Реферат на тему Основні риси країн з перехідною економікою - Міжнародна економіка - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Основні риси країн з перехідною економікою. План 1. Передумови формування системи перехідної економіки 2. Економічні реформи перехідного періоду До країн з перехідною економікою належить більшість колишніх соціалістичних країн, що здійснюють перехід від соціалістичних методів господарювання до ринкових. Це колишні союзні республіки СРСР: Україна, Росія, Білорусь, Молдова. Латвія, Литва, Естонія, Грузія, Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Туркменіс-тан, Таджикистан; колишні соціалістичні країни Центральної та Східної Європи: Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Хорватія, Словенія, Боснія й Герцеговина, Македонія, Албанія; азіатські країни - Китай, Монголія і В'єтнам. Соціалістичну орієнтацію з метою побудування комунізму зберегли Корейська Народно-Демократична республіка (КНДР) і Куба. За географічною ознакою та особливостями соціально-економічних перетворень країни з перехідною економікою можна поділити на три групи: § країни Центральної та Східної Європи та країни Балтії (Литва, Латвія, Естонія); § країни СНД; § Китай та В'єтнам. Назва та склад регіону "Центральна та Східна Європа", дещо умовні, оскільки Україна, Росія, Білорусь та Молдова - це також Східна Європа з географічної точки зору; але так прийнято за класифікацією ООН і в світовій соціально-економічній літературі. Назва "Країни з перехідною економікою" (Countries in transition") також затвердилася в оперативному використанні міжнародних операцій. Але є ще одна умовність щодо самого поняття „транзитивна (перехідна) економіка". Справа в тому, що немає чіткого критерію, визначення межі, за якою транзитивна економіка вже стає ринковою. Є підстави міркувати, що низка членів Центральної та Східної Європи (Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Румунія й Болгарія), які прийняті до ЄС, вважаються країнами з ринковою економікою, оскільки вони вже в цій організації. Немає достатніх аргументів для заперечення того факту, що, наприклад Україна й Росія вже побудували ринкову економіку у своїй основі. Проте в офіційних документах міжнародних організацій термін „транзитивні економіки" поки що зберігається, тому розглянемо ці країни в тому складі, в якому вони були визначені на початку 90-х років минулого століття. Передумови формування системи перехідної економіки Перехідна економіка - поняття, що означає трансформацію централізованої неринкової моделі економічного ротвитку з жорсткими командно-адміністративними методами управління у відкриту економіку, в якій ринковий механізм функціонування поєднується з гнучкими методами державного регулювання. Соціалістична модель економіки, як відомо, почала втілюватися в життя з 1917 р. До Другої світової війни спочатку Росія (з 1922 р.- СРСР), а потім Монголія (з 1921 р,) були єдиними країнами, що застосовували цю модель. Після Другої світової війни утворилися країни народної демократії, котрі згодом стали зватися соціалістичними країнами. В Європі - це Німецька Народно-Демократична Республіка (НДР). Польша, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Албанія, Югославія. В Азії - Китайська Народна Республіка (КНР), Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР). В'єтнам. В 1961 р. на соціалістичний шлях розвитку стала Куба. Соціалістичну орієнтацію обрали в 60 - 70-х роках близько двох десятків країн, що розвиваються, але там методи соціалістичного господарювання не встигли (й не змогли) пустиш глибокого коріння. Тотальна централізація керування економікою може дати короткочасний ефект у найбільш напружених ситуаціях, пов'язаних з глибокою соціально-економічною кризою. Так, в 30-х роках в СРСР шляхом надзвичайного напруження сил, надмірного використання людських і природних ресурсів вдалося в короткі строки здійснити індустріалізацію. Таким же чином було досить швидко відновлено зруйноване під час Великої Вітчизняної війни господарство. Концентрація ресурсів у руках держави сприяла в повоєнні роки створенню потужної бази важкої промисловості й розвитку науково-виробничого потенціалу країни. Пріоритетність Радянського Союзу в 50-х - 60-х роках у галузі космонавтики й атомної енергетики є підтвердженням цього висновку. Проте внутрішні протиріччя системи соціалістичної економіки перешкоджали перетворенню таких позитивних явищ на тривалу тенденцію. Ліквідація приватної власності, монополія держави на засоби виробництва, відсутність нормальної конкуренції не стимулювали зростання продуктивності праці. У 30 - 50-ті роки високі темпи зростання промисловості грунтувалися переважно на ентузіазмі трудівників, які щиро вірили в реальність перемоги комунізму. Згодом ентузіазм почав згасати, а методів ефективного стимулювання праці система розробити не змогла. Тому, починаючи з другої половини 60-х років, темпи зростання економіки СРСР та інших соціалістичних країн уповільнюються, а їх сукупна частка в світовій економіці зменшується. За рівнем продуктивності Праці і за якістю продукції (за винятком вузької галузі аерокосмічного й військово-технічного виробництва) соціалістичні країни суттєво відставали від розвинутих країн. Адміністративно-командна система управлінням економікою виявила свою негнучкість щодо здатності опанування надбанням науково-технічного прогресу. Згідно з пануючою теорією про пріоритетність виробництва засобів виробництва, основний наголос робився на все більше нарощування потенціалу важкої індустрії. Це призводило не тільки до занепаду сфери послуг, але й викликало деструкцію народного господарства в цілому. Незважаючи на досить великі вливання коштів у НДДКР, соціалістичні країни все помітніше відставали від західних країн у розвитку наукоємного виробництва. Жодна з соціалістичних країн не перейшла до постіндустріальної стадії розвитку. Слід зауважити, що навіть позитивні елементи централізованої системи управління економікою (наприклад, прискорена індустріалізація) реалізувалися не однаково в різних країнах. Найбільший ефект вони дали в країнах "недоіндустріалізованих", з низьким попереднім рівнем розвитку промисловості і господарства в цілому - в СРСР, Китаї, Румуни, Болгарії, Югославії, Албанії, КНДР. В той же час позитивні наслідки централізованої індустріалізації Польщі, Чехословаччини, Угорщини були менш очевидні, а 1ІДР у розвитку своєї економіки помітно програвала ФРН. Соціалістична система господарства оволоділа економікою різних країн в неоднаковій мірі. Найбільш глибоко й послідовно вона реалізувалася в СРСР, що пояснюється також і тривалістю її існування. Ця обставина багато в чому визначає той факт, що в колишніх радянських республіках (в тому числі в Україні) перебудова економіки на ринкові засади здійснюється значно важче, ніж у країнах ЦСЄ. На початку 90-х років в СРСР серед економічно активного населення вже не існувало поколінь, які пам'ятали б оперативні засоби господарювання в умовах ринкової економіки. Ментальність значної частини населення країни була антиринковою. Ось чому в умовах вже перехідного періоду наші бізнесмени в багатьох випадках виявили безпорадність, урядовці - нерозуміння ситуації, певні частини населення й чиновництва - потайний і явний опір реформам. Найбільш крайніх і спотворених форм адміністративно-командна система набула в Китаї в 60-х роках, в період так званого "великого стрибка". Колективізація відбувалася у формі комун, в яких усуспільнення поширювалося не тільки на засоби виробництва, але й у багатьох випадках на особисті речі селян. Комуна вважалася "самодостатньою" господарською одиницею, здатною забезпечити своїх членів усім необхідним. Більше того, в сільськогосподарських комунах насаджувалися примітивні промислові підприємства, які нічого спільного не мали з агропромисловим комплексом, наприклад, установки по виплавці заліза. Продукція таких підприємств була надзвичайно низької якості, по суті, мало здатна для використання. Таким чином, розтринькувалися ресурси, а віддачі не було. Продуктивність праці в усіх секторах економіки була дуже низькою. В країнах існувала розподільча система найпоширеніших продуктів споживання. В зовнішньоекономічній політиці уряд додержувався автаркії, тобто опори на власні сили при максимальному скороченні обсягів зовнішньої торгівлі. Така політика врешті-решт призвела до голоду нечуваних масштабів, що охопив десятки мільйонів людей. В соціалістичних країнах ЦСЄ (також в Литві, Латвії, Естонії*) запровадження соціалістичної економічної системи відбулося значно пізніше і в більшості країн було не таким глибоким і всеосяжним, як в СРСР. Так, наприклад, у Польщі та Югославії не було здійснено колективізації сільського господарства, в цій сфері панувала дрібна приватна власність. В Чехословаччині та Угорщині земля не була націоналізована, й поряд з колективними сільськими господарствами існував і приватний сектор. В цих країнах також дозволялося займатися дрібним приватним бізнесом у сфері послуг (торгівля, перукарні, кав'ярні, інші побутові послуги). В Югославії соціалістичні методи керування економікою багато в чому відрізнялися від канонічної системи, що панувала в інших країнах. Націоналізовані підприємства тут мали значний ступінь самоуправління і свободу у визначенні номенклатури своєї продукції, її реалізації й ціноутворення. В країні існувала конкуренція підприємств, централізація управління економікою була не такою жорсткою, як в СРСР. З іншого боку, в Югославії зростало безробіття (явище, не типове для соціалістичної системи) та інфляція. Система соціалістичних економік відпала від системи світової економіки через несумісність командно-адміністративних і ринкових методів господарювання. Утворилася світова соціалістична система, яка розвивалася на плановій основі. Організаційною формою цієї системи стала Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), яка була утворена в 1949 р. До неї входили СРСР, НДР, Польша. Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Албанія (припинила членство з 1962 p.), Монголія, В'єтнам і Куба; в деяких структурах РЕВ брала участь Югославія. Метою РЕВ було сприяння поглибленню й удосконаленню співробітництва між соціалістичними країнами, розвитку соціалістичної економічної інтеграції, планомірному розвиткові народного господарства кожної країни, прискоренню економічного й технічного прогресу. Діяльність РЕВ базувалася на довгострокових нроірамах у сфері економіки; однією з останніх була Комплексна програма соціалістичної економічної інтеграції (1971 p.). Згодом у РЕВ виникла необхідність в інститутах, які реіулювали б валютно-кредитні відносини соціалістичних держав. Такими інститутами стали Міжнародний банк економічного співробітництва (МБЕС), заснований в 1963 р. і Міжнародний інвестиційний банк (М1Б), утворений в 1970 р. Головною функцією МБЕС було здійснення багатосторонніх розрахунків. Він проводив операції в перевідних рублях і конвертованій валюті, здійснював кредитну емісію перевідного рубля. Головною метою М1Б було надання довгострокових кредитів для розвитку країн-членів. Переважна частина кредитів надавалася в конвертованій валюті і тільки 10% - в перевідних рублях. У 90-х роках МБЕС і МПі стали відчувати величезні труднощі, пов'язані з нестачею ресурсів, з платежами. З розпадом системи соціалістичних країн і РЕВ їх функції, по суті, вичерпалися. В межах Ради Економічної Взаємодопомоги соціалістичним країнам вдалося досягнути певної координації зовнішньоекономічної діяльності. На РЕВ припадала переважаюча частка зовнішньої торгівлі кожної з країн, було споруджено чимало спільних об'єктів народного господарства. Проте в цілому ефективність РЕВ була невисокою. Обсяги взаємної торгівлі країн - членів РЕВ значно поступалися показникам країн Європейського Економічного Співтовариства; ще менш ефективною була інтсірація у валютно-кредитній сфері, в міждержавному русі трудових ресурсів. Справа в тому, що РЕВ являла собою, перш за все, політичну організацію. Економічна інтеїрація розглядалася як підпорядкований процес, шо мас сприяти досягненню політичних цілей. Крім того, в умовах жорсткого централізованого планування інтеграційний процес набував неприродного характеру, по суті, гальмувався. З розпадом соціалістичної системи як політичної сили припинила існування і РЕВ, що продемонструвало її штучний характер. Гальмування економічного розвитку соціалістичних країн розпочалося ще в 60-х роках. В той час його могли розгледіти лише фахівці, оскільки за рахунок кількісного нарощування виробничих потужностей у промисловості загальні макроекономічні показники цих країн були пристойними. Але вже детальний аналіз виявляв структурні негаразди. Вщсутність ринкового регулятора призводила до того, що вироблялася велика кількість продукції, що не знаходила збуту; в той же час відчувався гострий дефіцит багатьох видів продукції. Промисловість ставала все більш матеріало- і енергомісткою. Віддача на вкладання в основні фонди падала, знижувалася продуктивність праці. Спадали темпи зростання національного доходу (табл. 12.14). При цьому найнижчі темпи зафіксовано в країнах, які до війни були вже індустріально розвинутими. Так, якщо за 1960 - 1986 pp. національний доход в СРСР збільшився в 4 рази, в Болгарії - в 5,2, в Румунії - в 7,2, то в НДР - тільки в 3,2, в Польщі - в 3,1, в Угорщині - в 2,8, у Чехословаччині - в 2,7 разу. У 80-х роках криза економічної системи соціалізму вже стала очевидною. Основні макроекономічні показники почали стрімко падати. Так, вироблений національний доход в Україні в 1990 р. порівняно з попереднім роком скоротився на 3,6%, а в 1991 р.-ще на 13,4%. Все більшим ставав розрив з розвинутими країнами у використанні наслідків науково-технічного прогресу. Так, у 1990 р. на атомних електростанціях в СРСР було вироблено тільки 12%, тоді як у США - 19, ФРН - 33, Франції - 74, Великій Британії -20%. Частка виробництва електросталі й киснево-конверторної сталі становила в СРСР 48%, тоді як у Великій Британії, Італії, Франції, ФРН і Японії - 100%. Частка виробництва цементу за прогресивним "сухим" способом у загальному обсязі виробництва цементу становила в СРСР 17%, а в США - 60, Японії - 78, ФРН - 90%. Стало ясно, що ті позитивні фактори, які стимулювали екстенсивний розвиток економічної системи соціалізму, вже вичерпано. Перехід до ринкової систем и господарювання став об'єктивним і неминучим. Економічні реформи перехідного періоду Наближення тотальної кризи економічної системи соціалізму фахівці визначили ще заздалегідь. Тому спроби відхилити негативну тенденцію розвитку, змінити методи управління економікою при збереженні основ соціалістичної системи були задіяні ще в 60-х роках. В СРСР була проголошена ідея "ринкового соціалізму", яка мала втілитися в економічну реформу 1965 р. Очолив реформаторський процес Голова Ради Міністрів О.М. Косигїн. Реформа передбачала надання підприємствам більшої свободи дій у плануванні номенклатури виробництва, розпорядженні фондом заробітної плати, самостійності у виборі партнерів щодо кооперації і реалізації продукції у виході на зовнішні ринки. Фактично це була модель, подібна до югославської, яка вже існувала реально. Якби реформи здійснилися б, криза соціалістичної системи відтягнулася а в разі заглиблення реформ радянська економіка безболісно еволюціювала б у ринкову. Але цього не сталося через різку протидію консервативних політичних кіл, що взяли гору в керівництві Компартії й уряду СРСР. Реформа була згорнута вже наприкінці 60-х років. У соціалістичних країнах Східної Європи реформаторські спроби виявилися більш вдалими, хоча й вони були далеко не радикальними. Так, в Угорщині підприємства отримали право самостійно реалізовувати свою продукцію; в межах фонду заробітної плати могли визначати кількість зайнятих, а при вивільнені якоїсь кількості робітників решта одержували підвищену заробітну плату. Була здійснена реформа цін, внаслідок якої ціни внутрішнього ринку ув'язувалися зі світовими цінами. Цінова реформа здійснилася також у Чехословаччині, при цьому підвищувалися ціни на ресурси і знижувалися на споживчі товари. В Польщі у 80-х роках була розширена зона, в якій діяли ринкові (а не директивні) ціни, приватна власність допускалася не тільки в сільському господарстві, а й у промисловості. Система централізованого планування поступово замінювалася системою урядових замовлень підприємствам. Був легалізований ринок іноземної валюти [41, с. 210]. Отже, в європейських соціалістичних кранах здійснилися реформи, які були розроблені як аналог радянської економічної реформи 1965 року (на жаль, не здійсненої1). Цс багато в чому пояснює той факт, що в цій групі країн перехід до ринкової економіки в 90-х роках відбувався значно швидше й ефективніше, ніж у колишніх республіках СРСР. По-справжньому глибоке реформування економіки на ринкових засадах першим розпочав Китай. Китайський уряд під керівництвом Ден Сяопіна проголосив у 1978 р. початок тривалої і послідовної реформи економіки. Взірцем для неї спочатку була реформа народного господарства СРСР 1965 року. Проте згодом керівництво Китаю пішло на сміливіші й радикальніші перетворення. Реформування почалося з сільського господарства, де було дозволено мати присадибні ділянки (після тотального усуспільнення в комунах це був справді рішучий крок). Легалізовано було також дрібний приватний бізнес у промисловості й сфері послуг. Це дало відчутний поштовх збільшенню обсягів виробництва й зростанню заробітної плати, а отже, - й розширенню внутрішнього ринку. Специфічною рисою економічних реформ у Китаї є те, що ринкова економіка будується під керівництвом комуністичної партії, із збереженням основних соціальних і адміністративних структур, з пануванням комуністичної ідеології як в урядових колах, так і серед широких мас населення. Це зумовило поступовість здійснення реформ, без кардинального руйнування діючої соціальної системи. Такий шлях реформування є "еволюційним". Спочатку ринкове регулювання розглядалося ки ганським урядом як допоміжне до планової економіки. Наприкінці 70-х років реформа виявилася в допущенні договірних цін, розвитку індивідуального сектора, уведенні сімейного підряду, а також у створенні спільних підприємств ( з державним і приватним капіталом) під жорстким урядовим контролем. У 80-х роках було проголошено курс на побудову системи соціалістичного товарного господарства; при цьому планове господарство також зберігалося, але сфера його застосування дещо звужувалася. На цьому етапі відбувалася реформа ціноутворення. Скорочувалася номенклатура товарів з централізовано встановленими цінами і розширювався контингент товарів (в основному споживчого характеру) з ринково регульованими цінами. Поступово лібералізація цін поширювалася. На початок 90-х років основним напрямком економічного реформування Китаю проголошується створення "соціалістичної ринкової економіки". Головною суттю цієї політики є панування суспільної власності при одночасному розвитку багатоукладності в економіці. [41, с. 213] Активно утворювалися змішані акціонерні товариства, в яких держава мала контрольний пакет акцій. Не підлягають акціонуванню підприємства оборонних галузей, новітніх технологій та ще деякі, що підпадають під дію державної монополії. В інші галузі допускається також й іноземний капітал. В країні відкриваються філії іноземних банків (їх вже понад сто). Економічні реформи в Китаї дали вражаючі наслідки. З країни, населення якої балансувало на грані голоду, Китай швидко просувається до групи розвинутих країн. У 80-х і першій половині 90-х років пересічні темпи зростання його ВНП становили 1I-12%, валової промислової продукції - 12, сільськогосподарської продукції - 7,5, експорту - від 8 до 32%. На відміну від Китаю, в країнах ЦСЄ та СНД (за винятком Білорусі) реформування економіки здійснювалося за шоковим варіантом, тобто був узятий напрям на економічні перетворення у найкоротші строки, з докорінною зламкою соціалістичних економічних структур. Найбільш рішуче "шокова терапія" впровадилася в Польщі, яка першою серед країн ЦСЄ стала на шлях глибоких ринкових перетворень. Шоковий метод супроводжується болісними соціальними явищами: падінням виробництва, інфляцією, бурхливим зростанням цін, зростанням безробіття, зниженням рівня життя населення, погіршенням становища його малозахищених верств. Ці негативні явища характерні для першого етапу реформування за цим методом. Потім, через декілька років, становище вирівнюється й реформи проявляють свій позитивний результат. У різних країнах зміцнення економіки внаслідок реформ настає не одноразово. Першими з "шокового стану" вийшла відносно розвинутіша група країн ЦСЄ - Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія; трохи пізніше - країни Балтії, і ще пізніше - країни СНД, Румунія, Болгарія, Югославія, Албанія. Розглянемо спочатку особливості реформ в країнах ЦСЄ. Радикальні економічні реформи в країнах ЦСЄ розпочалися в 1989 —1991 роках. Основними напрямками економічних перетворень стали: § макроекономічна стабільність та контроль ситуації в економіці; § реформа цін та впровадження ринкових механізмів; § розвиток приватного сектора, приватизація, реформування виробничої структури; § перегляд ролі держави в економіці. З метою макроекономічної стабілізації вступають у дію стабілізаційні програми: 1. боротьба з інфляцією; 2. нова податкова політика, яка передбачає збільшення доходної частини бюджету; 3. врегулювання зовнішніх розрахунків шляхом зниження зовнішньої заборгованості, реструктуризації її і навіть списання частини боргів в обмін на продовження ринкових реформ. Щодо реформи цін та впровадження ринкових механізмів, то передбачався перехід до конкурентних ринкових відносин і ринкових цін. З цією метою здійснені: § лібералізація цін і торгівлі; § лібералізація зовнішньоекономічної діяльності; § зміна попередньої системи постачання, відмова від адміністративної розподільчої системи; § лібералізація рийка робочої сили; § реформування фінансів. Йдеться про становлення на комерційних принципах банківської системи, запровадження ринкового механізму визначення рівня відсоткової ставки, розвиток фінансових ринків. Спочатку ці перетворення призвели до хаосу в економіці, але через кілька років ситуація стабілізується і названі програми дали свої позитивні результати. Програма розвитку приватного сектора, приватизації та реформи виробничої структури означала здійснення структурної перебудови економіки країн ЦСЄ, зміну відносин власності, запровадження процедури банкрутства, ліквідацію монополій, галузеву та виробничу реформу. Програма перегляду ролі держави в економіці передбачала, що держава від диктату періоду існування командно-адміністративної системи перейшла до опосередкованого регулювання, яке здійснюється в усьому цивілізованому світі. З цією метою була запроваджена реформа законодавства. Нині до компетенції держави відноситься податкове і бюджетне регулювання економіки, кредитно-грошова політика. Внесені також відповідні корективи в соціальні програми. Мета економічних перетворень у країнах ЦСЄ зводилась до того, щоб на першому її етапі проводилася макроекономічна стабілізація, тобто зупинення падіння виробництва, вирішення проблеми зовнішнього і внутрішнього боргу. У подальшому здійснювалася реформа цін і торгівлі, впроваджувалася конвертованість національної валюти, ціни приводились у відповідність до витрат виробництва і рівнів світових цін. 1 лише потім проводилася реформа податкової і соціальної сфер, підприємці отримували податкові стимули, а населення захищалося від загрози безробіття. Проте наслідки реформи виявилися дещо гіршими, ніж передбачалися напочат-ку. Так, падіння виробництва в перші роки реформ виявилося надто істотним, вільне ціноутворення викликало значне зростання цін при одночасному зниженні доходів населення, виникало масове безробіття, зруйнувались всі попередні зв'язки в рамках РЕВ, а відтак довелось в найкоротші строки адаптуватись до нових умов господарювання. Заради справедливості слід відзначити, шо спочатку реформи передбачалися тривалими, поступовими, еволюційними, які проводяться через змішану економіку і за підтримки Заходу. Фактично ж реформи виявилися більш динамічними, майже повсюдно було обрано шлях входження в ринок за допомогою "шокової терапії". Класичним прикладом цього шляху слугує Польша, а автором цього шляху був прем'єр-міністр Лешек Бальцерович. План Бальцеровича включав такі заходи: § різке зниження інфляції завдяки припиненню фінансування державного бюджету Центральним банком країни (припинення ірошової емісії), встановлення реальної відсоткової ставки; § прив'язування курсу національної грошової одиниці до американського долара (впровадження конвер гованості злотого); § лібералізація цін і зовнішньої торгівлі; § отримання кредитів МВФ на стабілізацію економіки; § швидку структурну перебудову економіки внаслідок проведення прискореної приватизації; § прийняття нового економічного законодавства, яке відповідало б сучасним потребам (закону про банкрутство, про гарантії інвестора тощо); § відкриття економіки для іноземних інвесторів. Якими ж були результати перших років "шокової терапії"" в країнах ЦСЄ? Цими наслідками були: § більш глибоке, ніж передбачувалось, падіння виробництва (20% падіння промислового виробництва) на рік. На початок 1993 - 1994 pp. з країн ЦСЄ лише Польщі вдалося вийти на дореформений рівень виробництва; § розпад попередніх економічних зв'язків в рамках РЕВ, необхідність налагодження нових, переорієнтація ринку збуту продукції країн ЦСЄ зі Східної на Західну Європу; § структурне безробіття внаслідок ліквідації соціалістичної "надлишкової зайнятості"; § стійка інфляція, темпи якої хоча і знизились, але залишаються високими порівнянно з провідними країнами; § поверхова приватизація, оскільки приватизовані підприємства не змогли за короткий строк адаптуватись до нових ринкових механізмів, не відіграли відведеної їм ролі. Приватизація не змінила поведінки нових власників, котрі не зразу оволоділи мистецтвом керувати власним бізнесом; § банкова криза, що виникла завдяки тому, що комерційні банки не зразу пристосувались до нових умов господарювання, видаючи на початку реформ не-забезпечені кредити, а також допускаючи зловживання та корупцію; § невиправдання сподівань на масовий приплив до країн ЦСЕ іноземних інвестицій, оскільки замість очікування прямих іноземних інвестицій в реальний сектор економіки спостерігався приплив спекулятивного фінансового капіталу, котрий досить швидко зруйнував фінансовий ринок цієї групи країн, що тільки народжувався; § найвідчутнішим негативним наслідком здійснюваних реформи ЦСЄ виявився обман суспільних очікувань: швидкого і суттєво підвищення рівня життя не сталося. Цим пояснюється те, що в частини населення знову повертається сподівання до повернення соціалізму. Йдеться, звичайно, про знедолену частину суспільства, для якої соціалістичні ідеї і ностальгія за старими порядками знову стають популярними. Саме тому в другій половині 1990-х років у ряді держав до влади повернулись прихильники соціалізму. Тим більше, що загальний стратегічний курс на кардинальне реформування суспільних відносин у країнах ЦСЄ залишився непорушним. Після завершення "шокового етапу" реформування економіка країн ЦСЄ стабілізувалася й розпочався динамічний розвиток. Польща досягла дореформеного рівня виробництва в 1996 p., інші країни цієї групи - наприкінці 90-х років. Позитивними наслідками реформ стали: зникнення дефіциту товарів на ринках; поступове підвищення доходів населення; реструктуризація економіки в напрямі суттєвого підвищення частки приватного сектора; збільшення обсягів зовнішньої торгівлі; зростання продуктивності праці; поступове зростання обсягів ВВП. В 2000 р. річний приріст ВВП становив: у Польщі 5,0%, в Чехії 2,6, Угорщині 5,6%. Країни ЦСЄ стають привабливими для інвесторів. У 1999 р. до Польщі надійшло прямих іноземних інвестицій на 7500 млн. дол., до Чехії—на 5108 млн, до Угорщини - на 1 944 млн дол. В Україну в тому ж році надійшло ПП на 2 811 млн. дол. Станом на 2005 р. Польща мала прямих іноземних інвестицій на суму 93 млрд дол., Чехія - 59 млрд, Угорщина - 61 млрд дол. (Україна - 17 млрд дол.) У країнах СНД реформи проходили важче й позитивний ефект дали пізніше. Практично тільки з 2000 р. почалося наростання темпів економічного розвитку; протягом же 90-х років виробництво в колишніх республіках СРСР скоротилося майже вдвічі. Зникали цілі галузі виробництва, особливо в сфері високих технологій. З'явилося й наростало безробіття. Рівень життя основної маси населення суттєво впав. Вражаючим стало падіння ВВП. Так, порівняно з 1990 р. ВВП Росії складав у 1999 р. 59%, в Україні - 41, тоді як в Польщі - 132, Китаї - 227%. Така ситуація склалася через застосування методів "шокової терапії", для яких у нас умови були менш сприятливими, ніж у країнах ЦСЄ. Перед початком процесу реформування держава мала майже абсолютну монополію в усіх сферах виробництва. Приватного сектора ще не склалося. Ціноутворення жорстко регламентувалося. Суб'єкти економічної діяльності не мали досвіду праці в ринкових умовах. На перших порах основним напрямом реформування стали роздержавлення власності й лібералізація цін. Приватизація державної власності в країнах СНД мала форму "ваучеризації", коли кожний громадянин одержував ваучер, тобто документ на право володіння часткою державної власності; цей ваучер він потім мав право вкласти у будь-яке підприємство, що підлягало приватизації. По суті, відбувався поділ на дрібнесенькі частини загальної власності. Але більшість ваучерів була згодом скуплена у населення ділками (іноді не без участі керівників приватизованих підприємств), багато підприємств стали об'єктами спекуляції. Доходило до того, що все обладнання продавалося на металобрухт і заводи закривалися. Все ж таки деякі підприємства в руках розумних хазяїв стали відроджуватися й давати продукцію за світовим рівнем якості. Основною формою власності в процесі роздержавлення стала колективна. Державна власність у більшості країн СНД становила наприкінці 90-х років не більше ніж 8%, і тільки в Білорусі й Туркменії її частка перевищувала 25%. Лібералізація цін, яка була проведена без огляду на реальний стан економіки, призвела до інфляції нечуваних розмірів. Так, протягом 1992 - 1996 pp. індекс споживчих цін зріс у Молдові в 1,5 тис. разів, у Таджикистані - в 15,4, в Казахстані - в 21,6. у Вірменії - в 26,4, в Білорусі - в 39,6, в Україні - 42,5 тис. разів [41, с. 225]. Тільки в другій половині 90-х років інфляцію вдалося приборкати шляхом здійснення грошових реформ. Були запроваджені національні валюти (в Україні - в 1996 p., найпізніше серед всіх країн СНД). Починаючи з 2000 р. в більшості країн цього регіону інфляція носить помірний характер, хоч її рівень вищий, ніж у розвинутих країнах. Непідготовленим рішенням стала також лібералізація зовнішньої торгівлі. Більш дешеві й якісні зарубіжні споживчі товари, включаючи особисті транспортні засоби, буквально придушили в країнах СНД національне виробництво багатьох видів легкої й харчової промисловості, автомобілебудування. З другої половини 90-х років економічні реформи в країнах СНД набули більш систематичного й послідовного характеру. Була завершена грошова реформа, упорядковано законодавство про зовнішньоекономічну діяльність, в цілому наблизився до завершення процес роздержавлення власності. В ряді країн (в тому числі в Україні) розпочалися аграрні реформи, завдяки яким селяни одержали землю у власність. Поступово зростав приток іноземних інвестицій, хоч його темпи поступалися темпам в країнах ЦСЄ. Все це підготувало підґрунтя спочатку для призупинення падіння, а потім і для економічного росту. Відносно глибшими й рішучішими економічні перетворення серед країн СНД сталися в Росії, Грузії, Вірменії, Казахстані й Киргизії, які обрали "шоковий" варіант. Реформи в Білорусі йдуть повільніше, "еволюційним" шляхом, з меншими соціальними втратами. Використана література 1. Амоша А., Вишневский В. К вопросу об оценке уровня налогов в Украине Экономика Украины, - 2002 - №8. 2. Балабанов И.Т. Основы финансового менеджмента - М.: Финансы и статистика, 1995. 3. Береславська О./, та ін. Міжнародні розрахунки та валютні операції.- К.: КНЕУ, 2002. 4. Боринець СЯ. Міжнародні фінанси - К.: Знання-Прес, 2002. 5. Бураковський І. Теорія міжнародної торгівлі - К.: Основи, 2000. 6. Ван Хорн Дж.К. Основы упріавления финансами.- М.: Финансы и статистика, 1999. 7. Влияние многосторонних торговых инициатив на благосостояние развивающихся стран// БИКИ, 2005 №41. 8. Гаман MB Державне управління інноваціями: Україна та зарубіжний досвід. - К.: Вікторія, 2004. 9. Герчикова И.Н. Международное коммерческое дело: Учебник - М.: ЮНИТИ, 2001. 10. Герчикова И.Н. Международные экономические организации.- М.: Консалтбанкир, 2000. 11. Герчикова И.Н. Международные экономические отношения.- М.: АО "Консолт - банкир", 2001. 12. Гіл Ч. Міжнародний бізнес- К.: Основи, 2001 13. Глобальна торгова система: розвиток інститутів, правил, інструментів СОТ /Кер. авт. коя. і наук. ред. Циганкова Т.М.- К.: КНЕУ, 2003. 14. Гольцберг М., Хасан-бек А. Основы финансового инвестирования.- К.: Знания, 1998. 15. Грей сон Дж. К., О'Деля К. Американский менеджмент на пороге XXI века.М.: Экономика, 1995. 16. Денберг Р.Л. Международное налогообложение.- М.: ЮНИТИ, 1997. 17. Друкер П. Як забезпечити успіх у бізнесі.- К.: Україна, 1994. 18. Дэниеле Дж.Д.. Радеба Ли Х- Международный бизнес: Учебник - М.: Дело, 1994. 19. Економіка зарубіжних країн: Навч. посібник/За ред. Козака Ю.Г., Ковалевського В.В., Ржепишсвського К.І.- К.: ЦУЛ, 2003. 20. Зовнішньоекономічна діяльність: Навч. посібник/За ред. Козака Ю.Г., Логвінової Н.С., Сіваченка І.Ю., К.: - ЦУЛ, 2006. 21. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: Навч. посібник / За ред. Козака Ю.Г., Сіваченка МО., Логвінової Н.С.- К.: ЦУЛ, 2006.
1 2 3 4 5 Категория: Міжнародна економіка \| Добавил: Aspirant (12.07.2013)
Просмотров: 1133 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: