Реферат на тему Загальний характер економіки країн, що розвиваються - Міжнародна економіка - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Загальний характер економіки країн, що розвиваються. План 1. Фактори економічного розвитку 2. Основні економічні проблеми 3. Інтегрованість у світову економіку 4. Регіональні особливості Межа між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, досить умовна. Еквівалентом зазвичай беруть ВВП на душу населення; проводиться також класифікація за паритетами купівельної спроможності валют. Крім того, беруться до уваги історичні й політичні умови розвитку країн. Країни, що розвиваються, іноді розглядають у рамках окремих географічних регіонів. Так, в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР) виділяють 22 країни, що розвиваються, в Латинській Америці і Карибському басейні - 34, на Середньому і Близькому Сході - 16, у Південній Азії - 8, в Африці - 52 країни. З урахуванням класифікації Всесвітнього банку країни світу можна розподілити на 3 групи за рівнем душового ВВП (табл. 12.28). § країни з низьким ВВП на душу населення - менше ніж 1000 доларів; § країни із середнім душовим доходом - 1000 - 10 000 доларів; § країни з високим рівнем доходу - понад 10 000 доларів. Крім цього, країни, що розвиваються, іноді поділяють на: § нафтоекспортуючі, в тому числі країни ОПЕК; § Нові індустріальні країни (НІК); § країни значного потенціалу; § сировинні придатки і "бананові республіки". У країнах, що розвиваються, зосереджено 79% населення світу; 42% світового ВВП; на них припадає 41,24 % світового експорту, 34,45% світового промислового і 68,28% сільськогосподарського виробництва. Чітко простежується тенденція постійного зростання частки економіки цих країн у світовому промисловому виробництві. Якщо в 1950 р. їхня частка 15,5 %,.то в 2000 р. вона зросла до 34,45%. У світовому ВВП у 1950 р. країни, що розвиваються, становили 22,24%, а в 2000 р. їх частка збільшилася до 37,63%. ВВП на душу населення в 1950 р. становив пересічно по країнах, що розвиваються, 1000 доларів, а в 2000 p.- 3800 дол. При цьому на шість найбільших країн (Мексику, Пакистан, Індію, Індонезію, Бразилію й Аргентину) припадає 35% населення, 27 світового торгового експорту, 21% ВВП країн, що розвиваються. Промислове виробництво поступово переміщується з країн Півночі в держави Півдня. При цьому в перших знижується кількість зайнятих у промисловості і сільському господарстві за рахунок перетоку трудових ресурсів у нематеріальне виробництво; а в інших, навпаки, зростає чисельність зайнятих у промисловості. Для країн, що розвиваються, за останні 50 років характерні вищі темпи економічного зростання порівняно з розвинутими країнами ( у 2,5 разу). При цьому подібні темпи зростання країн, що розвиваються, ще не свідчать про їхній солідний економічний потенціал: якщо врожайність бавовни в Індії в 1970 р. була 1,1 ц з 1 га, а в 1989 р. збільшилася до 2,0, то це ще не значить, що країна вийшла на рівень світових стандартів (10-15 ц/га). Таблиця 2.29 Основні показники економіки країн, що розвиваються (2003 р.) Країни \| Населення, млн чол. \| ВВП млрд дол. (за ПКС) \| Частка у всп \| ВВП на душу населення \| Доходи на душу населення дол. \| % до середнього в світі Країни, що розвиваються в цілому \| 4 993 \| 21 648 \| 41,9 \| 4 336 \| 2 464 \| 50 У тому числі: Латинська Америка \| 536 \| 4019 \| 7.8 \| 7 498 \| 4 852 \| 98 Азія \| 3 400 \| 13 997 \| 27.1 \| 4 117 \| 2 239 \| 45 Північна Африка, Близький та Середній Схід \| 389 \| 2 352 \| 4,6 \| 6 047 \| 3 476 \| 70 Африка \| 748 \| 1 104 \| 2,1 \| 1476 \| 982 \| 20 Поліпшення економічної ситуації в країнах, що розвиваються, за останні 10 років викликано рядом факторів. Фактори економічного розвитку § Різними мотивами перенесення ряду виробництв із розвинутих країн у ті, що розвиваються. Багато трудомістких галузей промисловості, такі як швейна, текстильна, взуттєве, приладобудування й електроніка були зорієнтовані на дешеві і чисельніші трудові ресурси країн, шо розвиваються. Матеріалоємні й енергоємні галузі, такі як виплавка кольорових металів, нафтопереробка, електроенергетика, деревообробка більше стали орієнтуватися на сировинні бази. Екологічно шкідливі -нафтопереробка, виробництво мінеральних добрив, целюлозно-паперова промисловість, хімія органічного синтезу через високі витрати на природоохоронні заходи в розвинутих країнах були внтиснені з них у країни третього світу. Країни третього світу для залучення інвестицій створювали сприятливий інвестиційний клімат, пільгове оподаткування як усередині країни, так і в зонах сумісного підприємництва. § Стабілізацією політичної ситуації в багатьох країнах, що розвиваються. Націоналізація економіки після одержання країнами незалежності, усунення диктаторських режимів, припинення військових конфліктів і громадянських війн підвищували привабливість країн для іноземних інвесторів; обіцяли стабільно високі прибутки, недоторканість вкладених капіталів і придбаної власності. § Сформованою в 90-х роках загальною сприятливою економічною ситуацією в світі, зростанням суспільного виробництва яку розвинутих країнах, так і в країнах НІК і нафтоекспорті!их. Це викликало підвищення попиту на сировину і паливо, що, в свою чергу, оживило споживчий попит у середині країн, що розвиваються. Посилення ролі ТНК у світі і на ринках країн, що розвиваються, призвело до припливу іноземних інвестицій, оживило економіку, сприяло індустріалізації раніше традиційно аграрних країн, розширило кредитування країн, що розвиваються, з боку розвинутих. Капітали нафто-експортних країн, що накопичувалися від експорту енергоносіїв, і прибутки від експорту готових виробів НІК також стали основами інвестування. § Проведенням структурних реформ в економіці країн , що розвивають' ся. У країнах, що розвиваються, продовжилися розпочаті раніше реформи по індустріалізації їхніх економік: від видобувних виробництв вони більше стали переходити до переробних, трудомістких і навіть наукомістких. Високими темпами розвивалася інженерна і соціальна інфраструктура, сфера послуг, туризм, банківська справа, страхування, зв'язок. Змінювалися форми власності: державна власність приватизувалась, приватний сектор економіки всебічно підтримувався на державному рівні інвестиціями, законодавчою і податковою базою. Проводилася жорстка фінансова політика по зниженню рівня інфляції, боротьбі з корупцією, тіньовим капіталом. § Переорієнтуванням виробництва зі стратегії розвитку імпортозамінної на експортооріентовану. Багато країн, що розвиваються, раніше залежали від кон'юнктури світового експорту, бо виробляли обмежений перелік експортних товарів, і водночас жорстко залежали від імпорту численної групи товарів. У даний час вони значно розширили номенклатуру запропонованих на експорт товарів, перейшовши з розряду монофункціональних у поліфункціо-нальні, що дало можливість, зокрема, встояти під час азіатської фінансово-економічної кризи 1997-1998 pp. Економічний підйом у країнах третього світу сприяв зростанню загального і душового ВВП країн, що розвиваються, а це, у свою чергу, стимулювало внутрішні інвестиції і внутрішній ринок. Високі темпи ВВП ряду країн, що розвиваються, незбалансованість галузевої структури, попиту і пропозиції на світовому ринку не утримали країни Південно-Східної Азії від кризи 1997-98 років, що негативно позначилося на темпах розвитку всіх країн, що розвиваються. Спад валютно-фінансової кризи в середині 1999 р. оживив темпи розвитку світової економіки та економіки країн, що розвиваються. Прогресивні зміни в країнах Сходу і Півдня значною мірою визначаються інтенсифікацією міжнародного поділу праці, реіндустріалізацією, перетоком ряду трудомістких і наукомістких технологій із розвинутих країн у ті, що розвиваються. Для країн, що розвиваються, характерна диспропорція їхнього господарського розвитку, осередковість передових форм виробництва. Перехід країн, що розвиваються, до індустріального розвитку призвів до зниження частки зайнятих у сільському господарстві з 75% у 1950 р. до 50% у 1998 р. У країнах, що розвиваються, зросла роль експортоорієнтованих виробництв як запорука валютних надходжень і підйому економіки. У створенні таких виробництв головну роль відіграють філії ТНК. ТНК та їхні філії контролюють значну частину експорту країн, що розвиваються. Найбільші ТНК монополізували світовий ринок і розділили його на окремі сегменти, контрольовані країнами "золотого мільярда" — США, Японією, Великою Британією і ФРН. Після здобуття незалежності в 50-60-ті роки і націоналізації виробництва країни,.що розвиваються, стали накопичувати внутрішні інвестиції й одержувати іноземні. Спочатку іноземні інвестиції йшли в основному в експортоорієнтовані сировинні галузі, але згодом капітал стали вкладати й в імпортозаміщуючі галузі, тобто почала виявлятися тенденція індустріалізації країн периферії. Таким чином, частка країн, що розвиваються, знизилася з 33% в 1995 р. до 19% у 2000 р. і знов піднялася до 36% у 2005 р. Найбільш привабливими для іноземних інвесторів є країни з динамічною економікою - Бразилія, Мексика, Індія. Уповільнення темпів залучення ПН в азійські країни, що розвиваються, пов'язано із тривалою стагнацією японської економіки. Слабкі позиції на ринку ПП у Аргентини, економіка якої переживає серйозні труднощі. Збільшенню протоку інвестицій в Африку перешкоджає невисокий рівень розвитку економіки, неефективне державне управління й нестабільна політична ситуація в ряді країн. Промислова революція в країнах, шо розвиваються, в основному здійснювалася через розвиток галузей, шо виробляють промислові товари короткострокового і серед-ньострокового користування. Галузі промисловості, що виробляють товари тривалого користування і товари виробничого призначення, стали розвиватися пізніше - за наявності відповідної економічної бази. Істотною виявилася роль держави і державного сектора в економіці. У багатьох країнах третього світу була реалізована концепція етатизму - широкомасштабного втручання держави в економіку, націоналізацію промисловості й інфраструктури, державний контроль за цінами, курсом валют, зовнішньою торгівлею, промисловістю. На початковому етапі розвитку національних економік це була виправдана міра, спрямована на концентрацію економічних ресурсів в одних руках. Для згладжування соціальних, економічних і політичних проблем уряди постійно маніпулювали цінами на продукцію державних підприємств. Для зниження рівня безробіття штучно завищували кількість зайнятих на цих підприємствах. Іноді в політичних цілях (всупереч економічним інтересам) укладали угоди на постачання сировини, партій товарів або надання концесій конкретному постачальникові або закордонній фірмі. Ця модель розвитку виправдала собе в країнах, де при владі знаходилася ерудо-вана еліта, що зуміла сконсолідувати сили і засоби в інтересах суспільства. Прикладами тому - Сингапур, ОАЕ, Тайвань і Кувейт. У ряді великих за розміром країн, що розвиваються, які володіли значними природними, економічними і фінансовими можливостями для економічного розвитку, модель етатизму призвела до корупції. Тому на сучасному етапі країни, що швидко розвиваються, в основному реалізують іншу - неоліберальну модель розвитку. Ця модель розвитку широко застосовувалася в країнах Латинської Америки (ЛА). Протягом останніх 20-30 років усі країни ЛА використовували модель, розроблену в 50-ті роки експертами Економічної комісії для Латинської Америки і Карибського басейну. Автори моделі "периферійної економіки" запропонували здійснити структурні перетворення по формуванню імпортозамінної індустріалізації. При цьому особлива роль приділялася розвитку економічної інтеграції і регіонального співробітництва. Головну роль у реалізації цієї моделі повинна була відіграти держава, як регулятор макроекономічної політики. Імпортозамінна політика дала можливість у ЛА розвивати нові виробництва і підтримувати досить високі темпи економічного зростання. Починаючи з 70-х років, країни здійснювали спроби подолати депресію і забезпечити економічне ростання. але вони не були спрямовані на кардинальні зміни, а носили характер коригування з метою стабілізації економічної ситуації і стримування спаду виробництва. У 90-х роках була запропонована нова модель - "Вашингтонський консенсус". Вона була підтримана МВФ і рекомендована також всім країнам із перехідною економікою. Стосовно до країн ЛА ця модель зводилася до такого: 1. Бюджетна дисципліна. Дефіцит бюджету не повинен перевищувати резерви, що дозволяють профінансувати його без росту інфляції. Дефіцит за поточними статтями (без урахування відсотка виплати за боргами) варто стримувати на рівні 3% ВВП і не більше. 2. Пріоритети державних витрат. Витрати повинні бути переорієнтовані зі сфери політичної (управління, оборона, амбіційні проекти) у сферу економічну - базові галузі, охорона здоров'я, освіта, інфраструктура. 3. Податкова реформа. Зниження податкових ставок і розширення податкової бази із застосуванням прогресивної шкали оподатковування. 4. Фінансова лібералізація. Відмова від пільгових умов кредитування "привілейованих" позичальників. Розвиток ринкових механізмів регулювання кількісних ставок. 5. Обмінні курси. Застосування єдиного обмінного курсу, його рівень повинен стимулювати швидше зростання нетрадиційного експорту. 6. Лібералізація торгівлі. Зменшення митних "тарифів до 10%. 7. Прямі іноземні інвестиції. Усунення бар'єрів для залучення ШІ, створення умов для конкуренції на внутрішньому ринку між іноземними і національними фірмами. 8. Приватизація. Державні підприємства повинні бути приватизовані. 9. Дерегулювапня. Уряд повинен переглянути закони і постанови, шо жорстко обмежують конкуренцію або діяльність нових господарських суб'єктів. 10. Права власності повинні бути захищені законодавчо і поширюватися в тому числі і на неформальний сектор. Перші позитивні результати впровадження цієї моделі були отримані в Аргентині і Бразилії. В інших країнах (Болівії, Гайані, Гватемалі, Гондурасі, Парагваї, Перу) в ході реалізації стабілізаційних програм, тією або іншою мірою заснованих на більш жорсткому регулюванні валютного курсу, спочатку відзначалося пожвавлення економіки, розширювалися обсяги кредитування, але це було пов'язано з короткостроковим споживчим бумом, насамперед на ринку товарів тривалого користування. Непевність у стабілізації економічного розвитку й очікування чергового витка інфляції сприяли витраті прибутків на споживання, а не на інвестування. Створивши на першому етапі модель відносної стабілізації, країни ЛА почали формувати модель соціально-економічного розвитку. Зменшилися розміри прямих податків і збільшилися розміри непрямих. Якщо в країнах ОЕСР вони становили 65% від загальної суми податків, то в ЛА - 25%. Зменшилися державні витрати. Для країн ЛА характерна парадоксальна ситуація, коли, з одному боку, держава спричиняла надмірний вплив на всі сфери економіки, а з іншого, була надзвичайно слабкою і не могла ефективно реалізовувати свої функції, оскільки знаходилася під впливом різноманітних політичних і економічних еліт. При цьому вона була змушена брати на себе невластиві їй функції і нездійсненні зобов'язання, потопаючи в корупції і затягуючи країну в боргову яму. Одним з основних позитивних наслідків стала швидка лібералізація зовнішнього сектора економіки і зовнішньої торгівлі. Знизився рівень митних тарифів, зменшилася кількість рівнів митного захисту. Паралельно йшов процес лібералізації допуску іноземного капіталу. До середини 90-х років у ЛА панував тільки національний і державний капітал. Пізніше рівні пільгові умови були надані й іноземному капіталу. Угруповання країн, шо розвиваються, можна уявити у вигляді піраміди, верхівкою якої є НІК з високими темпами економічного розвитку і найвищим як серед країн, що розвиваються, так і серед багатьох розвинутих країн душовим ВВП. За ними йдуть країни середнього рівня розвитку, що зберігають останніми десятиліттями високі темпи економічного розвитку з динамікою на їхнє прискорення. Ближче до основи й основу піраміди складають слаборозвинуті і найбідніші країни - найчисельніша група. Вона також неоднорідна і супроводжується тенденцією постійного вимивання на більш високий рівень піраміди усе нових і нових країн. Приклади тому - Індія, Бангладеш, Нігерія, Пакистан та інші, шо покинули за останні декілька років нижчу групу і перейшли на щабель вище (табл. 12.31; 12.32). Таблиця 12.30. ВВП на душу населення в 2005р., дол., за ПКС Весь світ \| 9 500 США \| 41 800 Республіка Корея \| 20 400 Аргентина \| 13 100 Мексика \| 10 000 Таїланд \| 8 300 Бразилія \| 8 400 Індія \| 3 300 Бангладеш \| 2 100 Країни, що розвиваються, дуже відрізняються за рівнем продуктивності праці. Найвищий він у нових індустріальних країнах, нижчий - у країнах Тропічної Африки. Але навіть у деяких країнах з динамічною економікою, наприклад в Індії, він ше далекий від світового рівня продуктивності. Таблиця 12.32 Вироблено продукції на одного зайнятого в 2000р. (в цінах за ПКС) тис. дол. Весь світ \| 21,7 Розвинуті країни \| 64.9 США \| 83,3 Країни, що розвиваються \| 10,9 Р. Корея \| 40.6 Мексика \| 23,6 Аргентина \| 23,3 Таїланд \| 21,0 Бразилія \| 16.8 Індія \| 4,9 Країни Тропічної Африки \| 4,6 Основні економічні проблеми Модель наздоганяючого розвитку має явні хиби: прагнення забезпечити свою економіку одними промисловими товарами неминуче викликає необхідність імпорту інших товарів і засобів їх виробництва. Щоб задовольнити ці все зростаючі потреби, необхідно постійно збільшувати експорт або брати кредити. Розширення експорту, починаючи з 50-х років, виявилося проблематичним, тому що світові ціни на сировину і сільськогосподарську продукцію постійно падають за рахунок застосування в розвинутих країнах енерго- і матеріалозберігаючих технологій. Це призвело до зростання зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються, і збільшенню залежності від нових видів імпорту. Хронічне відставання експорту країн, що розвиваються, від потреб в імпорті особливо гостро проявилося під час енергетичної кризи 70-х років. У зв'язку з багаторазовим зростанням цін на нафту в країнах, не забезпечених цією сировиною, різко скоротився імпорт інших видів товарів, знизилися обсяги промислового виробництва, виріс товарний і грошовий дефіцит. Це викликало інфляцію, спад виробництва, зростання зовнішньої заборгованості. Коли ціни на нафту на світовому ринку стабілізувалися, то накопичилися борги, й економічні проблеми стали стримувати темпи розвитку країн. Так, за 1952-1970 pp. частка країн, що розвиваються, у світовому експорті знизилася з 33 до 19%. Уникнули економічного спаду лише ті країни, що до цього часу зуміли дивер-сифікувати свою економіку за рахунок промислового виробництва. Це Південна Корея, Тайвань, Сингапур і Гонконг. Темпи їхнього промислового зростання з 70-х років були вища не тільки від країн, що розвиваються, а й більшості розвинутих, за що вони стали називатися чотирма "драконами" Південно-Східної Азії. Порівняно швидко оправилися від кризи і такі країни, як Таїланд, Малайзія, Індонезія, на дешеві трудові ресурси котрих стали з 70-х років орієнтуватися "дракони" Південно-Східної Азії. У міжнародному поділі праці також виділилася високими темпами розвитку ще одна досить різнорідна група країн, економіка яких розвивалася високими темпами з різних причин: Індії за рахунок значного природно-ресурсного потенціалу й акценту на розвиток національної важкої промисловості; Туреччини - за рахунок своєчасного використання спаду виробництва в країнах СНД; Пакистану - за рахунок економічної допомоги США, що значно збільшилася під час присутності в сусідньому Афганістані радянських військ; Шрі Ланки внаслідок розширення експорту чаю. Здійснення деколонізації економіки, аграрних реформ, імпортозамінної та екс-портоорієнтованої індустріалізації, створення економічної і соціальної інфраструктур, налагодження й удосконалювання моделей макроекономічного регулювання, мобілізація національних ресурсів, а також широке залучення капіталу, досвіду і високих технологій розвинутих країн - усе це сприяло модернізації соціально-економічних структур периферійних країн. Цей процес охопив не тільки "тигрів" ПСА, а й ряд великих країн -Мексику, Індію, Бразилію, Індонезію та ін. Це викликало значне прискорення динаміки і слаборозвинених країн. Якщо приріст їх ВВП на душу населення в 1900-38 р. становив 0,4-0,6%, то за 1950-99 p.- 2,6-2,8 %. У 2005 p., зокрема, приріст ВВП в Малі, Сенегалі, Чаді, Нігерії становив 6%, у Судані й Мозамбіку - 7, в Ефіопії - 9%. У той же час скоротився ВВП в Зімбабве й Малаві; дуже низькими темпи були в Бурунді, Того, Танзанії, Лесото (не більше ніж 1%). За період із 1800 по 1998 роки абсолютний розмір розриву між розвинутими і країнами, що розвиваються, зріс у 50 разів. З 80-х років вперше в історії розвитку периферії проявилася тенденція скорочення розриву між розвинутими і країнами, що розвиваються. Темпи щорічного приросту ВВП за 1991-2000 pp. з розвинутими країнами склали 2.2%, а по країнах, що розвиваються - 5,0 %. У той же час, якщо в розвинутих країнах у повоєнний період посилилися процеси конвергенції - зближення рівнів розвитку, то в країнах, що розвиваються, продовжилося розшарування країн за рівнем розвитку: до розвинутих наблизилося 27 країн, а слаборозвиненими стали вважати 50. Для більшості країн Азії економічне зростання було викликане виходом із фінансової кризи в НІК. У Латинській Америці уповільнення темпів розвитку пов'язано і наслідками валютної кризи в Бразилії і промисловим спадом в Аргентині. Найближчим часом цей спад буде усунугий за рахунок зовнішньої торгівлі, поліпшення загальної кон'юнктури ринку і пожвавлення туризму. Таблиця 12.32. Зростання частки країн, що розвиваються, у світовій торгівлі, % Країни \| 1950 \| 1970 \| 1980 \| 1990 \| 1998 \| 2005 Країни, що розвиваються \| 34,84 \| 18,99 \| 30,05 \| 23,70 \| 27,84 \| 24,1 Чотири "дракони" ПСА \| 2,83 \| 2,13 \| 3,81 \| 7,65 \| 9,72 \| 7,2 Чотири "тигри" ПСА \| 3,93 \| 1,44 \| 2,29 \| 2,51 \| 3,78 \| 3,4 Мексика \| 0,86 \| 0.44 \| 0,77 \| 1,17 \| 2,17 \| 2,0 Індія \| 1,85 \| 0,64 \| 0,38 \| 0,52 \| 0,61 \| 0,9 Туреччина \| 0,43 \| 0,19 \| 0,15 \| 0,38 \| 0,48 \| 0,7 Аргентина \| 1,90 \| 0,59 \| 0,41 \| 0,37 \| 0,47 \| 0,4 Збереження за країнами, що розвиваються, репутації "сировинних придатків" або "бананових республік" згодом ще більш гостро позначиться на зниженні темпів їхнього зростання через несприятливу кон'юнктуру на світовому ринку: на сільськогосподарському ринку стабільно відзначається перевищення пропозиції над попитом і далі ця тенденція зберігатиметься. Подальше впровадження матеріало- і енергозберігаючих технологій знижує попит на сировину для промисловості. Країни, що розвиваються, не мають достатніх засобів для проведення наукових досліджень і впровадження новітніх досягнень науки і техніки. Вони змушені або купувати не зовсім нові технології, або постійно знаходитися в положенні наздоганяючих, що також ніяк не сприяє їхньому розвитку і скороченню розриву між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються. Рівень науково-технічного прогресу в цих країнах стримується також за рахунок людського потенціалу. Тут відзначається низька кваліфікація кадрів, висока неписьменність, у тому числі функціональна, що унеможливлює швидкий перехід на високі технології. Крім цього, висока народжуваність постійно випереджає темпи економічного росту. ВВП на душу населення, при відносному зростанні виробництва, все одно падає. У даний час в країнах, що розвиваються, мешкає 5 млрд людей, а до 2025 р. очікується 7,8 млрд. Низький рівень інтенсифікації сільськогосподарського виробництва як однієї з головних сфер зайнятості і джерела їжі більшості країн, що розвиваються, продовжує істотно залежати від погодннх умов і стримує розвиток країн. Слабкий рівень розвитку інженерної, соціальної і ринкової інфраструктур, низький рівень освіти й охорони здоров'я, нерозвиненість або слабка розвиненість транспортної, телекомунікаційної, фінансової інфраструктури, зародковий рівень комп'ютеризації - усе це стримує приток іноземних інвестицій як одного з джерел зростання. Постійно виникаючі внутрішні і зовнішні конфлікти, процвітання наркобізне-су, торгівлі зброєю і людьми, підтримка світового тероризму, розквіт тіньової економіки, відмивання "брудних грошей" знижують привабливість країн для солідного довгострокового значного і середнього бізнесу, що в черговий раз призводить до залучення цих країн у бізнес дрібних ділків, які роблять швидкі гроші за рахунок сумнівних фінансових операцій. Інтегрованість у світову економіку Основними зовнішніми чинниками для країн, що розвиваються, залишаються зовнішня торгівля, іноземні інвестиції, іноземні кредити, впровадження передових технологій, підготовка національних кадрів. Зовнішня торгівля продовжує відігравати вирішальну роль у визначенні міри успішності національних економік. При сприятливій кон'юнктурі світового ринку країни одержують додаткову можливість закуповувати для собе необхідну продукцію виробничого і споживчого призначення і навіть вкладати кошти в розвиток імпортозамінних та експортоорієнтовних виробництв. Несприятлива кон'юнктура світового ринку енергоносіїв, зерна, металів або чого-небудь іншого відразу ж знижує купівельну спроможність більшості країн, шо розвиваються, і затягує їх у чергову боргову яму зовнішніх позик. Іноземні інвестиціїзавжди відігравали важливу роль у розвитку економіки країн, що розвиваються. Спочатку це були залізниці, морські й авіаційні порти, автостради. Потім концесії з розробки корисних копалин і лісових ресурсів, пізніше- матеріаломісткі й екологічно шкідливі виробництва: виплавка чорних і кольорових металів, нафтопереробка, виробництво мінеральних добрив, целюлозно-паперова промисловість, що згодом розширилися за рахунок трудомістких і навіть деяких наукомістких галузей. У країни, що розвиваються, збільшився приплив прямих іноземних інвестицій (ПІІ): їхня частка у світовому обсязі зросла з 12-14% у 1988-90-х роках до 36-38% у 1999 р. і склала 166 млрд дол у 1998 році. Потім частка країн, що розвиваються, у світовому обсязі інвестицій стала спадати; при абсолютному зростанні обсягу в 2005 р. вона становила лише 24%, або 2 439 млрд дол. Проте розподілені ці інвестиції по країнах вкрай нерівномірно: 90% припадає на 20 країн. Одним із показників участі тієї чи іншої сторони, що приймає інвестиції, у міжнародному виробництві є індекс транснаціональності (IT), що розраховується як середнє значення показників: § притоку ПІІ до валових вкладень в основний капітал за останні три роки; § загального обсягу завезених ПІІ до ВВП; § обсягу умовно чистої продукції іноземних філій до ВВП; § кількості зайнятих на іноземних філіях до загальної чисельності працюючих. Серед країн, що розвиваються, найвищий IT у Тринідаді і Тобаго (50%) та Південній Кореї (20%). Найприваблпвіши для ШІ є НІК Південно-Східної Азії і Латинської Америки. Обсяг ПІІ в країни АТР у 2005 р. склав 2399 млрд дол. На країни Африки припадало усього 264 млрд дол. (це вдвічі менше, ніж в Гонконгу). Якщо в Малайзії середньодушо-вий показник ПІІ становить 2275 дол., то в Малі - тільки 83, в Нігері - 12, Сомалі - 4 дол. Значні обсяги інвестицій ідуть у галузі, що не мають пріоритетних інтересів для країн, що розвиваються. Основними інвесторами є ТНК. Близько 60 тисяч ТНК мають розгалужену мережу філій і дочірніх компаній у країнах Нового і Старого Світу, контролюючи понад 60% обсягу продажів наукомісткої продукції, близько 80% фінансових ринків. Інтереси ТНК не завжди збігаються з інтересами сторони, що приймає, а часто і суперечать їм, оскільки уряди країн, що приймають, зацікавлені в стимулюванні національного розвитку, тоді як ТНК орієнтуються насамперед на підвищення конкурентоспроможності своєї продукції на світовому ринку. Проте, в останні роки урядам багатьох країн, що розвиваються, шляхом переговорів вдалося реінвестувати частину прибутків ТНК в життєво важливі для даних країн галузі господарства і збільшити обсяг одержуваних податків. Не менш важливе значення має розширення внутрішнього попиту. За рахунок цього в Таїланді забезпечено 86% приросту ВВП, в Індії - 96%. Успішний розвиток внутрішнього імпортозамінного та імпортоупереджуючого ринків багато в чому залежить від створення сприятливих умов для функціонування числених дрібних і середніх підприємств. Іноземна фінансова допомога надходить у країни або у вигляді довгострокових пільгових кредитів під гарантії держави і нерідко списується, або у вигляді державних грантів. Ця допомога може реалізовуватися в різних формах: підготовка спеціалістів у вузах розвинутих країн, підготовка спеціалістів у самій країні, надання кредитів у вигляді товарів або технологій, надання грошових сум через світові банки і т.д. Проте це, з одному боку, дає якусь можливість для розвитку на даному етапі, а з іншого - збільшує економічну і політичну залежність від країн-донорів. До того ж виплата кредитів і відсотків за ними для багатьох країн становить 30 % і більше від їх щорічного ВВП. Таблиця 12.33. Зовнішня заборгованість у 2005 р. (млрд дол.) Країни \| Зовнішній борг Аргентина \| 118 Бразилія \| 188 Індія \| 126 Республіка Корея \| 154 Мексика \| 137 Філіппіни \| 65 Таїланд \| 52 Впровадження передових технологій у країнах, що розвиваються, є багато об'єктивних труднощів: як правило, розвинуті країни не зацікавлені в передачі новітніх технологій і створенні для собе конкуренції. Часто новітні технології в ряді країн, що розвиваються, (наприклад, розширення мережі Інтернет) не можуть бути застосовані через відсутність відповідної бази. Для більшості країн морально застарілі технології розглядаються ними як нові, тому що раніше воин в країні не використовувалися. Передача технологій проходить декількома шляхами: через підготовку національних кадрів, будівництво наукомістких підприємств, залучення до наукових розробок національних наукових кадрів. Підготовка спеціалістів для країн, шо розвиваються, створює основу для майбутнього розвитку економіки, але в той же час сприяє вимиванню і "відпливу розуму" у розвинуті країни. Рівень неписьменності в більшості країн, що розвиваються, вкрай високий і налагодження системи освіти буде важливим чинником подальшого їхнього розвитку. В 2000 р. у країнах, що розвиваються, було в основному подолано наслідки фінансової кризи 1997 -1998 pp. Темпи зростання ВВП цих країн становили 5,3%, що вище від середнього рівня за попередні 10 років. Частка країн, що розвиваються, в сукупному обсязі світового ВВП в 2005 р. становила 29,1, у світовій торгівлі - 24,1% (також найвищий показник за останні 10 років). У той же час інвестиційна привабливість залишається на невисокому рівні. Регіональні особливості До Східної та Пвденно-Східної Азі! відносяться: Бруней, Камбоджа, Лаоська Народно-Демократична Республіка, Індонезія, М'янма, Малайзія, Таїланд, Сингапур, Філіппіни, Федеративні Штати Мікронезії, Тайвань і Республіка Корея. Група цих країн досить неоднорідна. Серед них виділяють найбідніші аграрні країни - Камбоджу, Лаос, М'янму, Мікронезію; нафтоекспортний Бруней; НІК першої хвилі - Тайвань, Сінгапур і Республіку Корею; НІК другої хвилі - Філіппіни, Індонезію, Таїланд, Малайзію. Для більшості країн цього регіону характерна інтенсифікація сільськогосподарського виробництва і скорочення частки сільського господарства у ВВП. У галузевій промисловій структурі - зростання переробних виробництв, поява нових, у тому числі наукомістких і капіталомістких виробництв. Країни цього регіону підвищену увагу приділяють освіті свого населення, розвитку мережі вищих технічних закладів, створенню технопарків і науково-технологічних зон. У формуванні економічної політики головна роль належить державі, шо планує структурні перебудови в економіці, визначає стратегію подальшого розвитку, проводить контроль витрат і кінцевих результатів. Планування розвитку здійснюється за допомогою індикативних планів, до розробки яких спочатку залучалися іноземні спеціалісти, а тепер усе частіше використовуються національні. Основними механізмами управління економічним розвитком при цьому є податкова, кредитно-грошова, торгова і валютна політики. Держава також стимулює розвиток малого бізнесу як чинника ринкової економіки. Найкраще малий і середній бізнес проявив себе в Республіці Кореї і Тайвані. Чисельність зайнятих у таких формах підприємств не перевищує 100 чоловік. Ці підприємства відзначаються високою рентабельністю, є експортоорієнтованими, можуть своєчасно реагувати на зміни ринкової кон'юнктури. Є й серйозні проблеми: через обмеженість оборотного капіталу дрібні і середні підприємства відчувають дефіцит власного капіталу, слабку розвинутість маркетингової мережі, недоступність новітніх технологій. У більшості країн регіону давно діють багатогалузеві промислові корпорації. Наприклад, компанія "Сайм Дабі" у Малайзії виробляє нафтопереробне устаткування, тютюнові вироби, сталь, прокат; має солідні фінансові ресурси, розвиває сільськогосподарське виробництво, торгівлю, володіє нерухомістю. Наявність подібних потужних структур у регіоні складає певною мірою нерівноцінну конкуренцію малому і середньому бізнесу, але тут вступає у свої функції держава і регулює взаємовідносини між ними. В Африці нараховується 52 країни, що розвиваються, більша їх частина (38) на-лежитить до найбідніших і слаборозвинутих країн Тропічної Африки. Є тут нафтоекспо-ртні країни із середніми прибутками - Алжир, Нігерія і Лівія. Останніми десятиліттями значно поглибилася диференціація африканських країн за рівнем соціально-економічного розвитку. На одному полюсі виявилися найменш розвинуті країни - фінансові банкрути зі зруйнованою і кримінальною економікою (Ліберія, Сьєрра-Леоне, Чад, Республіка Конго, Сомалі та ін.); інший полюс утворює ПАР, що є індустріально-аграрним гігантом за африканськими мірками, а також країни Нігерія, Зімбабве, Гана, Кенія, Ботсвана, Кот-д'Івуар, Сенегал, Габон, Уганда та ін., що володіють більш-менш розвинутим промисловим сектором, який ґрунтується на видобутку корисних копалин і переробці сільськогосподарської сировини. Країни Африки мають багаті запаси різноманітних природних ресурсів, але розподілені вони вкрай нерівномірно, що позбавляє ряд країн одержувати ресурсу ренту. Основна спеціалізація африканських країн у світовому господарстві - аграрно-сировинна. Африка, як і раніше, є основним постачальником діамантів, міді, олова, нікелю, кави, какао та інших товарів для розвинутих країн і НІК Азії. Лідирують в економічному розвитку ті країни, в яких політична стабільність збігається з продуманою державною політикою і наявністю природних ресурсів. У цих країнах широко діють ТНК, що здійснюють свої інвестиції в сільськогосподарське виробництво, сферу послуг, видобувні та переробні галузі, комунікації. Серед чисельних проблем регіону гостро стоїть питання перенаселення, підвищення природного руху населення, який постійно обганяє економічне зростання. Це й пояснює наявність в Африці такої великої кількості найбідніших країн із ВВП на душу населення менше ніж 1000 доларів. На початку 90-х років темпи зростання економіки африканських країн збільшилися у зв'язку з підвищенням попиту на сировинні ресурси з боку азіатських країн. Фінансова криза 1997-1998 pp. тимчасово припинила розвиток. На даний момент ситуація дещо стабілізувалася, але перспективний прогноз невтішний: на світовому ринку спостерігається і прогнозується на майбутнє зниження попиту на сировину і сільськогосподарську продукцію, що неминуче позначиться на темпах розвитку африканських країн. З огляду на сформовану світову кон'юнктуру, ряд африканських країн стали ширше розвивати нетрадиційні експортоорієнтовані галузі. Кенія і Малаві вирощують і продають квіти; в експортних зонах вільного підприємництва Мадагаскару і Маврикію виробляються різноманітні промислові товари, у Ботсвані збирають автомобілі; Єгипет, Туніс, Сенегал і Уганда розвивають міжнародний туризм. Демократичні перетворення в єдиній економічно розвинутій країні регіону - ПАР дали можливість країнам-сусідам оживити торгівлю. ПАР є головним інвестором економіки Анголи, Лесото, Ботсвани, Намібії. Раніше вивезення товарів на експорт із цього регіону здійснювався переважно з портів Дурбан і Кейптаун, у даний час ПАР фінансує реконструкцію порту в Мапуту (Мозамбік). Створюються митні і торгові спілки. У травні 2000 р. Організації африканської єдності (ОАЄ), шо включає 53 країни, виповнилося 38 років, і вона була перетворена в Африканську Спілку (АС). Змінюються інтереси подібних спілок. Якщо раніше її мстою було протистояння неоколоніальній політиці колишніх метрополій, то тепер країни об'єднуються за економічними мотивами для протистояння діям ТНК, шо проводять активну хижацьку політику по перерозподілу сфер впливу, ринків збуту, потоків капіталу і доступу до сировинних ресурсів. Майже всі африканські країни страждають від технічної відсталості, низького освітнього рівня населення, високого приросту населення, територіальних і національних конфліктів. Це найбільш активний регіон світу з організації політичних переворотів. У перші десятиліття після деколонізації Африка виділялася високими темпами економічного розвитку, але згодом вони знизилися: якщо в 1951-1961 pp. вони становили 4,4% середньорічного приросту ВВП, то в 1991-2000 pp.- 1,5%. Країни Латинської Америки і Карибського басейну нараховують 34 незалежних держави і 13 колоній різних розвинутих країн. Серед них нафтоекспорті - Еквадор і Венесуела; Нові індустріальні - Чилі, Аргентина, Бразилія і Мексика; відзначаються високим рівнем ВВП - Тринідад і Тобаго, Багамські і Бермудські острови, Французька Гвіана, Мартініка та інші, але найчисельніша група країн - середнього рівня розвитку й найбідніші. Населення регіону складає 8,7% населення світу, а його територія - це 15% суші. На країни Латино-Карибської Америки припадає 5,6% світового торгового експорту; 4,9% світового ВВП; 6,44 % світового промислового і 6,34 % сільськогосподарського виробництва. На них припадає 12% світового експорту нафти. Тут акумулюється 4% світового комп'ютерного парку. Регіон відомий у світі як продовольча, сировинна й енергетична база. Головні статті експорту: боксити, залізна, мідна, олов'яна, свинцева і цинкова руди, золото і платина. Стали розвиватися такі експортоорієнтовані галузі як целюлозно-паиерова, "припортова" чорна металургія, нафтопереробка. Країни регіону є традиційними виробниками сільськогосподарської продукції: кави, какао, пшениці, бавовни, бананів, сої. Вони - головні постачальники яловичини, шкір, риби і морепродуктів, тростинного цукру. Після 50-х років тут першими серед країн, що розвиваються, виникли автомобілебудування, виробництво ЕОМ, морських суден, літаків, радіоелектроніки. З 80-х років країни ЛКА перейшли до неоліберальної моделі розвитку з метою подолання економічної кризи. Впровадження цієї моделі дало можливість підвищити темпи економічного зростання; знизити інфляцію до 10%; забезпечити розширення експорту (більше ніж у 2 рази); розширити потік ПП (1990 p.- 11,1 млрд дол, 1999 p.- 70,3 млрд, 2005 р.-103,7 млрд дол.); збільшити темпи зростання ВВП (80-ті роки —1,2%, 90-ті - 2,9%). Паралельно в економіці регіону виникли серйозні негативні явища: послабилися позиції національного капіталу, зросла залежність від світового фінансового ринку, посилилося розшарування серед країн, знизилася купівельна спроможність населення. Країни ЛКА стали впроваджувати модель імпортозамінної індустріалізації ще в 30-ті роки, закладаючи тоді основи важкої промисловості. Проте до 70-х років жорсткий державний контроль економіки на фоні ринкових відносин у світовому господарстві став гальмом для розвитку і викликав затяжну кризу 80-х років. До середини 90-х років, застосувавши неоліберальну модель розвитку, країни ЛКА зуміли перебороти кризові явища, а деякі з них стали розвиватися такими високими темпами, що ввійшли в число ШК або по душовому ВВП стали врівень із розвинутими країнами. Проте про стабільний і стійкий розвиток цих країн говорити поки що рано: у них висока інфляція, темпи зростання ВВП то ростуть, то падають; недостатній обсяг внутрішніх інвестицій, натомість високий приток іноземних інвестицій. ПІІ відрізняються короткостроковою через недостатню стабільність економічного розвитку і політичну нестабільності. Економіка країн Латинської Америки в основному залежить від зовнішньої торгівлі і надходження іноземних інвестицій. Вплив ТНК за останні ЗО років значно зріс і сучасні моделі розвитку навіть великих країн регіону можуть відносно успішно функціонувати тільки в умовах регулярного фінансово-інвестиційного підживлення ззовні. При цьому зростає зовнішня заборгованість цих країн. Якщо на початку 90-х років ця цифра становила 400 млрд дол., то наприкінці 90-х - 750 млрд дол. За станом на 1999 р. відношення боргу до ВВП у Венесуелі - 23%, Мексиці - 35, Колумбії - 40, Аргентині, Бразилії і Чилі - 45, Еквадорі - 100%. Тільки на виплату відсотків у 1999 р. було виділено 17% валютного виторгу країн Латинської Америки. У 2005 р. зовнішній борг Аргентини становив 118 млрд дол., Мексики - 137, Бразилії - 188 млрд дол. Лібералізація зовнішньої торгівлі серед країн регіону сприяла зростанню імпорту, що призвело до негативних наслідків. Збільшився дефіцит торгового балансу, що потребував постійного пошуку валютних надходжень для його покриття. Посилився додатковий тиск на національну промисловість, яка й так є неконкурентоспроможною на внутрішньому ринку. Загострилася проблема зайнятості. У Бразилії, Венесуелі й Аргентині після Другої світової війни в умовах індустріалізації не було особливих проблем на ринку праці - рівень безробіття становив 4%. У 90-х роках у Бразилії безробіття становило 8%, у тому числі тут високий рівень схованого безробіття і часткової зайнятості. В Аргентині і Венесуелі - 15-20%. Причини безробіття полягають у поспішній і не підкріпленій соціальними гарантіями приватизації, шо викинула на вулицю масу робітників; недостньому інвестуванні, тому що гроші від приватизації пішли на оплату зовнішніх боргів; слабкості внутрішнього платоспроможного попиту, що не сприяв створенню стимулів для зростання виробництва. Країни Середнього і Близького Сходу відносяться до регіону Західна Азія. У зону їхнього тяжіння входять також такі північноафриканські країни, як Марокко, Алжир, Туніс, Лівія, Єгипет - мусульманські країни, схожі з ними за етнічним, культурно-релігійним положенням. У науковій літературі і статистиці останнім часом все частіше трапляається інформація про новий регіон - Північну Африку і Близький Схід. Він включає 18 країн, що розвиваються, на які припадає 4,5% світового промислового і 5,6 - сільськогосподарського виробництва; 7,8 - населення світу; 5 - світового торгового експорту; 5,4 % світового ВВП. Цей регіон має сприятливе економ і ко-географіч не положення, розташовуючись на стику трьох континентів - Європи, Азії й Африки. Торгівля тут завжди відігравала традиційно важливу роль і посилилася після покладення Суецького каналу. Тоді ж регіон здобув і важливе військово-стратегічне значення. Відмітною рисою регіону є етнічно-релігійна спільність: здебільшого держави регіону - однонаціональні арабсько-мусульманські. Є абсолютні, абсолютистсько-теократичні і конституційні монархії. Розширюється кількість країн, у статусі і назві яких є термін "мусульманська" держава. Країни регіону неоднорідні за рівнем економічного розвитку. Основу країн становлять нафтоекспортні члени ОПЕК, де ВВП на душу населення припадає 17-20 тис. долар. Є найбідніші, такі як Ємен, Сомалі, Судан із ВВП менше 1 000 доларів. На початок 2000 р. на Саудівську Аравію припадало 25,9% світових запасів нафти; частка нафти і її компонентів у загальному обсязі експорту країни становить понад 85%, і коливання цін на світовому ринку, відразу позначається на всій економіці країни. Обсяг прибутків від продаж нафти впав із 105,8 млрд дол. у 1980 р. до 48-50 млрд дол. до кінця 90-х років. Нафтовидобуток, зберігши вирішальне значення у фінансовому плані, поступається швидко зростаючим обсягам нафтопереробки і ненафтовим виробництвам. В 1976 р. у Саудівській Аравії виникла промислова корпорація САБІК, що перетворилася на важливий регіональний промисловий центр. На її підприємствах зайнято 14,2 тисяч чоловік, вона економічно присутня в зонах спільного підприємництва Джу-байль і Янбо, опікується нафтохімічною та металургійною галузями. Найбільше розвинуті в Африці країни Північної Африки. В основному це країни середнього рівня розвитку: Єгипет, Лівія, Туніс, Марокко, Алжир. За рядом економічних показників Туніс випереджає більшість арабських країн. В 2006 р. його ВВП становив 333 млрд дол., Алжиру - 92, Марокко - 57, Сирії - 27, Єгипту - 85 млрд дол. Промисловість Тунісу дає 28% ВВП, сільське господарство - 14%, сфера послуг -55%. При цьому зовнішній борг становить 53% ВВП. Високі темпи розвитку Тунісу пов'язані з природно-ресурсним потенціалом, політичною стабільністю і збалансованістю економічної політики, орієнтованої на експорт продукції. У Тунісі відкритий тип економіки, значною мірою орієнтований на міжнародний поділ праці. Частка експорту у ВВП становить 45-47%. Головні торгові партнери - країни ЄС. Основна частина експорту Тунісу - продукція обробних галузей: текстильної, хімічної, електротехнічної і металообробної. На торгівлю і послуги припадає 56% ВВП. В Тунісі багато офшорних зон. У 1998 р. нараховувалося 1668 іноземних спільних підприємств з обсягом інвестицій понад 5 млрд дол. 80% цих СП належало європейському капіталу, і якщо раніше переважали дрібні іноземні компанії, що створювали малі підприємства, то тепер посилилася діяльність великих фірм. Середньорічні темпи приросту ВВП країн Близького і Середнього Сходу з 60-х років (9,1%) почали знижуватися і за 1991-2000 pp. склали 3,2%. У перші роки нового століття темпи приросту дещо підвищилися й складають 5-7%. Незважаючи на значне зростання виробничого потенціалу за останні 40 років, регіон також виділяється найвищими у світі темпами приросту населення: його чисельність подвоюється при житті одного покоління і, природно, зростання ВВП не встигає за зростанням населення. Для цього необхідна структурна перебудова економіки з метою диверсифікації виробництва, активна політика по залученню ПП. У країнах цього регіону 40% населення - діти до 15 років, до того ж за законами Шаріату жінки не можуть працювати за наймом. Таким чином, до економічно активного тут відноситься тільки 30% населення. З одного боку, у ряді країн відзначається високий рівень безробіття (Марокко, Алжир), а з іншого - країни Перської затоки активно імпортують робочу силу з країн Азії. Регіон багатий на корисні копалини (фосфати, хроміти, боксити, цинк), але головне багатство - енергоносії нафта і природний газ. Зона Перської затоки акумулювала 60-70 % світових запасів нафти і 20% природного газу. Головну роль у їхньому видобутку й експорті відіграють країни ОПЕК (Organization of Petroleum Exporting Countries) -Іран, Ірак, Саудівська Аравія, Алжир, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ. Прибутки від продажу нафти - "нафтодолари" за останні десятиліття інвестувалися в економіку як розвинутих (США, країни Західної Європи), так і нових індустріальних країн. За оцінками експертів, ця цифра досягає понад трильйон доларів. Більша їх частина пішла на створення нових галузей промисловості в цих країнах: автомобілебудування, нафтопереробки, хімії органічного синтезу, основної хімії, електроємної кольорової металургії, легкої промисловості та ін. Деякі країни регіону вклали значні кошти в створення промислових зон спільного підприємництва. Приклад тому - ЗСП Джебель-Алі (ОАЕ). І усе ж таки ця група країн поки - що дуже залежить від світової кон'юнктури на ринку нафти і газу: коливання, особливо падіння цін на нафту, відразу ж негативно позначаються на економіці країн, у яких 50-90 % прибутків експорту дають нафтодолари. Єдиний шлях виходу - розвиток багатофункціональної сталої економіки. У регіоні, крім нафтоекспортуючих країн, є численні група виробників сільськогосподарської продукції (Єгипет, Марокко, Судан, Сирія, Ірак, Іран). У структурі виробництва переважають зернові - рис, пшениця і ячмінь, а також овочі і фрукти; тваринництво спеціалізується в основному на вівчарстві. З огляду на значний демографічний потенціал регіону, уся продукція сільського господарства використовується для виробництва продуктів харчування (частка сільськогосподарської сировини становить не більше ніж 1%), значна частина продовольства імпортується. Розташування регіону на перехресті торгових шляхів закріпило за ним функції торгового центру. У сфері послуг Лівану, Йорданії, Єгипту зайнято 50-60% населення. Раніше Ліван відігравав роль головного фінансового центру регіону, тепер таким став Бахрейн. Одним із джерел валютних надходжень с прибутки від туризму (Єгипет, Туніс, Сирія, Марокко). Регіон відзначаеться найвищим у світі рівнем витрат на озброєння. Це пов'язано з тим, що тут є багато "гарячих точок" і місць із "тліючими конфліктами". Приклад тому - відношення між Ізраїлем і Палестиною, Іраком і Кувейтом та ін. Країни регіону с членами різноманітних інтеграційних утворень: Ліги Арабських Держав, Магрибу, ОПЕК, Ради із співробітництва країн Перської затоки. Використана література 1. Амоша А., Вишневский В. К вопросу об оценке уровня налогов в Украине Экономика Украины, - 2002 - №8. 2. Балабанов И.Т. Основы финансового менеджмента - М.: Финансы и статистика, 1995. 3. Береславська О./, та ін. Міжнародні розрахунки та валютні операції.- К.: КНЕУ, 2002. 4. Боринець СЯ. Міжнародні фінанси - К.: Знання-Прес, 2002. 5. Бураковський І. Теорія міжнародної торгівлі - К.: Основи, 2000. 6. Ван Хорн Дж.К. Основы упріавления финансами.- М.: Финансы и статистика, 1999. 7. Влияние многосторонних торговых инициатив на благосостояние развивающихся стран// БИКИ, 2005 №41. 8. Гаман MB Державне управління інноваціями: Україна та зарубіжний досвід. - К.: Вікторія, 2004. 9. Герчикова И.Н. Международное коммерческое дело: Учебник - М.: ЮНИТИ, 2001. 10. Герчикова И.Н. Международные экономические организации.- М.: Консалтбанкир, 2000. 11. Герчикова И.Н. Международные экономические отношения.- М.: АО "Консолт - банкир", 2001. 12. Гіл Ч. Міжнародний бізнес- К.: Основи, 2001 13. Глобальна торгова система: розвиток інститутів, правил, інструментів СОТ /Кер. авт. коя. і наук. ред. Циганкова Т.М.- К.: КНЕУ, 2003. 14. Гольцберг М., Хасан-бек А. Основы финансового инвестирования.- К.: Знания, 1998. 15. Грей сон Дж. К., О'Деля К. Американский менеджмент на пороге XXI века.М.: Экономика, 1995. 16. Денберг Р.Л. Международное налогообложение.- М.: ЮНИТИ, 1997. 17. Друкер П. Як забезпечити успіх у бізнесі.- К.: Україна, 1994. 18. Дэниеле Дж.Д.. Радеба Ли Х- Международный бизнес: Учебник - М.: Дело, 1994. 19. Економіка зарубіжних країн: Навч. посібник/За ред. Козака Ю.Г., Ковалевського В.В., Ржепишсвського К.І.- К.: ЦУЛ, 2003. 20. Зовнішньоекономічна діяльність: Навч. посібник/За ред. Козака Ю.Г., Логвінової Н.С., Сіваченка І.Ю., К.: - ЦУЛ, 2006. 21. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: Навч. посібник / За ред. Козака Ю.Г., Сіваченка МО., Логвінової Н.С.- К.: ЦУЛ, 2006.
1 2 3 4 5 Категория: Міжнародна економіка \| Добавил: Aspirant (13.07.2013)
Просмотров: 1170 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: