Реферат на тему: РИНОК ПРАЦІ ТА СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА - Макроекономіка - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: РИНОК ПРАЦІ ТА СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА. План. 1. Ринок праці та механізм його функціонування. 2. Державне регулювання зайнятості. 3. Економічна нерівність та політика соціального захисту населення. 1. Ринок праці посідає центральне місце серед інших ринків. Основу ринку становлять дві головні дійові особи: роботодавці та наймані працівника. Принципова різниця між ними полягає у відношенні їх до засобів виробництва. Власниками засобів виробництва є роботодавці, а особи, які не мають на знарядь, ні предметів праці, але володіють здібностями до праці, - це наймані працівники. Вони пропонують свою робочу силу за певну плату, а роботодавці представляють попит на неї та оплачують її. Отже, на ринку праці як і на інших ринках мають місце пропозиція, попит та ціна у вигляді заробітної плати. Пропозиція робочої сили визначається сукупністю різних факторів: рівнем зарплати, освіти, профспілкового захисту, релігією, податковою системою тощо. Попит на робочу силу визначається потребою підприємців мати необхідну кількість та якість найманої робочої сили для випуску продукції та технічною оснащеністю виробництва. Ціни на товари споживчого ринку безпосередньо впливають на рівень і оплату робочої сили. Все це зумовлює перелив капіталу, зміну в попиті і пропозиції робочої сили, появу безробіття та ін., що дуже часто ускладнює відносини між економічними суб’єктами. Тому в налагодженні найраціональніших економічних відносин на ринку праці велика роль належить державі. Ринок праці в ринковій економіці – це ринок найманої праці, де роботодавець і найманий працівник виступають як юридично рівноправні особи. В цьому полягає унікальність ринку праці, його відміна від інших ринків. За своїм змістом ринок праці складається із трьох частин: 1) Потенційного, тобто тієї сфери, де формується сама праця (особи, зайняті в домашньому та особистому підсобному господарстві; студенти та учні старших класів, що навчаються з відривом від виробництва; військовослужбовці; фермери; підприємці та інше працездатне населення). 2) Циркулюючого, тобто сфери купівлі-продажу робочої сили (продавець своєї робочої сили переміщується між підприємствами у пошуках роботи, перебуваючи при цьому фактично безробітним: особи, які перебувають у фрикційному, структурному та циклічному безробітті; звільнені військовослужбовці з лав армії та флоту; пенсіонери, які шукають роботу; особи, що перебувають на перепідготовці, підвищенні кваліфікації та громадських роботах). 3) Внутріфірмового (особи, що переміщуються безпосередньо на підприємствах у зв’язку з появою вакансій за рахунок звільнення працівників, модернізації і розширення виробництва, нового будівництва, зростання коефіцієнта змінності роботи підприємства, переміщень на робочих місцях). Обсяг ринку праці переважно визначається попитом на робочу силу, який, у свою чергу, прямо залежить від загальної економічної кон’юнктури та фази економічного циклу в країні. У випадку, коли економіка перебуває у стані циклічного піднесення, попит на робсилу зростає. Отже, ринок праці розширюється. Якщо суспільне виробництво переживає кризу чи депресію, попит на робочу силу зменшується, а ринок праці звужується. Розширення чи звуження ринку праці викликає зміни чисельності та співвідношення між його складовими: зайнятими та безробітними. Співвідношення між попитом і пропозицією на ринку праці проявляється в ринковій ціні робочої сили і залежить від кон’юнктури ринку (рис .1). Проблема функціонування ринку праці пояснюється економістами по-різному. З точки зору класичної теорії безробіття – це специфічне економічне явище, яке виникає в результаті підвищення зарплати. В умовах, коли зарплата досягає досить високого рівня, тобто знаходиться вище, ніж рівень, за якого всі ті, хто шукає роботу, її знаходять, виникає надлишок пропозиції на ринку праці і як наслідок – безробіття. Класична теорія виходить з того, що проблеми безробіття або дефіциту робочої сили розв’язуються через ринкового саморегулювання. Втручання держави у цей процес розглядається зайвим і шкідливим. Безробіття, за класичної теорією, - це наслідок постійних прагнень самих найманих працівників до підвищення своєї зарплати. Рівновага на ринку праці в цьому випадку досягається тільки через ринковий механізм. Тобто надлишок пропозицій має “тиснути” тільки на ціну робочої сили донизу таким самим чином, як і в моделях рівноваги сукупного попиту і сукупної пропозиції. Практично це означає, що безробіття може знижувати рівень зарплати, а це, в свою чергу, підвищить рівень зайнятості.Отже, класична модель виходить з того, що в умовах безробіття зарплата повинна зменшуватись. Але економічна практика свідчить про те, що номінальна заробітна плата, як правило, не знижується в період спаду виробництва. Цьому протистоять наймані працівники та створені ними з метою захисту власних інтересів профспілкові організації. Роботодавці також зацікавлені в стабільній заробітній платі, бо це дає змогу їм краще планувати роботу та підтримувати безконфліктні стосунки з працівниками. Все це стримує зарплату та перешкоджає її коливанням угору та вниз залежно від на ринку праці. Але згідно з класичною моделлю стабільна заробітна плата породжує безробіття. В економіці може виникати ситуація, коли попит на робочу силу знижується до рівня, нижче від якого зменшення заробітної плати не дає можливості підвищити зайнятість. У цьому випадку виникає так зване добровільне безробіття. Наймані працівники не погоджуються зі зниженням заробітної плати і, як наслідок, віддають перевагу безробіттю (рис. 2). По-друге, існують сумніви, що зниження заробітної плати (навіть якщо зробити припущення, що це може бути здійсненним) справді зможе бути ефективним засобом проти безробіття. Справа в тому, що коли заробітна плата знижується, скорочуються витрати підприємства. Це створює потребу в найму більшої кількості працюючих. Але одночасно знижується купівельна спроможність тих, хто отримує заробітну плату і купує вироблені товари та послуги. Отже, на споживчий попит впливають два суперечливі фактори. Частково попит зростає внаслідок того, що більша кількість людей одержує роботу, а частково він зменшується, оскільки купівельна спроможність кожного з них знижується внаслідок зниження заробітної плати. Підсумковий результат зовсім не означає зростання сукупного попиту. Головний висновок кейнсіанської теорії полягає в тому, що в ринковій економіці не існує такого механізму, який гарантував би повну зайнятість населення. Стверджується, що економіка може бути збалансованою щодо досягнення рівноваги між сукупним попитом і сукупною пропозицією при значному рівні безробіття і відчутних темпах інфляції. Для досягнення рівноваги на ринку праці й повної зайнятості працездатного населення необхідне систематичне втручання держави в економічні процеси. Проте кейнсіанська теорія, як було доведено пізніше, є характерною тільки для КП. У ДП різні варіанти втручання держави в економіку та ринок праці ведуть до інфляції. До цього висновку дійшли у 70-і роки, коли стало очевидним, що регулювання економіки та ринку праці відповідно до теорії Кейнса стало неефективним. Кейнсіанська теорія була піддана критиці з боку монетаристів. Монетаристи та їх прихильники (М.Фрідман, Ф.Хайєк та ін.), спираючись на класичну теорію, відстоюють можливість досягнення макроекономічної стабільності та довгострокової рівноваги тільки в умовах повністю вільних та конкурентних ринків з гнучкими цінами і заробітною платою. Держава, за їхньою думкою, не повинна втручатися в ринок праці, якщо безробіття не перевищує природний рівень. В іншому випадку починає розвиватися стагфляція, тобто одночасне зростання безробіття та інфляції. Відповідно до монетаристської теорії вихід з будь-якої кризи можливий тільки за умови проведення жорсткої фінансово-кредитної політики. При цьому враховується і роль держави. Проте вона стосується тільки макроекономічного регулювання, в тому числі і ринку праці, за допомогою податкового та грошово-кредитного механізму. Ринок праці не є однорідним. Він складається із багатьох секторів і робочих місць, що формують різні вимоги до проблеми працевлаштування. Існує велика різноманітність спеціалізованих ринків праці – залежно від професійної категорії, кваліфікованого та освітнього рівня або регіону. Стикування спеціалізованих ринків праці пов’язане з певними труднощами. Зокрема може бути, що безробітний не має відповідної освіти чи достатнього рівня професійної кваліфікації, необхідних на ринку праці., котрий розширюється в даний час, або структура та рівень заробітної плати настільки жорстокі, що немає ніякої зацікавленості підвищувати кваліфікацію чи шукати нову роботу. Становлення ринку праці в Україні відбувається дуже повільно, що є характерним для перехідної економіки. Для нормального функціонування ринку має бути розроблений і впроваджений в життя комплекс правових, економічних та соціальних передумов, які формують ринкове середовище. Серед цих передумов найважливішими є такі: Єдність правових умов функціонування ринку праці на основі вільно вибраної зайнятості і конкурентності. Наявність єдиного економічного простору і забезпечення вільного переміщення в ньому громадян. Відсутність обмежень на зарплату, що забезпечує працівнику відтворення його здатності до праці, можливість утримання сім’ї, а також наявність ринку житла і робочих місць. Організація на всій території країни системи бірж праці (центрів зайнятості), що ефективно функціонують.Створення широкомасштабної системи професійної орієнтації, навчання та перепідготовки кадрів. Наявність у територіальних органів виконавчої влади необхідних фінансових і матеріальних коштів, достатніх для організації ефективної роботи, насамперед, системи працевлаштування, профорієнтації і перепідготовки кадрів. 2. Головним аспектом політики зайнятості на сучасному етапі й на перспективу повинно бути збереження достатньо відчутної ролі держави в її регулюванні. Державне регулювання зайнятості не повинно, проте, використовуватись для обмеження ринкового механізму її саморегулювання. Разом з тим, потрібно враховувати перехідний характер української економіки, який зумовлює неприйнятність для України лише орієнтації на механізм ринкового регулювання зайнятості. Такий механізм не може ефективно працювати внаслідок відставання заробітної плати від середнього прожиткового мінімуму, а також у зв’язку з необхідністю вкладення значних коштів на охорону здорові та відпочинок, житло і транспорт. Незабезпечення цих умов перешкоджає вільному переміщенню робочої сили. Характерною ознакою соціальної ринкової економіки є орієнтація на продуктивну зайнятість, що базується на синтезі соціального і економічного ефектів, необхідності великих вкладень коштів у людину, в забезпечення належних умов для її існування, нормального відтворення затрат енергії, зростання добробуту. Забезпечення продуктивності зайнятості передбачає використання особливого механізму узгодження внутрішньо суперечливих критеріїв оцінки ефективності зайнятості найманими працівниками, роботодавцями та суспільством у цілому, підтримання їх балансу в інтересах протидії виникненню масового безробіття і нагромадженню її прихованого потенціалу на підприємствах. Це можливе лише за умови органічного поєднання активних дій органів державного управління з ринковими регуляторами зайнятості. Вільно вибрана зайнятість як орієнтир соціальної ринкової економіки є головним принципом, на якому повинні будуватися державна політика і механізм забезпечення продуктивної зайнятості. Важливими передумовами реалізації цього принципу повинні бути: сприяння розвиткові всіх форм власності і господарської діяльності з метою розширення можливостей вибору громадянами сфер застосування праці; формування їхньої мобільності і багатосторонності як основи конкурентоздатності в ринкових умовах; недопущення примушування до праці та будь-яких форм дискримінації – за статтю, віком, національністю та ін. До цих умов треба також віднести економічну та юридичну свободу працівників і роботодавців при найму та звільненні, свободу переміщення праці і капіталу, розмежування функцій господарських суб’єктів і державних органів щодо кадрової політики, створення якісно нового механізму регулювання та інфраструктури ринку праці, розвиток системи партнерських відносин щодо розв’язання індивідуальних і колективних трудових спорів. Все це означає необхідність створення такої моделі зайнятості, яка б була заснована на поєднанні ринкових принципів регулювання і активної участі держави в регламентації правил функціонування ринку праці, в тому числі й у сфері приватної підприємницької діяльності. Така модель повинна передбачати заходи соціального захисту населення у випадку безробіття, здійснення політики сприяння зайнятості та прискоренню адаптації населення до вимог до ринкової економіки. Складність утвердження нових принципів політики зайнятості обумовлена, з одного боку, інерційністю громадської свідомості, консерватизмом господарників та управлінців, а з іншого – ілюзорним уявленням про те, що перехід до ринкової економіки може автоматично вирішити всі накопичені проблеми у сфері зайнятості. Основна увага в політиці зайнятості має звертатися на формування конкурентоздатності всіх груп економічно активного населення як основи забезпечення високої мобільності найманих працівників і підприємців до коливань ринкової кон’юнктури. Політика зайнятості має бути погоджена з пріоритетами і темпами структурної перебудови, націлена на активізацію вивільнення надлишкової робочої сили з підприємств, її перерозподіл у галузі і сфери пріоритетного розвитку або надання кожному економічно активному члену суспільства можливості заняття підприємницькою діяльністю чи індивідуальною працею. В основі теоретично обгрунтування державного регулювання зайнятості населення лежать положення кейнсіанської теорії, згідно з якою зменшення безробіття повинно досягатися за рахунок державної стимулюючої фінансової політики. Проте, слід врахувати, що така політика, крім позитивного впливу на економіку, виявила побічні негативні наслідки – підвищення цін, тобто інфляцію. Таким чином, інфляція є тією ціною, яку економіка повинна сплатити за зниження безробіття. Дослідження показали, що існує досить тісний зв’язок між безробіттям та інфляцією. Збільшення безробіття знижує інфляцію і навпаки. Тобто між інфляцією і безробіттям має місце обернена залежність.Вплив держави на рівень та динаміку національного виробництва методами політики експансії (фіскальної чи монетарної) – основний елемент механізму державного регулювання зайнятості населення. Іншим його елементом є державне регулювання наслідків функціонування економіки, пов’язане з виникненням безробіття. Таке регулювання спирається на спеціальні державні програми, основною метою яких є не загальне зростання виробництва, а створення додаткових умов для працевлаштування безробітних. Тому пріоритетними заходами держави в регулюванні зайнятості населення мають бути такі: 1) забезпечення ефективної зайнятості; 2) координація заходів, які застосовуються в політиці регулювання; 3) створення різних умов для громадян у використанні їх права на працю; 4) соціальне партнерство через сумісність інтересів держави, профспілок та підприємців; 5) міждержавне співробітництво з питань регулювання потоків робочої сили. сукупність зазначених заходів закладає основу формування державних програм зайнятості населення і механізму регулювання цієї сфери. Програмний метод регулювання зайнятості реалізується за двома напрямами: активна політика зайнятості та створення гнучких форм зайнятості. Перший напрям передбачає розробку програм сприяння зайнятості, які охоплюють як окремі категорії населення, так і специфічні випадки загрози безробіття. Головною метою таких програм є скорочення або запобігання зростанню чисельності безробітних. Програми сприяння зайнятості поділяються на три типи: програми суспільних робіт, професійної підготовки молоді та допомоги безробітним. 1. Програми суспільних робіт охоплюють окремі категорії населення, регіони, періоди часу і поділяються на два види: програми трудомістких суспільних робіт та програми суспільних робіт, які мають певну соціальну спрямованість. Перший вид суспільних робіт спрямовується на мобілізацію надлишкової робочої сили для створення інфраструктури в сільській місцевості (будівництво сільських доріг, дрібних об’єктів, житла та об’єктів соціально-культурного призначення, захист земель і проведення лісонасаджень тощо), а також проведення різних робіт у містах (будівництво та ремонт доріг, шкіл та лікарень, робота в дитсадках, вирощування овочів тощо). Другий вид програм суспільних робіт охоплює оплачувані муніципальною владою (місцевими органами влади) послуги людям похилого віку та інвалідам, догляд за дітьми, допомогу при обслуговуванні хворих, одиноких престарілих громадян тощо. 2. Програми професійної підготовки молоді спрямовані на надання допомоги молоді в отриманні професійної підготовки та підвищенні кваліфікації. 3. Програми допомоги безробітним охоплюють насамперед категорії безробітних, що не мають роботи протягом тривалого часу. Одним з дійових засобів сприяння зайнятості з боку держави є надання субсидій. Підприємствам надаються від держави субсидії для доплат до заробітної плати працевлаштованим безробітним, а також субсидії на профпідготовку безробітних. Держава також адекватно стимулює підприємства у випадку працевлаштування та профпідготовки молоді. Програми сприяння зайнятості – це динамічний інструмент активної політики зайнятості. Термін їхньої дії розрахований, як правило, на період від шести місяців до двох і більше років. Більшість таких програм фінансується з державного бюджету. Крім того, окремі спеціальні програми можуть фінансуватися і через податкову систему (податковий кредит, податкові відрахування, повернення податків тощо). Програми сприяння зайнятості розробляються на державному, регіональному та місцевому рівнях. Контроль за їх реалізацією здійснюється відповідними органами державної влади. Другий напрям (гнучкі форми зайнятості) передбачає створення умов, здатних підвищити рівень зайнятості населення. До них належать: встановлення для працездатного населення вигідніших форм та режимів праці; допомога підприємствам у маневруванні кількістю та якістю робочої сили, у вирішенні проблем, пов’язаних з використанням праці жінок, людей похилого віку, іноземних працівників, іммігрантів тощо. Гнучкі форми зайнятості включають: - використання різноманітних нестандартних режимів як повного, так і неповного робочого часу; - облік соціального статусу робітників (самостійні робітники, неоплачувані члени сім’ї); - використання у процесі виробництва нестандартних робочих місць та організації праці (надомна праця, працівники на виклик тощо); - упровадження нестандартних організаційних форм (тимчасові робітники) тощо. 3. Кінцевою метою функціонування суспільного виробництва є створення умов для життєдіяльності людей та досягнення певного рівня їхнього життя.Рівень життя суспільства має конкретний зміст і означає забезпеченість населення необхідними для життя матеріальними та духовними благами, тобто певний рівень задоволення потреб людей у цих благах. Набір неоднорідних для життєдіяльності благ та послуг повинен задовольняти різноманітні потреби, що стосуються умов праці, освіти, охорони здорові, якості харчування, житла, довкілля тощо. Ступінь задоволення потреб людей залежить насамперед від індивідуальних і сімейних доходів, які отримують члени суспільства та їхні родини. Перехід до ринкової економіки пов’язаний з виникненням проблеми розподілу доходу у суспільстві. Питання про те, як необхідно розподіляти доход, має давню й суперечливу історію. Одні економісти вважають, що основою стабільного розвитку економіки є рівність у розподілі доходу, інші – дотримуються протилежної точки зору, тобто вважають, що прагнення до рівності в розподілі доходу не може стимулювати зростання виробництва та призводить до кризи економіки. Головним аргументом на користь рівного розподілу доходу є те, що він необхідний для максимізації задоволення потреб споживачів, тобто граничної корисності. Головним аргументом на користь нерівності доходів є необхідність збереження стимулів до праці, виробництва продукції та зростання доходу. Для визначення ступеня нерівності доходів у макроекномічній науці використовують криву Лоренца (рис. 3). Ділянка між лінією, що позначає абсолютну рівність розподілу доходів, і кривою Лоренца, відображає ступінь нерівності доходів. Чим більша ця ділянка, тим більший ступінь нерівності доходів. Коли б фактичний розподіл доходів був абсолютно рівним, то крива Лоренца і бісектриса збіглися б і розрив зникнув би. Аналіз тенденції нерівності доходів показує, що економічне зростання зумовило збільшення доходу в цілому в багатьох країнах, але це не викликало зміни тієї чи іншої частки сукупного особистого доходу, яку одержує певна група чи категорія сімей, тобто по суті не вплинуло на ступінь нерівності. На рівень доходів впливає багато факторів: розбіжності в рівні заробітної плати; в складі сімей; доходи від приросту капіталу (акцій, облігацій, нерухомості); допомога від держави та ін. Причинами нерівності є також відмінності у фізичних і розумових здібностях людей, освіті і професійній підготовці. Особлива роль у загостренні проблеми економічної нерівності належить фактору володіння власністю – землею, основними фондами, житлом, акціями чи іншими цінними паперами. За умов диференціації доходів та рівня життя виникає гостра соціальна проблема бідності. Бідність – це той рівень життя, який не може забезпечити нормальні умови для відтворення населення. Кількісно цей рівень виражається показником “прожитковий мінімум”, або “поріг бідності”. Прожитковий мінімум на відміну від біологічного мінімуму є більш динамічним. Він змінюється з розвитком соціально-економічного життя суспільства. Але світова практика показує, що поріг бідності значно підвищується у зв’язку із зростанням цін (інфляції), втім це не означає збільшення рівня споживання і підвищення рівня життя людей. Все це свідчить, що проблеми бідності потребують від будь-якої цивілізованої держави проведення політики соціального захисту певних груп населення. Соціальний захист включає в себе систему заходів, які захищають будь-якого громадянина країни від економічної та соціальної деградації не тільки внаслідок безробіття, а й у випадку втрати чи різкого скорочення доходів, хвороби, народження дитини, виробничої травми, інвалідності, похилого віку тощо. Витрати на соціальний захист населення, звичайно, залежать від можливостей економіки. В країнах з ринковою економікою склалася троїста система фінансування соціальних програм, об’єктами якої виступає держава, роботодавці та одержувачі соціальних виплат. Сучасна система соціального захисту населення в країнах з перехідною економікою включає такі основні елементи: сукупність державних соціальних гарантій, у тому числі соціальні пільги окремим категоріям населення; традиційну форму державної соціальної допомоги та соціальне страхування. Система соціальних гарантій передбачає надання соціально значущих благ та послуг усім громадянам без врахування їхнього трудового внеску і визначення потреби (безкоштовні освіта, лікування тощо). Мінімальний розмір цих гарантій є рухливим у залежності від конкретно-історичних умов, а також можливостей суспільства. До системи соціальних гарантій входять також соціальні пільги, тобто окремі соціальні гарантії окремим категоріям населення. Ця форма соціального захисту також характеризується універсальністю надання соціальних благ і послуг у межах визначеної соціально-демографічної групи населення (ветерани війни, інваліди та ін.) та забезпечення за рахунок податково-бюджетної системи держави.Під соціальною допомогою як формою соціального захисту населення розуміють надання соціальних благ та послуг соціально уразливим групам населення на основі визначення їх потреб. Об’єктом соціальної допомоги є малозабезпечені верстви населення, доходи яких нижчі від прожиткового мінімуму чи межі бідності. Державна допомога здійснюється двома шляхами: програми допомоги в грошовій формі та допомога у натуральній формі, тобто у вигляді продовольчих талонів, шкільних сніданків та обідів, продовольчих товарів людям похилого віку, медичного обслуговування, житлової допомоги, позичок студентам тощо. Соціальне страхування є найбільш поширеною формою соціального захисту населення від різних ризиків, пов’язаних з втратою працездатності та доходів. Особливістю соціального страхування є його фінансування із спеціальних позабюджетних фондів, які формуються за рахунок цільових внесків роботодавців і працівників за підтримки держави.
1 2 3 4 5 Категория: Макроекономіка \| Добавил: Aspirant (03.05.2014)
Просмотров: 624 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: