РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Розвиток літератури в СРСР (1917-1945 рр.) - Література - Реферати - Каталог статей

Революція сповнила культурну діяльність відчут-тям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень. Поставали складні невідступні питання про те, в якому напрямі слід розвиватись українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватись і якою бути взагалі. Це був час пошуків і сподівань. Натхнені відчуттям влас-ної місії та зростаючою аудиторією, письменники, худож-ники й учені з захопленням поринули у створення нового культурного всесвіту. Ніде так не виявлялися ці свіжі настрої, як у літе-ратурі. Марксистські письменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення своїх завдань революція, крім суспільно-політичної сфери, повинна сягнути і в область культури. Тобто буржуазне мистецтво і мислення минуло-го необхідно замінити новим, пролетарським, мистецтвом. Спроба створити пролетарську культуру в Росії призве-ла до виникнення літературної організації "Пролеткульту", що спиралася на дві корінні засади: по-перше, пролетарсь-ку культуру можна створити, відкинувши традиції й зраз-ки минулого; по-друге, у творенні цієї культури повинні брати участь народні маси. Ототожнений із культурою ро-сійського міста, "Пролеткульт" не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї зробили свою справу в процесі виникнення в Україні так званих масових літера-турних організацій. У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масових літературних організацій — "Плуг". Заявивши, що для мас треба створювати таку літе-ратуру, яку вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів органі-зації так висловив ставлення до мистецтва: "Завдання на-шого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб призем-лити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зроби-ти його потрібним і зрозумілим для всіх". Через рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу "Гарт", що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин Гордієн-ко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йо-гансен, Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра, Іван Сенченко, Павло Ти-чина, Микола Хвильовий та ін. Поряд із цими марксистськими організаціями виника-ли також невеликі групи ідеологічно нейтральних або "непролетарських" письменників та художників. У період українізації особливо виділяється київська літе-ратурна група "неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський. Блис-куче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мо-вами, створювали численні переклади світової класики, ак-тивно протистояли "Пролеткульту". "Неокласики" орієнтувалися на поєднання національних традицій і дос-віду світової та європейської літератури. Естетичні погляди "неокласиків" поділяв М.Хвильовий, який виступав проти хуторянства й "масовізму" у літера-турі. Його публіцистика ("Камо грядеші?", "Думки проти течії") відіграли значну роль у розвитку українського літе-ратурного процесу. Стаття "Україна чи Малоросія?" 1926 р. була вилучена з літературного обігу, її опубліковано лише 1990 р. У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед них Микола Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утвори-ли елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим. Противниками "Вапліте" були не лише Пилипенко та інші прихильники "Плуга". З критикою "буржуазно-націоналістичної ідеології" виступило тодішнє комуністич-не керівництво України. Навіть Сталін вказав на небезпе-ку поглядів М.Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей у літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуніс-тичної партії за літературною діяльністю. У розпал цих подій з'являються літературні твори ви-сокого гатунку — П.Тичини га М.Рильського. Одразу ж після виходу в 1918 р. збірки "Сонячні кларнети" П.Тичина здобув широке визнання. Продемонстроване ним у та-ких наступних збірках, як "Замість сонетів і октав", "Вітер з України", мистецьке володіння словом не лишало сум-ніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в роз-витку української поезії. Поезії Максима Рильського, що публікувались у збірках "Під осінніми зорями", "Синя далечінь", "Тринадцята весна", були стриманими, філо-софськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції Заходу. Серед багатьох інших поетів того часу на особливу увагу заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосю-ра, Микола Бажан і Тодось Осьмачка. Головними темами прозових творів були наслідки ре-волюції та громадянської війни в житті людини і суспіль-ства. У "Синіх етюдах", що пройняті тонким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, Ми-кола Хвильовий оспівує революцію, в той час як в "Осені" і "Я" він відображає її суперечності й своє зростаюче по-чуття розчарування нею. В таких творах, як "У житах", Гри-горій Косинка майстерно змальовує рішучість селян у бо-ротьбі з чужоземцями. У романі "Місто" скептично-містич-ний Валер'ян Підмогильний описує, як українському селянинові безбідно жити в чужому для нього місті завдя-ки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі "Із записок холуя" майстер са-тири Іван Сенченко висміює безхребетних лакиз, що їх породжував радянський лад. У романі Юрія Яновського "Чотири шаблі" з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорозьких козаків. Але неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гумо-рески якого читали мільйони людей. Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Мико-ла Куліш. Три його п'єси — "Народний Малахій", "Мина Мазайло" і "Патетична соната" — викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним трактуван-ням нової радянської дійсності, російського шовінізму, "малоросійської" ментальності, анахронічного українського націоналізму, духовної незрілості комуністів-доктринців. У цей період сталися показові зміни у відносинах між українським Заходом і Сходом. Якщо на межі століть га-лицькі видання відкривали свої шпальти для письменників з Наддніпрянщини, то в 20-30-ті роки східноукраїнська преса широко публікує галицьких та буковинських авторів. А в Харкові створюється письменницька спілка "Західна Україна" з однойменним журналом, яку після повернення з Америки очолює Мирослав Ірчан. Імена Ярослава Гала-на, Степана Тудора, Петра Козланкжа, Ярослава Кондри, Олександра Гаврилкжа, Василя Бобинського, Катерини Гриневичевої, Мирослави Сопілки розмаїто репрезентують літературно-мистецькі пошуки західноукраїнських авторів. Новаторським талантом у Західній Україні вирізнявся поет-імажиніст Богдан-Ігор Антонич. Привертають увагу філософським осмисленням буття збірки "Три перстені", "Книга Лева", "Зелена Євангелія", "Ротації". Творчість Б.-І. Антонича співзвучна з поезією П.Тичини. Використана література: Всесвітня історія. 1914-1939. Навчальний посібник. – К., 1999. Літературна енциклопедія.- К., 1999. Українська та зарубіжна культура / За ред. Козири. – К., 2001.
1 2 3 4 5 Категория: Література \| Добавил: DoceNt (18.02.2016)
Просмотров: 401 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: