РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: ПРОСТІР „АВТОРОВОГО ІСНУВАННЯ" В ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ВАСИЛЯ СТУСА - Література - Реферати - Каталог статей

Василь Стус в контексті європейської літератури // Матеріали ІІ Всеукраїнської наукової конференції, присвячено вшануванню пам'яті письменника, літературознавця, мислителя і громадянина. – Донецьк, 20-21 вересня 2001 р Людмила Тарнашинська (Київ) ПРОСТІР „АВТОРОВОГО ІСНУВАННЯ" В ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ВАСИЛЯ СТУСА Спроби дослідити Стуса-літературознавця, Стуса-філософа знаходяться досі в припочатковому стані, через те тут відкривається певний простір інтерпретацій, навіть якщо це стосується вже аналізованих Стусових статей про поезію шістдесятників "Серед грому і тиші"[1] та "Най будем щирі..." [2]. Думається, активне звертання Василя Стуса до літературної критики в першій половині 60-х років було викликане не тільки спробою знайти нішу в атмосфері неприйняття його офіційними колами як поета, але й потребою самовисловлення саме в тій царині літературного життя, яка давала можливість чіткого означення й формулювання філософсько-етичних засад художньої практики. Це було для нього своєрідним "дослідним майданчиком" для відточування як "сюжету думки", так і її логіки й глибини. Саме тому вже в перших, хай не зовсім вершинних літературно-критичних Стусових статтях, відчувається, за словами Івана Дзюби, "енергія і витонченість, часом — афористична сконцентрованість думки, а головне - висока мірка і незалежна оцінка, - риси, такі властиві Василеві Стусові як літературознавцеві та критикові"[3, 138]. Це було не так самоутвердження, як своєрідне самовіднаходження й апробація художньо-естетичних критеріїв, які знайшли свій розвиток і поглиблення в літературознавчих студіях про Павла Тичину, Максима Рильського, Р.М. Рільке, Гарсіа Лорку та ін. Взагалі амплітуда сприйнятливості В.Стусом іншого - досить широка - від ґречного толерування й намагання вжитися у світ чужої душі, до цілковитого несприйняття й категоричного відкидання. Це можна пояснювати не тільки системою етико-художньої спорідненості чи неспорідненості, але й об'єктивною реальністю самого життя, яке з часом розмежувало шістдесятників "логікою вибору", позначившись певною мірою й на оцінках творчості окремих письменників . Звертання В.Стуса до аналізу доробку сучасних йому поетів дало йому можливість артикулювати в літературній критиці 60-х таку назрілу проблему, як особистісний вимір художньої творчості, а значить - і проблему авторської самосвідомості. "Аналізувати - означає виражати якусь річ чимось таким, чим вона сама не є. Проте будь-який аналіз є перекладом, розвитком у символах, уявленням, створеним завдяки тим точкам бачення (підкр. моє -Л.Т.), з яких зауважуємо сукупність зв'язків нового предмета, який досліджуємо, з іншими нам відомими предметами. Аналіз у своєму одвічне ненаситному прагненні пізнати предмет, навколо якого він приречений кружляти, нескінченно розмножує точки бачення (підкр. моє -Л.Т.), щоб доповнити неповний образ, невтомно змінює символи, щоб удосконалити недосконалий переклад. Отже, аналіз тягнеться у безмежність. А інтуїція, якщо вона можлива, є одним простим актом"[4, 57]. Для В.Стуса, аналітика якого, безперечно, орієнтувалася на інтуїтивізм, витворюючи органічну й гармонійну "співвіднесеність"[5], художній твір, наразі поетичний, це не тільки глибина "інтелектуального позначення", гармонія слів, образів, звуків, своєрідна поетична тканина, а досить широкий функціональний простір, який неодмінно захоплює в себе й феномен "я" автора з усім комплексом його етико-психологічних особливостей. При цьому феномен "я" усвідомлюється критиком як саморефлекторна здатність омислювати ті "правила, інформаційне опрацювання даних", створення яких є прерогативою розуму, й головним законом функціонування якого є свобода [6] як екзистенційна домінанта. Через те аналіз поетичної творчості для В.Стуса - це насамперед увіходження в розуміння логіки авторового вибору, логіки його серця, намагання відчути динамічну природу "внутрішнього образу" автора, "криву напруги" його "я", простежити, як "поступово мужніє почуття громадянина-поета, що від обов'язково імперативного "ми" йде до усвідомлення свого добровільного індивідуального обов'язку" [1, 144]. Маючи, очевидно, інтуїтивне переконання в тому, що "в художньому творі присутня сама суть автора, і глибина твору, так би мовити вертикаль його, відповідає глибині авторської особистості" [7, 257], саме динаміку індивідуалізації художнього простору В.Стус розглядає як найвищу мистецьку мету. Особистісний імператив як здатність бути й залишатись самим собою є, на його переконання, запорукою "глибшого і ширшого естетичного освоєння світу - як об'єктивного, так і свого власного" [2, 150]. Через те таким потужним є гуманістично-людинознавчий аспект його філософсько-естетичних переконань. "Читаючи книгу поезії - вивчаєш людину, — переконаний В.Стус.-- Увіходиш у його світ, пізнаєш, як його відображує письменник, і нарешті починаєш розуміти, хто пише. Розпізнавши риси авторового обличчя, починаєш відчувати, як усе стало природньо освітленим. Лінія легко уявляється в перспективі. Мертвий зміст друковного тексту набуває трепетної життєвості. Показуються заґрунтовані начерки, пошукові ходи, чуєш стереоскопічний простір авторового існування. Стає зрозумілою логіка вибору (підкр. моє - Л.Т.). Кожен вірш збірки знаходить для себе точно визначене місце в художній системі. А вся книга сприймається як психологічний портрет доброї людини (творчість - то акт доброти й найщедрішого самороздаровування). Радіння і боління цієї людини є чи не найточнішими відбитками об'єктивного світу: адже вони виявляють, як людині живеться і дихається в цьому найкращому із світів" [1, 138]. Оце "і нарешті" означує ту дистанцію, радше той процес "увіходження", що його неодмінно мусить перейти літературний критик, перш ніж він — через пізнання феномену авторського "я" - замість мертвого тексту відчує його трепетну життєвість. Іншого разу, вже 1969-го, В.Стус наголошує на цьому ж постулаті: "Поет - це людина. Насамперед. А людина - це насамперед добродій" [8, 8]. Отже, тільки та творчість, за Стусом, є життєдайною, яка сповідує активний гуманізм. Творчість для нього - то акт доброти, й поет - насамперед добродій, тобто творець добра, а добро, безперечно, не може бути безликим, воно несе на собі відбиття людської індивідуальності, яка неможлива без тієї "мистецької щирості", яка цю індивідуальність і визначає та конкретизує. "Головне тільки - зберегти власну мистецьку щирість. У поезії, цій, може, найбільш інтимній галузі мистецтва, не можна заховати нічого. Вся індивідуальність митця в ній - як на долоні" [2, 150], підкреслює В. Стус, ще й ще раз звертаючись до проблеми "самоіснування" поета в просторі витвореної ним мистецької дійсності як "пробного каменя, на якому іспитується цінність вищих сфер". Самоіснування для нього - "це та сталість, яка допомагає відчути життя і його плин, дає змогу творити це життя" [1, 145]. Як бачимо, В.Стус, для якого в поезії визначальним є критерій естетизму, сповідує імперативи мистецької щирості й доброти, наділяючи творчість поета "функцією доброти" як творчою, динамічною силою, яка, проте, не мусить, на його переконання, бути сліпою. Однак горизонт очікування В.Стуса, який пізніше Оксана Пахльовська сформулює як "новий відлік часу інтелектуальної історії України" [9, 70] — з одного боку, та реальний процес "естетичного освоєння самого реального предмета, реального факту життя у їх внутрішній сутності" [2, 150] в українській поезії 60-х - з другого, далеко не завжди співпадали, і тоді дослідник категорично виступає проти штучної ерудиції та штукарства, "злоякісної'" гіперумовності та силуваної, психологічно не обумовленої асоціативності, коли "задана" інтелектуальність більше прикрашає, ніж наповнює текст. Справжню "наповнюваність" поезії може дати, на переконання В.Стуса, лише особистісне відчуття світу. Для увиразнення своєї думки він вживає ще й вираз "розповнення". Очевидно, у першому випадку префікс на (на-повнюваність) вказує на розкриття світу зовнішнього, а в другому - префікс роз (роз-повнення) - розкриття світу внутрішнього через максимальне вивільнення енергії авторського "я". Тож поняття мистецької щирості виступає у В.Стуса синонімом свободи самовиявлення в часопросторі культури, окресленої ним як гуманістична домінанта. В іншому разі поезія - і це В.Стус доводить на прикладі низки віршів конкретних авторів - приречена на "романтизовану безплотність", детерміновану задавненою традицією романтизму. Принагідне зазначимо, що й сам дослідник у своєму ідеалізованому потрактуванні творчості лише як акту доброти почасти перебуває під впливом того ж романтизму - то вже пізніше творчий акт явиться йому і в подобі "гримаси індивідуального болю", й прийде розуміння: "Відшукування душевної рівноваги в стражданні, задоволення в горі і задоволення горем - ось його (мистецтва -Л.Т.) підступна мета" [11, 347]. Звичайно ж, йдеться про те, що культивована В.Стусом пізніше "естетика страждання" завше була детермінована особистісною потребою гуманістичної доброти у найкращому її ідеалістичному вияві. Ставлячи за мсту дослідити простір художнього твору як "стереоскопічний простір авторового існування", як "свідомість самого себе", тобто як "розпросторення" авторської свідомості, В. Стус передусім намагається сягати "обрію його (автора -Л..Т.) поетичної індивідуальності". Він наче живе передчуттям того, що поезія шістдесятників має зайняти, як те означує тепер Оксана Пахльовська, "чільне місце в процесі літератури, тому що вона є основним естетичним носієм енергії "я" та його збунтованої іпостасі" [9, 70]. Принаймні, необхідність в "окресленості людської одиниці" як носія тієї енергії життєвиявлення В.Стус співвідносить із періодами, "що знаменують кінець одних ідеалів та ілюзій і появу нового людського мислення" [1, 144]. Скажімо, ту "збунтовану іпостась" внутрішнього авторського "я", врівноважену його посутньою естетичною енергією та почуттям міри, дослідник знаходить хіба що в "здоровій плоті" збірки поезій "Земне тяжіння" В.Симоненка - "найбільшого шістдесятника з шістдесятників", - яка, на відміну од його першої книжки, де "забагато вистояної тиші", видається В.Стусові "громовою територією". Отже, для В. Стуса залишається важливим не тільки як і чому, а насамперед хто. Через те, поставивши за мету дослідити, "як автор індивідуалізується в культурі", він розглядає, за формулюванням Мішеля Фуко, "певне раціональне буття, що його називаємо "автором" [10, 449], той складний симбіоз особистості як homo sapiens, та особистості, обдарованої іскрою Божою, віддзеркалену в художньому творі поєднаність цих двох аспектів, які "органічно взаємопов'язані, відкриті для проникнень і одна другу опосередковують" [7, 416]. Процес поетичного становлення й змужніння розглядається В.Стусом передусім як становлення внутрішнього "я", яке не тільки набуває нових ознак, а виявляє готовність до якомога ширшого саморозкриття, самовивільнення в слові, а відтак "самоіснування" в художньому просторі. Саме тому він ратує за те, що поет повинен опускатися в "штольні" не тільки людського життя, а й "власних психологічних відчуттів" [2, 143]. "Спосіб визначення [...] автора, чи, радше, конструювання фігури автора" [10, 449] відбувається у В.Стуса через очевидне й безперечне розуміння того, що мистецтво - "не ілюстрація постульованих істин, в кращому разі воно, художньо відбиваючи дійсність, може мати з ним дотичні точки. Так само не може воно виходити з логізованих, нехай і дуже правильних істин" [11, 166-167]. Сполучною ланкою цих "дотичних точок", тим, хто "відбуває трансформацію в стихії Логосу" [12, 81] і є автор, "внутрішній образ" якого й сприймається критиком як контрапункт. За поетичними рядками В. Стус завше шукає суті - "краси самої суті речі" - тієї естетичної істини, про яку і пише Поль Рікер: "Хоч би що там було з цією політичною ситуацією естетичної істини, вона вносить у наше культурне життя нову лінію поділу та розщеплення. Чисто естетичне існування є можливим; і всі інші люди матимуть вигоду з цієї ситуації; чи міг би нас так хвилювати цей світ, який ми сприймаємо, коли б митець безперервно не доносив до нас його радість, хай навіть екстремальними штучними засобами абстрактного мистецтва? Зберігаючи його колір, і звук, і смак слова, митець, не бажаючи цього явно, воскрешає найпервіснішу у світі істину нашого життя, яку вчений закопує; створюючи образи та міфи, він витлумачує світ і перманентне інституює етичне судження про наше існування, навіть якщо він не моралізує; а надто тоді, коли він не моралізує. Поезія - це критика життя..." [12, 181-182]. Так, аналізуючи Симоненкові вірші про цілком конкретних трударів, їхні важкі людські долі (тих славнозвісних дядьків і тіток, без яких годі уявити поезію 60-х), В.Стус дошукується воскреслої в рядках поета "найпервіснішої у світі істини нашого життя", тієї суті, в яку В.Симоненко ще нібито боїться глянути, бо "ця суть його осліплює, як сяйво електрозварки, вона його ще відстрашує", та все ж, як наголошує дослідник, "поет уже дивиться в цю суть" [1, 141]. Саме Симоненків погляд у "суть", рікерівську істину, оминаючи позірне моралізаторство, творить ту особливу Симоненківську поезію, яка, зберігаючи в собі "нерозщеплену конкретність навколишньої реальності", по суті, вносить у культурну парадигму 60-х нову лінію "поділу та розщеплення" реального й естетичного і є, власне, тією "критикою життя", яка співвідноситься із художньо-естетичними сподіваннями В.Стуса. "Істина пошани" та "істина сумніву" (П. Рікер) ніколи не покидає дослідника, вони йдуть у парі заради об'єктивності аналізу, хоча перше завжди детермінується другим. Саме тому він обстоює необхідність набуття "глибокої інтелектуальної позначеності", адже в усій художньо-естетичній "матерії" твору виявляється рівень інтелектуальної індивідуальності автора, яка має бути адекватною горизонтові очікування читача. Повага В. Стуса до читача, рівень якого, як він вважає, "став незрівнянно вищим", передбачає ту незаперечну істину, що "писати для такого читача - стає все важчим і важчим письменницьким іспитом" [2, 143]. "Стереоскопічний простір авторового існування" (вислів В.Стуса), неодмінно передбачає "почуття боргу й примусу, свідомість найважчого людського обов'язку - обов'язку бути самим собою (підкр. моє - Л.Т.), цього найтяжчого хреста вивітреної людини -сучасника" [1, 144]. Означуючи просторову парадигму "авторового існування" місткими образами грому й тиші, замикаючи ними художній простір, наповнюваність якого передає вибудуваний ним синонімічний ряд доброта—мистецька щирість—індивідуальне "я" - відчуття повноти світу, В.Стус не тільки соціологізує їх, а й проектує на внутрішні стани поета. Аби відповідати своєму найвищому призначенню, митець повинен досягти рівноваги двох станів: офіри "для загального" та потреби підноситися "до почуття власної людської значиннєвості й неминущості, до усвідомлення цінності людського життя, до власної самодостатності й тихості" [1, 144]. Тільки тоді, як у випадку В. Симоненка, його розповнене "я" зможе "обрости" "глибами рідної землі, народу та його історії" [1, 145], набути глибинної наповнюваності, що в результаті й може дати стереоскопічний портрет доби. Тобто, щоб побачити "ясність перспективи", поет мусить перейти екзистенційну внутрішню "самоту", години "тиші", відчути, пережити й усвідомити простір власного "я". У цьому самозаглибленні й самозосередженні його шлях до самозбереження - термін, що в розумінні В.Стуса передбачає динаміку, розвиток, інтелектуальну та філософсько-етичну еволюцію як самовідродження в процесі реставрації внутрішнього "я", якому може загрожувати самознищення в разі атрофованого відчуття "зробленої жертви". Щоб екзистенційно "увійти в самого себе", якраз і потрібне почуття власної самодостатності й значиннєвості. Однак особистісні регенеративні процеси не відбуваються у вакуумі - про це по-філософськи афористично сказав Кастер: "Не можна бути самому, інакше як тільки у лоні Всього" [ 13, 239]. І вже тільки "коли ти повністю повернений собі самому" [1, 145], тільки тоді "з позиції добре чутого власного "я" можна торкатися суспільне значущих проблем", адже твоє перебування "в лоні Всього" тривало й у лоні тиші самоти - вже на рівні рільківського "духу перетворення". Отже, В.Стус відстоює думку, що тільки крізь власне "я" можна вийти на виявлення особистісного "ми" і що тільки через здатність самовіднайдення власного "я" можна прийти до справжніх художніх вартостей. Звичайно, якщо порівнювати дві проаналізовані статті Стуса про поетичні пошуки шістдесятників із пізнішою його статтею, датованою 1971 роком і вперше надрукованою як післямова до збірки поезій Віктора Кордуна "Сонцестояння" [14], неважко помітити, як із часом вищає його літературознавчо-філософське небо та глибшає й ширшає спромога проникнути у "павутинку відношень між словом і річчю, яку воно називає" (Гайдеггер), що її наповнив поетичною суттю поет. Для В.Стуса "...ім'я автора — це не просто власне ім'я, що подібне до багатьох інших", він цілком усвідомлює, що власне ім'я, порушуючи передусім проблеми, "притаманні всім власним іменам", усе ж має "не одне значення", відкриваючи і встановлюючи простір для нових дискурсів та вказуючи "статус цього дискурсу в культурі і суспільстві" [10, 446-447]. Саме тому в його розумінні "Симоненко став явищем, більшим за його власний доробок" [1, 148], тобто за простір, означений його власним ім'ям. Власне, за прізвищем автора Василь Симоненко стоїть цілий світ, що включає як індивідуальний життєвий шлях, індивідуальний досвід пережиття, так і суто матеріальний, тобто творчий його набуток. Скажімо, коли ми кажемо "той, хто прилетів на білому коні" (слова Є.Сверстюка за назвою його статті про В. Симоненка) або згадуємо автора рядків "Все на світі можна вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину", відпадає потреба називати конкретне ім'я автора, тому що за сказаним в уяві одразу постає образ Симоненка - і нікого іншого. До речі, сам В.Стус-поет досить часто й виразно використовує "ім'я як індивідуальний знак" (М. Фуко), застосовуючи анаграму (окремі слова й речення, - за М. Фуко, певна кількість знаків, які вказують на автора - як-от "усесвіт", "Світ у мені. У світі я" містять у собі звуки прізвища поета та автограму (Василь Стус), на що вказує Леонід Плющ [15]. Василь Стус, що кохався в поезії Рільке - "людини, яка уособлювала буття духу" (Г.Марсель), з повним правом міг повторити рільківські слова "А спів - ось це і є буття", онтологічно окресливши буття автора, до проблеми свідомості якого він звертався й на прикладі творчості поетів-шістдесятників. Література 1. Стус В. Серед грому і тиші.// Сучасність,—1995. - №1.—С.-І38-148. 2. Стус В. Най будем щирі... //Дніпро.—1965.»№2.—С. 142-150. 3. Дзюба І. Вступне слово до //Стус В. Серед грому і тиші //Сучасність.—1995.—№1. - С.138. 4. Бергсон А. Вступ до метафізики. // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. Львів: Літопис —1996. -- С.56-64. 5. Див.: Біляцька В. Василь Стус про творчі пошуки шістдесятників //А ктуальні проблеми літературознавства. —Т.7.—Дніпропетровськ: "Навчальна книга". – 2000 — 66-71. 6. Див.: Суворов О. Разум и феномен "я" // Вопросы философии.—2000. —№4.—С. 130-137. 7. Бонецкая Н. "Образ автора" как эстетическая категория //Контекст-1985. Литературно-теоретические исследования. - Москва.-- 1986. 8. Стус В. Двоє слів читачеві // Стус Василь. Дорога болю. Поезії. — Київ: Радянський письменник.—1990.- С.7-8. 9. Пахльовська О. Українські шістдесятники: філософія бунту // Сучасність.—2000.-- №4.—?.65-84. 10. Фуко М. Що таке автор? //Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. - Львів: Літопис.—1996,- С.444-455. 11. Стус В.Твори в4-хт. 6-ти кн. -Львів: Просвіта.—1994. -т.4.—С.543. 12. Рікер П. Істина в пізнанні історії // Історія та істина. К.: Університетське видавництво "Пульсари". - 2001. -С.28-137. 13. Марсель Г. Рільке, людина, яка уособлювала буття духу // Марсель Г. Ноmо viator. - Київ: Видавничий дім "КМ Аkademia" - Університетське видавництво "Пульсари". - 1999.--С.235-286. 14. Стус В. [Про поезію Віктора Кордуна] // Кордун В. Сонцестояння. Поезії. — Київ: Дніпро.—1992,- С.288-296. 15. Плюш Л. "В мені уже народжується Бог." Пам'яті Василя Стуса//Фундація Омеляна і Тетяни Антоновичів. Штрихи до історії Фундації. Виступи і лекції лавреатів нагород Антоновичів (1982-1998). - Київ-Вашингтон: АО "Август".-- 1999.-С.79-88.
1 2 3 4 5 Категория: Література \| Добавил: DoceNt (10.12.2015)
Просмотров: 245 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: