РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Питання міфологізму художнього мислення в українському літературознавстві - Література - Реферати - Каталог статей

Вступ Питання міфологізму художнього мислення в українському літературознавстві ще донедавна розглядалося спорадично і не цілісно. Причиною цього було необ'єктивне, заідеологізоване ставлення до питання художності у літературі, тим паче, що і такі форми авторської свідомості як неоромантизм чи символізм, в контексті яких найчастіше і проявляється міфологічний дискурс, відносились до художньої системи письменників із реалістичним способом відображення дійсності, в табір котрих була спроба віднести і Лесю Українку. Саме тому завданням нашого літературознавства є остаточне зняття цих штучних нашарувань, звернення до аналізу художніх особливостей творчості Лесі Українки, яка на хвилі нових віянь в українській літературі шукала оригінальних, нетрадиційних засобів у своїй художній техніці, що часто викликало нерозуміння і несприйняття у середовищі письменників-традиціоналістів. Зрозуміло, що драматургічну творчість Лесі Українки не мала минути своєю увагою критика. Ще наприкінці ХІХ ст. були спроби аналізу ї творчості українськими літературознавцями І. Франком та М. Драгомановим, так і з боку представників народницького спрямування, які були прихильниками консерватизму у літературі. Наступний етап літературознавчих оглядів драматургії Лесі Українки припадає на 20-30 рр. ХХ ст., коли на хвилі відродження зріс інтерес до Лесиної творчості. Визначальними працями зарекомендували себе дослідження: М. Зеров. Леся Українка //До джерел (літературно-критичні статті).- К., 1926; П. Драй-Хмара. Леся Українка. Життя і творчість.- К.: Державне Видавництво України, 1926; П. Рулін. Рання українська драма. – Харків.: Книгоспілка, 1927; Б. Якубський. Творчий шлях Лесі Українки//Леся Українка.- Твори.- Т. 1.- К.: Книгоспілка, 1927 та інші, і спільною рисою для цих досліджень є намагання у важких заідеологізованих умовах об'єктивно виствітлити творчість Лесі Українки. Ці розвідки залишаються цінними і по сьогодні, оскільки на базі універсальних знань авторів у працях комплексно, всебічно розглядаються лесезнавчі та й в ширшому розуміння літературознавчі питання. Період 30 – 50-х років не приніс чогось оригінального щодо літературно-критичних оглядів Лесиної творчості, оскільки ідеологічно-репресивна машина душила все українське з найбільшою силою. Праця О.Гозепуда. Театр Лесі Українки//Леся Українка. Театр.-К.: Радянський письменник, 1946, О. Білецького. Леся Українка//Білецький О. Твори: В 5-ти т. – т. 1.-К.: Держлітвидав України, 1951 та ряд статей М. Рильського про Лесю Українку – от майже чи не все те, що більш-менш об'єктивно представляло Лесину драматургії в контексті літературознавчих досліджень. Та, вже починаючи із 60-х років, кількість наукових розвідок помітно більшає, покращується наукова якість праць. Серед них варто відзначити ґрунтовні дослідження Лесиної драми: О.Бабишкін. Драматургія Лесі Українки. К., 1963; Л. Кулінська. У світі ідей та образів. К., 1971; О.Ставицький. Леся Українка. – К., 1970; О. Дейч. Дорогою дружби. К., 1977; Л. Дем'янівська. Українська драматична поема. К. 1984 та інші, але і це не давало повної картини через ідеологічну неможливість повно представити Лесину драматичну творчість. Було захищено ряд дисертацій з проблеми художніх особливостей драматургії, як от : Л. Кочубей. Драматическая поэма Леси Украинки "Кассандра" и ее место в идейно-эстетической в украинской литературе начала ХХ века, 1968; Полушкина Л. Драма Леси Украинки "Каменный властелин", К. 1969 та інші. Однак не давало це повного літературознавчого огляду через ідеологічну зашореність і неможливість комплексно представити Лесину творчість у сфері драматургії. Вагомим внеском у розвиток лесезнавчих студій була активна дослідницька робота українських літературознавців в еміграції. Історико-літературний аспект дослідження творчості Лесі Українки представлений у парцях Д. Донцова. Жрекиня Бога, нікому не відомого в країні// Визвольний шлях.- 1959. №12.- с. 1347-1374, Маланюка Є. До роковин Лесі Українки// Є.Маланюк. Книга спостережень: У 2-х т. – т. 1. Торонто, 1962. – с. 91 – 202, які наголошували на ідеологічній площині її творчості, та, водночас, перший з них, вів предметні роздуми щодо Лесиного індивідуалізму та неоромантизму, вважаючи її одною з перших, хто почав культивувати в українській літературі дані типи художньої свідомості. У подібному ключі дослідження поетики художньої свідомості Лесі Українки, виокремлення оригінальних, специфічних рис її мистецького світу, що вирізняє її зпоміж інших письменників, спрямували свої літературознавчі розробки Ю. Бойка.-Естетичні погляди Лесі Українки та її стильові шукання//Юрій Бойко. Вибрані праці. К., 1992. – с. 110-161. та Р.Задеснянського. Творчість Лесі Українки. Мюнхен. 1984, Кухар Р. Модерністичні визвуки у драматичній творчості Лесі Українки// Визвольний шлях.- 1979.- кн. 5. – с. 610-622. Оригінально інтерпритує феномен трагічного як присутній елемент вияву поетики Лесі Українки – письменника Д.Козій. у дослідеженні Форми трагізму у Лесі Українки // Дмитро Козій. Глибинний епос. Нариси з літератури і філософії.- Торонто – Нью-Йорк – Париж – Сідней, 1984, а чи не найуніверсальнішою працею зарекомендувало себе дослідженя П. Одарченка, що складається із низки статей, які вже у 1994 році вийшли окремою монографією. В останні роки увагу літературознавців-лесезнавців привернула власне проблема поетики драми Лесі Українки, питання жанру, композиції, типів художнього мислення. Так, дослідженню міфологічного дискурсу у творчості письменниці присвятили свої праці Я. Поліщук – "Міфологічний горизонт українського модернізму.- Івано-Франківськ 2002, О.Бондарєва О.драматизм міфу і міфологізм драми.- Херсон, 2000, ряд публікацій Л. Скупейка над міфологізмом "Лісової пісні", в постмодерних характеристиках пропонують свої бачення творчості Лесі Українки В. Агеєва та С. Павличко, грунтовні, самобутні дослідження модерної української драматургії та місце Лесі Українки в літературознавчому процесі даного періоду представлені у працях С. Хороба – "Слово Образ – Форма: у пошуках художності – Івано-Франківськ, 2000, та Українська модерна драма кінця ХІХ – початку ХХ століття (неоромантизм, символізм, експресіонізм). – Івано-Франківськ, 2002, філософська полщина творчості української письменниці зображена у дослідженні А. Криловця "Філософізм творів Лесі Українки." – Рівне, 1997 – і це ще далеко не повний перелік широкого спектру дослідницьких зацікавлень літературознавців щодо даної проблематики. Питання поетики, типу художнього мислення, міфологізм у творчості Лесі Українки порушували у своїх дисертаційних роботах останніх років здобувачі Мейзерська Т. Проблеми індивідуальної міфології (Т. Шевченко - Леся Українка). – К., 1997, Синявська Л. Художньо-естетична концепція активної особистості в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття (на матеріалі драматургії Лесі Українки та В. Винниченка). – Одеса, 2000; Шевчук М. Національно-специфічні засади обробки тардиційних сюжетів (На матеріалі творів Лесі Українки). – К., 2000. У нашому дослідженні ми ставимо за мету висвітлення проблеми літературної дискусії в українському письменництві межі століть та місце Лесі Українки у цьму процесі, звертаємось до пояснення механізму впливу на творчість письменниці західноєвроперйської літератури. Ключовим моментом є представлення в роботі особливостей міфологічного мислення Лесі Українки, прослідковуємо специфіку культивування фольклорних та міфологічних сюжетів в її драмах. Висновки Леся Українка в українській літературі виявила сповна свою мистецьку самобутність, багатоманітність таланту письменника, у творчості якої представлений щонайрізноманітніший спектр майстерності в плані жанрового, образно-художнього аспекту. Найпомітніше сумісність цих рис простежується саме у Лесиній драматургії, на вивчення якої і спрямоване дане даслідження. Аналіз спроектовувася на особливостях фольклоро-міфології, поетики драми, її неоромантичних і символічних компонентів. Цей вибір мотивується тим, що тут узагальнюються риси, що відбивали специфіку стану літературного процесу в Україні кінця ХІХ – початку ХХ століття, і були зорієнтовані на читача у плані художнього сприйняття їх читачем, формування, задоволення його естетичних смаків. Драматургія Лесі Українки є помітною, невід'ємною частиною українського літературного процесу. Її поява детермінізувалася вимогами часу, який вимагав нових підходів у розумінні і творенні художніх явищ. У роботі ми прослідковували за процесом вироблення художньої техніки Лесі Українки-драматурга, яка через міфопоетику входила в систему еноромантичного художнього мислення, що було новим етапом розвитку української літератури в контексті світової. Створені в дусі модерністичного способу відображення дійсності, тематика, сюжет, характеротворення представлялись комплексом легендарно-міфологічних структур, які в Лесиній літературній реалізації своєрідно розширювались і переосмислювались, і саме драматичні поеми Лесі Українки служать яскравим прикладом модерної літературної обробки сюжетів світової літератури. Звернення до подій історичного минулого, так звані "екзотичні теми" передбачали алегоричну часово-просторову трансформацію у наші часи, співвідносились із подіями української історії кінця ХІХ – початку ХХ століття, що, вочевидь, може відображати також ідеологічний дискурс, оскільки патріотизм, вболівання за долю народу в Лесі Українки було також важливими моментом. Та водночас, культивуючи фольклорно-міфологічну тематику в своїх творах, Леся Українка ставила перед собою завдання перш за все представити внутрішню, психологічну канву творчості, оскільки для неї проблема художності була першочерговою, і, власне у цьому українська письменниця вбачала головне завдання літератури. У роботі ми проаналізували міфологічність як вияв художньої свідомості автора, використання архетипів у контексті міфологізму як складової образної системи. У даному аспекті міфологізму в її драматичних творах виявляється дискурс циклічного хронотопу, що детермінує наявність бінарної опозиційності "верху і низу", які співмірні із можливістю чи навпаки екзистенційного піднесення людини, можливостями вирватись із глибоких западин духу. Нами проаналізовані в художній тканині творів Лесі Українки елементи гри, маски, свята, жертви, катарсису як невід'ємні складові ритуалу, який детермінує сакралізацію буття, впорядкування хаотичного світу, наголосили на тісній взаємодії ритуалу і міфу. А можливість кращого виявлення сецифіки художнього тексту детермінується застосування реміфологізації, акцентуванні на внутрішніх, індивідуальних аспектах драматичних творів. Вочевидь, що поетика Лесиної драми іде у тісному зв'язку із засадами міфологізму, який помітно відображається у неоромантичні чи символічній модерністичній драмі. Тому нашим завданням було дослідити особливості поетики Лесиної драматургії, представити її в контексті світової літературознавчої думки, наголосити на специфічності її художнього таланту як неперебутнього видатного майстра пера. У лесиних драматичних творах часто постає міфологізована постать героя, де елемент жертви фігурує повсякденно. Таким безстрашним воїном-героєм є Далон в драматичній поемі "Кассандра", який добровільно йде на жертву в ім'я батьківщини, не зупиняючись навіть перед загрозою загибелі, яку пропонує йому колишня наречена Кассандра: Далон Ні, скажу по правді, не міг би я послухати тебе, хоч би смерть видиму віщцвала, бо нечистю було б зректися потай того, що сам же я вхвалив прилюдно, на що пристав незмушений, по волі " [246;33] Подібний образ воїна, що здатен пожертвувати собою з патріотичних мотивів, є син Адвоката Мартіана - Валент, хоча його вибір і жертва не є настільки конструктивними і не суголосні благородній високій гуманістичній ідеї, поскільки служити честю і правдою валент прагне Риму, однак чесно і самовіддано, за покликом серця. Валент: Бо чисті руки вінців не мають для таких, як я. Я людських душ не смію боронити від князя тьми, то буду проганяти хоч темні орди варварів північних. Піду туди, де бій кипить найдужче, а там уже ніхто не запитає мене про віру. Там – аби одвага та добрий меч, а се у мене буде. Сьогодні запишуся в легіон " [234;32] Індивідуальний аспект жертви в Долорес із "Камінного господаря", яка прирікає себе на вічну покуту задля Дон Жуана: Долорес <...> В монастирі з уставом найсуворішим я буду черницею. Обітницю мовчання, і посту, й бичування дам я Богу. Зректися маю я всього, Жуане, і навіть – мрій і спогадів про вас. Лиш пам'ятать про вашу душу буду, а власну душу занедбаю. Піде моя душа за вас на вічні муки. Прощайте. " [245;118] Кассандра із лесиного однойменного драматичного твору також страждає заради благородної ідеї, яка не може відступити від принипів заради власного меркантильного блага, а прирікає цілковито і самовіддано себе на служіння батьківщині: Кассандра Ох, скільки тяжких, хоч безславних жертов зложили ті жінки, що не лишили імення по собі ! Якби схотів ти від мене жертви крові, певне б, я її здолала дати " [234;44] Мотив жертви у драматичних творах Лесі Українки обумовлений стражданням героя, найчастіше приреченим пасивним, коли неможливо змінити хід подій, як ото в драмі "Бояриня", чи особливо знову ж в "Кассандрі", де, як відзначає Я. Поліщук, "жертва пасивна, бо це її приречення, зумовлене верховною владою богів. Таке страждання, отже, недостатнє для спокутування душі. Тому мотив страждання письменниця розгортає далі і глибше – до трагічної душевної, внутрішньої драми, що дедалі чіткіше огранюється в ході розвитку фабули, а наприкінці драматичної поеми стає явною " [182;321]. Душевною трагедією Оксани завершується і драматична поема "Бояриня". Міфологічний аспект спокути часто обумовлений мотивом так званої підмінної жертви, коли в офіру приноситься не той об'єкт сакрально-ритуального дійства і жертвами стають не ті, або ж доповнюють ці жертви. Так гине Мартіанова небога Люцімла в тому епізоді, коли за Ардентом гониться імператорська сторожа, Оксана із Лесиної "Боярині" також помирає невинною, в той час, коли залишаються живими душителі українських вольностей або ж їхні потурачі. Жертовний ритуал вимагає принесення щонайкращого, оскільки таким чином жертва сакралізується, і, хоча "злочинно вбивати жертву, тому що вона освячена, але жертва не стане священною, якщо її не вбивати" 211;111]. Але герої Лесиних драматичних поем не ідуть на такий крок, вони усвідомлюють "немарну марність" своїх вчинків, оскільки "вберегти себе – означає тут не піддати профанації найголовніші, найсакральніші цінності, які, будучи вичерпаними і вже непотрібними у цьому світі, здатні бути відновленими в інших умовах" [182;322]. Такими постають у драмах Кассандра, Міріам, Тірца та ряд інших пасіонарних героїв. Катарсис як етико-естетична категорія має ритуалізований характер, де інтерферуються мікрокосм і макрокосм, і "будучи найважливішою частиною релігійних відправлень і культових церемоній, катарсис розміщується в етичному просторі між закінченням очищення (зовнішня і внутрішня чистота – неодмінна умова звернення людини до вищих сил) і моментом принесення жертви (тільки по закінченняі якого людина може почати своє звернення, викласти своє прохання або молитву, яку вищі сили мають прийняти або відхилити)" [30;51]. Саме по собі поняття катарсису передбачає відсторонення людини від страждань, спрямований на очищення душі від пристрастей із перспективою їїх цілковитого усунення, "поняття катарсису занадто багатозначне і неоднорідне, однак точка перетину різних його трактувань лежить у сфері сутнісних моментів впливу на людину. Катарсис структурує і ритуал, і міф, і театр" [30;44], але найчастіше ці елементи саме зв'язані поміж собою в одне ціле. Тому катарсис варто сприймати як сакральне явище, бо через "обряд покаяння, коли зближується естетичний катарсис із релігійним" [30;44]. У драматичних творах Лесі Українки ми спостерігаємо прояви як естетичного, так і релігійного катарсису. У драматичній поемі "Оргія" катартичну функцію виконує естетичний елемент – музика: Головний герой твору відносить спів та музику до рівня божественного, сакрального, сприймає як духовну панацею супроти страждань, не може допускати профанації, меркантилістичного її використаня. У "Лісовій пісні" музика є очищувальним духовним засобом, особливо тоді, коли слова і вчинки людей знаходяться поза простором духовного піднесення, і вже навіть і тоді, коли надівсім здавалось би запанував морфічний спокій. Найпомітніше це ми бачимо в останній сцені драми-феєрії: "Лукаш починає грати <..>. як міниться музика, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки уриваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч" [275;293]. Та, водночас, катарсис може апелювати почасти до трагічного аспекту твору, і, "будучи категорією "ритуальності" і "драматичності", "катарсис може визначати драматизм прози, оскільки він пов'язаний із композицією, напруженими колізіями сюжетних ліній, що розв'язуються підкреслено драматично" [30;46]. Так, в драматичній поемі "Оргія", катарсис зумовлюється загибеллю головного героя, котрий спричинив собі смерть струною ліри, яка досі виконувала катартичну функцію. Подібно ж і у "Лісовій пісні", коли "Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках, очі йому заплющені, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає, падає без кінця ..." [275;293], - сопілка як катартичний елемент є при Лукашеві і в прикінцевому моменті його життя. А вже Юда з Лесиної драматичної поеми "На полі крові" своїми виправданнями вчиненого морального злочину не може переконати інших у правомірності власних дій, не має сам заспокоєння, думки, слова не є очищувальним елексиром для його совісті. Однак катарсис детермінується не тільки трагедійністю, "сучасне нормативне трактування катарсису ("особлива, нерідко вища форма конфлікту (і супутнє йому потрясіння) не придушують своєю безвихідністю, а впливають (на читача, глядача), просвітлюючи та визволяючи душу" [146;152], що ритуалізє його в напрямі до естетичного та релігійного його різновидів. Прочанин із драматичної поеми "На полі крові" досягає релігійного катарсису через напучування гріщника, коли не мовчить на гріх, і, хоча, залишається не зрозумілим, відходить із відчуттям виконаного обов'язку. Міріам із драматичної поеми "Одержима" прагне через свої спокутні вчинки досягнути очищення, вона всією душею і серцем намагається духовного вознесіння, офірувати своє життя для Месії, та цього полегшення, катартичного свята духу не відчуває сповна не через те, що Месія не поділяє її прагнень, навіть дуже щирих, оскільки вони належать не до духовного простору, в якому він перебуває. Але одержима духом Міріам все ж відчуває, може і не сповна, якесь полегшення через свої дії, і навіть каменування сприймає не так приречено і трагічно, - смерть якраз для неї і послужила вершенням спокутного обов'язку. У драматичній поемі "Руфін і Прісцілла" трагічна кончина християн-неофітів має трагедійно-ритуальний характер, оскільки відбувається як видовище, зрежисоване ідейно-духовними антагоністами мучеників. Гинучи жорстокою смертю, приносячи себе в жертву заради Спасителя, вони знають власну мету і винагороду за терпіння, і ці страждання і є їхньою спокутою, очищенням, їхні душі сповнені надією на безсмертя, нетлінне життя. Ритуально-міфологічний за своїм характером катарсис передбачає широкий комплекс ритуальних дійств, і, оскільки, за своєю природою "ритуал театральний, і тому структура катарсису <..> теж співвідноситься з загальною структурою ритуалу. Театральне очищення починається зі зняття одягу, тотожного перевдяганню (тут відомий постулат К. Станіславського – "театр починається з вішалки" – може бути наповнений новим, ритуально-міфологічним змістом)" [30;52]. У драматичній поемі "Камінний господар" Лесею Українкою у сцені маскового балу представлений ритуал із перевдяганням, коли гості зовнішньо-декоративними засобами уможливлюють своєрідне очищення від тяжіння ритуалу і традиції, оскільки "ритуальне очищення припускає обмивання і одягнення в нові особливі одяги" [30;52]. Найактивніший учасник даного ритуального дійства – Дон Жуан, сцена перевдяганя якого в плащ Командора не містить катартичного функціонального навантаження, бо, як влучно відзначає О. Бондарєва – "Очистившися, можна почати ритуальний шлях, що знаменує людське самовизначення через аспектичні дії. Шлях увінчано жертвопринесенням, в якому людина прагне воз'єднатися з Богом, із вищою силою і не може досягти воз'єднання" [30;47], оскільки на своєму шляху Лесин герой не притримується високого морального імперативу. Будучи вільним у власних бажаннях, помислах та вчинках, Дон Жуан не одержує того високого почуття гармонії, краси та очищення від особистої свободи, а ритуал перевдягання Жуана в плащ Командора не тільки не містить ніякого катартичного елементу, але і навпаки, обумовлює закаменіння душі і тіла лицаря волі. Культурологічний світ Лесі Українки-драматурга, базуючись на міфологічному дискурсі, чи найяскравіше уприявний саме цей аспект модерністичної художньої техніки. Міфологізм, що респектує виявлення форм "нелогічного", позареального та підсвідомого естетичного мислення, обумовлює необхідність донесення до читача вже більш "олітературненої мови", а це досягається саме індивідуалізацією образної системи. Як продовження цієї сентенції є тези Я. Поліщука, що "сам акт трансляції з мови підсвідомого на мову художніх образів загадковий, по-своєму складний і завжди остаточно не завершений, відкритий; він органічно пов'язаний з особистістю того, хто "перекладає" візії на загальнозрозумілу мову. Лише індивідуалізм світобачення здатен письменникові успішну роль такого перекладача; в іншому випадку, той просто не зважатиме на мову підсвідомого або намагатиметься її спрофанувати до рівня буденної свідомості"11 Поліщук Я. Міфолог. ????. с. 287. [182;287]. Тому, вочевидь, індивідуалістичний підхід до образної інтерпретації здатен перевести аналіз творів саме в літературознавчу плошину якомога повніше, дослідити поетику художнього мислення драматургії Лесі Українки. Індивідуалізм повсякчас обумовлює присутність сильної, героїчної, міфологізованої постаті. Жертвопринесення наближує суб'єктів даного сакрального дійства до трансцедентального простору, коли цей акт "має за мету зіткнути учасників ритуалу з іншим світом, існування якого смислиться цілком реально. Сам ритуал сприймався при цьому як спектакль, і в історії драми міцно посіло положення про "ритуальність видовища" і "видовищність ритуалу" [30;48]. Жертовний мотив дуже притаманний для творчості Лесі Українки, зокрема драматургії, і "жертву Леся Українка трактує не лише у сакрально-філософській площині, але неодмінно і в соціально-філософській. Жертовність її героїв є відповіддю на суспільну потребу в жертві. Лесині персонажі є особистостями прометеївського типу, здатними жертвувати собою, заради вищих ідей, суспільних інтересів." [182;321]. Перейдемо тепер до розгляду жертовного архетипу у її драматичних творах.
1 2 3 4 5 Категория: Література \| Добавил: DoceNt (04.03.2016)
Просмотров: 485 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: