Реферат на тему: Історія економічної думки на Україні - Макроекономіка - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Історія економічної думки на Україні. 1. Розвиток української суспільно-економічної думки у період кінця XIX — початку XX ст. відзначається різноманітністю течій і напрямів, багатством економічних ідей та визначними здобутками, що не тільки піднесли її у ці роки на рівень світової, передусім західноєвропейської, економічної науки, а й вагомо збагатили останню. Плідні економічні ідеї та наукові розробки того часу втілені у творчій спадщині вчених-економістів як Східної України, що входила до складу Російської імперії, так і західноукраїнських земель, які перебували у складі Австрійської імперії. Наукові сили Східної України зосереджувалися переважно у Харківському, Київському та Одеському (Новоросійському) університетах, численних вищих учбових закладах, наукових товариствах. Багато вчених-економістів—виходців з України працювали в наукових та учбових закладах Петербурга, Москви, інших міст Росії. Головними науковими центрами, до яких тяжіла українська інтелігенція на західноукраїнських землях, були Львівський та Чернівецький університети, а також Наукове товариство ім. Шевченка у Львові. При вивченні української економічної думки тієї доби потрібно враховувати. Що Україна на той час не мала своєї державності, її суспільство було поділене між двома багатонаціональними імперіями. Природно, що в такій ситуації осередки економічної науки і в Східній Україні і на західноукраїнських землях, хоч і представляли собою нерозривну єдність як складові культури одного народу, водночас продовжували розвиватися у різних соціально-економічних і політичних умовах та сферах наукових впливів, відбиваючи їхні характерні риси й особливості. Враховуючи як спорідненість та значний взаємовплив цих процесів, так і глибокі якісні їх відмінності, породжені історичними умовами, у даному розділі розглядатимуться основні моменти розвитку економічної науки в Східній Україні. Період від кінця XIX — початку XX ст. і до жовтневих подій 1917 р., у межах якого подається цей розділ, для Східної України, як і для Російської імперії в цілому, був насичений складними політичними та суспільно-економічними процесами, трагічними й величними подіями, що врешті-решт призвели до докорінної зміни усього суспільного життя. За цей період країна пережила промислову кризу (1893—1902) і грошову реформу (1895—1907), поразку у російсько-японській війні і революційні події 1905—1907 рр., скликання Державної думи та роки глухої реакції, реформу П. Столипіна, початок і розпал першої світової війни, лютневу революцію та жовтневий переворот. Всі ці роки Росія, а в її складі й Україна, долаючи ще досить міцні пута наслідків кріпосництва, важко, але впевнено просувалися шляхом розвитку капіталістичних відносин у так званому другому ешелоні капіталістичних країн (Німеччина, ряд країн Центральної та Південної Європи та ін.). У центрі передової економічної думки того часу знаходяться проблеми подолання відставання в економічному та суспільно-політичному розвитку країни від провідних капіталістичних держав Заходу, індустріалізації та впровадження здобутків технічного прогресу в усі галузі народного господарства, піднесення продуктивності сільськогосподарського виробництва, обмеження негативного впливу царської бюрократії на всі сторони суспільно-економічного життя країни. В Україні ці проблеми пов'язуються з питаннями національного самовизначення, зміцнення національних елементів в економіці, піднесення добробуту трудящих мас, і передусім селянства, яке становило понад 80 % населення, тощо. Програмними вимогами перших політичних партій, що зародилися на західноукраїнських землях у 90-ті роки XIX ст., а в Східній Україні у 1900-ті роки, стають заходи, спрямовані на досягнення культурної та політичної автономії України.Процеси переходу капіталізму в його монополістичну стадію, руйнування залишків та наслідків кріпосництва у сільському господарстві з одночасною його капіталізацією, швидка політизація суспільства та різке загострення у ньому соціальних суперечностей в Україні ускладнювалися новим посиленням боротьби правлячої бюрократії царської Росії з будь-якими проявами руху української громадськості за національне самовизначення. Цей рух з розвитком капіталізму як об'єктивної передумови утворення націй і незалежних держав набував дедалі більшого політичного спрямування і значно активізувався у зв'язку з революційними подіями 1905—1907 рр. «Українська національна самосвідомість,— писав у статті «Українське питання і російське суспільство» (1915) академік В. Вернадський,— заявила себе в цей період національним представництвом у першій і другій Державних думах, від якого виходили вагомі й обгрунтовані заяви про потреби українського населення...» Такі заяви стосувалися народної школи, необхідності націоналізації середньої та вищої освіти, а також проведення реформ місцевого управління, економічних і соціальних відносин тощо. «Ці голоси, однак, вже не були почуті,— відзначав учений,— маючи на увазі розпуск царським урядом Думи та наступну політичну реакцію.— Настав новий період гонінь на український рух... Боротьба з прагненням інородців до національного самовизначення стала одним із лозунгів столипінського управління, і до числа цих інородців урядом недвозначно й свідомо включаються українці... Столипін оголошує боротьбу з українством державним завданням, що стоїть перед Росією з XVII століття...». Таку ж позицію правлячі кола Росії займали і в питаннях економічного розвитку України. Глибокий аналіз витоків та результатів цієї економічної політики містять, зокрема, ґрунтовні праці видатних українських істориків О. Єфименко «Історія українського народу» (1922) та М. Яворського «Україна в епоху капіталізму. Вип. 3, В суперечках імперіалізму» (1925). За свідченням О. Єфименко, царський режим другої половини XIX — початку XX ст. накинув на Україну більший фінансовий тягар, ніж у старі часи Гетьманщини, продовжував стримувати розвиток обробної промисловості тощо. В результаті, відзначав М. Яворський, Україна залишалася переважно землеробською країною з досить однобічно розвиненою промисловістю. її розвиток відбувався переважно на базі широкого проникнення в Україну іноземного капіталу та зміцнення економічної сили національної буржуазії. На початку XX ст. стрімко розвиваються цукрова, гірничодобувна та деякі галузі металургійної промисловості, виробництво сільськогосподарських машин, зростає протяжність залізничних шляхів, капіталізується сільське господарство. Однак, як визнавав на той час В. 1. Ленін у своїй праці «Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму», хоча таке зростання продуктивних сил в Україні, як і в Польщі, Фінляндії, Ельзасі, відбувалося сильніше, швидше й самостійніше, ніж в колоніях чистого типу, проте «не інакше, як в умовах політичної підлеглості». Природно, що в таких складних суспільно-політичних умовах економічна освіта і наука в Східній Україні продовжували розвиватися переважно в руслі загальноросійського її плину з характерними для останнього рисами. Відмінності були пов'язані з відносно більшим впливом західноєвропейської економічної науки, поглибленим дослідженням, у тому числі в історичному аспекті, соціально-економічного розвитку тих чи інших областей України, окремих галузей промисловості, особливостей розвитку сільського господарства, кооперації, діяльності місцевих господарських установ та громадських організацій тощо. Що ж до спроб розглянути ці питання з точки зору можливості досягнення певної територіальної цілісності, раціонального розвитку національного господарства і т. п., то вони носили паліативний характер. В умовах Російської імперії, правлячі кола якої вважали Україну своєю окраїною — «півднем Росії», в межах тієї самодержавної політики, яку академік Вернадський визначав як політику .«великоруського національного централізму», подібні спроби ні поширення, ні офіційного визнання дістати, звичайно, не могли. Крім того, потрібно мати на увазі, що великодержавна ідеологія була характерна і для більшості науковців того часу, представлених ученими різних національностей, у тому числі й багатьма українцями. Проте це не дає підстав применшувати вплив на розвиток економічної теорії в Україні праць таких відомих учених-економістів, як, наприклад, П. Струве, П. Мігулін, Д. Піхно, О. Білімович й ін. Історію як російської, так і української економічної думки сьогодні не можна уявити без наукового доробку М. Тугана-Барановського, Є. Слуцького, П. Лященка, М. Коссовського, В. Левитського, В. Косинського, О. Миклашевського, М. Птухи, О. Русова та багатьох інших учених, котрих дала світу Україна. Водночас викладацька, наукова, громадська діяльність в Україні таких відомих учених, як П. Струве, С. Булгаков, М. Бердяєв, М. Соболев,В. Желєзнов, О. Челінцев, Б. Бруцкус і багато інших, як і передова російська економічна наука вказаного періоду в цілому, мали великий вплив на розвиток тут наукової економічної думки. Сфера економічних досліджень того часу була надзвичайно широка. Почесне місце у науковій спадщині представників суспільно-економічної думки в Україні в цей період займають історико-економічні дослідження, глибокі наукові розробки проблем сільськогосподарської та промислової статистики, демографії, економіки аграрного виробництва, теорії і практики сільськогосподарської кооперації, економіки промисловості, фінансів і кредиту тощо. Ці галузі економічного знання відзначені в Україні працями таких відомих науковців, як М. Бунге, Т. Рильський, К. Воблий, Р. Орженцький, В. Косинський, О. Анциферов, Л. Федорович, Є. Слуцький, О. Русов, М. Рклицький, В. Падалка, О. Шлікевич, В. Варзар, А. Бориневич, В. Левитський, П. Фомін та багато інших. Значне місце в наукових розробках учених-економістів займали проблеми монополій, економічної політики держа- . ви, імперіалізму, соціалізму та ін., пов'язані з переходом капіталізму у його монополістичну стадію. Глибокі дослідження нових явищ у суспільно-економічному житті породжують багату літературу з цих проблем. Створюються нові курси, які вводилися на початку XX ст. у вищих навчальних закладах—економічної політики (торгової, фінансової та ін.), державного господарства (державного бюджету, його джерел, доходів і їх розподілу), вчення про капіталістичні монополії, курси з економіки окремих галузей господарства тощо. Вагомий внесок у цю роботу був зроблений і українськими економістами. Так, автор першої в Росії праці про монополії (Торгово-промислові страйки.- 1885) професор Київського університету Д. Піхно розробив і читав курс про капіталістичні монополії; у розробці курсу «Синдикати й трести» разом з 1. Гольдштейном, П. Струве, М. Назаревським і іншими брав участь професор Харківського університету П. Фомін. Глибоке висвітлення питань державного господарства в контексті розвитку загальної економічної теорії, теорії фінансів тощо здійснив у відповідному курсі П. Мігулін. Докладний аналіз монополій та пов'язаних з їхнім розвитком нових соціально-економічних явищ був зроблений в ці роки у працях М. Тугана-Барановського, В. Желєзнова, М. Бернацького, А. Антоновича, Л. Федоровича й ін. Особливо вагомі здобутки, що визначали собою характер і загальний рівень розвитку економічної думки в Україні у різних її відгалуженнях, були пов'язані з розвитком теоретичної, тобто політичної, економії. Досягнення у цій галузі знань багатьох українських учених, а також учених, що працювали у той час в Україні, не втратили свого наукового значення і сьогодні. Деякі з них увійшли і до скарбниці світової економічної культури. Тільки спираючись на вивчення і глибоке розуміння цієї теоретичної бази, можна дати об'єктивну оцінку поглядам на спеціальні та конкретні економічні проблеми, які хвилювали наукову громадськість в зазначений період і розроблялися у працях тих чи інших учених. 2. У сучасній російській та українській вітчизняній історико-економічній літературі до останнього часу творчість більшості визначних учених-економістів, що працювали наприкінці XIX—початку XX ст., оцінювалася в цілому негативно, а сам період розглядався як кризовий для всіх шкіл і напрямів суспільно-економічної думки, за винятком марксистського. Досить однозначні оцінки наукової економічної спадщини кінця XIX—початку XX ст. пов'язані передусім з граничною ідеологізацією та політизацією вітчизняного суспільствознавства в цілому та історії економічної думки зокрема. Саме через це абсолютна більшість учених-економістів тієї доби—представників різних суспільних течій та політекономічних шкіл — віднесені до поміщицького, буржуазного або дрібнобуржуазного напрямів суспільно-економічної думки і проголошені тою чи іншою мірою апологетами буржуазно-поміщицького ладу. Кризове ж становище немарксистської економічної теорії радянські науковці пов'язували або з переходом її представників з позицій «наукової» (тобто класичної, чи марксистської.—Л. Г.) на позиції «вульгарної» політичної економії», до якої були віднесені всі без винятку школи, або з так званою загальною кризою капіталізму. У другому випадку початок кризи немарксистської політичної економії з початку XX ст. переносився до часів першої світової війни та жовтневого перевороту.Повертаючись сьогодні до багатої спадщини, що залишили нам провідні вчені тієї доби, слід передусім розібратися у характері того кризового становища, в яке дійсно потрапила політико-економічна наука в Росії та Україні наприкінці XIX—початку XX ст., у причинах і наслідках цієї кризи, а також визначити реальний внесок у розвиток вітчизняної і світової економічної теорії представників як марксистської, так і немарксистських течій, зіставити їх із здобутками й рівнем тогочасної і сучасної економічної науки. Передусім потрібно з'ясувати ті методологічні і теоретичні засади, на базі яких формувалася наукова економічна думка в Україні наприкінці XIX ст., якісні зміни, що відбулися в них і визначили основні течії подальшого розвитку економічної теорії. Неоціненним джерелом для вивчення цих питань є ціла низка глибоких досліджень, зокрема українських економістів, з проблем історії економічних учень, що з'являються в цей період. Зважаючи на їх велике історико-економічне, пізнавальне та наукове значення, наведемо деякі з тих праць, які допоможуть розібратися і в особливостях формування основних політико-економічних напрямів та шкіл в Україні. Насамперед це монографія М. Бунге «Очерки политико-экономической литературы» (СПб., 1895), написана на базі дослідження близько шести з половиною тисяч джерел; надзвичайно цікаві і глибокі розвідки з історії економічних учень та соціалізму ЛІ. Тугана-Барановського: «Современный социализм в своем историческом развитии» (СПб., 1906), «Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма» (СПб., 1906) та ін.; праці В. Желєзнова «Очерки политической экономии» (М., 1902) та «Главные направлення в разработке теории заработной платы» (К., 1904); монографія В. Левитського «История политическои экономии в связи с историей хозяйственного быта», видана у Харкові у 1907 та 1914 рр.; відомий курс з історії економічних учень, що неодноразово перевидавався, П. Лященка та його ж «Очерки аграрной эволюции России» в двох томах (СПб., 1908—1913); дослідження О. Миклашевського «История политической экономии. Философские, исторические й теоретические начала экономии XIX в.» (Юрьєв, 1909); С. Булгакова «История экономических учений» (М., 1910) та «История социальных учений в XIX веке» (М., 1913); О. Русова «Краткая энциклопедия земского дела в его историческом развитии» (К., 1914); К. Воблого «Начальний курс политической экономии. История, теория, финансы» (К., 1918) та ряд ін. Ці й інші праці відбивають той напружений пошук науковців у галузі політекономічної теорії, який здійснювався на базі переосмислення світового та вітчизняного досвіду її розвитку, зіставлення різних методологічних та теоретичних підходів, виявлення їх залежності від конкретно історичних умов та пошуку загальних закономірностей цього процесу в цілому, а також у межах окремих шкіл та галузей наукового знання. Дослідження згаданих учених свідчать, що напрями і течії політико-економічної теорії в Росії та Україні в зазначений період формуються в напрямі тих основних політико-економічних шкіл, які склалися та розвивалися на Заході у другій половині XIX ст. Для того щоб краще зрозуміти характер цього процесу, його своєрідні риси та закономірності, нагадаємо про ці школи, звертаючись, по можливості, до їх оцінок українськими ученими-економістами. Характеризуючи основні напрями розвитку економічної теорії, видатний український учений-економіст М. Туган-Барановський вважав основною визначальною рисою їх формування зміну загального плину суспільно-економічної думки. Увага економістів, зазначав він у «Очерках из новейшей истории политической экономии и социализма», дедалі більше переноситься у бік соціальних явищ, породжуваних капіталізмом, на розв'язання питання «про причини стійкої бідності серед зростаючого багатства», яке, на думку М. Тугана-Барановського, своєю значущістю переважило всі інші питання, поставлені капіталістичним ладом економічній науці. Саме відповідаючи на це питання, вважав учений, політична економія і розпалася на три основні напрями, представлені, по-перше, захисниками нерегульованого товарно-господарського ладу, по-друге, прихильниками ідей соціалізму як антиподу першого, що у всіх відношеннях має бути повною протилежністю товарному господарству; і, нарешті, представниками третього напряму, які вважають необхідним, за словами М. Тугана-Барановського, зберегти товарно-господарський лад, пом'якшивши водночас шляхом посилення державного втручання в інтересах слабих різкість класових антагонізмів.Перший з визначених ученим напрямів був представлений, як відомо, класичною політичною економією, на зміну якій прийшла так звана австрійська школа, започаткована в 70-ті роки XIX ст. К. Менгером і, незалежно від нього, в Англії У. Джевонсом та у Швейцарії Л. Вальрасом і розвинена у працях Ф. Візера, Є. Бем-Баверка, послідовників математичної школи—В. Парето та ін. Сприйнявши від класиків визнання загальних економічних законів та абстрактно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ, цей напрям водночас означав певне цільове переорієнтування економічної теорії: від визначення законів, які управляють розподілом продукту між основними класами суспільства (землевласниками, капіталістами та робітниками), у чому вбачали основне завдання політичної економії її класики, до поглибленого вивчення процесів функціонування капіталістичної економіки, її структурних елементів, механізмів їхньої взаємодії з метою раціонального використання ресурсів. Основна ідея маргіналізму, тобто першого напряму, полягала у вивченні закономірностей оптимального режиму функціонування підприємства (фірми) в умовах системи вільної конкуренції, визначенні принципів економічної рівноваги такої системи. Центральними для цього напряму були проблеми, пов'язані з функціонуванням ринку, його закономірностями та ефективним розподілом ресурсів. Звичайно, ці завдання не могли бути здійснені на методологічних засадах класичної школи з її абсолютизацією ролі капіталістичного нагромадження та прибутку в забезпеченні зростання виробництва, трудової субстанції цінності, яка фактично протиставлялася результатам ринкових процесів тощо. Виникла необхідність перегляду предмета політичної економії, її вихідних понять і принципів. Формування нових уявлень у цій галузі і започаткувала австрійська школа та її математичне відгалуження. Представники цього напряму протиставили теорії трудової цінності класиків власну суб'єктивно-психологічну теорію цінності. Остання грунтувалася на повному запереченні суспільне необхідних витрат праці як єдиної субстанції цінності, пояснювала цінність речей (благ) виключно їх граничною корисністю, тобто абсолютизували суб'єктивно-психологічний момент і примат споживання над виробництвом. Каузально-генетичному підходу до вивчення економічних явищ учені австрійської та математичної шкіл протиставили функціональний принцип дослідження, який і став методологічною основою теорії рівноваги — вихідної засади цих шкіл. Вони прагнули перетворити політичну економію у «чисту» економічну теорію, вільну від впливу ідеології, відмежувати її від соціальних та конкретно-економічних наук. Що стосується другого, визначеного М. Туганом-Барановським як соціалістичного, напряму економічної теорії, то він був представлений передусім теорією К. Маркса, яку взяли на озброєння так звані ортодоксальні (правовірні.— Л. Г.) марксисти, її методологічні засади найповніше висвітлені у вітчизняній економічній літературі і добре відомі. Зазначимо тільки, що марксизм, грунтуючи свою економічну теорію на методологічних засадах та абстрактно дедуктивному методі класичної політичної економії, разом із тим протиставив поясненню класиками економічних явищ природними, позаісторичними причинами, тобто загальноекономічними законами, своє історичне їх бачення. Суть розуміння змісту й завдань політичної економії марксизмом випливала з трактування економічних явиш. як вираження суспільних відносин людей, що виникають у процесі виробництва незалежно від їх господарської волі і визначають відносини у сфері обміну і розподілу; тобто економічних явищ як абстрактних понять суспільного устрою. Соціальну обумовленість зв'язків і закономірностей економічних явищ марксизм розглядає як об'єктивну їх засаду, на противагу індивідуалістичному (у класиків), суб'єктивно-психологічному (психологічна, австрійська та математична школи) їх поясненню. Відповідно і метод дослідження виходить з причинного визначення цих закономірностей як історично минущих, обумовлених суспільно-економічними відносинами на тому чи іншому етапі їх розвитку. Суспільно-обумовлене виробництво, або суспільний спосіб виробництва, виступає вихідним пунктом пояснення причинних залежностей та соціально-економічних закономірностей у всій їх складності і визначає собою принцип методологічного монізму—зведення причин, що діють в економічному житті, до однієї основної. Всі основні категорії політичної економії виводяться з відношення лише двох суспільних класів—робітників і капіталістів. Дане відношення визначене як головне у системі суспільних відносин. На цій базі і розробляється марксистська концепція закону розвитку та революційного знищення капіталізму.І, нарешті, в руслі третього напряму, виділеного М. Туганом-Барановським як такого, що базувався на ідеї поєднання приватної власності та підприємництва з державним регулюванням, формується німецька школа, розвиваються в останній третині XIX ст. різні її течії — історико-етична (Г. Шмоллер і ін.) та соціально-політична (Л. Брентано та ін.). Абстрактно-дедуктивному методу класиків ця школа протиставила описово-емпіричний підхід у дослідженні економічних явищ, суб'єктивне пояснення економічних категорій, заперечення будь-яких економічних законів, трактування політичної економії як «національної економії» тощо. За висловом М. Тугана-Барановського, зневажливе ставлення представників цієї школи до теоретичної економії взагалі призвело «не до перетворення економічної теорії..., а до тимчасового охолодження інтересу до економічної теорії або навіть до повного заперечення її». Недоліки чисто емпіричного вивчення явищ економічного життя, відмову, по суті, від економічної теорії, визнання різних теорій для різних історичних періодів, народів та правових установ і взаємовідносин, що склалися, тощо відзначав і відомий український учений К. Воблий. У рецензії, опублікованій у 1907 р. (Журнал Министерства народного образования) на книгу Г. Шмоллера він писав про жалюгідність тієї науки, яка вважає себе безсилою охопити економічне життя в цілому, причину ж відсутності єдиної теорії вбачав у недосконалості її розвитку на той час. Аналогічні думки висловлювали й інші вчені-економісти. Так, О. Миклашевський—відомий дослідник історії економічних учень, відзначаючи у згаданій вище праці з історії політичної економії особливо великий вплив соціально-політичного напряму, вважав, що більшість його представників та прихильників далі звичайної соціальної політики не йшли і нічого не зробили для розвитку власне теоретичних засад політичної економії. Ці основні напрями політичної економії та відповідні їм школи виникали як альтернативні (історична школа заперечувала засади класичної, австрійська школа виникла як реакція на теоретичну безплідність історичної тощо) і розвивалися у конфронтації одна до одної, а всі разом — до марксизму з його інтерпретацією засад класичної школи та політичною доктриною. Однак необхідно підкреслити, що з часом основна тенденція у розвитку цього процесу змінюється. Бурхливі дискусії 70-х років між «австрійцями» та представниками історичної школи про переваги абстрактно-дедуктивного чи емпіричного методів дослідження призвели до взаємного визнання доцільності використання економічною теорією методу як індукції, так і дедукції. Прагнення подолати однобічність моністичного пояснення всіх економічних явищ або ж виключно з позицій класичної теорії трудової цінності чи теорії граничної корисності австрійської школи дали поштовх до поглиблення теоретичних засад останньої американською школою на чолі з Дж. Кларком («теорія граничної продуктивності капіталу» та ін.), а також англійською на чолі з А. Маршаллом. Праці А. Маршалла, який запропонував власне розв'язання проблеми цін на основі поєднання теорії граничної корисності з елементами теорії трудової цінності Д. Рікардо (в частині інтерпретації витрат виробництва), започаткували у 90-ті роки XIX ст. неокласичний напрям теоретичної економії, який мав надзвичайно великий вплив на її подальший розвиток. У свою чергу, соціальна школа політичної економії, що розвинулася в Німеччині в 90-ті роки (Р. Штаммлер, К. Діль, А. Аммон й ін.) на базі нової історичної школи, почала широко використовувати теоретичні засади маргіналізму, його категоріальний апарат тощо, прагнучи поєднати їх застосування з вивченням соціально-правового, етичного аспекту ринкових відносин, проблеми розподілу та ін. Щодо представників маргінальної школи та неокласицизму, то, зберігаючи методологічну основу підходу — аналіз ринкових відносин в умовах вільної конкуренції, вони не тільки визнають необхідність і доцільність соціальних реформ та певного державного регулювання економіки, а й намагаються обгрунтувати їх напрями, межі, ступінь економічної доцільності тощо. «Життя йшло всупереч науці,— писав з цього приводу М. Туган-Барановський,— і наука пішла на поступки... захисників ніким не регульованого, зовсім вільного товарного господарства залишилось зовсім мало... Вивчення законів вільної гри економічних сил — у чому й полягає найважливіший зміст політичної економії — призвело до визнання необхідності планомірного регулювання цієї гри суспільною владою».Значно посилюється наприкінці 90-х—початку 1900-х років і критичний струмінь в оцінці теоретичних методологічних засад марксизму. На цей час досвід таких провідних капіталістичних країн, як Англія і США, де капіталізм розвивався на власній основі, а також таких, як Німеччина та Росія, де він міцнів під егідою протекціоністської політики імперських держав, дедалі переконливіше свідчив, що не справджувалися ні висновки класиків буржуазної політичної економії щодо можливостей автоматичного саморозвитку капіталізму та меж такого розвитку, ні прогнози основоположників марксизму щодо його загибелі. Відносно цих прогнозів Ф. Енгельс у 1895 р. визнав, що замість революції соціальної, на яку очікували вони з К. Марксом, відбулася революція економічна, що охопила весь Європейський континент, вперше дійсно ствердила у Франції, Австрії, Угорщині, Польщі і недавно в Росії крупну промисловість, перетворила Німеччину на першокласну промислову країну,— і все це на капіталістичній основі. Звичайно, цей висновок Енгельс ніякою мірою не поширював на теоретичні засади марксизму та його соціально-політичну спрямованість. Проте в соціал-демократичному рухові відбувається розкол саме на основі переосмислення марксистської економічної і політичної доктрини. На Заході, зокрема в Німеччині, у соціал-демократичному середовищі вже наприкінці 90-х років сформувалися два основні напрями. Перший з них, за визначенням видатного, всесвітньо відомого вченого-економіста, спеціаліста з аграрних проблем, історії економічних учень та народного господарства П. Лященка, був «більш ортодоксальний» у теорії, спрямований до розвитку й поглиблення доктрини марксизму відповідно до нової епохи у розвитку капіталізму та нового його етапу — імперіалізму. Разом з тим його представники були більш «лівими» у практичній політиці, прагнучи до здійснення революційних лозунгів марксизму. Прихильники другого напряму— напряму «політичного реформізму»—і в теорії висували ідею «перегляду», ревізії всіх теоретичних передумов марксизму. До першого напряму П. Лященко відносив, поряд з творами К. Каутського, праці К. Лібкнехта, А. Бебеля, Р. Гільфердінга, Р. Люксембург; найпослідовнішими виразниками ідей другого, реформістського, напряму П. Лященко справедливо вважав Е. Бернштейна та Е. Давіда. Проте, поділяючи значною мірою погляди ортодоксальних марксистів, він у своїй «Історії економічних учень» оцінював позицію цих «ревізіоністів» як «пряме вбивство теоретичної марксистської думки», яка «пішла у них назад, дійшовши у теорії до «граничної корисності», в соціально-політичних переконаннях—до Сисмонді, на практиці—до повної відмови від тактики непримиренного марксизму». Дійсно, у своїх останніх і, як свідчить подальша світова практика суспільного розвитку, далекоглядних передбаченнях Е. Бернштейн, Е. Давід, Ф. Герц та інші теоретики цього напряму виходили з найновіших досягнень економічної теорії того часу і підтверджували їх переглядом та аргументованою критикою теоретичних засад і політичних висновків марксизму. Вони доводили обмеженість марксистського діалектико-матеріалістичного методу аналізу суспільних явищ, наукову доцільність використання як класичної теорії трудової цінності, так і теорії граничної корисності, заперечували марксистське вчення про загальний закон капіталістичного нагромадження, відносне та абсолютне погіршення становища пролетаріату, кінцеве розшарування селянства на крупну буржуазію і пролетаріат та загибель селянства як класу тощо. На цій основі давалася критика теорії «наукового соціалізму», марксистської програми соціалістичної революції, диктатури пролетаріату та будівництва нового суспільства. Поряд з цим розвивалася теза про поступове визрівання нових соціально-економічних відносин у надрах капіталізму в міру його зрілості, про можливість мирного переростання капіталізму на його вищих стадіях у соціалізм. Подібні позиції не могли не викликати гострої непримиренної критики з боку ортодоксальних марксистів на чолі з К. Каутським на Заході та Г. Плехановим, а згодом і В. Леніним — у Росії. Проте у сферу впливу ідей нового напряму соціал-демократичної думки, її реалістичних концепцій та еволюційних засад була поступово втягнута абсолютна більшість теоретиків соціал-демократичного руху, навіть такий ортодокс марксизму, як К. Каутський.Таким чином, зміни у тенденціях розвитку політико-економічного знання, що виявилися у пошуку консенсусу різних його напрямів та відповідних політекономічних шкіл одночасно з розвитком їхньої власної методологічної та теоретичної бази, були пов'язані передусім із змінами в суспільно-економічній дійсності. Нові явища, породжувані в ній капіталізмом на його монополістичній стадії, вели до якісних перетворень у всіх соціально-економічних структурах західних країн, значно змінювали і ускладнювали характер функціонування економіки і настійно вимагали суттєвої перебудови політичної економії у різних її напрямах, адаптації її до нових умов і завдань. Саме з цим і була пов'язана та своєрідна криза, яку переживала політична економія на Заході у другій половині XIX ст. Аналогічні процеси, хоч і дещо пізніше, протікали і в економічній теорії в Україні. Як було показано вище, в останній третині XIX ст. її розвиток тут відбувався у сфері впливу та самобутньої інтерпретації на власному суспільно-економічному грунті класичної .школи політичної економії, західноєвропейських та російських соціалістичних вчень, у тому числі й марксизму; плідний розвиток психологічного напряму (київська психологічна школа) готував грунт для наступного розвитку його 'маргінального та математичного відгалужень тощо. На відміну від Заходу, в Україні ще і в 90-х роках зберігається досить відчутний вплив концептуальних положень класичної школи, маргіналізм тільки починає формуватися у самостійний напрям, надзвичайно популярним у наукових економічних колах залишається економічна теорія марксизму. На цей час, відзначав М. Туган-Барановський, «теорія цінності Маркса» була покладена в основу «більшої частини наших курсів політичної економії», найкращим з яких він вважав курс О. Чупрова і цікавим у теоретичному відношенні — курс О. Скворцова. На той факт, що «ні один солідний підручник з політичної економії не може обминути цього вчення Маркса, вчення, що ввійшло у кров і плоть цієї науки», як писав Н. Рашковський у післямові до книги Г. Гросса «Научная сторона экономической системи Карла Маркса» (1890), вказували багато вчених того часу. Саме марксизм, справедливо зауважував учень М. Тугана-Барановського, видатний вчений-економіст М. Кондратьєв у спогадах про свого вчителя (Михаил Иванович Туган-Барановский. Пг. 1923), визначив початок розвитку нової, порівняно з народницькою, системи світогляду та нових методів аналізу суспільних явищ. Проте вже наприкінці 90-х—початку 1900-х років більшість вчених-економістів приходить до висновку про кризове становище у політичній економії, про те, що жодна з існуючих шкіл не має достатньої теоретичної та методологічної бази для глибокого дослідження, пояснення та прогнозування нових економічних процесів і явищ. «Вся стрункість і логічність попередніх теоретичних побудувань зруйнована,— писав у своїй праці «Обмен и экономическая политика» (1904) один з прихильників класичної школи О. Миклашевський.—... іноді уявляється, що саме існування політичної економії як теоретичної науки більше недопустиме». Відбувається інтенсивний процес зміни усієї системи уявлень і понять, що склалися в економічній теорії в домонополістичний період. Передусім це стосувалося концепції вільної нічим не обмеженої конкуренції як основного засобу забезпечення безперервного саморозвитку капіталістичної економіки. Вважаючи, що на основі цього принципу не можна забезпечити ні економічну стабільність, ні розв'язання складних суспільних суперечностей і катаклізмів, Б. Кистяківський — один з численних прихильників марксизму в Україні, відомий у 90-ті роки XIX ст. діяч українського культурницького руху, який на початку 1990-х років під впливом П. Струве переходить у лави прихильників конституціоналізму і критиків марксизму, у 1897 р. у статті «Аграрии в Германии» писав: «Виявилося, що індивідуальна свобода в економічному житті призводить до пригноблення слабого сильним, до експлуатації праці неімущого і в кінцевому підсумку до соціального поневолення». П. Струве у найбільш ґрунтовній своїй праці «Хозяйство и цена. Критические исследования по теории и истории хозяйственной жизни» (1913, ч. 1; 1916, ч. 2) проголосив ідею класиків про природну закономірність суспільного життя буржуазною апологією, яка дискредитувала себе і потерпіла повне фіаско. Дедалі менше залишається прибічників трудової теорії Цінності як у її класичному варіанті (А. Сміт, Д. Рікардо), так і особливо у марксистській інтерпретації. Дедалі більшої популярності набувають концептуальні засади суб'єктивно-психологічного напряму, теорій попиту і пропозиції, рівноваги, факторів виробництва тощо. Ведеться напружений пошук якісно нових підходів до пізнання та аналізу економічної дійсності, плідно використовуються, одержують самостійну інтерпретацію і в цілому ряді випадків перспективний розвиток останні на той час здобутки різних шкіл і напрямів.Великої популярності набуває соціальний напрям політичної економії, інтенсивно розвивається маргіналізм та неокласичний напрям, здобутки якого плідно використовуються російською та українською математичною школою. У руслі цих процесів відбувається аналіз та перегляд з багатьох позицій і економічної теорії марксизму, відношення до якого вже в перше десятиліття XX ст. відчутно змінюється. Абсолютна більшість учених-економістів в Україні, які тою чи іншою мірою поділяли окремі положення економічної теорії марксизму або прихильно ставилися до цього вчення, дедалі більше відходять від марксизму, сприйнявши філософські засади, теоретичні й методологічні надбання новітніх на той час політико-економічних шкіл, що розвивалися в руслі неокласицизму та інституціоналізму. 3. Ідеї маржиналізму, що в 70—90-ті роки XIX ст. склався на Заході у самостійну і дуже впливову школу на базі розвитку засад психологічного напряму в політичній економії, одержали в Україні досить велике поширення вже наприкінці XIX ст. Відповідний грунт для цього був підготовлений, зокрема представниками Київської психологічної школи, хоч її фундатор, відомий учений та визначний державний діяч, професор Київського університету М. Бунге перспективності школи К. Менгера не оцінив. Це відбилося в останній його роботі «Очерки политико-экономической литературы» (1895). У працях учня й послідовника М. Бунге, професора того ж університету Д. Піхна (Закон спроса й предложения. К теории ценности. К., 1886; Основания политической' экономии, 1890 та ін.) розвивалися положення про споживання й обмін як основні сфери дослідження економічних явищ, про корисність речей (їх «придатність») як джерело та мірило цінності й ціни («розцінки»), засади теорії попиту і пропозиції, теорії факторів виробництва тощо. Однією з центральних проблем «як при вивченні ціни кожної речі або послуги, так і при дослідженні теорії цінності взагалі» (Д. Піхно), ці вчені вважали вивчення потреб, що формують попит, конкретних їх форм, класифікацію за видами та родами тощо. Друге дихання розвитку психологічного напряму політичної економії на якісно новому рівні дало внесення у нього засад австрійської та математичної шкіл. Абстрактно-дедуктивний метод дослідження, застосований представниками цих шкіл, внесення ними таких нових елементів аналізу, як величина «граничної корисності», фактор рідкості та ін., дали можливість подолати ряд суперечностей старої психологічної школи, передусім невдалі спроби встановити залежність цінності від конкретної корисності речей. На це звернув увагу, зокрема, Туган-Барановський, який один з перших в Росії та в Україні здійснив порівняльний аналіз австрійської школи вже в першій своїй науковій праці «Учение о предельной полезности хозяйственных благ как причине их ценности» (1890). Звертаючись у цій та ряді інших праць, зокрема згаданих вище «Очерках из истории политической экономии и социализма», до питання гострої взаємної критики прибічників теорії корисності та трудової теорії цінності, ускладненої «соціальними симпатіями та політичними пристрастями», вчений писав, що і ті й другі були праві у своїй критиці і неправі у своїй виключності. Якщо праця справді не може пояснити ринкових коливань товарних цін, а також середніх цін багатьох товарів економічного обороту, наприклад, землі, то водночас з точки зору теорії корисності неможливо зрозуміти, чому середні ціни товарів істотно різняться, а багато з корисних предметів зовсім не мають ціни. Одна й друга теорії, робить висновок учений, «були недостатніми для повного пояснення основного економічного явища—цінності». Школа ж К. Менгера, на думку М. Тугана-Барановського, запропонувала підхід, який обіцяв назавжди покінчити з суперечками про цінність. Визнання граничної корисності головним фактором, що визначає цінність, дало, за виразом М. Тугана-Барановського, «аріаднину нитку» для виходу з лабіринту суперечностей при поясненні цінності корисністю, дозволило школі Менгера дати «нову теорію цінності, яка має всі шанси стати загальноприйнятою в науці».Справді, австрійська школа відіграла визначну роль у розвитку економічної теорії. Вона торувала шлях до вивчення і прогнозування таких важливих економічних проблем, як зв'язок корисності та цінності, закономірностей формування споживчого попиту, взаємозв'язку в ціноутворенні попиту і пропозиції, ціноутворення факторів виробництва та визначення принципів, за якими відбувається вмінення цінності кінцевого продукту окремим факторам, що брали участь у його створенні тощо, тобто до неокласичного аналізу, який відкрив якісно нову епоху в розвитку політичної економії. Проте представники австрійської школи не змогли подолати суперечливості своїх теорій щодо пояснення цінності та цін виключно з позицій суб'єктивних оцінок корисності, відірваності від врахування витрат виробництва у формуванні цінності, точніше — ціни, що врівноважує попит і пропонування тощо. Ці вади австрійської школи на той час відзначали не тільки її противники, а й прихильники, зокрема А. Маршалл. Останній звертав увагу на те, що фундатори австрійської школи не змогли з'єднати корисність з суспільними витратами, тобто зіставити результати з витратами. Недостатність моністичного пояснення цінності й ціни відзначав і М. Туган-Барановський. У своїй праці «Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма» (1905) вчений наголошував, що школа Менгера «вперше дала вичерпне пояснення механізму оцінки, вияснила психологічні процеси, результатом яких є ціна, тобто суб'єктивному моменту, що лежить в основі ціни, яким попередні теорії майже не займалися». Разом з тим М. Туган-Барановський приходить до висновку, що ця школа одночасно «показала передаточні ремні, які зв'язують у суб'єкті об'єктивні фактори ціни з цінами». Вже в своїй першій, згаданій вище роботі «Учение о предельной полезности...», у 1890 р. М. Туган-Барановський обґрунтовує положення про те, що теорія граничної корисності, якщо її правильно розуміти, є несподіваним підтвердженням теорії трудової цінності, і протистояння цих теорій грунтується на різних підходах до проблеми цінності: об'єктивному у Д. Рікардо і К. Маркса та суб'єктивному у К. Менгера. «Теорія граничної корисності доводить, що обидва принципи оцінки знаходяться між собою в узгодженості, яка тим більша, чим більшою мірою розподіл народної праці підпорядковується господарському принципу». Вчений формулює закон («теорему цінності»), згідно з яким граничні корисності господарських благ, що вільно відтворюються, прямо пропорційні їх трудовим вартостям. Ідея вченого про необхідність дослідження категорії цінності з урахуванням як витрат (об'єктивних факторів), так і корисності («суб'єктивних» факторів) була надзвичайно плідною, підносила його праці в цій галузі на рівень найновіших на той час здобутків світової економічної думки. Саме з ідеєю синтезу досягнень маржиналізму з певними засадами класичної школи, вперше висунутою на Заході А. Маршаллом (Принципи політичної економії. 1890), були пов'язані так звана маршаллівська революція і формування неокласичного напряму в економічній теорії. Проте підходи до такого синтезу у А. Маршалла та М. Тугана-Барановського відрізнялися. А. Маршалл долає, з одного боку, обмеженість теорії цінності Д. Рікардо, зумовлену жорстким превалюванням у ній трудової засади (витрат живої та вречевленої праці) при визначенні мінової цінності і, з другого — догму австрійської школи про повну залежність цінності від суб'єктивної корисності, тобто про останню як єдину основу ціни. Акцентуючи увагу при встановленні ціни пропозиції (з боку продавців) на виробничому факторі (витратах виробництва) та використовуючи граничну корисність при встановленні ціни попиту (з боку споживачів), А, Маршалл розглядає ціну як результат їхнього зіткнення, рівновіддачу функціональної взаємозалежності попиту і пропозиції. Таким чином, він по суті знімає проблему джерела цінності як єдиної субстанції ціни. В центрі його уваги — можливості комбінування, заміщення факторів виробництва, їх ефективної організації в умовах технічного прогресу у тісному зв'язку з ринковим механізмом. Цей підхід плідно використовувався пізніше у працях Дж. Неймана, П. Самуельсона, Дж. Хікса й ін.М. Туган-Барановський, як і А. Маршалл, звертав увагу на ті моменти в теорії Рікардо, які підтверджували, що в ній трудові витрати — найважливіший, але не єдиний об'єктивний фактор ціни (другий—корисність), а також на ті опосередковуючі умови, які вводив Рікардо (рівність оплати праці однакової кваліфікації, обсягів капіталу та врахування часу їх інвестування, середня норма прибутку тощо). Однак, на відміну від А. Маршалла, він, з одного боку, абстрагувався від цих моментів, а з другого — явно перебільшував значення граничної корисності як первинної і вихідної у проблемі цінності. У своїй формулі («теоремі цінності») він залишає співвідношення «гранична корисність—витрати праці», а замість аналізу функціональних залежностей намагається безпосередньо зіставити ці категорії, вважаючи разом з тим, що «гранична корисність має бути функцією трудової витрати». Недоліки цієї спроби М, Тугана-Барановського (який не був вузьким послідовником ні маргіналізму, ні класичної чи будь-якої іншої школи) виразити формально надзвичайно плідну і перспективну ідею взаємозалежності об'єктивних та суб'єктивних (за його термінологією) засад у вирішенні проблеми цінності і ціни долалися російськими і українськими економістами, як буде показано нижче, через розвиток засад власне маргінальної школи, шляхом застосування вищої математики та економіко-математичних методів. Формування і розвиток в Україні власне маргінального напряму та його математичного відгалуження відбивали загальні тенденції, характерні для маргіналізму наприкінці XIX—початку XX ст. у цілому. Ці тенденції виявлялися передусім у прагненні його представників подолати крайній суб'єктивізм австрійської школи, її вихідного положення про граничну суб'єктивну корисність як основу ціни, поширити принцип маргінального аналізу на теорію витрат виробництва, «здержливості» та продуктивності капіталу (концепція граничної продуктивності Дж. Б. Кларка) та ін. В умовах наростаючих процесів монополізації дедалі більше відчувалася потреба перенесення центру уваги у теоретичних дослідженнях з поведінки окремого господарюючого суб'єкта на розробку основ економічної діяльності фірми, товарного виробництва в цілому, проблеми ціноутворення, розподілу доходів (ресурсів) як умови забезпечення господарської рівноваги (збалансованості попиту і пропозиції) тощо. На це, до речі, звернув увагу ще у 80-ті роки XIX ст. Д. Піхно. У книзі, присвяченій виникненню перших монополій та огляду літератури з цього питання (Торгово-промышленные стачки. К., 1885), вчений, зокрема, наголошував, що «стачки» «слугують вираженням і провідником приватних і односторонніх інтересів, з тією лише різницею, що ці односторонні інтереси будуть діяти не поодиноко, а як масова організована сила». Одним з найяскравіших представників маргіналізму в Україні був випускник Новоросійського (Одеського) університету, викладач Демидівського ліцею в Ярославлі, Петербурзького університету, професор (а з 1919 р.— академік Української Академії наук) Р. Орженцький. У його працях основні засади маргіналізму знайшли детальний виклад та власне оригінальне обгрунтування і розвиток. Ґрунтовне викладення теорії К. Менгера в частині теорії цінності, визначення кількісної величини цінності граничною корисністю, виведення законів цінності (зниження, підвищення та співвідношення) як формальних законів свідомої діяльності, критика з позицій психологічної школи трудової теорії вартості класиків та інтерпретації її К. Марксом тощо міститься в першій науковій праці Р. Орженцького «Полезность и цена. Политико-экономический очерк», виданій в Одесі у 1895 р. Проблема цінності розглядалася і в магістерській дисертації Р. Орженцького «Учение о ценности у классиков и канонистов» (Одесса, 1896), в якій історія питання простежується починаючи з античної літератури (творів Аристотеля), дається історико-філософське обгрунтування психологічного напряму в дослідженні економічних явищ, високо оцінюється перевага пропонованого ним розуміння природи цих явищ порівняно з класичною школою політичної економії. Розкривається сутність теорії граничної корисності. Саме цю теорію вчений вважає тим ключем, що допомагає розкрити внутрішній зміст теоретичних концепцій, розроблених у руслі інших напрямів політичної економії: «Завдання правильної і всебічної теорії цінності полягало б, на нашу думку, в тому, щоб, виходячи з цілком правильних і в сучасний період більш або менш визнаних положень теорії граничної корисності, дати внутрішнє пояснення, показати основу всіх тих зовнішніх і емпіричних співвідношень та законів обміну, які розроблені і відкриті іншими теоріями».Проте у згаданій та ряді наступних праць (Понятие об экономическом явлений. 1903, Основные законы ценности и их практическое значение. 1904 та ін.) учений розвивав у власному оригінальному викладі переважно ті нові елементи та перспективні ідеї, які накопичувала саме австрійська школа більш ніж за двадцять років свого існування і які пов'язані передусім з іменами Ф. Візера та Є. Бем-Баверка. Слідом за цими вченими Р. Орженцький вводить у науковий оборот поняття об'єктивної оцінки, фактично — ціни («розцінки»), максимальної та мінімальної «розцінки», поділ благ на споживчі та продуктивні, поширює принцип граничної корисності на оцінку витрат виробництва згідно з теорією продуктивних благ (за цією теорією останні є лише майбутніми споживчими благами, які одержують оцінку тільки за кінцевим продуктом) тощо. Таким чином, ні власна оригінальна трансформація ідей австрійської школи, ні глибоке філософське обгрунтування Р. Орженцьким у згаданих працях важливості і доцільності психологічного аспекту аналізу економічних явищ, передусім — цінності та ціни, все ж не виводили їх з кола вузько суб'єктивного трактування «австрійців». Величина цінності, стверджував учений, визначається «величиною почуттєвого стану» (ступеня відчуття задоволення або страждання), оскільки вона «являє собою вираз почуттєвого стану, який породжується впливом володіння або відсутності блага...». З часом дедалі більшу увагу Р. Орженцького, як і більшості послідовників маргіналізму та математичної школи, привертає проблема взаємозалежності між ціною та витратами виробництва. Йому, зокрема, імпонував підхід до вирішення цієї проблеми, запропонований видатним російським ученим—економістом та математиком В. Дмитрієвим у його широко відомих на той час у науковому середовищі «Экономических очерках» (Серия 1-я: Опыт органического синтеза трудовой теории ценности и теории предельной полезности. М., 1904), В Дмитрієв пов'язав аналіз рівня суспільно необхідних витрат праці з питанням про співвідношення попиту та пропозиції і широко використав положення теорії граничної корисності, вважаючи надзвичайно важливим урахування психологічних передумов при економічному обгрунтуванні теорії ціни. Рівняння, запропоновані В. Дмитрієвим, базувалися на використанні одного з варіантів теорії витрат виробництва Д. Рікардо і так земної догми А. Сміта у варіанті розкладу ціни на заробітну плату та прибуток. Це дозволило йому дати математичне вираження залежності ціни від витрат виробництва, визначаючи величини заробітної плати і прибутку не в ціннісному вираженні, а у вигляді функціональних залежностей під технічних умов виробництва . Систему рівнянь В. Дмитрієва для аналізу ціни використав і Р. Орженцький (Политическая экономия, 1909), розкладаючи ціну на заробітну плату робітників та середній прибуток. З часом погляди Р. Орженцького розвиваються в напрямі розширення та поглиблення соціального обгрунтування економічних явищ та понять. У праці «К вопросу о природе психологических явлений и методе их изучения», опублікованій в «Юридическом вестнике» у 1914 р., і економічна поведінка, і економічні явища, зокрема цінність (ціна), виступають уже не тільки як продукт суб'єктивно-психологічних факторів, а й як результат їхньої взаємодії з об'єктивними соціальними факторами, які включають і обмеженість ресурсів. При цьому соціальні фактори значною мірою обмежують економічний принцип поведінки індивідуума. Звідси й цінність «не визначається законами цінності, тобто цінність, або на практиці—ціни, не зумовлюються відданням переваг індивідуумів, «формуються на основі неіндивідуальних, а суспільних оцінок корисності благ». Проте, як справедливо зазначає один з відомих на Заході українологів І. Коропецький у праці «Асаdemic Есоnomics іп the Nineteenth-Сеntury Ukrain» (Selected contribution of Ukrainion Scholars to Есоnomics, 1984), Р. Орженцький широко цитує «Принципи економіки А. Маршалла відносно розуміння природи економічного явища як синтезу суб'єктивно-психологічних та об'єктивних соціальних факторів, але теорії ціни А. Маршалла уваги не приділяє. Перегляд власних поглядів Р. Орженцьким відбив їх еволюцію від засад теоретичної економії як точної абстрактної науки в бік уявлень, характерних для представників соціального напряму політичної економії.Основні теоретичні позиції австрійської школи, їх розвиток і поглиблення відбилися і в творах іншого відомого представника цього напряму — професора Київського університету О. Білімовича. Послідовник Київської психологічної школи, він був переконаним противником трудової теорії цінності. «В основі процесу розцінки господарських благ (ціни.—Л. Г.),—писав О. Білімович в одній з своїх найбільш ґрунтовних праць того часу «К вопросу о расценке хозяйственных благ» (1914),—лежить один факт, який впливає на напрям усього господарського життя. Це факт існування у кожної господарюючої людини певних, притаманних їй потреб». Виразом цих потреб, які О. Білімович трактує як почуття, що «випливає з відчуття відсутності», «прагнення усунути нестачу», і є суб'єктивні цінності. Пов'язуючи величину цінності з інтенсивністю потреб, учений вважав, що гранична корисність «є не що інше, як відбиття того задоволення потреб, яке залежить від даної кількості блага». Проте на відміну від теоретиків австрійської школи О. Білімович заперечував можливість вимірювання таких суб'єктивних величин, як інтенсивність потреб, корисність та суб'єктивна цінність речей не тільки на практиці, а й в теорії. Теорію граничної корисності О. Білімович, подібно до Ф. Візера, Є. Бем-Баверка, Дж. Кларка та ін., доповнює теорією витрат виробництва, вносячи у неї засади маргіналізму, а також подає у власному трактуванні теорію вмінення. Ціна продуктів, вважає він, регулюється цінами факторів виробництва, кожен з яких має свою продуктивність і створює відповідний доход. «Кожна теорія цін товарів,— писав О. Білімович у праці «Социальная теория распределения» (1916),—відірвана від розцінки участі виробничих факторів, і кожна сучасна теорія створення доходів, що здійснюється через ринковий обмін, відірвана від розцінки продуктів,— логічно неможлива». Отже, розподіл учений теж вважав складовою загальної проблеми створення цін: «Кожний доход є ціною, що сплачується на ринку за користування відповідними факторами виробництва... Вчення про створення доходів тоді виявляється окремим випадком загальної теорії розцінки». Відзначаючи особливості «оплати» кожного з факторів виробництва (О. Білімович розглядав їх як групи факторів: різні види капіталу, праці та природних ресурсів). Він, як і Є. Бем-Баверк, пояснює прибуток різницею оцінок теперішніх благ (заробітна плата або спожиті продуктивні блага) та благ майбутніх (засоби виробництва і праця) і трактує Ного як результат «очікування» капіталу. Заробітну плату О. Білімович розглядає як оплату всієї праці робітника і пов'язує її розмір з рівнем продуктивності праці, тобто ставить заробітну плату, як і прибуток, у пряму залежність від суто економічних факторів. До останнього часу у вітчизняній історико-економічній літературі такий підхід, що розглядав усіх учасників виробництва як рівноправних партнерів незалежно від їхнього класового походження, таврувався як відкрита й злісна апологія капіталістичного способу виробництва. Лише в останні роки окремі дослідники доходять висновку, що саме такий підхід відбивав формування системи розгалужених механізмів інтегрування пролетаріату у буржуазне суспільство, яке розпочалося на рубежі століть і було пов'язане з могутнім динамізмом у поступальному русі капіталізму, інтенсивному наростанні нових явищ і модифікаційних процесів у господарській системі і т. ін.
1 2 3 4 5 Категория: Макроекономіка \| Добавил: Aspirant (03.05.2014)
Просмотров: 238 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: