РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Смерть Пушкіна - Література - Реферати - Каталог статей

Минають десятиліття і століття, а загадок навколо Пушкіна не меншає. Стають відомими нові джерела, з’являються чергові сенсаційні гіпотези. Нещодавно була опублікована стаття, в якій ставиться під сумнів поховання Пушкіна на Псковщині біля родового села Михайлівське – натомість висунуто припущення, що поет таємно похований “на одному з петербурзьких кладовищ”. Можливо, одним із нових, зовсім несподіваних джерел вивчення якщо не самого Пушкіна, то принаймні сприйняття його постаті (точніше, історії й передісторії його дуелі) в Західній Європі, зокрема у Франції, виявиться широко відомий роман Олександра Дюма “Граф Монте-Крісто”. Віднайдення підтекстів у широко відомих художніх творах – не новий напрям дослідження. І.Л.Галінська, що “розшифровує” твори Селінджера і Булгакова (встановлюючи, наприклад, що одним із прообразів Майстра був Григорій Сковорода), як зразок наводить студії М.С.Петровського над “Золотим ключиком” О.Толстого, де П’єро – образ поета-символіста з багатьма рисами О.Блока, Карабас-Барабас – Мейєрхольд, а театр тата Карла – це традиції Станіславського й Немировича-Данченка. Французькі читачі, знайомлячись у 1844 р. з романом про Дантеса, не могли оминути увагою того, що сім років тому інший француз, більше того – інший Дантес смертельно поранив на дуелі Олександра Пушкіна. Можливо, це випадковий збіг? Якщо це й так, то його мав помітити й сам Дюма (або авторський колектив, який він очолював). Тим паче, що будь-який автор художніх творів нерідко опиняється у складній ситуації, коли найменування персонажів збігаються з найменуваннями реальних осіб, що може не сподобатись останнім. Якщо це справді збіг, то він повинен бути одиничним. А тут, навпаки, дуже несподівано виявляється, що величезна кількість деталей роману Дюма явно нагадує деталі історії Пушкіна й Дантеса. Передусім слід відсіяти всі ті історичні факти, які були відомі ще до створення роману. Існував сюжет про помсту (історія Піко разом із “алмазом помсти” – так називався розділ у “Записках” Жана Пеше – і фальшивим маркізом), реальний священик Фаріа зі скарбом, справжній замок Іф і справжній острів Монте-Крісто біля Ельби. Можливо, існували якісь інші факти, використані Дюма, про які ми не знаємо. Але до з’ясування таких фактів ми зобов’язані весь інший текстовий матеріал твору приписувати задумові творчого колективу Дюма. Велике значення в багатьох художніх творах (особливо тих, які мають повчальний зміст, – а цей роман явно належить до них) мають імена. Варто згадати хоча б такі твори, як “Владимир” Феофана Прокоповича або “Недоросль” Дениса Фонвізіна. На першому місці в романі, без сумніву, Едмон Дантес, однофамілець Жоржа Дантеса. Але Дантесом справа не закінчується. Основним його противником виступає граф де Морсер, родич нареченої Дантеса – Мерседес. Саме він стає її чоловіком і, таким чином, головним суперником Едмона. Що може означати Морсер (по-французьки Morcerf)? При з’ясуванні цього питання слід зважати на те, що у французькій мові написання й звучання іноді помітно відрізняються, і два слова, написані по-різному, звучать іноді однаково. У французькій cerf– “олень”, основна ознака оленя – його розкішні роги. Власне, латинське cervus“олень” (від якого походить наведене французьке слово) буквально й означає “рогатий”. Одразу згадується “диплом ордену рогоносців”, яким був глузливо відзначений Пушкін в анонімних листах. А що таке mor? Це звукосполучення може бути передане у французькій і іншим написанням – maur, яке означає “мавр” – загальноприйняте в Європі позначення темношкірої людини, вірогідний натяк на африканського предка Пушкіна. На наш погляд, уже сказаного тут достатньо для висунення серйозного, вартого наукового розгляду припущення про те, що протистояння Дантеса і Морсера (“чорного рогатого”) у Дюма є замаскованим описом протистояння Дантеса і Пушкіна. Варто додати, що Жорж Дантес не лише став родичем Пушкіна, одружившись із сестрою його дружини, але й раніше був далеким родичем поета через графів Мусіних-Пушкіних (найвідомішим у ції родині був першовідкривач “Слова о полку Ігоревім”). Отже, й ця драма, як і драма Едмона Дантеса, Мерседес і Морсера, була, так би мовити, родинною. Таємне побачення Мерседес із Едмоном Дантесом (напередодні дуелі), можливо, чимось нагадує таємне побачення Н.М.Гончарової і Жоржа Дантеса в домі Ідалії Полетики. Стосунки Ж.Дантеса й Н.М.Гончарової ілюструються словами з листа Жоржа до Геккерна: “...Я безтямно закоханий... Але найжахливіше в моєму становищі те, що вона теж кохає мене й ми не можемо бачитися досі, оскільки чоловік шалено ревнивий... Кохати одне одного й мати можливість сказати про це лише між двома ритурнелями кадрилі – це жахливо...” Дослідник-пушкінознавець пише, що “знайомство з цими епістолярними матеріалами привело біографів до одностайної думки про те, що молодих людей пов’язувало сильне взаємне почуття”. Одна придворна дама, зустрівшись на балі з Дантесом і Гончаровою (Пушкіною), записала 5 лютого 1836 року у своєму щоденникові, що побачене й почуте “не залишало сумніву відносно правильності спостережень, здійснених мною раніше, – вони безтямно закохані одне в одного!” Винятково цікавий персонаж – Гайде (французькою Haydйe), дочка знатного вельможі Алі-Тебеліна (Ali-Tebelin або просто Ali-Pacha – Алі-паша). Вона – смертельний ворог де Морсера. Чи був серед жінок такий ворог у Пушкіна? Дослідники кажуть: був. Її ім’я – Ідалія (по-французьки Idalie, читається Ідалі) Полетика. Підозрюють її участь у підготовці анонімних листів проти Пушкіна. Згадаємо документи, які подала до суду французької палати перів Гайде і які згубили Морсера! Вірогідно, Гайде, дочка Алі – це саме далі. Про пару Гайде – Морсер є й інші цікаві відомості. До отримання графського титулу Морсер іменувався Фернаном Мондега (), він – іспанець. Ідалія – позашлюбна донька графа Строганова (припускають, що знайомий із ним особисто Байрон мав його за одного з прототипів свого “Дон-Жуана”) і дружини іспанського придворного вельможі графа д’Ега. Отже, Фернан Мондегo (Mondego), який став графом де Морсер, – це і натяк на графа д’Ега. Перша частина мон також знаходить задовільне пояснення у французькій мові: mon– “мій”, порівняймо звертання сеньйор і монсеньйор (“мій сеньйор”). Як Едмон Дантес і Гайде, так само Жорж Дантес і Ідалія перебували в романтичних стосунках. Ідалія писала Ж.Дантесові: “Я серджуся на Вас, друже мій, за те, що думаєте, ніби варто вам поїхати, і я забуду про Ваше існування. Це доводить, що Ви мене погано знаєте, бо коли я когось кохаю, то кохаю міцно і назавжди”. Порівняймо репліки Гайде в кінці роману: дівчина всупереч пориву серця готова забути Монте-Крісто (за його наказом), вона говорить, що він її не розуміє, вона освідчується йому в коханні. Ситуація пов’язана з від’їздом Монте-Крісто (у листі Ідалії, як ми бачили, теж ішлося про від’їзд). Звичайно, А.Дюма навряд чи міг знати зміст листа Ідалії, але чуток про її стосунки з Ж.Дантесом ходило багато, й Дюма міг ними поцікавитися. Привертає увагу образ королівського прокурора графа де Вільфора (Villefort). По-французьки ville– “місто”, village–“село”. Начальник жандармського управління (“третього відділення його імператорської величності канцелярії”) Росії в часи Пушкіна – граф Бенкендорф, а дорф (dorf) по-німецьки – “село”. Нарешті, звукосполучення Данглар (Danglars), особливо якщо записати його у формі д’Англар (ідеться ж про барона!) дещо нагадує ім’я ще одного учасника тогочасних подій – самого імператора: Ніколай. Досліджуючи текст роману Дюма, можна міркувати так: якщо є Дантес, то має бути й його всиновлювач барон Геккерн (Геккерен). І титулований усиновлювач таки є. Це італійський маркіз де Кавальканті. Кого саме він усиновлює? Бенедетто, чиє знов-таки італійське ім’я миттєво асоціюється з відомим італійським словом вендетта – помста! Але помста – основний принцип Монте-Крісто; отже, Бенедетто – ще одна маска, своєрідний дублер мстивого графа (на додачу до відомих – аббата Буззоні, лорда Уїлмора). Якщо Бенедетто – той самий Дантес, то наявність у нього знатного всиновлювача цілком зрозуміла. Тим паче, що Кавальканті з погляду латинської мови може означати “конячий спів” (латиною caballus, італійською cavallo – “кінь”, cantus– “спів”, “пісня”), тобто іржання, а хіба Геккерн не нагадує іржання коня? Порівняймо такі назви коня, як латинське equus, грецьке діалектне ikkos, які утворилися шляхом наслідування конячого іржання. А по-німецькому “іржати” – wiehern, що ще ближче до Геккерн. Хто сумнівається у використанні авторами роману латинської мови (за допомогою якої ми пропонуємо “розшифровувати” промовисте найменування героя – Кавальканті), хай зверне увагу на численні латинські цитати у творі. Одна з масок Монте-Крісто – лорд Уїлмор – говорячи про свої тренування в дуельному мистецтві, зазначає, що день до нього приходить Грізьє. Цей, на перший погляд, епізодичний персонаж виявляється тут ключовим. Одним із найважливіших джерел попереднього роману Дюма (або, точніше, “фірми Дюма”) були записки майстера фехтування Огюстена Грізьє, який у 1820-х рр. був у Росії й був учителем фехтування, зокрема, у Пушкіна. Очевидно, Грізьє і Дюма були добре знайомі. Пізніше (у 1847 році) Грізьє видав книгу “Фехтування й дуель”, до третього видання якої (1862) Дюма написав передмову. У романі Дюма дуель не займає основного місця, але вона відіграла визначальну роль у трагедії Пушкіна. З іншого боку, саме дуель була професією Грізьє. Грізьє як учитель Пушкіна й викладач дуельного мистецтва не міг оминути увагою загибелі Пушкіна саме на дуелі. Фехтувальник засуджував дуель, у своїй книзі писав: “Дуель знаменитого поета Пушкіна з його швагром – одна з найтрагічніших подій такого роду серед відомих історії. Дружина й діти Пушкіна залишилися позбавленими засобів до існування”. Дуже вірогідно, що Грізьє обговорював ці події з Дюма. Можливо, докладніше знайомство з текстами Грізьє дасть нову інформацію і про біографію Пушкіна, і про передісторію роману Дюма. Література 1. Шевчук В. // Дивослово. – 1998. – № 2, 3; Єрмоленко С. Єдність мови та ідеї (Про сучасне прочитання “Енеїди” Івана Котляревського // Рідний край. – 2000. – № 1. – С. 51–54. 2. Зинухов А. Где похоронен Пушкин? Возможно, не там, где мы думаем… // Совершенно секретно. – 2003. – № 1. С. 24–26. 3. Галинская И.Л. Загадки известных книг. – М., 1986. – 127 с. 4. Галинская И.Л. Загадки… – С. 7–8; Петровский М.С. Что отпирает «Золотой ключик»: Сказка в контексте литературных отношений // Вопросы литературы. – 1979. – № 4. – С. 229–251. 5. Короткі відомості про Ж.Дантеса й бібліографію див.:Абрамович С.Л. Пушкин в 1836 году. – Л., 1984. – С. 7–8. 6. Добин Е.С. История... – С. 79. 7. Добин Е.С. История... – С. 80.
1 2 3 4 5 Категория: Література \| Добавил: DoceNt (17.02.2016)
Просмотров: 413 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: