1. Життєвий і творчий шлях Ф. Шіллера.
2. Внесок письменника у розвиток жанру балади.
3. Драматургія німецького просвітника "Підступність і кохання", "Вільгельм Телль".
Життєвий і творчий шлях Ф. Шіллера
Фрідріх Шіллер увійшов в історію німецької літератури як "спадкоємець" руху "Буря і натиск", проте його творчість не можна вважати відлунням творчості штюрмерів: він чимало засвоїв, але чимало іі відкинув з того, що було накопичено поколінням 1770-х років.
Таким чином, у його творчості у концентрованому вигляді виразився протест бюргерської молоді проти духовного гніту та поличної тиранії.
Народився Иоганн Хрістоф Фрідріх Шіллер 10 листопада 1759 року у маленькому містечку Марбах Вюртемберзького герцогства у родині бідного військового фельдшера. Мати майбутнього драматурга була донькою сільського булочника.
У 14 років супроти власної волі, за наполяганням батьків, які мріяли бачити сина священиком, він за наказом герцога Карла Євгенія був зарахований до нещодавно заснованої Штутгартської військової академії, яка повинна була готувати чиновників для
герцогської служби. Вихованці бралися переважно 13 особистої згоди герцога. Це були у більшості випадків діти із родин бідних офіцерів. У академії був встановлений військовий режим, вихованці жили у так званих "казармах". Незважаючи на муштру, тут була досить велика кількість відомих професорів, вихованці слухали лекції на університетському рівні.
Шіллер виніс із академії ґрунтовні знання з історії, філософії, природничих наук.
Як спеціалізацію він обрав медицину.
Коло його літературних читань охоплювало разом із шедеврами світової літератури новинки німецької тогочасної літератури — твори Клопштока, Лессінга, Гете, а також Руссо, що справили на нього величезний вплив. На смерть Руссо написана одна із ранніх од Шіллера, надрукована пізніше у його віршованій "Антології 1782 року".
В академії, за словами Шіллера, з людей намагалися зробити каміння. Юний Фрідріх ніяк не міг підкоритися безглуздій муштрі. Вся система навчання тут була спрямована на те, щоб виростити безвільних, позбавлених власної думки людей. За найменшу провину карали різками, саджали на гауптвахту.
Пізніше Шіллер згадував: "Доля жорстоко терзала мою душу. Через печальну похмуру юність вступив я в життя, і безсердечне, безглузде виховання гальмувало в мені легкі, прекрасні порухи перших народжуваних чуттів...".
Викликає подив, звідки юнак черпав силу, як у дрімучій глухомані провінційного життя феодальної Німеччини, між грубезних стін академії не висох мозок, не здичавіла душа.
Справжньою відрадою стала поезія. Фрідріхові доводилося ховатися зі своїми творами. Використовуючи найменшу можливість, він писав поезії, працював над п'єсою, якій дав назву "Розбійники". Бувало, що й хворим прикидався, аби потрапити до лазарету. Напрошувався чергувати в лікарні, і хворим було невтямки, чого це лікар похапцем ховає своє писання, коли з'являється керівництво.
Уривки з п'єси "Розбійники" Шіллер читав своїм друзям, які були зворушені. Але тоді ще ніхто з них не знав, що вони ставали першими свідками народження епохального таланту світової літератури.
Наступного, 1780 року, Шіллер завершив роботу над трагедією "Розбійники". Цього ж року він закінчив і академію, захистивши дисертацію "Про зв'язок тваринної та духовної природи людини".
Фрідріх отримав посаду полкового лікаря у Штутгарті — столиці Вюртемберга. Жалування його було мізерне.
Щоб надрукувати "Розбійників", Шіллерові довелося позичати гроші. П'єсу було надруковано без підпису, проте ім'я автора відразу ж стало відомим.
13 січня 1782 року на сцені Мангеймського театру (у сусідньому курфюршерстві Пфальц) відбулася прем'єра трагедії. Шіллер потайки поїхав на прем'єру, яка пройшла із тріумфом. На афіші вперше було написане ім'я автора. За весь час існування театру такого успіху не мала жодна п'єса.
Тріумф "Розбійників" пояснювався насамперед їхньою актуальністю: у ІІІіллеровій трагедії глядачі знайшли відповідь на багато хвилюючих питань сучасності.
Друга поїздка Шіллера до Мангейма стала відома герцогу, так само як і деякі особливо уїдливі цитати із "Розбійників". За самовільний від'їзд Шіллер мусив сплатити "штраф" — двотижневий арешт. До того ж отримав наказ у майбутньому нічого не писати, окрім медицинських трактатів.
Шіллер прийняв відчайдушне рішення — втекти із Вюртемберга до Мангейма. Втеча вдалася. У ніч на 23 вересня 1782 року, скориставшись сум'яттям пишних торжеств на честь російського цесаревича Павла Петровича, який був одружений з племінницею герцога Карла Євгенія, Фрідріх разом із своїм другом — музикою Штрайхером — залишив Штутгарт.
У Мангеймі на поста чекало розчарування: керівник княжої трупи дипломатичний барон фон Дальберг не поспішав підтримувати молодого автора, що опинився у ролі політичного втікача. Тільки у 1783 році він уклав із Шіллером трирічний контракт на постановку трьох нових п'єс. Дві з них— "Змова Фіаско у Генуї" та "Підступність і кохання" були поставлені у 1784 році. Робота над третьою— історичною трагедією "Дон Карлос" — розтягнулася на декілька років і була завершена Шіллером вже після того, як він залишив Мангейм.
Проте письменник жив надголодь, працював ночами. Йому допікали борги. Від боргової в'язниці Шіллера врятував господар квартири — муляр, котрий віддав йому всі свої заощадження.
Подальше перебування у Мангеймі стало нестерпним. Тоді Шіллер згадав про існування ласкавого листа від невідомих друзів із Лейпцига. Ще влітку 1784 року вони запрошували поета до себе, тому, не гаючи часу, він вирішив їхати.
У цей час письменник багато працює, починає серйозно вивчати історію, філософію, пише прозові твори, завершує роботу над великою драматичною поемою "Дон Карлос, інфант іспанський" (1783—1787).
Поет розмірковував над багатьма проблемами. Його тепер не задовольняв колишній герой — бунтар-одинак. Він утвердив тип нового героя, здатного дбати про інтереси усього людства.
Намагаючись знайти відповідь на хвилюючі питання сучасності, Шіллер частіше й частіше звертається до історії, віддаючи її вивченню багато часу і зусиль, пише "Історію Тридцятилітньої війни".
Історичні праці Шіллера привернули увагу вченого світу. У 1788 році його запросили у якості професора до Ієнського університету (поблизу Веймара).
В Ієні Шіллер близько познайомився із видатними людьми того часу: мовознавцем В. фон Гумбольдтом, філософом Фіхте.
В університеті загалом панувала атмосфера дріб'язковості та заздрісності — це пригнігувало поета. На початку 1791 року він попрощався із професорською кафедрою, але роботи над історичними та філософськими працями не припинив. Невдовзі він пише цікаві статті з питань естетики, зокрема "Листи про естетичне виховання людини" (1794).
Серед друзів Шіллера була родина зубожілих дрібнопомісних дворян Ленгефельд — мати і дві доньки. Поет щиро покохав молодшу — Шарлотту, і 1790 року вони побралися. Оскільки Шіллер не любив публічних урочистостей, то свідками церемонії вінчання, що відбулося у тихій сільській церкві, були лише сестра й мати нареченої.
Одруження не принесло Шіллерові ні спокою, ні достатку. Щоб прогодувати себе й молоду дружину, він мусив працювати по 14 годин на добу.
Роки злигоднів і тривог далися взнаки: 1791 року письменник тяжко захворів на сухоти.
Почалася уперта боротьба за життя. Радісною подією стала подорож Шіллера на землю батьків до Вюртемберга, де він не був 11 років.
У 1794 році, повернувшись із мандрівки, Шіллер вдруге зустрівся із своїм великим сучасником И. В. Гете (перша зустріч — 1788 р.). Відтоді і почалася їхня дружба.
Друзі, незважаючи на свою діаметральну протилежність, листувалися, гостювали один у одного. Шіллер ділився з Гете своїми творчими задумами, обмірковував з ним свої п'єси до найменших дрібниць. Більше того, вони разом написали цикл сатиричних епіграм "Ксенії", що викликав справжню бурю навколо імен обох авторів.
Гете "подарував" Шіллеру кілька тем для творів (балада "Івікові журавлі", драма "Вільгельм Телль"). Всі пізні його п'єси побачили світло рампи Веймарського театру, яким беззмінно керував 26 років.
"Новою весною" називав Гете, який свою дружбу з Шіллером. "Справжнім щастям для мене було те, що я мав Шіллера, — згадував він. — Хоча наші натури були різними, однак ми прагнули одного й того ж, і це налагоджувало між нами настільки тісні стосунки, що, по суті, один з нас не міг "жити без іншого".
Певно, під впливом дружби з Гете Шіллер після кількох років перерви знову повернувся до поезії. Восени 1795 року з'явилася низка нових Шіллерових віршів: "Поезія і життя", "Голос в ярмі" та ін.
Протягом 1792 1799 років Шіллер створив трилогію "Валленштейн".
У 1797 році письменник придбав невеличкий флігель на тихій, спокійній околиці Ієни. Тут він написав свої знамениті балади: "Нурець", "Івікові журавлі", "Полікратів перстень" тощо. Поет оспівує сильних духом героїв.
1799 року Шіллер розпочав роботу над трагедією "Марія Стюарт", у якій засуджував деспотизм королівської влади, викривав ханжество і лицемірство англійських протестантів та їхніх ворогів — католиків. Драматург підводив до думки, що влада, яка тримається на крові й насильстві, несправедлива. Захоплений роботою, поет почував себе краще.
Незабаром він завершив драму "Орлеанська діва", в основу якої були покладені події далекого XV століття.
Вершиною творчості Ф. Шіллера стала остання драма "Вільгельм Телль" (1804).
Після цієї драми драматург задумав написати драму "Деметріус" (на сюжет з історії Росії), але завершити цей задум перешкодила хвороба. Сам медик, Шіллер чудово розумів, що жити йому лишилося недовго. Знав: нелегко буде Шарлотгі з чотирма маленькими дітьми. Турбуючись про майбутнє родини, Шіллер придбав невеликий будинок на вулиці, що вела до театру.
Нині там знаходиться музей Фрідріха Шіллера.
Помер письменник 9 травня 1805 року.
На майданчику перед будинком Національного театру у місті Веймар стоїть пам'ятник. На гранітному постаменті — двоє. Вони простували поряд — у житті порівняно недовго, а у безсмерті — вічно. І дивляться у простори століть: неосяжний Гете і мовчазний Шіллер.
Ф. Шіллер — представник так званого "веймарського класицизму".
Естетичні погляди Ф. Шіллера:*
мистецтво існували не для спостереження і насолоди, а для перебудови життя і щастя людини на землі; воно мусило надихати людину на активні дії;*
шляхом естетичного виховання можна провести суспільну перебудову, тобто змінити життя;*
розмежування двох етапів у розвитку мистецтва:
1) наївний (давнє, античне, а також мистецтво доби Відродження),
2) сентиментальний (нове мистецтво сучасного йому часу).*
ідеал наївного мистецтва полягав у єдності, гармонії між дійсністю та ідеалом;*
поети сентиментальної поезії розподілялися на дві категорії: ідеалістів та матеріалістів.
2. Внесок письменника у розвиток жанру балади
Жанр балади відродили Гете і Шіллер, які вступили в дружнє змагання у його створенні.
Балади Шіллера сприймалися як відгомін тих давніх часів, коли різного роду повір'я і перекази, живучи поряд з реальним життям, зливалися в примхливі фольклорні образи. У баладах найчастіше йшла мова не про якийсь конкретний історичний час, а про старовину як таку. Балади приваблювали і водночас лякали своїми дивовижними жорстокими сюжетами, вражали нез'ясованими таємницями природи.
Так, у баладі "Івікові журавлі" поет порушив питання про невідворотність відплати за вчинене лихо. Якщо не було серед людей свідків скоєного, то сама природа карала, а злочинець неодмінно видавав себе.
Ніхто не мав права піддавати життя героя тяжкому випробуванню, не можна двічі спокушати долю — такий очевидний висновок балади "Нурець", що стала відомою після перекладу В. Жуковського і отримала паралельну назву "Кубок".
У більшості балад стрижнем сюжету стало випробування героя — перевірка його мужності, рішучості, відваги, (наприклад, балада "Рукавичка").
Баладу "Рукавичка" Шіллер написав 1707 року. Цього часу він та Гете немовби змагалися у написанні балад.
На відміну від Гете, який любив використовувати для своїх балад фольклорні або чарівні сюжети, Шіллер черпав сюжети з історії — античної ("Івікові журавлі") чи середньовічної ("Келих". "Лицар Торенбург").
Балада "Рукавичка" дало змогу поринути у житія середньовічної Європи. Це була доба лицарства, розквіт якого припадає на XII XIV століття.
Лицарі витворили власну культуру, як розвивалася під впливом християнства: церква, що потребувала воїнського захисту, створила "військо Христове" лицарство, а воїн-християн присягався дотримуватися кодексу лицарської честі, який передбачав передусім захист слабких, бідних, боротьбу зі злом та Із невірними.
Минав час і життя лицарства ставало іншим: військові походи змінювалися мирним житіям, де переважали розваги. Королі, імператори, багаті феодали влаштовували змагання турніри, де перед очима численних глядачів лицарі змагалися один з одним - сам на сам і цілими загонами. Хоча при цьому використовували тупі мечі, все-таки турніри частенько закінчувалися тяжкими пораненнями чи навіть смертю їх учасників. Лицарі-переможці отримували нагороди, і змагання закінчувалися пишними бенкетами.
У мирний час кодекс лицарської честі поповнювався новими правилами. Від лицаря вимагали вишуканої ввічливості, вміння витончено висловлювати свої почуття до жінки — дами серця. На її честь лицар здійснював доблесні подвиги, шаг а вся на турнірах, прикрашав свій одяг і зброю її улюбленими квітами, їй він присвячував вірші.
Лицар втішався одним лиш поглядом чи усмішкою дами серця, загубленими нею хустиною, рукавичкою, які потім ставали священною для лицаря любовною реліквією.
Однак людські взаємини не можуть завжди бути постійними з часом вони теж зазнають змін. Так, і звичай сліпо схилятися перед дамою серця, беззаперечно виконувані будь-яку її примху уже до середини XVI століття почав вироджуватися.
Настав час простих, природних стосунків між чоловіком і жінкою; взаємин, побудованих на рівних правах обох закоханих. Французькі хроніки, що достовірно змальовували події при дворі короля Франциска І (XVI ст.), оповідали таку історію:
"Одного разу, коли Франциск І обирався дивитися на борню левів, якась дама впустила свою рукавичку і мовила закоханому в неї лицареві Делоржу: "Якщо ви хочете справді переконати мене, що так палко кохаєте, як оце щоденно в цім присягаєтесь, то підніміть рукавичку". Делорж спустився униз, узяв рукавичку, що лежала посередині між цими жахливими звірами, повернувся на трибуну і кинув дамі в обличчя. Відтоді він уже не хотів її ніколи бачити, попри неодноразові запрошення та натяки з її боку".
Шіллер використав цей сюжет для написання своєї балади.
У баладі "Полікратій перстень" уяву поета тривожить ідея невідворотності долі.
3. Драматургія німецького просвітника "Підступність і кохання", "Вільгельм Телль"
"Підступність і кохання". (1783). Задум створити п'єсу про сучасну німецьку дійсність виник у Шіллера вперше на гауптвахті, куди він потрапив за самовільний від'їзд до Мангейма на прем'єру "Розбійників". Після втечі зі Штутгарта Шіллер продовжував працювати над п'єсою. Сам пост у листі до Дальберга від З квітня 1783 року називав її "сміливою сатирою та глузуванням над породою блазнів та негідників із знаті".
ІІ'єса містить узагальнені типи та образи: маленьке герцогство Вюртемберзьке. деспотичний, розпусний Карл ( ні спій, його фаворитка графиня Франциска фон Гогенгейм, міністр Монмартен — зображені під іншими іменами, але зборі гають свою портретну схожість.
Гнітючий світ глухої провінції, інтриги та злочини, розкіш та розпуст герцогського двору та жахлива убогість народу ось обстановка, на тлі якої розгортається трагічна історія піднесеного кохання двох благородних істот Фердинанда та Луїзн.
Перша назва п'єси "Луїза Міллер".
Сам автор визначив жанр свого твору "міщанська трагедія". Крім того, це перша німецька політична драма, у якій зіштовхуються два соціальних світи: придворно-дворянський і міщанство.
Луїза сильний жіночний характер па відміну від попередніх героїнь драматургії Шіллера: Амалії ("Розбійники"), Леонори ("Змова Фіеско у Генуї"). Важливо і те, що п'єса обернена до сучасності. Із родиною Міллерів пов'язаний основний конфлікт драми, зіткнення двох систем моралі, кожна з яких відповідає певному соціальному середовищу. Кохана сина 11 резидента, юного Фердинанда, шістнадцятирічна Луїза переживає своє перше почуття глибоко, щиро. Луїзі здасться, що кохання відкрило перед нею таємниці світу. Уміння простого серця відчувати подібну глибину почуттів зафіксовано Шіллером вперше. Пізніше у російській літературі, у М. Карамзіна, це почуття віддзеркалиться в афористичному виразі: "И крестьянки умею любить" ("Бедная Лиза"),
"Вільгельм Телль". ( 1804). І) основі твору легенда про швейцарського народного героя стрілка Вільгсльма Телля. Джерелом для іраісдії послужила "Швейцарська хроніка" — книга історика та теографа XVI століття Егідія Чуди, у якій були зібрані оповідання з історії Швейцарії, починаючи від давнини і включаючи епоху Середньовіччя. У книзі розповідається і про хороброї о швейцарця Вільгельма Телля, який у 1307 році начебто вбив жорстокого намісника Швейцарії австрійця Геслера.
Ф. Шіллер, запозичивши деякі деталі із хроніки, досить вільно повівся з історичними фактами. Все ж він зберіг у драмі найголовніші риси зображеної ним епохи.
Документально доведено, що насправді Вільгельм Телль не існував, це стовідсотково образ вигаданий.
Цікавим фактом було те, що Шіллер ніколи не був у Швейцарії, але з величезною майстерністю зобразив чарівну природу Альн.
П'єса поставлена па сцені ще за життя драматурга. Німецька цензура, щоправда, значно викривила авторський текст.
Робота над твором тривала протягом 1802 -1803 років. Зі спогадів Гете: "Он сплошь увешал стены своей комнаты всевозможными картинами Швейцарии. Затем он начал читать описания страны, пока досконально не познакомился со всеми дорогами и і ройниками места действия".
Головним героєм п'єси став народ.
Жни колись, як мовить легенда, мужній і відважний народ, який населяв три кантони (провінції) - Урі, Швіц та Унтервальден. На його землю кинули хижим оком австрійські князі Габсбурги. Вони обернули жителів па рабів, запровадили суворий режим насильства й сваволі. Народ не стерпів безчинств австрійських намісників (ландфогтів), підняв прапор священної бороіьбп проти поневолювачів.
Минули віки (діялося це ще у XIII столітті), а швейцарці понині згадують добрим словом свого визволителя — Вільгельма Телля, роботящого й відважного господаря. Він і озеро розбурхане перепливав, і стріляв влучно. За те, що виявив непокору- не вклонився навішеному на жердині капелюхові австрійського намісника, — зазнав суворої кари. Ландфогт наказав йому влучити з лука у яблуко, що було покладене на голову рідного сина, а потім звелів кинути сміливця до в'язниці. Але Теллю і на цей раз пощастило врятуватись. Він покарав намісника — це стало приводом до всенародного повстання.
Таким був зміст легенди, відповідною є сюжетна канва драми. Від помсти за свої особисті кривди Шіллерівський Вільгельм Телль поступово перейшов до всенародної боротьби. Автор правдиво змалював визвольну боротьбу швейцарців за свою національну єдність проти чужоземних загарбників. Саме в цьому полягала сила твору, який, по суті, став закликом до національного об'єднання Німеччини.
Ф. Шіллер і Україна. Слово вогненного гуманіста, полум'яного вісника долі Ф. Шіллера завжди було і є близьким та дорогим для українських читачів і глядачів. Ще наприкінці 30-х років XIX століття поезії Шіллера з'явилися в українських перекладах И. Левицького. Над перекладами творів Шіллера плідно працювали Юрій Федькович та Іван Франко, Пантелеймон Куліш і Борис Грінченко.
За царизму важко було друкувати українською мовою твори класиків світової літератури, а тим більше ставити їх на сцені.. Тому-то перші вистави Щіллерівських п'єс відбулися тільки 1918 року— Панас Саксаганеький у Державному народному театрі поставив "Розбійників". Не важко уявити, як по-сучасному актуально лунали у ті буремні дні тираноборчі монологи Карла Моора.
Література
1. Аникст А. А. Теория драмы от Аристотеля до Лессинга. История учений о драме. — М., 1967.
2. Жирмунский В. М. Из истории западноевропейских литератур. — Л., 1981.
3. История зарубежной литературы XVIII века / Под ред. Л. В. Сидорченко. — М., 1999.
4. Соколянский М. Г. Западноевропейский роман эпохи Просвещения. Проблемы типологии. — К., Одесса, 1983.
5. Тураев С. В. От Просвещения к романтизму. — М., 1983.
6. Аникин Г, В., Михальская Н. П. История английской литературы. — М., 1985.
7. Елистрапюва А. Английский роман эпохи Просвещения. — М., 1966.
8. Англия в памфлете. Английская публицистическая проза начала XVIII века / Сост. И. О. Шайтанова. — М., 1988.
9. Аникст А. А. Даниель Дефо . — М., 1957.
10. УрновД. М. Дефо. — М., 1977.
11. УрновД. М. Робинзон и Гулливер. Судьба двух литературных героев. — М., 1973.
12. Дубашинский И. А. Путешествие в некоторые отдаленные страны, мысли и чувства Джонатана Свифта. — М, 1986.
13. Муравьев В. Путешествие с Гулливером. — М., 1972.
14. Соколянский М. Г. Творчество Генри Филдинга. — К., 1975.
15. Колесников Б. И. Роберт Берне . Очерк жизни и творчества. — М., 1967.
16. Кузнецов В. Н. Франсуа-Мари Вольтер. — М., 1978.
17. Длугач Т. Б. Дени Дидро. — М., 1975.
18. ВерцманИ. Е. Жан-Жак Руссо. — М., 1976.
19. Артомонов С. Д. Бомарше, очерк жизни и творчества. — М., 1960.
20. Де Санктис Ф. История итальянской литературы. — М., 1964. —Т2.
21. Фридлендер Г. М. Лессинг. Очерк творчества. — М., 1957.
22. Аникст А. А. Гете и "Фауст". От замысла к свершению.
23. Конради К. О. Гете. Жизнь и творчество. — М., 1987. Т. 1—2.
24. Лан штейн П. Жизнь Шіллера. — М., 1984.