РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Щурат Василь Григорович - Література - Реферати - Каталог статей

Щурат Василь Григорович Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. Васимль Григомрович Щурат (* , — † ) — український педагог, літературознавець, і перекладач. Родом із села Вислобоків на Львівщині. Студії зі слов'янської філології завершив (1895) у Львівському і Віденському (докторат у ) університетах, пед. іспит склав у Чернівецькому університеті (1898). 1898 — 1934 учителював, спочатку в держ. гімназіях Перемишля, Бродів і (з 1907) Львова. 1921 не присягнув на вірність поль. державі й став дир. приватної жін. гімназії СС. Василіянок у Львові (1921 — 34). 1914 Щ. був обраний дійсний член НТШ і 1915 — 23 був його гол., брав активну участь у боротьбі за укр. університет, а після неуспіху став ініціатором і першим ректором Львівського Таємного Унту (1921 — 23). 1930 у зв'язку з процесом СВУ і дальшими репресіями на Україні, зрікся гідности дійсний член ВУАН, якою його наділено 1929 (відновлений дійсний член УАН після больш. окупації Галичини 1939). Останні pp. життя працював дир. Львівської Бібліотеки АН УРСР і проф. Львівського Університету. Помер у Львові. У літ., наук., гром. і публіцистичне життя Львова і Відня Щ. впровадив , під впливом якого він залишився до 1896/ Щ. виступав в австр., поль., чес. і зах.-укр. пресі зі ст., поетичними перекладами та ориґінальними віршами, був співред. газ. «Буковина» в Чернівцях, ред. журн. «Молода Муза» (1906), «Світ» і тижневика «Неділя» (1912). З політ. ст. виступав на стор. «Діла». Літературознавча праця Щ. тематично різноманітна: від староукр. літератури («Слово Данила Заточника», 1896), до літератури 19 ст., зокрема праці про , , П, Куліша, , , І. Франка, В. Самійленка, Г. Квітку-Основ'яненка та ін. («Літ. начерки», 1913). Збірка поезій"Lux in tenebris" (1895), «Мої листи» (1898), «Раз до мене молодість прийшла», «На трембіті» (1904), «Іст. пісні» (1907), «Вибір пісень» (1909), поема «В суздальській тюрмі» (1916). 1900 і 1905 Щ. видав віршований молитовник «Із глибини воззвах» і 1902 поему «Зарваниця», що були зразком укр. рел. поезії. Крім того, Щ. багато перекладав: з стародавніх поетів (), франц. («Пісня про Ролянда»), нім. (Гайне, Ґете), поль. (А. Міцкевіч, Ю. Словацький, М. Конопніцька, А. Асник, Я. Каспровіч, К. Тетмаер), рос., білор. та ін. Багато уваги Щ. присвятив питанням українсько-польських відносин, зокрема літ. (студія «Шевченко і поляки», 1917; «Основи Шевченкових зв'язків з поляками», 1917; «Коліївщина в поль. літературі до 1841», 1910). Праці Щ. друкувалися перев. у ЗНТШ. Посмертні вид. творів Щ.; «Поезії» (Л. 1957 і 1962), «Вибрані праці з іст. літератури» (К. 1963). Йому належить найкращий до 1914 віршовий переклад «Слова о полку Ігоревім» сучасною українською мовою (1907). 135 років від дня народження Василя Щурата (24.08.1871 – 27.04.1948) — фольклориста, етнографа, літературознавця, перекладача, поета, академіка Народився 24 серпня 1871 року в селі Вислобоки на Львівщині в сім’ї учителя. Після смерті батька мати разом із сином переїхала в село Кобиловолоки Теребовлянського району, де розпочав своє шкільне навчання. У 1880 р. сім’я Щуратів переїхала на постійне проживання до Львова, де хлопець продовжив своє навчання в нормальній школі домініканів, а потім був зарахований учнем української Академічної гімназії. На гімназійні роки припадають початки літературної творчості В. Щурата і його знайомство з І. Франком, за допомогою якого він входить у літературне середовище Львова. Закінчуючи гімназію, В. Щурат виступив у літературі з фольклористичними статтями («Свійські ліки», «Обжинки в Грибовичах під Львовом»), з оригінальними поезіями («Ой виберусь я полем», «Думка», «Блискавко темної ночі»). 1892 року В. Щурат вступив до Віденського університету на слов’янську філологію, а в 1896 р. захищає докторську дисертацію про літературну пам’ятку Київської Русі «Слово Данила Заточника» і одержує вчений ступінь доктора філософії. З 1898 року працює вчителем гімназій в Перемишлі, Бродах. У 1907 році повертається до Львова. Тут працює вчителем німецької гімназії, стає дійсним членом НТШ, публікує в його виданнях свої твори. У 1921 році В. Щурат стає ініціатором створення Українського підпільного університету, і його обирають першим ректором цього ж університету. З 1922 по 1936 рік він — директор жіночої гімназії сестер-василіанок, де одночасно викладає українську мову та літературу, створює науковий гурток імені Лесі Українки. З 1929 року — академік АН України. Помер учений 27 квітня 1948 року. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі. ЛІТЕРАТУРА Щурат В. Г. Поезії; Слово про похід Ігоря; Пісня про Роланда / Вступ. ст. С. Щурата. — Львів: Кн.-журн. вид-во, 1957. — 235 с. *** Щурат В. Гімн американських українців: Вірш // Альманах українського народного Союзу на рік 1993. — Джерзі-Ситі; Нью-Йорк, 1993. — С. . Щурат В. Едгар По. Дзвони // Тисячоліття: Поетичний переклад України-Русі. — К., 1995. — С. – 374. Щурат В. Пісня про Роланда: [Уривок] // Тисячоліття: Поетичний переклад України-Русі. — К., 1995. — С. – 370. Щурат В. Слово про похід Ігоря Святославича: [Уривок] // Тисячоліття: Поетичний переклад України-Русі. — К., 1995. — С. – 368. Щурат В. В Суздальській тюрмі; Цикл: Митрополитові Андрієві Шептицькому; Зарваниця // Тернопіль. — 1993. — № . — С. . Щурат В. Цвісти ще мусиш, Україно: [Поезії] // Дзвін. — 1991. — № . — С. – 14. Культурне життя Для української освіти під польською владою настали тяжкі часи. Відразу після окупації Галичини були ліквідовані українські кафедри Львівського університету, а обіцянка уряду заснувати окремий Український університет ніколи не булоа виконана. Були полонізовані й інші вищі навчальні заклади Львова – Політехніка, Академія ветеринарної медицини та Академія зовнішньої торгівлі. У відповідь українці заснували у Львові таємний Український університет (1921-1925). Першим його ректором став літературознавець і поет Василь Щурат. У період свого піднесення університет налічував три факультети, 15 кафедр, 54 професори і близько 1500 студентів. Викладання велося консперативно в приміщенні різних українських установ, а часом навіть у помешканнях професорів. Закордонні університети визнали Український університет у Львові рівноправним із західноєвропейськими вищими школами та без затверджень зараховували студентам роки навчання в ньому. Водночас функціонувала таємна українська політехніка. Проте внаслідок поліційних переслідувань таємні університет і політехніка припинили своє існування. Ареною гострої польсько-української конфронтації стало шкільноцтво. Українці прагнули такої школи, яка б допомогала підносити національну культуру і свідомість, натомість урядові кола вбачали у шкільництві засіб виховання польського державного патриотизму, а в перспективі – асиміляції непольських народів. У 1924 році сейм Польщі прийняв закон, який перетворював більшість українських шкіл у двомовні. Внаслідок його впровадження кількість українських народних шкіл у Галичині скоротилася з 2426 в 1921/22 навчальних роках до 352 у 1937/38 навчальних роках. На Волині з 443 українських шкіл наприкінці 30-х років залишилося тільки 8. Закони, прийняті 1932 році, утруднювали дітям українських селян доступ до середньої і вищої освіти. Спробу задовольнити потребу українців у середніх освітніх закладах зробило товариство “Рідна школа”, що до 1938 року заснувало близько 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл.Велику частину витрат на ці заходи покривали внески його членів, число яких із 5 тис. у 1914 році перевершило 100 тис. у 1938 році, та внески іммігрантів у Сполучених Штатах та Канаді. Загальнокультурні потреби лишалися у царині діяльності "матер“" всіх”західноукраїнських організацій - шано–аного всіма товариства “Просвіта”, яке в 1939 році налічувало понад 360 тис.членів. Воно утримувало величезну мережу читалень, публіковало навчальні матеріали,відкривало дитсадки, вело цілий ряд курсів. Головним осередком української культури залишалося Наукове товариство імені Т.Шевченка (НТШ) у Львові. Його членами у 20-30-х роках було понад 200 науковців. Серед них літературознавці Михайло Возняк, Володимир Гнатюк, Кирило Студинський, Василь Щурат, історики Іван Крип”якевич, Степан Томашівський, археолог Ярослав Пастернак, фольклорист і музикознавець Філарет Колесса, філолог і містецтвознавець Іларіон Свенціцький, математик і фізик Володимир Левицький, фізик Василь Міліянчук, лікарі Максим Музика, Маріян Панчишин та інші. НТШ відіграло важливу роль у розвитку історії, етнографії, археології, літературознавства. Більш скромним був доробок природничих наук, що пояснювалося відсутністю відповідної матеріальної бази. НТШ підтримувало тісні зв”язкі з ВУАН у Києві. Членами Товариства стали Агатангел Кримський, Дмитро Яворницький та інші вчені з Радянської України. У свою чергу, М.Возняк, В.Гнатюк, Ф.Колесса, К.Студинський і В.Щурат були обрані академіками ВУАН. Однак після трагічних подій 1933 року ці зв”язкіи перервалися, а західноукраїнські вчені на знак протесту проти більшовицького терору і голодомору відмовилися від своїх академічних зарплат. У відповідь президія ВУАН виключила Возняка, Колессу, Студинського і Щурата з Академії. Західноукраїнська література в цей час збагатилася багатьма новими іменами. Серед поетів виділілися Роман Купчинський, Олег Бабій, Юра Шкрумеляк, Микола Матіїв-Мельник, з молодшого покоління – Богдан Кравців, Богдан-Ігор Антонич, Святослав Гординський. Із Західною Україною була тісно пов”язана творчість емігрантів зі Сходу, які оселилися у Празі, Варшаві і Львові,- Юрія Косача, Олександра Олеся, Олега Ольжича, Євгена Маланюка та ін. До найпомітніших явищ у прозі належали твори Уласа Самчука ( роман “Волинь” та ін.), трилогія Р.Купчинського “Заметіль”, присвячена історії галицького стрілецтва, історичні та інші повісті Богдана Лепкого. Серед прозаїків Західної України і емігрантів у 30-х роках вирізнилися Василь Софронов-Левицький, Галина Журба, Ірина Вільде, Наталена Королева. Для тогочасного літературного процесу була характерна значна політизація. Письменники розділилися на три основні групи. Прихильники націоналістичного напрямку згуртувалися навколо журналу “Вістник, редагованого Дмитром Донцовим. До них належали Улас Самчук, Олесь Бабій, Юрій Клен, поети – члени так званої квадриги – Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз. До групи “пролетарських” письменників, що орієнтувалися на Радянський Союз, входили асиль Бобинський, Олександр Гаврилюк, Ярослав Галан, Петро Козланюк, Ярослав Кондра, Кузьма Пелехатий, Степан Тудор та ін. Молоді “пролетарські” письменники об”єдналися в літературно-мистецьку групу “Гроно” і видавали у Львові журнал “Вікна”. До них примикала також група “новошляхівців”, які гуртувалися навколо журналу “Нові шляхи”, редагованого Антоном Крушельницьким. Найбільшим був табір письменників ліберальної орієнтації, до якого можна віднести Петра Карманського, Юру Шкрумеляка, Богдана-Ігора Антонича, Осипа Турянського, Ірину Вільде, Богдана Лепкого, Наталену Королеву, Андрія Чайківського, Катрю Гриневичеву та ін. Ліберальних поглядів дотримувалися також письменики старшого покоління – Василь Стефанік, Уляна Кравченко, Марко Черемшина. Великий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили художники і скульптори Іван Труш, Антін Манастирський, Олена Кульчицька, Олекса Новаківський, Йосип Курилас, Леопольд Левицький. У Західній Україні існували також польські та єврейські культурні осередкі. Важливим центром польської культури (поряд з українською) залишався Львів зйого Університетом Яна Казимира. Світової слави зажила львівсько-варшавська філософська школа. Польсько-український конфлікт позначився і на взаєминах національних культур. Траплялися випадки плідної співпраці польських та українських культурних діячів, але в цілому між інтелектуальними елітами двох націй панувало відчуження. ЛІТЕРАТУРА Історія України / Керівник авт.Ю.Зайцев. Вид.2-ге зі змінами. //– Львів: Світ, 1998. – с 207 –212 Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: Довідник з історії України// - К.: Україна,1993 - с 118-119 Субтельний О. Україна: історія/пер. з англ. Ю.Шевчука// -К.:Либідь,1992 с 231-241, с 271, с 294 оригінальна збірка релігійної поезії почАТКУ ХХ ст. Розглянуто молитовник В.Щурата “Із глибини воззвах” (1905) як оригінальну збірку української релігійної поезії початку 20 ст. Від того часу, коли світло Христової віри почало просвічувати світ, поширюється між багатьма народами почитання релігії християнства. То й не дивно, що народні співці та поети щораз частіше звертаються у своїх віршах до релігійної тематики. Їх релігійні поезії зосереджують увагу читача на могутньому джерелі обнови – Святому Письмі. У першій половині ХХ ст. релігійні вірші, у яких звеличено Матір Божу, Ісуса Христа, створили Павло Штокало, Олесь Герета, Роман Завадович, Олекса Стефанович, Василь Лімниченко, Остап Грицай, Олег Стюарт, Богдан Лепкий, Антін Лотоцький, Юрій Шкрумеляк, І.Франко. Всі вони були сучасниками В.Щурата. В.Щурат (1871-1948 рр.) є автором оригінальної релігійної поезії. Кожен окремий вірш Щурата роз’яснює засади християнської моралі й етики. Щурат оспівує ту релігію, яка вчить нас любити і пробачати, творити добро та ставати при допомозі слабим і нужденним. Молитовник “Із глибини воззвах” (1905 р.) В.Щурата сприймаємо як оригінальну збірку української релігійної поезії початку ХХ ст. Саме ця книжка, на думку Василини Щурат, відкриває українському народові красу, велич і поетику Св.Письма. Вихід цієї збірки не став несподіванкою, тому що у 1902 р. В.Щурат видав книжку прегарних легенд про чудотворну ікону Зарваницької Божої Матері у поетичній обробці під назвою “Зарваниця”. Поява цієї книжки стала своєрідним натяком до видання автором більш глобальнішої роботи. А вихід “Із глибини воззвах” (1905 р.) вважаємо важливою подією в історії української літератури. Структура збірки “Із глибини воззвах” визначається характером самих поетичних творів. Оригінальні поезії переплітаються з молитвами, які написані церковнослов’янською мовою. Цією мовою написані також “Щоденні молитви” та “Служба Божа св. Йоана Золотоустого”. До чого ж спонукають нас Щуратові молитви? Які основні молитви його поезії? Вже з перших рядків його поезій “Молитви до Ісуса Христа”, “Молитви до Пресвятої Богородиці” відкриваємо для себе Божу науку любові: безмежної любові до Христа. Саме ця любов допоможе кожному розпізнати друга і недруга, виявити щирість у людських стосунках, збагнути гірку зраду. Віра та надія пронизує кожен рядок цих поезій. На особливу увагу заслуговує великий цикл “Хвала Ранам розп’ятого Ісуса” В.Щурата. Тут чітко виявляється залежність творчого замислу від душевних станів та настроїв самого поета. Після прочитання цього циклу відчутне сильне емоційне вираження автора цих рядків. Завдяки поетично-майстерному довершенню, Щурат досягає найвищого моменту сприйняття цієї поезії через зорові образи. Поет вдало відтворив страту Сина Божого, немов сам перебував у тому часі і просторі. Дуже сильними тут є душевні переживання поета: він хвилюється, страждає разом з Ісусом. Кожен наступний цикл поезії є своєрідним продовженням попереднього. У “Молитвах за Вітчизну” В.Щурат зосереджує увагу читача на питаннях соціальних (патріотичних). Всі поетові вірші цього циклу передають нам поетове переживання за свій рідний край і його людей. Щурат молить Бога про єдність народу України, просить Божої підтримки у всіх людських починаннях в ім’я національного становлення: Поет засуджує людську бездіяльність. Символічне зображення таких “кистяків” подане у поетичному переспіві Щурата “З Ізекеїла”. На думку Щурата, лише Господня сила зможе повернути таких людей до життя: Автор ніби безпосередньо спілкується з Богом. Тому він і зливається з Ним воєдино; лише під Господньою владою можливе життя на батьківській землі. Ці рядки підтверджують явище містицизму в українській поезії. Злиття людини з Абсолютом (ним є Бог). Християнські настанови В.Щурат передає через свою поезію. Ми ж маємо настанови до безмежної любові і відданої віри. Тема любові у поета займає основне місце не лише у Щуратових поезіях, але й у його переспівах. Цим ще більше підсилюється поетична вартість Щуратових творів зі становища їх ідейного навантаження. Разом з поетовими творами ми поринаємо у вивчення заповідей Ісуса. ВАСИЛЬ ЩУРАТ – ПЕРЕКЛАДАЧ Важко переоцінити внесок Василя Щурата-перекладача у скарбницю світової культури. На жаль, і ця ділянка його творчості в наші дні майже невідома. А втім, саме В. Щурат поряд із І Франком і П. Грабовським, на зламі ХІХ – ХХ століть невтомно збагачував українську культуру шедеврами світової літератури. Перекладати Василь Щурат почав, ще будучи учнем гімназії. Сталося це з “благословення” і за порадою І. Франка, який, довідавшись про літературні спроби юного гімназиста, став його першим рецензентом. Сам В. Щурат про це згадує в “Автобіографічній записці”: “Прочитавши кілька моїх стихів, він (Франко – В. Щ.-Г.) замітив у них дуже слабу форму і похибки проти наголосу, і порадив перекладати. Я послухав ради. Читаючи класичних прозаїків, прискорював собі засіб слів, читаючи поетів, вчився наголосу, а ознайомлюючись з чужими літературами, став дещо перекладати з Уланда і Гейне”. Переклади В. Щурата почали з’являтися у різних часописах у 1889 році. Його переклад новели О. Мірбо “Щастю назустріч” був опублікований у “Зорі”, редактором якої був тоді П. Скобельський, учитель академічної гімназії. В. Щурат, учень цієї гімназії, допомагав П. Скобельському у його редакторській праці. Згодом “Зоря” надрукувала і переклад балади Уланда “Лицарська смерть”. Цей літературний дебют Василя Щурата відмітив Іван Франко у “Нарисі історії української літератури до 1890 року”. Ще й досі не визначено кількості поетичних перекладів Василя Щурата. Найбільше перекладав він із французької, німецької та польської літератури, а відносно нечисленні переклади з російської охоплюють 18 прізвищ поетів і 40 творів… Взагалі, Василь Щурат перекладав із французької, німецької, англійської, бельгійської, голландської, датської, румунської, італійської, грецької, угорської, польської, словінської, болгарської, сербської, білоруської, російської та чеської літератури, а також античних і староруських авторів, перекладав і переспівував Святе Письмо… На початку ХХ ст. Кирило Студинський задумав видати антологію перекладів, як він зазначив, “найважнійших поетів чужих народів, перекладів справді вартних під оглядом артистичним і літературним”Василь Щурат радо відгукнувся на пропозицію. Вона втілилася, на жаль, лише в один, перший випуск серії “Поезія ХІХ віку”, до якого ввійшли переклади з французької (більше половини матеріалу), румунської, італійської літератур. Ці переклади у 1902 році публікувалися у 10-ти номерах “Руслана”. Праця над антологією дещо систематизувала поетичні переклади В. Щурата і, крім того, залишила цікаві свідчення перекладача про його бачення суті поетичного перекладу. У невеликій передмові К. Студинський цитує лист Василя Щурата, який висвітлює саме ці проблеми: “Я перекладав весь час, що мені під руки попало і мому настроєви – в ріжних часах ріжному – відповідало. А тут – повне видання перекладів з европейської поезії ХІХ в. повинно бути бодай сяк-так повне. Значить, на мене паде обов’язок дати вповні не лиш те, що вже переклав, а й те, що належало б перекласти, аби образ поезії ХІХ в. бодай в приближенню вийшов повний. Ба заки читач зміркує, що я навіть в перекладах хочу бути собою, хочу дати йому передовсім себе з своїми настроями і поетичними уподобаннями, – він наперед глядати буде в моїх перекладах за своїми улюбленими думками, спитає: а чому нема сего? а чому пропущено те! воно б мені більше було по души!!! Ось і причини, для яких я не квапився з повним виданням своїх перекладних поезій” [1, с. 4]. В. Щурат невтомно працював над формою, перекладаючи, удосконалювався і як оригінальний поет. Коли читати його власні поезії, то важко повірити, що колись поет був недосконалий саме у формі – вірші вражають блискучою формою, багатством поетичних засобів, різноманіттям ритмів, несподіваністю римування, чудовими зразками алітерації, асонансу… Усе це ввібрав у себе поет, перекладаючи геніїв світової літератури. І все ж найважливішими роботами у галузі перекладу є щуратівські переклади “Слова о полку Ігоревім” та “Пісні про Роланда”, а також його переклади та переспіви зі Святого Письма. ВАСИЛЬ ЩУРАТ І ПОЕЗІЯ ЗІВ’ЯЛОГО ЛИСТЯ У 1896 p. львівський часопис “Зоря” опублікував ювілейну розвідку Василя Щурата “Др. Іван Франко”, у якій автор, аналізуючи поезії збірки “З вершин і низин”, назвав один із її циклів – “Зів'яле листя” – “об’явом декадентизму в українсько-руській літературі” [18, с. 36]. Тим самим критик хотів піднести поетичну творчість свого земляка до вершин світової лірики, оскільки вважав декадентизмом “розумне і артистичним змислом ведене змагання до витвору свіжих оригінальних помислів, образів, зворотів мови і форм” [18, с. 36]. Однак ті кілька рядків із об’єктивної і загалом доброзичливої Щуратової статті викликали не тільки негативну реакцію І.Франка, а й стали предметом нерозуміння і навіть відвертих спекуляцій у літературознавстві тоталітарної доби, яке змушене було ділити світ на біле й чорне, а у будь-якому літературному явищі минулого – вишукувати класових супротивників для підтвердження ленінської догми про існування двох культур усередині кожної національної культури: буржуазної (а отже, й націоналістичної) і пролетарської (значить, демократичної). Немає жодної помітної праці про поетичну творчість І.Франка, зокрема про книгу “Зів’яле листя”, де б не згадувалося всує ім’я Василя Щурата, і здебільшого у неприхильному для нього світлі, апріорно, а то й тенденційно. Складається враження, що більшість радянських дослідників взагалі ніколи не читали “Зорю”, а переповідали сказане вже попередниками, продовжуючи фальсифікувати факти. Справа в тому, що оглядову статтю про творчість письменника В.Щурат надрукував ще до появи збірки “Зів’яле листя”, і І.Франко відреагував полемічним посланням “Декадент” на оцінку власне циклу, що лише згодом став першим жмутком ліричної драми. “Зерно неправди” несвідомо посіяв ще А.Крушельницький, коли у 1909 р. заявив, що “поет відповідає на закид декадентизму, зроблений Щуратом його збірці ліричних поезій “Зів’яле листя” [10, с. 161]. Цю ж фразу, “нічтоже сумняшеся”, повторив у колективній монографії “Іван Франко. Життя і творчість” (1956) О.Кисельов: “Написаний у 1896 р. вірш був відповіддю на критику В.Щуратом поезій із збірки “Зів’яле листя” як декадентських” [2, с. 195]. Б.Степанишин у методичному посібнику “Вивчення творчості Івана Франка в школі” переконував учителів і учнів, що “автора збірки [“Зів’яле листя”] обвинувачено в усіх смертних гріхах, навіть і у декадентстві. На це дике для Франка звинувачення він дав нищівну відповідь своїм віршем “Декадент” [14, с. 103]. Таку ж думку, але у толерантнішій формі розтиражував в аналогічній книжці для школи М.Походзіло: “Цей вірш [“Декадент”] був поетичною відповіддю літературному критикові В.Щуратові, який назвав збірку “Зів’яле листя” проявом “декадентизму” в українській літературі” [13, с. 62]. Подібні оцінки зустрічаємо і в університетських підручниках: “Вірш “Декадент” був написаний як відповідь поету В.Щурату, який назвав збірку Франка “Зів’яле листя” занепадницькою, а Франка – декадентом, співцем песимістичних настроїв” [15, с. 199] або ж “Розуміння поетом свого обов’язку перед народом втілене в поезії “Декадент”, що була відповіддю В.Щурату на його несправедливу, неправильну оцінку збірки “Зів’яле листя” [6, с. 357]. Останнє академічне видання “Історії української літератури” теж запевняє читачів, що “В.Щурат знайшов у “Зів’ялому листі” [збірці] ознаки декадентського песимізму, що негайно і рішуче заперечив Франко у гостро-полемічному вірші “Декадент” [5, т. 1, с. 449]. На жаль, не зміг уникнути цієї, вже традиційної помилки навіть найновіший “Літературознавчий словник-довідник” (1997): “Накладання смислового значення декадансу на артистизм призвело до непорозуміння між І.Франком та В.Щуратом, котрий у статті “Літературні портрети. Іван Франко” відзначив високий естетичний рівень збірки “Зів’яле листя”, але поет, вихований на принципах позитивізму, сприйняв таку оцінку як звинувачення у декадансі” [11, с. 187]. Правда, дехто з франкознавців добре знав історію створення “Декадента”, однак свідомо перекручував висловлювання львівського критика, використовуючи звичні ідеологічні штампи. Зокрема, І.Басс писав, що В.Щурат “намагався знецінити новий цикл поезій Франка “Зів’яле листя”, назвавши автора “занепадницьким, декадентським поетом” [1, с. 193]. У московській монографії Ю.Кобилецького В.Щурат взагалі опинився серед “буржуазных националистов, предпринявших попытки зачислить поэта в ученики западноевропейских декадентов” [7, с. 208], a y книзі П.Колесника “Син народу”– навпаки, серед “друзів”, які начебто проголосили Франка “зрадником великої демократичної літератури” і заплямували його ім’ям “декадента” [8, с. 271]. Можна зібрати цілу колекцію таких “літературознавчих” опусів, бо у минулому лише кілька вчених (П.Филипович, С.Щурат, Є.Кирилюк) об’єктивно підійшли до полеміки “між своїми”, яка далеко не вичерпується згаданими статтею і віршем. Ще до появи Франкового послання В.Щурат видрукував у тій же “Зорі” (1896, Ч.9-11) просторе дослідження “Французький декадентизм в польській і великоруській літературі”, де назвав творчість “правдивих” декадентів “поезією дрібних, хвилевих настроїв”, а їхніх численних епігонів – “плодом літературної гіперпродукції і переситу”. Він високо оцінював “красу і силу передових декадентських поетів” Бодлера і Верлена, які вирізняються “незвичайною силою слова і плястики”. “Точність в малюванню поодиноких душевних настроїв, – підкреслював дослідник, – поразить без винятку кождого, хто тілько переживав коли-небудь сей чи другий описаний ними настрій” [21, с. 180]. Проте менш талановиті або й зовсім безталанні послідовники, “поетчуки”, як називав їх В.Щурат, претендуючи на оригінальність, почали малювати непривабливі сторони людського життя, наповнили свої твори “описами трупів і гниючого тіла”, придумали собі “окрему мову, форму, зміст і етику”. “Конечним наслідком” декадентизму критик вважав символізм, що дуже часто, на його думку, не має нічого спільного з “артизмом”. Тому він і застерігав молоді слов’янські літератури, у яких “є ще обов’язок кінчити недовершене діло”, від хибної орієнтації на західноєвропейську поезію, яка вже пережила “всі можливі фази свого природного розвою”. І коли автор “Зів’ялого листя” у передмові до збірки сподівався, що “образ мук і горя хорої душі”, наче щеплювання віспи, “вздоровить деяку хору душу в нашій суспільності” [т16, с.120], то В.Щурат, навпаки, був переконаний, що “соки довгим і плодовитим життям знищеного організму можуть в свіжім і молодім організмі лиш защепити зарід передчасного розкладу і смерти” [21, с. 197]. І.Франко, безперечно, читав міркування молодого вченого про французький декадентизм і, мабуть, саме після цього у нього остаточно визрів задум відповісти йому спочатку відомим віршем (“Зоря”, 1896, ч.17), а згодом цілою низкою статей про “найновішу літературну моду”. Аналіз Франкового “Декадента” займає чільне місце у кожній монографії про життя і творчість письменника, а ось про поетичний “контрвипад” В.Щурата “Се не декадент!” майже ніхто не згадує, і він наразі невідомий широкому читацькому загалу. Проте ця художня “дуель” надзвичайно цікава і повчальна, бо вона, по-перше, зводить супротивників до спільної “вагової”, тобто жанрової, категорії, а, по-друге, – проясняє ідейно-естетичний потенціал та версифікаційну майстерність кожного з них. Для зручності наведемо обидва тексти, хоч послання І.Франка легко знайти у будь-якій шкільній хрестоматії. Мабуть, жодна з поезій І.Франка з такою точністю і з такою виразністю не відтворює особливості його творчої індивідуальності як “Декадент”. Це – автобіографічний портрет “цілого чоловіка”, цілого творця, який змушений був винести на “розпуття велелюдне” свої життєві символи віри, своє поетичне бачення світу. У “подвійній душі поета” (А.Крушельницький) ясно змагаються два мотиви, дві “ціхи” його мистецького таланту: радісне чуття боротьби і праці та власні жалі і болі, сконцентровані у тому самому “моменті”, коли “трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного” [9, с. 55]. Сорокалітній автор ще не зрікся “давніх ідеалів” і не пізнав жахливу самотність “днів журби”. У пору “Зів’ялого листя” він бачить себе, свій рід “прологом” нової, переломної доби і, як правильно помітив Я.Ярема, “стоїть на прямо протилежному полюсі у відношенні до настроїв та думок героя” ліричної драми [23, с. 93]. “Вигодуваний твердим мужицьким хлібом”, І.Франко переконаний в історичній перспективі свого народу, “що вгору йде, хоч був запертий в льох”. Його життєвий оптимізм, елементарна сила “хлопської крові” явно суперечили присмерковій естетиці декадансу. У творах письменника, і у циклі “Зів’яле листя” (1893) зокрема, не було й сліду того “запаху йодоформу” чи “внутрішнього розкладу і розстрою”, якими повнилася літературна продукція “поетів упадку”. Загалом тон “Декадента”, написаного “в інтересі правди”, не був образливим для В.Щурата, з яким у І.Франка після спільного проживання у Відні (1893) склалися найдружніші стосунки. Значно різкіше відгукнувся поет про автора “дурацької замітки” у приватному листі до Василя Лукича 27 серпня 1896 р.: “В тім його [В.Щурата] мудруванню, що він випотрошив із себе по поводу моєї особи, маса дурниць і помилок, та ніяк не зберуся їх направляти, та й якось ніяково самому се чинити. А отсей один пункт я скристалізував у вірш, може, не дуже й поетичний, та все ж таки, здається, не зовсім і дерев’яний. Нехай іде в люди” [17, с.79-80]. Поетична відповідь В.Щурата, який нав’язував галицькій публіці свою концепцію декадансу, відрізнялася і задерикуватістю, і зарозумілістю. Підхопивши розмовно-побутову, “дерев’яну” стилістику Франкового послання, що зумисне контрастувала з модерними “шарадами” та вишуканою декоративністю “штукарів для штуки”, молодий поет порушує етичні норми товариської полеміки, бо заперечує не уявний декадентизм свого опонента, а передусім високу естетичну вартість його творів, їхню художню майстерність, новаторство. Такі “аргументи”, як “Хто наверху не був, не впаде вниз”, “Хто замість цвіту гній приносить з піль”, “Хто ... предметом пісні вибрав парлямент” чи “Хто не піднявся в ідеалу світ”, штучно обмежували поезію І.Франка вузькими для неї рамками позитивізму, а звинувачення у фарисействі (“скривши радість, творить лиш лемент”, “сам надієсь, а про жаль, про біль співає другим”) або ж відверто грубе пародіювання жартівливої автохарактеристики у “Декаденті” (“з п’ющими ллє в пельку”, “щоб бійкою скінчити трактамент”) на короткий час зрадили загалом толерантного В.Щурата, який у творчому азарті спробував запустити одну з тих “менших шпильок”, що так часто діставалися письменникові і від своїх, і від чужих. Зовні обидва вірші начебто схожі: сім катренів, п’ятистопний ямб (правда, у І.Франка непарні рядки – гіперкаталектичні), однакові рими в окремих строфах (момент – декадент, процент – декадент), лексико-семантична подібність аж до прямих, включень елементів первісного тексту (“Я не люблю безпредметно тужити” – “Хто, не злюбивши безпредметних туг”; “Я син народа” – “Я народа син”; “Я є мужик, пролог, не епілог” – “Я є пролог – не епілог”; “Я з п’ющими за пліт не виливаю” – “Хто з п’ющими ллє в пельку, не за пліт” і т.п.). Архітектоніка поезії В.Щурата виглядає навіть принадніше: чіткі підметові анафори (“хто”) з акцентованими епіфорами (“се не декадент!”) у внутрішніх строфах, своєрідне обрамлення цілого твору (запитання – відповідь) надають йому композиційної стрункості і завершеності, посилюють його мовну партитуру. Однак фальшива ідея, незрозуміла, мабуть, і самому авторові претензійна гра слів (поет-декадент – епілог пролога), неприродне зчеплення
1 2 3 4 5 Категория: Література \| Добавил: DoceNt (18.02.2016)
Просмотров: 681 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: