РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Редагування тексту - Література - Реферати - Каталог статей

1. Виправлення тексту, який підлягає редагуванню, здійснюється в кілька прийомів. 1. Виправлення-вичитка – порівняння передрукованого тексту з відредагованим, вивіреним варіантом, прийнятим як зразок. Тут часто зустрічаються неточності та помилки, допущені друкарками. В цьому випадку слід знову перечитати текст. 2. Виправлення-скорочення – викидання з тексту довгих та заплутаних речень, мало суттєвого матеріалу. Цей прийом виправлення тексту застосовується: а) у текстах, які носять загальний характер, перенасичені неаргументованими посиланнями, цитатами; б) у текстах, перенасиченими однотипними прикладами, цифрами; в) для спрощення складних синтаксичних конструкцій 3. Виправлення-переробка – застосовується в тих випадках, коли автор погано володіє літературною мовою. Цей прийом дозволяє зберегти фактичний матеріал, надати документу офіційно-ділового стилю. 4. Виправлення-обробка – комплексний вид виправлень. Він містить: - аналіз та остаточний відбір фактичного матеріалу; - оцінку та покращання композиції рукопису; - мовне виправлення тексту; - перевірку правильності зовнішнього оформлення. 2. предмет редагування – це приведення об’єкта редагування у відповідність із чинними у певний час у конкретному суспільстві нормами, а також його творча оптимізація, метою яких є отримання заданого соціального ефекту. Об’єкт редагування – це об’єкт, над яким здійснюються операції редагування: авторський оригінал, що містить текстову, ілюстраційну, аудіо- чи відеочастини; конструкція видання, видавничий оригінал, проект видання, наклад видання. Метою редагування є трансляція повідомлень для отримання заданого соціального ефекту. 3. Перед тим, як розпочати виправлення, слід подумати і з’ясувати в цілому всю послідовність роботи. При цьому треба звернути увагу на те, які можуть знадобитися додаткові відомості, що слід підібрати з інформативних даних, які види виправлень можуть бути використані. Перший етап – уважне ознайомлення з текстом. При цьому перевіряється весь фактичний матеріал і звертається увагу на те, чи його досить або забагато. В процесі роботи на цьому етапі ретельно перевіряються всі джерела, цитати, бібліографічні дані. Свої зауваження, якщо вони виникли під час роботи над текстом, редактор повинен погодити з автором документа. Другий етап передбачає безпосереднє виправлення документа. При цьому особа, яка займається редагуванням, сама вирішує, який план робіт на цьому етапі буде найкращим. У процесі одночасно вирішується і питання мовного стилю. Для полегшення роботи використовуються вже готові замітки, зроблені під час першого прочитання тексту. Необхідною умовою професіональної роботи на цьому етапі є використання коректурних знаків. Третій етап – готовий матеріал друкується, а один з варіантів тексту подається автору. 4. З появою писемності проблема редагування стала актуальною. Автори повинні були дбати про те, щоб інші люди могли зрозуміти їх повідомлення через десятки, сотні чи тисячі років. Ця потреба вимагала від авторів та їх читачів користуватися одними й тими самими нормами (однаково позначати літери). Тому з появою перших писемностей виникло завданя їх нормалізації. Наприклад, до обов’язків хранителів Александрійської бібліотеки, яка була заснована на початку ІІІ ст. до н. е., належало, зокрема, виправлення і коментування зібраних текстів. Отже, ці перші видатні граматики були й першими професійними редакторами. У ІІ ст. до н. е. в латинській мові виник термін „редагування” (упорядкування). У VI ст. до н. е. в Римі покупці, за певну плату, могли замовити перевірку книг на відповідність оригіналу. Саме тоді цей процес (приведення копії тексту у відповідність із оригіналом) почали називати коректурою (виправлення). Отже, першими професійними коректорами були античні виправлячі книг. В античному Римі вже існували певні соціальні норми редагування. При римських бібліотеках були посади „префектів”, які дозволяли читати або вилучали соціально небезпечні книги. У майбутньому ці книги перетворились на закони авторського права і політичні норми редагування. редагування як соціально необхідний процес опрацювання тексту існує вже близько двох з половиною тисяч років, проте редагування як наука виникло не так давно – лише століття тому. 5. Період існування редагування як виду практичної діяльності: І п. – ІІІ ст. до н. е. – сер. ХІХ ст.: - виникнення редагування (ІІІ ст. до н. е. – поч. н. е.); - стагнація (поч. н. е. – сер. XV ст.); - відродження редагування (кін. ХV ст. - сер. ХІХ ст.). ІІ. Період нагромадження фактів редакційної практики та теорії (ІІ пол. 19 ст. – 30-ті рр. ХХ ст.). ІІІ. Період функціонування редагування як науки : 30-ті – 60-ті роки ХХ ст.) – становлення редагування; класичне редагування (60-ті – 90-ті роки ХХ ст.); комп’ютерне редагування (90-ті роки ХХ ст. – поч. ХХІ ст.). 6. Трансляція повідомлень полягає в тому, що редактор повинен повідомлення: а) „перекласти” з внутрішньої мови автора на зовнішню мову реципієнта; б) проконтролювати на основі нормативної бази; в) „прив’язати” до конкретних умов акту передачі (часу, місця, обставин тощо); г) оптимізувати за низкою параметрів. Трансляція – від латин. мови означає перенесення. Трансляцію здійснюють, вносячи в повідомлення виправлення. Редактор повинен встановити, в якому відношенні до дійсності перебуває інформація повідомлення; перевірити істинність тих тверджень повідомлення, значеннями модальності яких є „реальність” (істинність лише найважливіших тверджень). 7. Композиційна будова документа Сьогодні документ – це засіб закріплення різними способами на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища дійсності та розумову діяльність людини. Композиційна стрункість документа визначається не тільки розміщенням матеріалу і послідовністю викладу його змісту. Вона також залежить від характеру і об’єму відомостей, які містяться в документі. Службовий документ бажано присвячувати одному питанню. Незалежно від того чи текст документа простий, чи складний, він не повинен бути тематично різнорідним, логічно незв’язаним. Автор документа зобов’язаний лаконічно викласти суть справи, не розтягувати вступну частину переказом всім відомих положень. При викладі матеріалу не можна нагромаджувати документ другорядними деталями. Треба виділити головне, навести свої аргументи, підріпити їх важливими фактами і цифрами. Великий потік цифр, прикладів перевантажує зміст тексту документа. Загальні вимоги до документа Документ повинен відповідати або, принаймні, не суперечити діючому законодавству і директивним вказівкам керівних органів. Документ повинен бути об’єктивним, базуватися на фактах, містити конкретні, реальні вказівки або пропозиції. Документ має бути складений за встановленою формою. Документ має бути бездоганно відредагований і акуратно оформлений. 8. У композицію входять компоненти двох видів – композиційні одиниці (фрагменти тексту певної довжини) і композиційні зв'язки. Але композиція — це не хаотично розкидані вказані два види компонентів. Композиція - це упорядковано розташовані композиційні одиниці, об'єднані композиційними зв'язками в одне ціле. Композиційні одиниці (без їх конкретного наповнення) та зв’язки між ними утворюють композиційну структуру повідомлення. Композиційними одиницями в повідомленні виступають такі фрагменти тексту: речення, надфразні єдності, підпідрозділи (параграфи), підрозділи, розділи (блоки), частини, томи. Відповідно, у композиційній структурі виділяють рівні речень, надфразних єдностей, під підрозділів, розділів, частин і томів. 9. Три типи класифікації повідомлень Відомо три типи загальноприйнятої класифікації повідомлення. Образні (художні) повідомлення – у них як основний спосіб опису і пізнання дійсності використовують художні образи. Класичний приклад – художня література. Понятійні (науково-технічні) повідомлення – як основний спосіб використовують поняття та їх лінгвістичні позначення - терміни. Типові приклади – технічна, ділова та наукова література. Образно-понятійні (публіцистичні) повідомлення – як спосіб опису та пізнання дійсності використовують одночасно і художні образи, і поняття (терміни). Приклади- повідомлення для масової аудиторії. 10. Класифікація методів виправлення Найперше класифікуємо виправлення з позиції варіантності. Як наслідок, отримаємо такі види виправлень: - однозначні, коли кількість варіантів виправлення (наприклад, у слові опрішок можливий єдиний узгоджений з нормою варіант – шляхом заміни і на и); - неоднозначні, коли кількість варіантів виправлення дорівнює якомусь конкретному числу п (наприклад, коли в рукописі надто часто вживають слово тато і виникає потреба замінити його синонімом, то кількість таких виправлень є фіксована – це слова синоніми батько, неньо, отець (п=3); - багатозначні, коли кількість варіантів виправлення взагалі не може бути оцінена конкретним числом (наприклад, коли в уривку повідомлення є стільки відхилень, що його варто повністю переписати). Враховуючи, що кожне виправлення можна описати як операцію видалення і встановлення, і використовуючи послідовно різні класифікації, подамо таку основну класифікацію методів виправлення повідомлення: 1)формалізовані (нетворчі) виправлення: -переставлення компонентів ; -видалення компонентів; -заміна одних компонентів іншими; -вставлення (додавання ) нових компонентів; -спеціальні виправлення, які стосуються переважно нетекстових компонентів; 2)неформалізовані (творчі) виправлення; -скорочення; -опрацювання; -перероблення. Переставленням називають такий метод формалізованого виправлення, коли для усунення помилки компонент повідомлення переміщають в іншу позицію. Приклад. Переставлення літер у словах, слів у реченні, речень в абзаці, НФЄ у блоці, блоків у дискурсі. Часто цей метод використовують, щоб позбутися помилок у композиції повідомлення. Видаленням називають такий метод формалізованого виправлення, при якому з повідомлення усувають компонент, що містить помилку. Приклад. Видалення використовують для усунення зі слова зайвої літери, двічі набраного одного й того ж слова, речення чи навіть НФЄ. Видаляють також ті речення чи НФЄ, які повторюють інформацію, що відома реципієнтам із попереднього тексту чи вже є в їх тезаурусі. Видаленню підлягають також компоненти, незрозумілі для тієї чи іншої читацької групи. Завдяки видаленням зменшується обсяг авторського оригіналу й відбувається ком пресування інформації в повідомленні. Заміною називають такий метод формалізованого виправлення, коли в повідомленні на місце видаленого компонента, що містив помилку, вставляють інший, без помилки. Метод заміни використовують тоді, коли відхилення неможливо позбутися ні методом протиставлення, ні методом видалення. Вставленням називають такий метод формалізованого виправлення, коли для усунення з повідомлення помилки в позицію, де вона є, додають потрібний компонент. На практиці вставлення дуже широко використовують на мікрорівнях, оскільки під час набирання текстів видалення літер є найчастішим видом помилки (спотворення). Значно рідше вставлення використовують на макрорівнях (наприклад, вставлення речення в НФЄ чи НФЄ у блок). Спеціальні формалізовані методи використовують здебільшого для виправлення компонентів нетекстової частини оригіналу. До числа спеціальних методів належать: - виправлення таблиць (наприклад, треба переставити назви стовпців на місце назв рядків, а назви рядків — на місце назв стовпців); - виправлення ілюстрацій (наприклад, треба змінити насиченість кольору); - виправлення проекту видання (наприклад, необхідно втягнути абзац на задану величину вліво). Скороченням називають такий неформалізований (творчий) метод виправлення, коли методом видалення окремих компонентів з повідомлення скорочують його обсяг. При цьому зовсім не обов'язково, щоби компоненти, які видаляють, містили помилки. Скорочення найефективніше виконувати в такий спосіб: - визначити рівень, на якому слід провести скорочення; - вибрати шкалу для експертних оцінок; - біля всіх компонентів визначеного рівня поставити експертні оцінки, що вказують на ступінь відповідності компонента основній темі повідомлення; - видалити з повідомлення компоненти, оцінки яких свідчать про те, що вони найменше стосуються основної теми повідомлення. Опрацюванням називають такий неформалізований (творчий) метод виправлення помилок, коли в повідомленні роблять переставлення, видалення, заміни, вставлення та скорочення, причому загалом ступінь редагованості повідомлення не перевищує 25 - 30%. 11. Галузі редагування як поділ літератури за соціальним і функціональним призначенням Згідно зі сказаним можна виділити три галузі редагування: редагування науково-технічних, художніх, публіцистичних текстів. Але такий поділ, на думку Партика З. В., автора навчального посібника „Загальне редагування”, враховує не всі особливості процесу редагування. Тому пропонується виділяти галузі редагування на основі поділу літератури за соціальним і функціональним призначенням та читацькою адресою. Згідно з цим поділом повідомлення можна класифікувати на такі види: 1) художні; 2) публіцистичні; 3) ділові (офіційні); 4) наукові; 5) популярні; 6) інформаційні; 7) виробничі (технічні); 8) навчальні; 9) довідкові; 10) рекламні; 11) дитячі. На основі перелічених видів виділяють окремі галузі редагування: редагування художньої, публіцистичної, ділової, наукової, популярної, інформаційної, виробничої, навчальної, довідкової, рекламної, дитячої літератури. Спірним залишається питання про виділення як окремих галузей редагування збірників документів та перекладів. 12. Аспекти редагування Редагування повідомлення на основі якогось одного чи одночасно кількох видів норм називається аспектом редагування. Процес виділення аспектів редагування триває до цього часу. На американському континенті виділяють такі аспекти редагування:– смислове (перегляд тексту щодо ступеня організованості й послідовності);– політичне (слідкування за дотриманням видавничої політики);– профілактичне (виправлення грубих помилок);– мовне (виправлення граматичних, пунктуаційних і синтаксичних помилок);– об’єднувальне (зв’язування посилань у тексті з відповідними додатками);– форматувальне (задання підпорядкованості для рубрик, шрифтів);– стильове (задання підпорядкованості для цитат, чисел);– роз’яснювальне (задання інструкцій для конструктора й художника);– координаційне (полягає в редакційній діяльності). В Європі найчастіше виділяють наступні аспекти редагування: - літературне (здійснюють одночасно на основі кількох видів норм: композиційних, інформаційних, лінгвістичних, психолінгвістичних та логічних); - технічне (виконують на основі поліграфічних норм); - політичне (використовують політичні норми); - художнє (здійснюють на основі естетичних норм). Виділяють також наукове редагування, коли повідомлення контролюють на основі норм тієї науки, фактичний матеріал якої описують у повідомленні. Як правило, науковим редагуванням займаються фахівці в тій чи іншій галузі знань, а не професійні редактори. 13. Види комп’ютерного редагування: ступені автоматизації комп’ютерного редагування, етапи опрацювання тексту Комп’терне редагування має особливості, які відрізняють його від традиційного. В ньому виділяють такі ступені автоматизації: Комп’ютеризоване редагування (операції контролю і виправлення здійснює людина; комп’ютер використовують лише як „електронне перо”). Прикладом СР (систем редагування, які дають змогу здійснювати комп’теризоване редагування) є ТП (текстові процесори). Автоматизоване редагування (більшу частину операцій контролю й виправлення виконує СР, а людина – меншу частину операцій контролю та більшість операцій виправлення. Автоматичне редагування (більшу частину операцій контролю й виправлення виконує СР, а меншу – людина; крім того, людина приймає рішення в неформалізованих конфліктних ситуаціях). Комп’ютерне редагування має свої специфічні розмежовані в часі етапи опрацювання тексту:– передредагування, тобто попереднє ручне розмічування оригіналу, яке виконує людина з метою наступного автоматизованого чи автоматичного редагування, наприклад, задання для рубрик спеціальних стилів їх оформлення, розставлення міток у бібліографічному описі тощо;– інтерредагування, яке виконує сама СР, проводячи операції контролю й виправлення тексту;– постредагування, яке виконує людина, проводячи ті операції контролю й виправлення тексту, що їх не змогла виконати СР. Комп’ютерне редагування здійснюють послідовно: від однієї одиниці до іншої. Закінчивши опрацювання на одному рівні, переходять до наступного (в напрямі від нижчих рівнів до вищих). 14. Структура норм редагування Норма - це параметр, список, шаблон, структура (модель) чи положення, які в оптимальних повідомленнях служать для вираження компонентів їх структури. Проте, існують і інші визначення норми. Норми можуть бути суворими й такими, що припускають варіативність у використанні тих чи інших засобів. Як і будь-які інші, норми редагування мають структуру, в яку входить:– агент норми (той, хто встановив норму; наприклад, суспільство, Національна Академія Наук, Книжкова палата, Держстандарт, дослідники редагування тощо);– адресат норми (виконавець норми; наприклад, автор, редактор, конструктор, художник);– зміст норми (дія, яку повинні або не повинні виконати; наприклад, повинні чи не повинні виправити текст);– характер норми (норма зобов'язує, дозволяє, забороняє виконання певної дії; наприклад, норми зобов'язують подавати вихідні відомості, дозволяють поміщати в деяких виданнях покажчики, забороняють вживати деякі неевфонічні слова);– умови норми (обставини, за яких повинна або не повинна виконуватися певна дія);– санкції (можливі наслідки невиконання певної норми; наприклад, через неправильне визначення читацької адреси реципієнти можуть або не зрозуміти повідомлення, або воно може бути для них нецікавим). Норми редагування досліджені й каталогізовані поки що не в повному обсязі. Навіть у довідковій та навчальній літературі часто нема вичерпних переліків груп норм, що їх повинні контролювати редактори. Особлива трудність каталогізації норм редагування полягає в тому, що частина з них взагалі ніде не зафіксована. У ЗМІ виділяють нормативні бази: а) конкретних видань; б) конкретних ЗМІ; в) об'єднану нормативну базу всіх ЗМІ, що функціонують у конкретний час у конкретному суспільстві (нормативну базу суспільства). 15. Загальні норми (постулати) У літературі з редагування постулати явно не наводять, хоча під час опрацювання повідомлень ними завжди користуються. Думаємо, що їх фіксація дасть змогу краще усвідомити особливості редагування. Перелічимо постулати, які, на нашу думку, повинні бути прийняті в редагуванні.– Повідомлення обов'язково повинно містити нову для реципієнта інформацію.– Повідомлення повинно мати визначену модальність.– Повідомлення повинно бути адаптоване до часу, місця і ситуації, в яких його сприйматиме реципієнт.– Автор повинен використовувати мову й значення слів, відомі реципієнтам.– Повідомлення повинно бути адаптоване до тезауруса реципієнта.– У повідомленні повинні бути реалізовані механізми тільки сприймання інформації реципієнтом.– У повідомленні повинні бути реалізовані засоби, що змушують реципієнта його сприймати.– Повідомлення повинно бути захищене від потрапляння у нього шумів.– У повідомленні повинні бути дотримані норми, прийняті в конкретний час у конкретному успільстві.– Будь-яку загальну (постулат) чи конкретну норму можна порушити, якщо це веде до поставленої мети. 16. Види конкретних норм Серед конкретних норм, які використовують для редагування повідомлень, за змістом виділяють такі їх види:– лінгвістичні (основна маса цих норм зафіксована в затверджених державою правилах орфографії та пунктуації; менша частина зафіксована в довідниках і підручниках з морфології, синтаксису та стилістики);– психолінгвістичні (поки що мало досліджені; окремі зафіксовані норми цього виду наводять лише в окремих монографіях);– логічні (зафіксовані у загальнодоступних підручниках з логіки; їх прикладне застосування в редагуванні описане в спеціальних монографіях і в окремих розділах підручників з редагування);– композиційні (нечисленні й поки що мало досліджені, проте, як правило, у всіх підручниках з редагування є окремі розділи, присвячені цій темі; єдина монографія, присвячена виключно цим нормам, базується, на нашу думку, на недостатньому кількісному матеріалі);– наукові (контроль за дотриманням цих норм не належить до прямих обов'язків редактора; відповідають за їх дотримання автор, рецензент і науковий редактор; проте, якщо редактор знає наукові норми і контролює їх, це завжди заохочують; такий редактор завжди є найбажанішим фахівцем для опрацювання понятійних повідомлень);– видавничі (найчастіше їх фіксують у загальнодержавних і галузевих стандартах, а також спеціальних довідниках; у різних країнах можуть суттєво відрізнятися);– юридичні (цих норм небагато; зафіксовані в конституціях та інших законодавчих актах кожної країни; недотримання юридичних норм - на відміну від інших – може притягнути до юридичної відповідальності автора чи редактора згідно з чинним законодавством);– політичні (в демократичних країнах ці норми використовують лише стосовно тих повідомлень, які публікують у виданнях політичних партій, наприклад, газетах; їх визначають програми політичних партій, що функціонують у державі);– поліграфічні (найчастіше зафіксовані в спеціальних інструкціях чи галузевих стандартах);– етичні (нечисленні; лише частково зафіксовані в законодавчих актах країн; часто зафіксовані в кодексах журналістської етики спілок журналістів різних країн);– естетичні (оскільки самі категорії прекрасного важко піддаються формалізації, то й норми для них нечисленні). Перелічені види норм є основними. Проте в редагуванні використовують також інші групи норм, не згадані тут (наприклад, теологічні норми якоїсь релігії). Тому поданий перелік не слід розглядати як вичерпний, тобто такий, який у майбутньому не можна доповнити ще якимись новими видами норм. 17.Типи норм. Параметри. Параметри можуть бути двох різновидів: граничні значення і константи — літерні та цифрові (, прізвища і дати народження й смерті історичних діячів). Списки. Н/д: словники, переліки скорочень, одиниць вимірювань тощо. Такі списки повинні мати свою видавничу специфіку. Шаблони або зразки. Шаблони є статичними і, отже, відразу готові для проведення контролю.Так, у випускових даних згідно з існуючими нормами повинно бути: а) прізвище автора; б) назва роботи; в) прізвище редактора; г) прізвище художнього редактора; ґ) прізвище технічного редактора; д) прізвище коректора; є) поліграфічні особливості видання є) адреса видавництва; ж) адреса друкарні. Структури чи моделі .Структури є динамічними об'єктами. Це означає, що структур, як потрібного готового кінцевого продукту, до процесу контролю може й не бути. Такі структури утворюють за наперед визначеними правилами. Положення. У формі положень найчастіше виступають правила, що стосуються семантики повідомлень і є складними, тобто можуть мати кілька умов. Коли перші чотири типи норм можуть бути формалізовані повністю або частково, то останній тип норм (п'ятий) не піддається формалізації або взагалі, або вкрай погано. 18.Правила правки вичитування. Правка вичитування – це читання “наскрізь”. Вичитувач має зауважити змістовні, композиційні, стилістичні хиби, перевірити правильність написання географічних назв, імен та прізвищ, точність цитат, цифр, дат, одиниць вимірювання . Правила правки: 1. Не починати правку з виправлення правописних і мовних помилок. 2. Починати правку з актуалізації теми, визначивши перед цим актуальну комунікативну тему. 3. Визначити тематичний обсяг фактичного матеріалу. 4. Залишити для розкриття теми тільки якісні факти. 5. Скоригувати композицію подачі фактичного матеріалу згідно з комунікативною метою. 6. Обирати найкращі архітектонічні форми вираження теми. 7. Тільки після цього зробити правописну і мовну правку з погляду літературної мови. 19.Закони логіки. Типові помилки у логічності мовлення. Закон тотожності. Закон тотожності вимагає, щоб у процесі міркування одне знання про предмет не підмінялося на інше. Якщо ця вимога порушується, то руйнуються логічні зв’язки.Закон тотожності має практичне значення. Так, починаючи обговорювати якийсь предмет, необхідно бути впевненим, що обидві сторони вкладають в нього один і той же зміст. Якщо співбесідники не сходяться в розумінні термінів і по-різному трактують їх, обговорення стає беззмістовним. Закон протиріччя. Згідно з цим законом не можуть бути однаково вірними (істинними) обидва висловлювання (повідомлення), одне з яких що-небудь стверджує, а друге – заперечує в той же час. Наприклад, описуючи в звіті фінансово-виробничий стан за попередній календарний рік, автор повідомляє, що „організація досягла найвищих показників у цьому році. Не менш високих показників було досягнуто і в минулому році.” В цьому випадку перше твердження заперечується наступним. Це – нонсенс, який завдає шкоди не тільки авторитету автора документа, а й самій організації, якщо документ призначений для виходу за її межі. Закон виключення третього. Основний зміст цього закону логіки полягає в наступному: якщо є два судження, які суперечать одне одному, то одне з суджень обов’язково вірне, а друге – невірне. Отже, між ними не може бути середини – третього судження. Наприклад, в тексті документа може бути повідомлено, що „організація виконала план повністю, але недовиконаною залишилася ланка роботи...”. Закон достатньої підстави. Цей закон формулюється так: для того, щоб визнати судження про предмет істинним, повинні бути вказані достатні підстави для цього. Не досить тільки стверджувати що-небудь, необхідно думку (точку зору) обґрунтувати, підтвердити її фактами, інакше висловлювання залишиться голослівним. При редагуванні службових документів необхідно знати основні вимоги, обов’язкові для пред’явлення доказів. Доказ (доказовість) – це логічна дія, в процесі якої істинність положення обґрунтовується судженнями безумовно істинними. Таким чином, судження базується на тезисах та арґументах. Тезиси – положення, які доводяться. Аргументи – судження, які повинні довести тезиси. Наприклад: „Умови, за яких колектив не виконав планових зобов’язань, були важкими (тезис) через недопостачання сировини та тривале відключення електроенергії (аргументи)”. 20.Структура нетекстової частини оригіналу. 1. Ілюстрації Ілюстрація — це інформація, зафіксована у двомірному просторі у вигляді крапок (пікселів) одного чи кількох кольорів на носії інформації. Кожна ілюстрація має три компоненти: посилання в основному тексті на ілюстрацію; власне ілюстрацію; заголовок ілюстрації (нумераційний і тематичний), тобто її назву. Розрізняють такі основні види ілюстрацій: малюнки (художні — оригінальні й репродукції), рисунки (технічні), графіки, креслення, схеми, карти та фотографії. 2. Таблиці Таблиця — це форма подання однотипної інформації, в якій її подають у двомірному просторі у певному порядку (позиції). У цій формі виділяють характеризований об'єкт (його ще називають підметом), а також одну чи кілька його характеристик (присудок чи однорідні присудки). У тексті повідомлення обов'язково повинно бути: посилання на таблицю; заголовок таблиці (нумераційний і тематичний); власне таблиця. 3. Формули Формула — це символьний запис твердження науки, поданий у двомірному просторі. Формули задають відношення між об'єктами, величинами і т. п. або описують будову речовини . Будь-яка формула складається з трьох компонентів:посилання на формулу;власне формули; порядкового номера (у розділі чи цілому виданні). Загалом, посилання на формулу не є обов'язковими, оскільки формули часто включають у синтаксичну структуру речень; порядкові номери формул також не є обов'язковими (їх обов'язково використовують лише у складних, наукових виданнях). 21.Поняття про основний текст. Ядром текстових компонентів є основний текст, до якого посиланнями (адресами) наче прив’язані всі інші компоненти видання. З видавничої точки зору основний текст є одномірним ланцюжком символів фіксованої довжини. Крім основного тексту, до текстових компонентів належать масиви приміток, додатків, змісту і т. д. Поряд з цими одномірними компонентами у видавничу структуру входять і нетекстові двомірні компоненти – масиви формул, таблиць та ілюстрацій. Перелічені вище масиви складаються з окремих елементів елемент масиву також є ланцюжком символів фіксованої довжини. Їх довжини найчастіше на кілька розрядів менші, ніж основний текст. 22.Конкретні норми: зафіксовані та незафіксовані, об’єктивні та суб’єктивні. Зафіксовані і незафіксовані норми Зафіксованими будемо називати норми редагування, записані у найрізноманітніших довідниках. Проте поряд із зафіксованими існує ціла низка незафіксованих норм, яких, тим не менше, строго дотримуються у видавничій практиці. Наприклад, журналістові не рекомендують критикувати ЗМІ, кореспондентом якого він є. Незафіксовані норми не мають юридичного статусу, проте їх завжди дотримуються. Незафіксовані норми практично завжди суперечать юридичним і тому їх неможливо легалізувати. Об’єктивні та суб’єктивні норми Зафіксовані норми переважно є об'єктивними. Це означає, що вони відтворюють явища, факти, зв'язки незалежно від мови реципієнтів, їх тезаурусів, а також часу, місця й ситуації сприйняття повідомлень. Суб’єктивні норми часто базуються на індивідуальних значеннях слів, що їх редактори, як всі носії мови, набувають у процесі індивідуального засвоєння.Серед зафіксованих об’єктивних норм можна виділити два їх різновиди: настроювані й ненастроювані. До числа настроюваних належать норми, певним чином попередньо узгоджені з можливостями реципієнтів, для яких призначене повідомлення. Настроювані норми становлять невелику, але важливу частину загального масиву норм. Більша частина норм не вимагає настроювання на реципієнтів (ненастроювані норми). Зафіксовані об'єктивні норми можна поділити також на загальні та галузеві. До загальних норм належать ті, що їх використовують незалежно від виду й жанру літератури, наприклад, усі логічні норми. Поряд із загальними нормами в редагуванні є й такі, що використовують лише в окремих видах літератури - тобто галузеві норми. Існують недосліджені, а тому й невиявлені та незафіксовані норми, які називатимемо невстановленими. 23.Творче редагування. До творчих методів редагування належать такі, які, з одного боку, не базуються на нормах, а, з іншого, їх доцільність, та навіть і необхідність, підтримує більше половини осіб, які оцінювали повідомлення як експерти (редактори, рецензенти, наукові редактори, реципієнти тощо). Редактор може пропонувати авторові творчі виправлення щодо всіх без винятку елементів структури повідомлення. Творчі виправлення можуть стосуватися вибору форми повідомлення, його композиції, методів подачі матеріалу, образів, апарату, прагматики тощо. При цьому методи редакційної творчості редактор повинен використовувати не лише стосовно повідомлень художніх стилів, а стосовно публіцистичних і наукових стилів. Одна з основних відмінностей між творчими і нетворчими виправленнями полягає в тому, що нетворчі виправлення , загалом для авторів є обов'язковими, а творчі — зовсім не обов'язкові. Тому редактор повинен дуже обережно пропонувати їх авторам. У творчому редагуванні можна виділити такі етапи: виникнення задуму, його визрівання, реалізація та перевірка. Творче редагування може бути необхідним суб'єктивно чи об'єктивно. Об'єктивно воно необхідне тоді, коли опрацьовуване повідомлення має значну соціальну цінність, є актуальним, проте його автор є початківцем. В усіх інших випадках творче редагування є лише суб'єктивно необхідним. Після завершення редагування, коли авторський оригінал став видавничим, редактор повинен підготувати кілька можливих варіантів проектів конструкції видання. 24.Текст.Будова тексту. Текст (від лат. textum — тканина, зв'язок, побудова) — повідомлення, яке складається з кількох чи багатьох речень, характеризується змістовою і структурною завершеністю і певним відношенням автора до змісту висловлення. Текст є сукупністю речень, що пов'язані із змістом (у кожному наступному реченні використана попередня інформація), і лексико-граматичними засобами (узгодження форм часу і способу дієслів, використання займенників, споріднених чи синонімічних слів тощо). Інколи текст може складатися з одного речення. Це прислів'я, коломийки, частівки, крилаті вирази, загадки, ліричні чи сатиричні вірші-мініатюри. Наприклад: Під лежачий камінь вода не тече. (Нар. творч.) Те, про що говориться в тексті, називається темою. Вона найчастіше відображена у заголовку. Тема може членуватися на підтеми (мікротеми). Зміст підтеми (мікротеми) розкривається в абзаці. Абзац (Absatz) — це частина тексту, що являє собою структурну, тематичну і змістову завершеність. На письмі абзац виділяється відступом вправо. У кожному тексті є основна думка, те головне, заради чого твориться текст. Мовець відштовхується від "даного", того, про що вже було сказано, і додає "нове", розвиває думку. "Дане" в тексті служить для зв'язку речень. У ньому повторюється якась частина попереднього речення, використовуються повтори слів, займенники, синоніми. "Нове" в реченні містить основне повідомлення і виділяється логічним наголосом, У спокійному монологічному мовленні "нове" звичайно міститься наприкінці речення. "Нове" в реченні містить основне повідомлення."Дане" в тексті служить для зв'язку речень. У ньому повторюється якась частина попереднього речення («нове» або «дане»). У тексті може бути послідовний («ланцюжком») і паралельний зв'язок. При послідовному зв'язку речень «даним» наступного речення стає "нове" попереднього. Паралельний зв'язок полягає в тому, що «дане» залишається одним і тим же. 25. Структура текстової частини оригіналу 1. Лінгвістична структура Із позицій мовознавства текстова частина видання складається з лінгвістичної і нелінгвістичної частин. У нелінгвістичну входять цифри, спеціальні знаки тощо. Як правило, лінгвістична складає левову частку більшості видань. Вона складається зі синтаксично зв’язних і синтаксично незв’язних текстів. Серед незв’язних текстів можна виділити такі: - із синтаксично непов'язаними між собою словами і словосполученнями (предметні покажчики); - із номінативними непов'язаними між собою реченнями (титульні елементи, рубрики, зміст). 2. Композиційна структура Визначення композиції та її рівні. У композицію входять компоненти двох видів – композиційні одиниці (фрагменти тексту певної довжини) і композиційні зв'язки. Але композиція — це не хаотично розкидані вказані два види компонентів. Композиція - це упорядковано розташовані композиційні одиниці, об'єднані композиційними зв'язками в одне ціле. Композиційні одиниці (без їх конкретного наповнення) та зв’язки між ними утворюють композиційну структуру повідомлення. Композиційними одиницями в повідомленні виступають такі фрагменти тексту: речення, надфразні єдності, підпідрозділи (параграфи), підрозділи, розділи (блоки), частини, томи. Відповідно, у композиційній структурі виділяють рівні речень, надфразних єдностей, під підрозділів, розділів, частин і томів. 3. Інформаційна структура Як вказують деякі дослідники, інформація не є однорідною, а має свої рівні. На нашу думку, в структурі повідомлення доцільно виділити три інформаційні рівні: номенів, сентенцій та сюжету. Рівень номенів. Цей рівень є базовим, тобто таким, на якому збудовані всі інші інформаційні рівні. Номен є найменшим об'єктом, що може виступати носієм інформації У мові номенові відповідає слово, а в логіці — поняття. Рівень сентенцій, Для передачі інформації автори за допомогою предикативних зв'язків об'єднують номени в сентенції. Сентенціям у мові відповідає просте речення з одним присудком, а в логіці — твердження. Рівень сюжету. Для передачі інформації значного обсягу сентенції об'єднують у ланцюжки, де сентенції поєднані одна з одною зв'язками граматики тексту (в логіці їм відповідають логічні операції І, АБО, НЕ, ЯКЩО ...ТО). У перших сентенціях повинні бути задані значення всіх без винятку кванторів. У наступних сентенціях 4. Логічна структура Логічна структура оригіналу охоплює як номінативні лінгвістичні рівні (для зв'язних та незв'язних текстів), так і комунікативні (для зв'язних текстів). Рівень понять. Поняття — це вид імен, якими позначають об'єкти через наявність у них певних ознак. Поняття позначають повнозначними номінативними словами, а також словосполученнями. Крім власне понять, до цього рівня належать також предикати (назви зв'язків, у які вступають між собою об'єкти), а також значення кванторів. Предикати виражають предикативними, а значення кванторів — іншими істинами мови (прислівниками, числівниками та ін.). Рівень тверджень. Твердженням (Sj) будемо називати конструкцію, яка складається з одного предиката, однієї чи кількох змінних і кванторів: Sj=Mj, Tj, Lj, Kj, [Pj, (Xj1…Xjn, Yj1…Yjn)]. 26. Види тексту 1. Контекст Контекст (лат. contextus— тісний зв'язок, сплетення) — 1. Лінгвістичне оточення певної мовної одиниці, умови й особливості вживання її в мовленні. 2. Відрізок, частина тексту писемної чи усної мови з закінченою думкою, який дає змогу точно встановити значення окремого слова чи виразу, що входить до його складу. 2. Підтекст Підтекст – прихований зміст, який може не співпадати з прямим смислом тексту. 3. Надтекст Надтекст – зв’язок між текстовими образами і поза текстовою реальністю (залучення досвіду „читача” до „до створення” світу твору: смисл, який виникає поза бажанням, волею, задумом автора). 27. Інформаційна структура Як вказують деякі дослідники, інформація не є однорідною, а має свої рівні. На нашу думку, в структурі повідомлення доцільно виділити три інформаційні рівні: номенів, сентенцій та сюжету. Рівень номенів. Цей рівень є базовим, тобто таким, на якому збудовані всі інші інформаційні рівні. Номен є найменшим об'єктом, що може виступати носієм інформації У мові номенові відповідає слово, а в логіці — поняття. Номен містить кодувальну, відображену та значеннєву інформацію. Відображена та значеннєва інформація в сумі складають семантичну інформацію слова Крім семантичної, номен може нести й іншу інформацію, зокрема, контекстну (тобто додатково накладену контекстом повідомлення), граматичну, стильову та асоціативну (множину відношень, які зафіксовані в асоціативному словнику і/чи словнику-тезаурусі). Рівень сентенцій, Для передачі інформації автори за допомогою предикативних зв'язків об'єднують номени в сентенції. Сентенціям у мові відповідає просте речення з одним присудком, а в логіці — твердження. Змінними в сентенції виступають номени, що позначають об'єкти, процеси, стани (ознаки), відношення до дійсності, час, місце та кількість. Кількість змінних у сентенції може бути різною (1, 2, 3...n). Рівень сюжету. Для передачі інформації значного обсягу сентенції об'єднують у ланцюжки, де сентенції поєднані одна з одною зв'язками граматики тексту (в логіці їм відповідають логічні операції І, АБО, НЕ, ЯКЩО ...ТО). У перших сентенціях повинні бути задані значення всіх без винятку кванторів. У наступних сентенціях номени, що повторюються, згортають, і вони присутні лише імпліцитно. Крім того, у повідомленні кожна сентенція, як правило, у першій частині містить відому інформацію (тему), а в другій — нову інформацію (рему). Структура інформації з позиції новизни. Нагадаємо, що реципієнти сприймають і повідомлення задля отримання нової інформації. Проте не вся інформація має однаковий ступінь новизни. За цією ознакою інформацію можна поділити на відому та невідому (нову). У новій інформації додатково виділимо нову контекстну, реципієнтську та суспільну. Новою контекстною називають таку інформацію, яка є в поточній сентенції повідомлення, але відсутня в його лівосторонньому контексті. Новою реципієнтською називають таку інформацію, яка є в поточній сентенції повідомлення, але до моменту сприйняття сентенції була відсутня в тезаурусі реципієнта чи їх групи. Новою суспільною (абсолютно новою) називають таку інформацію, яка є в поточній сентенції повідомлення, але була відсутня в тезаурусі суспільства до моменту її сприйняття. Скомпресованість повідомлення. Елементи повідомлення, крім згаданого, можна класифікувати також за ступенем скомпресованості в них інформації Скомпресовані елементи достатньо часто використовують, щоби полегшити реципієнтам пошук потрібної інформації. У публіцистичних видах літератури — це короткий виклад новин у передтекстах (анотаціях), за яким іде повний; у наукових — це реферати статей чи монографій; у художніх— це компедіуми (або екстензо), які йдуть після назви розділу перед самим текстом). 28. Спеціальні методи контролю. Послідовність операцій контролю Спеціальні методи редагування базуються на спеціальних нормах редагування, ті, які використовуються в окремих видах літератури. Існують композиційні шаблони для статей енциклопедичних видань; спеціальні норми для інженерної графіки, для описів патентів та винаходів, норми для словникових видань. Можлива й така ситуація, коли з’являється нова норма і для неї ще не знайдено потрібного методу контролю. У цьому випадку редактор добирає метод сам. Потрібно застосовувати методи, контролюючи норми, в такому порядку: інформаційні; соціальні; композиційні; логічні; лінгвістичні; психолінгвістичні; видавничі; поліграфічні; інші. 29. Композиційні шаблони На основі видів композиції в низці літературних жанрів виникли унормовані композиційні шаблони, які постійно використовують під час написання повідомлень. Перелічимо найпопулярніші. Триблочний шаблон передбачає, що повідомлення включає три композиційні одиниці — вступ, основну частину й висновки. Основна частина у свою чергу може розгортатися в кілька послідовно чи послідовно-ієрархічно розміщених розділів. Цей шаблон широко використовують під час готування понятійних повідомлень (наприклад, шкільних творів, наукових статей, монографій тощо). Публіцистичний шаблон "обернена піраміда”, встановлює, що реципієнтам спершу коротко повідомляють найважливіше (розв'язку подій — сенсацію), а далі крок за кроком в зворотній хронології — про все менш і менш важливі події, що передували розв'язці. Цей шаблон широко використовують у газетних повідомленнях. Публіцистичний шаблон інтерв'ю включає вступ, де коротко розповідають про того, в кого беруть інтерв'ю, та з'ясовують тему розмови. Після цього йде саме інтерв'ю з діалоговим видом композиції. Завершують шаблон монологом або висновками кореспондента. Дипломатичний шаблон використовують у ділових і публіцистичних жанрах під час готування інформаційних повідомлень про дипломатичні переговори. Шаблон включає: дату початку переговорів; між ким і ким; хто очолював делегації з одного та другого боку; результати переговорів; перелік документів, що були підписані; питання, які не вдалося вирішити; час відбуття делегації з переговорів. Сонетний шаблон — це вірш із 14 рядків, найчастіше п'ятистопного ямба. Першу частину (із двох строф по чотири рядки) називають зав'язкою, або заспівом, а другу (з двох строф по три рядки) — розв'язкою, або виспівом. Перша строфа ставить тему, друга—її поглиблює, третя—ставить тему, протилежну запропонованій у першій строфі, а четверта — розв'язує протиріччя. Шаблон наказу включає такі композиційні одиниці: констатація наявного стану; вказівка 1, вказівка 2, вказівка 3 ... вказівка п (вказівки можуть бути оформлені у вигляді окремих параграфів). Кожна вказівка у свою чергу складається з таких компонентів: суб'єкт дії; суть завдання; термін виконання; відповідальна особа. Як відомо, існують збірники готових шаблонів ділових документів. Алфавітний шаблон найчастіше використовують у найрізноманітніших довідкових виданнях, а також в апаратах видань. Передбачає розташування слів за алфавітом (спершу стосовно першої літери, потім другої і т. д.). Труднощі використання цього шаблону з'являються тоді, коли в повідомленні є слова, написані за допомогою неалфавітних знаків чи літер різних алфавітів. Реферативний шаблон використовують в інформаційних видах повідомлень, зокрема в реферативних журналах. Шаблон передбачає, що реферат повинен складатися з таких композиційних одиниць: тема повідомлення; об'єкт і предмет повідомлення; мета і завдання повідомлення; використані методи й методики; отримані результати; висновки (гіпотези, теорії, нові дані); кількість бібліографічних посилань, таблиць, рисунків, формул тощо. Енциклопедичні шаблони включають сукупність шаблонів для статей про держави, галузі науки чи техніки, персонали тощо. Дисертаційний шаблон містить: титульний аркуш, зміст, перелік умовних позначень, вступ, основну частину (як правило, розділ 1 — огляд літератури за темою дослідження, розділ 2—методи дослідження, розділ 3—опис власної гіпотези чи теорії, розділ 4 — перевірка розробленої гіпотези чи теорії на практиці), висновки, список використаних джерел, додатки2. 30. Становлення редагування в Україні В Україні в часи середньовіччя, у майстернях, де виготовляли рукописні книги, працювали так звані „справники”, які звіряли переписані копії з оригіналами книг. „Справники” одночасно виконували функції і коректора, і текстолога. І. Федоров, який прибув із Москви до Львова, теж був справником. Оскільки через „справництво” він змушений був покинути Москву. І. Федоров у канонічних текстах заміняв малозрозумілі слова на зрозуміліші, тобто виконував одне з основних завдань – адаптацію тексту. У 17 ст. у друкарні Києво-Печерської лаври коректорів називали „столпоправителями”, а у Львівській братській школі – „дозорцями”. Як і в країнах Західної Європи, в Україні поряд з практикою видавничої справи ставили й деякі питання теорії опрацювання повідомлень. Наприклад, І. Галятовський підготував трактат „Наука, елбо способ зложення казання”, Ф. Прокопович – підручник „Риторика”, М. Довгалевський та Г. Сковорода (на жаль, робота Сковороди до нас не дійшла). ХІХ ст. – мовознавець О. Потебня відкрив теорію значень слова. П. Куліш досконало знав українську мову. Але як редактор, дуже суб’єктивно виправляв тексти. Значну роль відіграв Франко. Дослідники окреслюють такі його властивості як редактора: принциповість стосовно суспільної орієнтованості видання; правдивість слова; колегіальність у прийнятті рішень; об’єктивний відбір авторів і матеріалів; повага до творчої манери авторів; узгодження з авторами виправлень тексту. (Прочит. спогади М. Рудницького від В. Стефаника про будні редакторської праці) – див. дод. кн. Партико „Заг. редагування”. 1917-1920 рр. – журнал „Книгарь” – вчені ставили питання композиції видання, нормованість мови. М. Грушевський – фундатор українського академічного видання. Він чітко визначив допустимі межі втручання в текст. Часто просив автора виправляти помилки самому. І. Огнієнко дуже багато зробив для становлення в Україні єдиних лінгвістичних норм редагування. Почав формулювати найбільш узагальнені норми редагування. Львівська школа редагування на базі Українського поліграфічного інституту. Праці цієї школи: Р. Іванченко „Робота редактора над точністю слова і стислістю викладу” (Львів, 1964), „Літературне редагування” (Харків, 1970); Д. Григораш „Теорія і практика редагування газети” (Львів, 1966). М. Феллер „Литературное редактирование”, М., 1968. У 1972 р. викладачі Українського поліграфічного інституту (М. Феллер, І. Квітко, М. Шевченко) опублікували „Довідник коректора”, який є найповнішим україномовним виданням, що описує норми редагування. На початку 80-х років розвивалася „київська школа редагування”. Засн. Р. Іванченко „Літературна редакція”, К., 1986. У 80-х роках ХХ ст. українське академічне (наукове) книговидання посідало у світі третє місце (після таких видавництв, як рос. „Наука” та америк. „Мак Гроу-Хіл”). 31. Загальна класифікація помилок Помилки можна класифікувати за різними принципами. Їх загальна класифікація базується на відхиленнях від постулатів редагування і включає такі види помилок: інформаційні помилки; модальні й фактичні помилки; темпоральні, локальні й ситуативні помилки; семіотичні помилки; тезаурусні помилки; сприйняттєві помилки; атенційні помилки; копіювальні помилки (спотворення); нормативні помилки. 1. Інформаційні помилки Серед інформаційних можна виділити помилки в контексті, реципієнтський, суспільній інформації. Бувають також помилки, не пов’язані з кількістю інформації в інформаційній одиниці повідомлення. 2. Модальні й фактичні помилки Генеруючи текст, автори в переважній більшості випадків знають, у якому відношенні до дійсності перебуває їх повідомлення. Проте іноді трапляється, що самі реципієнти помилково сприймають модальність повідомлення. 3. Темпоральні й локальні помилки Темпоральні помилки виникають внаслідок відхилення часу, вказаного в повідомленні, від часу в світі, описуваному в повідомленні. 4. Семіотичні помилки Включають кодувальні, відображувальні, значеннєві помилки. Кодувальні помилки полягають у тому, що в коді знака (слова) є відхилення від норми. Тому кодувальними помилками є, наприклад, більша частина спотворень. Кодувальні помилки можуть бути й складнішими. 5. Відображувальні помилки полягають у тому, що у реципієнта при стрийманні знака виникає інший відображений образ, ніж в автора повідомлення. 6. Тезаурусні помилки Помилки стосовно тезауруса виникають у реципієнтів, тоді, коли в повідомленні вживаються знаки (слова), які відсутні в їх тезаурусі або не мають жодних зв’язків з іншими словами тезауруса. Такі помилки можна ще назвати релятивними (вони є помилками лише якоїсь певної групи реципієнтів). 7. Сприйняттєві та атенційні помилки Сприйняттєві помилки виникають лише в момент первинного сприймання повідомлення. У процесі остаточного сприймання вони, як правило, зникають. 8. Копіювальні помилки (спотворення) Копіювальні помилки виникають тоді, коли повідомлення копіюють (наприклад, авторський оригінал передруковують у ЗМІ після редагування, проект видання передають каналом зв’язку із ЗМІ в друкарню тощо). 9. Нормативні помилки Нормативні помилки виникають тоді, коли в повідомленні є відхилення від конкретних норм, встановлених суспільством (конкретно державою). 32. Реконструкція помилок реципієнтами Існують такі типи реконструкцій (виправлень), що їх здійснюють реципієнти: реципієнти правильно відновлюють як зміст, правильна повна (так і форму компонента повідомлення, що містить помилку; правильна неповна (реципієнти правильно відновлюють лише зміст компонента); фрагментна варіантна (реципієнти відновлюють зміст компонента в кількох варіантах, один з яких є правильним, але який вони не знають); фрагментна часткова (правильне відновлення змісту частини компоненту); неправильна (реципієнти неправильно відновлюють зміст компоненту); нульова (реципієнти не можеть запропонувати жодного варіанту виправлення компоненту повідомлення). Досліждення показують, що 70-75% спотворень реципієнти реконструюють достатньо легко, а отже, такі спотворення мало впливають на швидкість сприйняття повідомлення. Найнебезпечніші для виправлення є поліксемні спотворення, тобто такі, ікі охоплюють кілька слів. 33. Коректурні знаки Коректурними знаками (знаками виправлення) називають спеціально утворену для видавничої справи і прийняту на державному рівні множину знаків, яку використовують для фіксації місця розгалуження помилок у повідомленні та задання методу їх виправлення. Коректура – це процес, який полягає у приведенні копії повідомлення у відповідність із його оригиналом. Коректурні знаки ділять на знаки для текстової й для ілюстраційної частин оригіналу, їх застосовують як під час опрацювань авторського і видавничиго оригіналів (частину знаків), так і під час опрацювання проекту видання (всі знаки). Іноді коректурні знаки для опрацювання авторського і видавничих оригіналів подають навіть окремо, хоча вони є лише частиною загальної множини коректурних знаків. В Україні для текстової частини оригіналу використовують вісім груп знаків : заміни; вставлення; видалення; переставлення; виправлення пробільних елементів; виправлення шрифтових виділень; виправлення технічних дефектів набору; відміни зробленого виправлення. Для ілюстраційної частини використовують такі коректурні знаки: зміни насиченості вказаного кольору на заданий відсоток; —зміни негативу на позитив і навпаки; зміни контрасності; вирівнювання нечітких контурів; видалення окремих деталей ілюстрації; повертання ілюстрації чи її деталей на вказаний кут; перетворення прямого зображення в дзеркальне й навпаки; —зміни розмірів ілюстрації чи її деталей; внесення змін по всій ілюстрації.
1 2 3 4 5 Категория: Література \| Добавил: DoceNt (09.03.2016)
Просмотров: 1614 \| Комментарии: 1 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: