РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Німецький романтизм: генеза, компартивні виміри - Література - Реферати - Каталог статей

НІМЕЦЬКИЙ РОМАНТИЗМ: ГЕНЕЗА, КОМПАРТИВНІ ВИМІРИ Так як і всі інші епохи в історії європейської літератури, Романтизм — явище неізольоване. Великий німецький вчений Герман Аугуст Корфф (Нermann August Korff, 1882-1963) твердить, приміром, що періоди «Буря і Натиск» (Sturm und Drang), Класицизм і Романтизм, тобто епоха 1760-1830-х рр., творять одну велику цілість – Добу великого Ґете, – етосом і духом якої був т. зв. «Geist der Goethezeit», що одночасно є назвою монументальної праці Корффа. Таке твердження правильне і правдиве, але не слід зводити цю епоху до імені однієї особи – Ґете. Це доба німецького ідеалізму, початки якої сягають своїм корінням у ранні Середні віки, а її наслідки – дуже далекосяжні. Саме тому, для кращого зрозуміння цієї доби, потрібний бодай короткий історичний вступ до Романтизму, поданий як аналіз його імпульсів, які, на мою думку, діють ще й досі. При цьому не слід забувати, що в інтелектуальній історії Європи література та філософія, чи може краще сказати філософське мислення, настільки тісно пов'язані між собою, що інколи їх навіть годі відрізнити. Обидві ділянки є виявами культури даного народу у від-повідної епосхи його історії. Підтвердження знаходимо у німецькій романтич-ній школі, найкращі представники якої були не тільки поетами та письменниками, але й мислителями. Ця закономірність, до речі, стосується деякою мірою й інших періодів німецької історії. Недарма ще до Другої світової війни Німеччина була знана як країна поетів і мислителів (das Land der Dichter und Denker), причому межа між одними і другими не була чітко визначеною. Кінець Середньовіччя був одночасно кінцем тієї важливої культурної епохи, яку ми досі, як на мене, істотно недооцінюємо. Дуже часто вживається означення «темні віки» у контрасті до доби Просвітництва, яка вважалася нібито добою прояснення людського розуму й апогеєм осягів людського мислення до цієї перцепції. Чи воно справді так було, важко сказати з повною певністю, та важливо знати ті причини, які призвели до кінця доби Середніх віків, спричинившись тим самим до розквіту доби Просвітництва. У Середніх віках домінувала віра в Бога, а відтак переважало верховенство «Однієї Святої Католицької Апостольської Церкви», яка ще тоді була єдиною Християнською Церквою у Західній Европі. Іншим же «китом» цієї епохи була феодальна система, в якій лицарство було провідною верствою суспільства. Воно плекало цю дворянську культуру зі всіма її звичаями, що пізніше стали найважливішими джерелами Романтизму. Проте згодом, як і усе на світі, ця середньовічна культура почала завмирати, а рівночасно з нею відмирала цивілізація Середньовіччя, готуючи місце для поступового зародження доби т. зв. Просвіт-ництва. Причин цього процесу слід шукати в наступних історичних подіях: Чума, або т. зв. «чорна смерть», яка спустошила в 1347-1352 рр. цілу Европу. Її епідемії повторювались упродовж 15-18 ст. Невдачі хрестових походів, які посіяли релігійні сумніви і похитнули довіру до Церкви і християнської спільноти в цілому. Винаходи і відкриття доби Гуманізму та Ренесансу. Тут можна навести чимало прикла-дів, та ми обмежимося лише кількома головними, а саме: геоцентричне розуміння світу Птолемея було замінене геліоцентричною теорією Коперника, яку до певної міри підтвер-дило відкриття нових континентів; винайдення книгодрукування Йоганном Ґуттенбергом (Johannes Guttenberg, бл. 1394-1468), що було чи не найважливішою подією в історії людської культури (недарма Ґуттенберга недавно обрано людиною тисячоліття) і спричинилося до революційних масштабів поширення інформації, фактів та ідей. Зауважмо, що тодішній ефект цього винаходу можна прирівняти до сучасних комунікаційних можливостей засобами мережі Інтернет. Виникнення міст та формування нової верстви – міщан, які прийшли на зміну лицарському класу. Центр культури перемістився із замків у міста, що призвело до завмирання лицарської культури та пришвидшило кінець доби Середніх віків. 5. Реформація Мартіна Лютера і незворотний поділ християнської Церкви на багато церков, виникнення протестантизму, початок Просвітництва. Крім зазначених подій, також занепад Константинополя та втеча грецьких вчених до Риму стали факторами, що спричинили перехід до доби Відродження. Поезія Середніх віків, яка зазнала свого розквіту в Німеччині у творах т. зв. Міннезангу, поволі відступила під тиском Нового духу часу доби Відродження, Гуманізму і Реформації. Світосприйняття Середніх віків знайшло своє вираження також у філософській системі Томи Аквіната (бл. 1225-1274), яка домінувала протягом цієї доби і була наснагою для інших мислителів та поетів, головно для Данте Аліґєрі (1265-1321) у його «Божественній комедії». Під кінець Середніх віків, як часто буває у часи занепаду епохи, зародилося певне невдоволення з status quo і поширилось бажання духовного оновлення. Це проявлялося у нахилі до містики в розумінні Франциска з Ассізі (1187-1226) і Данте, особливо у прагненні останнього до голістичного бачення світу, в якому панував би мир і Божий порядок. Саме тут уже слід шукати паростків початку цієї нової доби. Нове захоплення класичною давниною та її гуманістичними ідеалами витворювало в Італії національну свідомість, яка прямувала до визволення країни від чужинців, тобто від французів та німців, сприяючи витворенню своєрідної італійської політичної культури. На тогочасних німецьких землях подібного роду цілісне політичне мислення ще не панувало. Так зване «лицарське повстання» (1522-23) і «селянські війни» (1524-25), а особливо Лютерська реформація мали роз'єднуючий вплив на суспільство. Дух гуманізму, який також панував у Німеччині, не йшов горизонтально у маси народу, а радше мав більш ексклюзивний, майже вертикальний характер: він зосереджувався в університетах і замках та виявлявся у формі наукових товариств, які плекали культуру релігійної і світської еліти. Типовими представниками цих двох напрямів є Мартін Лютер (1483-1546) і Еразмус Роттердамський (1469-1536), котрі мали чималу кількість послідовників. В результаті цього феномену на німецьких землях розвинулась література, писана латинською мовою, яка, поруч з німецькомовною, існувала аж до доби Бароко. Центральною подією 17 ст., тобто доби Бароко, була Тридцятилітня війна (1618-1648), яка принесла смерть і руїну великій частині європейського континенту, спричинила безмежне замішання в житті людей, породивши дух песимізму та відчаю. З огляду на релігійні причини війни дещо послабли почуття національної свідомості та політичної спільноти. Ще сильніше, ніж перед тим, запанував принцип сuius region eius religio, який цілком ясно визначає зв'язок релігії з політикою. Все це відбилося на духові німецького народу і проявилось, насамперед, в його літературі. У цьому контексті слід згадати Мартіна Опіца (1597-1639), який своєю поетикою, викладеною у творі «Книга німецької поетики» (1624) вніс певні поетичні норми і структури в німецьку літературу та вперше визначив її завдання і роль поета у суспільстві. Характерно, що у літературі доби Бароко домінували два протилежні один одному принципи: «саrpe diem» (користай днем) і «тетеntо тоri» (пам'ятай про смерть). Якщо взяти до уваги страхіття згаданої війни та епідемію чуми, яка тоді вибухнула, ці два принципи з'явилися доволі закономірно і логічно. З одного боку, вони були виявом світогляду людей, яких віра у Бога і релігія направляє на шлях трансцендентного мислення і сувороаскетичного способу життя у світлі іманентності неминучої смерти, щоб заслужити собі на царство небесне, а з другого боку, світського світогляду, який також цілком логічно диктує людині якнайповніше використати цьогоземну екзистенцію, бо вона одноразова, неповторна, обмежена, коротка і може кожної хвилини скінчитися смертю. Отже, пам'ять про смерть не тільки веде до чесноти, до життя згідно з заповідями Божими, але й також до анакреонтського чи навіть гедоністичного бажання скористатись кожною хвилиною земного життя. Хоч вже згаданий Тома Аквінат будував свою філософську систему на раціоналістичних принципах, синтезуючи мислення Арістотеля з християнським світосприйняттям, першим мислителем Модерної доби, який явно і недвозначно проголосив примат мислення, був Рене Декарт (Rene Descartes, 1596-1650). Своїм знаменним висловом «соgito, еrgo sum» Декарт запровадив добу Просвітництва в інтелектуальний процес Европи. На місце сredo (я вірю), яке панувало у добі Середніх віків, постало тепер соgito (я мислю) і тим самим було розпочато процес раціонального мислення незалежно від релігійних принципів і церковних доктрин, який діє й сьогодні. Декарт вважав, що найважливішим завданням мислителя є намагання збагнути сутність людського розуміння світу та визначити його межі. Це, до речі, згодом також проповідував англійський поет-мислитель Александер Поуп (Аlexander Роре, 1688-1744). Розум, інтелект став найвищим чинником у житті людини, хоча, як слід зазначити, сам Декарт не відкидав віри у Бога, бувши вихованцем єзуїтів. Згодом цей дух раціоналізму знайшов своїх представників у Англії в особах таких мислителів, як Джон Локк (John Locke, 1632-1704), який своїм твердженням, що «нічого не існує в інте-лекті, що не є спочатку у змислах» заклав основи емпіричного мислення, і Дейвід Г'юм (David Ните, 1711-1776), який цей раціоналістичний підхід переніс у царину моралі й етики. У Франції – під впливом Декарта П'єр Бейль (Ріеrrе Вауlе, 1647-1705) пішов на крок далі, ніж його великий попередник, доводячи суперечливість між вченням Церкви і розумом; Шарль Монтеск'є (Charles Montesguieu) 1689-1755) застосував принципи раціоналізму до законодавства, а Вольтер (Voltaire, 1694-1778), вдаючись до іронії у своєму романі «Кандид» (1759) і у теоретичних творах, – до справедливости взагалі. Ці раціоналістичні філософські міркування мали величезний вплив на літературу Франції і Німеччини. Під їхнім впливом творилися поетики, які у контрасті до Арістотелівської поетики, що була суто описова, тобто дескриптивна, були дидактичними, тобто прескриптивними. Найважливішим теоретиком цієї ділянки був Н. Буало-Депро (Nicolas BoileauDespreaux, 1636-1711), поетичний кодекс якого під назвою «Мистецтво поезії» (1674) мав великий вплив на розвиток Класицизму в Німеччині та інших країнах Европи, включаючи Україну. Передвісником доби Просвітництва у Німеччині був Ґоттфрід Вільгельм Ляйбніц (Gottfried Wilhelm Leibniz, 1646-1716), відомий своєю філософською системою монад. Ляйбніц був оригінальним мислителем, який першим розрізнив перцептивну та аперцептивну сфери психічного життя людини. У своїй філософії він поділяє всесвіт на т. зв. монади, кожна з яких є автономною і становить живе віддзеркалення всесвіту. Система Ляйбніца подібна до піраміди, у якій Бог є найвищою монадою. Таке бачення світоустрою було певною спробою поєднати раціоналістично-механічне бачення світу з богословським, у якому тіло і душа існують у певній гармонії. Та найважливіше – це його оптимізм, побудований на вірі у людський розум та переконанні, що за допомогою цього ж розуму людина створить, чи радше відтворить, рай на землі, створивши могутню цивілізацію. Саме тому він пропо-відував, що це «найкращий світ» з усіх можливих світів, який Бог міг сотворити. Цю ідею Ляйбніца із в'їдливою іронією критикував Вольтер у згаданому романі «Кандид», який є виявом його філософського песимізму. У певному сенсі Вольтер і Ляйбніц репрезентують два крила Просвітництва: ліве крило – Вольтер через його песимізм, а праве крило — Ляйбніц через оптимізм, притаманні їхньому мисленню. Попри неприхильне ставлення один до одного та навіть ворожнечу обидва філософи є представниками однієї філософії – раціоналізму. Доба Просвітництва внесла у філософію і літературу не тільки певну дозу раціоналізму, але і також ідеї толерантності, свободи слова і почуття понаднаціональної приналежності (Weltbьrgertum) і, очевидно, нові естетичні ідеї. Всі вони формувались головним чином у Франції, але і німецькі мислителі, такі як згаданий Ляйбніц, склали свою данину цій новій школі мислення. У центрі розвитку доби стояло намагання знайти синтезу між науковим раціональним осмисленням світу і духом та вірою у надприродне згідно з християнством. У результаті цих намагань створилась філософська релігія, відома як пантеїзм. Була це свого роду природна релігія, яка твердила, що Бог сотворив світ, але від того часу вже не втручається у його існування, що протікає механічно, згідно з його власними законами, а не згідно з Провидінням Божим. У царині літератури доба Просвітництва дала нам прекрасні класичні драми французів Корнеля (Ріеrrе Соrnеіllе, 1606-1684), Расіна (Racinе, 1639-1699) і комедії Мольєра (Моlіеrе, 1622-1673) які, як відомо, ставляться й сьогодні. Йоганн Крістоф Ґоттшед (Johann Christoph Gottsched, 1700-1766) пересадив французькі теоретичні принципи драми на німецький ґрунт і реформував німецький театр, очищуючи його від залишків барокових крайнощів, але й одночасно наближаючи його до французького такою мірою, що під його впливом німецький театр і література втратили свою свіжість та оригінальність. Проти Ґоттшеда виступив талановитий німецький літературознавець, критик, полеміст і драматург Ґоттгольд Ефраїм Лессінґ (Gotthold Ephraim Lessing, 1729-1781), який протестував проти «французування» німецької літератури і бажав створити національний німецький театр і національну літературу. Інтегральною частиною доби Просвітництва у Німеччині став сентименталізм, який ще явно не протистояв раціоналізмові, а намагався доповнювати його. Головним представ-ником цієї течії, творчі імпульси якої прийшли у Німеччину з Англії (тут слід згадати такі твори, як «Трістан Шенді» (1767) Лоренса Штерна, «Нічні думки про життя, смерть і безсмертя» (1745) Едварда Янґа та ін.) був Фрідріх Ґоттфрід Кльопшток (Klopstock, 1724-1803), оди та вірші якого, а передусім його поеми «Месія» (1773) і «Свято весни» (1771) творили апотеоз у цій літературній течії. Кльопшток, мабуть, був першим німецьким професійним поетом; він ставився серйозно і з великою пошаною до свого ремесла, яке він вважав покликанням. З цієї точки зору його поезія з її рапсодичними вільними ритмами і фантазією знаходиться у великому контрасті з творами його сучасників-анакреонтиків та поетів галантного стилю, які писали у стилі рококо, наслідуючи майже рабським способом французькі моделі. Не дивно, що творчість Кльопштока відіграла важливу роль у літературі доби «Бурі і натиску» і згодом Романтизму. Сентименталізм вніс також певну дозу релігійності, особливо протестантського плану, у літературу і філософську думку того часу, але він не надав нового філософського напряму інтелектуальному життю, хоч до деякої міри проклав шлях наступаючій революції, ім'я якій «Буря і натиск». Хоча літературна течія «Буря і натиск» — це суто німецький феномен і прелюдія до доби Романтизму, усе ж вона зродилась на підвалинах філософії швайцарського мислителя Жана-Жака Руссо (Jean-Jacques Rosseau, 1712-1778). Теза Руссо, що все одержуємо від Творця і все, що є природним, є добрим і що цивілізація спотворює людину та дегенерує її, дуже припала до вподоби в першу чергу молодим німецьким новаторам. Заклик Руссо «Назад до природи» став їхнім кредо. Німецький класицизм як продукт французького раціоналізму був цілком позбавлений динамізму. Література, побудована на раціоналістичних доктринах, без ніякої фантазії, без відчуття дивовижного у природі й у людському житті та зосереджена цілком на сухій дійсності і доброму тоні (bon ton), стала нудною і нецікавою. Відтак на місце французьких моделей прийшла ціла молода генерація літераторів, на чолі якої став Ґете і яка почала шукати нові духові джерела. Шукали вони їх у германському світі, у своїй історії та у природі. Вони бажали нового мистецтва, яке включало б фантазію, чуда, незрозумілі й незбагненні елементи життя, щось понадприродне, божественне, що сягає у позаземну суть подій. Так у контрасті до культури Середніх віків, яка, як ми вже зазначали, занепала через історичні феномени чи явища, культура доби Просвітництва, найбільш маркантним виявом якої була література (тобто поезія, проза і драма), наближалася до спаду головним чином через естетичні і духовні причини. Джерела і творці літератури цієї нової доби «Бурі і натиску» були різноманітні – крім філософії Руссо, тут перш за все слід згадати англійську літературу, передусім творчість Шекспіра, 22 драми якого німецькою мовою переклав Крістоф Мартін Вілянд (Wieland, 1733—1813), а ще – Джеймса Макферсона (James Macpherson, 1736-1796), чий підроблений твір «Оссіан» став джерелом натхнення молодого Ґете такою мірою, що він включив цілі уривки з цього твору у свій світової слави епістолярний роман «Страждання молодого Вертера» (1774), а також – збірку балад Томаса Персі (Тhomas Percy, 1729-1811) «Рештки старовинної англійської поезії» (1765). Замість французів тепер Шекспір став зразком для драматургії нової доби. Вони відчували у його творчості старовинний германський дух, до них промовляли його екстремна емоційність і антикласична, вільна побудова його драм. Другим джерелом цієї генерації новаторів була народна поезія, передусім через її зв'язки з природою. Тут велику роль відіграв визначний мислитель цієї доби та ранній учитель Ґете – Йоганн Ґоттфрід Гердер (Неrder, 1744-1803), який у 1779 році першим видав міжнародну збірку народних пісень. Іншими, не менш важливими, джерелами стали природа рідної країни та її історія, особливо героїчні дії германських вождів раннього Середньовіччя. Епоха «Бурі і натиску» була культурною революцією супроти французьких зразків, найвидатнішими виявами якої були твори Ґете «Страждання молодого Вертера» і «Фауст». Але як кожна революція не може бути постійною, так і «Буря і натиск» не могла довго втриматись на тих емоційних вершинах, з яких вона розпочала своє існування. На місце того шаленого гону та динаміки прийшли захоплення неосяжними ідеалами краси природи («синя квітка» Новаліса), меланхолія і т. зв. Weltschmerz – тобто туга за тим, чого не можна осягнути, свого роду романтичний песимізм, і релігійно-містичне сприймання життя та смерти. Саме так і зародився німецький Романтизм. Історичними подіями, які стали центральним пережиттям культурних діячів цієї доби, були Французька революція і наполеонівські війни. У філософському плані думки Йоганна Ґоттліба Фіхте (Johann Gottlieb Fichte, 1762-1814), мабуть, найбільше мали вплив на фор-мування романтичного світосприйняття. Та не слід забувати, що Романтизм не прийшов на зміну Класицизмові; обидва ці напрями протягом довшого часу ідуть в історії паралельно. Правда, є певна різниця між класицизмом Ґоттшеда, який просто наслідував французів (ті ж наслідували греків і римлян), і класицизмом Ґете та Шіллера, які хоч і опрацьовували античні теми, проте робили це творчо. У контексті німецького Класицизму не можна не відмітити впливу Йоганна Йоахіма Вінкельманна (Winckelmann, 1717-1768), який у своїй історії грецького мистецтва (1755) осягнув сутність творчості грецької душі словами «шляхетна простота й тиха велич», що мало велике значення для Лессінґа, Ґете й ін. німецьких поетів. Надзвичайно важливими для класичної літератури Німеччини були думки Іммануїла Канта (1724-1804), а основне – його критика існуючого способу філософування, усталений ним «категоричний імператив», поняття краси і т. зв. «гарної душі» (Schцne Seele), які мали особливий вплив на творчість Шіллера та Кляйста. Німецькі вчені тонко відрізняли один етап від другого вже самими назвами: період Ґоттшеда називається Klassizismus, а Ґете – Ноchklassik. Незаперечним є той факт, що Класицизм і Романтизм у Німеччині не тільки існували довший час паралельно, але й що обидві течії мали певне ідеалістичне підґрунтя. Сьогодні дуже часто пишуть про класично-романтичну літературу, але це не цілком пра-вильне окреслення. Цілу цю часову епоху німецького ідеалізму можна назвати класично-романтичною, але література, що її тоді творила, була і є або класичною, або романтичною. Класицизм і Романтизм у Німеччині були дві антагоністичні сили, які між собою полемізували і які – на відміну від літературного життя в Україні – ніколи не створили синтези. «Класика – це здоров'я, романтика – це хвороба», – сказав Ґете, і це твердження дуже чітко висловлює цю непримиренну ворожнечу між цими двома таборами носіїв німецької культури. Щоб краще зрозуміти ці засадничі різниці між ними, пропонуємо таку схему, де подамо характерні риси обох: Класицизм \| Романтизм інтернаціональний у своїй суті і сягає до грецько-римської давнини; \| ¦ \| національний у своїй суті сягає до середніх віків історії даного народу; релігійно-поганського напряму – політеїзм; \| ¦ \| релігійно-християнського напрямку – католицизм; домінуючі релігійні постаті – Юпітер, Афродіта, Венера; \| ¦ \| домінуючі релігійні постаті – Христос і Мати Божа; день, сонячне сяйво; \| ¦ \| ніч, світанок і сутінки, місячне сяйво; життя, посейбічність і тимчасовість; \| ¦ \| смерть, трансцендентність і вічність; строга естетична форма; \| ¦ \| вільна форма, аморфність, навіть фрагментарність; розум; емоції; статика; \| ¦ \| динаміка; цивілізація; природа; вдоволення, похвала життю. \| ¦ \| туга і Weltschmerz. Вже з цього короткого зіставлення стає зрозуміло, що ці дві школи мають відношення тези й антитези. Вони діаметрально протилежні. У своїй генезі Класицизм, який своїм корінням сягає до грецько-римської античності, ідеологічно відрізняється від Романтизму, який є за своєю суттю містично-християнським. Один французький критик зауважив свого часу, що німецькі романтики або ставали католиками, або вчиняли самогубство. Втім у цьому іронічно-жартівливому вислові криється важлива істина. Класика через свій по-ганський світогляд не була у стані розв'язати проблеми смерті. Для Романтики натомість смерть — це unio mystica, тобто містичне поєднання з Богом, початок правдивого життя. Такі думки знаходимо у творах найкращих романтиків усіх країн: Новаліс, Айхендорфф, Вордсворт і Шевченко можуть послужити тут прикладами. Ці ідеологічні аспекти тісно пов'язані із формально-естетичними, які їх віддзеркалюють. Ясність та прозорість класичних творів, як і їхню строгу форму, бачимо і милуємось нею у призмі сонячного сяйва (або місячного, якщо немає хмар) і захоплюємося красою хвилини та урочистою статикою посейбічної досконалости. Натомість динамізм (а дуже часто навіть – демонізм) романтичних творів, їхні непевність, завуальованість, аморфність найкраще навіюють непевне сяйво місяця, напівприкритого хмарами, який так, як у баладі Шевченка «Причинна», — то виринає, то потопає. Приклади строгої класичної форми – це сонет і драма, яка згідно з класичною поетикою поділена на відповідне число дій (як правило, п'ять), має всі три т. зв. арістотелівські єдності (часу, місця і дії) тощо. Прикладами романтичної форми є народна пісня, балада або драма у стилі Шекспіра, що його перебрав молодий Ґете у драмі «Ґец фон Берліхінґен». Тут бачимо засадничі формальні протилежності, які обумовлені з одного боку розумом і нахилом до цивілізації чи до раціонально витвореного мистецтва, а з другого – почуттям і любов'ю до природи. Класика проясняє, тому вона є дитиною доби Просвітництва; Романтика затемнює, завуальовує, бо натякає на ірраціональний, незбагненний світ, на містерію віків, яку ніколи не можна розшифрувати людським розумом, тільки відчути серцем і охопити емоціями. Формулюючи думку трохи екстремно, можна ствердити, що в сутності Класики лежить космос, а в сутності Романтики – хаос. У зв'язку з цим важливі такі історичні події для формулювання Романтизму в Німеччині: Смерть Фрідріха Великого (1786); Початок Французької революції (1789); Кінець французького королівства (1792) та насильна смерть короля Луї XVI (1793); Війни Пруссії й Австрії з Французькою Республікою (1792-1797); Наполеонівські війни й проголошення Наполеона імператором (2 грудня 1804 р.), демісія німецького імператора Франца І (6 серпня 1806 р.). Ці дати і події важливі тому, що вони показують занепад або кінець монархій: а саме у монархічній системі, де знаходиться центральний осідок культури, міг найкраще розвиватися Класицизм. Так, у Франції була сильна централізація влади. Париж чи то Версайль був політичним і культурним центром Франції, і там же, при королівськім дворі, панував Класицизм, бо абсолютна монархія вимагає дисципліни й одного головного осередку влади. Романтизм натомість почав розвиватися на німецьких землях, бо у тому часі Німеччина, чи радше Свята римська імперія німецької нації (das Heilige Rцmische Reich deutscher Nation) – про яку, до речі, Вольтер сказав, що вона «ні свята, ні римська, ні імперія» – складалася з понад 370 різних удільних державок-князівств тощо, які втішалися певною автономністю. Ці обставини обумовили факт, чому в Німеччині перше зародився Роман-тизм, а після упадку Наполеона, він з'явився у Франції. До речі, це пояснює також, чому філософські (не соціальні та політичні) думки Руссо знайшли спершу плідний ґрунт у Німеччині, а дещо пізніше у Франції, хоч його твори були писані французькою мовою. Сцентралізована Франція і децентралізована Німеччина – це немов теза й анти-теза в гегелівському значенні цих слів, але синтези як такої не було, хоч знаходимо зародки такої у деяких творах німецьких письменників того часу (Жан Поль та Фрідріх Ріхтер, Гельдерлін та ін.). Цей контраст між Францією і Німеччиною особливо підкреслює факт, що в Німеччині були різні центри Романтизму, такі як Берлін, Єна, Гайдельберґ і ін., а Класицизм у своїй остаточній фазі був виключно у Ваймарі, де жили і діяли Вілянд, Ґете і Шіллер. Найважливіші події у царині духа, які спричинилися до зросту раннього періоду Романтизму в Німеччині, були такі: Твори Фіхте – особливо його «Науковчення» (Wissenschaftslehre, 1794); Видання збірки народних казок Тіка (1797) та ін. творів; Переклад творів Шекспіра, здійснений А. В. Шлегелем (1797); Журнал «Атенеум» (1798-1800), що його видавали брати Шлегелі, де і поміщено знамениту дефініцію романтичної поезії (див. текст); Шляєрмахера «Розмови про релігію» (1799); Шеллінґа «Філософія природи» (1799); Твори Нова ліса – головно його «Християнство або Европа» (1799); Виклади А. В. Шлегеля в Берліні про драматичне мистецтво (1803/04). На Німеччину, мабуть, через її географічне положення, завжди були сильні впливи ззовні. Про це писав Томас Манн, називаючи її «країною середини» (das Land der Мstte), у якій зустрічаються і синтезуються різні духовні течії. У 17-18 ст. впливи Франції на Німеччину були найсильнішими. Згодом Англія стала суперником Франції в цьому. Учасники руху «Буря і натиск», як і романтики, у своїх шуканнях національного коріння почувалися духовно ближче до англійців, ніж до французів. Вони відкрили в англійській літературі (Шекспір, Персі, Янґ, Вордсворт, Байрон та ін.) германський дух, який став засобом у їхньому культурному конфлікті з французами і у реалізації національної самосвідомості. Слід зауважити, що ці впливи не відносилися тільки до літератури, а до культури і стилю життя народу взагалі. Конкретні вияви тих впливів знаходимо в архітектурі того часу, а зокрема у парках, що зустрічаються в різних містах Німеччини та її сусідів. Наприклад, замок Сансюсі Фрідріха Великого у Потсдамі є свого роду реплікою замку в Версайлі. Його парк, що геометрично насаджений, виказує бездоганну симетрію. Все у ньому точне, логічне й раціонально зорганізоване, всюди відчуваються класична дисципліна і діяння людського розуму. Інколи такі парки створені у формі лабі-ринту, що ще додатково підкреслює їхню раціоналістично-математичну базу. Природа тут під повним контролем людини, вона стає частиною цивілізації. Інші ж парки, такі як, наприклад, в Англії, Шотландії, або дещо пізніше – закладений «Англійський город» у Мюнхені, – це, як вказує сама назва, вияви англійського впливу. Зрозуміло – йдеться про вільну, дику, неконтрольовану природу, у якій людина почуває себе свобідно й у якій вона може блукати і загубитися, тобто утекти від цивілізації, а ця втеча у природу типова для Романтизму. І Романтизмом німецька література і німецька культура взагалі набрали нового змісту і нової форми. Слід підкреслити, що літературу доби «Бурі і натиску», як і Романтизму, творила в основному молода генерація, яка під натхненням Французької революції і під впливом ранніх успіхів Наполеона чинила свою революцію в царині літератури. Важливим є також рідко наголошуваний факт, що до плеяди поетів-романтиків належала ціла ланка жінок, які зробили великий внесок не тільки у літературу цієї доби, але й також у стиль її існування. Так, Рагель Левін (1771-1833), дружина видатного письменника і дипломата Варнгагена фон Ензе (Varnhagen von Ense, 1785-1858), перетворила свій дім на центр, у якому зустрічались німецька інтелігенція та аристократія. Її листи, написані до різних провідних осіб цього часу, є цінним джерелом для літературознавця й історика. Ще більше про внутрішнє життя романтиків довідуємося з писань доньки Мойсея Мендельсона та дружини Ф. Шлеґеля Доротеї (1763-1839), приятельки Ф. Шляєрмахера Ґенріетти Герц (1764-1847) та Кароліни Міхаеліс Шлегель (1763-1809), дружини В. Шлеґеля. Не менший внесок у глибше розуміння духовості Романтизму зробила також Кароліна фон Ґюндероде (von Gьnderode, 1780-1806), яка через нещасливе кохання закінчила своє життя типово романтичним способом – самогубством. Та, мабуть, найславніша постать із цієї ланки великих жінок – це Беттіна Брентано (1785-1859), сестра Клеменса Брентано і дружина Ахіма фон Арніма, яка здо-була собі безсмертя своєю книжкою «Кореспонденція Ґете з дитиною», про що дуже влучно написав великий чеський письменник нашої доби Мілан Кундера у своїй книжці «Несмертельність» (1990). Відтак Романтизм був першою німецькою літературною течією, у якій жіноцтво відіграло одну з провідних ролей. Вплив німецького Романтизму на розвиток різних наукових галузей, від філософії, крізь право, фольклорознавство, етнографію, літературознавство, навіть на такі точні науки, як фізика, хімія і математика (Новаліс), був дуже сильним. Передовим філософом романтичної доби був Фіхте, який поставив «Я» у центр світу, зробивши його головним арбітром усіх проблем людства; але не менш важливим для самих романтиків були думки Шеллінга, особливо його твердження і спостереження стосовно єдності природи і людського духа, філософія міфу. Його твердження, що «природа має бути видимий дух, а дух невидима природа», його вчення про «душу світу» (Weltseele) стали важливими чинниками у розвитку німецького Романтизму. Синтезу філософії і теології розвинув у своїх творах Шляєрмахер, зокрема у промовах-есеях про релігію, звернених до інтелігенції, яка її (себто релігію) зневажає. Важливим для глибшого пізнання Романтизму є також твори норвежця німецького походження Гайнріха Штеффенса (Неnrik Steffens, 1773-1845), особливо його автобіографічна праця «Що я пережив» (1840). Величезний внесок до генези мовознавства і германістики зробили брати Ґрімм, а брати Шлеґелі та їхні колеги – ранні німецькі романтики – «відкрили» для світу багатство іспанської літератури, яка до того часу була майже незнаною поза межами Іспанії. Вдумливе осмислення Романтизму знаходимо у творах сьогодні цілком забутого берлінського професора Карла Вільгельма Фердинанда Зольгера (Solger, 1780-1819), який не тільки виразив сутність естетики Романтизму, але й також проаналізував т. зв. романтичну іронію, що є інтегральною частиною численних творів, зокрема – таких провідних романтиків, як Тік, Брентано, Айхендорфф, Гайне та ін. Великі німецькі письменники доби Романтизму мали (і мають до сьогодні) чималий вплив на розвиток світової літератури і культури взагалі. Найкращим прикладом цього є творчість Е. Т. А. Гоффманна (1776-1822), який зробив неоціненний внесок у різні ділянки культури, а своєю новелою «Панна Скудері» започаткував жанр детективної повісти. Від Гоффманна, до речі, вчилися славний Едґар Аллан По (1809-1849), який звичайно розглядається як основоположник цього жанру, і молодий Іван Франко. Останнім лицарем доби романтичної літератури був Йозеф фон Айхендорфф (von Eichendorff, 1788-1852), у прозових творах якого дуже вдало схоплено конфлікт між Класицизмом і Романтизмом. Майже цілком призабуті сьогодні пізні романтики – Вільгельм Мюллєр (Мьller, 1794-1827), який, як й інші поети тієї доби, оспівував боротьбу греків проти турків, і Франц фон Ґауді (von Gaudy, 1800-1840), що возвеличував військові подвиги Наполеона. Доба Класицизму і Романтизму – ж це золота доба німецької літератури і рівночасно німецької філософської думки; вона мала величезний і ще досі не вповні оцінений вплив на розвиток європейської культури. Важливим є факт, що саме у цьому часі вперше в історії культури німці мали вплив на французів (а не навпаки), особливо через працю баронеси де Сталь (Germaine de Staёl, 1766-1817) «Про Німеччину» і через твори Ґете. Німецький Романтизм перебував у плідній взаємодії з англійською літературою, мав незаперечний вплив на Скандинавію і слов'янський Схід. Що ж до останнього, то тут слід сказати про німецьких поетів і мислителів того часу, які, до речі, мали також чималий вплив на розвиток літератури і філософської думки в Україні. Про деякі з цих впливів доволі широко пише Дмитро Чижевський у своїй праці «Нарис з історії філософії на Україні» (друге видання, Мюнхен, 1983, с. 66). Наводжу тут один уривок, у якому стисло, телеграфічним способом охоплено українське знайомство з німецьким ідеалізмом: «Підкарпатець П. Лодій, професор у Львові, Кракові та Петербурзі, мабуть, перший познайомився з творами Канта. В Харківському університеті 1807-9 рр. викладав німець-кантіянець Якоб. В Угорщині жив В. Довгович, що дав першу спробу викладу філософії Канта. Ідеї Фіхте приніс до Харкова перший професор філософії в Харківському університеті Й. Б. Шад, в численних учнів якого ідеї Фіхте (зокрема в філософії права) мали затримуватися довший час. Інтерес до Шеллінга приніс вихованець Київської ака-демії Д. Кавунник-Велланський до Петербургу, а Шад – до Харкова. З захоплення Шеллінгом були пов'язані і ідеї романтики, що їх знаходимо репрезентованими в одного з учнів Шада – проф. Харківського університету Дудровича; також у М. Максимовича; у професора Київської Академії (росіянина) П. Авсєнєва; в залежності від романтики стоять і такі визначні представники українського духовного життя, як Гоголь і Куліш. Геґель мав дуже значний вплив серед представників історії та літератури в українських університетах. Головними ж представниками гегеліянства треба вважати київського професора Сильвестра Гогоцького та петербурзького — Петра Редькина». Крім наведених тут імен, було ще чимало українських послідовників німецької філософії доби ідеалізму, між ними такі видатні мислителі, як Памфіл Юркевич (1826-1874), чиї праці з філосософії права були під сильним впливом німців, й Іван Франко (1856-1916), світогляд якого формувався на доробку німецьких мислителів цієї доби. В додатку різні таємні товариства, що виникли в Україні на поч. 19 ст., як і поодинокі твори, такі як «Історія Русів», що сильно впливали на розвиток української філософської думки і були написані під впливом німецьких мислителів доби ідеалізму. У підсумку слід зауважити, що поняття філософія, так і Класицизм, і Романтизм не мають одного точно усталеного визначення. Хіба що пригляньмося до цих понять з філологічної точки зору. Але і тут є певні проблеми. У випадку слова філософія, на це вже вказує Ґете у своєму «Фаусті», у тій частині, де Фауст силкується перекласти німецькою мовою грецьке слово «Логос», взяте з Євангелії від Івана, що його чуємо на Великдень. Цей пасус, який є дуже повчальним уроком для усіх перекладачів, виказує різні можливі семантичні зміни, що можуть статися з одним словом упродовж століть, і рівночасно виявляють суттєві різниці у наставленні до життя в різних часах. Фавст, наприклад, остаточно вирішує перекласти «Логос» (das Wort – слово) як діло (die Tat), відкинувши перед тим інші можливі поняття, оскільки здійснює цей переклад у дусі доби «Бурі і Натиску». Отже, хоча й корінь слова лишається незмінним, значення його міняється з часом. В Україні колись вживали термін «любомудріє», що є непоганим етимологічним відповідником. Сьогодні це слово майже забуте цілком. Подібне відбулося також з поняттям Класицизм. Корінь його з латинського слова classicus вказує перш за все на римське походження – так називали тоді першу оподаткоувану верству людей, отже, щось вище, відокремлене, ексклюзивне, можна сказати – аристократичне. Ця дефініція вказує між іншим також на якість даного продукту, отже, класик сьогодні – це той письменник, чий твір не обов’язково написаний в добу Класицизму, але – твір вищої якості, який переживе свій час. Очевидно, що першими класиками були давні греки і римляни, отже, було б логічно називати пізніших класиків у Франції чи Німеччині неокласиками, але з уваги на історичний факт, що, крім Класицизму (Кlassizismus) часів Ґоггшеда і Ваймарського Класицизму (Носhklassik) Ґете і Шіллера, був ще також т. зв. неокласицизм (як і зрештою – неоромантизм). Отже, це було б не зовсім зручно. Все ж таки Класицизм легше визначити, ніж Романтизм, бо у ньому в контрасті до Романтизму завжди знаходимо витончену форму, але він, як Романтизм, є точно регламентований часово. Ще більші труднощі з Романтизмом, який, у німецькій літературі хронологічно сягає з 3-ї чверті 18 ст. – 1-ї пол. 19 ст. Поняття Романтизму ще важче подати, ніж дефініцію Класицизму. Це поняття дуже багатогранне і багатозначне. У його корені є старофранцузьке «romanz», «romant», тобто роман, яке ще у 12 ст. відносилося до віршованих оповідань. В Англії слово «romantic» уже вживалося у 17 ст. для опису літератури і ландшафту. Важливе у цьому контексті також поняття «lingua romana», себто мова народу, якою в пізньому Середньовіччі писалися романи. У Німеччині доба Романтизму, так як і Класицизму, яка поділена на ранню та пізню, чи то молодшу і старшу, має своє хронологічне обмеження, однак тематично і змістовно цей період годі точно визначити. Антиреалістичні чи то натуралістичні літературні течії 1-ої пол. 20 ст., такі як, наприклад, імпресіонізм чи символізм, можна легко пов'язати з Романтизмом і навіть розглядати їх як свого роду продовження цього літературного напрямку. До речі, на мою думку, не було б дуже важко пов'язати сучасну літературу постмодернізму з Романтизмом, але це, очевидно, цілком окрема тема. Слід додати, що сьогодні у багатьох мовах іменник Романтика чи прикметник романтичний можуть мати, залежно від контексту і наміру автора, як позитивне, так і негативне значення. Сутність німецького Романтизму полягала у тому, що у ньому поєдналися усі ділянки і всі жанри, як це подав Ф. Шлеґель у своєму «Атенеумі» (див. тексти). Була це справді універсальна поезія у значенні – всеохоплюючої. Ця прикмета літератури Романтизму поширювалася також у житті носіїв культури цієї епохи. Так, у Берліні, тобто в осередку німецького Просвітництва, де жив і діяв його провідник – Крістоф Фрідріх Вільгельм Ніколаї (Nicolai, 1733-1811), створилося вперше у Німеччині Товариство, що об'єднувало всі класи суспільства і різні релігійні переконання, про що з подивом і здивуванням пише свідок-очевидець Жан Поль. Романтизм проповідував свободу нації, свободу людини – усе це він цілком закономірно одержав від періоду «Бурі і натиску», і тому неправильним є, як це роблять деякі вчені, розглядати цей період як одне з джерел нацистської ідеології. Не слід забувати, що кожна ідеологія, чи то ліва, чи права, яка побудована на тоталітарному принципі, криє у собі засоби для спотворення навіть найкращих і найшляхетніших витворів людського духа. Саме цей універсальний всеохоплюючий дух Романтизму мав у собі сильну дозу толеранції, що об'єднувала людей та їхні духові надбання в одну велику цілість, у якій знайшли своє місце різнорідні мотиви: «місячно осяяна ніч», «самотність лісу» і «синя квітка» Новаліса; божественна природа й проста побожність Айхендорффа; в’їдлива, а інколи навіть і злостива іронія Гайне; еротика «Люцінди» Шлегеля та сюрреалістичні, а то й абсурдні імпульси Гоффманна. Мотиви сну і мрій, туги за неосяжним, преекзистенції нещасного кохання, пієтичної, трансцендентної любові у стилі unio mystica Новаліса – все це творить цю велику безконечну канву німецького Романтизму. Улюбленим жанром романтиків був фрагмент як символ цієї безконечності що віддзеркалює вічність. І саме тому неможливо написати працю, яка сповна охопила би феномен німецького Романтизму. Не можна охопити його сутність, можна тільки накреслити його контури та орієнтири. Відтак кожна праця, присвячена цій темі, мусить за своєю природою залишатися фрагментом. Фрагментарним, навіть надто фрагментарним є і наш вибір мислителів доби німецького ідеалізму та уривків з їхніх праць. Ці твори – це невичерпна криниця, яка й досі постачає шляхетні імпульси поетам усього світу.
1 2 3 4 5 Категория: Література \| Добавил: DoceNt (13.03.2016)
Просмотров: 398 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: