Реферат на тему: Травна система - Медицина та здоров'я - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Травна система. Еволюція травлення Травна система формується спочатку як трубка. У одноклітинних організмів процеси травлення відбуваються в цитоплазмі клітини або у вакуумі, а у деяких із них, наприклад, у інфузорії туфельки, виникають зачатки травної трубки у вигляді ротової заглибини, глотки тощо. Відособлення кишкової трубки стало досконалішою системою порівняно з клітинним травленням. Кишкова трубка є похідною ентодерми. У кишковопорожнинних на одному кінці тіла є заглибина для приймання їжі і видалення неперетравлених її решток. Від травної порожнини відходять до тканин сліпі вирости, через які поживні речовини досягають клітин. Такою є будова кишки у нижчих червів. У вищих червів є вже відхідник. Крім того, у них з мезодерми утворюються м’язи і кровоносні судини. Значно складнішою є травна система у головоногих молюсків (восьминіг, кальмар). У багатьох безхребетних (комахи, ракоподібні, головоногі молюски) є добре розвинені і складно побудовані щелепи, слинні залози, а в просвіт кишки відкриваються протоки печінки і підшлункової залози. У хордових уся кишкова трубка походить з ентодерми. З ентодерми виникають лише органи початкового і кінцевого відділів. Глотка у всіх тварин розміщена між ротовою порожниною і стравоходом. У наземних тварин із появою легеневого дихання через неї крім їжі проходить і повітря. Стравохід сполучає глотку зі шлунком, у птахів він формує воло для попереднього розмочування їжі. Шлунок є розширеною частиною кишки. У багатьох риб його немає. У амфібій і рептилій є чітка диференціація між стравоходом і шлунком. Птахи мають залозистий і м’язовий шлунок. У ссавців шлунок відрізняється не лише за формою, а й за розподілом епітелію. Шлунок китоподібних і жуйних розділений на камери. У кишках виникають пристосування для збільшення всмоктувальної поверхні. По всій довжині стінка травної трубки складається з кількох шарів (слизового, м’язового і серозного) і здійснює секреторну, рухову та всмоктувальну функції. 1.1. Види травлення Травлення класифікують за походженням травних фрагментів: аутолітичне – забезпечується ферментами харчових продуктів, симбіонт не бактеріями і найпростішими, які живуть в організмі споживача їжі і власне – ферментами, що синтезуються в органах травлення. За місцем, де відбувається травлення, виділяють внутрішньоклітинне травлення, пов’язане з гідролізом поживних часточок лізосомними ферментами всередині клітини, позаклітинне (порожнинне) – гідроліз харчових часточок відбувається у порожнині травної системи і мембранне, також позаклітинне, яке відбувається на поверхневій мембрані мікро ворсинок ентероцитів кишок і здійснюється ферментами, фіксованими на цій мембрані. Крім того, існує ще зовнішнє, або екстракорпоральне травлення, яке відбувається за метами організму споживача їжі. При внутрішньоклітинному травленні навколо харчової часточки, яка потрапила всередину клітини, утворюється невеликий міхурець – травна вакуаля. Травлення відбувається під впливом ферментів лізосом гідролаз, які проникають у вакуолю з цитозоля клітини. Продукти гідролізу переходять до цитоплазми. Вакуоля весь час переміщується і, коли вона наближається до поверхні клітини, її вміст разом з неперетравленими часточками видаляється назовні. Так, зокрема, відбувається травлення у амеби. У інфузорій харчові часточки потрапляють всередину через ротову заглибину, де навколо них утворюється травна вакуоля. Внутрішньоклітинне травлення характерне для кишковопорожнинних та нижчих червів. Крім того, встановлено наявність залозистих клітин у стінці травної порожнини кишковопорожнинних, вони продукують слиз і деякі гідролізи. Тут часточки їжі прилипають до слизу і перетравлюються. Отже, у кишковопорожнинних, які в інших безхребетних, внутрішньоклітинне і позаклітинне травлення взаємодоповнюються. У хребетних травлення повністю відбувається поза клітиною, у порожнині травного каналу. Проте і в їхньому організмі є клітини, що зберегли здатність до внутрішньоклітинного травлення, а саме фагоцити. Ферменти травних соків поділяють на амілагітичні, лі політичні й протеолітичні, які розщеплюють відповідно вуглеводи, білки й ліпіди. Вони синтезуються секреторними клітинами травних залоз і надходять до травної системи в складі слини, шлункового, підшлункового, кишкового соків і жовчі. Отже, травлення – це гідроліз харчових речовин ферментами травних залоз, характер якого визначається як складом ферментів, так і специфічністю їх дії. 1.2. Ембріогенез органів травлення Органи травлення у зародку третього тижня ембріонального розвитку мають вигляд прямої трубки. Яка прилягає спереду до хребта і закінчується в краніальному і кауральному відділах його сліпими кінцями. У середньому відділі кишкова трубка з’єднана через пупковий отвір з порожниною жовточного міхура. На передньому кінці зародка утворюється невелике вп’ячування ектобласта, яке заглиблюється в напрямі до сліпого кінця кишкової трубки. Воно відділене від кишкової трубки лише тонкою глотковою перетинкою, що складається з вп’яченого ектобласта і ентобласта кишки. В кінці третього тижня ця перетинка розривається. Утворюється вистелена ектобластом ротова западина і передній відділ кишкової трубки – майбутня глотка. На початку другого місяця розвитку в глотці розвиваються вісцеральні або зяброві дуги, з яких походять щелепи, під’язикова кістка і хрящі гортані. Пізніше в щелепах розвиваються зуби, в межах ротової порожнини – слинні залози, язик. Першими із залоз розвиваються привушні сменні залози. На шостому тижні розвитку епітелій на внутрішній поверхні щоки починає вростати в підлеглу мезенхіму. Це розрощення епітелію швидко видовжується в напрямі до вуха. Дійшовши до гілки нижньої щелепи, він поділяється на первинні клітинні тяжі, з яких потім утворюються розгалужені протоки самої залози і кінцеві альвеоли. Приблизно так протягом шостого і сьомого тижня розвиваються підщелепні і під’язикові залози. Середній відділ травної трубки. Верхня частина середнього відділу травної трубки спочатку незначно поширюється. Це закладка шлунка. Вона стоїть в сагітальній площині, обернута вгнутим краєм вперед, а опуклим – назад. Шлунок починає повертатись навколо своєї поздовжньої осі, зліва направо, сильно розростається і з видовженням стравоходу спускається донизу. Внаслідок повороту ліва поверхня шлунка стає передньою, а права – задньою, опуклий край – лівим, а вгнутий – правим. Внаслідок опущення шлунка і повороту його навколо сагітальної осі мала кривизна піднімається трохи догори, а велика спускається донизу. Кишкова трубка нижче шлунка утворює верхній вигин – пупочну петлю, від верхівки якої відходить жовточка протока, що з’єднує кишку з жовточним міхуром. На каудальному відрізку цієї петлі вже на сьомому тижні розвитку виникає невелике вип’ячення – зачаток сліпої кишки, а далі від нього – закладка всієї товстої кишки. Відділ від шлунка до вигину петлі дає дванадцятипалу кишку, а відділ від вигину петлі до зачатка сліпої кишки – порожню і клубову кишку. Кінцевий відділ сліпої кишки на ранніх стадіях розвитку відстає в рості і дає початок червоподібному відростку. В області каудального сліпого кінця кишки зовні є невелике втягування ектобласта, дно якого відділене від заднього кінця кишкової трубки тонкою перетинкою. В кінці третього тижня розвитку вона розривається. Утворюється вихідний отвір – анус. Печінка починає розвиватись на четвертому тижні ембріонального розвитку у вигляді клітинного виросту ентодерми кишки в тому місці, де пізніше утворюється дванадцятипала кишка. Цей виріст називається печінковим дивертикулом. Кінець дивертикула потовщується і з нього утворюється жовчний міхур з міхуровою протокою. З цієї закладки на деякій відстані від майбутнього жовчного міхура виростає цілий лабіринт розгалужених клітинних тяжів, які сполучаються між собою. Із дистальних відділів цих тяжів виникають секреторні відділи печінки – печінкові балки, а з проксимальних - печінкові протоки. Підшлункова залоза утворюється з двох закладок, спочатку незалежних одна від одної, які пізніше зростаються. Вони називаються дорзальною і вентральною підшлунковими залозами. Перша виникає з дорзальної печінки. Вентральна підшлункова залоза являє собою виріст, що відходить від самого початку печінкового дивертикула. З ростом дивертикула вентральна підшлункова залоза переміщується далі по його протоці. Пізніше внаслідок повертання кишки обидві підшлункові залози розташовуються рядом і зростаються. З дорзальної підшлункової залози утворюється тіло і хвіст, а з вентральної – її головка. Щодо протоки, то у людини залишається тільки вентральна, яка сполучається з жовчною протокою. Дорзальна протока частково атрофується, частково з’єднується з вентральною протокою за допомогою анастолюзу. Мезодерма утворює вздовж хорди сегментарно розташовані потовщення – соміти. Соміти становлять дорзальну мезодерму. По обох боках від неї тягнуться пласти латеральної мезодерми, які незабаром розподіляються на два листки з порожниною між ними, яка називається це ломом (coelom). Зовнішній листок тісно пов’язаний у своєму дальшому розвитку з ектодермою і називається соматоплеврою. Внутрішній шар бере участь в утворенні стінок кишки і називається спланхноплеврою. Соматоплевра, підстеляючи стінки зародка зсередини, дає початок парієтальному листку серозної оболонки – очеревини, який безпосередньо переходить у вісцеральний листок, що утворюється за рахунок спланхноплеври. Спочатку целом суцільний для всього зародка. З утворенням діафрагми каудальна частина відділяється від краніальної, утворюючи одну серйозну порожнину очеревини, а в краніальному відділі в зв’язку з розвитком легенів, серця і органів середостіння і утворюються три серозних порожнини – дві плевральні і одна серцева сумки. Розділ 2. Анатомія системи органів травлення Органи травлення складаються з травної трубки, травних залоз і деяких допоміжних органів, як, наприклад, зуби і язик. [Дод. 1] Травна трубка починається на голові ротовою щілиною і тягнеться вздовж усього хребта до самого куприка, де закінчується відхідниковим отвором. На всьому протязі вона має великі поширення (наприклад, шлунок), вузькі і більш широкі частини і різні згини. Стінки цієї трубки складаються з м’яких тканин, крім початкового її поширення – ротової порожнини, в складі стінок якої є кістки. Стінка травної трубки складається із слизової оболонки, підслизової, м’язової і зовнішньої сполучнотканинної, або серозної оболонки. У будові кожної з цих оболонок є відміни, що характеризують різні відділи травної трубки. Слизова оболонка внутрішня, обернута до порожнини трубки, складається з сполучнотканинної основи, вкритої на поверхні епітелієм. Епітелій буває різної форми в різних відділах трубки. Серед клітин епітелію розкидані одноклітинні слизові залози, які виділяють на поверхню епітелію слиз, звідки й назва слизової оболонки. Над слизовою оболонкою міститься підслизова оболонка – шар пухкої сполучної тканини, що легко розтягається і дає змогу слизовій оболонці складатися у різні згортки. Поверх підслизової оболонки розташована м’язова оболонка, яка складається з 2-ох або 3-ох шарів, і, нарешті, четверта, зовнішня оболонка сполучнотканинна, або серозна. 2.1. Ротова щілина, ротова порожнина Ротова щілина (rima oris) обмежена верхньою і нижньою губами. У товщі губ лежить коловий м’яз рота і інші малі мімічні м’язи. Губи вкриті зовні шкірою, зсередини – слизовою оболонкою. По краю губ є вузька смужка переходової частини, яка називається червоною частиною губи. Вона відрізняється від шкіри саме цим кольором через те, що епітелій її прозорий і крізь нього просвічується червоний колір м’язів. У переходовій частині немає волосся, потових і сальних залоз, які є в шкірі, крім невеликої кількості їх коло кутів рота. Від слизової оболонки переходова частина відрізняється тим, що вона завжди суха, бо на ній немає слизових залоз. Губи з’єднуються по боках щілини, утворюючи кути рота. Ротова порожнина (cavum oris) Через ротову щілину страва попадає в ротову порожнину, яка поділяється на переддвер’я і власне ротову порожнину. Переддвер’я (vestibulum oris) являє собою вузьку вигнуту вертикальну щілину, обмежену губами і щоками зовні і альвеолярними відростками щелеп з зубами і щоками зовні і альвеолярними відростками щелеп з зубами зсередини. При закритому роті переддвер’я сполучається з власне ротовою порожниною вузькими отворами, що є між зубами, і більшим отвором ззаду від останнього зуба, між ним і гілкою нижньою щелепи. Власне ротова порожнина обмежена згори твердим піднебінням і частиною м’якого піднебіння, знизу – діафрагмою рота, яка утворена двома зрослими м’язами спереду і з боків – зубами з альвеолярними відростками щелеп, а ззаду – частиною м’якого піднебіння. Ззаду є великий отвір, що веде у глотку і називається зівом (isthmus faucium). Зів обмежений згори і з боків м’яким піднебінням і знизу – коренем язика. При закритому роті мало не вся його порожнина виповнена язиком, стінки її вистелені слизовою оболонкою, в товщі якої лежать численні залози – малі слинні, а щілиноподібна порожнина, що не виповнена язиком, містить в собі слизьку рідину – слину, виділювану як малими залозами слизової оболонки рота, так і великими слинними залозами, протоки яких відкриваються в ротову порожнину. Крім того, на межі між переддвер’ям і власне ротовою порожниною в альвеолярних відростках щелеп містяться зуби. Слизова оболонка, вкривши (зуби) губи, переходить на альвеолярні відростки, охоплює шийку зубів і переходить на їх внутрішню поверхню, а з них – на дно ротової порожнини внизу і на тверде піднебіння вгорі. Частина слизової оболонки, що покриває альвеолярні відростки, називаються яснами. При переході від губ на альвеолярні відростки утворюються по середній лінії дві добре помітні складки слизової оболонки – вуздечки верхньої і нижньої губи. На дні ротової порожнини під язиком на слизовій оболонці є дві під’язикові складки, які утворюються під’язиковими слинними залозами, що піднімають слизову оболонку. Під’язикові складки йдуть, сходячись ззаду наперед і в медіальний бік, зближаються передніми кінцями і закінчуються по боках від серединної лінії, утворюються 2 слинних сосочки. По середній лінії при переході слизової оболонки з дна ротової порожнини на нижню поверхню язика утворюється добре помітна складка з гострим краєм – вуздечка язика. 2.2. Анатомічна будова і класифікація слинних залоз У ротову порожнину відкриваються протоки трьох пар великих слинних залоз і численні малі залози, які виділяють слину [Дод.2]. Слина є слизька рідина, яка складається з серозної рідини й слизу і містить у своєму складі різні хімічні речовини, які сприяють перетравлюванню їжі. Ці речовини мають назву ферментів. Головний фермент слини є птіалін, який розкладає крохмаль поживних речовин. Отже, процес перетравлювання їжі починається вже в ротовій порожнині. За формою залози поділяються на трубчасті, альвеолярні, і трубчасто-альвеолярні, залежно від того, яку форму має їх залозистий відділ – трубчасту чи пухиркоподібну, альвеолярну чи трубчасто-альвеолярну, якщо залостий відділ являє собою видовжений пухирець. Привушна слинна залоза (glandula parotis) лежить під зовнішнім слуховим проходом, виповнюючи поза щелепну ямку. Спереду вона частково налягає на власне жувальний м’яз, лежачи під виличною дугою. Тут з переднього її краю виходить протока привушної залози. Ця протока перетинає впоперек жувальний м’яз і, дійшовши до його переднього краю, заглиблюється в скупчену тут жирову тканину, доходить до щічного м’яза, пронизує його і відкривається на слизовій оболонці щоки напроти другого великого кутнього зуба верхньої щелепи, виливаючи свій секрет у порожнину ротового переддвер’я. Привушна залоза є складною альвеолярною залозою, яка виділяє рідкий білковий секрет і тому називається білковинною або серозною залозою. Слизу вона не виділяє. Підщелепна слинна залоза (glandula submaxillaris) значно менша від попередньої. Займає положення під нижньою щелепою. Її протока йде назад, обгинає край або пронизує м’яз ротового дна і, повернувши вперед, відкривається на слинному сосочку. Ця залоза трубчасто-альвеолярна, вона можна виділяє як білкову серозну рідину, так і слиз і тому є залозою мішаною серозно-слизовою. Під’язикова залоза (glandula sublingualis) лежить на дні ротової порожнини під язиком. Менша від попередньої, довгаста, зумовлює утворення під’язикової складки. Ця залоза теж трубчасто-альвеолярна, мішана, виділяє серозну рідину і слиз. Вона має кілька малих проток (10-12), які відкриваються в ротову порожнину дрібними отворами вздовж під’язикової складни, і одну більшу протоку, яка,вийшовши з переднього кінця залози, з’єднується з протокою підщелепної залози, відкриваючись спільним отвором на під’язиковому слинному сосочку. Дрібні слинні залози виділяють слиз. Вони лежать під слизовою оболонкою твердого піднебіння – це піднебінні залози. Інші з них за своїм положенням називаються губними, щічними і язиковими. На нижній поверхні язика є порівняно велика парна язикова залоза. Слинні залози поділяються на серозні, слизові і мішані, залежно від характеру секрету, який вони виділяють. Слинні залози складаються з окремих часточок, розділених прошарками сполучної тканини. Кожна часточка складається з кінцевих секреторних відділів, збудованих не однаково, залежно від характеру виділюваного ними секрету. За будовою секреторних відділів розрізняють залози альвеолярні (привушна залоза) і трубчасто-альвеолярні (підщелепна і під’язикова залози). Від кінцевих відділів ідуть тоненькі трубочки, які називаються вставними відділами. По них передусім і відтікає секрет залози. Просвіт вставних трубок малий, стінки тонкі, вистелені плоским або кубічним епітелієм. Ще в самій часточці вставні відділи переходять у ширші слинні трубочки, вистелені високопризматичним епітелієм, в якому видно характерну поздовжню згереність. Згереність є ознакою секреторної діяльності даних клітин, проте залишається неясним що відбувається тут, - виділення чи всмоктування води і солей слини. Слинні трубочки ще в межах часточки переходять у вивідні протоки, які далі проходять у міжчасточкову сполучну тканину. З’єднуючись поступово між собою, вони зрештою зливаються в загальну протоку, що відкривається в ротову порожнину. Така загальна схема будови слинних залоз. Будова привушної слинної залози цілком відповідає цій схемі. Це залоза альвеолярна. Кінцеві відділи її складаються з клітин конічної форми, що виділяють білковий секрет. Вони розташовані на сполучнотканинній базольній мембрані. Цитоплазма їх зерниста через наявність секреторних гранул, то більших, то дрібніших, залежно від фази секреції. Характерним для цих клітин є розташування ядер, що лежать близько від основи клітин, мають округлу форму і досить багато хроматину. Просвіт кінцевих відділів залози незначний. Назовні від секреторних клітин лежать теж на базальній мембрані інші епітеальні елементи, які мають відростки, що охоплюють кінцеві відділи. Вони називаються корзинчастими клітинами. У їх цитоплазмі є фібрили, здатні до скорочення. Через це їх вважають міоепітеальними елементами. Вставні відділи привушної залози тоненькі, вистелені кубічним або плоским несекреторним епітелієм. Ще всередині часточок вставні відділи переходять у ширші слинні трубки, вистелені високим циліндричним епітелієм. У ньому є характерна згергеність, властива секреторним клітинам, проте характеру секреції досі не виявлено. Слинні трубки переходять у вивідні протоки, що поступово зливаються, утворюючи, зрештою, єдину загальну стенонову протоку. Підщелепна залоза має трубчасто-альвеолярну будову. Головна відмінність у будові цієї залози стосується її кінцевих секреторних відділів. Деякі з них мало відрізняються від структур привушної залози. Це її білкові відділи. Інші відділи мішані. Вони утворюються через те, що деякі клітини вставних відділів, які прилягають до білкових клітин кінцевих відділів, набувають нових властивостей. Вони починають виробляти муцин і стають слизовими. Слизові клітини трохи крупніші і їх більше, ніж білкових. Білкові клітини розташовуються групами у вигляді півмісяців на слизових кінцях вставних відділів. У під’язиковій залозі значно більше розвинені слизові частини кінцевих відділів, вставні відділи короткі, слинні трубочки малорозвинені і в окремих часточках їх навіть немає. З дрібних слинних залоз деякі чисто слизові інші – мішані. 2.3. Язик, зуби, м’яке піднебіння, піднебінні мигдалики як елементи ротової порожнини Язик (linqua glossa) є м’який м’язовий орган, м’язи якого частково починаються на кістках, а частково належать лише язику, не маючи ніякого прикріплення до кісток. Язик має плоску довгасту форму, звужену наперед. Це звуження утворює кінчик, або верхівку язика, що торкається передніх зубів. Середня частина язика – це його тіло, а задня – корінь язика. Язик має верхню поверхню, або спинку язика, обернуту до твердого піднебіння, нижню поверхню і два латеральні краї. На спинці язика видно середину поздовжню борозну – типону борозну язика. Тіло язика відділяється на спинці від його кореня пограничною борозною. На спинці язика є особливі утвори слизової оболонки, які називаються сосочками язика. У них містяться смакові клітини і починаються смакові нерви. За формою розрізняють сосочки нитковидні, грибовидні, обволовані і листовидні. Нитковидні сосочки є на всій поверхні спинки язика, вони посаджені густо і для неозброєного ока мають вигляд загальної шорсткості. У товщі цих сосочків немає смакових луковиць. Грибовидні сосочки розкидані теж по всій поверхні спинки язика, проте їх значно менше, але вони більші, їх добре видно, так що можна їх навіть перелічити. За зовнішнім виглядом вони подібні до гриба, ніжка якого прикріплена до спинки язика, а шапка обернута у ротову порожнину. Обваловані сосочки (в кількості від 8 до 15) найбільші від усіх інших, вони містяться на межі між тілом і коренем язика спереду від пограничної лінії, утворюючи разом кут, що відкривається наперед. Кожний такий сосочок оточений глибокою коловою борозною, навкруги якої йде коловий валок. Листовидні сосочки містяться на латеральних краях язика в задніх їх відділах і мають вигляд плоских складок, які лежать одна за одною (в кількості від 4 до 8 штук), розділені борозенками. У грибовидних, обвалованих і листовидних сосочках є смаокві луковиці, і тому вони є органами смаку. На верхній поверхні кореня язика міститься скупчення лімфоїдних вузликів, які всі разом утворюють один непарний орган – язиковий мигдалик. Зуби – це дуже міцні утвори, укріплені в альвеолах щелеп, функція яких полягає в подрібненні твердої їжі. Зуб має три частини: коронку, яка обернута в ротову порожнину, виступаючи над яснами; корінь, заглиблений в альвеолу щелепи, і шийку – малопомітне звуження між коронкою і коренем, охоплене яснами. Кожний зуб має один або кілька коренів. Альвеола зуба з кількома коренями поділяється невисокими перегородками на менші ямки для кожного кореня окремо. На верхівці кожного кореня є отвір, в який з боку щелепи заходять судини і чутливі нерви, що обгорнуті пухкою сполучною тканиною і утворюють разом так звану пульпу зуба. Отвір веде в канал кореня. Корінь в межах шийки поширюється в порожнину зуба, заповнену пульпою. Порожнина зуба не заходить далеко в коронку, так що її оточують товсті стінки коронки, які захищають пульпу від зовнішніх механічних і хімічних впливів. Зуб збудований з дуже міцної тканини – дентину, що подібна до кістки і складається з органічної речовини, просякнутої неорганічними солями. Коронка зуба вкрита ще міцнішою речовиною – емаллю, яка за твердістю наближається до кварцу. Емаль складається з 2-4% органічних речовин і 98-96% неорганічних речовин, головним чином з фосфорнокислого Ca. Корінь зуба вкритий своєрідною кістковою тканиною – цементом, що разом з обгортаючою її сполучною тканиною щільно укріплює корінь в альвеолі. Усіх зубів у людини 32, по 16 у верхній і в нижні щелепах і по 8 з кожного боку від серединної лінії. Кожний з восьми зубів однієї сторони має окрему назву, однакову з назвою зубів протилежної сторони і другої щелепи. На кожній стороні, починаючи відсерединної лінії, лежать два різці – медіалоний і латеральний і за ними одне ікло. Це передні зуби. За іклом лежать задні зуби – два малих кутніх зуби – перший і другий, а за ними три великих кутніх зуби – перший, другий і третій. Третій великий кутній зуб називається ще зубом мудрості, що виростає значно пізніше за інші, іноді після 20р. Ці зуби втратили у людини своє значення у зв’язку з менш грубою їжею, перебувають у стані зворотної еволюції і мають зникнути зовсім. Іноді вони не виростають або з’являються в неповній кількості. Зуби розрізняють за формою коронки. Різці мають долотоподібну форму. Їх передня і задня поверхня сходяться, утворюючи вільний гострий ріжучий край, пристосований до відкушування їжі від великого шматка. Ікло має на ріжучому краї посередині виступ, який надає коронці вигляду неправильного конусу. Ікла і різці завжди мають лише по одному кореню. Малі кутні зуби відзначаються наявністю на коронці жувальної поверхні з двома горбочками. Коренів найчастіше теж буває по одному (іноді корінь має на кінці розщеплення на дві частини), а зрідка буває і два кореня. Два великих кутніх зуби мають коронки з трьома, чотирма або п’ятьма горбочками. Нижні великі кутні зуби мають по два кореня - передній і задній, а верхні – по три кореня, один язиковий і два щічних. Що ж до зубів мудрості, то форма коронки і кількість коренів буває різна, що показує регресивний стан цих зубів, нахил їх до повного зникнення у людини. У дітей на 7-8 місяці життя з’являються непостійні, так звані молочні зуби, які починаючи з 6-7 років, замінюються постійними. Молочних зубів усього 20, по 10 у кожній щелепі і по 5 з кожного боку. Це два різці, одне ікло і два кутніх зуби. Коли молочний зуб росте, то коронка його натискує на ясна, які поступово атрофуються й руйнуються, і вона з’являється на поверхні ясен, тобто зуб прорізується. Найпершими прорізуються середні нижні різці, за ними – всі верхні, в 10-12 місяців є вже всі різці, а на кінець другого року життя є вже всі молочні зуби. Починаючи з 6 років, молочні зуби випадають і на їх місці виростають постійні зуби. Цей процес іде поступово, закінчується в 12-14 р. Лише зуби мудрості з’являються пізніше. Раніше за інші постійні зуби прорізуються перші великі кутні зуби нижні, а потім верхні. Постійні різці, ікла і малі кутні зуби прорізуються між 7-13 роками життя. Другі великі кутні зуби з’являються близько 13 р., а треті великі кутні – зуби мудрості – між 17-25 роками життя. Розвиток молочних зубів починається в кінці другого місяця внутріутробного життя. У цей час виникає епітеліальне вп’ячування, яке відділяє губи і щоки від ясен, утворюючи переддвер’я рота. Уздовж краю альвеолярних відростків щелеп утворюються потовщення ротового епітелію – щелепові або зубні валки. Незабаром уздовж зубного валка на його поверхні з’являється неглибока первісна зубна борозенка, яка утворюється через вростання смужки епітеліальних клітин зубного валка в підлягаючу мезенхіму на всьому протязі альвеолярних відростків. Ця врощена в глибину смужка епітеліальних клітин утворює зубну пластинку. На вільному краю зубної пластинки, з боку обернутого до губи, на місцях, що відповідають майбутнім зубам, утворюються випини епітелію у формі ковпачка чи бокала, що називаються емалевими органами. Вони з’єднані з зубною пластинкою звуженими частинами-перешийками. Перешийок поступово видовжується, звужується і зникає, а емалевий орган зовсім відокремлюється від зубної пластинки, утворюючи перший зачаток зуба. Емалевий орган складається з внутрішніх і зовнішніх шарів більш щільних епітеліальних клітин. Клітини внутрішнього шару називаються адамантобластями – утворювачами емалі, бо внаслідок їх секреції виникає емаль зубної коронки. Проти кожного емалевого органу, в мезенхімі з’являється ущільнене скупчення клітин, яке росте йому назустріч. Це зубний сосочок, з якого походять дентин і пульпа зуба. Емалевий орган поступово обростає сосочок у вигляді шапки. Клітини зубного сосочка, які прилягають до внутрішніх клітин емалевого органу – адамантобластів, поступово перетворюються на утворювачів дентину – одонтобластів. Із решти клітин сосочка, в яких з’являються судини і нерви, утворюється зубна пульпа. Постійні зуби розвиваються так само, як і молочні. Емалевий орган постійного зуба виникає із зубної пластинки поряд з відповідним молочним зубом з язикового боку від молочного, і спочатку вони лежать в одній спільній альвеолі. Пізніше альвеола поділяється кістковою перетинкою на дві частини. Коли настає час випадання молочного зуба, в його альвеолі з’являються остеокласти, які резорбують кісткову перетинку і корінь молочного зуба, а часом і частини коронки. Закладка постійного зуба починає посилено розвиватись, він вростає в комірку молочного зуба і, поступово виштовхуючи його, займає його місце. Зубна пластинка протягом розвитку зубних зачатків поступово зникає. М’яке піднебіння М’яке піднебіння (palatum molle) – це складка слизової оболонки, яка являє собою продовження слизової оболонки твердого піднебіння. У цій складці закладені м’язи, здатні його піднімати і розтягувати. М’яке піднебіння своїм вільним краєм звисає вниз над коренем язика і обмежовує згори і з боків зів – отвір, який сполучає ротову порожнину з порожниною глотки. М’яке піднебіння має посередині язичок (uvula), який звисає вниз. По баках є по дві складки. Які дугоподібно спускаються вниз. Передня складка доходить до кореня язика і називається передньою, або піднебінно-язиковою, дужкою, а задня поступово губиться на стінці глотки і називається задньою, або піднебінно-глотковою дужкою. Між передньою і задньою дужками з обох боків утворюється заглибина, в якій лежить піднебінний мигдалик. Піднебінні мигдалики (tonsillae, palatinae) являють собою скупчення лімфоїдної тканин у вигляді окремих лімфоїдних вузликів, у яких виробляються лімфоцити, один з видів білих кров’яних тілець. Лімфоцити здатні захоплювати і знищувати мертві клітини і різні сторонні тіла, в тому числі і бактерії. Отже, вони є важливими захисниками організму, розміщеними якраз там, де разом з їжею різні бактерії проходять з ротової порожнини у глибше розташовані частини травної трубки. Осідаючи на мигдаликах, бактерії знищуються їх лімфоцитами. У межах зіва є три мигдалики – один язиковий і два піднебінних. Інші мигдалики лежать в стінці глотки. Глотка (pharynx) має вигляд трубки, розташованої спереду від шийних хребців. Угорі глотка приєднана до кісток черепа, внизу на рівні шостого шийного хребця вона звужується і переходить у стравохід. Задня її стінка прилягає до хребців та глибоких м’язів шиї і відділяється від них шаром пухкої сполучної тканини, яка легко розтягується і тим дає змогу глотці рухатись відносно хребців при ковтанні і при закиданні голови назад. На передній стінці глотки є отвори, які сполучають її вгорі з носовою порожниною, нижче – з ротовою і ще нижче – з гортанною порожниною. Залежно від цього глотка поділяється на три частини – носову, ротову і гортанну. Носова частина глотки, або носоглотка, має 4 отвори – дві хоани, якими вона сполучається з носовою порожниною, і на латеральних стінках – два глоткових отвори слухової, або євстахієвої, труби, яка сполучає порожнину середнього вуха з глоткою. Носова частина глотки тягнеться від основи черепа до рівня м’якого піднебіння. Середня частина тягнеться звідси до входу в гортань на рівні третього шийного хребця і нижня частина – до шостого шийного хребця. Середня частина глотки – ротоглотка, - має тільки один отвір – зів. У нижній, гортанній, частині є отвір у передній стінці, який веде у гортань і називається входом до гортані. Нижньої стінки немає, і порожнина глотки переходить у порожнину стравоходу. Сама глотка на цьому переході звужена. Це вхід до стравоходу. В області глоткового отвору слухової труби є невеликий трубний мигдалик – парний, а непарний глотковий мигдалик міститься по середній лінії на верхньо-задній стінці носової частини глотки. Отже, всіх мигдаликів шість: один глотковий, два трубних, два піднебінних і один язиковий. Усі вони розташовані у вигляді видовженого кільця і дістали назву лімфоїдного кільця Пирогова, який їх докладно описав. Стінка глотки складається з 4 шарів: слизової оболонки – прямого продовження слизової оболонки ротової порожнини; фіброзної оболонки – пластинки фіброзної тканини, яка тут заміщує властиву більшій частині травної трубки пухку підслизову тканину (через це поверхня глотки гладенька і не має жодних складок); м’язової оболонки і сполучнотканинної оболонки, яка називається адвентицією. М’язова оболонка складається з трьох м’язів – кострикторів – верхнього, середнього і нижнього. Це стискачі глотки, які своїм скороченням натискують на грудку їжі, своїм скороченням натискують на групу їжі, що попадає сюди з ротової порожнини, і проштовхують її донизу в стравохід. Стравохід Стравохід (oesofagus) являє собою пряме продовження глотки і тягнеться від шостого шийного хребця через усю грудну порожнину, проходить крізь отвір діафрагми і закінчується на рівні 11 грудного хребця в черевній порожнині. З цього видно, що стравохід має три частини: коротеньку – шийну, довгу – грудну і знову коротеньку – черевну. На всьому протязі стравохід не йде вертикально, а має певні згини. У шийній частині він ухиляється трохи вліво, в грудній порожнині лягає спершу з правого боку від аорти, потім поступово переходить на її передню поверхню і перед проходженням крізь діафрагму міститься вже зліва від неї. Слизова оболонка стравоходу утворює високі поздовжні складки і вкрита багатошаровим плоским епітелієм. Складки слизової оболонки згладжуються під час проходження їжі. На поверхні слизової оболонки відкриваються отвори проток численних залоз стравоходу, розташованих у підслизовій тканині. М’язова оболонка складається з двох шарів – внутрішнього, з циркулярним ходом волокон, і зовнішнього – з поздовжніми волокнами. Адвентиція – сполучна тканина, - це трохи потовщений зовнішній перимізій м’язового шару. Шлунок Шлунок (ventriculus, paster). У черевній порожнині на рівні 11 грудного хребця стравохід раптово поширюється, утворюючи широкий мішок, здатний сприйняти і довгий час утримувати в собі значну кількість поживних речовин, поки тут відбуваються процеси перетравлювання. Місце, де починається шлунок, називається входом до шлунка. Поряд з ним, підіймаючись вище за нього до самої діафрагми, лежить верхня частина шлунка, що зветься його дном. Нижче від входу лежить найширша його частина – тіло шлунка. Тіло переходить через серединну лінію організму і, звужуючись, піднімається трохи догори, закінчуючись виходом з шлунка на рівні першого поперекового хребця. Вихід із шлунка називається воротарем (pylorus). Звужена частина шлунка перед воротарем називається пілоричною його частиною. Шлунок має передню і задню стінку і дві кривизни, де ці стінки переходять одна в одну. Верхня кривизна, вгнута і коротка, називається меншою кривизною шлунка (kurvatora minor), нижня, опукла, - більшою кривизною (curvatora major). Передня поверхня шлунка частково прилягає до нижньої поверхні печінки, більшою своєю частиною – до передньої стінки живота. Велика кривизна в середньому стоїть на 2-3 см вище пупка, на рівні третього поперекового хребця. Але положення її дуже міняється залежно від наповнення шлунка, віку людини, індивідуальних особливостей будови організму і від звичок людини. Слизова оболонка шлунка вкрита одношаровим циліндричним епітелієм і має на собі багато складок різного напряму і розмірів. Уся слизова оболонка заповнена (маро) мало розгалуженими трубчастими (залозами), протоки яких відкриваються в глибині численних ямочок, що є на всій поверхні слизової оболонки. В епітелії залоз є невеликі клітини, які називаються головними і виділяють фермент шлункового соку – пепсин, і обкладні клітини, більших розмірів, що беруть участь у виділенні соляної кислоти. Пепсин у присутності соляної кислоти перетравлює білки їжі. При відсутності соляної кислоти перетравлювання затримується, їжа розкладається, настають неприємні явища, - накопичення газів, відрижка тощо. Глибше знаходиться шар пухкої сполучної тканини, що називається підслизовою оболонкою шлунка. М’язова оболонка шлунка складається з трьох шарів. Поверхневий поздовжній і середній циркулярний – є продовженням таких самих шарів стравоходу. Шар, що прилягає до підслизової оболонки, складений з косих волокон, що йдуть від входу до шлунка косо і вниз, не доходячи до великої кривизни і до воротаря. Такий різноманітний напрям волокон забезпечує і різноманітні рухи в шлунку, які спричиняють досконалому перемішуванню їжі з шлунковим соком. Поздовжні м’язові волокна зібрані більше вздовж малої і великої кривизни шлунка, а циркулярний шар є по всій поверхні. Дійшовши до виходу з шлунка, він утворює значне потовщення у вигляді колового м’яза, який оточує вихід із шлунка. Своїм скороченням він закриває цей вихід і тому називається сфінктером воротаря, тобто його затягачем. Сфінктер воротаря піднімає над собою слизову оболонку, яка має вигляд колового валка. Цей валик називається пілоричною заслінкою. Зовнішня поверхня шлунка вкрита поверх м’язової оболонки серозною оболонкою, або очеревинною (peritonaeum). Серозна оболонка тонка, гладенька, прозора, крізь неї просвічується покритий нею орган. Вона складається з основної сполучнотканинної пластинки, вкритої на поверхні плоскими клітинами епітелію, що походять з мезодерми. Із підсерозних кровоносних капілярів через серозну оболонку виділяється незначна кількість серозної рідини, яка змочує поверхню органа, надаючи йому блискучого вигляду. Функція шлунка. Коли їжа попадає в шлунок, м’язи його починають скорочуватись, перемішуючи її з шлунковим соком, пересуваючи до пілоричної частини. На певній стадії травлення, залежно від характеру їжі, яка сюди надійшла, сфінктер воротаря рефлекторно розслаблюється і пропускає невелику порцію шлункового вмісту у дванадцятипалу кишку. Так поступово, певними порціями переходить в кишку весь вміст шлунка. Тонка кишка Тонка кишка (intestinum tenue) поділяється на три відділи. Від самого шлунка відходить дванадцятипала кишка, потім іде порожня і, нарешті, - клубова кишка. Стінка тонкої кишки складається із слизової оболонки, підслизової тканини, двошарової м’язової оболонки і серозної оболонки. Слизова оболонка тонкої кишки зібрана в циркулярні складки, що лежать у верхніх відділах одна біля одної. В міру наближення до кінця тонкої кишки складки робляться нижчими і лежать усе далі одна від одної. Це особливо помітно в клубовій кишці. Слизова оболонка вкрита особливими виростами, які називаються ворсинками [Дод. 3]. Вони густо лежать одна біля одної і можуть бути краще розглянуті під лупою. Для неозброєного ока вони мають вигляд загальної шорсткості, нагадуючи поверхню оксамиту. Ворсинки – це органи всмоктування перетравленої їжі. Кожна ворсинка складається із пухкої сполучнотканинної основи, в якій розгалужені кровоносні капіляри і проходить всередині початковий центральний лімфатичний канал. У венозні капіляри всмоктуються білки і вуглеводи, у лімфатичний канал – жири. У пухкій тканині є ще й гладенькі м’язові волокна, які, скорочуючись, сприяють відтіканню всмоктаної їжі з ворсинок у більші судини. Поверхня всієї слизової і самих ворсинок вкрита одношаровим циліндричним епітелієм з бокаловидними клітинками. Поміж ворсинками вся слизова оболонка має численні трубчасті залози, які виробляють кишковий сік, що закінчує перетравлювання поживних речовин. Крім того, в слизовій оболонці кишки є захисні пристосування, це поодинокі лімфоїдні вузли, розкидані по всій тонкій кишці, - невеличкі скупчення лімфоїдної тканини, в яких виробляються лімфоцити, що знищують бактерії. Існують і довгасті скупчення цих вузликів, довжиною 1-3 см. Їхня довжина збігається з довжиною кишки. Їх є всього 30-40 штук, і розташовані вони переважно в клубовій кишці, часом у невеликій кількості в порожній і ніколи не бувають у дванадцятипалій. Ці скупчення називаються пейєровими бляшками. М’язова оболонка тонкої кишки складається з поздовжнього зовнішнього шару і циркулярного внутрішнього. Серозна оболонка охоплює тонку кишку з усіх боків, крім дванадцятипалої кишки, яка вкрита серозною оболонкою тільки спереду. Дванадцятипала кишка (duedenum) відійшовши від шлунка на рівні першого поперекового хребця, йде спочатку горизонтально, потім згинається, переходячи у низхідну частину, що тягнеться до рівня третього поперекового хребця. Тут вона переходить у нижню горизонтальну частину. Піднімаючись трохи догори, кишка на рівні другого поперекового хребця робить новий вигин і переходить у порожню кишку. Циркулярні складки слизової оболонки дванадцятипалої кишки високі і густо розміщені одна коло одної. Крім циркулярних складок, на задній стінці низхідної частини кишки є одна поздовжня складка, утворена проходженням тут під слизовою оболонкою двох проток – печінки і підшлункової залози. Складка закінчується сосочком на поверхні якого і відкриваються ці протоки спільним отвором. Основною функцією дванадцятипалої кишки є перетравлювання їжі, хоч тут уже починається і всмоктування наявними в ній ворсинками. Жовч, яку печінка виділяє в дванадцятипалу кишку, допомагає перетравлювати жири, а сік підшлункової залози впливає і на білки, і на жири, і на вуглеводи. Головний фермент, який перетравлює білки, - це трипсиноген, який у кишці перетравлюється на трипсин. 2/5 частини решти тонкої кишки займає порожня кишка, а 3/5 клубова. Порожня кишка так називається тому, що на трупі вона найчастіше виявляється порожньою. ЇЇ вміст встигає перейти в клубову кишку, а з клубової часом і в товсту кишку. Порожня і клубова кишки, що підвішені до задньої черевної стінки складкою очеревини, яка називається оточиною або бритою, складаються в численні петлі, які займають серединне положення в черевній порожнині. Закінчується клубова кишка в заглибині крила правої клубової кістки, переходячи в товсту кишку. Товста кишка Товста кишка (intestinum ciassum) оточує всі петлі тонких кишок з боків і згори наче якимсь обідком і тому називається ще ободовою кишкою (colon). Починається вона в межах заглибини крила правої клубової кістки і йде вгору до самої печінки. В клубовій заглибині в неї впадає кінець тонкої кишки. Отвір, яким тонка кишка сполучається з товстою, обмежений згори і знизу високими складками слизової оболонки, які утворюють клубово-ободову, або баугінієву заслінку. В основі цієї заслінки є колові м’язові волокна, але справжнього сфінктера вони не утворюють, і отвір відкритий постійно, пропускаючи з тонкої кишки в товсту залишки неперетравленої їжі. Складки баугінієвої заслінки стуляються автоматично, коли на них натискує маса залишків їжі з боку товстої кишки. Чим більша ця маса. Тим щільніше вони стуляються і не пропускають її назад у тонку кишку. Частина ободової кишки, що лежить нижче від місця з’єднання тонкої кишки з товстою, називається сліпою кишкою (coecum). Сліпа кишка має довжину у середньому 7 см. З медіального боку її дна від неї відходить тоненький червоподібний виросток, або апендикс (appendix), довжиною 8-9 см, а діаметром не > 1см. Найчастіше він іде вниз і медіально, але може мати будь-який напрям по радіусах, які можна провести від точки його початку. Та частина ободової кишки, що піднімається догори, називається висхідною ободовою кишкою (colon ascendens). Вона доходить до лівої клубової заглибини і переходить безпосередньо в s-подібну сигмовидну кишку (colon sigmoideum), вигин якої нагадує часом вигин букви S. Вона займає всю клубову заглибину і частково розміщується в малому тазі. На рівні третього крижового хребця S-подібна кишка переходить у пряму (rectum), яка закінчується відхідником, що називається ще анальним отвором (anus). Стінка товстої кишки складається з таких самих оболонок, як і стінка тонкої, але має важливі особливості, що відрізняють її від тонкої кишки як зовні, так і з внутрішнього боку. Три особливості має товста кишка зовні. По-перше, поздовжній шар її м’язової оболонки не розташований рівномірно по всій стінці кишки, а зібраний у 3 пасма, що проходять на певній відстані одне від одного. Вони називаються м’язовими стрічками ободової кишки (tacnia coli). Переходячи на пряму кишку, ці стрічки поширюються, зближаються між собою і знову вкривають пряму кишку суцільним шаром. По-друге, оскільки м’язові стрічки коротші за кишку, вони збирають її на зразок кисета, і тому на поверхні кишки утворюються випини (haustra). Випини розділені між собою поперечними борознами, яким на слизовій оболонці відповідають півмісяцеві складки (plicae semilunares). По-третє, наявність жирових відростків (appendices epiploicae). Це часом досить довгі випини серозної оболонки, в яких міститься жир. В огрядних людей тут накопичується дуже багато жиру. Таких відростків на тонких кишках ніколи не буває. Слизова оболонка товстої кишки відрізняється насамперед відсутністю ворсинок. Тому вона має гладенький вигляд. Крім того, впадають в очі заглибини, що відповідають випинам на зовнішній поверхні кишки, розділені пів місяцевими складками, які йдуть не циркулярно, як складки тонкої кишки, а займають кожна приблизно третину внутрішньої поверхні між місцем проходження двох сусідніх м’язових стрічок. Епітелій, що вкриває слизову оболонку, одношаровий циліндричний, в ньому є велика кількість бокаловидних клітин, що зрозуміло, бо тут проходять більш густі, а вкінці і зовсім тверді маси. Маленьких трубчастих залоз багато. Що ж до захисних органів, то тут є в великій кількості окремі лімфоїдні вузлики, а пейєрових бляшок не буває. Пряма кишка Пряма кишка (rectum) лежить на передній поверхні крижової кістки і має вигин, який відповідає вигину цієї поверхні, і вигин, який відповідає положенню куприка, що обернений вперед. Над анусом на слизовій оболонці прямої кишки в складки у вигляді вертикальних валків – прямо кишкові колони. Між ними розташовані невеликі заглибини – пазухи, де можуть затримуватись сторонні тіла. Над вихідною частиною кишка поширена. Це поширення називається ампулою прямої кишки. Відхідникова * прямої кишки має два сфінктери – внутрішній і зовнішній. Внутрішній, збудований із гладенької мускулатури, є потовщенням циркулярного м’язового шару кишки. Він розташований трохи вище від зовнішнього сфінктера, який збудований з поперечносмугастої мускулатури і є сфінктером вольовим. З кишковим трактом, а саме з дванадцятипалою кишкою, зв’язані найбільші залози організму людини – печінка і підшлункова залоза. 2.5. Будова печінки, жовчного міхура і підшлункової залози Печінка Печінка (hepar) є найбільшою залозою людського організму, яка важить приблизно 1,5 кілограма [Дод. 4]. клітини її виділяють жовч. Печінка лежить під правою половиною купола діафрагми, переходить частково за середню лінію тіла, займаючи над шлунком невелику частину лівої половини купола діафрагми. Печінка має верхню, опуклу поверхню, що формою відповідає заглибленню купола діафрагми , і нижню, більш плоску поверхню, на якій є відбитки прилеглих до неї органів. У печінці розрізняють передній, гострий край, яким вона прилягає до передньої черевної стінки, і задній – тупий. Печінка вкрита серозною оболонкою, яка з неї переходить на діафрагму, утворюючи сагітальну серповидну зв’язку, якою печінка поділяється по своїй рівній поверхні на праву і ліву частки, з яких права значно більша. На нижній поверхні печінки йдуть у сагітальному напрямі дві поздовжні борозни або ями - права і ліва. Ліва сагітальна борозна тягнеться від переднього до заднього краю печінки. Вона вужча за праву, відповідає ходові серповидної зв’язки печінки і по нижній поверхні відділяє ліву частку печінки від правої . у передньому її відділі міститься кругла зв’язка печінки, яка є залишком зарослої пупкової вени зародка. В задній її частині є також залишок зародкової протоки. Паралельно до лівої сагітальної ями проходить дві значно ширші передня і задня праві сагітальні ями. У передній із них міститься прирощений до печінки жовчний міхур, і тому вона називається ямою жовчного міхура. Задня яма порожнистої вени містить в собі теж прирощену до печінки нижню порожнисту вену. Посередині печінки йде ще поперечна борозна, яка називається воротами печінки. Усі ці ями * серединну, довгасту, частину нижньої поверхні печінки, яка поперечною борозною поділяється на дві невеличкі частки. Передня називається квадратною часткою печінки, а задня – хвостатою часткою. У ворота печінки входить печінкова артерія і ворітна вена, які приносять кров до печінки, а виходить лише печінкова протока, яка виносить з печінки жовч. Крім цих великих судин, у печінку через ворота входять нерви і виходять лімфатичні судини. Печінкові ж вени виходять в ямі порожнистої вени і впадають відразу в неї там, де ця вена прирощена до поверхні ями. Жовчний міхур (vesica fellea), прикріплений до печінки пухкою сполучною тканиною і притиснений до неї серозною оболонкою печінки, має грушовидну форму. Широка його частина, що обернута вперед і виходить трохи за гострий передній край печінки, дно міхура, середня частина – тіло міхура, а звужена задня – його шийка. Шийка переходить у міхурову протоку, яка з’єднується з печінковою протокою, і вони разом утворюють жовчну протоку, яка йде вниз і відкривається у дванадцятипалу кишку, на задній поверхні її низхідної частини. Слизова оболонка жовчного міхура має сітку невисоких складок вкрита одношаровим циліндричним епітелієм. На слизовій оболонці міхурової протоки, починаючи від самої шийки, є велика спіральна складка – спіральна заслінка, в товщі якої закладені пучки м’язових волокон. Через їх рефлекторне скорочення течія жовчі може прискорюватись або сповільнюватись. Жовчний міхур має також м’язову оболонку, завдяки скороченням якої жовч може активно виділятися з міхура. Мікроскопічна бурова печінки. Печінка під серозною оболонкою вкрита тоненькою сполучнотканинною оболонкою, яка називається гліссоновою капсулою. Від цієї капсули всередину печінки вростає сполучна тканина, яка поділяє печінкову паренхіму (речовину печінки) на однакові часточки по 1 – 1 Ѕ мм розміром, що ледве помітні для неозброєного ока. Вони тісно прилягають одна до одної, і тому печінка здається вся однорідною. Сполучна тканина між часточками у людини мало розвинена і часточка слабо відокремлені одна від одної. Вона значно більше розвинена в деяких тварин, наприклад у свині. Часточки мають вигляд чотиригранних призм. У центрі кожної часточки проходить центральна вена. Печінкові клітини, які складають часточку, розташовані рядами в радіальному напрямі від центральної вени до периферії (часточки, утворюючи так звані печінкові балки. Ворітна вена і печінкова артерія розгалужуються в печінці на дрібніші судини; найменші з них проходять в між часточковій сполучній тканині і називаються міжчасточковими артеріями і венами. Їх гілочки заходять у часточку і розділяються в ній на капіляри, які тут об’єднуються – і кров венозна й артеріальна змішуються. Поживні речовини приносяться в печінку як артерією, так і веною, але артерія. Крім того, приносить у печінку необхідний кожному органові кисень. Внутрішньо часточкові капіляри вливаються в центральну вену, де й починається відтікання крові з печінки. Центральні вени, вийшовши з часточки, збираються поступово в усе більші судини, утворюючи, нарешті, печінкові вени, які впадають найчастіше в кількості двох або трьох у нижню порожнисту вену. Печінка являє собою єдиний орган в усьому організмі, в який входить вена і розділяється там на капіляри, а потім знову збирається у вени. Такі капілярні сітки, що займають незвичайне положення між двома венами (тут ворітна вена і печінкові вени) або двома артеріями (як це буває в нирках), називаються чудесними сітками. Венозна кров ворітної вени приносить у печінку поживні речовини, всмоктані в кишках, які в ній зазнають дальшої переробки. З вуглеводів у печінці синтезується тваринний цукор глікоген, який відкладається у протоплазмі печінкових клітин і споживається організмом в міру потреби. Дуже важливу роль відіграє печінка в білковому обміні організму. В кишковому тракті білок розщеплюється до АК (амінокислот). У печінці частина АК дезамінується тобто від них відщеплюється шкідливий аміак (NH3) і виводиться із організму нирками. Амінокислоти без аміаку залишаються в клітинах печінки і перетравлюються на глюкозу. В цьому полягає антитоксична роль печінки. Функція печінки полягає ще в секреції жовчі, яка бере участь в перетравленні жирів у кишковому тракті. Жовч, виділена клітинами, попадає в жовчні капіляри, які містяться між стінками двох тісно прилеглих між собою клітин. Жовчні капіляри об’єднуються в усе більші протоки і, нарешті, у велику печінкову протоку, яка виходить з воріт печінки. Жовч виділяється весь час, але частина її зразу проходить з печінкової протоки в жовчну і в дванадцятипалу кишку, а частина попадає в жовчний міхур, де залишається до моменту, коли в організм надходить велика кількість жирів. Спіральна заслінка міхурової протоки не перешкоджає рухові жовчі в міхур. У зворотному ж напрямі жовч проходить під впливом тиску скорочуваних м’язів жовчного міхура. В самому кінці жовчної протоки біля сосочка дванадцятипалої кишки є сфінктер, яким теж регулюється подача жовчі в кишку.
1 2 3 4 5 Категория: Медицина та здоров'я \| Добавил: Aspirant (26.05.2014)
Просмотров: 866 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: