самоучками. Електродинаміка виникла й розвивалась переважно в наукових лабораторіях. В класичній формі вона була завершена Дж. К. Максвелом. Її результати показали єдність електричних, магнітних та світлових явищ, дали потужний імпульс для розвитку електротехніки, створення електричних машин і нових засобів зв’язку, включно радіо. Вперше виник новий тип взаємодії між наукою та виробництвом. Відтепер виробництво не тільки дає технічну базу, ставить завдання й стимулює розвиток науки, але й саме розвивається під її впливом. У ХХ ст.. теоретичне й експериментальне природознавство, а також математика досягли такого рівня що почали виявляти вирішальний вплив на розвиток техніки та всієї системи виробництва. Фізики опанували атомною енергією й наближаються до оволодіння термоядерним синтезом. Хіміки навчились синтезувати нові штучні матеріали, які не існують в природі. Біологи розкрили таємниці спадковості й розвивають методи генної інженерії, які дозволяють створювати живі організми із завчасно заданими властивостями. Значні зміни у виробництві й науці пов’язані зі створенням сучасних ЕВМ, сітки Інтернет, здатних взяти на себе частину інтелектуальних функцій людини. Якщо до всього цього додати успіхи в освоєнні космосу, то стане очевидним, що акценти взаємодії науки й виробництва якісно змінились. Наука перетворилась в галузь масового виробництва – індустрію знань. Розвиток науки в сучасному суспільстві спричиняє „вертикальну” інтеграцію науки – тенденцію до все більшого зближення науки з практикою, а в зв’язку з цим – до зближення між фундаментальними і прикладними науками. Відбуваються суттєві зміни в науці як системі знання, поглиблюються процеси диференціації та інтеграції наукового знання. Результатом диференціації є поява окремих теоретичних систем і виділення їх у самостійні галузі науки із своїм предметом, мовою і методом. Диференціація наукового знання супроводжується його інтеграцією, що являє собою не просто об’єднання існуючих систем у щось єдине, не суму знань, досягнутих різними науками, а прагнення в процесі взаємозв’язку запозичити один у одного і методи, і мову, щоб застосувати їх для вивчення свого об’єкта. Інтеграція шляхом перенесення методів і мови науки є одним із показників глибокої єдності сучасного наукового знання. Для сучасної науки характерним є посилення взаємозв’язків між великою кількістю різноманітних галузей, інтегративних тенденцій у розвитку кожної із них. Інтеграція охоплює чітко відокремлені одна від одної науки і означає процес пов’язаний з підпорядкуванням окремих наук, що виділяються, цілісній структурі концептуального каркасу висхідного знання. В той же час інтеграція виявляється результатом зближення раніше незалежних наук і сприяє між- науковим взаємодіям, формуванню інтегративних наук (наприклад, кібернетики, біохімії, молекулярної біології). Важливим стимулом розвитку наук і їх інтеграції є практична суспільно-виробнича діяльність людей. Наука як система знання виступає в той же час і як тип діяльності, пов’язаний з перетворенням світу. Таким чином, інтегративні тенденції породжуються і потребами соціально-економічного характеру. Тенденція до інтеграції наук відображає універсальний характер руху матерії та її основних атрибутів – простору, часу, причинності, можливості і дійсності та ін. Суттєву роль у посиленні взаємодії наук відіграє принцип розвитку, що характеризує як загальність, так і спрямованість, необоротність процесів мінливості в об’єктивному світі. Інтеграція й диференціація діалектично взаємопов’язані. Диференціація виступає як форма виділення нових концепцій із знання, що стало традиційним, причому стара концепція може виступати як хронічний випадок нової із збереженням її значення для певного кола явищ (прикладом є співвідношення класичної і квантової механіки). Але в процесі диференціації розвиваються теорії, які починають наближатися між собою, формуючи загальний концептуальний апарат і сприяючи дальшому синтезу знання. Суміжні галузі різних наук зливаються, утворюючи нові дисципліни. Так виникає нова наука, що виділяється із старої. Разом з тим „киплячий” шар наукового знання, що безперервно оновлюється, стає основою міждисциплінарного і між наукового синтезу. Центральною проблемою інтеграції наук і синтезу знання є проблема співвідношення наук. Інтеграція передбачає встановлення і посилення взаємозв’язків між науками. Саме діалектичний синтез становить зміст зростаючого взаємозв’язку наук, а інтеграція виступає як форма цієї взаємодії. Особливу роль виконує філософія, яка володіє універсальним категоріальним апаратом і пронизує все інтелектуальне поле сучасних базисних наук. Взаємодія наук, поряд з їх диференціацією та інтеграцією, виступає як закономірність розвитку наукового знання. Взаємодія здійснюється у вигляді диференціації та інтеграції, які виступають внутрішньо взаємопов’язаними і взаємо проникаючими сторонами руху наукового знання до єдності. В інтеграції наук взаємодія виступає як одна з її динамічних сторін. Відповідно поняття „взаємодія наук” має вужче значення, специфічний зміст порівняно з поняттями „інтегративний процес”, „інтеграція науки”. Досліджуючи взаємодію природничих, суспільних та технічних наук, необхідно враховувати не лише об’єктивні (предметні) основи, а й діяльні фактори та характеристики, тому що згадані науки відрізняються і за суб’єктом діяльності, і за методами, використовуваними прийомами, метою дослідження та ін. Є також поділ суспільних, природничих і технічних наук на фундаментальні та прикладні науки (дослідження), що взаємодіють між собою. При взаємодії фундаментальних і прикладних наук потрібно враховувати і той факт, що деякі фундаментальні науки можуть користуватися апаратом інших фундаментальних наук, які в такому випадку самі набувають рис прикладного знання. Інтегративні потенції перш за все виявляються у використанні принципів загального зв’язку явищ і матеріальної єдності світу. Разом з тим і інші принципи, закони та категорії філософії відіграють істотну роль в інтеграції наук про природу і суспільство, оскільки вони на загальному рівні відображають істотні взаємозв’язки між атрибутами та властивостями матерії, між буттям та свідомістю. Філософія, з одного боку, узагальнює інтегративні тенденції в окремих науках, а з другого, - виконуючи методологічні функції пізнання, здійснює як синтез знання в окремих наукових дисциплінах, так і „зовнішній” синтез між дисциплінами та їхніми основними підрозділами. Філософія, що є ядром таких інтегративно-загальнонаукових форм пізнання, як методологія, світогляд, наукова картина світу безпосередньо через них справляє великий вплив на зближення наук про природу і суспільство, на розвиток техніки. Вивчення взаємозв’язків суспільних, природничих і технічних наук значною мірою збігається з проблематикою міждисциплінарних досліджень. У той же час між двома цими групами проблем є певні відмінності. В цілому проблематика міждисциплінарних досліджень більше пов’язана з внутрішньо- науковим процесом, а проблематика взаємозв’язку наук – з розглядом їх соціального контексту[9, 576-578]. До цих пір ми розглядали взаємодію науки й суспільного виробництва. Ми вияснили, що форми цієї взаємодії історично змінювались. Існує, однак, і інша сторона взаємозв’язку науки й суспільства. Вона пов’язана з особливостями соціальної й політичної організації суспільства. Було б дуже сильним упрощенням думати, ніби розвиток науки прямо й безпосередньо на них впливає. В дійсності існує багато опосередкованих механізмів такого впливу. До них відносяться, зокрема, соціальні й політичні організації суспільства, система світоглядних установок та ідеологічних принципів, котрі визначають соціальну поведінку, цілі соціального розвитку. Саме тут найлегше виявити роль філософії як фактора взаємодії науки і суспільства. У літературі зустрічається визначення суспільної свідомості як сукупності різного роду ідей, поглядів, теорій, а також почуттів, умонастроїв, звичаїв, традицій тощо. Таке визначення треба приймати лише як попередній емпіричний опис феномена, який ми розглядаємо. Якщо ж намагатися зрозуміти суспільну свідомість у її суттєвості, то слід визначити її як специфічний, духовний спосіб виробництва, виробництва ідеального. Суспільна свідомість завжди була, є і буде формою здійснення змісту людської діяльності. Вона водночас є і відображенням суспільного буття, і ідеальною умовою його розвитку. Виробництво взагалі як створення і відтворення людьми суспільних умов та засобів своєї життєдіяльності поділяється на реально-перетворюючий процес та ідеально-перетворюючий процес. Суспільна свідомість як ідеально-перетворюючий процес існує у вигляді так званих „об’єктивних форм духу”, „об’єктивних розумових форм” і цією своєю надособистістю відрізняється від індивідуальної свідомості. Однак надособисте не означає позаособисте. Поява суспільної та індивідуальної свідомості – одночасний процес, бо поява специфічного духовного виробництва супроводжується і виникненням її суб’єктів – ідеологів, тобто осіб, які мають справу із загальнозначущими схемами людської практичної діяльності безпосередньо. Оскільки відокремлення розумової праці від фізичної починається в умовах відсутності писемності, оскільки з суспільного середовища виокремилася каста жерців-ідеологів – хранителів та інтерпретаторів усієї сукупності суспільно значущих способів діяльності. Пізніше цю функцію, очевидно, взяли на себе і поети-рапсоди, яким був, наприклад, славетний Гомер. Поеми, сказання останніх є втіленим синтезом усіх основних знань певної епохи, її світовідчуття, сукупного досвіду. Ідеологи – безпосередньо, а інші індивіди – через посередників ідеологів мають з цього моменту можливість прилучитися до суспільної свідомості, перетворити сконцентровані там загальнозначущі форми людської діяльності на свої індивідуальні форми, тобто формувати свій внутрішній духовний світ. У процесі цього сформування індивід і навчається дивитися на себе як на особливий предмет діяльності. Цей акт і означає появу самосвідомості, індивідуальної свідомості. З відокремленням духовного виробництва від матеріального свідомість поділяється на два рівні: буденно-практичний та ідеологічно-теоретичний. Перший, в свою чергу, складається з: а) сукупності трудових, етичних, естетичних та інших способів освоєння світу, вироблюваних так званим здоровим глуздом, буденною свідомістю і б) суспільної психології. Другий рівень поділяється на: а) науку і б) ідеологію. Суспільна психологія являє собою систему почуттів, настроїв, переживань, що відображають дійсність на рівні буденної свідомості і дають суб’єктивну оцінку з боку різних груп людей, подій і фактів соціальної дійсності і самих себе. Любов до батьківщини, до своєї нації, до своєї віри, ненависть до окупантів, класова ворожість тощо – усі ці почуття і настрої безпосередньо, багато в чому стихійно, проявляються, не маючи потреби в науковій термінології, хоча і відчувають на собі постійний вплив ідеології. Ідеологія – це система поглядів та ідей, у яких відношення людей до дійсності та один до одного, а передусім – до суспільного ладу, висловлюється вже у теоретичній формі, формулюється і поширюється фахівцями-ідеологами. Ідеологія від науки відрізняється неодмінною присутністю різного роду інтересів (класових, національних і т. д.). деякі люди хочуть зберегти існуючий суспільний лад, інші – змінити його. Через відношення до суспільного ладу здійснюється і відношення до інших сфер життєдіяльності і до світу в цілому. Наука, на відміну від ідеології, прагне до об’єктивного знання, це форма духовної діяльності людей, що спрямована на виробництво знань про природу, суспільство і саме пізнання та має за мету відкриття об’єктивних законів, заснованих на узагальненні реальних фактів. Наука – це і сама творча діяльність, що спрямована на отримання знання, і результат цієї діяльності. Наука – це така особлива частина суспільної свідомості, яка більшою мірою, ніж інші частини, орієнтована на втілення у практику. У принципі, її роль полягає у тому, щоб бути безпосередньою продуктивною силою. Суспільна свідомість, окрім розділення її на вказані рівні (інша їх назва – сфери) і підрівні, поділяється на цілий ряд форм. Форми суспільної свідомості являють собою різні аспекти усвідомлення об’єктивної дійсності, які відбивають особливі групи людських інтересів. Так, наприклад, інтереси, які відображають залежність життєдіяльності людей від характеру їх відношення до засобів виробництва і від усієї системи суспільних відносин, породжують політичну і правову свідомість. У теперішній час найчастіше виділяються такі форми суспільної свідомості: політична свідомість, правова свідомість, мораль, мистецтво, релігія, філософія. Виділення у цьому ряді форм ще й науки здається зайвим, тому що наука виділяється як особлива сфера (поряд із суспільною психологією й ідеологією). Співвідношення сфер та форм суспільної свідомості має самий безпосередній характер. Кожна з форм суспільної свідомості може набути і наукового, і ідеологічного, і суспільно- психологічного вигляду: „нині у філософській літературі превалює уявлення, що зміст будь-якої з конкретних форм суспільної свідомості складає єдність трьох сфер – ідеології, науки і суспільної психології” [5, 63]. Нарешті ми можемо дати остаточну відповідь на запитання: філософія – це наука чи не наука? Вона так само, як і будь-яка інша форма суспільної свідомості має свій науковий аспект. Але окрім того вона має й інші аспекти: ідеологічний і буденно-практичний. А ось наука, виявляється, це не форма суспільної свідомості, а дещо більше – ціла її сфера[2, 194-197]. Аналіз науки як цілісної системи обумовлений її багаторівневою сутністю. Сучасна наука досліджується у найрізноманітніших аспектах: політико-економічному, історико-науковому, наукознавчому, державознавчому, етичному, естетичному, прогностичному, психологічному та ін. Вирішальне значення для правильного визначення шляхів подальшого розвитку науки мають філософський, особливо логіко-гносеологічний і соціологічний аспекти дослідження. З позицій логіко-гносеологічного підходу, наука розглядається як система знань. Наукове знання являє собою ідеальне утворення, специфічне духовне явище, необхідний компонент науки, без якого вона не існує як цілісність. Однак наукові знання – це ще не наука в справжньому розумінні. Такою наука стає лише тоді, коли здійснюється процес створення нового знання. Продуктом науки є нові знання. Дослідження процесу виникнення нового наукового знання в цьому аспекті передбачає свій підхід до проблеми, інший, ніж той, який необхідний при логіко-гносеологічному аспекті аналізу того ж процесу. Розуміння науки як системи знання цілком правомірне, оскільки її функцією є пізнання. І, звичайно, такий підхід до науки може бути цілком придатним для логіки науки. Але його обмеженість відразу виявляється, як тільки підійти до науки як до складного явища, спробувати з’ясувати її закономірності і соціальні функції. При вирішенні цих питань логіко-гносеологічний підхід виявляється недостатнім, і його потрібно доповнити соціологічним аналізом науки. Соціологічний аналіз науки призводить до розуміння її як форми наукової діяльності, галузі духовного виробництва, певного соціального інституту. У рамках духовного виробництва вихідними для розуміння і аналізу сутності науки виступають уже не самі наукові знання, а діяльність щодо їх виробництва – наукова праця. Тому аналіз науки як системи знання має бути доповнений її дослідженням як специфічного виду духовної праці. Наука – не лише сума знань, це система знань, що постійно розвивається і одночасно є специфічним видом духовного виробництва. Як система знань наука існує і як реальний факт, передусім у самому процесі наукової діяльності, і як результат наукової діяльності. Соціологічний аналіз науки передбачає також розгляд її як певного соціального інституту. В науці як складній соціальній системі закладено свій механізм розвитку. Тому поняття „соціальний інститут” має сприяти виявленню внутрішньої суперечливості науки і механізмів її розвитку. Аналіз інституціоналізованої науки як форми організації суспільних відносин у науковій діяльності дає змогу виділити такі її основні сторони. Наука як соціальний інститут являє собою організацію людей, що займаються науковою діяльністю. Внутрішньонаукові стосунки набувають характеру зв’язку між суб’єктами наукової діяльності а також щодо матеріальних засобів її здійснення. Тому наука як соціальний інститут є організацією не тільки людей, що займаються науковою діяльністю, а й організацією її матеріально-технічної бази. Люди, професійно зайняті науковою діяльністю, і матеріальні засоби здійснення цієї діяльності є тими елементами, які необхідно організовувати в соціальний інститут. Отже, наука як соціальний інститут являє собою об’єднання професійно зайнятих науковою діяльністю людей і матеріальних засобів її здійснення у вигляді системи організацій і установ для виконання функцій свідомого і цілеспрямованого керування науковою діяльністю. Іноді, визначаючи науку, намагаються визначити її сутність з допомогою кількісного переліку всіх її сторін і проявів. Ми вже давали визначення науки за „Філософським словником” як сфери дослідницької діяльності, спрямованої на виробництво нових знань про природу, суспільство і мислення, яка включає в себе всі умови і моменти цього виробництва, з їх знаннями і здібностями, кваліфікацією та досвідом, з розподілом і кооперацією наукової праці; наукові установи, експериментальне і лабораторне обладнання; методи науково-дослідницької роботи; понятійний і категоріальний апарат; систему наукової інформації, а також усю суму наявних знань, що виступають як передумови або засоби чи результати наукового виробництва. Ці результати можуть також виступати як одна з форм суспільної свідомості. Безперечно, наука – надзвичайно складний і багатоаспектний соціальний феномен. Вона одночасно є системою об’єктивних знань і певним видом діяльності людей, засобом пізнання світу, найважливішим фактором розвитку виробництва і знаряддям перетворення світу. Оскільки наукове визначення є стислим вираженням сутності предмета, до нього мають увійти не всі властивості, сторони і зв’язки науки, а тільки найбільш суттєві. Разом з тим, визначаючи поняття „наука”, слід завжди мати на увазі її багаторівневу сутність, враховувати зміни обсягу і змісту цього поняття в процесі суспільного розвитку. Кожне наукове поняття виникає в певних історичних умовах. Але в зв’язку з тим, що процес пізнання безперервний, відбувається і безперервна зміна змісту понять, які поглиблюються, розширюються, збагачуються, уточнюються, стають більш конкретними. При цьому слід пам’ятати про умовне і відносне значення усіх визначень взагалі, які ніколи не можуть охопити всебічні зв’язки і явища в їх повному розвитку. Системний підхід до вивчення науки дає можливість виявити її внутрішню природу як певну цілісну систему, що являє собою органічну єдність взаємопов’язаних сторін: наукового знання і наукової діяльності. Будучи такою системою, наука виконує роль соціального інституту. Для того щоб здійснити синтез згаданих проявів науки, необхідно зафіксувати їхню внутрішню єдність. Тому наукове знання і наукову діяльність треба розуміти як діалектичні протилежності, тобто як щось єдине і в той же час відмінне в собі. Очевидно, ця проблема може бути правильно вирішена, якщо їх уявити як систему соціальної діяльності, субстанцією якої є наукове знання. Іншими словами, система наукової діяльності являє собою процес циклічного руху наукового знання. Наукове знання в цій системі переходить із стану спокою в стан розвитку, тобто із стану опредмеченої наукової діяльності в стан живої наукової діяльності, і навпаки. Уявлення про науку як цілісну соціальну систему необхідно насамперед для того, щоб розкрити внутрішній механізм її саморозвитку. Такий підхід до науки дає можливість виробити системне уявлення про її внутрішню структуру. Наука, таким чином, виступає як соціальний організм, який охоплює діяльність людей, спрямовану на отримання наукового знання, засоби цієї діяльності і безпосередній продукт – наукове знання. Ядром такого організму є наукова діяльність, без якої немає інших компонентів науки. Цілісність же його базується на тому, що наука завжди виходить не лише із пізнання дійсності, а й з наявного наукового знання; наукове знання в свою чергу активно впливає на неї і органічно вплітається в її тканину, тобто є продуктом попередньої і засобом наступної наукової діяльності. Розгляд науки як єдності опредметненої діяльності (знання) і живої діяльності (отримане знання) долає традиційну обмеженість логіко-гносеологічного і філософсько-соціологічного підходів до неї. Розглянуті складові елементи системи „наука”, нерозривно пов’язані між собою, зумовлюють здатність науки виконувати певні соціальні функції, що відіграють важливу роль у розвитку суспільства. Реалізуючи свої соціальні функції, наука включається в процес розвитку як його інтегруючий фактор, а цілі суспільства стають органічними стимулами розвитку науки. Соціальні функції науки носять об’єктивний характер і визначаються суспільними потребами. З точки зору взаємовідносин суспільства і науки, головною функцією є практична, прикладна її функція. Призначення науки не лише пояснювати світ, а й перетворювати його, ставати безпосередньо продуктивною силою суспільства. Глибоку думку з цього приводу знаходимо в українського письменника, вченого, філософа І. Я. Франка: „Вже кілька разів ми згадували, що наукою можна називати тільки пізнання законів і сил природи, які проявляються всюди і як завгодно. Справжня наука не має нічого спільного з жодними надприродними силами, з жодними вродженими ідеями, з жодними внутрішніми світами, що керують зовнішнім світом. Вона має лише справу зі світом зовнішнім, з природою, – розуміючи ту природу якнайширше, тобто включаючи до неї все, що тільки підпадає під наше пізнання; також і люди з їх поступом, історією, релігіями і всі ті незліченні світи, що заповнюють простір. Сама людина є тільки одним з незліченних створінь природи. Тільки природа надає людині засоби до життя, до задоволення своїх потреб, до розкоші і щастя. Природа є для людини всім. Поза природою нема пізнання, нема істини. І лише природа є тією книгою, яку людина мусить постійно читати, бо тільки з нею може з’явитися для людини блаженна правда. Але ж чи пізнання, саме пізнання законів природи становить єдину мету науки? Ні. Саме пізнання не може бути її метою, бо якби було так, то вся наука не принесла б нікому найменшої користі, не була б нікому потрібна; була б, так би мовити, п’ятим колесом у возі людського поступу. Саме знання нікому їсти не дає. Можна, наприклад, знати, що такі і такі величезні скарби лежать у глибині моря або на місяці, і, незважаючи на те знання, загинути з голоду. Від науки вимагаємо не лише безплідного знання... від справжньої науки ми передусім вимагаємо, щоб була корисною, щоб давала нам можливість перемагати без великих витрат у вічній боротьбі з природою за існування і збереження. А проте справжня наука повинна сповняти дві неодмінні умови: вчити нас пізнавати закони природи і вчити користати з тих законів, уживати їх у боротьбі з тією ж природою. До того ж є дві сторони науки: знання і праця – праця, звичайно, корисна передусім для загалу, а вже потім і для самої працюючої людини.”[3, 395-396]. Концентроване вираження практична функція науки знаходить в умовах науково-технічного прогресу. Реалізація цієї практичної функції спричинила до формування системи ланок, необхідних для втілення відкриттів фундаментальних наук у технічні пристрої для впровадження їх у виробництво. Відкриваючи об’єктивні закони розвитку природи і суспільства, наука сприяє розвиткові суспільного виробництва, всіх сфер діяльності. Тому практична функція науки тісно пов’язана з гносеологічною. У міру розвитку науки постійно розширюються можливості пізнання дійсності. Це означає, що чим вищий рівень розвитку науки, тим ширші можливості для подальшого пізнання дійсності. Пізнавальна і практична функції науки зумовлюють одна одну, виступають в діалектичній єдності. Разом з тим, пізнання здійснюється насамперед заради практичних цілей, і, отже, гносеологічна функція в цьому плані підпорядкована практичній. Різні галузі знання реалізують гносеологічну функцію не однаковою мірою. Технічні науки покликані безпосередньо обслуговувати матеріальне виробництво, тому вони мають прикладне значення. Природничі і гуманітарні науки переважно виконують пізнавальну роль. У сучасних умовах спостерігається виникнення і розвиток прогностичної функції науки як основи управління суспільними процесами. Наукові знання допомагають передбачити спрямованість розвитку дійсності. Від науки чекають не лише розробок способів прискорення зростання виробництва, а й відкриття нових напрямків його розвитку, нового типу його організації. Це принципово нові суспільні потреби, і в такій формі вони ніколи перед наукою не ставились. За допомогою науки можна передбачити виникнення суспільних та природничих явищ, і це є показником її внутрішньої зрілості й ефективності. Відзначаючи зростаючу роль науки для практики, дедалі ширше використання її в різноманітних сферах людської діяльності, не можна прагматично розуміти науку лише як засіб, від застосування якого можна чекати певної користі. Наукове знання є цінністю як результат людської праці, як основа формування наукового світогляду людей. Засвоєння людиною наукових знань робить їх елементом культури, внаслідок чого питома вага науки в духовному житті суспільства надзвичайно зростає. Наука сприяє формуванню наукового світогляду. Це означає, що наука як система знань і специфічний вид діяльності виконує певні культурно-світоглядні функції в суспільстві. В реальному житі, однак, всі соціальні функції науки тісно взаємо-пов’язані, ніколи не виявляються в чистому вигляді, відокремлено. В процесі своєї історії вони постійно змінювались, принципово змінювалась і сама наука, розуміння її предмета і мети[9]. Розглядаючи науку як одну із форм суспільної свідомості, ми так чи інакше торкаємося інших форм та їх загальних функцій. У сучасній філософській літературі виділяються пізнавальна, прогностична, оціночно-імперативна, інтегративно-мобілізуюча, мотиваційна, регулятивна і виховна функції. Форми суспільної свідомості відрізняються одна від одної предметом відображення, формою відображення, роллю у житті суспільства. Найчастіше наука розглядається як елемент культури, мистецтва, тісно пов’язана з ним. Мистецтво виникає у надрах трудової діяльності у формі такого естетичного відношення до дійсності, яке можна назвати інформаційно-виховним. Поняття прекрасного має соціальне походження і соціальну функцію. У сучасному, розвиненому своєму стані мистецтво має дуже багато функцій: воно і спосіб пізнання й освоєння світу, і ефективне знаряддя впливу на звичаї, і спосіб передачі інформації, і прикраса побуту, і джерело відпочинку і насолоди. Але всі ці свої функції мистецтво може здійснити тільки тоді, коли воно буде справжнім мистецтвом, специфічним засобом духовно-практичного освоєння світу людини. Естетична свідомість широко використовує та розвиває людське уявлення, фантазію. Це відбувається тоді, коли людина незадоволена оточуючим її світом і бажає змінити його, але реально і негайно цього зробити за тих чи інших причин не може. У цьому випадку таке перетворення відбувається спочатку ідеально, у свідомості. Видатний західний філософ А.Шопенгауер вважав об’єктом мистецтва – ідею, яку воно вичленяє, розглядає ізольовано, а тому непідвладне часу. Також він писав: „В то время как наука, следуя за беспрерывным и изменчивым потоком четверояких оснований и следствий, после каждой достигнутой цели направляется все дальше и дальше и никогда не может обрести конечной цели, полного удовлетворения, как нельзя в беге достигнуть того пункта, где облака касаются горизонта, – искусство, напротив, всегда находится у цели”[4, 324]. Зображуючи життя водночас і таким, яким воно є, і таким, яким воно може і повинно стати, мистецтво спонукує людину зайняти певну життєву позицію[2, 199]. В контексті взаємодії, спорідненості методів пізнання науки та культури, а також ролі особистості в цьому процесі цікавою є думка російського філософа П. Л. Лаврова: „Я нарочно остановился на науке и искусстве как на самых могучих элементах цивилизации, чтобы указать, что и эти сферы сами по себе не составляют прогрессивного процесса; что ни талант, ни знание не делают еще, сами по себе, человека двигателем прогресса; что с меньшим талантом и знанием в этом отношении можно сделать более, если сделаеш все, что можешь”[4, 328]. Таким чином , рівень розвитку науки, її досягнення і цілі, соціальні й пізнавальні установки залежать від різноманітних факторів: соціальної структури суспільства, політики, стану виробництва, загального світогляду, преволюючих філософських поглядів та ін. Хоча матеріальна база науки відіграє вирішальну роль в її розвитку, вплив цієї бази здійснюється опосередковано, через різноманітні елементи духовної й соціально-політичної надбудови суспільства. Розглядаючи сучасний стан науки, важливо усвідомити, яке місце серед факторів впливу на її розвиток займають методологія й теорія наукового пізнання. Це усвідомлення дозволяє зрозуміти кожній мислячій людині, перш за все тим, хто так чи інакше приймає участь в науково-технічному прогресі і в наукових дослідженнях, готує сучасні наукові кадри, навіщо йому потрібно оволодівати основними ідеями й принципами філософії. Становлення теоретичної медицини також не могло проминути стадію філософського осмислення. Медицина є системою наукових знань і практичних дій, націлених на збереження здоров’я, попередження і лікування захворювань, продовження життя людей. Вона була, можливо, найпершою наукою, якою оволодівали люди, бо такі її галузі як рододопомога і допомога при різних ушкодженнях, пов’язані з самим існуванням людини. На протязі всієї історії людства медицина розвивалась в тісній залежності від інших знань, якими володіла людина. Якщо вдуматись в далеку історію медицини, то можна відмітити, що спостереження за хворобами людини, вивчення зв’язку цих хвороб з її способом життя і факторами зовнішнього середовища впливали на світогляд та деколи стихійно призводили до матеріалістичних поглядів, збагачуючи цим стародавні філософські вчення. В ті далекі часи, коли хімія в силу рівня свого розвитку практично не могла істотно впливати на медицину, коли самі медики захоплювались алхімією, коли в медицині господарювала містика, окремі лікарі наважувались вирізнятися своїми поглядами. Тому їх праці не втратили свого значення і в наш час. Таким прикладом є праці великого вченого-філософа і лікаря середньовічного Сходу Абу Алі Ібн Сіни (Авіцени). Розвиток фізики і хімії незмінно впливав на медицину. Деколи надмірне захоплення ними призводило до механістичних уявлень про людський організм, як про своєрідну машину. Можна згадати про так званих ятрофізиків, ятромеханіків, ятрохіміків в медицині. Це приблизно ХVІ – ХVІІ ст.. Ті, хто називав себе ятрофізиками, вважали людський організм свого роду машиною, порівнювали серце з насосом, легені з міхами, кінцівки з ричагами і т. д. При всьому цьому біологія й медицина проходили через ці етапи, зберігаючи своє особливе біологічне мислення, спираючись головним чином на лікарський досвід. Показове у цьому відношенні щедре на різні медичні системи ХVІІІ ст.. Всі ці системи носили спекулятивний характер. Оскільки, однак, з одного споглядання теорії не отримаєш, тобто не відкриєш об’єктивних законів життєдіяльності організму, то всі вони виявились в теоретичному сенсі необґрунтованими. А це значить, що ми не повинні датувати виникнення теоретичної медицини ХVІІІ і навіть початком ХІХ ст. „Системи” Шталя, Гофмана, Куплена, Разорі, Броуна, Ганемана – це не теорії медицини у власному змісті цього слова, а швидше вираження потреб медицини того часу в пошуку основоположних принципів наукового пояснення. Дуже чітко цю потребу часу вловив і висловив молодий Р. Вірхов, котрий писав у 1854 р.: „Главная заслуга немецкой натурально-философской школы, принесшей, впрочем, столько вреда, заключалась в том, что она первая начала искать в болезнях человека известного отпечатка низших жизненных форм, которых физиологические примеры должны были находится отчасти в мире растительном, отчасти же в различных отделах царства животного.
1 2 3 4 5 Категория: Наукознавство \| Добавил: Aspirant (04.08.2013)
Просмотров: 909 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: