РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:сон як специфічний стан свідомості в романі «Хазарський словник» - Література - Реферати - Каталог статей

Між явою і між сном: сон як специфічний стан свідомості в романі «Хазарський словник». Ми вже виокремлювали Павичеву гру (з) часом як один з багатьох фантастичних прийомів. Лише радикалізацією метафор «підземелля минулого» і «стелі майбутнього», лише використанням просторових картин часу, можливо уявити «Хазарський словник» як скульптуру або призму. Представлення часу простором вже є джерелом фантастики. Так само і сон, в поєднанні з часо-просторовою специфікою, виходить за рамки свого психологічного тлумачення і набуває в романі Мілорада Павича нових ознак. Самі по собі ці три категорії – час, простір і сон – мають суто психологічне визначення і значення. Проте, поєднуючись між собою в романі Мілорада Павича вони набувають зовсім нових функцій і то до такої міри, що потім неможливо їх роз’єднати. Так само в «Хазарському словнику» дуже важко провести чітку межу між реальністю і сном, не через те, що цієї межі не існує, а тому, що сон і дійсність знаходяться на одній площині, коли один герой живе чужий сон. Далі цю традицію в сербській літературі розвине Светислав Басара, руйнуючі всіляки межі між цими двома станами свідомості. В його найвідомішому романі «Фама о бициклистима» сон є альтернативною реальністю, в якій події і речі є відображенням неправдивого і нищівного світу нашої дійсності. Так само як і у Павича, у Басари сон є місцем зустрічі головних героїв; уві сні вони таємно збираються і вирішують долю людства. Проте сон є тим тонким і вразливим світом, в якому змагаються за право знищити або відбудувати Вавилонську вежу. Смерть у Басари вже не є таємницею, яку під силу розгадати лише Павичевим мисливцям за снами. Померлі герої не зникають, а продовжують жити уві сні, керуючи своїми живими послідовниками. Так само як і у Павича у світі сновидінь Басари живуть образи з минулого, які не можуть перетнути кордон, проте вони не «мандрують» від сновидіння до сновидіння: у Басари сон є не простором заточіння героїв як у Павича, а простором життя цих героїв. В романі Мілорада Павича сон – це не лише простір, в якому відбуваються події, а й специфічний стан свідомості героїв: персонажі роману не лише сплять і бачать сни, вони бачать уві сні реальне життя інших людей, а коли прокидаються, то проживають чийсь чужий сон. Під час сну, за віруваннями хазар, людина найбільш вразлива. Ірреальне переходить в реальне і навпаки. В «Червоній книзі» говориться про сон як про «сад диявола, і усі сни вже давно відомі історії людства. Зараз вони лише чергуються з так само широко використовуваною і роздертою дійсністю…» [33;19]. Можна сказати, що відбувається наслідування сну. Подібне відбувається і з наслідуванням смерті: в «Хазарському словнику» батьки помирають смерттю своїх дітей, і помирають стільки разів і такою смерттю, скільки мають дітей і якою смерттю будуть помирати їхні діти. Такою смерттю помирав Аврам Бранкович. Отже, смерть наслідується з плином часу, «наперед». Загалом, так само як мотив сну пов’язаний з часом і простором, так само він тісно пов’яазний і з мотивом смерті. Свою точку зору щодо снів і смерті Павич виклав у словах Акшані. В «Зеленій книзі» зазначається, що Акшані приписують два вирази: 1) смерть – це однофамілець сну, лише це прізвище нам не відоме; 2) сон – це щоденне помирання, маленька вправа зі смерттю, яка є його сестрою, але не кожний брат в рівній мірі близький до своєї сестри. Смерть і сон знаходяться в незвичайній спорідненості, і той, хто б вдосконалив свою майстерність в читанні снів, зміг би наблизитись до таємниці пізнання смерті. Саме на цю таємницю Акшані вказує Масуді, майстору читання снів з XVII ст., тим самим відвертаючи його від роботи над «Хазарським словником». Пізнання і тут, навіть найрідше і найпотаємніше, є результатом союзу з дияволом. Метою мисливця за снами є дві людини, які бачать уві сні один одного. В мить смерті одного інший буде бачити цю смерть уві сні, а мисливець за снами буде бачити їх обох як на долоні. Акшані розповідає Масуді «Повість про смерть дітей», «повість», яка станем ключем до розуміння смерті Аврама Бранковича. Масуді, спостерігаючи за снами Коена побачить, що в момент смерті Бранкович буде помирати не лише смерттю своїх двох синів, але й смерттю доктора Ісайла Сука, і цим ще раз буде встановлений зв’язок між XVII і XX століттями в «Хазарському словнику». Акшані взяв за приклад Аврама Бранковича, щоб показати «як впливає смерть». Аврам Бранкович живе вночі, в той час як вдень, ще з дитинства спить, оскільки лише в такий спосіб може бачити дійсність свого астрального двійника Самуеля Коена, завдяки якому уві сні навчився читати справа наліво. Уві сні він також запам’ятав частину пісні Юди Халеві; уві сні він є кимось іншим. Життя Бранковича уві сні також позначене незвичайним гріхом інсесту: він бачить уві сні свою померлу сестру, яка з часом перетворюється на демонічний образ, без сумнівів нагадуючий дубровчанку Єфросинію Лукаревич, Коенову коханку. Таким чином навіть еротичне життя Бранковича уві сні позначене демонічними силами. Один син Бранковича є жертвою диявола. Бранкович ставить незвичайний експеримент з Петкутином і Калиною і обманює «і живих, і мертвих». Це є своєрідною підготовкою до створення Адама з людських снів за допомгою словника снів, який має бути своєірдним хазарським словником. Якщо Юсуф Масуді, мисливець за снами, який найдалі зайшов у пізнанні смерті, то Бранкович досяг успіхів у мистецтві творіння. Бранкович зустрівся з одним мисливцем за снами – Юсуфом Масуді, який вже полював на його сни. Їхня зустріч була неминучою, «як зустріч в’язня і тюремного наглядача». Юсуф Масуді добре відчував музичну гармонію, що вказує на його здібність відчувати і найпотаємніший світ людини – сновидіння. Масуді перестав займатись музикою коли дізнався про свою глибинну суть, про те, що він є мисливцем за снами. Володіння одним даром неминуче веде до відречення від іншого. Цей дар, попри все, не приносить ані щастя, ані задоволення. Він може привести до незвичайних і рідкісних знань і відкриттів, але завжди містить в собі долю ризику і авантюри: Масуді загрожує небезпека загубитись в чужих снах, розчинитись в мороці ночі і не знайти дороги назад. За ці пригоди Масуді розплатився життям. Небезпека полягає ще в тому, що він може не помітити своє найбільше досягнення – одного разу він не здогадається, що перед ним стоїть принцеса Атех. Саме тому мисливців за снами називають «кладовищами», тому що лише в їх снах помирають блукаючі образи. Мисливцям за снами відкрите найтаємніше пізнання на землі – пізнання смерті, проте воно не приносить задоволення, а, навпаки, обертається проти них самих. Масуді, спостерігаючи за снами Бранковича і Коена, які помирають, відкриє таємницю смерті, але це знання він не зможе передати далі, оскільки смерть прийде і до нього: «Хоча, може статися, що читач заблукає з-поміж слів цієї книги, як це сталося з Масуді, одним з авторів цього словника, який заблукав в чужих снах і вже не знайшов стежки назад» [33;23]. «Цитуючи» запис одного з найстарших мисливців за снами, Павич подає справжню апологію сну в порівнянні з дійсністю і таким чином неначе стає на захист літератури снів: «Уві сні ми почуваємось неначе риба у воді. Час від часу ми винирюємо зі сну, окидаємо оком всіх присутніх на березі і знову занурюємось, швидко і жадібно, тому що нам добре лише на глибині. Під час цих коротких появ на поверхності ми помічаємо на суходолі дивне створіння, більш пожовкле, аніж ми, що звикло до іншого, аніж у нас, дихання і пов’язане із суходолом всім своїм тілом, але при цьому позбавлене тієї насолоди, в кій ми живемо неначе у власному тілі. Тому що тут, внизу, насолода і тіло нерозлучні, вони є одним цілим. Це створіння там, на поверхні, також ми, але через мільйон років, і між нами та ним лежать не лише роки, але й страшна катастрофа, яка звалилась на того, на поверхні, після того, як він розділив тіло і насолоду…» [33;82]. Цей уривок яскраво ілюструє те, що відчувають герої знаходячись в двох станах – спання і неспання. Той, хто народжений ловити сни і жити в них, як «риба у воді» погано почуває себе в реальному житті. Проте сон в «Хазарському словнику» виконує не лише роль змінного простору, він є своєрідним порталом, проходячи крізь який, можна помінятися місцями з кимось іншим. Це нагадує один уривок з мусульманських свідчень: «В хазарській столиці Ітіль було таке місце, де дві людини (це могли бути і зовсім незнайомі люди), якщо проходили один повз одного, отримували ім’я та долю цієї другої людини і продовжували жити далі, обмінявшись життєвими ролями, неначе капелюхами. З-поміж тих, хто чекає біля цього місця черги на обмін долями з іншим, будь з ким, стовпичилось найбільше хазарів» [33;228]. Так само і принцеса Атех поміняла місцями Мокадасу і аль-Бекрі: останній заснувши, прокинувся юнаком і висів в клітці над водою. Щось подібне станеться і з шейтаном Акшані, коли він зануриться в посудину з водою, а винирне зовсім іншою людиною, в іншому столітті, з родиною та бельгійським паспортом. Як ми бачимо, сну властиві містичні ознаки, уві сні змінюються місце, час і зовнішній вигляд героїв роману. Це трапилось і з Самуелем Коеном, астральним двійником Аврама Бранковича. Він уві сні бачив дійсність Бранковича, як каже «Жовта книга» «вночі уві сні він часто і далеко подорожував і часто прокидався саме там, втомлений і брудний, а іноді кульгав на одну ногу до тих пір, поки не відпочивав від сну». Далі розповідається про те, що уві сні він був людиною іншої віри, розмовляв іншою мовою і бачив інше місто, яке, як потім він дізнався, було Цариградом. Таким чином уві сні проживав життя Аврама Бранковича, а той, коли засинав жив життям єврея з Дубровника. Цей незвичайний результат сну Павич дуже вдало обіграв ще й з точки зору третьої сторони, мисливця за снами. Мисливець за снами був спостерігачем, проте специфіка його сну полягала в тому, що спостерігаючи за іншими йому варто було б остерігатись власної загибелі – залишитись у сновидіннях назавжди: «Тепер уяви собі, що той, хто не спить помирає, оскільки немає більш жорстокішої дійсності, аніж смерть. Той, хто бачить уві сні його дійсність, насправді бачить уві сні його смерть, тому що дійсність першого на той час полягає в помиранні. Таким чином, він ясно бачить, як помирають, але сам не помре. Але він більше ніколи і не прокинеться, тому що того іншого, який помирає, більше не буде і він не зможе бачити уві сні дійсність живого, не буде більше того шовкопряду, який пряде нитку його дійсності. Отже, той, хто бачить уві сні смерть несплячого, не може більше прокинутись і сказати нам про це і про те, як виглядає смерть з точки зору власного досвіду помираючого, хоча й володіє безпосереднім знанням цього досвіду» [33;193]. Повертаючись до Самуеля Коена, варто згадати і те, що він знаходиться в незвичайному зв’язку з принцесою Атех. Принцеса жаліється Масуді, що Коен – ще одна людина, яка приходить до неї уві сні, і займається з нею коханням, оскільки вона лише для кохання уві сні і створена. Про нього вона каже, що має «тіло, ув’язнене в трьох душах», що потім і підтверджується відповідним текстом у статті про Коена. Отже, можна сказати, що той, хто занурюється в сон, виходить з нього зовсім іншим, сон трансформує або деформує свідомість героя, сновидіння стають для нього реальнішими за життя. Для тих, хто полює за снами, вони можуть стати пасткою, і тоді він стане блукаючим образом, який будуть бачити уві сні інші люди. Використавши всім відомий прийом сну в своєму романі, Павич вдосконалив його і трансформував, перетворивши його з психологічного явища на явище фантастичне.
1 2 3 4 5 Категория: Література \| Добавил: DoceNt (09.12.2015)
Просмотров: 340 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: