Реферат на тему:Інвестиційний клімат України: проблеми становлення - Макроекономіка - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Інвестиційний клімат України: проблеми становлення. Економіка України на сучасному етапі потребує великого обсягу як внутрішніх, так і зовнішніх інвестицій. Успадкований від Радянського Союзу затратний тип відтворення виробництва, по-перше, не є ефективним у ринкових умовах, а по-друге, Україна не має таких запасів сировини, щоб дозволити собі й далі розвиватися екстенсивним шляхом. За розрахунками Міністерства економіки України, загальна потреба в інвестиціях для структурної перебудови економіки становить від 140 до 200 млрд. дол., а щорічна потреба в інвестиціях – 20 млрд. дол. Отже, зрозуміло, що стратегічною метою української зовнішньоекономічної політики є активне залучення країни в міжнародні інтеграційні процеси. Проте реалізація цього завдання потребує значної концентрації інтелектуальних, матеріальних, фінансових та природніх ресурсів для розвитку стратегічних технологій як основних факторів конкурентноздатності в світовому співтоваристві. Це є аксіомою, і високопосадовці це розуміють. Принаймні законодавче підгрунтя для цього наша країна має, але все одно з практичною реалізацією привабливого інвестиційного клімату ми маємо значні труднощі. Начебто і політичні зміни в країні вже відбулися, а от все ж таки чогось та не вистачає. Спробуємо ще раз розібратися в основних положеннях такого явища як інвестиції. ЗАГАЛЬНІ ПЕРЕДУМОВИ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Стрімкий та непередбачуваний розвиток ринкового середовища, скорочення життєвого циклу продукції і технологій роблять все більш очевидним і незаперечним факт, що світовий бізнес переходить до нового етапу свого функціонування. Ці чинники, а також аналіз тенденцій розвитку міжнародних фінансових ринків і глобальні зміни пріоритетів розвитку в різних галузях економіки вказують на активізацію процесів переливання капіталу у світовому масштабі. В умовах, що склались, українські підприємства повинні взяти активну участь у цих процесах, причому як отримувачі або «реципієнти» капіталу. Для цього необхідно використовувати сучасні інструменти залучення інвестиційних ресурсів. Законом України від 10 грудня 1991 р. № XII „Про інвестиційну діяльність” зазначено, що інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Такими цінностями можуть бути: · кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери; · рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності); · майнові права інтелектуальної власності; · сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих („ноу-хау”); · права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права; · інші цінності. Зрозуміло, що здійснення інвестиційної діяльності неможливе без певного обгрунтування такого виду діяльності. Саме тому існують наступні варіації інвестиційної діяльності: · інвестування, здійснюваного громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, а також громадськими і релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності; · державного інвестування, здійснюваного органами влади і управління України, Кримської АР, місцевих рад народних депутатів за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і позичкових коштів; · іноземного інвестування, здійснюваного іноземними громадянами, юридичними особами та державами; · спільного інвестування, здійснюваного громадянами та юридичними особами України, іноземних держав. При цьому слід зазначити, що існує велика кількість критеріїв, за якими визначається інвестиційна привабливість країни. Основні з них – наявність освічених кадрів, недорога робоча сила, великий споживчий ринок, позитивна динаміка економічного зростання. Цим критеріям до певної міри відповідає вітчизняна економіка. Адже починаючи з 2000 року економіка України перебуває у стадії відновлення свого потенціалу, що підтверджується, зокрема, досить високими темпами зростання ВВП і позитивними тенденціями в інвестиційних рейтингах України. Однак, незважаючи на істотне значення цих позитивних тенденцій, немає гарантій того, що високі темпи зростання збережуться в майбутньому і забезпечать якісні зміни в усіх сферах життя суспільства. Тим більше слід враховувати той фактор, що економічне відновлення відбувається в Україні на тлі істотних викривлень в інституційних основах економіки, структурних перекосів у галузевому та регіональному розвитку, гострих соціальних суперечностей. Наприклад, одним із головних чинників цього є недоліки процесу приватизації, у результаті якої не було досягнуто основної мети роздержавлення власності – відокремлення її від влади, політики від підприємництва. Досить хаотичний і нерідко протиправний процес первинного нагромадження приватного капіталу (власності) призвів до утворення потужних фінансово-промислових груп, тісно пов’язаних із владними структурами і значною мірою залежних від близькості до діючої влади. Проте протиправно отримана, залежна від політичної кон’юнктури власність (капітал, дохід) не має ні правових гарантій недоторканності й захисту від політично мотивованого перерозподілу, ні правової та суспільної легітимності. Внаслідок цього відносини власності в країні є значною мірою деформованими, непрозорими, такими, що регулюються не ринковими механізмами і нормами закону, а неформальними домовленостями та вибірковим застосуванням чинного законодавства. Така ситуація є головною причиною як низької інвестиційної привабливості України, так і обмеженої її інвестиційної присутності на зовнішніх ринках. Так, за даними Державного комітету статистики України, станом на 1 січня 2004 р. в Україну надійшло 6,658 млрд. дол. прямих іноземних інвестицій або близько 140 дол. на душу населення (для порівняння: аналогічний показник у Чехії сягає 4000 дол., Угорщині – 2400, Польщі – 1000, Росії – 370 дол.), а сукупний обсяг легальних українських інвестицій на зарубіжні ринки становив лише 163,5 млн. дол. Усталеною практикою стало надання у непрозорий, економічно необгрунтований спосіб різноманітних пільг окремим суб’єктам господарювання. Це не лише призводить до втрат державного бюджету, а й спотворює конкурентні відносини та слугує потужним чинником впливу держави на підприємництво. Таким чином, хоч сьогодні інвестори і починають більш пильно придивлятися до українських підприємств, проте з одного боку, це і справді великі перспективи, з другого – надто великі ризики. Водночас власники вітчизняних підприємств також не надто розраховують на зовнішнє інвестування, надаючи переваг кредитам чи залученню у виробництво власних коштів. А випуск акцій взагалі у більшості випадків використовується з метою перерозподілу власності. Це не дивно, зважаючи на те, що задіяти усі можливості емісії цінних паперів досить складно: практично відсутні публічні випуски акцій, ринок не обслуговує в необхідних обсягах інтереси приватних інвесторів, занадто висока вартість операцій з цінними паперами. І все ж таки випуск цінних паперів залишається найбільш дієвим засобом залучення інвестицій. ВИПУСК ЦІННИХ ПАПЕРІВ Кожен засіб залучення інвестицій має свої вади та переваги. Як немає ліків від усіх хвороб, так немає і універсального фінансового інструменту залучення коштів, прийнятного для всіх компаній у будь-яких ситуаціях. Підприємство, яке потребує залучення капіталу, має бути готовим до певних витрат і втрат, незалежно від інструменту, який використовуватиметься. Проте правильно обравши спосіб залучення капіталу, можна ці видатки оптимізувати та, до того ж, набувши іміджу позичальника, з яким можна вести справи, вийти на західні ринки. Найбільш продуктивним способом залучення інвестицій є випуск цінних паперів. На відміну, наприклад, від банківського кредиту, випуск цінних паперів – інструмент для залучення довгострокових інвестицій. Проте, перш ніж наважитись його використовувати, потрібно реально зважити усі «за» та «проти», визначити можливості підприємства, його привабливість для інвесторів. А вони, природно, дуже перебірливі, і критерії, за якими оцінюють підприємство, не обмежуються лише фінансовими показниками. Умови, які необхідно виконати компанії для залучення серйозних інвесторів: · прозорість та відкритість діяльності (якщо більшість прибутків підприємства сховані від податків у чорній бухгалтерії – воно навряд чи буде цікавим для інвесторів); · прозорість структури власності; · високий потенціал (якщо компанія лідирує у своїй галузі); · наявність стратегічної програми на найближчі кілька років; · звітність та аудит підприємства відповідно до міжнародних стандартів; · випуск акцій. Акції випускаються компанією для збільшення капіталу обігових коштів та під реальні інвестиційні програми, включаючи поглинання компаній. Курс акцій залежить не лише від вартості підприємства, а й від очікуваних прибутків, потенціалу підприємства та тієї інформації, яка відома учасникам фінансового ринку про його перспективи. Додаткова емісія акцій призводить до зменшення частки власності акціонерів, її перерозподілу та ризику втрати контролю над підприємством. Саме тому власники йдуть на це неохоче. Прийнявши рішення скористатись цим інструментом, власники намагаються визначити необхідний для розвитку підприємства обсяг емісії, який водночас дозволив би зберегти контроль над компанією. Поширена практика, коли акції продають, розбивши їх на невеликі пакети, які не дають змоги контролювати підприємство. Проте такий варіант не до вподоби великим іноземним компаніям, які погоджуються інвестувати кошти в підприємства лише за умови можливості контролювати чи, принаймні, блокувати рішення, прийняті загальними зборами. Важливо знайти компроміс між інтересами власника та інвестора. На відміну від залучення коштів за допомогою боргових інструментів головною перевагою фінансування за рахунок емісії акцій є те, що компанія не має відтоку капіталу на виплату відсотків. Розмір дивідендних виплат може з року в рік змінюватися згідно з рішенням загальних зборів акціонерів. Акції, емітовані з метою залучення додаткових інвестицій, можуть бути продані шляхом приватного (обмеженого) розміщення або шляхом публічного продажу. Приватне розміщення акцій відбувається, зазвичай, серед приватних інвесторів (наприклад фондів прямого інвестування, стратегічних інвесторів, пенсійних та інвестиційних фондів, страхових компаній). Для України більш актуальними поки що залишаються фонди прямого інвестування і стратегічні інвестори. В свою чергу завдання фондів прямого інвестування полягає в тому, щоб отримати прибуток, купуючи акції підприємств якомога дешевше, і реалізуючи їх через певний час якнайдорожче. Продаючи акції фондам, компанія, по-перше, отримує гроші, необхідні для фінансування її розвитку, а по-друге, отримує доступ до досвіду і знань фахівців, що працюють у таких структурах. Адже вони в першу чергу зацікавлені у зростанні прибутковості компанії та її престижу. Оскільки фонди прямого інвестування працюють з компаніями вибірково, зупиняючись лише на найбільш перспективних, співробітництво з відомим фондом позитивно впливає на імідж компанії і свідчить про її добрі перспективи. Поступово приходять на український ринок і стратегічні інвестори, які демонструють готовність вкладати кошти у розвиток компаній. Переважно це інвестори з Росії, яким близький і зрозумілий менталітет українців, а ризики прийнятні. Російський ринок досить насичений, і ціни на акції постійно зростають. Тому найближчим часом стратеги дедалі більше звертають увагу на Україну, де є потенціал для розвитку. Сьогодні вони роблять перші обережні кроки в цьому напрямку. Щоправда, підприємств, з якими згодні працювати інвестори, поки не багато, та й вимоги до українських компаній вони ставлять досить високі. Публічне розміщення акцій в Україні поки що не поширене. Це зумовлено насамперед загальним станом фондового ринку, недосконалістю законодавчого регулювання і відсутністю необхідних знань і навичок у потенційних «гравців». Гроші в Україні тримають там, де надійніше, а не там, де вигідніше. А вкладати кошти в акції традиційно вважається ризикованою операцією. Поки що всі спроби оживити фондовий ринок закінчувалися невдачею. Проте, на думку багатьох експертів, незабаром і вітчизняні підприємства зможуть повноцінно скористатися перевагами публічного розміщення акцій. А вони очевидні. По-перше, це залучення широкого кола інвесторів. По-друге, відбувається «розпилення» акцій при збереженні контрольного пакета і контролю над підприємством у руках основного інвестора. І головне: акції перебувають не в «замороженому» стані, а обертаються на фондовому ринку. Це стимулює попит і, відповідно, зростання їх вартості. Вдале первинне публічне розміщення акцій також позитивно відбивається на іміджі підприємства і відкриває можливості для наступних більш дешевих публічних емісій. ФУНКЦІОНУВАННЯ ФОНДІВ КОЛЕКТИВНОГО ІНВЕСТУВАННЯ Особливістю розвитку світової економіки в кінці ХХ ст. – на початку ХХІст. є прискорення процесів глобалізації практично в усіх її секторах. Не став винятком і фінансовий сектор. На фоні підвищення рівня свободи переміщення капіталів, розвитку системи електронної торгівлі спостерігається поглиблення взаємозв’язку між фондовими ринками окремих країн та регіонів. Таким чином, для інвесторів, які працюють у глобальному масштабі та діяльність яких не обмежена національними рамками, виникають численні сприятливі інвестиційні можливості для примноження свого капіталу на зарубіжних фінансових ринках. Одним із сучасних перспективних інструментів інвестування на глобальному ринку капіталів є участь у фондах колективного інвестування з метою диверсифікації інвестиційного портфеля. У цьому зв’язку цікаво розглянути типи фондів колективного інвестування, чим саме вони приваблюють інвесторів та особливості їх діяльності на світовому ринку капіталів. Спочатку визначимо загальну схему функціонування фонду колективного інвестування. Організаційний процес формування інвестиційного фонду передбачає: · створення компанії, яка управляє активами фонду; · реєстрацію адміністратора; · вибір кастодіана (депозитарію); · вибір аудитора. Управляюча компанія, як правило, складається з групи портфельних менеджерів і фінансових аналітиків. Вона покликана надавати послуги довірчого управління активами фонду. Для цього менеджери розробляють інвестиційну стратегію, формують портфель і приймають інвестиційні рішення відповідно до вимог регулюючих органів та правил фонду. Слід зазначити, що у світовій практиці активи фонду є відособленими від активів управляючих компаній, тобто мають власний баланс і рахунки. Доходи від участі в інвестиційних фондах підлягають особливій схемі оподаткування, що пов’язано з тим, що інвестиційні фонди не є юридичними особами, а їх майно перебуває в частковій власності інвесторів. Таким чином, фонди не є платниками податку на прибуток. Податок зі своїх доходів від участі у фонді сплачують інвестори. Наданням адміністративних послуг та оцінкою вартості активів інвестиційних фондів займаються незалежні адміні-стратори. Для здійснення цього виду діяльності вони повинні мати відповідну ліцензію. Кастодіан (депозитарій) надає послуги зі зберігання та обліку цінних паперів, веде інвестиційні рахунки та може надавати інші послуги за дорученням клієнтів. Особливу контролюючу функцію виконують аудиторські компанії. Вони перевіряють правильність проведення розрахунку вартості чистих активів інвестиційного фонду, оцінюють відповідність структури активів фонду вимогам регулюючих органів та принципам діяльності фонду. З метою розробки ефективної інвестиційної стратегії та формування оптимального інвестиційного портфеля управляюча компанія може звертатись за консультаціями до незалежних консультантів чи спеціалізованих компаній. Крім того, у своїй діяльності на фондовому ринку інвестиційні фонди можуть користуватися послугами брокерів. Масштаби діяльності фондів колективного інвестування на сьогодні є досить великими, що дозволило фахівцям фондового ринку з метою аналізу виробити певні підходи до їх класифікації. Найбільшого поширення в масштабах світового фондового ринку набули перші чотири групи. Розглянемо особливості їх функціонування на ринку. Важливою ознакою, на яку аналітики радять інвесторам-новачкам звертати увагу в першу чергу, є особливості випуску в обіг акцій інвестиційними фондами. За цією ознакою фонди взаємного інвестування поділяють на відкриті та закриті. Відкриті інвестиційні фонди (Open-End Funds) випускають і надалі викуповують свої акції. У крупних інвестиційних фондах операції випуску та погашення можуть відбуватися кожного дня, тому сумарні активи такого фонду зростають і зменшуються в міру припливу чи відпливу фінансових ресурсів інвесторів. Закриті інвестиційні фонди (Closed-End Funds) працюють за класичною корпоративною схемою: після випуску та розміщення на первинному ринку їх акції можуть потрапити і на біржові майданчики. У цьому випадку ціна на акції за-критих фондів формується під впливом пропозиції та попиту з боку інвесторів. Основним завданням менеджерів інвестиційного фонду є максимально ефективне розміщення фінансових ресурсів інвесторів на фондовому ринку. Тому, розробляючи та реалізуючи інвестиційну політику фонду, вони перш за все визначаються, на купівлі акцій яких компаній фонд спеціалізуватиметься. Інвестиційні фонди можуть інвестувати в акції компаній з високою, середньою чи малою капіталізацією. Враховуючи націленість менеджерів деяких фондів на диверсифікацію інвестиційного портфеля фонду, фінансові аналітики виділяють фонди «мікрокапіталізації». Крім поділу інвестиційних фондів за спеціалізацією на компаніях із різним рівнем ринкової капіталізації, у світовій практиці виділяють фонди «зростання» та фонди «вартості». Ця класифікація використовується фінансовими аналітиками щодо фондів, які при формуванні портфеля дотримуються певного підходу при виборі акцій на фондовому ринку. Фонди «зростання» (Growth Funds) характеризуються інвестиційною політикою, що зорієнтована на значні капіталовкладення в компанії, темпи зростання прибутку чи вартість акцій яких перевищують середні показники подібних компаній на фондовому ринку (наприклад, акції компанії Microsoft). Фонди «вартості» (Value Funds) формують свій інвестиційний портфель на основі «недооцінених» акцій, тобто акцій перспективних компаній, поточна ринкова вартість яких не є високою, однак які мають значний потенціал для збільшення цієї вартості в порівнянні з перспективами зростання прибутку компаній, акції яких вже давно котируються на ринку. Таким чином, менеджери фондів «вартості» роблять ставку на майбутні успіхи обраної компанії на ринку, що має привести до зростання котирувань її акцій. Крім фондів «зростання» та «вартості» на фондовому ринку зустрічаються фонди «змішаного типу» (Blend Funds). Для них характерне одночасне інвестування в акції обох типів описаних вище компаній. Одним із різновидів фондів колективного інвестування є індексний фонд (Index Funds). Сама назва фонду говорить про механізм формування його інвестиційного портфеля: він формується за рахунок акцій компаній, що складають базу розрахунку певного фондового індексу. Вибір індексу здійснюється фондом самостійно. Зазначимо, що в практиці фондового ринку є індексні фонди, які відслідковують близько 28 індексів. Орієнтація фонду при формуванні інвестиційного портфеля на той чи інший індекс значною мірою полегшує роботу управляючої компанії, оскільки їй не потрібно аналізувати ситуацію на ринку для вибору цінних паперів як фінансових інвестицій. Взагалі слід зазначити, що знання щодо інвестицій стають більш насиченими. Якщо кілька років тому більшість українських чиновників розуміли інвестиції майже виключно як капітальні вкладення, що забезпечують ріст та оновлення основних фондів, а директори підприємств – як фінансову підтримку або безвідсоткові кредити, що не повертаються, то тепер їхні уявлення вже стали ближчими до класичного розуміння інвестицій як процесу створення нового капіталу, що вимагає витрат фінансових ресурсів і призводить до змін у запасах капіталу (економічна теорія), та як витрат, зроблених сьогодні, щоб одержати зиск у майбутньому (фінансова теорія). Та й сам термін „капітал” уже не викликає негативних асоціацій, поступово охоплюючи не тільки основні засоби та товарно-матеріальні запаси, а й усі види активів, включаючи інтелектуальний капітал, частково обрахований як нематеріальні активи, та фінансові інструменти, що підтверджують боргові зобов’язання або корпоративні права включно з правом купити чи продати свою частку власності. Інвестор дедалі частіше сприймається не як закордонний спонсор, а як особа, що приймає рішення щодо довгострокового вкладення грошей та інших активів, які йому належать, для отримання доходу, матеріальних і нематеріальних зисків (tangable and intangable benefits) не раніше ніж принаймні через рік. Виходячи з економічної теорії, такими особами можуть бути представники домашніх господарств, фірм та держави. Інвестор може бути як національний, так і іноземний. Інвестиції завжди є ризикованими, але мають своє вмотивування. ІНВЕСТИЦІЙНИЙ КЛІМАТ: ПОМИЛКОВІ ПІДХОДИ ДО ХАРАКТЕРИСТИКИ Під поняттям „інвестиційний клімат” розуміють ступінь сприятливості ситуації, що складається в тій чи іншій країні (регіоні, галузі), для ймовірного надходження інвестицій у цю країну (регіон, галузь). Як синоніми терміна „інвестиційний клімат” вживаються словосполучення „діловий клімат”, „підприємницький клімат”, „ділове середовище”. Вживання означених словосполучень у ролі синонімів є некоректним, бо підприємницька (бізнесова) діяльність ширша за інвестиційну. Що цікаво, характеристика інвестиційного клімату як сукупності умов, що впливають на інвестиційний процес, постійно декларується урядовими структурами, департаментами стратегічного розвитку корпорацій, незалежними дослідницькими інституціями. За цього припускаються такі типові помилки. Перебільшення ролі іноземного інвестування. Згадка про поганий інвестиційний клімат виникає, як правило, тоді, коли Україна намагається залучити прямі та портфельні іноземні інвестиції. Загальновизнано, що іноземні інвестиції можуть розглядатися тільки як додаток до національних, а інвестиційний клімат має бути однаковий як для перших, так і для других. Оскільки інвестиції тісно пов’язані з перерозподілом власності, що, в свою чергу, впливає на розподіл влади, надмірне іноземне інвестування стає питанням національної безпеки. Однак галасливі заяви на зразок „Нам потрібні іноземні інвестиції!” з одночасним прихованим саботажем спроб західних іноземних інвесторів вийти на український ринок капіталів створюють атмосферу нещирості та недовіри, що в інвестиційному процесі є одним із найважливіших факторів. Ототожнення підприємницької і інвестиційної діяльності. Інвестиційна діяльність для господарств та держави не є підприємницькою, а для фірм інвестиційна діяльність є тільки складовою підприємницької. У своїх поточних та інвестиційних витратах фірми завжди стикаються з проблемою вибору, зокрема й інвестиційних стратегій, налаштованих у тому числі і на вирішення цієї проблеми. Спроба охопити всі складові інвестиційного клімату. Така спроба ірраціональна, бо не всі умови інвестиційного процесу піддаються впливу. Наприклад, природні фактори розміщення нового виробництва можуть суттєво вплинути на мотивацію інвестора, але змінити їх неможливо. Культурне середовище може виявитися консервативним і непридатним для впровадження інновацій чи міжнародного досвіду інвестування. Суспільна психологія та традиції теж можуть стати нездоланним бар’єром для інвестиційного процесу. За роки незалежності України в її економіку залучено менше 10 мільярдів доларів прямих зарубіжних інвестицій, тоді як оптимально їх потрібно понад 40. Здолати цю „планку” вже котрий рік передбачається в надзвичайно стислі терміни. І це при тому, що в п’ятій частині міст і в половині сільських районів країни не було залучено ще жодної іноземної інвестиції. Однак для того, щоб насправді привернути інвестиції в Україну, слід зробити ще дуже багато: і в законодавстві, яке має чітко відповідати міжнародним стандартам; і в державних установах, котрі повинні підтримувати, а не оббирати інвестора; і в судах, де важливо мати можливість відстояти свою правоту; і на ринку цінних паперів, котрий має стати достатньо „прозорим”. На жаль, у системі, яка нині запроваджується в Україні, поки що багато упущень. Так, уже всім очевидно: значно більшу роль, ніж донині, в залученні зарубіжних інвестицій слід відводити вітчизняним підприємцям. І передусім – тим компаніям і банкам, котрі вже мають багаторічну успішну практику на міжнародному інвестиційному ринку. Адже в Україні чимало структур, котрі успішно діють на міжнародному ринку. Тому й важливо органам влади залучити їх до спільних дій у формуванні привабливого інвестиційного клімату, частіше радитися, консультуватися з цими фахівцями. Стратегія пріоритетної співпраці з провідними, найбільш респектабельними банками і компаніями світового ринку, належне врахування як їхніх інтересів, так і потреб вітчизняної економіки у конкретних інвестиційних проектах також дає належні результати. Проте не менш важливі для формування оптимального інвестиційного клімату й швидкоокупні проекти. Інвестиції в малий і середній бізнес, скажімо, окуповуються в середньому у 5-7 разів швидше, ніж у великі підприємства. А в Україні діє нині понад 250 тисяч таких структур, майже 43 тисячі фермерських господарств, ще понад 1,5 мільйона громадян діють осібно як суб’єкти підприємницької діяльності. До того ж даний сектор економіки стрімко розвивається – за цим показником Україна перебуває на чільних позиціях у СНД. Всі згадані ресурси вітчизняних підприємців можуть стати відчутною підмогою органам влади у формуванні сприятливого інвестиційного клімату в Україні. На жаль, досі ними скористалися лише окремі міністерства й адміністрації. Лишається сподіватися, що державні управлінці значно активізуються надалі.
1 2 3 4 5 Категория: Макроекономіка \| Добавил: Aspirant (28.04.2014)
Просмотров: 206 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: