Реферат на тему: Сучасні аспекти лімбічної системи - Медицина та здоров'я - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Сучасні аспекти лімбічної системи. Функції та загальні принципи будови нервової системи. Нейрон - структурна та функціональна одиниця ЦНС. Рефлекторна діяльність ЦНС. Рефлекс, види. Рефлекторна дуга її складові. Нервовий центр, властивості (швидке стомлення, однобічність проведення збудження, іррадіація збудження, трансформація ритму збудження, затримка проведення збудження, сумація збудження, післядія, тонус, висока чутливість до деяких хімічних сполук ). Роль ЦНС в iнтегративнiй i пристосувальний діяльності організму. Гальмування в ЦНС як активний процес і одна із форм відповіді на подразнення. Види гальмування: пресинаптичне, постсинаптичне, механізм їх виникнення. Взаємодія між процесами збудження i гальмування, їх корекція з допомогою фармакологічних засобів. Спинний мозок. Сегментарна будова. Біла та сіра речовина. Передні та задні корінці. Роль спинного мозку в регуляції соматичних і вегетативних функцій. Спинномозкові нерви i сплетення, їх функціональне значення. Головний мозок. Загальний план будови, відділи, сіра i бiла речовина. Задній мозок (довгастий мозок і міст). Будова. Рефлекторна діяльність. Провідна функція довгастого мозку та моста. Уявлення про стовбурові нервові центри як місце дії лікарських засобів. Мозочок. Топографія, загальний план будови, участь у корекції рухових реакцій організму. Чутливість до певних хімічних сполук. Середній мозок. Топографія, будова, функції. Значення у підтриманні рівноваги тіла, регуляції м’язового тонусу. Проміжний мозок. Топографія, мікроструктура, функції. Таламус, функції Значення ядер таламуса у формуванні больових відчуттів і у попередній обробки сенсорної інформації. Гіпоталамус. Топографія, мікроструктура, функції. Участь гіпоталамуса у формуванні мотивацій i емоцій, стресових реакцій і в управлінні гомеостатичними процесами. Лiмбiчна система. Топографія, загальний план будови, функції. Роль лiмбiчної системи у формуванні емоцій, мотивацій, пам’яті, координації вегетативних та соматичних рефлексів. Ретикулярна формація. Топографія, загальний план будови, функції. Значення ретикулярної формації у регуляції вегетативних функцій, переробки сенсорної інформації, у процесах сну i неспання та формуванні цілісної діяльності організму. Базальні ядра. Роль у формуванні тонусу м’язів та складних рухових актів, в організації і реалізації рухових програм. 1.Через нервову систему замикаються всі рефлекси: виділення слини при подразненні рецепторів рота їжею, відсмикування руки при опіку. 2. Нервова система регулює роботу різних органів – прискорює чи сповільнює ритм серцевих скорочень, змінює дихання. 3. Нервова система погоджує між собою діяльність різних органів і систем органів: під час бігу поряд з скороченням скелетних м’язів посилюється робота серця, прискорюється рух крові, особливо до працюючих м’язів, поглиблюється і прискорюється дихання, збільшується тепловіддача, гальмується робота травного тракту. 4. НЕРВОВА СИСТЕМА забезпечує зв’язок організму з навколишнім середовищем і здійснює пристосування організму до змінних умов цього середовища. 5. НЕРВОВА СИСТЕМА забезпечує діяльність людини не тільки як біологічної, але й соціальної істоти – суспільно-корисної особистості. Структурною одиницею нервової тканини і нервової системи є нервова клітина – нейрон. Нейрон складається з: 1.Тіла. 2.Відростків. Тіло має оболонку, ядро з ядерцем, цитоплазму з усіма органелами, які забезпечують функціональну діяльність. Відростки: а) дендрити – короткі і галузисті; б) аксони – довгі, галузяться на кінцях, завдовжки 1 м, зверху вкриті білою жироподібною мієліновою оболонкою, що має перехвати Ранв’є, які прискорюють передачу нервових імпульсів. Аксон – нервове волокно – нейрит. Вся нервова система являє собою сукупність нейронів, які контактують один з одним за допомогою синапсів. Синапс – щілиноподібний контакт аксона нейрона з будь-якою ділянкою іншого нейрона, або м’язовою чи секреторною клітиною. Передача збудження в синапсі відбувається за допомогою хімічних речовин – медіаторів, які містяться в пухирцях. В процесі збудження та передачі імпульсів, велику роль відіграють іони Са, К, Na. Через синапси нервові імпульси проходять тільки в одному напрямку, збудження надто малої сили не пройде через синапс. У синапсі збудження накопичується, сумується і тільки тоді, коли воно досягне певної величини – синапс його пропустить. (Розумова діяльність залежить від кількості синапсів). За структурою і функцією розрізняють нейрони: 1.Аферентні (чутливі) несуть інформацію у ЦНС. 2.Еферентні (рухові) посилають нервові імпульси до робочих органів. 3.Вставні (проміжні) передають інформацію від одного нейрона до іншого, здійснюючи попередній аналіз, складають основну масу ЦНС. Нерви та нервові вузли. Пучки нервових волокон (нерви) зв’язують відділи головного і спинного мозку з іншими і виконують провідникову функцію – ними передаються нервові імпульси. Нерви поділяються на: 1.Черепно-мозкові – 12 пар. 2.Спинномозкові – 31 пара. За допомогою нервів та їх розгалужень здійснюється зв’язок ЦНС з органами і всі системи органів об’єднуються в єдине ціле – здійснюється цілісність організму. Нерви в залежності від складу їхніх волокон поділяються на: 1.Чутливі – вміщують доцентрові волокна. 2.Рухові – складаються з відцентрових волокон. 3.Змішані – мають обидва види нервових волокон. Багато нервів і їх розгалужень на периферії окрім нервових волокон мають нервові вузли (ганглії), які складаються з нейронів, відростки яких входять до складу нервів. Вся робота нервової системи по регуляції діяльності організму здійснюється за допомогою рефлексів. У нервовій системі виділяють ЦНС (головний і спинний мозок), ПНС (12 пар черепномозкових нервів і 31 пара спинномозкових нервів). Функціонально ПНС поділяється на соматичну, яка іннервує скелетні м’язи та органи чуття, та вегетативну (автономну), яка іннервує внутрішні органи. Соматична підпорядковується вищими кірковими нервовими центрами, а тому більше ніж інші відділи нервової системи контролюється свідомістю. Забезпечує зв’язок ЦНС зі шкірою, м’язами, сухожиллями і зв’язками суглобів; з навколишнім середовищем завдяки шкірній та м’язовій чутливості. Вегетативна нервова система. Автономно її називають через певну самостійність. Вона керує обміном речовин, диханням, кровообігом, виділенням, розмноженням, підтриманням сталої температури тіла. У цій системі є наявність двох досить самостійних відділів: симпатичного та парасимпатичного. Симпатична бере початок у середній частині спинного мозку. Парасимпатична утворена нервами тіла яких знаходяться в середньому і довгастому мозку та в 2-4 сегментах крижового відділу спинного мозку. Симпатичний відділ збільшує ритм і силу скорочень серця, розширює судини серця, звужує судини шкіри, органів черевної порожнини, підвищує артеріальний тиск, обмін речовин, розширює зіницю ока, зменшує виділення слини і травного соку, уповільнює перистальтику кишок, розширює бронхи, збільшує легеневу вентиляцію. Парасимпатичний відділ уповільнює ритм і зменшує силу скорочень серця, розширює судини і знижує тиск у них, звужує судини серця, бронхи, звужує зіницю ока, збільшує виділення слини, травного соку, підсилює перистальтику кишок. Основна функція автономної Н.С.: забезпечувати сталість внутрішнього середовища організму (гомеостаз), забезпечують регуляцію всіх фізіологічних функцій організму і пристосування діяльності окремих органів і систем до його потреб. Рефлекторними процесами підтримується сталість внутрішнього середовища організму (гомеостаз). Рефлекс – це реакція організму на будь-яке подразнення, яка здійснюється за участю нервової системи. Поняття рефлекс було введено французьким вченим Декартом 300 років тому, Сєченов і Павлов вивчаючи НЕРВОВА СИСТЕМА встановили, що її відповіді на різні подразники здійснюються за рефлекторним принципом. В основі будь-якого рефлексу лежить рефлекторна дуга. Павлов поділив усі рефлекси людини на безумовні і умовні. Безумовні \| Умовні Вроджені, спадкові. Універсальні. Характерні для всіх особин одного виду. Рефлекторні дуги замикаються на рівні спинного мозку та стовбура головного мозку. Здійснюється через рефлекторну дугу. Стійкі, зберігаються протягом усього життя. Завдяки їм зберігається цілісність організму, підтримується сталість внутрішнього середовища, відбувається розмноження, є основою для утворення умовних рефлексів. \| Набуті в процесі життя. Індивідуальні, утворені в результаті власного досвіду кожної людини. Рефлекторні дуги замикаються на рівні кори великих півкуль і підкірки. Здійснюються через функціональні тимчасові зв’язки. Мінливі, постійно утворюються і згасають. Завдяки їм організм більш тонко пристосовується до конкретних умов існування. Безумовні рефлекси поділяються на: 1. Орієнтувальні; 2. Захисні; 3 Травні; 4 Статеві. Умовні рефлекси виникають в процесі життя на основі безумовних. Для їх утворення необхідна сукупність певних чинників: 1.Передувати безумовному подразнику повинен байдужий (умовний). 2.Умовний подразник має бути слабкішим за безумовний. 3.Між умовним та безумовним подразниками інтервал часу має бути незначним. 4.Необхідне періодичне повторення дії закріплення умовного рефлексу. Тобто умовний подразник має бути підкріплений безумовним. Рефлекторна дуга – шлях рефлексу. Будова: І. Рецептори органів чуття сприймають подразнення і перетворюють їх на нервовий імпульс, який далі поширюється по структурах рефлекторної дуги. Рецептори – спеціалізовані клітини, або кінцеві структури чутливих нервових клітин. За розташуванням поділяються на: зовнішні (шкіри, ока, вуха), внутрішні (внутрішніх органів та опорно-рухової системи). За характером подразнень: 1. фоторецептори, 2. механорецептори, 3. хеморецептори, 4. терморецептори. ІІ. Нервовий імпульс по доцентровому шляху (чутливому – аферентному) несе інформацію до ЦНС, де відбувається передача імпульсу з чутливого на руховий нейрон. ІІІ. В ЦНС інформація отримується, обробляється і передається на руховий шлях. ІV. По руховому шляху (відцентровому – еферентному) імпульс іде до робочого органа (ефектор). V. Робочим органом може бути скелетні та гладкі м’язи, залози, серце. Основна частина рефлекторних дуг в організмі людини складається з трьох нейронів, деякі з двох нейронів (колінний, ахіллів рефлекси). Час рефлексу залежить від складності рефлекторної дуги, сили подразнення та рівня збудливості. У прогресивному розвитку тваринних організмів відбувалися два взаємно про-тилежних процеси: диференціація, пов'я-зана з розділенням функцій тканин і ор-ганів, та інтеграція, яка забезпечувала ці-лісність організму, сталість його внутріш-нього середовища. Результатом інтеграції виявилася нервова система, яка регулює роботу всіх органів і систем, налагоджує між ними певні функціональні взаємо-зв'язки. Специфічні властивості нервової тка-нини полягають у здатності сприймати різноманітну інформацію із зовнішнього або внутрішнього середовища, передавати отримані імпульси і відповідним чином відповідати на них. Структурно-функціональною одиницею нервової системи є різної форми нервова клітина — неврон (neuron), яка має відро-стки двох видів: дендрити (часто їх буває значна кількість) — коротші, через які надходить нервовий імпульс до тіла нев-рона, і аксон (нейрит) — звичайно дов-гий, одиничний, який несе нервовий імпульс від тіла неврона. Аксони іноді вкриті мієліновими обо-лонками, іноді цих оболонок немає (во-локна автономної нервової системи). Щодо функціонального значення та дея-ких морфологічних особливостей неврони можуть бути розподілені на чутливі (афе-рентні), рухові (еферентні), автономні (ру-хові, секреторні), вставні, асоціативні та ін. Чутливі (аферентні) неврони сприй-мають нервові імпульси із внутрішнього та зовнішнього середовища через чутливі нервові закінчення (рецептори) й дендри-ти. Це часто псевдоуніполярні неврони, відростки яких відходять від тіла неврона одним стовбуром, а потім роздвоюють-ся. Рухові (еферентні) неврони, на відміну від аферентних, отримують нервове збуд-ження внаслідок імпульсів, які виникли в інших невронах, і передаються через особ-ливі утвори (синапси) на дендрити (рідше на тіло) рухового неврона. Синапси ма-ють різну структуру, але всі вони забезпе-чують тільки односторонню провідність імпульсу. Через аксон рухового неврона збудження досягає іннервованого органа, де через рухові закінчення забезпечує пев-ний (руховий, секреторний) ефект. Ці нев-рони найчастіше є мультиполярними — мають різкі контури й значну кількість дендритів, що розгалужуються. Асоціативні неврони забезпечують нер-вовий зв'язок між різними (прилеглими або розташованими поряд) групами нерво-вих клітин. Ці неврони (вони містяться переважно в корі головного мозку) ма-ють різноманітну форму. Дендрити і аксони називають нервови-ми волокнами. У всіх органах і тканинах нервові волокна утворюють чутливі та рухові нервові закінчення. Чутливі нер-вові закінчення, або рецептори, сприйма-ють подразнення із зовнішнього або внут-рішнього середовища і перетворюють енергію подразників (механічних, хімічних, термічних, світлових, звукових тощо) на нервовий імпульс, який передається чут-ливими волокнами до центральної нерво-вої системи. Рухові нервові закінчення передають імпульси з нервового волокна на іннервований орган. Сукупність функціонально пов'язаних між собою невронів з їхніми відростками та нервовими закінченнями створює не-рвову систему. Скупчення тіл нервових клітин утворює сіру речовину (substantia grisеa), а їхніх відростків — білу речови-ну (substantia alba) центральної нерво-вої системи. Сукупність нервових клітин, розташо-ваних поза центральною нервовою систе-мою, має назву нервового вузла (ganglion) (спинномозкові вузли, вузли автономних сплетень тощо). Об'єднання нервових волокон у вигляді стовбура називається нервом (nеrvus). Розрізняють чутливі, рухові, автономні та змішані нерви. В основі функцій нервової системи є рефлекс, морфологічну основу якого становить рефлекторна дуга. У найпрос-тішому вигляді ця дуга складається з двох-трьох невронів: того, що приносить імпульс, або чутливого, й того, що виносить, або рухового, і часто вставного. Складніша дуга охоплює багато невронів. Усі життєві прояви в організмі — чи то простий або складний м'язовий рух, робота травних залоз, обмін речовин то-що — здійснюються за участю нервової си-стеми у вигляді нервово-рефлекторного процесу. Найглибше дослідили рефлекторну функцію нервової системи І. П. Павлов і його послідовники. Пізніше було вста-новлено рефлекторну регулюючу роль ви-щих відділів головного мозку у функціях внутрішніх органів, а також нервові про-цеси, пов'язані із зворотною аферентацією, тобто передаванням сигналів від робочо-го органа до нервових клітин. До складу центральної нервової системи (systema nervosum centrale) людини належить спинний мозок, який багато в чому зберіг давню примітивну структуру, і головний, що генетично виник пізніше й зазнав під час еволюції низку складних перетворень. Кора великого мозку Кора великого мозку (cortex cerebri) є найважливішою частиною центральної нервової системи як орган вищого нервового аналізу й синте-зу, пов'язаний з формуванням умовноре-флекторних зв'язків та індивідуального досвіду. У людини, на відміну від тварин, функція кори великого мозку визначає також символічні форми спілкування, най-вищим проявом якого є виразна мова, тісно пов'язана з абстрактним мисленням. Кора великого мозку вкриває білу ре-човину півкуль. Загальна площа кори ве-ликого мозку людини становить у серед-ньому близько 22 000 мм, товщина її на більшості площі — 1,3 - 4,5 мм і лише в прицентральній часточці досягає 10 мм. До складу кори належать тіла дуже ве-ликої кількості нейроцитів, закладених у нейроглії. Залежно від типу та розташу-вання нервових клітин кору великого моз-ку можна поділити на шість пластинок (шарів): І — молекулярну (lam. molecularis); II — зовнішню зернисту (lam. granularis externa); III — зовнішню піра-мідну (lam. pyramidalis externa); IV — внутрішню зернисту (lamina granularis interna); V — внутрішню пірамідну (lam. pyramidalis interna); VI — багатоформну (lam. multiformis). Цитоархітектоніка різних відділів кори великого мозку різноманітна (вперше це довів київський анатом В.О. Бец, 1874). У корі великого мозку розрізняють близь-ко 200 полів, кожне з яких має свої струк-турні особливості. Центри. Стосовно локалізації центрів кори великого мозку довгий час існувало дві теорії. Згідно з першою певна, чітко обмежена ділянка кори, або центр, відпові-дає лише певній функції на периферії (те-орія вузького локалізму). Друга теорія — наявність обмежених центрів, різних за своєю функцією, не визнає, а всю кору розглядає порівняно рівнозначною (тео-рія еквіпотенціалізму). І.П. Павлов довів, що кожен кірковий центр не є чітко обмеженим, а містить ядро й розсіяну час-тину, причому розсіяні елементи розташо-вані не лише поблизу ядра, а й вдалині від нього (теорія ядра і розсіяних еле-ментів). Нижче подано деякі найваж-ливіші нервові центри (ядра), розташовані в корі великого мозку. Передцентральна звивина (gyms precentralis) і прицентральна часточка (lobulus paracentralis) лобової частки становлять руховий центр кори і є аналізатором кінестезичних імпульсів, які над-ходять від посмугованих м'язів, суглобів, су-хожилків. Тут замикаються рухові умовні рефлекси. У верхній ділянці передцентральної звивини розташовані клітинні групи, що належать до м'язів нижніх кінцівок, ниж-че — верхніх кінцівок, ще нижче — неврони, пов'язані з іннервацією м'язів голови. Оскільки нервові шляхи перехрещуються, праві рухові центри кори пов'язані з мус-кулатурою лівої сторони тіла і навпаки. У задній частині середньої лобової звивини міститься центр узгодженого руху голови й очей (окоруховий, блоковий, відвідний і додатковий нерви). У лівій (у лівшів у правій) нижній тім'яній часточці розташований центр, який координує ці-леспрямовані рухи. Він функціонує за ти-пом тимчасових зв'язків, які виникають протягом індивідуального життя, тобто умовних рефлексів. У разі ушкодження цього центру елементи довільних рухів зберігаються, але порушуються цілеспря-мовані дії (апраксія). Вважають, що локалізація статичного аналізатора (центр збереження рівнова-ги і положення тіла в просторі) — кора верхньої та середньої скроневих звивин. Ушкодження цього центру призводить до атаксії (розладу координації рухів). Центр слуху розташований у корі верх-ньої скроневої звивини, на боці, обернено-му до острівця. Двосто-роннє ураження центру призводить до повної кіркової глухоти. У gyrus parahippocampalis та ділянці її гачка містяться центри нюхового та сма-кового аналізаторів. Кіркові центри слу-ху, нюху й смаку кожної півкулі мають зв'язок з відповідними рецепторами обох (правої та лівої) половин голови. Кіркове ядро аналізатора зору розта-шоване по обидва боки шпорної борозни (поля 17, 18, 19). Зоровий центр кожної півкулі зв'язаний із зовнішньою полови-ною сітківки свого боку і з присередньою її половиною протилежного. У ділянці клина (cuneus) містяться центри зорової пам'яті й зорової орієнтації. У зацентральній звивині (тім'яна част-ка) локалізується ядро шкір-ного аналізатора (больова, тактильна, тем-пературна чутливість), причому проекція нервових елементів кори на периферію аналогічна проекції їх на передцентральній звивині. Кірковий кінець рухового аналізато-ра виразної усної мови міститься зліва у задній третині нижньої лобової звивини. У разі ушкодження цієї зони людина втрачає здатність вимов-ляти слова (рухова афазія), хоч довільні скорочення відповідних м'язів або їх груп можливі. Кіркове ядро слухового аналізатора усної мови розташоване в глибині задньої ділянки верхньої скроневої звивини. Якщо уражено цей центр, то виникає сенсорна афазія (людина чує слова, але не розуміє їхнього значення). Ядро рухового аналізатора письмової мови локалізується в задній ділянці се-редньої лобової звивини і в нижньотім'яній ділянці. При ушкодженні цього центра всі рухи, зв'язані з письмом, зберігаються, але втрачається здатність писати літери та інші письмові знаки (агра-фія). Ядро зорового аналізатора письмової мови, пов'язане із загальним центром ана-лізатора зору, міститься в gyrus angularis нижньої тім'яної часточки зліва. Керує процесом читання. Порушен-ня його функції не призводить до втрати зору, але людина перестає читати й розу-міти написане (алексія). У процесі еволюції людини відбулося чітке перегрупування темпів розвитку окремих кіркових зон великого мозку, що виявилося у прискоренні росту відділів, які здійснюють організовані форми раціональної поведінки та маніпулювання пред-метами. Удосконалились також транскортикальні зв'язки. Кіркові центри, що координують взає-модію автономного відділу периферичної частини нервової системи та загальної нер-вової системи, зосереджені в нижніх від-ділах передцентральної й лобових звивин. Сюди надходять доцентрові імпульси від внутрішніх органів, судин, гладкої мускулатури і виходять відцентрові імпульси до основних (підкіркових) ядер і до ядер гіпоталамуса. Усе викладене вище дає підстави роз-глядати кору великого мозку як сигналі-заційне табло, куди надходять сигнали із зовнішнього та внутрішнього середовищ і звідки відцентрове йдуть нервові імпуль-си. Цю систему аналізаторів називають першою сигнальною системою; її мають усі тварини і, зокрема, людина (І.П. Пав-лов). Крім першої в еволюції людини виник-ла друга сигнальна система, пов'язана з трудовою діяльністю і мовленням. В ос-нові формування цієї системи покладено свідомі дії та абстрактне мислення, яке передається словами (усна мова, письмо тощо) й образами (образотворче мисте-цтво). Усе це досягається через встановлення тимчасових зв'язків між певними сигналами (зоровими, слуховими, тактиль-ними тощо) і руховими центрами м'язів рук, язика, гортані, лиця тощо. Центри цієї системи розташовані переважно у філогенетичне нових ділянках кори ве-ликого мозку: нижньо-тім'яно-скронева ділянка і задньонижньолобова ділянка. Лімбічна гіпотеза була підтверджена радянськими нейрофізіологами: Н.А. Рожанським, П.К. Анохіним, П.В. Сімоновим. Лімбічні утворення вони пов’язують із розвитком емоцій, завдяки яким відбувається перехід активного характеру поведінки тварин на якісно новий рівень. Мозок, таким чином, набув спроможності використовувати суб'єктивні переживання власного стану як спонуки до певноъ поведінки. Зараз, за словами Ф.П. Вєдяєва і Т.М. Воробйової, цілком “очевидно, що така складніша функція головного мозку, як емоційна поведінка, обумовлена функціональним становищем філогенетично давніх формацій мозку, об’єднаних за теперішнього часу в лімбічну систему” [40]. Однак необхідно зазначити, що до цього часу психофізіологам не вдалося прийти до єдиної думки щодо того, яка структура мозку відповідає виключно за страх. Так, наприклад, В.П. Сімонов схиляється до думки про існування загальних центрів для страху та гніву [41]. Кидається в очі, що багато вчених-фізіологів не розрізняють поняття страху і тривоги. Тому не можна обійти увагою питання про зміст понять страху і тривоги (невпевненості, занепокоєння). І в стресі, і в тривозі є спільний емоційний компонент у вигляді почуття хвилювання чи занепокоєності, тобто у двох поняттях відображені сприйняття погрози чи відсутність почуття безпеки. Традиція спільного розгляду страху і тривоги закріпилася у психології, починаючи з З. Фрейда, який поєднував їх в одному терміні - “anxiety”. У психоаналітичній літературі проблема емоцій розглядається через поняття “афекту”. Джерелами афектів є біологічні потяги, вмістилище яких було назване “Воно” – несвідоме. Контакти людини із зовнішнім світом призводять до виникнення механізмів, які обмежують емоційні реакції та надають їм завершеної форми, що в окремих випадках спричиняє до витіснення деяких емоцій зі свідомості. Процес витіснення відбувається завдяки виникненню “anxiety”, у результаті чого порушується зв'язок деяких емоційних процесів з іншими сферами особистості, що іноді викликає психологічні розлади.
1 2 3 4 5 Категория: Медицина та здоров'я \| Добавил: Aspirant (03.06.2014)
Просмотров: 633 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: