Реферат на тему: Захворювання органів дихання - Медицина та здоров'я - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Захворювання органів дихання. ГОСТРИЙ БРОНХІТ Гострий бронхіт — гостре запалення бронхів. За даними Б. Е. Вотчала (1974), гострий бронхіт становить 34,5% всіх захворювань органів дихання. Етіологія. Розвиткові бронхіту великою мірою сприяють бактеріальна (пневмококи, стрептококи, стафілококи, паличка Фрідлендера), вірусна (віруси грипу, кору) інфекції, а також вірусно-бактеріальна асоціації. Крім цього, гострий бронхіт виникає під впливом екзогенних токсико-хімічних (окисли азоту, аміак, сірководень, хлор) та ендогенних токсичних (азотисті шлаки при уремії) чинників, а також алергічного чинника. Бронхіт може розвинутися внаслідок дії високої температури, запорошеності, переохолодження організму, зниження його реактивності при тяжких виснажливих захворюваннях та операціях, зловживання алкоголем, куріння, неповноцінного харчування. Виникненню бронхіту також сприяють хронічний тонзиліт, синусити, порушення носового дихання. Клінічна картина. Клінічна, картина гострого бронхіту складається зі синдромів загальної інтоксикації та ураження власне бронхів. Перший із них виявляється загальним нездужанням, зниженням працездатності, болем у м'язах слини, ніг. Температура тіла у більшості випадків субфебрильна, рідко вище 38°С, іноді залишається нормальною. У перші дні хвороби спостерігається погіршення апетиту і сну. Другий синдром виявляється сильним кашлем, задишкою, дряпанням у горлі або за грудиною при супутніх ларингітах, трахеїтах. Кашель може бути сухим або вологим. В останньому випадку харкотиння може бути слизистим або слизисто-гнійним. При запаленні бронхів переважно великого калібру (проксимальний бронхіт) порушення прохідності бронхів не виражене, при цьому харкотиння відкашлюється легко. Якщо запальний процес уражає лише дрібні бронхи (дистальний бронхіт), у яких немає кашльових рецепторів, то в цих випадках задишка може бути єдиним проявом бронхіту. Поширення запального процесу на дрібні й середні бронхи часто спричиняє порушення бронхіальної провідності, при цьому харкотиння відкашлюється важко і спостерігається тяжка задишка. У виникненні порушень бронхіальної провідності (обструктивний синдром) важлива роль належить запальному набряку слизової оболонки бронха, бронхоспазму, надмірній секреції слизу, порушенням функції війчастого епітелію, синтезу сурфактанта. У клініці обструкція бронхів виявляється задишкою, яка посилюється при фізичному навантаженні, утрудненим видихом, свистячим диханням, приступоподібним кашлем. У тяжких випадках може спостерігатися прискорене дихання, особливо при ураженні дрібних бронхів, бронхіоліті. Перкусійний звук над легенями у більшості випадків залишається ясним. При обструктивному синдромі перкусійний звук має коробковий відтінок. Під час аускультації виявляється жорстке дихання, сухі та вологі хрипи різного калібру. При запаленні дрібних бронхів та бронхіол хрипи можуть взагалі не вислуховуватись. При гострому бронхіті рентгенологічні зміни у більшості випадків відсутні, може спостерігатися розширення легеневих -коренів, посилення легеневого рисунка. У розпалі захворювання може знижуватися життєва ємкість легень порівняно з нормою. Під час бронхіту може відзначатися помірна тахікардія залежно від гарячкової реакції. З боку інших органів та систем, як правило, відхилення не спостерігаються. У периферичній крові може виявитися помірний лейкоцитоз до (10—12)-107л із незначним зсувом вліво, іноді збільшується ШОЕ до 2—30 мм/год. Гострі явища хвороби зменшуються через 3—5 днів, коли харкотиння починає вільно відходити під час кашлю. Слід пам'ятати, що функція зовнішнього дихання і бронхіальна прохідність відновлюються тільки протягом місяця, після клінічного одужання. Діагноз ставлять на підставі гострого початку захворювання, кашлю, даних об'єктивних методів обстеження хворого Лікування гострого бронхіту повинно бути комплексним з урахуванням етіологічних і патогенних чинників. У перші дні хвороби хворому призначають ліжковий режим. Необхідно пити багато гарячого: чай з липового цвіту, з малиновим варенням, молоко зі содою і медом, підігріті лужні мінеральні води (Слав’янівська, боржом). За даними А. Н. Кокосова (1976), найбільш позитивні наслідки при лікуванні гострого бронхіту спостерігались у хворих, котрі отримували антибактеріальну терапію. Хоча окремі автори пропонують симптоматичне лікування гострого бронхіту, і лише при підвищенні температури тіла, появі гнійного харкотиння, а також ослабленим хворим радять призначити антибактеріальні препарати. Для цього використовують напівсинтетичні пеніциліни (ампіцилін, оксацилін, ампіокс), еритроміцин, ерициклін, олеандоміцин. У тяжких випадках антибіотики призначають парентеральне. Наприклад, широко використовують пеніцилін по 500 тис. ОД 4—6 разів на добу внутрішньом'язово (після проби на чутливість до нього) або його похідні.Зі сульфаніламідних препаратів застосовують сульфадиметоксин, сульфамонометоксин, бісептол, сульфатон. Антибактеріальну терапію провадять протягом 5—7 днів. При наявності бронхіоліту її слід поєднувати з використанням преднізолону (20—30 мг на день). При лікуванні гострого бронхіту рекомендуються протизапальні препарати: ацетилсаліцилова кислота, індометацин, ібупрофен. При частому сухому кашлі призначають протикашльові препарати: кодеїн, кодтерпін, широко використовують ненаркотичні протикашльові засоби — лібексин, главент, бромгексин. При наявності у хворого харкотиння слід призначати відхаркувальні засоби: настій кореня алтеї (6,0—20,0 г на 200,0) по 1 столовій ложці 4—6 разів на день; відвар кореня солодки (15 г кореня на склянку кип'ятку) по 1 столовій ложці 4—5 разів на день; настій листя подорожника (10,0 на 200,0) по 1 столовій ложці 3—4 рази на день за 15—30 хв перед їдою, відвар соснових бруньок, листя підбілу (10,0—15,0 на 200,0) по 1 столовій ложці 3—4 рази на день. Широко використовують також настій трави чебрецю, трави багна звичайного, трави фіалки триколірної (10,0 на 200,0) по 1 столовій ложці 3-4 рази на день. Ефективним відхаркувальним засобом с бромгексин, який призначають по 1-2 таблетки 3-4 рази на день. При явищах обструктивного синдрому широко використовують еуфілін, ефедрин, теофедрин, солутан, бронхолітин. При клінічній картині бронхіоліту призначають короткий курс преднізолону по 15—20 мг на день. Застосовують антигістамінні препарати: димедрол, супрастин, діазолін, тавегіл. Обов'язково слід призначати вітамінні препарати: «Гексавіт», «Аскорутин». При лікуванні гострого бронхіту широко використовують фізіотерапевтичні заходи: інгаляції з відварами ромашки, звіробою, з ментоловою або евкаліптовою олією; ультрафіолетове опромінення грудної клітки, УВЧ, солюкс, індуктотермію на міжлопаткову ділянку. Призначають гірчичники, банки на грудну клітку, гарячі гірчичні ванни. Прогноз гострого бронхіту сприятливий, але у людей похилого віку, ослаблених хворих гострий бронхіт може ускладнюватися запаленням легень, переходом у хронічну форму, а в особливо тяжких випадках виникає серцева і дихальна недостатність. Профілактика гострого бронхіту включає загальне загартовування, заняття фізичною культурою, боротьбу з курінням, запорошеністю. Слід також своєчасно лікувати хронічні тонзиліти, синусити, гострі респіраторні захворювання. ХРОНІЧНИЙ БРОНХІТ За рішенням експертів ВООЗ хронічним бронхітом називають захворювання, яке супроводжується кашлем із виділенням харкотиння не менше трьох місяців на рік, протягом двох років, за умови відсутності інших захворювань дихальних шляхів. Проблема хронічного бронхіту є однією з актуальних проблем сучасної терапії. Захворюваність хронічним бронхітом в останні роки зросла до 60—65% серед усіх форм хронічних неспецифічних захворювань легень, а смертність — до 20% загальної смертності. Етіологія. У виникненні хронічного бронхіту суттєвим є вплив екзогенних та ендогенних чинників. До екзогенних чинників належать куріння, зловживання алкоголем, забрудненість повітря на виробництві та в побуті, метеорологічні та кліматичні умови, дія інфекції. Ендогенні чинники — вогнища хронічної інфекції (хронічні сінусити, тонзиліти), хронічні пневмонії, бронхоектатична хвороба. Розвиткові хронічного бронхіту сприяють застійні явища в малому колі кровообігу при вираженому кардіосклерозі, митральному стенозі. Хронічна ниркова недостатність також спричиняє хронічний бронхіт. Хронічний бронхіт може бути наслідком недолікованого гострого бронхіту, гострої пневмонії. Важлива роль у розвитку хронічного бронхіту належить алергічному чиннику, спадковості, вродженим порушенням мукоциліарного апарату. Слід пам'ятати, що чоловіки після 40 років хворіють хронічним бронхітом і вмирають удвічі частіше, ніж жінки цього ж віку. Клінічна картина. Розрізняють такі форми хронічного бронхіту. 1) простий неускладнений із виділенням слизистого харкотиння.без порушення вентиляції, 2) гнійний хронічний бронхіт із виділенням гнійного харкотиння постійно або тільки у фазі загострення; 3) обструктивний хронічний бронхіт, який супроводжується стійким порушенням вентиляції легень, 4) гнійно-обструктивний хронічний бронхіт. Різновидом хронічного обструктивного бронхіту є хронічний бронхіт з астматичним компонентом.Простий (катаральний) хронічний неускладнений бронхіт виявляється сухим частим кашлем, переважно вранці після сну; якщо виділяється харкотиння, то в невеликій кількості — до 20 мл за добу. У період загострення температура тіла підвищується до субфебрильної, посилюється пітливість. Задишка виникає тільки при значному фізичному навантаженні. При загостренні вислуховується жорстке дихання, іноді сухі хрипи. Рентгенологічні та лабораторні дані малоінформативні. При гнійному хронічному бронхіті кашель спостерігається постійно або в період загострення і супроводжується виділенням слизисто-гнійного харкотиння до 100 мл на добу. Задишка при цій формі виникає в умовах звичайного навантаження. Температура тіла в період загострення підвищується до 38°С і вище. Під час аускультації на фоні жорсткого дихання вислуховуються сухі і вологі хрипи Хронічний обструктивний бронхіт відзначається у 65% хворих хронічним бронхітом. Обструктивний бронхіт виявляється експіраторною задишкою, кашель малопродуктивний, харкотиння виділяється важко і в невеликій кількості. Якщо уражаються тільки дистальні бронхи, то кашель часто відсутній, але виражена задишка, яка посилюється під час фізичного навантаження. Перкуторний звук над легенями може мати коробковий відтінок, при аускультації вислуховується послаблене везикулярне дихання з подовженим видихом, на фоні якого виявляються сухі свистячі й вологі хрипи. При обструкції дрібних бронхів можуть вислуховуватися «німі» зони. У діагностуванні обструктивного бронхіту застосовують функціональні методи діагностики, спірометрія, пневмотахометрія. Хронічний обструктивний бронхіт супроводжується порушенням вентиляції, гемоциркуляції, що призводить до легеневої та правошлуночкової серцевої недостатності. Гнійно-обструктивна форма хронічного бронхіту нагадує обструктивну форму бронхіту, але з більш тяжкою клінічною картиною Харкотиння в цьому випадку набуває гнійного характеру. При гнійно-обструктивному бронхіті може виникати деформація стінки бронхів, що призводить до утворення бронхосктазів. Таким чином, хронічний бронхіт призводить до таких ускладнень, як пневмонія, бронхоектазії, пневмосклероз, легенева та серцева недостатність. Діагностика. Основу діагнозу становлять такі симптоми, як кашель, харкотиння, задишка, кашльовий анамнез за умови відсутності інших захворювань органів дихання (туберкульоз, хронічна пневмонія, бронхосктатична хвороба, бронхіальна астма). Велике значення мають результати лабораторно-інструментальних досліджень. Лікування хронічного бронхіту. У період загострення слід призначати антибактеріальну терапію з урахуванням чутливості мікрофлори харкотиння до дії препарату. При неможливості визначити чутливість лікування слід починати з антибіотиків пеніцилінового ряду (пеніцилін, ампіцилін), які менше викликають побічні реакції. Широко використовують еритроміцин, олеандоміцин, гентаміцин, левоміцетин, вібраміцин. У тяжких випадках призначають цефалоспорини (цефамізин, кефзол) по 0,5 г 2—4 рази на день;, внутрішньом'язово або внутрішньовенно. Курс антибіотико-терапії 7—10 днів. Можна успішно використовувати сульфаніламідні препарати пролонгованої дії. Слід пам'ятати, що ці препарати можуть викликати закупорку ниркових канальців, кристалурію. Щоб запобігти цьому, хворий повинен випивати достатню кількість рідини (чай, молоко, мінеральна вода). Крім стіотропної терапії слід застосовувати лікування, спрямоване на відновлення прохідності бронхів. Для боротьби З бронхоспазмом використовують солутан по 10—30 крапель 3 рази на день, бронхолітин по 1 столовій ложці 3-4 рази на день, еуфілін 2,4% розчин по 10 мл внутрішньовенно або його 24% розчин по 1 мл внутрішньом'язово. При значному бронхіальному секреті призначають 0,1% розчин атропіну сульфату. Останнім часом широко застосовують b-адреностимулятори При цьому перевагу надають селективним b2- адреностимуляторам, оскільки вони не впливають на b1- адренорецептори серця і цим самим не стимулюють його працю, а діють лише на b2,- адренорецептори бронхів. До b2- адреностимуляторів належить беротек, який випускають в аерозолі по 300 доз, бриканіл у таблетках по 2,5 мг і в ампулах по 0,5 мг в 1 мл, сальбутамол у таблетках по 4 мг і в аерозолі по 200 доз. До препаратів, які мають меншу бронхоспецифічність, тобто впливають на b1- і b2- адренорецсптори, належать ізадрин (новодрин, ізопреналін), астмопент (алупент, орципреналін). Ізадрин у таблетках по 5 мг приймають під язик до повного розсмоктування, а його 0,05% розчин призначають підшкірне по 0,5—1,0 мл. Астмопент використовують в ін'єкціях внутрішньовенно повільно по 1 мл 0,05% розчину або по 1-2 мл підшкірно чи внутрішньом'язово, а також у таблетках по 0,02 г і в аерозолі, де інгалятор містить 400 разових доз. Аерозолі приймають по 1-2 дози 2-3 рази на день у момент глибокого вдиху, другу інгаляцію повторюють через кілька хвилин.Для поліпшення бронхіальної провідності використовують холінолітики, із яких найбільш ефективним є аерозоль атровента, який призначають по 1-2 дози 3 рази на день. Широко відомий атропін застосовують обережно, оскільки він спричиняє сухість слизових оболонок бронхів, згущення бронхіального секрету, пригнічення функції війчастого епітелію, тахікардію. При відсутності достатнього бронходилатаційного ефекту призначають кортикостероїди. Прогноз хронічного бронхіту, особливо обструктивного, дистального, несприятливий, оскільки поступово виникає дихальна недостатність і формується легеневе серце. Профілактика хронічного бронхіту поділяється на первинну і вторинну. Первинна профілактика включає боротьбу з курінням, забрудненням зовнішнього середовища, дотримання санітарно-гігієнічних норм на виробництві та в побуті, попередження гострих респіраторних захворювань. Вторинна профілактика спрямована на попередження загострень хронічного бронхіту, з цією метою хворим призначають загальнозміцнювальні препарати, фізіотерапевтичні засоби лікування, ЛФК, санаторно-курортне лікування. БРОНХІАЛЬНА АСТМА Бронхіальна астма — самостійне хронічне прогресуюче захворювання, яке виявляється приступами ядухи внаслідок бронхоспазму, набряку слизової та гіперсекреції. Астма — це клінічний синдром, який характеризується підвищеною чутливістю трахеобронхіального дерева до різних подразників. Етіологія. У розвитку бронхіальної астми важливе значення має дія зовнішніх та внутрішніх чинників. До зовнішніх чинників належать інфекційні (бактерії, віруси, гриби) та неінфекційні алергени (пилок рослин, деякі харчові, продукти, медикаменти). Виникненню бронхіальної астми значною мірою сприяє забруднення зовнішнього середовища промисловими відходами (металургійна, хімічна, біотехнологічна промисловість), пестицидами, компонентами вихлопних газів двигунів, радіонуклідами. Негативно на стан здоров'я впливають метеорологічні умови (коливання атмосферного тиску, температури повітря, його вологості). До внутрішніх чинників належать порушення функцій імунної, ендокринної систем, вегетативної іннервації, зміни в мукоциліарному апараті та в судинних стінках бронхів і легень. Слід також пам'ятати, що вірусно-бактеріальна інфекція може зменшувати чисельність β2- адренорецепторів у бронхіальній стінці, викликати бронхоспазм за рахунок порушень холінергічної, нехолінергічної та неадренергічної іннервацій. Клінічна картина. Основним симптомом захворювання є приступ ядухи. Він виникає раптово, вночі, а в тяжких випадках — і вдень. Іноді появі приступу передує свербіння в носі, кашель. Під час приступу хворий займає вимушену позицію— сідає, впираючись руками в край ліжка або стільця. Під час приступу хворі відчувають страх, у них утруднений видих, а в тяжких випадках порушується як вдих, так і видих. На віддалі вислуховується характерне хрипіння, свист. Під час приступу може виділятися невелика кількість густого в'язкого харкотиння. У ньому виявляються еозинофіли, кристали Шарко—Лейдена, спіралі Куршмана. Під час огляду нерідко відзначається ціаноз губ, обличчя, кінчика носа. Грудна клітка часто має бочкоподібну форму, немов перебуває у стані вдиху. Під час приступу можна спостерігати участь в акті дихання допоміжних м'язів (шиї, верхньої частини грудної клітки), набряклі шийні вени. Часто виявляється тахікардія, тяжко виявити серцевий поштовх через гостру емфіземну легень. Перкуторно над легенями вислуховується коробковий звук, різко обмежена екскурсія їх нижніх країв. Внаслідок гострої емфіземи абсолютна серцева тупість часто не визначається. Під час аускультації легень виявляється послаблене везикулярне дихання, на фоні якого вислуховується велика кількість сухих свистячих хрипів. Під час аускультації серця спостерігається тахікардія, тони серця приглушені, можуть вислуховуватися систолічний шум на верхівці, акцент другого тону на легеневій артерії. У крові може бути лейкопенія або помірний лейкоцитоз, часто спостерігається созинофілія до 12%. Порушення бронхіальної провідності підтверджується також за допомогою методів функціональної діагностики — спірометрія, пневмотахометрія (знижені ФЖЄЛ, ОФВ, ХВЛ тощо).При легкій формі бронхіальної астми приступ ядухи виникає рідко, не частіше одного разу на тиждень. Приступи знімаються медикаментами для внутрішнього вживання, реакція на спазмолітики швидка і повна. При цій формі хвороби загострення виникає не більше 2-3 разів на рік. При середній тяжкості захворювання приступи ядухи виникають частіше, навіть щоденно. Приступи в більшості випадків знімають препаратами для парентерального введення, –використання спазмолітиків не завжди дає повний ефект. При цій формі у міжприступний період часто під час навантаження виникає задишка (внаслідок бронхоспазму), вислуховуються поодинокі сухі хрипи. Загострення хвороби спостерігається більше як 3-4 рази на рік. Тяжка форма бронхіальної астми характеризується частими і тяжкими приступами ядухи, які можуть переходити в астматичний статус. При цій формі хвороба перебігає без періодів навіть тимчасового поліпшення стану хворого. Астматичний статус — це приступ ядухи, який триває більше доби і характеризується стійким бронхообструктивним синдромом, рефракторним до звичайної терапії. Причини астматичного статусу: респіраторні гострі інфекції або загострення хронічних захворювань дихальних шляхів, невиправдане зменшення дози або відміна глюкокортикостероїдів, передозування симпатомімстиків, використання великих доз протизапальних засобів (ацетилсаліцилова кислота, індометацин), антигістамінних препаратів, снодійного, антибіотиків і т. ін. Розрізняють три стадії астматичного статусу. Перша стадія характеризується відсутністю ефекту від призначених бронхолітиків. Часто наслідком приймання симпатомімстиків є синдром «рикошету», який виявляється тяжким приступом «неефективного» кашлю. У таких хворих виникає пароксизм утрудненого дихання, спостерігається вимушене положення тіла, загальмованість, частота дихання становить 40 дихальних рухів за хвилину. Крім цього, відзначається блідість, ціаноз, тахікардія, артеріальна гіпертензія. При недостатньому лікуванні перша стадія переходить через 8—24 год. у другу. Друга стадія характеризується шумним диханням з участю допоміжної мускулатури. Частота дихання сягає 40—50 за хвилину. Для хворих характерна загальмованість, яка чергується з періодами збудження. Основним діагностичним тестом цієї стадії є аускультативна картина «німої» легені. У третини хворих відзначається гостра судинна недостатність, а у решти — артеріальна гіпертензія. Протягом 1—24 год. друга стадія може перейти у третю. У третій стадії спостерігається психоневрологічна симптоматика (психоз, марення), яка поступово змінюється глибокою депресією і втратою свідомості. Дихання у таких хворих поверхневе, неритмічне. Аускультативна картина — «німі» легені. Артеріальний тиск різко знижується, і у більшості хворих спостерігається картина гострої судинної та правошлуночкової серцевої недостатності. Діагностика. Бронхіальну астму розпізнають на основі характерних приступів ядухи з утрудненим видихом і наявністю сухих свистячих хрипів у легенях, збільшенням числа еозинофілів у крові і появою їх у харкотинні. Лікування. Терапія бронхіальної астми спрямована на ліквідацію приступів ядухи та їх попередження. При лікуванні бронхіальної астми широко використовують препарати, що мають бронхолітичну дію: адреномімстики, холінолітики, ксантини. Найбільш ефективним у лікуванні кризів бронхіальної астми є адреналін і його похідні: ефедрин, теофедрин, солутан, бронхолі-тин. В останні роки широко використовують β-адренрміметики, які стимулюють β1,- і β2-адренорецептори; до них належать ізадрин, новодрин, еуспіран, алупент, астмопент. Особливо ефективні β2-адреномімстики, які впливають на β2-адренорецептори бронхіального дерева (беротек, сальбутамол, тербуталін, савентол). Із холінолітиків поширені аерозоль «Атровент» і тровентол. Із ксантинів при лікуванні бронхіальної астми часто використовують еуфілін, діафілін, теопек. Відомим препаратом є інтал (кромолін натрію), який випускають у капсулах по 20 мг для інгаляцій. За 5—7 хв перед цим необхідно прийняти аерозоль β-адреностимулятора, що сприяє потраплянню інталу в дрібні бронхи. Інтал належить до антигістамінних препаратів, але він, крім цього, затримує вихід брадикініну. Інтал ефективний при алергічній астмі, бронхіальній астмі фізичного напруження, «аспіриновій» астмі. Для профілактики приступів астми також використовують антигістамінний препарат задітен (кетотіфен) по 1-2 таблетки 2 рази на день. У клінічній практиці при лікуванні бронхіальної астми широко призначають глюкокортикостероїди: преднізолон, тріамцинолон тощо. Однак ці препарати спричиняють ряд побічних реакцій і мають короткочасний ефект. В останні роки успішно застосовують новий глюкокортикостероїд — кеналог, який забезпечує терапевтичний ефект протягом 30 днів. Також ефективним є використання кортикостероїдів у вигляді аерозолю бекотиду.При бронхіальній астмі, яка поєднується з ішемічною хворобою серця, гіпертонічною хворобою, а також при астмі фізичного напруження призначають антагоністи кальцію: коринфар (корда-фен) по 10—20 мг 3-4 рази на день, фіноптин (ізоптин) по 80 мг З—4 рази на день. Легкий приступ бронхіальної астми хворі, як правило, ліквідують самостійно. З цією мстою використовують теофедрин (по 1/2—1 таблетці), солутан (до 60 крапель на прийом), еуфілін (1— 2 таблетки), аерозоль астмопенту або беротеку. При відсутності цих препаратів необхідно ввести підшкірно 0,1% розчин адреналіну гідрохлориду 0,3—0,5 мл або 5% розчин ефедрину гідрохлориду 0,5—1,0 мл в поєднанні з папаверином або ношпою (2 мл 2% розчину). Можна ввести хворому 2% папаверин гідрохлорид (2 мл) із 0,2 % платифіліном гідротартратом (1 мл) або 5 мл баралгіну. В усіх випадках призначають антигістамінні препарати (димедрол, супрастин, тавегіл). Приступи середньої тяжкості у молодих хворих знімають за допомогою аерозолю β-адреноміметиків або підшкірним введенням адреналіну. Останнім часом використовують комбінацію β2-адркноміметиків (сальбутамол, беротек) із холінолітиками (атровент). Хворим старшого віку призначають еуфелін 2,4% внутрішньовенне 10—15 мл, а при невираженому ефекті — преднізолон (30 мг) або гідрокортизон (125 мг). При тяжких приступах бронхіальної астми повторно вводять еуфелін, преднізолон і госпіталізують хворого. При астматичному статусі І стадії на долікарняному етапі внутрішньовенно вводять преднізолон — 30 мг, при II і III стадіях — відповідно 60 і 90 мг. Крім цього, вводять еуфілін 2,4% — 15 мл на ізотонічному розчині натрію хлориду +5000 ОД гепарину; контрикал 20000 ОД крапельне в 250 мл ізотонічного розчину натрію хлориду, реополіглюкін 400 мл внутрішньовенне крапельно; призначають також луги. При астматичному статусі III стадії необхідна інтубація трахеї для забезпечення штучної вентиляції легень. Інтубацію здійснюють без міорелаксантів, щоб залишився кашльовий рефлекс. У стаціонарі застосовують інтенсивну терапію, яка включає кисневу терапію, інфузійне лікування з використанням великих доз кортикостероїдів. Слід пам'ятати, що при астматичному статусі протипоказані адреномімстики. Прогноз при легких формах бронхіальної астми не завжди сприятливий, і частині хворих призначають III групу інвалідності. При середній і особливо тяжкій формах хворі втрачають працездатність і отримують II—1 групи інвалідності. У таких хворих поступово розвивається серцева недостатність. Профілактика передбачає лікування стану передастми (гострий та хронічний бронхіт, пневмонія з елементами бронхоспазму в поєднанні з вазомоторним ринітом, кропивницею та іншими станами, при яких спостерігається созинофілія). Вторинна профілактика включає комплекс заходів, спрямованих на попередження загострення бронхіальної астми. КРУПОЗНА ПНЕВМОНІЯ Крупозна пневмонія — гостре запалення легень, яке охоплює цілу частку або її окремі сегменти. При цій пневмонії уражається плевра, яка покриває частку легені, тому її ще позивають плевропневмонією, частковою пневмонією. В останні роки клінічна картина гострої пневмонії та її перебіг значно змінилися, тому класичні форми крупозної пневмонії трапляються рідко. Етіологія. Найбільш частою причиною крупозної пневмонії є бактеріальна інфекція (пневмококи, стрептококи, стафілококи, кишкова паличка, протей тощо), рідше вірусні (грип, парагрип, аденовіруси, кір), мікоплазмові інфекції, рікетсії. Нерідко виникненню пневмонії сприяють так звані вірусно-бактеріальні асоціації. Суттєво впливають на розвиток пневмонії алергічні чинники, забруднення повітря, температура і вологість зовнішнього середовища, наявність в організмі хворого вогнищ хронічної інфекції Клінічна картина. Захворювання починається гостро вираженою гарячкою. Температура тіла підвищується до 39—40°С. Хворі скаржаться на сильний головний біль, загальну слабість, біль в ураженій половині грудної клітки, який посилюється під час кашлю, глибокого дихання. Іноді біль може локалізуватися в ділянці живота, що нагадує клінічну картину жовчнокам'яної хвороби, апендициту внаслідок ураження діафрагмальної плеври. З'являється кашель, який у перші дні захворювання може бути сухим, а потім вологим. Харкотиння при крупозній пневмонії кров'янисте («іржаве»). У хворих може спостерігатись задишка, серцебиття, погіршення апетиту, біль у м'язах.Під час огляду хворого відзначається гіперемія щік, особливо з ураженого боку, ціаноз губ, носа, спостерігається посилене голосове тремтіння, відставання в акті дихання тієї частини грудної клітки, де є запалення. Під час перкусії на початку хвороби визначається укорочений перкуторний звук над ділянкою запалення, який надалі може набувати притупленого відтінку. При аускультації в перші дні захворювання вислуховується крепітація (itatio redux), яка зникає в "Міру розвитку хвороби — альвеоли заповнюються ексудатом і везикулярне дихання над ураженою ділянкою не вислуховується. У цьому випадку в легенях виявляється бронхіальне дихання. У стадії звільнення притуплений перкуторний звук поступово замінюється на легеневий. Бронхіальне дихання поступово стає жорстким, а потім везикулярним. У цей період можна вислухати кінцеву крепітацію (itatio redux). Крім цього, під час аускультації виявляються сухі й дрібнопухирчасті хрипи. У перші дні захворювання у більшості хворих відзначаються тахікардія, зниження артеріального тиску, вислуховується систолічний шум на верхівці, послаблення першого тону (у зв'язку з цим можна згадати вислів французького терапевта Ж. Корвізара. «Хворіють легені — небезпека в серці»). При критичному зниженні температури тіла можливий колапс. Іноді у хворих може спостерігатися збудження, марення, порушення сну, особливо в алкоголіків, що потребує постійного спостереження за ними. Лікування крупозної пневмонії повинно бути комплексним, індивідуальним. Основним у лікуванні крупозної пневмонії є антибактеріальна терапія. Антибіотики слід призначати у вигляді монотерапії, і лише у виняткових випадках застосовують комбіновану терапію. Слід пам'ятати, що поєднання антибіотиків зі сульфаніламідними препаратами пролонгованої дії посилює ризик виникнення токсичних і токсико-алергічних ушкоджень нирок. При легеневій і середньо тяжкій формах гострої пневмонії невідомої етіології з урахуванням найбільш поширених Її збудників (пневмокок, стрептокок) препаратом вибору є пеніцилін, який призначають по 500 тис. ОД внутрішньом'язово кожні 4 год. При тяжкій формі пневмонії рекомендують напівсинтетичні пеніциліни (ампіцилін, оксацилін, метицилін, ампіокс) по 500 тис. ОД — 2 млн ОД кожні 4—6 год., цефалоспорини (цефамізин уводять внутрішньом'язово або внутрішньовенне по 500 тис. ОД—1 млн ОД кожні 6—8 год, цепорин — 2-3 рази на добу, клафоран по 1 млн ОД 2-3 рази на добу, кетоцеф по 750 тис. ОД ранком і ввечері). Слід пам'ятати, що два останніх препарати найменш токсичні. При несприйнятливості пеніцилінів можна призначити еритроміцин, гентаміцин, азлоцилін, таривід, левоміцетин. У тяжких випадках уводять внутрішньовенне бісептол 9,6% по 5 мл 2 рази на добу, етазол 10% по 10 мл 2-3 рази на день. При тяжких токсичних формах крупозної пневмонії антибіотики слід уводити внутрішньовенне, внутрішньом'язово і внутрішньобронхіально. Для забезпечення бронхіальної провідності призначають бронхолітики (еуфілін, ефедрин, солутан, бронхолітин тощо), препарати, які розріджують бронхіальний секрет (мукосольвін, бромгексин, мукалтин, протеолітичні ферменти), відхаркувальні засоби (настій трави термопсису, кореня алтеї, квіток чорної бузини, листя шавлії тощо). При вираженому сухому кашлі застосовують протикашльові засоби (кодеїн, лібекесин тощо). Якщо хворий погано зносить гарячку, то слід призначити ацетилсаліцилову кислоту або інші жарознижувальні препарати. При вираженій інтоксикації для корекції серцево-судинних порушень використовують сульфокамфокаїн, кордіамін, діапульмон, при недостатності кровообігу — серцеві глікозиди (корглюкон 0,06% по 0,5—1,0 мл або строфантин 0,05% по 0,5—0,75 мл внутрішньовенне повільно на 20 мл ізотонічного розчину натрію хлориду). Для підвищення неспецифічної резистентності організму хворого використовують вітаміни С, Е, групи В, біостимулятори та адаптогени (екстракт алое, плаценти, екстракт слеутерокока, пантокрин тощо). Наявність задишки, ціаноз вимагають кисневої терапії. При вираженій інтоксикації призначають інфузійну терапію (гемодез, реополіглюкін, реоглюман, трисамін, фізіологічний розчин натрію хлориду), глюкокортикостероїди (преднізолон, гідрокортизон), імуномодулятори (левамізол, продигіозан, тактивін). При гострій пневмонії широко використовують фізіотерапевтичні процедури, як слід призначати з перших днів захворювання після зменшення гарячки. З цією мстою використовують інгаляції, УВЧ, індуктотерапію. електрофорез, банки, гірчичники. Профілактика гострої пневмонії включає загартовування організму, заняття фізичною культурою, повноцінне харчування, санацію вогнищ хронічної інфекції. Велике значення мають своєчасне лікування гострих респіраторних захворювань, боротьба із забрудненням повітря, переохолодженням, ізоляція хворих. ВОГНИЩЕВА ПНЕВМОНІЯВогнищева пневмонія — локальний запальний процес у межах сегмента, часточки або ацинуса. В останні роки вогнищева пневмонія реєструється частіше, ніж крупозна. Переважно вогнищева пневмонія починається з бронхіту, у зв'язку з чим її інша назва — бронхопневмонія. Етіологія. Вогнищева пневмонія часто є ускладненням певного захворювання або виникає самостійно. При вогнищевій пневмонії виявляють мікрофлору (пневмококи, стрептококи тощо). У більшості випадків захворювання є наслідком аутоінфекції верхніх дихальних шляхів. Важливе значення в розвитку хвороби має стан макроорганізму та його імунної системи. Часто вогнищева пневмонія виникає при гострих респіраторних вірусних захворюваннях (грип, кір), при застійних явищах у легенях (застійна пневмонія), у післяопераційному періоді, у тяжкохворих, які довго перебувають у лежачому положенні (гілостатична пневмонія), при обструкції бронхів слизом, стороннім тілом, при ураженні центральної нервової системи, травмах грудної клітки. Клінічна картина. Вогнищева пневмонія часто виникає услід зл гострими респіраторними захворюваннями, гострим бронхітом тощо, тому важко точно визначити початок хвороби. У більшості випадків захворювання починається гостро, з підвищення температури тіла до 38—39°С. Хворих турбує загальна слабість, головний біль, іноді ,біль у грудній клітці, погіршення апетиту, сну, вологий кашель, при якому харкотиння є слизистим, слизисто-гнійним або гнійним. Кашель не супроводжується болем у боці, що спостерігається при крупозній пневмонії. Дихання прискорене — 25—30 дихальних рухів за хвилину. Під час огляду хворого відзначається помірна гіперемія щік, ціаноз кінчика носа, губ. Голосове тремтіння не змінене. При перкусії над легенями вислуховується легеневий звук і тільки при зливній пневмонії може відзначатися притуплення перкуторного звуку над відповідною ділянкою легені. При аускультації на обмеженій ділянці грудної клітки над вогнищевим запаленням вислуховуються вологі дрібнопухирчасті, а нерідко одночасно і сухі хрипи (при наявності бронхіту). У випадках, коли переважно уражається інтерстиціальна тканина легені, аускультативна картина малоінформативна. При обстеженні серцево-судинної системи виявляється тахікардія, артеріальний тиск нормальний або помірно знижений, тони серця можуть бути приглушеними, на верхівці іноді вислуховується систолічний шум. При дослідженні крові виявляється помірний лейкоцитоз, іноді загальна кількість лейкоцитів лишається нормальною зі зсувом вліво. ШОЕ прискорена. У крові підвищується рівень глобулінів, сіалових кислот, серомукоїду, позитивний «С»- реактивний білок. У сечі іноді виявляються білок, еритроцити. Важливим у діагностиці є рентгенологічне обстеження хворих, за допомогою якого можна виявити вогнища затемнення, посилений судинний рисунок, розширення легеневих коренів. Лікування вогнищевої пневмонії провадять тими ж засобами, що і при крупозній пневмонії. Основним препаратом є антибіотики (пеніцилін, еритроміцин, ампіцилін тощо) з урахуванням їх чутливості до виділеної мікрофлори. При кашлі застосовують протикашльові, відхаркувальні засоби, при потребі — бронхолітики. У тяжких випадках призначають інфузійну терапію, дають кисень. У комплексну терапію обов'язково слід включати вітаміни, біогенні стимулятори та адаптогени, фізіотерапевтичні методи лікування. Пневмонія під час грипу спостерігається часто і нерідко характеризується тяжким перебігом. Етіологія. Збудником пневмонії може бути вірус — у цих випадках пневмонія починається одночасно з клінічними проявами грипу. Крім цього, запалення легень може спричинятися віруснобактеріальною асоціацією. Клінічна картина. Пневмонія, яка перебігає на фоні грипу, виникає в перш; дні захворювання грипом (рання пневмонія) або пізніше (пізня пневмонія). Починається гостро, з підвищення температури тіла до 38—39°С. Хворі скаржаться на загальну слабість, сильний головний біль, ломоту в тілі, відсутність апетиту, нерідко з'являються симптоми ураження верхніх дихальних шляхів — нежить, біль або дряпання в горлі, за грудиною. Кашель сухий, іноді виділяється небагато харкотиння. При тяжких формах грипозної пневмонії може спостерігатися геморагічний синдром (кровохаркання, носові кровотечі і т. ін.), що пов'язане з ураженням судинної стінки і тромбоцитопенією при грипі. При вираженій інтоксикації відзначаються задишка, ціаноз, тахікардія. Пневмонія може виникнути на пізніх стадіях грипу, коли температура тіла нормалізувалася, зменшились клінічні прояви грипу. У таких випадках починається нова хвиля захворювання, викликана пневмонією.Об'єктивні дані при обстеженні органів дихання мало чим відрізняються від змін, які спостерігаються при вогнищевій пневмонії — на обмеженій ділянці грудної клітки вислуховуються дрібно-пухирчасті та сухі хрипи. Частота серцевих скорочень може іноді відставати від підвищення температури тіла. Артеріальний тиск часто знижений, тони серця приглушені, на верхівці може вислуховуватися систолічний шум. У крові виявляється незначний лейкоцитоз або лейкопенія зі зсувом лейкоцитарної формули вліво, нерідко прискорена ШОЕ. Рентгенологічне обстеження дає змогу виявити патологічне затемнення легеневої тканини. Слід пам'ятати, що для вірусної пневмонії характерний інтерстиціальний запальний процес. У цих випадках дані перкусії, аускультації малоінформативні, на рентгенограмі відзначається лише розширення легеневих коренів і посилення легеневого рисунка. Така пневмонія може супроводжуватися періодом затяжних залишкових клінічних проявів хвороби (загальна слабість, підвищена пітливість, субфебрилітет, особливо ввечері, задишка, кашель, погіршення апетиту). Такий стан при недостатньому лікуванні може сприяти розвиткові пневмосклерозу, хронічної пневмонії, бронхоектазів. Лікування грипозної пневмонії провадять за тими ж принципами, що й лікування вогнищевої або крупозної пневмонії. Обов'язковою є антибактеріальна терапія. Хоча антибіотики не діють безпосередньо на вірус, але їх використовують для профілактики вторинної бактеріальної пневмонії або інших ускладнень. При геморагічному синдромі слід призначати рутин, аскорбінову кислоту, препарати кальцію, доксіум. Обов'язково використовують донорський протигрипозний гама-глобулін по 2—3 мл внутрішньом'язово або 3—6 мл сироваткового поліглобуліну. Крім цього, хворим призначають антигрипін, який містить ацетилсаліцилову кислоту (0,5 г), димедрол (0,02 г), лактат кальцію (0,1 г), аскорбінову кислоту (0,3 г). При лікуванні також використовують протикашльові, відхаркувальні, бронхолітичні засоби, імуномодулятори, протизапальну терапію. Обов'язково призначають вітаміни. При необхідності (гостра судинно-серцева недостатність тощо) застосовують інше симптоматичне лікування. ТУБЕРКУЛЬОЗ ЛЕГЕНІВ Туберкульоз — специфічне інфекційне захворювання, яке спричинюється мікобактеріями туберкульозу. Незважаючи на досягнення у боротьбі з туберкульозом ця проблема залишиться актуальною ще для трьох поколінь людства. За даними ВООЗ, у світі нараховується 15—20 млн хворих на туберкульоз. Щорічно з'являється 7 млн нових хворих, а вмирає 600— 800 тис. чоловік. Етіологія. Збудником туберкульозу є специфічна мікобактерія, відкрита Р. Кохом у 1882 p. Туберкульозна мікобактерія кисло-стійка, має форму тонкої, вигнутої, зернистої палички завдовжки 0,7—4,5 мкм, завширшки 0,25—0,50 мкм. Мікобактерії туберкульозу достатньо стійкі в зовнішньому середовищі, що сприяє поширенню цього захворювання. Серед мікобактерій є збудники, що викликають туберкульоз у людини, великої рогатої худоби, птахів, мишей, причому два перших види патогенні для людей. Існують L-форми мікобактерій, які значною мірою сприяють хронічному перебігу туберкульозу. На поширення туберкульозу впливають різні чинники: контакт із хворими відкритою формою туберкульозу, особливості збудника, зниження захисних сил організму, соціальні умови, недостатнє лікування, недостатня рання діагностика, порушення у диспансеризації, профілактиці і т. ін. У зовнішнє середовище мікобактерії потрапляють від людей і тварин, які хворіють туберкульозом. Особливо небезпечні хворі і відкритою формою туберкульозу, які з харкотинням, слиною, молоком виділяють мікобактерії. Слід пам'ятати, що один хворий може заразити від 2 до 13 чоловік, при цьому 5% інфікованих Людей захворюють туберкульозом у перший же рік. Клінічна картина. У даний час на Україні діє класифікація туберкульозу, прийнята на VIII з'їзді фтизіатрів у 1973 p., яка складається з таких розділів: І. Основні клінічні форми туберкульозу. ІІ. Характеристика туберкульозного процесу. III. Ускладнення туберкульозного процесу. IV. Залишкові явища після вилікуваного туберкульозу. І. До основних клінічних форм туберкульозу належать: А - туберкульозна інтоксикація у дітей та підлітків; Б - туберкульоз органів дихання; В — туберкульоз інших органів та систем. Туберкульозну інтоксикацію поділяють на ранню та хронічну. Туберкульоз органів дихання, у свою чергу, включає такі форми. первинний туберкульозний комплекс, туберкульоз внутрішньогрудних лімфатичних вузлів (бронхоаденіт), дисемінований (вторинний) туберкульоз легень, вогнищевий туберкульоз легень, інфільтративний туберкульоз, туберкулома легень, кавернозний туберкульоз легень, фіброзно-кавернозний туберкульоз легень» циротичний туберкульоз легень, туберкульозний плеврит, туберкульоз верхніх дихальних шляхів, туберкульоз органів дихання у комбінації з професійними захворюваннями легень.До туберкульозу інших органів і систем належать туберкульоз мозкових оболонок, центральної нервової системи, очей, лімфатичних вузлів, кісток і суглобів, кишок та очеревини, статевих органів, шкіри та підшкірної клітковини. II. Характеристика туберкульозного процесу органів дихання: — локалізація та поширеність процесу (частка, сегмент); — фаза перебігу процесу — інфільтрація, розпад, обсіменіння (є ознаками активності процесу), розсмоктування, ущільнення, рубцювання, кальцифікація (характеризують зворотний розвиток процесу); — бактеріовиділення (навіть одноразове, виявлене будь-яким методом). III. До ускладнень туберкульозу легень належать легенева кровотеча, легенево-серцева недостатність, пневмоторакс, ателектаз, ампоїдоз, ниркова недостатність і т. ін. IV. Залишкові явища виявляються емфіземою, частковим та сегментарним цирозом, рубцями, бронхосктазами, плевральними cпайками, склерозованими або кальцинованими вогнищами в легенях і лімфатичних вузлах. Лікування. Різноманітність клінічних форм легеневого туберкульозу потребує комплексного лікування цієї хвороби. Хворим на туберкульоз призначають консервативну терапію, а при необхідності — хірургічне втручання. Важливим елементом у лікуванні туберкульозу є повноцінне харчування хворого. Енергетична цінність добового раціону повинна становити 3000—4000 калорій. Харчові продукти мають бути різноманітними за своїм складом, що сприяє підвищенню реактивності організму хворого. У лікуванні хворих з першовиявленими формами туберкульозу широко застосовують рифампіцин (добова доза 0,45 г, приймають одноразово). Його слід комбінувати з ізоніазідом (0,3 г 2-3 рази на день), стіонамідом (0,25 г 3-4 рази на день), стамбутолом (15— 25 мг на 1 кг маси тіла хворого, приймають одноразово після сніданку), циклосерином (0,25 г 3-4 рази на день). Згадані препарати виявляють внутрішньо- та позаклітинну активність щодо мікобактерій туберкульозу, а такі препарати, як стрептоміцин, канаміцин та флориміцину сульфат знижують тільки внутрішньоклітинну активність мікобактсрій. Через 3—6 місяців лікування провадять рентгенологічні обстеження для контролю ЗА динамікою туберкульозного процесу, корекції призначеної терапії. Протитуберкульозні антибіотики (рифампіцин, стрептоміцин) використовують у перших 3—6 місяців до максимального розсмоктування туберкульозних інфільтратів, вогнищ, закриття каверн. Надалі доліковування провадять ізоніазидом, стіонамідом. Якщо через 10 місяців після застосованого лікування не виявляються значні зміни в легенях (не зменшуються розміри каверн), то хворим рекомендують оперативне втручання. У лікуванні туберкульозу легень використовують антигістамінні препарати: димедрол по 0,005 г 2-3 рази на день, супрастин по 0,025 г 3 рази на день тощо; нестероїдні протизапальні засоби: ацетилсаліцилову кислоту, бруфен, індометацин тощо. При вираженому кашлі призначають кодеїн, кодтерпін, препарати, що містять кодеїн (пенталгін, седалгін), лібексин. У тяжких випадках використовують промедол або омнопон по 1 мл підшкірно. Для поліпшення дренажної функції бронхів призначають відхаркувальні засоби: настій із кореня алтеї, трави термопсису, листя подорожника, бромгексин, мукалтин тощо. При явищах бронхоспазму застосовують еуфілін 2,4% (10 мл внутрішньовенно), солутан, бронхолітин тощо. Під час плеврального болю призначають анальгін, ортофен, пенталгін, при вираженій больовій реакції — темпалгін, баралгін, трамал, промедол або омнопон. Крім цього, рекомендують сухі або напівспиртові компреси, гірчичники, сітку з розчином йоду. Ослабленим хворим призначають внутрішньовенно 40% глюкозу (10—20 мл) разом із 5% аскорбіновою кислотою (5 мл), 5% розчин глюкози внутрішньовенно крапельно. Крім цього, рекомендують переливання плазми, альбуміну, альвезину, казеїну гідролізату, ліпофундину. Важливе місце в лікуванні туберкульозу займає використання глюкокортикоїдів, вітамінів, імуномодуляторів. До хірургічних методів лікування (штучний пневмоторакс, резекція легені або її частин, кавернотомія) вдаються при неефективності консервативного лікування, за невідкладними показаннями (спонтанний пневмоторакс, легенева кровотеча). Часто хірургічні методи комбінують з антибактеріальними препаратами, що сприяє одужанню більшості хворих тяжкими формами туберкульозу.При легеневій кровотечі хворим призначають холод (пузир із льодом) на відповідну ділянку грудної клітки, дають ковтати кусочки льоду. Крім цього, застосовують медикаментозну терапію: вікасол 1 % (2 мл внутрішньовенно), 10 % розчин хлориду кальцію 10 мл (внутрішньовенно), аскорбінову кислоту 5 % (5— 10 мл внутрішньовенно), амінокапронову кислоту 5 % (50— 100 мл внутрішньовенно крапельно), адроксон 0,025 % (1 мл підшкірно або внутрішньом'язово), дицинон 12,5 % (2—4 мл внутрішньом'язово або внутрішньовенно, повторити введення можна через 4—б год — 2 мл), медичний желатин 10 % (10 мл внутрішньовенно), свіжозаморожену плазму. Призначають також підшкірно промедол для пригнічення кашльового центру. Прогноз туберкульозу легень залежить від його форми, своєчасності розпізнання хвороби, правильності застосованого лікування, особливостей умов життя та праці. За несприятливих умов, особливо при кавернозних формах туберкульозу, прогноз хвороби менш сприятливий, оскільки при цьому виникають амілоїдоз, легенево-серцева недостатність, легеневі кровотечі тощо. Профілактика туберкульозу поділяється на специфічну та неспецифічну. Остання передбачає соціально-профілактичні санітарно-гігієнічні заходи для поліпшення умов життя населення і праці на шкідливих підприємствах, боротьбу із забрудненням навколишнього середовища. Санітарна профілактика включає також оздоровлення вогнищ туберкульозної інфекції, ветеринарний нагляд, санітарно-просвітницьку роботу. Важливе місце у профілактиці туберкульозу належить своєчасному розпізнаванню захворювання, ізоляції та лікуванню нововиявлених хворих та хворих активною формою туберкульозу. Для виявлення хворих туберкульозом на ранніх стадіях широко використовують флюорографічне обстеження населення, яке починають з 12-річного віку. Специфічна профілактика туберкульозу передбачає вакцинацію, ревакцинацію та хіміопрофілактику. В Україні вакцинації підлягають усі новонароджені за винятком тих, котрі мають протипоказання: гарячка» черепно-мозкова травма, маса тіла при народженні менше як 2 кг і т. ін. На 5— 7 день життя підшкірно у верхню третину лівого плеча вводять 0,1 мл туберкульозної вакцини БЦЖ. Суха вакцина БЦЖ — це ослаблені мікобактерії туберкульозу бичачого типу, що втратили свою вірулентність, але зберігають антигенну структуру. У місці введення вакцини утворюється пустула, після якої залишається невеликий рубець, що свідчить про ефективність вакцинації. Крім первинної здійснюють повторну вакцинацію (ревакцинацію) неінфікованим дітям у семирічному віці, а надалі — через кожних 5— 7 років. Перед ревакцинацією роблять пробу Манту (на внутрішній поверхні середньої третини передпліччя з 2 ТЕ туберкуліну) для виявлення інфікованості туберкульозом. Особи з позитивною пробою Манту вакцинації не підлягають. Хіміопрофілактика необхідна особам, котрі перебувають у контакті з «хворим, людям із підвищеною чутливістю до туберкуліну, а також хворим неактивною формою туберкульозу. З цією мстою використовують ізоніазид по 0,3 г 2 рази на добу протягом трьох місяців двічі на рік. Для попередження рецидиву хвороби призначають ізоніазид у комбінації з ПАСК - натрієм весною та восени протягом 1—3 років після клініко-рентгенологічного одужання хворого. Після виписки з пологового будинку матір і дитина перебувають на обліку у туберкульозному диспансері, дитячій консультації, під наглядом лікаря або фельдшера за місцем проживання. ПЛЕВРИТ Плеврит — запалення листків плеври з утворенням на їх поверхні фібрину або скупченням у плевральній порожнині ексудату. Плеврит, як правило, є не самостійним захворюванням, а ускладненням патологічного процесу в легенях, рідше — у середостінні, грудній стінці, діафрагмі, при деяких системних захворюваннях. Етіологія. Усі плеврити поділяються на інфекційні та неінфекційні (асептичні). Інфекційні плеврити спричиняються бактеріальними, вірусними та мікоплазмовими збудниками, грибками, мікобактеріями туберкульозу і т. ін. До причин неінфекційних плевритів належать пухлини та їх метастази у плевру, системні захворювання сполучної тканини (системний червоний вовчак, вузликовий періартерит, склеродермія, ревматоїдний артрит тощо), травми, інфаркт легень, гострий панкреатит, гострі лейкози, захворювання нирок і т.ін. Клінічна картина. Симптоми сухого плевриту можуть доповнювати клінічну картину іншої хвороби (пневмонія, туберкульоз) або бути основним захворюванням. Головним симптомом є гострий біль у грудній клітці, який посилюється під час кашлю, глибокого дихання, розмови, а також при нахилянні тулуба в протилежний бік (симптом Шепельмана). Базальний наддіафрагмальний правосторонній плеврит супроводжується болем у праній половині живота, що часом нагадує симптоми гострого апендициту.Крім цього, хворі скаржаться на кашель, частіше сухий, запільну слабість, зниження працездатності, підвищення температури тіла. При огляді грудної клітки спостерігається відставання ураженої половини під час дихання. При верхівкових плевритах під час пальпації іноді відзначається болісність трапецієподібних (симптом Штернберга) або грудних м'язів (симптом Поттенджера). Перкуторний звук над легенями здебільшого не змінений. Екскурсія нижнього краю легені обмежена з ураженого боку. Важливим симптомом хвороби є шум від тертя плеври, який ліпше вислуховується у нижньобічних і задніх ділянках легені. Шум від тертя плеври, на відміну від крепітації, вислуховується в обидві фази дихання і нагадує скрипіння снігу або шкіри. Крім цього, шум від тертя посилюється під час притискання стетоскопа і не змінюється після кашлю. При діафрагмальному плевриті шум від тертя плеври не вислуховується. У крові виявляється помірний лейкоцитоз, прискорена ШОЕ. Рентгенологічні зміни, як правило, відсутні. З ураженого боку відзначається високе стояння діафрагми, обмежена її рухомість. Для сухого плевриту характерний нетяжкий перебіг, але багато залежить від основного захворювання. За несприятливих умов у плевральній порожнині скупчується ексудат. Лікування. Терапія сухого плевриту — цс насамперед лікування основного захворювання. Якщо плеврит перебігає ізольовано, з больовим синдромом, невираженою загальною реакцією, то слід Призначати напівліжковии режим, протизапальні и анальгетичні засоби (ацетилсаліцилову кислоту, бутадіон, баралгін, ортофен, індометацин), десенсибілізуючі препарати (димедрол, супрастин, 10% розчин хлористого кальцію) у звичайних дозах. При вираженому кашлі призначають протикашльові засоби. Використовують також гірчичники, банки, змащування шкіри настоянкою йоду, зігріваючі компреси, натирання віпраксином, віпросалом, апізартроном, іноді бинтують нижні відділи грудної клітки. Для того щоб попередити утворення спайок, слід виконувати дихальну гімнастику. При ексудативному плевриті хворого необхідно госпіталізувати для уточнення діагнозу і способу лікування. Головну увагу приділяють стіотропній і патогенетичній терапії основного захворювання, ускладненого плевритом, не забуваючи про симптоматичне лікування. Для евакуації ексудату виконують плевральну пункцію, що запобігає розвиткові емпієми та сприяє ліквідації функціональних розладів. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА. 1. В.А.Левченко, Н.М.Сердюк “Внутрішні хвороби” План реферату. 1. Визначення захворювань органів дихання: а) гострий бронхіт; б) хронічний бронхіт; в) бронхіальна астма; г) крупозна пневмонія; д) вогнищева пневмонія; е) грипозна пневмонія; є) туберкульоз легенів; ж) плеврит; 2. Чинники, які викликають захворювання; 3. Дія зовнішніх та внутрішніх чинників у розвитку хвороби; 4. Загальні симптоми захворювання організму; 5. Основний симптом, який характерний лише для одного захворювання, за яким можливо відрізнити хворобу від інших; 6. Зміни, які відбуваються в організмі при лабораторних збираннях аналізів та рентгенологічних дослідженнях захворювання органів дихання; 7. Лікування та догляд за хворими: призначення дієти, препаратів, лікарських напоїв, фізіотерапевтичних заходів. 8. Прогноз перебігу захворювання; 9. Ускладнення, яке може виникнути при тривалому перебігу хвороби; 10. Основи профілактики для запобігання розвитку хвороб органів дихання.
1 2 3 4 5 Категория: Медицина та здоров'я \| Добавил: Aspirant (23.05.2014)
Просмотров: 2968 \| Рейтинг: 2.3/3

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: