РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Структуралізм і літературознавство - Література - Реферати - Каталог статей

Структурний аналіз художніх оповідних текстів. Перша модель структурного аналізу оповідного тексту. Структуралізм виходив з того, що неусвідомлена діяльність розуму полягае в наданні форм змістові, ці форми однакові для вcix типів мислення i виявляються в символічному функціонуванні мови. Тому Необхідно підійти до підсвідомої структури», що лежить в основі кожної інституції, писав Леві Строг. Вперше аналіз «підсвідомої структури» здійснив російський вчений-фольклорист В.Пропп у своему дослщженш «Морфологія казки» (1928). Вивчаючи чарівні казки, він помітив, що суть їх пов'язана не з персонажами, які лише по-новому позначаються (Морозко, Кощій, ведмідь та iн.), а з тим, що piзнi персонаж1 здійснюють однакові вчинки. Згодом Пропп став аналізувати й iншi казки з позиції дій персонажів загалом. Так шляхом входження в матеріал, а не шляхом абстракції, народився простий метод вивчення казки за вчинками дійових oci6, які він назвав функціями. Поняття «функція» — як вчинок дійової особи, трактова-ний з огляду на його значения для розвитку дії, — стало одним i3 найголовшших в аналітичному метод1. Пропп також помігив, що функції можна розмістити попарно. А в казці майже нічого нового не відбувається, вони однотипні за своєю будовою, за неймовірною різноманітністю розповідання прихована «певна єдність»: «Виявилося, що функцій мало, форм ix багато, послідовн1сть функщй завжди однакова, тобто постала картина див-ної закономірност1». На цій підставі він зробив висновок, що в основі чарівних казок реально icнyє невиди-ма композиційна схема, що якнайрізноманітніше реалізується в оповіді. Так через дослідження матеріалу був народжений самим матеріалом метод вивчення оповідних жанр1в за функціями дійових oci6. Цей метод i став першою моделлю структурного анал1зу. Дослідження В.Проппа з'явилося на тлі розгортання російської формальної школи у літературознавстві, яка в oco6i її провідних теоретиків (В.Шкловський, Б. Ейхенбаум, Ю. Тинянов, Р. Якобсон) прагнула подолати інтуїтивізм у науці про літературу, вказавши на обмеженість та недоліки психолойчної та культурно-icторичної шкіл. Сформулювавши власне бачення об'екта дослідження, згідно з яким літературознавство не повинно вивчати психологію людини, соціальну та метафізичну проблематику тощо, оскільки це є об'ектом і інших досліджень, формалісти вважали за необхідне відднайти літературний об'ект, так званий чистий літературний факт, «літературність» — те, що робить твip літературним твором. Літературознавчим об'ектом ста-ла динамічна формальна конструкция розповідання. Фабула i сюжет співвідносилися як анонімна істор1я, що переходить з одного тексту в шший, не становлячи особливого інтересу, та індивідуальна робота з ii розпо-відання. Сюжет, по cyтi, деформує фабулу, щоб зробити її відчутною. В. Шкловський вважав, що зм1ст літератури повин-на становити еволюція літературних форм. Концептуальним принципом художньої побудови вважали затрудненість, тобто відчуття форми, що й мобілізує читацьку активність, а домінуючим стимулом художньої діяльності — полеміку з попередниками, відштовхування від вже виявленої форми, стереотипних художнix прийом1в тощо. Формальний анал1з став основою наукової поетики, яку протиставляли інтерпретації — інтуїгивному осмисленню твору. Сформульован1 Проп-пом принципи постформального (структурного) дослі дження підтримали французькі структуралісти, які трактували їx як концепцію «єдиної казки» i «ланцюга вapiaнтів». Критично i продуктивно засвоївши відкриття Проп-па, JIeвBi-Строс вважав, що воно викликатиме захоплення i безмежну вдячність структуралістів, які були його послідовниками, часто caмi того не відаючи. У Франції л1тературознавчий структуралізм став основою «нової критики» — загального лігературознавчого руху 60-х рок1в XX ст., до якого ввійшли феноменологічна крити-ка, фройдистська «психокритика», «генетичний струк-турал1зм» та ншi напрями. Невдовзі цей літературознавчий авангардизм охопив усю Європу. Пропп не думав, що його метод вивчення казки за функціями дійових oci6 може бути придатний до лігератури, адже там, де мистецтво стає цариною творчості генія, застосування точних метод1в, на його думку, може дати позитивні результати тільки тоді, коли вивчення повторностi буде поєднуватися з вивченням одиничності. До яких класифікацій не були б залучені «Божественна комедія» або трагедії Шекспіра, геній Данте i геній Шексшра неповторні, твердив науковець, i обмежуватися в їx вивченні точними методами не можна. Турбувало Проппа й те, що сформульовані ним поняття при перек-ладі втрачають первинну сутність, несправедливою вважав критику свого методу як формалістського. Але йо-го дослідження все ж завдячуе популярністю західних наук, де воно супроводжувало розгортання л1тературознавчого структурал1зму, який став революційним проривом в осягненні літературного матеріалу. Структурний метод, спрямовании проти реалистичного мімезису, став своєрідним продовженням формал1зму. Адже французьськi структуралісти, як i російські формалісти, прагнули вивести лггературознавство з позитивістського спрямування, коли твip пояснювався на основі зовшшнього фактажу — індивідуальної біографїї автора, соціальних, історико-культурних обставин тощо. Вони розпочали пошуки літературності — чистого, абстрактного літературного факту. Але тепер ця «літературність» постала через поетику несвідомої мови літератури як універсальної структури: форма i зм1ст не були протиставлені, а однаковою мipoiю підтверджували її загальне функціонування. Проблема твору у структурному аналізі. Літературознавці-структуралісти особливу значущість твору розглядали як вияв маніфестуючої загальної, абстрактної структури. Оскільки художн1й твip, на їхню думку, проектуеться на дещо приховане, яке є не зовнішньою структурою, а структурою самого лггературного дискурсу, то кожний конкретний текст постає інваріантом, що дае змогу описати феномен літгературності як універсального закону «несвідомої мови» лігератури. Структура (мова) як «універсальне установлен-ия» перебувае в певному конфлкіті з твором як індивідуальним мовленням: з одного боку, твip опиняється під владою структури (мови), а з іншого — як індивідуальний акт свободи прагне вирватися з-під цієї владини,загрожує структурі різними деформаціями. Механізм паразитування вторинного знака на первинному за допомогою конотації виявляє piзнi можливості реалізації ідеології. Вона формуеться в текст, як прави-ло, непрямо, приховуючись за «невинними» денотативними смислами. На думку структуралістів, люди користуються не просто мовою, а певним її різновидом, пов'язаним зi ставленням до влади. У кожному лігера-турному тексті наявні знаки ідеологічної заангажованості, які. свідчать, «за кого» текст. Комплекс ідеологічних знаків Барт визначив як письмо, виділивши два його основні різновиди: політичне, коли з кількох фраз можна вловити його риторику i цілеспрямованість, та артистичнее , яке заперечуе будь-яку соціальну заангажованість. Саме цим запереченням лігература визначила свою особливу соціальну позицію. Барт запропонував аналізувати класичі твори за допомогою п'яти код1в: Акціоналъний (лат. actio — д1я), тобто первинний код, що структурується на логічно-темпоральній впорядкованості i виражає явний смисл розповідання (розгорнуті один за одним елементи наративних акцій — розповідних дій). 2.Семічний (грец. sema — знак, смислова одиниця) — код, який, пов'язуючись з акцюнальним, спрямований на «реалістичність» вираження дії. Найяскравіше розгортається в реалістичному наративі, оскільки його функціональною метою є створення ілюзій реальності за допомогою персонаж1в (мотивів їx вчинків, рис характерів), пейзажу, соціальної обстановки тощо. Герменевтичний — код, спрямований на засекречення розповідання, структурування його як певної за-гадки i розгадки (наприклад, у детективному романі). Кулътурний — код, що виявляє панівні в суспільстві стійкі уявлення (наукові, національні, соціальні). Символічний у психоаналітичному смислі —код, репрезентований у модерністських текстах, який виявляє структури, що позначають нестабільність,проблематичність, суперечливість людського «я» (ме-тафізичн1, сексуальні мотиви, в яких виражена духов-на й тілесна неповнота людини, пошуки та прагнення цілсності тощо). Смисли, які утворюють основні п'ять кодів, формуються завдяки конотації: оповідт коди відображають первинну структуру тексту, що наповнюється іншими структурами i смислами. Виділення різних кодів тек-сту — це виділення асоціативних поляв (надтекстової організації значень), які допомагають створити цилісне уявлення про текстову систему, наявні та прихован1 смисли. Структурний аналіз традиційних класичних творів дав змогу виявити в них сліди різних дискурсів влади. Дискурс, що виражає владні структури, в тексті є найсильнішим, найрозгорнутішим i найбагатшим, проникає у вci клітини тексту, буквально «заражає» їx собою. Дискурс, що намагається піддати сумніву владний дис-курс, мае другорядну роль. Наприклад, у романі Панаса Мирного «Xi6a ревуть воли, як ясла повні?» можна визначити опозицію владного та маргінального дискурciв через протиставлення «Чіпка — Грицько», де з дійовою особою Ч1пки пов'язаний центральний ідеолойчний смисл (соціальний бунт, що формується у суспільному житті XIX ст.), натомість маргінальна позиція Грицька відповідає «ідеології» мирного селянина, який, напротивагу бунтарській (революційній) позиції, проповідує смирения, довіру процесу життя. За таким приципом центрування головного дискурсу i маргіналізації другорядних вибудовується класична структура твору. Аналіз творів за структуралістською методологіею вступив у конфлікт з академічним літературознавством, долаючи його позитивістську практику логічною обрунтованістю досліджень. Це дало не лише вагомі літературно-теоретичні i літературознавчо-практичні результати, а й започаткувало моделювання нових художніх експериментів. Так, проаналіувавши по-новому майже всю європейську лігературу від середньовіччя до XX ст., представники «нової критики» у французькій лiтературній ситуації розробили нову теорію роману, яка знайшла своє втілення у прозі. Ця лігературознавча практика здійснила i своєрідне прогнозування літературного майбутнього. Саме в руслі перепрочитання i прогнозування розвивався західний літературний постстру ктуралізм. Успішно вибудувавши свою поетику на лцнгвістичному проекті розриву мовлення i мови (протиставлення твору i структури), структуралізм зіткнувся з тіею проб-лемою, що й класичний психоаналіз, в якому психіка постала як розщеплення свідомого i несвідомого. Г. Косіков з цього приводу зазначив: «...мовлення i мова, твір i його структура належать до якісно різних piвнів реальності i сьогодні завдання повинно полягати вже не в репродукції першого з цих piвнів до другого, а в тому, щоб з'ясувати характер тих трансформаций які їx зв'язують». Проблема синтезу як виходу з цього розщеплення зумовила наукову перспективу постструктуралізму. У 60-тi роки XX ст. ідеї структуралізму активно розгортають представники тартуської школи на чол1 з російським культурологом та семіотиком Юрієм Лотманом (1922—1993). У працях «Лекцфї iз структурної поетики» (1964), «Структура художнього тексту» (1970) він сформував структурно-семіотичну методику вивчення художнтх творів. Вона грунтувалась на тому, що основна функція культури полягае у структурній організації світу; для нормального функціонування культура потребує цилісного i впорядкованого самоусвідомлення, тому ця потреба цілісності реалізується в різних типах текстів. Структурний аналіз у поєднанні з психоаналітичною інтерпретацією прийшов в Україну лише в npoцeci становления посттоталітарного літературознавства. Перспективні тенденції структурного аналізу. Структурний аналіз художіх розповідань виявив переваги та недоліки науково-пояснювального методу. Ці «плюси» та «мінуси» сприяли розвитку науки про розповідання, тому можна говорити про перспективи структурного підходу: 1.Структурний анал1з обмежився рівнем розповідного дискурсу, поза його увагою залишилися соціологічний, культурний, біографічний piвнi, інтеграція з якими відкриває шлях для постструктуралістських інтерпретацій. Структуралізм виходив з концепції тотожності абстрактного автора й абстрактного читача. За сло-вами М. Бахтіна, між автором i таким читачем не може бути тякої взаємодії, «адже це не голоси, a piвнi co6i i одне одному абстрактні поняття»1. Практично код авто-ра (так званого відправника послання) i код читача (одержувача послания) не збігаються, твip говорить не те саме, що хотів сказати автор, i не те саме, що сприйняв читач. Лише заради чистоти пізнання структурний аналіз цього не враховуе, принципово заперечуючи перехід від структури до тексту й комунікативного кон- тексту, i закладає основи для постструктуралістського бунту. У 70—80-тi роки XX ст. структурний метод було розкритиковано на основі акцентування принципової безструктурності певної сфери людського існування. Тому структурний психоаналіз Лакана як синтез лінгвістичнoї та психоанал1тичної методики особливо цікавий у методологічному аспекті, оскільки він не просто використав структуралістську методологію, а заклав фунда-мент для постструктуралістських студій у сучасному літературознавстві. Використана література. Косиков Г. К. «Структура» і «текст» (Стратегии совре-менной семиотики) // Французская семиотика: От структура-лизма к постструктурализму... — С. 48. Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка: Навколо «Москалевoї криниці». Дванадцять статтей. — К., 2001; Грабович Г. Семантика котляревщини. // Сучасність. — 1995.— №5.— С. 65—72; Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — К., 1991; Ільницький О. Конфлікт між козацьким i селянським світоглядом у романі «Xi6a ревуть воли, як ясла повні?» // Слово i час. — 1990. — № 4. — С. 51—56; Гундорова Т. Виявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. — Львів, 1997; Андреев Л. Г. Сюрреализм. — М., 1972. Гадамер Г-Г. Герменевтика i поетика. Пер. з him. — К., 2001. Ключевые понятия психоанализа. / Под ред. В. Мертенса. Пер. с нем. — СПб, 2001. Левчук Л. Т. Сюрреалізм. // Естетика. — К., 2000. Левчук Л. Т. Психоаналіз: юторія, теорія, мистецька практика. — К., 2002. Павличко С. Дискурс модершзму в українській літературі— К., 1999. Piкep П. Конфлікт штерпретацж. Герменевтика i деконструкц/'я: дискусія Г.-Г! Гадамера i Ж. Дерріди. //Антолопя cbitoboi лггературно-критично)'думки XX ст. / За ред. М. ЗубрицькоГ. — Льв1'в, 1996.
1 2 3 4 5 Категория: Література \| Добавил: DoceNt (13.02.2016)
Просмотров: 497 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: