Реферат на тему Логіка нового часу - Логіка - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Логіка нового часу. Логіка нового часу Суперечливий характер логіки епохи Відродження давався взнаки і в нові часи. Так, Ф. Бекон і його послідовники (емпірики) високо цінували індукцію і недооцінювали дедукцію, а Р. Декарт і його прибічники (раціоналісти), навпаки, перебільшували значення дедукції й недооцінювали індукцію. Необхідно відзначити великий внесок у розвиток логіки видатних мислителів тієї епохи. Френсіс Бекон (1561—1626) запропонував докорінно перебудувати філософію і науку, метою якої, на його думку, є щастя людей, їх могутність, досягнення влади над природою. Він піддав нищівній критиці логіку Арістотеля, протиставивши їй свою логіку. Його праця «Новий Органон» мала замінити старий арісто-телівський «Органон», який Бекон вважав не тільки некорисним, але й глибоко шкідливим для науки. Перша, «руйнівна» частина «Нового Органону» містить вчення про «ідоли», або «привиди» (типові труднощі, які виникають у процесі пізнання): «ідоли роду», «ідоли печери», «ідоли ринку» та «ідоли театру». Побудувати нову науку неможливо без наукового методу. Саме в розробці такого методу, який указував би шлях до істини, Бекон бачив завдання логіки, створення якої призведе до того, що наукові відкриття і винаходи здійснюватимуться не випадково, а систематично, згідно з відповідними планами. Істинний науковий метод (він вважав ним індукцію) виходить із одиничних випадків, від них переходить до найнижчих узагальнень, потім до середніх і, нарешті, до все-загальних положень. Найважливішими, на думку Бекона, є середні узагальнення, оскільки вони мають найбільше практичне значення. Бекон критикував індукцію Арістотеля і схоластів — «індукцію через простий перелік», основним недоліком якої вважав врахування в ній переважно тих випадків, які підтверджують індуктивний висновок. Цій індукції він протиставляв «індукцію через виключення», сутність якої полягає в тому, що шляхом найретельнішого порівняння багатьох фактичних даних щодо досліджуваного явища вилучаються неістотні умови його виникнення й існування, а виявляються і враховуються лише істотні. Великого значення Бекон надавав дослідженню фактів, які не узгоджуються з індуктивними висновками, бо, скільки б позитивних фактів не було зібрано для захисту того чи іншого загального положення, досить одного суперечливого прикладу, щоб воно було спростовано. Розуміючи недосконалість свого індуктивного методу, зокрема його громіздкість, Бекон висунув «ідею прерогативних інстанцій». Ідеться про існування пре-рогативних випадків, коли досліджуване явище виступає настільки в «чистому», «незмішаному» вигляді, що виникає можливість швидко і легко відрізнити випадкове від необхідного, неістотне від істотного. За цих умов можна вдатися до прискореної індукції. Серед 27 видів прерогативних інстанцій, які називав Бекон, є й досить цінні для науки. Деякі з них нагадують відомі зараз методи встановлення причинних зв'язків між явищами — метод подібності, метод відмінності і метод супутніх змін. Проте вважається, що Бекон не створив завершеної теорії наукової індукції, заклавши лише її фундамент. Ідеї Бекона пізніше розвинув Джон-Стюарт Мілль, який вважав, що метою логіки є виявлення причинних зв'язків між явищами. Томас Гоббс (1588—1679) відіграв велику роль у розвитку логіки. Будучи номіналістом, він вважав, що досвід не може дати знання загального, яке можливе лише завдяки мові. Спілкуючись, люди навчилися пов'язувати зі своїми уявленнями про речі певні знаки, передусім слова. При цьому одне й те саме слово застосовувалось до багатьох подібних предметів, що зрештою й забезпечило можливість знання загального." Наука, за Гоббсом, одержує загальні й необхідні знання шляхом оперування загальними іменами. Мислення він розглядав як поєднання і роз'єднання імен, їх додавання, віднімання тощо, тобто як своєрідне числення: «...якщо арифметика навчає нас додавати і віднімати числа, то геометрія навчає нас тих самих операцій стосовно ліній, фігур, кутів... Логіки навчають нас того самого стосовно послідовності слів, складаючи разом два імені, щоб утворити судження, і два судження, щоб утворити силогізм, і багато силогізмів, щоб скласти доведення. Із суми ж, або із висновку силогізму, логіки віднімають одне речення, щоб знайти друге». У такий спосіб Гоббс висловив ідею, яка пізніше була реалізована в математичній (символічній) логіці. Метою філософії, на його думку, є створення наукового методу. Таким методом і повинна стати нова логіка, яку він розумів як науку про розрізнення істини і хиби. Щоправда, універсальним науковим методом пізнання в його найдосконалішому вигляді Гоббс вважав математику. Особливо високо він цінував геометрію, яка, за його переконанням, є ідеалом для всіх наук, що мають виводити всі свої закони з небагатьох перших засновків — принципів. їх роль можуть виконувати лише визначення імен, а не аксіоми і постулати, яким, на думку Гоббса, передують відповідні визначення. Істотне місце в логіці Гоббса займала теорія знаків, що стала важливим внеском у семіотику (науку про знаки). Визнаючи нерозривний зв'язок мислення і мови, цей мислитель розглядав логіку як вчення про імена (поняття, ідеї), речення (висловлювання, судження), поєднання речень (умовиводи, доведення), вчення про істину і хибу та науковий метод. Він створив широко розгалужену класифікацію імен. Саме Гоббс першим назвав генетичне визначення окремим видом визначень. Великого значення Гоббс надавав операціям поділу понять, їх обмеженню й узагальненню. Поряд із дихотомічним поділом він називав і трихотомічний. Обмеження і узагальнення понять розглядав як додавання і віднімання імен. Так, додаючи до імені «прямокутник» ім'я «рівносторонній», одержимо ім'я «квадрат», а віднімаючи від імені «квадрат» ім'я «прямокутний», одержимо ім'я «ромб». Речення (судження) Гоббс розглядає як поєднання імен. Для науки, на його думку, прийнятні лише деякі поєднання імен — речення (судження). Він звертається до операцій перебудови суджень, зокрема до їх обернення та перетворення. Умовні судження Гоббс вважає найадекватнішими, оскільки основним завданням наукового знання є пізнання причинних зв'язків. Обґрунтовуючи думку, згідно з якою будь-яке судження є додаванням двох імен (суб'єкта і предиката), Гоббс змушений вважати кванторні слова «всі», «деякі» тощо складовими відповідних імен, а частку «не», яка займає місце перед зв'язкою «є», приєднувати до імені, яким позначається предикат. Іншими словами, заперечні судження він розглядав як стверджувальні, в яких роль предиката виконує поняття, суперечне предикату відповідного заперечного судження (так, судження «Деякі люди не є дальтоніками» Гоббс сформулював би так «Деякі люди є недальтоніками»). Умовиводи він розглядав як поєднання речень. В основі його вчення про умовивід лежить силогізм, який, за Гоббсом, є операцією додавання трьох імен або поєднанням двох речень, що мають спільне ім'я (ім'я, яке позначає середній термін). Разом з тим цей мислитель пропонує й інше розуміння силогізму, яке пізніше було конкретизоване в математичній (символічній) логіці. Закони суперечності й виключеного третього Гоббс розумів як закони утворення правильних речень (суджень) з імен (понять), а закон тотожності — як умову наукової точності, яку (умову) можна сформулювати так: кожне слово у міркуванні повинне застосовуватися в одному й тому ж визначеному значенні. Рене Декарт (1596—1650), піддаючи критиці схоластичну логіку, поставив, як і Бекон, перед наукою завдання звільнитися від традиційних упереджених поглядів та сліпої віри в авторитети і побудувати заново всю споруду науки, починаючи з її підвалин. Попередньою умовою такої перебудови він проголосив всезагальний метод сумніву, необхідний для критичної перевірки всіх наших знань і відшукання абсолютно достовірної істини. Таку істину Декарт вбачав у положенні «Я мислю, отже, я існую», яке, на його думку, свідчить про самодостовірність свідомості: «Я можу сумніватися в цьому. Та оскільки я сумніваюсь, то сам факт функціонування свідомості стоїть поза сумнівом». Великого значення надавав Декарт методу пізнання. Стоячи на позиціях раціоналізму, він вважав тільки дедукцію строго науковим методом. Не відмовлявся він і від індукції, проте називав її висновки сумнівними і недостовірними. Ясність і чіткість є, за Декартом, критеріями істини, а ведуть до неї інтуїція, дедукція, індукція, порівняння та аналогія. Він розробив принцип повної математичної індукції й був схильний розглядати його як логічний принцип. Йому належить оригінальна теорія причин помилок. Декарт виступав проти загальної згоди як критерію істини. Погляди Декарта щодо інтуїції, як правило, піддаються критиці, та не можна ігнорувати їх історичного значення. Теорія безпосередньої та безперечної достовірності простих явищ була спрямована проти схоластичних уявних сутностей, містичних прихованих сил, всякого роду духів тощо. Вчення Декарта, зокрема його дедуктивний метод і принцип повної математичної індукції, продовжували розвивати інші мислителі. Блез Паскаль (1623—1662) — один з родоначальників сучасного аксіоматичного методу і теорії ймовірності. У своєму творі «Про дух геометрії» він виклав результати досліджень засобів доведення, зокрема ролі дефініцій і аксіом, сформулював основні правила наукового доведення, сконструював першу обчислювальну машину для операції додавання. Уявлення про логіку нового часу буде неповним, якщо не взяти до уваги працю «Логіка, або мистецтво мислити» П'єра Ніколя і Антуана Арно, в якій поєднано дедуктивний метод Декарта і методологічні засади, проголошені Паскалем. У цій праці (відомій під назвою «Логіка Пор-Рояля») логіка представлена як робочий інструмент, придатний для всіх наук і практики, оскільки вона змушує вдаватися до строгих формулювань думок. Бенедикт Спіноза (1632—1677) — видатний філософ, який своїми гносеологічними ідеями вплинув на розвиток тогочасної логіки. Як і Декарт, він — раціоналіст. Розум, на його думку, може пізнати все, оскільки сама дійсність розумна, раціональна. Ідеалом наукового знання для Спінози була математика. Свій головний твір «Етика» він написав у формі, подібній до геометрії Евкліда. Розпочинається він з визначень вихідних понять, потім проголошуються безсумнівні положення — аксіоми, а з визначень і аксіом виводяться теореми. Крім перелічених положень, Спіноза ще називав колларії — висновки, що безпосередньо випливають із теорем, і схолії — детальні доповнення-пояснення доведень. Так, із небагатьох вихідних положень він логічно вибудовує всю грандіозну теоретичну споруду — метафізику, фізику і етику, цілісну картину світу. Уже такий виклад вчення Спінози не міг не вплинути на розвиток теорії доведення, особливо аксіоматичної теорії. Готфрід Лейбніц (1646—1716) збагатив логіку новими ідеями. Деякі з них випередили свою епоху на кілька століть. Лише у XX ст. з розвитком логіки вони одержали підтримку і були розвинуті у працях сучасних учених. Це передусім стосується його ідеї побудови спеціальної штучної мови, з допомогою якої будь-яке міркування можна перетворити на упорядкований ланцюжок знаків певного типу. У своїй дисертації «Про комбінаторне мистецтво» (1666) Лейбніц писав, що його метою є створення загального методу, з допомогою якого всі істини можна буде звести до деякого виду обчислення. У праці «Елементи універсальної характеристики» він здійснює спробу створити перше логічне числення, необхідною умовою якого було існування спеціальної мови. Створена Лейбніцем штучна мова була прототипом сучасних формалізованих мов логіки. Значну увагу він приділяв законам логіки, насамперед закону тотожності, який розглядав як першу істину розуму. Цей закон Лейбніц застосовував при аналізі міркувань і суджень. Так, предикат, на його думку, мислиться в суб'єкті як його ознака, звідки робиться висновок про часткову чи повну тотожність суб'єкта і предиката судження. На друге місце він ставив закон суперечності. Розрізняючи істини розуму (необхідні) і досвіду (випадкові), Лейбніц вважав, що цей закон є принципом усіх істин розуму, закон достатньої підстави — усіх істин досвіду. Він застосовував закон суперечності при аналізі "міркувань (як такий, що забороняє одночасно приймати два судження, одне з яких заперечує те, що стверджує друге), суджень (як заборону визнання істинності судження, що містить у собі суперечність, тобто в якому предикат суперечить суб'єкту). Закон суперечності у Лейбніца в певному розумінні є похідним від закону тотожності, бо якщо кожна річ узгоджується сама з собою, то звідси випливає, що жодна річ не може суперечити сама собі. Хоча про необхідність закону достатньої підстави здогадувалися ще мислителі Давнього світу, проте сформулював його, на думку фахівців, Лейбніц. Він вважав, що цей закон діє у сфері лише досвідних істин, але не істин розуму. Аналізував Лейбніц і основні форми мислення. Так, загальні поняття (як і загальні та необхідні судження), на його думку, не можна одержати з одиничних фактів за допомогою індуктивного умовиводу. Умовою істинності понять він вважав їх внутрішню несуперечливість та здатність бути вихідним пунктом і джерелом для значущих суджень. Судження Лейбніц поділяв на аналітичні (в яких висловлюються вічні й необхідні істини) і синтетичні (випадкові істини). Він створив оригінальне вчення про гіпотезу, вважаючи, що може бути кілька гіпотез, які з однаковою переконливістю пояснюють відповідні явища. Об'єктивну цінність гіпотези Лейбніц вбачав у її здатності пояснити якомога більше відповідних явищ якомога меншою кількістю засновків. Особливо високо цінував гіпотези, які допомагають передбачати майбутнє. Виняткового значення Лейбніц надавав проблемі істини, насамперед питанню про загальну природу істин. Будучи раціоналістом, він недооцінював індукцію і абсолютизував роль дедукції, вважаючи ідеалом наукового знання чисту дедукцію. Ідеї Лейбніца дали поштовх для створення двох діаметрально протилежних логік — формальної (сучасної, в основі якої — ідея розгляду процесу міркування як числення і створення відповідної формалізованої мови) і діалектичної, змістовної, основаної на ідеї Лейбніца про саморух та розуміння поняття як джерела суджень. Іммануїл Кант (1724—1804), назвавши арістоте-лівську логіку формальною, заявив, що після Арісто-теля ця «логіка не могла зробити жодного кроку вперед і, очевидно, має цілковито замкнений, завершений характер». Якщо звичайна логіка вивчала форми мислення, абстрагуючись від аналізу предметного змісту цих форм, то створена Кантом трансцендентальна логіка повинна була досліджувати ті умови, які надають знанням апріорний характер і забезпечують можливість безумовно всезагальних і необхідних істин. Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831) створив діалектичну логіку, яку Карл Маркс (1818—1883) успішно застосував при написанні всесвітньовідомої праці «Капітал», надавши їй (діалектичній логіці) матеріалістичну інтерпретацію.
1 2 3 4 5 Категория: Логіка \| Добавил: Aspirant (22.07.2013)
Просмотров: 795 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: