РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: МОРІС МЕТЕРЛІНК - Література - Реферати - Каталог статей

МОРІС МЕТЕРЛІНК (1862—1949) Бельгійський поет і драматург Моріс Метерлінк, лауреат Нобелівської премії (1912), залишив яскравий слід в історії європейської драматургії. Метерлінк, подібно до Ібсена чи Стріндберга, був справжнім першовідкривачем у царині «нової драми», визначним теоретиком і драматургом європейського символістського театру. М. Метерлінк народився і провів дитинство в бельгійському місті Генті. Згодом, за наполяганням батька, юнак їде до Парижа — вивчати право, і там захоплюється творчістю поетів-символістів. У 1889 році Метерліик випускає у своїй збірку віршів «Теплиці» і першу свою п'єсу «Принцеса Мален». Рання драматургія Метерлінка базувалася на естетичній теорії, яку він виклав у книзі «Скарби смиренних» (1896), зокрема в есе «Трагічне щоденного життя». У ньому письменник виклав основні принципи символістської «нової драми», а також дав назву своєму театру — «театр статичний», або «театр мовчання». Полемізуючи з традиційним поглядом на природу трагічного як на вічний розлад між пристрастю й обов'язком, Метерлінк вбачає сутність трагічного в «трагізмі повсякденності», в «самому факті життя». Завдання драматурга — зображувати не виняткові події, де все вирішує випадок, а душевне життя людини, яка прагне до вищих сфер буття. Для спілкування з «вищою духовною сферою», як і для істинного спілкування людей між собою, слід оволодіти мистецтвом мовчання, навчитися вступати в «нечутний», внутрішній діалог один із одним (принцип «другого діалогу» в «театрі мовчання»). Як і для інших творців «нової драми», внутрішня дія, яка розкриває стан душі, для Метерлінка важливіша за дію зовнішню, яка фіксує поведінку та вчинки людини. У своїх п'єсах-казках Метерлінк говорить про явища буденності, про те, що сам він постійно називав трагізмом повсякденного життя. Матеріальні сили набувають у нього духовного змісту, перетворюються на фатум а люди — на-ляльок, маріонеток. Вони говорять нечіткою мовою, дерев'яніють у вимушеній нерухомості. Дія відбувається в умовному місці, якийсь замок, ліс, острів, берег вулиця тощо. Немає й ознак часу, умовними є декорації відсутні деталі побуту; можна сказати, що немає у драмі й самої дії. Персонажі стають уособленням настроїв і почуттів, символами страху, сподівань, передчуттів, безнадії, зневіри. Людина зробить порух — і це означає, що невидима рука смикнула маріонетку за ниточку. На перший план виступають поняття підтексту і настрою. Г. Ібсен вже використовував ці елементи нової драматургічної техніки, але в нього вони стоять поряд із старими прийомами — відкритим діалогом, сповідальними монологами, гострими сюжетними перипетіями. Нові прийоми драматургічного письма Метерлінк відокремив, надавши їм абсолютного значення. У Ібсена діалог болісно роздвоєний - люди в нього думають одне, а говорити повинні інше. Вони приховують від співрозмовника свої справжні почуття і наміри. Для Ібсена підтекст — ознака вимушеної нещирості людських стосунків. На словах герої репрезентують себе людьми благопристойними та щасливими, в підтексті ж прихована ганебна таємниця їхнього існування. У Метерлінка через підтекст, через настрій ми одержуємо доступ до істинного, духовно змістовного життя людини, оскільки воно спливає поза словами і всупереч їм. «Принцеса Мален» - перше значне досягнення символічного театру Метерлінка. Незабаром після цієї драми були написані дві одноактні п'єси «Непрошена» і «Сліпі» (1890), які утвердили славу драматурга нового напряму. Дія в них зведена до процесу очікування. Не випадково критики назвали їх «драмами очікування» — настільки точно вони відповідали програмним вимогам теорії «статичного театру». В обох п'єсах «непрошеною гостею» стає Смерть - одна з трансформацій невідворотної долі в театрі Метерлінка. Мотив пасивного, «сліпого» очікування, де «сліпота» виявляється символом самосвідомості людства, звучить у п'єсі «Сліпі», яка викликає віддалені асоціації із відомою картиною П. Брейгеля. Кілька сліпих старих чоловіків і жінок, утворивши півколо, сидять у лісі й чекають свого проводиря, старого напівсліпого священика, який вивів їх із притулку на прогулянку і пішов, щоб принести хліба й води. Він довго не повертається, і вони не знають, що з ним сталося. До сліпих прибігає пес із притулку, який приводить їх до місця, де, застигнувши нерухомо, сидить мертвий священик. Чути шум кроків. Дитина однієї із сліпих жінок, яка спала в неї на колінах, прокидається з плачем. Хлопчика підіймають над головами, щоб він побачив, чиї це кроки чути поряд. Голос дитини зривається на крик. Сліпі просять про милосердя, але їм ніхто не відповідає. У «Сліпих», як і в «Непрошеній», висловлений песимістичний погляд на людство і яке блукав в пошуках вищої мети, ніби натовп сліпих чоловіків і жінок у нічному лісі, і нікого не знаходить крім Смерті, яка підстерігає всіх і кожного. Цей же мотив варіюється і в наступних символістських п'єсах Метерлінка — «Смерть Тінтажіля»; «Аладіна і Паломід», «Там, усередині», об'єднаних під спільною назвою «Маленькі драми для маріонеток» (1894), Ідея актора-ляльки, актора-маріонетки вказує на символістську природу театру Метерлінка. Через наочну метафору демонструється, що людина — лише слухняне знаряддя в руках фатуму. Поступово погляди письменника на світ, на людину, її роль і становище в суспільстві змінюються. У творах Метерлінка з'являються нові образи й теми і в одній із його маленьких драм «Смерть Тінтажіля» (1894) провідною, як і досі, є тема неминучої смерті, але поряд із нею присутня й інша - тема любові. Ігрена любить свого брата Тінтажіля і не боїться двобою зі Смертю, яку уособлює стара королева зі страшним обличчям. Любов Ігрени активна, її сила змушує Смерть першого разу відступити. У п'єсах бельгійського драматурга часто виникає символічний образ важких залізних дверей, які створюють перешкоду й загрозу для людини. Люди в п'єсах Метерлінка розмішуються по цей чи той бік дверей — одні ззовні, інші — «там, усередині», у звичному затишку або ж у темниці. У п'єсі «Там, усередині» двері розділяють мирну щасливу родину та старого чоловіка, який несе звістку про страшне нещастя. За «залізними дверима» закатовують маленького Тінтажіля. П'єса «Пелеас і Мелісанда» починається із вигуків: «Відчиніть двері! Відімкніть двері!». Тіль-тіль у «Синьому птахові» всупереч страхам рішуче відчиняє двері в палаці Ночі. «Смерть Тінтажіля» — остання з п'єс Метерлінка, де долю героїв визначає фатум, вона завершує перший період його творчості. Від 900-х років драматург відмовляється бачити в людині лише пасивне знаряддя в руках сліпої долі — і тим самим піддає і глибокому сумніву свою концепцію символістського театру. Новий погляд на людину, яка кидає виклик долі, визріває в «любовних драмах» Метерлінка «Пелеас і Мелісанда», «Алладіна і Паломід» (1894), «Аглавена і Селізетта» (1896), «Аріана і Синя Борода» (1896), де всемогутня доля набуває форми всепоглинаючого почуття кохання. Яскрава особливість «любовних драм» Метерлінка — у зверненні до казкових сюжетів. Відкидаючи обставини історичного, соціального плану, драматург набуває можливості зосередитися на проблемах життя, смерті, кохання. Тому доволі закономірним є звернення Метерлінка до творчості братів Грімм і Ш. Перро. Творчість Метеряінка в 900-х роках багато в чому відрізняється від попереднього періоду. Його герої стають активними, творчими, здатними боротися за своє щастя і щастя ішших. Наступний етап творчості Метерлінка відкриває п'єса «Монна і Ванна» (1902), у якій провідною стає тема самовідданої боротьби людини зі злими силами долі, які вона перемагає. У цій п'єсі знаходить відображення філософська концепція, сформульована Метнерлінком у книзі «Таємний храм» (1902) — прагнення подолати містику і песимізм, оспівати життєву активність, жадобу пізнання. Страх перед таємничим, перед сліпою долею, яка найчастіше набуває форми смерті, здається йому тапер і безплідним. Необхідно дай за тією істиною, яка «дозволяє зробити якомога більше добра і дає якомога більше надії». У «центрі уваги драматурга, вважає тепер Мешерлінк, повинна бути не проблема ставлення людини до вічності, долі, смерті, проблема ставлення людини до інших людей, до суспільства. Одним з найвизначніших досягнень драматургії М. Метерлінка стала п'єса-казка «Синій птах» (1908) — гімн життю, і пізнанню душевному здоров'ю, красі та шляхетності. Драма Метерлійка більшою мірою романтична, ніж символістська. Головні герої п'єси — діти, брат і сестра Тільтіль і Мітіль, які вирушають за допомогою доброї феї Берілюни в довгу дорогу на пошуки Синього Пшаха, який потрібен для хворої онуки феї. Чарівна зелена шапочка повинна допомагати дітям бачити те, що «вміщають у собі різні предмети, наприклад душу хліба, вина, перцю». За її допомогою можна .переноситися в минуле і майбутнє. Пошуки Синього Птаха приводять героїв у палац феї Берилюни, у Країну-Спогадів, Палац Ночі, Ліс, Цвинтар, Сади блаженства і царство майбутнього. За цими казковими краями проглядає повсякдення з його клопотами. Кожна наступна картина п'єси розкриває специфічне бачення драматургам світу, його розуміння моральних обов'язків людей. Разом із дітьми в далеку дорогу вирушають Душі Світла, Хліба Цукру, Кішка, Пес, поруч з ними ми бачимо Душу Вогню, що з’явилася з багаття, Душу Води, Душу Годинника. Одні з цих істот є символами боягузтва, фальшу, улесливості, злодіянь, інші — уособлюють добро. Так, Блаженства — це відображення самовдоволення та тупого міщанства а Душа Світла є символом пізнання нового. Одні з них з радістю відкриваються людині та готові прийти на допомогу, інші ж, наприклад Кішка й Ніч, намагаються перешкодити піймати Синього Птаха. Наділяючи душами навколишній світ, Метерлінк використстовує особливість дитячого світосприйняття бачили казку за найбуденнішими речами, бачити «невидиме життя предметів». Країна Спогадів куди потрапляють Тільтіль і Мітіль, — це країна тих кого вже нема серед нас. Тут діти зустрічають своїх померлих Дідуся і Бабусю, братів і сестричок. Словами Дідуся Тіля Метерлінк нагадує нам про моральний обов'язок, пам'ятати про померлих. Природа зберігає багато таємного, і хоронителькою її таємниць у п'єсі є Ніч. Разом з Кішкою Тілетою Ніч намагається перешкодити Тільтілю і Мітіль упіймати Синього Птаха, тобто оволодіти таємницями природи Тільтіль пам'ятає, що повинен виконати наказ феї Берилюни — знайти Синього Птаха, і переборює страх перед невідомим у Палаці Ночі. Він відчиняє двері одні за одними, і перед ним постають розгадані й нерозгадані таємниці — і жахи, і краса і Зірки, і Солов'їний спів, і світлячки, і, Роси з нічними Ароматами. Шлях до щастя — довгий і важкий, істину здобувати нелегко побороти страх перед невідомим що не означає забезпечити успіх у досягненні мети. Глибоко символічною є сцена в чарівних садах, де зосереджені всі земні Радощі та Блаженства. Пізнання їх — це пізнання самого себе. Щоб осягнути істину потрібно мати силу волі, побороти в собі слабкість і бути цілеспрямованим, не піддаватися спокусі, Блаженстві, які можуть зашкодити пізнанню істини, зробити неможливим справжнє щастя. Треба чинити опір і Блаженству Бути Наглим, і Блаженству Нічого Не Знати і Блаженству Спати Більше, Ніж Потрібно. Рятуючись від них, Тільтіль повертає Діамант, і перед нами постає символічна сцена усі ці Блаженства шукають порятунку в печері Нещасть — там, куди приходить людина, яка не може встояти перед спокусою бути багатою, нічого не знати чи навіть довго спати. Але, крім негативних Блаженств, живуть у світі й інші Блаженства, які треба навчитися бачити і відчувати, Дитячі Блаженства, Блаженство Бути Здоровим, Блаженство Дихати Повітрям, Блаженство Любити Батьків, Блаженство Сонячних Днів, Блаженство Дощу та інші. Поряд з ними існують Великі Радощі, Радість Бути Справедливим, Радість Бути Добрим, Радість Думати, Радість Завтрашньої праці, Радість Материнської Любові. Царство Майбутнього в п'єсі — це гімн людині, її необмеженим і прекрасним можливостям, а разом яскравий приклад віри драматурга в те що людина зуміє зробити життя кращим. Єдиний, від кого залежить прихід майбутніх винахідників, учених, філософів, які зуміють ощасливити людство, — це Час. І він суворо стежить, щоб люди зуміли пізнати нове тоді, коли на це прийде пора. В останній картині п'єси драматург підкреслює зв'язок казкових ідеалів з повсякденним життям. Сусідка нагадує Тільтілю і Мітіль фею Берилюну, її донька — Душу Світла. Тільтіль знаходить-таки Синього Птаха, але не в казці, а в себе в кімнаті, це горлиця, яка живе у клітці. Сама по собі вона не приносить щастя, але, коли Тільтіль віддає птаха сусідчиній доньці, та, ощасливлена, одужує. Щастя полягає не лише в пізнанні природи й світу, в осягненні істигіи. Щастя — в добрих справах, які слід робити для ближніх. У своїй хатині діти знайдуть щастя у простому: у свободі від заздрощів, у добрих Блаженствах і Радощах. І тоді всі дні тижня стануть «Немов неділі», треба лише уважніше придивитись, «розплющити очі до найпотаємніших глибин душі». ОСНОВНІ ТВОРИ: «Сліпі» (1890), «Смерть Тінтажіля» (1894), «Там, усередині», (1894), «Монна Ванна» (1902), «Синій птах» (1908). ЛІТЕРАТУРА: 1. Андреев Л. Г. Морис Метерлинк // Сто лет бельгийской литературы.— М., 1967.; 2. Шкунаева Й. Д. Ранний театр Мориса Метерлинка // Бельгийская драма от Метерлинка до наших дней.— М., 1973.; 3. Зингерман К. Й. Очерки истории драми ХХ века. Чехов, Стриндберг, Ибсен, Метерлйнк, Пиранделло, Брехт, Гауптман, Лорка, Ануй.—М., 1979.
1 2 3 4 5 Категория: Література \| Добавил: DoceNt (10.12.2015)
Просмотров: 491 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: