Реферат на тему: Контрольна з управлінського обліку - Менеджмент - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Контрольна з управлінського обліку. 1. Загальна характеристика класифікації витрат. У виробничому процесі підприємства використовують різні за своїм характером та властивостями речовини і сили природи. В економічній літературі цей процес прийнято називати затратами. Але за своїм змістом термін «затрати» є багатогранним і багатоаспектним. Класифікація затрат потрібна для визначення вартості про-дукції та відповідно для ціноутворення; для визначення собівар-тості продукції, тобто локальних затрат. Велике значення кла-сифікації затрат в управлінні ними і перш за все для здійснення калькуляції собівартості продукції для різних потреб управління. Затрати підприємств за своїм характером різні. Вони можуть бути пов'язані з виробничим процесом безпосередньо або мо-жуть бути з ним не пов'язані, але з погляду суспільних потреб є обов'язковими, тобто неминучими. У межах конкретного виробничого господарського формуван-ня до затрат, які безпосередньо пов'язані з процесом виробниц-тва, належать затрати, пов'язані ось із чим: підготовкою та освоєнням виробництва; виготовленням (поточним виробництвом) продукції; удосконаленням технології та організації виробництва (не-капітального характеру); винахідництвом та раціоналізаторством; обслуговуванням виробництва; забезпеченням нормальних умов праці; набором робочої сили; управлінням виробництва; підготовкою та перепідготовкою кадрів; збутом продукції та деякі інші. Разом із тим слід відмітити, що виробничі підприємства мо-жуть здійснювати не тільки виробництво та збут продукції, але і ряд інших видів діяльності: підготовку кадрів, науково-дослідні роботи, обслуговувати різні побутові, культурні та інші потреби своїх працівників. Уся ця діяльність також пов'язана з викори-станням різних речовин та сил природи, тобто пов'язана із затра-тами. Тому першою ознакою поділу затрат є належність їх до виду діяльності. В економічній практиці види виробничої діяльності поділяють на: основну, та неосновну (інші допоміжні, обслугову-ючі та забезпечуючі). У межах кожного виду діяльності виробляють певний вид продукції: вироби, роботи або послуги. Основне завдання бухгал-терського обліку — визначити усі цільові ознаки. Але головним є визначення вартісних параметрів і перш за все — собівартості. Щодо собівартості усі затрати поділяють на дві групи: перша — затрати, які включаються до собівартості; друга — які не включа-ються до собівартості. Таким чином, другою ознакою класифікації затрат є розмежування їх за собівартістю. Склад затрат, які включаються або не включаються до собівартості продукції, визначається законодавчо. Вартість та собівартість продукції формуються із затрат, які здійснюються в межах або за межами виробництва. Тому затрати безпосередньо пов'язані або з виготовленням продукції, або з її реалізацією, або з управлінням. Перша група затрат формує ви-робничу собівартість, друга — витрати зі збуту (продажу), третя — витрати на управління. Разом три групи формують повну собівартість продажу продукції (послуг, робіт). Затрати можуть класифікуватися і за такими двома ознаками: загальноекономічні та планово-облікові (кошторисно-облікові) фінансові. За ознакою «Загальноекономічні» затрати класифікуються: за відношенням до форм праці (жива, уречевлена); форм вартості (трудові, матеріальні, грошові); за роллю і характером (основні, накладні); призначенням (технічні, організаційні); відношенням до обсягу виробництва (умовно-змінні, умовно-постійні); сферою виникнення (виробничі, позавиробничі). Класифікація затрат за загальноекономічними ознаками слу-гує для аналізу процесу виробництва за укрупненими (збільшеними) масштабами. Вона непридатна для побудови планово-економічної роботи в межах господарств. Для побудови фінансової — планової та облікової роботи, управління затратами, формування фінансових показників при-бутків та доходів, фінансових відносин з державою, страховими організаціями в управлінні економікою прийнята планово-облікова класифікація витрат. При цьому затрати класифікують за такими ознаками: елементами кошторису (елементи затрат); способом віднесення затрат на виробничу собівартість продукції та об'єктом обліку затрат — прямі, непрямі; елементами виробничої собівартості; сферами виникнення — виробничі, позавиробничі — збут; календарними фінансовими періодами — поточного періоду (калькуляційного), до- та післякалькуляційного періоду. Фінансова планово-облікова (кошторисно-облікова) класифі-кація має велике значення для організації економічної роботи на підприємствах, в управлінні економікою господарства. Без неї неможливі здійснення нормування, планування, організація, кон-троль, аналіз та управління затратами визначення фінансових ха-рактеристик (показників) діяльності, доходу, прибутку. 2. Облік прямих витрат на оплату праці. За питомою вагою елемент затрат на оплату праці стано-вить у середньому близько 25 %. Але у деяких трудомістких га-лузях (вугільна промисловість тощо) цей елемент є значно ва-гомішим. Незважаючи на це елемент витрат на оплату праці — провідний. Праці як фактора виробництва належить основна роль, витрати її фактично визначають вартість. Визначення вартості — основний процес в управлінні економікою сус-пільства. Затрати на оплату праці визначають на основі нарахування або за кількістю витраченого часу (годин, днів, місяців), або на основі виробки (певної кількості продукції, виконаної роботи або наданої послуги). Основним документом нарахування заробітної плати є табель. До нього додають залежно від форм та систем оплати праці — на-ряди, рапорти тощо. В умовах різних видів та форм .оплати праці затрати на ЇЇ оплату є спільним елементом затрат на виробництво У собі-вартість продукції цей елемент потрапляє через два канали: прямим — це оплата праці робітників, які безпосередньо зайня-ті у виробництві, та непрямим — через різні види групувань за-трат на основі розподілу, загальновиробничі, на збут, адмініст-ративні та інші. 3. Калькуляційний об’єкт та калькуляційні статті. Для правильного відображення в обліку вартісних параметрів (характеристик) продукції потрібно виконати калькуляційну про-цедуру, калькуляційні розрахунки визначення її фактичної вироб-ничої собівартості. Фактична виробнича собівартість продукції визначається для різних потреб: фактичних результатів діяльності господарства, ці-ноутворення, ефективності технологічних та організаційних рі-шень, установлення раціональності затрат тощо. Калькулювання — це визначення розміру затрат у вартісному вираженні, які припадають на калькуляційну одиницю. За допо-могою калькулювання обліковують собівартість. Метою кальку-лювання фактичної собівартості у виробництві є собівартість про-дукції. Для того щоб калькулювати фактичну собівартість готової продукції, потрібно обліковувати її випуск. Для визначення собі-вартості продукції необхідні як кількісні, так і якісні її характери-стики. Продукція може бути виробом, роботою, послугою. Собівартість продукції розраховують за калькуляційними еле-ментами — статтями затрат. Статті затрат — можуть бути фінан-совими та галузевими. У фінансовій калькуляції є дві статті — прямі затрати та непрямі — накладні затрати. Широким є галузе-вий, а точніше виробничий аспект побудови собівартості. Номен-клатура статей затрат на різних підприємствах різна і залежить від потреб управління. Це питання буде розглянуто у третій частині підручника. Об'єктом калькуляції є собівартість продукції (виробу, по-слуги або роботи), але слід мати на увазі не лише об'єкти, а й каль-куляційні одиниці. Калькуляційними одиницями відносно готової продукції можуть бути: сукупна собівартість, тобто собівартість усієї продукції, яку випустило господарство, його виробничий підрозділ (цех, бригада, дільниця тощо); собівартість окремого виду продукції (виробу, напівфабрикату тощо); собівартість кількісної (метр, маса, пари, тонни тощо) або якісної (сухих речовин, вологості тощо) нату-ральної одиниці вимірювання. Ці одиниці вимірювання виникають у калькуляційному про-цесі послідовно. Для того щоб обчислити собівартість окремого виду продукції, потрібно мати обчислену сукупну собівартість продукції. Не можна визначити собівартість натуральної одиниці вимірювання, коли попередньо не визначено собівартість окре-мого виду продукції. Таким чином, калькулювання собівартості продукції — це процес, який складається з трьох послідовних процедур-етапів. Рис. Етапи та об'єкти калькулювання собівартості продукції та їх взаємозв'язок Водночас калькуляційний процес не охоплює всієї складності калькуляції в господарстві, оскільки крім основної продукції воно має калькулювати також продукцію допоміжного виробництва, яка використовується основним виробництвом, а також напівфаб-рикати (якщо вони випускаються). Собівартість продукції обчислюють за допомогою окремих прийомів (способів), які залежать від наявності або відсутності тих чи інших факторів калькулювання. Основним вихідним елементом будь-якого виробництва є го-това продукція. Водночас на виробництві можливі побічна проду-кція, відходи виробництва, брак. Окрім того, безперервність тех-нологічного процесу, особливості його організації потребують врахування наявності незавершеного виробництва. Вивчення складу елементів затрат як сукупності показує, що ця сукупність у вартісному вираженні характеризує одночасно вартість таких елементів: готової продукції, відходів виробництва, браку виробництва, побічної продукції, незавершеного виробниц-тва. Отже, ця сукупність, що не має конкретизації стосовно окре-мого елемента, досягається калькулюванням. Але для цього потрі-бні кількісні характеристики усіх названих чинників. Згідно з нормативними актами готовою вважається продукція, що відповідає діючим стандартам, технічним чи договірним умо-вам, прийнята на склад та оформлена відповідним документом. Натуральні технічні та технологічні параметри готової продукції визначаються нормативними документами або договором. При цьому можливі два варіанти: готовий продукт має кількісні пара-метри або і кількісні і якісні. Усі ці характеристики мають бути зазначені в документах на випуск, інакше калькулювання собівар-тості продукції неможливе. Особливу актуальність має облік випуску продукції у компле-ксних виробництвах, де з одного виду матеріалів виготовляють кілька видів готової продукції (металургійна, хімічна, гумотехніч-на та інші галузі). Інколи разом з готовою продукцією з виробни-чого процесу одержують побічну, а іноді й супутну продукцію. Наприклад, під час виробництва аміаку одержують вуглекислий газ, у броварному виробництві супутною продукцією є вуглекис-лота, у виробництві капролактаму побічним продуктом є сульфат амонію тощо. За своїми технічними та іншими характеристиками побічна та супутна продукція мало чим відрізняється від основної, тому їх кіль-кісні та якісні параметри визначають аналогічно основній продукції. Аналогічні натуральні (кількісні та якісні) характеристики мають й інші вихідні елементи виробництва: відходи, брак, неза-вершене виробництво. Таким чином, усі названі вихідні елементи процесу виробництва стають об'єктами калькуляції фактичної со-бівартості готової продукції, їх наявність або відсутність усклад-нює або полегшує (спрощує) процедуру калькулювання. А поєд-нання визначає метод (або спосіб) калькуляції. Відходи виробництва — це залишки сировини, матеріалів, які утворюються у процесі виробництва та частково або повністю втра-тили первинні властивості. Крім того, до відходів належать також продукти фізико-хімічної переробки сировини, які не є метою ви-робництва (їх можна використовувати іноді з невеликою витратою). Разом з тим відходи слід відрізняти від технологічних втрат: вигару, усушування, упікання тощо. У калькуляційних процесах важливим моментом є оцінка від-ходів. Сьогодні відходи оцінюються переважно за цінами можли-вої реалізації. Усі відходи у виробництві мають бути здані на склад і оформ-лені накладними. Раціональне використання відходів потребує контролю за їх утворенням та використанням з боку бухгалтерської служби. Побіжна продукція як вихідний елемент виробничого процесу також має якісні та кількісні параметри, які мають дістати вар-тісну характеристику. Вона оцінюється за твердими або договір-ними цінами, її вартість вираховують з затрат основного вироб-ництва. Але такий підхід не можна вважати ні економічно, ні тех-нічно правильним через те, що фактично одержання побіжної продукції — це витрати на її одержання. Наприклад, щоб одержа-ти газ у вугледобуванні, слід затратити певні кошти на організа-цію. Тому супутня продукція вимагає особливого калькулювання. На відміну від побіжної побічна продукція не потребує додат-кових витрат. Така продукція утворюється в комплексних вироб-ництвах паралельно з основною. Для калькулювання собівартості основної продукції потрібно попередньо визначити кількісні, які-сні та вартісні параметри побічної продукції. Оскільки побічну продукцію одержують в тому самому техно-логічному процесі, що й основну, то краще її калькулювати як супровідну разом з основною, а не оцінювати на підставі окремих цінових даних. При цьому є рація застосовувати метод коефіцієн-тів, за якими можна встановити технічні пропорції та розподілити витрати між окремими видами продукції. Остаточний брак — це якісний показник роботи господарст-ва. Як вихідний елемент процесу виробництва він має кількісні та якісні характеристики, на підставі яких через оцінку набуває вар-тісного вираження. Основні питання обліку браку були викладені раніше, тому спинимося лише на тих питаннях, які стосуються калькулювання собівартості основної продукції. У різних галузях виробництва (хімічній, гумотехнічній, харчо-вій і т. ін.), де виробничий брак може бути згодом використаний, доцільним є такий порядок обліку та визначення втрат від браку: на основі акта на брак оцінюють його за допомогою нормативної вартості з урахуванням місця та операції виникнення браку; вар-тість забракованої продукції після цього відображують на рахунку «Брак у виробництві»: остаточні втрати від бракованої продукції відносять на дебет рахунка «Виробництво». У багатьох галузях втрати від браку нормуються. Передбаче-ний нормою розмір втрат у цих випадках слід брати за змінну ве-личину втрат. Щоденно у випуску продукції на основі бухгалтер-ської довідки обліковують нормативний вид витрат, а фактичні втрати визначають звичайним шляхом. Різниця між фактичним та нормативним розміром втрат буде особливим видом відхилення. Незавершене виробництво є найскладнішим елементом кальку-ляційного процесу. Облік незавершеного виробництва дає змогу встановити комплектність заділів, ритмічність виробництва та ви-пуску продукції, контроль за матеріальними цінностями тощо. В умовах безперервного виробничого процесу, якщо немає даних про параметри незавершеного виробництва, практично неможли-ве калькулювання фактичної собівартості продукції. Завжди незавершене виробництво має кількісні та якісні ха-рактеристики, на підставі яких можна оцінювати та визначати вартісні параметри. Кількісні параметри незавершеного виробни-цтва визначають за даними оперативного обліку, а вартісні — бу-хгалтерським обліком. На підприємствах незавершене виробництво визначається од-ним з двох методів: інвентаризацією або оперативно за даними технічного обліку. Інвентаризацію незавершеного виробництва провадять інвентаризаційні комісії. Список використаної літератури. Сопко В.В. Бухгалтерський облік: Навч. посібник. – 3-тє вид., перероб. І доп. – К.: КНЕУ, 2000. – 578 с. Козлова Е.П., Парашутин Н.В., Бабченко Т.Н., Галаніна Е.Н. Бухгалтерський облік – 2-ге видання, - М. Фінанси та статистика, 1998. – 576 с. Вещунова Н.Л., Нейолова Н.В. Основи бухгалтерського обліку, 1997. - 96 с. Горицька Н.Г. Бухгалтерський облік та фінансовий аналіз: Практичний посібник. – К., ООО Редакція газети “Бухгалтерія. Податки. Бізнес”, 2001. – 288 с. Бірюкова І.К., Кодрянський А.В. Бухгалтерський облік в Україні. – К.: Товариство “Знання”, КОО, 1998. – 408 с.
1 2 3 4 5 Категория: Менеджмент \| Добавил: Aspirant (06.06.2014)
Просмотров: 292 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: