Меню сайта
Категории раздела
Друзья сайта
Статистика
Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Главная » Статьи » Реферати » Макроекономіка |
Реферат на тему: Соціально-економічне районування
Реферат на тему: Соціально-економічне районування. На основі локальних особливостей традиційної, матеріальної і духовної культури та побуту народу визначаються певні антропологічні групи й історико – етнографічні зони чи регіони території його розселення. Локальні відмінності й різновиди традиційної культури характерні для всіх відносно великих народів, що займають значну територію. Походження етнографічних груп у складі народності чи нації різне. Часто це нащадки колишніх племен, котрі злилися у народність зберігши певні особливості побуту, матеріальної і традиційної духовної культури, мови тощо. Етнографічна група може утворитися і внаслідок асиміляції в складі народності або нації будь-якої групи інонаціонального населення чи й цілих народностей. Певні локальні особливості побуту, господарського і культурного укладу окремих частин етносу складалися залежно від природних умов, географічного походження, стисків й інтенсивності культурно-побутових зв’язків з іншими етносами, на основі особливостей соціального становища певних груп населення, переселень, змішувань населення внаслідок міграційних процесів. Етнографічна група не завжди усвідомлюється її членами, тобто не володіє самосвідомістю. Такі спільності визначаються здебільшого шляхом етнографічних досліджень на основі певних однотипних реалій традиційно-побутової матеріальної і духовної культури. Етнографічна група не є також стійкою формою етнічної спільності людей. У процесі консолідації нації стираються, нівелюються локальні особливості традиційно-побутової культури, змінюються межі території, їх побутування. Ще на початку нашого століття етнографічні групи у складі різних народів були набагато виразнішими. Отже, етнографічна група є частина народу, етносу визначається певними локальними особливостями традиційно-побутової культури, місцевого діалекту нерідко вони мають свої локальні назви, етніконіми і самоназви. Але визначальні для етнографічної групи – етнокультурна спільність з усім народом, до якої вона належить. Історико-етнографічні регіони чи зони у рамках етносу часто збігаються з територією, заселеного представниками певних етнографічних груп. Але ними визначаються також і ширші у просторовому плані внутріетнічні історико-культурні спільності, що можуть охоплювати й кілька суміжних етнографічних груп. Етнографічна зона як певний історико-культурний ареал характеризується більш загальною, ніж етнографічна група, спільністю і однотипністю рис традиційної матеріальної духовної культури, зумовленими значною мірою однаковим природним середовищем, однотипними умовами економічного розвитку, заселення, колонізації краю. Традиційно-культурні спільності етнографічних регіонів також змінні в просторі і часі. Вони звичайно не усвідомлюються самими носіями регіональних особливостей. Процес районування України включає кілька етапів. Перший /6-10 ст./ - це формування переважно племінних утворень, зафіксованих у самоназвах населення: поляни, сіверяни, древ’яни, білі хорвати, дуліби, уличі, тиверці. ІІ етап /10-14 ст./ характеризувався дробленням давньоруської держави на окремі землі і королівства. Основною одиницею районування стала земля – територіальне монопольне утворення, яке спочатку підлягало центральній владі, а потім, зі здобуттям “княжого столу” поступово ставало незалежним. Основними з таких земель були Київщина, певною мірою Переяславщина, а також Чернігівщина, а також Чернігівщина, Сіверщина, Галицька земля, Холмщина, Поділля, Волинь, Прикарпатська Русь, Брацлавщина. Через слабку ізольованість земель на цьому етапі формування регіональної своєрідності культури їхнього населення було не особливо визначеним, хоча процес районування в цілому йшов. Він помітно посилюється на 3 етапі / 15-19ст./ у зв’язку з колонізацією окремих земель України сусідніми державами: Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною, Австрією, Румунією, Туреччиною, Росією, Чехо-Словаччиною. Ця колонізація, територіально роз’єднуючи український народ, стримувала його етнокультурну консолідацію, поглиблюючи водночас культури. Адже кожна держава, що захопила певну землю України, вирізнялася і політичним устроєм, і соціально-економічним розвитком, і конфесійною ситуацією. Усю систему регіонального членування України можна найзагальніше подати у такому вигляді: історико-етнографічні області /суперрегіони/ , які в свою чергу включали історико-етнографічні регіони, ті – історичні зони, на терені яких не рідко формувалися етнографічні регіони. Первісною одиницею цих формувань, безперечно, була “земля”. Одним із перших , хто спробував зрозуміти регіональне багатоманітне України і, отже, загальну специфіку української культури, був французький топограф Г.Левашер де Боплан. Ін виділяв в Україні 17ст. 8 регіонів: Волинь, Поділля, Покуття, Брацлавщину, Київщину, Сіверщину, Чернігівщину та Угорську Русь. Більш демолізовану картину етнорегіонального розвитку України подав у першій половині 19ст. лінгвіст П.Сілецький-Когенко: Січ Запорізька /”головне місцеперебування колишніх запорізьких козаків на островах Дніпра нижче порогів”/, Покуття /”обл. Буковини”/, Полісся /”Чорноросія”/, Литва /”частина Малоросії від Десни до Смоленської губернії та Білорусії - землі колись підвладні Великому князівству Литовському”/ та Цісарщини /обл. ”колишньої Германо-Римської імперії, а тепер Австрії”/, яка включає Галичину та Людоморію. Дещо інші варіанти висували дослідники на початку нашого століття. На прикладі Н.Сумцов виділяв такі регіони: Слобожанщину, Чернігівщину, Галичину, Кубанщину, Поділля, Волинь, Таврію. Як бачимо, крім традиційних земель, він ураховує нові області, що утворилися внаслідок колонізації. На формування економічних районів впливають різні факто-ри: природні, економічні та історичні. Основними серед них є економічні. Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є су-спільний територіальний поділ праці, який є результатом просто-рового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці. Територіальний поділ праці проявляється у господарській спе-ціалізації окремих частин території країни на різних видах вироб-ничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних тру-дових та інших ресурсів. Його розвиток відкриває шлях до мак-симального, найбільш ефективного використання сприятливих для виробництва умов кожної території, вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних (особливо паливних і енер-гетичних) ресурсів, комбінування виробництв, що їх використо-вують, а також використання навичок та виробничого досвіду на-селення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду. Другим важливим районоутворюючим фактором, який є похід-ним від територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК). Територіальний поділ праці веде до формуван-ня галузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення ТВК. Як складові частини до ТВК входять елементарні техніко-економічні комплекси (первинні ланки енерговиробничих циклів). В основі цих комплексів знаходяться стійкі сполучення взаємопов'я-заних підприємств різних галузей, їх зв'язки визначені техноло-гією і економікою виробництва. Прикладом таких елементарних комплексів можуть бути молокозаводи, розташовані в сільській місцевості, та цукрові заводи з їх сировинними зонами і взаємо-пов'язаним з ними тваринництвом, яке використовує відходи цих виробництв. Елементарні комплекси є в різних галузях про-мисловості. Сукупність однорідних або тісно зв'язаних між собою різних елементарних техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території, утворює територіально-виробничий комп-лекс, який охоплює значну частину економічного району. В ме-жах одного великого економічного району може бути один або декілька тісно пов'язаних ТВК. До основних районоутворюючих факторів належать також і найбільші міста країни — великі регіональні і індустріальні цен-три із зонами економічного тяжіння до них периферійних тери-торій. Кожне місто як економічний центр впливає на навколиш-ню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об'єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Так забезпе-чується зв'язок ядра і периферії економічного району. Зона районоформуючого впливу великого регіонального цент-ру охоплює цілу групу адміністративних областей. На Україні та-кими центрами є Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів. Найбільшу зону районоформуючого впливу має м. Київ, який, крім потужного регіонального центру, є ще і столицею держави. Важливе районоутворююче значення мають особливості еко-номіко-географічного положення території району. Вони знач-ною мірою впливають на формування спеціалізації його госпо-дарства. Так, наприклад, вихід Південного економічного району України до берегів Чорного моря обумовив значний розвиток у його народногосподарському комплексі морського транспорту, портово-промислових центрів, суднобудування і судноремонту, курортно-туристичного комплексу, риболовства і рибоперероб-ної промисловості. На утворення економічного району великий вплив мають при-родні умови і ресурси. Природні умови взагалі, і особливо при-родні ресурси, — це основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості району. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури територіальних виробничих комплексів, на розвиток і розміщення енерго-, водо-, тру-домістких та інших виробництв, а також на галузеву спеціаліза-цію сільського господарства. Наявність великих родовищ і басей-нів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи інших галузях промисловості. Районоутворююче значення мають також основні форми те-риторіальної організації виробництва — промислові центри, про-мислові вузли (зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об'єднуються в народногоспо-дарський комплекс економічного району. Важливу роль у фор-муванні економічних районів відіграє транспорт. Наявність роз-винутої транспортної мережі на певній території впливає на темпи формування економічного району, забезпечує здійснення широких міжрайонних економічних зв'язків, посилює формуван-ня зон економічного тяжіння периферійних територій до їхнього економічного ядра. Значний вплив на формування економічних районів має національно-політичний устрій та адміністративно-територіальний поділ країни. В умовах перехідної економіки, ко-ли ще значна кількість промислових підприємств залишається власністю держави, а в сільському господарстві зберігаються ко-оперативні сільськогосподарські підприємства, адміністративні області залишаються ще як єдине господарське ціле із своїми ор-ганами управління господарством. У їх межах функціонують те-риторіальні виробничі комплекси, їхні основні складові частини або окремі ланки народногосподарського комплексу великого еко-номічного району. Адміністративні центри низових районів і областей, як прави-ло, стають і важливими економічними центрами, створюють свої зони впливу на навколишню територію і цим також зв'язують її в єдине ціле. | |
Просмотров: 256 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0 | |