Реферат на тему: До проблем агропромислового комплексу - Макроекономіка - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: До проблем агропромислового комплексу. До проблем агропромислового комплексу Розвиток агропромислового комплексу Прикарпаття є наглядною ілюстрацією тих процесів, які відбуваються сьогодні в суспільно-політичному, економічному, соціальному житті нашої країни. Динаміка його розвитку, проблеми, які неминуче супроводжують будь-який процес росту, перебувають у тісній взаємозалежності від успішного вирішення тих завдань, які постають перед економікою України в цілому. В той же час функціонування агропромислового комплексу в значній мірі визначається специфічними особливостями цієї сфери діяльності, природнокліматичними умовами, характером виробництва, що склався на тій чи іншій території, традиціями населення конкретного регіону, його побутовими умовами, світоглядом. Тому розгляд питань, пов'язаних з розвитком агропромислового комплексу, вимагає передусім збалансованого підходу, врахування, крім суто економічних, історичних, вікових, психологічних та інших факторів. Тільки з цих позицій можна правильно зрозуміти й всю глибину процесів, які проходять сьогодні в агропромисловому секторі економіки як країни в цілому, так і в її окремих регіонах. Характерними особливостями агропромислового комплексу сучасного Прикарпаття є, передусім, орієнтація на задоволення внутрішніх потреб населення області, що, в свою чергу, пояснює відсутність чітко визначеної спеціалізації сільського господарства краю, кардинальні зміни в організаційній структурі власне сільськогосподарського виробництва і незначна питома вага фермерських господарств. Доля останніх, наприклад, складає лише 0,9 % загального об’єму сільськогосподарської продукції краю Тут і надалі використано дані Івано-Франківського обласного управління статистики Основними організаційними формами господарювання в цьому секторі економіки є особисті підсобні господарства населення і сільськогосподарські підприємства державної і недержавної форми власності. З господарств недержавної форми власності можна виділити господарські товариства, сільськогосподарські кооперативи, підсобні та інші недержавні сільськогосподарські підприємства установ та організацій, приватні (приватно-орендні) підприємства. Така різноманітність форм сільськогосподарських підприємств, в принципі, має своє пояснення і відображає особливості сучасного розвитку агропромислового комплексу Івано-Франківщини. Основною ж, очевидно, особливістю аграрного сектору Прикарпаття (як і всієї України) є невблаганне падіння обсягів сільськогосподарського виробництва (див. табл. 1). У зв’язку з цим ми не можемо не сказати, що питання розвитку сільського господарства по своїй суті настільки злободенне, що йому важко знайти аналоги, оскільки воно торкається всіх сторін нашого життя, починаючи від щоденних проблем самотньої похилої жінки і кінчаючи питанням політичного устрою держави. Сухі цифри статистики є лише зовнішнім вираженням тих глибинних процесів, які проходять сьогодні як в агропромисловому комплексі, так і в економіці України в цілому. Задумуючись над причинами, що поставили сільське господарство країни фактично на грань паралізації, мимоволі приходиш до висновку про необхідність акцентувати увагу на таких аспектах. Перше. Був період, коли переважна більшість вітчизняних вчених при аналізі стану економіки країни, особливо в перші роки незалежності, сходилася на думці, що однією з основних причин кризи був власне вихід України зі складу колишнього СРСР. Правомірність такого висновку не підлягає сумніву. Але виникає одне зауваження. Це без заперечень можна прийняти в першу чергу по відношенню до промисловості. Спеціалізація виробництва, налагоджені господарські зв’язки, прив’язаність до джерел сировини і їх розміщення в конкретному регіоні – ці та інші фактори були і залишаються визначальними для організації промислового виробництва. Тому зрозуміло, що вихід України з складу СРСР не міг не вплинути на динаміку і масштаби вітчизняної промисловості. Що, врешті-решт, і мало місце. А от характер і природа сільського господарства визначаються іншими факторами. Розглянуті вище причини, які визначали об’єм промислового виробництва, по відношенню до сільськогосподарського могли проявитися лише опосередковано, зокрема, вплинути на рівень його матеріально-технічного забезпечення, наявності засобів механізації, мінеральних добрив і т. д., але ж вирішальні чинники сільськогосподарського виробництва в країні не зазнали істотних змін. Кліматичні умови в Україні залишились таким ж, що були і 10, і 100 років тому, у відомому розумінні можна стверджувати, що й поля залишились тими ж (хоча це доволі проблематичне питання), не зазнала суттєвих змін вікова структура населення, в кінці кінців, сама територія України після проголошення нею незалежності залишилась незмінною. Ми не випадково вдалися до розгляду цих очевидних, на перший погляд, питань. Просто з врахуванням вищесказаного напрошується такий висновок: основною причиною катастрофічного стану вітчизняного сільського господарства, особливо на початку і в середині 90-х років минулого століття, були не суспільно-політичні, не суто економічні фактори, а кардинальні зміни в характері організації сільськогосподарського виробництва. Конкретизуємо сказане. До проголошення незалежності в Україні основною організаційною формою господарювання на селі були, в основному, колгоспи. Незважаючи на всю суперечливість і неоднозначність цієї форми організації виробництва, вона забезпечувала необхідний мінімум продовольства в країні (суттєвих перепадів, в усякому разі, в його об’ємах не було). В діяльності колгоспів були, звичайно, свої проблеми, але визначальним при цьому залишалось одне: всі вони функціонували лише завдяки всебічній підтримці з боку держави. По суті, сільське господарство в колишньому СРСР стало збитковим на другий день після завершення колективізації. Держава підтримувала колективні господарства всіма необхідними і можливими способами, навіть ті прибутки, які вони одержували, були своєрідною формою трансформації бюджетних коштів. Тому й не дивно, що занепад і розвал колишнього СРСР з годинниковою точністю позначився на показниках діяльності колгоспів. Всі вони в одну мить стали нерентабельними, неефективними, збитковими і, що цікаво, нікому не потрібними. Після проголошення політичної незалежності і взятого курсу на проведення економічних реформ саме питання становлення нових організаційних форм господарювання стало вирішальним по відношенню до сільського господарства. Ліквідована колективна форма власності на землю. Земля була передана селянам (чомусь згадується основний лозунг Жовтневої революції: “Земля – селянам”) і стала їхньою особистою власністю (хочеться вірити – назавжди). Такі основні особливості сучасного стану виробничих відносин на селі. Характерним є й таке. А) По суті, самоусунення держави від питань фінансової підтримки сільськогосподарського товаровиробника. В одній з публікацій у вітчизняній літературі приводяться, наприклад, дані, які свідчать, що тих коштів, які виділялися в Україні на розвиток села після проголошення незалежності, кожному з його жителів не вистачило б навіть на придбання лопати (тим більше – при існуючих цінах). І це не парадокс, а реальність нашого сьогодення. У 2002 році на Івано-Франківщині з загальної суми капіталовкладень в народногосподарський комплекс на долю сільського господарства припадало 1,3 % їхньої величини. Б) Надмірна, з нашої точки зору, регламентація діяльності сільськогосподарських товаровиробників з боку державних органів. Підраховано, наприклад, що за період з 1991 року лише з питань фермерства Верховною Радою України прийнято більше 40 законодавчих і нормативних документів. В кінцевому підсумку, очевидно, буде тільки один результат – зневіра селян в довговічності чергової постанови. Ми, звичайно, далекі від поверхового скептицизму по відношенню до політики держави в сфері сільського господарства, але саме кардинальна зміна організаційної форми господарювання на селі, не зовсім оправдана оперативність її проведення, недостатнє врахування реального стану економіки України в цілому, в основному, й вплинули на динаміку сільськогосподарського виробництва у нашій країні, призвели його до такого стану, коли під загрозою опинилось власне питання політичної незалежності України. В даному ж випадку віддамо перевагу економічним сторонам проблеми. Рано чи пізно зміна організаційної форми господарювання на селі повинна була статися. По суті, характер організації виробництва в колгоспах не відповідав проголошеному стратегічному курсу розвитку держави. Вказана зміна, як, в принципі, всяка інша, не могла не пройти безболісно і безпроблематично, але вона була необхідним кроком. Зараз важливо інше. Створити такі передумови, при яких особисті підсобні господарства населення, з врахуванням їхніх розмірів, стануть живильним середовищем зародження і поступового утвердження ринкових відносин як в сільському господарстві, так і в економіці країни в цілому. Але це вже окреме питання. Друге. Наважимося стверджувати, що визначальною рисою економіки будь-якої країни, будь-якого народногосподарського комплексу є взаємозв’язок і взаємозалежність її основних складових. Ця особливість економіки своїм безпосереднім результатом передбачає її комплексність, тобто в першу чергу дотримання принципу збалансованості, рівномірності, скажемо навіть – рівноцінності всіх елементів будь-якого народногосподарського комплексу. Дуже важливим у цьому плані є насамперед досягнення поступальності, врахування всіх найважливіших компонентів економічного росту. Історичний досвід, зокрема, й нашої країни свідчить, що в більшості випадків економіці по своїй природі чужі й неприйнятливі крайні, часто діаметрально протилежні і суперечливі рішення. Налагодження механізму її ефективного функціонування передбачає насамперед врахування специфіки кожного конкретного періоду, всебічного підходу, тверезого обґрунтування прийнятих рішень, допустиме, на наш погляд, й ігнорування інтересів певних політичних сил. Ми не випадково дозволили собі цей своєрідний вступ. Сільське господарство є органічною складовою частиною народногосподарського комплексу країни і успішне вирішення його проблем можливе лише при умові розв’язання основних проблем на загальнонаціональному рівні. Одна з них, найбільш актуальна, – приватизація крупних, насамперед промислових, підприємств. Це справді складний процес, однією з передумов успішного проведення якого є врахування всіх факторів, об’єктивних і суб’єктивних, які склалися на даний час навколо того чи іншого підприємства. Але, якщо, в цілому, взяти до уваги характер проведення у нашій країні приватизаційних процесів, то залишається сподіватись, що хоч Богу відомо, коли і з якими наслідками вони завершаться. Ми не випадково торкнулися цього питання в силу таких причин. По-перше, реформування економіки і утвердження ринкових відносин, по логіці, вимагає функціонування їх у всіх без винятку сферах народногосподарського комплексу країни. Просте ж співставлення темпів проведення економічних реформ в Україні свідчить, в кращому випадку, про їх однобокість. В економічній літературі, наприклад, можна зустріти масу справедливих нарікань з приводу недостатньої розробки тих чи інших принципів, механізму реалізації ринкових ідей в тій чи іншій галузі народного господарства. Ця невідповідність між теоретико-методологічними засадами реформування і реальним станом справ в економіці особливо яскраво проявляється на прикладі промисловості і сільського господарства. Ми інколи ловимо себе на думці, чи справді усвідомлення необхідності утвердження ринкових відносин в аграрному секторі було справжньою причиною його кардинального реформування. Можливо, логічніше буде стверджувати, що істинною причиною була неспроможність економіки країни в цілому нести на собі тягар підтримки сільського господарства. Це, звичайно, тільки припущення. Але факт залишається фактом. Організація виробництва в аграрному секторі зазнала революційних змін і в той же час аналогічні процеси в промисловості проходять еволюційним шляхом, причому темпи їх неприпустимо низькі. По-друге. Розглянутий комплекс питань з приводу проблем реформування економіки країни в цілому і в розрізі її найважливіших сфер має безпосередньо прикладне значення. Розвиток сільського господарства в сучасних умовах неможливий в першу чергу без промисловості. Динаміка сільськогосподарського виробництва у значній мірі визначається саме цим фактором. Це проявляється в забезпеченні аграріїв сільськогосподарською технікою, мінеральними добривами і т.д., що, в кінці кінців, є одним з важливих чинників обсягів сільськогосподарського виробництва. У зв’язку з цим хотілося б навести такі цифри. Якщо у 1985 році, коли основною формою господарювання в агропромисловому комплексі Прикарпаття, як України в цілому, були колективні господарства, питома вага площ, удобрених мінеральними добривами, була фактично 100-процентною, то вже в 2002 році вона скоротилася до 34,0 %. В результаті, якщо у 1990 році урожайність зернових культур в області була на рівні приблизно 35 ц з гектара, то у 2002 році вона складала лише 26,3 ц. Висновок очевидний: яким би не було теоретичне підґрунтя реформування економіки, розвиток сільського господарства в значній мірі визначається тим станом, в якому перебуває промисловість. І третє. Стосовно форм організації сільськогосподарського виробництва. Як вже говорилося, розвиток особистих підсобних господарств населення – реальність нашого сьогодення, безпосередній результат реформування аграрного сектору. З огляду ж на довготривалу перспективу ця форма господарювання не може залишатися домінуючою. Практика всіх без винятку розвинутих країн з ринковою економікою свідчить, що найбільш оптимальною формою господарювання на селі є укрупнені, а не індивідуальні господарства. Останнім властивий ряд серйозних недоліків. Це, зокрема, переважання ручної праці, орієнтація на задоволення власних потреб, неможливість проведення певних робіт силами окремих селян, наприклад, меліораційних, осушувальних, захисних і т. д. Тому розвиток особистих підсобних господарства, на наш погляд, слід розглядати як тимчасове явище, як перехідний етап в становленні ринкових відносин. З врахуванням специфіки сільськогосподарського виробництва в нашій країні у взагалі-то далекому майбутньому можливий варіант виникнення прототипу колишніх колгоспів, але на якісно іншому рівні. Вихідною передумовою при цьому повинно бути утвердження і налагодження механізму ефективного функціонування ринкових відносин в усіх без винятку сферах народногосподарського комплексу країни, вдосконалення фінансово-кредитної системи, матеріально-технічного забезпечення і т.д. З цієї точки зору, до речі, більш зрозумілою є надзвичайна, не зовсім оправдана, активізація діяльності Верховної Ради України з питань розвитку фермерства. По-третє. Вирішення проблем агропромислового комплексу, підвищення ефективності його функціонування вимагає активізації застосування відповідних економічних інструментів. І в першу чергу – ціноутворення. Зразу ж зауважимо, що це не тільки наша особиста позиція. Її розподіляє, наприклад, Білик Ю. Д.: “Проведення глибоких економічних реформ у країні, перехід від планово-директивного до ринкових методів господарювання потребує насамперед проведення цінової політики, яка залишається однією з найскладніших нерозв’язаних проблем на сучасному етапі становлення ринкової економіки в Україні” [1, c.5]. Це висловлювання, в свою чергу, вимагає окремого розгляду таких його аспектів А) Проблема ціноутворення надзвичайно ускладнена і по тій причині, що у нас відсутні науково-методологічні принципи його організації. Дійсно, трудова теорія вартості Маркса виявилася недостатньо адекватною і надто спрощеною для реалій ринкової економіки, а ті прогресивні розробки, які є в розвинутих зарубіжних країнах, не відповідають сучасному стану розвитку економіки України. Б) В своїй абсолютній більшості вітчизняні економісти, займаючись питаннями ціноутворення, як правило, виходять з конкретних потреб тієї чи іншої галузі, тієї чи іншої сфери практичної діяльності. Не відкидаючи повністю позитивні моменти такого підходу, ми не можемо не сказати, що таким чином проблему ціноутворення вирішити неможливо. Це комплексна проблема, її розв’язання можливе лише виходячи з загальнодержавних позицій і при умові всебічного врахування всіх об’єктивних (і суб’єктивних) факторів, які визначають реальний стан економіки конкретної країни в кожен конкретний період її розвитку. В підтвердження цієї думки наведемо хоча б такий приклад Очевидно, у душі переважної більшості громадян України ще й досі живуть спогади про той нездоровий ажіотаж, який мав (продовжує мати?) місце на ринку сільськогосподарської продукції. Знадобилося тільки рішуче втручання держави з метою його стабілізації, присікання діяльності спекулятивних елементів. Здобутий досвід є наглядним і повчальним. І чому не зробити належних, відповідних висновків, чому не побоятися визнати, що ринкові відносини у нас перебувають у зародкованому стані, що, з врахуванням нашого недалекого минулого, ми не маємо зразків наслідування і тому змушені виходити тільки з реалій нашого сьогодення. А реалії такі, що на сучасному етапі в питанні ціноутворення саме держава, а не, по суті, досить-таки туманні у не такому вже близькому, як свідчить практика, майбутньому перспективи ринкового механізму, повинна бути гарантом проведення єдиної, на загальнодержавному рівні, політики. На цей крок нас підштовхує саме життя. Чому не згадати, наприклад, що вже сьогодні з метою стимулювання випуску продукції тваринництва урядом запроваджена диференційована система цін. Невже нас так лякає сама думка про можливість реставрації командно-адміністративної системи управління народним господарством? Чи на фоні ейфорії здобуття політичної незалежності ми безапеляційно відкинули все попереднє, в тому числі позитивне й прогресивне? Віддаючи собі звіт у, можливо, надто гарячій формі постановки питання, приведемо знову ж таки висловлювання Білика Ю. Д. : “Функції держави і ціноутворенні та межі її впливу на рівень і динаміку цін мають надзвичайно важливе значення у процесі реформування економіки й суттєво впливають на його результати” [1, c. 6]. Конкретною формою прояву посилення ролі держави в сфері ціноутворення, на наш погляд, в першу чергу повинно бути усунення диспаритету цін на промислову і сільськогосподарську продукцію. Необхідність такого кроку більш ніж очевидна. Сьогоднішньому селянинові, щоб купити, наприклад, 1 т вугілля потрібно посіяти, виростити, зібрати і реалізувати приблизно 5 т збіжжя. При цьому залишаються невідомими ціна паливно-мастильних матеріалів в період збору врожаю, наскільки реальною є можливість використання зернозбиральної техніки і якими при цьому будуть погодні умови. Причому, суть проблеми не в спрощеному, механічному вирівнюванні цін, що, в кінцевому підсумку, може привести лише до росту роздрібних цін на основні продукти харчування, викликати небажану ланцюгову реакцію в суміжних і обслуговуючих галузях. Просто у формі регулювання цін конкретно повинна проявитися турбота держави про сільськогосподарського товаровиробника. Специфіка агропромислового комплексу України на сучасному етапі розвитку, домінування особистих підсобних господарств висуває свої, специфічні вимоги до форм безпосередньої фінансової підтримки сільського господарства. В якості постановки питання. Можливо, в ціновій політиці нам варто сьогодні запозичити окремі елементи попереднього періоду, ввести в практику господарювання використання системи диференційованих державних закупівельних цін на основні види сільськогосподарської продукції, саме за рахунок коштів державного бюджету покривати різницю між реальною трудоємкістю виробництва у сільському господарстві і цінами реалізації його продукції, запровадити централізований підхід при її закупівлі і реалізації. Білик Ю. Д. Ціноутворення в умовах формування ринкових відносин в АПК // К.: Урожай, 2000.
1 2 3 4 5 Категория: Макроекономіка \| Добавил: Aspirant (28.04.2014)
Просмотров: 206 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: