РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: МЕТАТЕОРЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ МОДЕЛЮВАННЯ АВТОРСЬКОЇ СВІДОМОСТІ - Література - Реферати - Каталог статей

МЕТАТЕОРЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ МОДЕЛЮВАННЯ АВТОРСЬКОЇ СВІДОМОСТІ Предметом дослідження є категорія авторської свідомості, яка попри 1) окремі спроби теоретичної уніфікації до рівня «соціальної метафори», «декларованої поглядами, позицією письменника», 2) дослідницьку акцентовану фіксацію сфери несвідомого/підсвідомого творчого процесу митця, досить гостро актуалізована в сучасному вітчизняному й зарубіжному науковому дискурсі. У статті локально концентрується увага на інтерпретації означеної категорії у психологічному, філософському та літературознавчому аспектах. Ключові слова: авторська свідомість, творчий процес, несвідоме, актуалізація, модель. Предметом исследования является категория авторского сознания, которая, несмотря на 1) отдельные попытки теоретической унификации до уровня «социальной метафоры», «декларированной взглядами, позицией писателя», 2) исследовательскую акцентированную фиксацию сферы бессознательного/ подсознательного творческого процесса художника, достаточно остро актуализирована в современном отечественном и зарубежном научном дискурсе. В статье локально концентрируется внимание на интерпретации обозначенной категории в психологическом, философском и литературоведческом аспектах. Ключевые слова: авторское сознание, творческий процесс, бессознательное, актуализация, модель. The subject of research is the category of author's consciousness, which without regard to 1) separate attempts of theoretical standardization to the «social metaphor» level which is «declared by looks, position of writer», 2) research accented fixing of sphere irresponsible/subconscious creative process of artist, is sharply enough aktualizated in modern domestic and foreign scientific discourse. The attention on interpretation of the noted category in psychological, philosophical and literary aspects is locally concentrated in the article. Key words: author's consciousness, creative process, unconsciousness, actualization, model.Сучасна теоретико-літературна парадигма, експлікуючи категорію автора твору та його роль у конструюванні художнього світу, нерідко послуговується ідейно-художніми категоріями «голос автора» (М. Бахтін, В. Кожинов), «авторська інтенція» (С. Бройтман), «авторська активність» (М. Гіршман), «авторська свідомість» (Б. Корман), «смисловий фокус цілого» (В. Тюпа), «суб'єкт перетвореного буття» (В. Федоров) тощо. Конкретні «спроби якомога точніше зафіксувати форми, в яких авторська суб'єктивність дискурсивно співвідноситься з наративною ідентичністю, і, відповідно, розпізнається агентом герменевтичної діяльності» [6, с. 365] підтверджують амбівалентність і поліфункціональність об' єктивації авторського «я» в структурі твору. Знаменно, що літературознавча наука Нового часу (насамперед ХХ століття) й сучасності, осмислюючи механізми творчості, джерела творчої активності митця, вже напрацювала значний досвід у цьому напрямку: «сходячись у предметному інтересі до проблеми суб'єкта творчості, індивідуальності митця та його авторської свідомості з іншими соціогуманітарними науками, літературознавство залучило у свій теоретико- методологічний арсенал результати і підходи філософії, соціології, психології та міжгалузевих наукових напрямів [15, с. 4]. Зокрема в сучасній теоретичній експлікації авторська свідомість виступає продуктом науково-аналітичної інтеграції семіотики, риторики, структурної поетики, теорії дискурсу та теорії комунікації тощо. Потрібно завважити, що в останнє десятиліття ХХ - на початку ХХІ століття попри, з одного боку, окремі спроби теоретичної уніфікації авторської свідомості до рівня «соціальної метафори», «декларованої поглядами, позицією письменника» й активно постульованої «радянським літературознавством» [9, с. 4], з іншого - акцентоване зосередження дослідницьких інтересів на «несвідомій «інтерпретації» невротичної ситуації» та «неусвідомлених структурах авторської психіки» [11, с. 105-106], у вітчизняному й зарубіжному науковому дискурсі досить гостро актуалізувалася проблема вивчення динамічної структури свідомості автора-творця, специфіки її творчої реалізації на різних рівнях тексту художнього твору. Аналіз літературно-критичних матеріалів дозволяє стверджувати, що динаміка теоретичної експлікації категорії авторської свідомості в сучасному літературознавстві є доволі перспективною, хоча багато питань наразі залишаються відкритими та потребують нових пошуків способу(-ів) адекватної інтерпретації. Приміром, чи не вперше на пострадянському філологічному просторі сучасна російська дослідниця Т. Власенко, розвиваючи теоретичні й методологічні ідеї Б. Кормана, вдається до історико-літературного осмислення літератури як форми авторської свідомості не лише в межах окремого літературного твору, але й літературного процесу в цілому [5]. Проектує модуси свідомості в діахронії стадіальних етапів становлення В. Тюпа і крізь цю призму експлікує літературну парадигму ХХ століття [24]. Натомість О. Созіна фокусує увагу на феномені художньої свідомості в російській літературі 1830-1850-х років: розроблена дослідницею методологія дозволила «обсервувати» модуси буття свідомості в літературі - як в філіаціях літературного процесу, звично названих «періодами», «напрямами» чи «течіями», так і в творчості окремих письменників, у їхніх творах і текстах [22, с. 5]. Новітня актуалізація категорії авторської свідомості в практиці української літературознавчої науки пов'язана насамперед із ґрунтовним дослідженням типології свідомості та системи психологічних установок творчого суб'єкта М. Кодака. Теоретичні міркування літературознавця стосуються проблеми творчого мислення суб'єкта художньо-словесної діяльності, типології творчості, екстрапольованої в літературно-процесуальну діахронію національної літературної парадигми: «творчий акт неореаліста», «свідомість неоромантика», «парадигма імпресіонізму й експресіонізму», диверсифікація авторської свідомості як евентуально «інотипне сприйняття і відтворення предметності буття» в художній практиці автора-творця тощо. З метою досягнення «наукової конкретності в застосуванні до явищ психологічної природи психологічної ж термінології» [16, с. 7-8], М. Кодак моделює дихотомічну структуру авторської свідомості, репрезентовану гомо- і гетерогенізуючим типом. Окрім літературно-теоретичного дослідження М. Кодака в сучасному українському літературознавстві категорія авторської свідомості стала пріоритетною для літературознавчих студій, вектор дослідження яких спрямований на 1) специфіку художньої свідомості окремого історико-літературного періоду/напряму/стилю/жанру (на матеріалі як української, так і на матеріалі російської літератури) (Н. Ільїнська, Н. Лебединцева, А. Островська, С. Руссова), 2) аналіз конкретно-індивідуальних типів авторської свідомості (В. Галацька, А. Давидова- Біла, М. Гірняк, Р. Гончаров). Втім варто зазначити, що дослідницькі пріоритети в осмисленні проблеми свідомості «естетично діяльного суб'єкта» (термін М. Бахтіна), залишаючи поза увагою власне сам феномен креативної свідомості автора як домінантного компонента структури творчого процесу, сфокусовані в основному на формах її вираження / реалізації. У нашій роботі, експлікуючи сутність категорії авторської свідомості та вибудовуючи логічну аргументацію, вважаємо за необхідне найперше локально сконцентрувати увагу на трактуванні категорії свідомості у психологічному й філософському аспектах (услід за П. Білоусом, Б. Мейлахом, С. Михидою М. Наєнком, В. Роменцем акцентуємо на необхідності комплексного дослідження природи творчості автора та інкорпорацію в історико- літературний аналіз, зрозуміло, в межах можливого, теоретичного й експериментального інструментарію психології та філософії - О.Ф.). Однак, враховуючи об'ємність питання стосовно онтологічної завуальо- ваності й континуальності свідомості, спинимось лише на окремих моментах цієї проблеми, а саме: константних характеристиках свідомості (властивостях, структурі) та сучасних стратегіях її дослідження. Разом із тим, щоби попередити ймовірні докори про «ігнорування» несвідомих факторів творчо-психологічного процесу (позаяк традиційно в психологічному механізмі творчості виокремлюється єдність першосигнального (прояви неусвідомлюваного, непередбачуваного, імпульсивного) та другосигнального (усвідомлюваного, вмотивованого, логічного) компонентів творчого процесу [21, с. 10] - О.Ф.), підтвердимо визначений нами дослідницький пріоритет теоретичною аргументацією сучасної психолого-філософської науки. Насамперед пропонуємо звернутися до експлікації категорій свідомого/несвідомого в теоретичній парадигмі одного з найавторитетніших сучасних психологів В. Зінченка. Виходячи з того, що репрезентована З. Фройдом ієрархічна структура свідомості: підсвідомість, свідомість, надсвідомість, - на сучасному етапі, ймовірно, вичерпала свій «пояснювальний потенціал» (одночасно вчений підкреслює, що мова йде не про критику Фройда й, зрозуміло, не про заперечення підсвідомості як такої - О.Ф.), більше того, «наявність категорії та феноменів несвідомого і підсвідомості є непереборною перешкодою для будь-яких форм редукції психічного» [12, с. 22], теоретик вважає абсолютно закономірним говорити про дворівневу структуру свідомості (на противагу традиційній: свідоме/несвідоме): буттєву і рефлексивну. Ми, вочевидь, не маємо можливості зупинятися на докладній інтерпретації означеної структури свідомості та її генеративних властивостях: цілком зрозуміло, що це тема спеціального психологічного дослідження. Відзначимо лише, запропонована дослідником (і підтверджена практикою психоаналізу) структура фундаментальної категорії звільняє від необхідності виокремлювати підсвідоме/ несвідоме як окремий об'єкт аналізу, оскільки дозволяє фіксувати роботу свідомості, як своєрідного химерного конгломерату «того, що можливо, й того, що неможливо спостерегти, спонтанного й детермінованого» [12, с. 28]. Посутньо додамо, що, власне, й сам К.Ґ. Юнґ, ідеолог концепції несвідомих внутрішніх імпульсів як імперативу творчого акту митця, ідентифікованого «автономним комплексом, що у вигляді відособленої частини душі провадить самостійне психічне життя за межами ієрархії свідомості» [28, с. 223], засвідчував компенсаторне співвідношення свідомого й підсвідомого, тим самим декларуючи, по-перше, гетерогенність людської психіки, по-друге, неоднорідність процесу творення художнього продукту. Аналогічна позиція щодо класичної дихотомії в структурі психіки письменника постулюється, хоча й у дещо іншому ключі, в сучасній зарубіжній науці (Р. Барт, П. Рікер, М. Фуко та ін.), яка, в значній мірі, орієнтується на літературу й мову як дискурсивну практику. Подібно до психологічної концепції В. Зінченка вибудовують свої міркування метри сучасної філософії свідомості - М. Мамардашвілі та А. П'ятигорський. У теоретичній експлікації авторів метатеорії свідомості проблема несвідомого/ підсвідомого полягає «не в дослідженні глибин підсвідомості людини, а у створенні умов для нового свідомого досвіду або навіть сам досвід», а відтак аналітичне завдання дослідника спроектоване на «перетворення несвідомого в свідоме і шляхом такого перетворення переведення людини у стан нового, свідомого досвіду» [17, с. 30]. Теоретико- філософський аналіз «розуміння свідомості», «роботи зі свідомістю», «боротьби зі свідомістю» дозволяє вченим постулювати несвідоме «тим, що «було» свідомістю», «якимось особливим елементом свідомості», «минулою»/«майбутньою» свідомістю [17, с. 30] і лише за такої умови припускати порівняння несвідомого й свідомого. Традиційні й новітні спроби ідентифікації категорії свідомості, впевнений психолог В. Зінченко, детерміновані прагненням онтологізувати природу фундаментальної і разом із тим найбільшої абстракції, визначити й структурувати механізми розвитку та процеси функціонування свідомості. В діахронії психологічної науки ХХ - початку ХХІ століття продемонстровано цілий спектр підходів до цієї проблеми: свідомість редукувалася й, відповідно, ідентифікувалася з феноменами поліфонії/багатоголоссям (М. Бахтін) та інтеріоризації/структури поведінки (Л. Виготський), нейропсихологічними (В. Бехтерєв, М. Бернштейн) і нейролінгвістичними (О. Лурія) механізмами, предметом діяльності людини (О. Леонтьєв, С. Рубінштейн), засобом рефлексії (В. Петренко) тощо. За спостереженнями, жодна з означених «форм редукції свідомості, не зважаючи на користь з точки зору осмислення її феноменології і можливих матеріальних основ» не задовольняє сучасних аналітиків психологічної науки, позаяк «об'єкти, з якими свідомість редукується, не можуть навіть частково виконати реальні функції свідомості» [12, с. 18]. На перший погляд парадоксальна ситуація з численними спробами (що мають, вочевидь, як свої переваги, так і недоліки) артикулювати логічну експлікацію свідомості чи сформулювати теорію свідомості у вигляді когерентної системи принципів, як нам видається, знаходить цілком логічне обґрунтування в філософській парадигмі М. Мамардашвілі й А. П'ятигорського. Оскільки «свідомість як така (а не її розуміння) не може бути нами життєво пережита, ... не може бути для нас феноменом життя, - аргументовано доводять філософи, - остільки «вона не може бути об'єктом позитивного знання». Відтак, резюмують М. Мамардашвілі та А. П'ятигорський, «працювати зі свідомістю», «осмислювати свідомість», «описувати саму свідомість», а не «її розуміння неможливо» [17, с. 31]. Такий підхід дозволяє, зокрема, постулювати свідомість як таку, що не підлягає чуттєвому спостереженню, механічній чи фізичній фіксації, просторово-часовій обсервації, проте здатної фіксувати саму себе (самосвідомість/саморефлексія). «Опредметнення свідомості в речах матеріальної культури має неадекватний їй (свідомості) чуттєво- предметний характер», оскільки в процесі «опредметнення» виникає суперечність між інтенціями людини та результатами їхньої реалізації [19, с. 301]. Найбільш адекватною формою опредметнення свідомості (крім «знаків»/образів) у «речах матеріальної культури» вчені називають мову, одночасно застерігаючи від категоричного тлумачення ідеї, що там, «де є мова - там є свідомість» і навпаки: що «там, де є свідомість, там є мова [17, с. 33]. Отже, можна говорити, послуговуючись словами В. Петрушенка, що будь- які конкретно-наукові дослідження в кращому випадку прояснюють нам умови, форми, механізми функціонування свідомості, а не її сутність [19, с. 298]. Проте вихідні ознаки (мислення, пам'ять, почуття, емоції, увага, звички та ін.) цієї унікальної категорії можна вважати вагомими аргументами, які підтверджують в «особливих якостях і характеристиках» [19, с. 291] реальне існування свідомості. Узагальненим варіантом теоретичної редукції свідомості в сучасній психології є осмислення означеної категорії 1) як складної системи, що несе в своїх структурах привласнений суб'єктом суспільний досвід, моделює світ і перетворює його в діяльності [18, с. 247]; 2) певного функціонального «апарату», який організує психічні процеси, дозволяючи свідомо сприймати нову інформацію та «вписувати» її до системи вже відомого; 3) акту усвідомлення/«фокусування свідомості на психічних процесах, на тих чуттєвих образах дійсності, які особистість завдяки їм отримує» [20, с. 123], що дозволяє виокремити наступні константні характеристики свідомості, як-то: відображення, розуміння, відношення, програмування, управління/ контроль тощо. Окрім того, зважаючи на досвід типодиференціації дихотомічної структури свідомості В. Зінченка, на рівні буттєвого шару свідомість є «засобом не тільки оволодіння, але й ... подолання конкретно-просторових форм певної реальності», на рівні рефлексивного - «інструментом встановлення відповідності й подолання протиріч між значенням і смислом, засобом побудови нових предметних, життєвих і соціальних смислів і подолання відсталих значень» [4, с. 7]. Сучасна філософія, «пізнаючи, відчуваючи, описуючи, окреслюючи» категорію свідомості, фокусує увагу насамперед на її онтологічному статусі в структурі буття - як у індивідуальному, так і в соціальному аспектах. Специфіка такого підходу детермінована актуалізацією в науковому дискурсі певних «нагальних» проблем, серед яких науковці виокремлюють проблеми свідомості й мислення, ментального й фізичного, інтенційності актів свідомості, співвідношення тілесних проявів свідомості з її семантичними модусами, проблеми «індивідуальної мови» та пізнання «інших свідомостей» Принагідно додамо: широкий спектр проблематики дає підстави провідним аналітикам визнати «філософію свідомості» (philosophy of mind) центральною аналітичною дисципліною кінця ХХ - початку ХХІ століття й висловити припущення, що XXI століття може стати «століттям філософії свідомості» [25]. Втім відомо, що інтерес до свідомості, точніше - до діяльності душі (дуалізм душі й тіла, безсмертя й переселення душі у філософії Платона), психіки людини (аналіз психіки, типологія душ, ідея самосвідомості Аристотеля), усвідомленого й неусвідомленого (Платін) активно виявлявся ще в античній парадигмі. Окрім того, якщо середньовічна філософія розглядала свідомість функцією/властивістю душі як «вторинної й пасивної еманації Бога» (вислів А. Кнігіна), то вже наукова система Нового часу інспірувала перехід від терміну «душа» до терміну «свідомість», заглиблення в «Я» людини, тобто перехід до аналізу самосвідомості [14, с. 28], продукуючи амбівалентні вектори осмислення означеної категорії, один із яких вказував на периферійний, інший - на домінантний шлях теоретичної експлікації свідомості. Звернімо увагу на той факт, що загальновідома максима Декарта cogito ergo sum («Мислю, отже, існую») не лише вперше ідентифікувала свідомість як іманентну людині субстанційну реальність, але й до ХХ сторіччя визначала проблемне поле європейського філософського дискурсу: і в концепціях німецької класичної філософії, й у феноменології та екзистенціалізмі. Зокрема, філософія Ґ. Геґеля стала конкретною спробою подолання дуалізму свідомості, який полягав у тому, що «вона може бути осмислена як момент для-себе-буття (тобто незалежно від свідомості дійсності) і як відношення знакове» [14, с. 29]. Суб'єктивна детермінованість свідомості, неможливість чіткого термінологічного тлумачення і як результат - звернення філософів до метафорично- символічного потрактування означеної категорії («темна душа» Ляйбніца, «дух» Гегеля, «світло» Бергсона, «тотальна пустота» Ж.-П. Сартра тощо) детермінували зміну сцієнтичної парадигми. Подальше дослідження свідомості відбувалося під знаком філософії ірраціоналізму: феноменологічна методологія теоретично визначила, що свідомість не може зводитися лише до розумового пізнання; 2) в природі людини є ті властивості/ здібності, які наповнюють її життя справжніми смислами (есенціальними у Е. Гуссерля, екзистенціальними у М. Гайдеґґера). Варто мати на увазі: якщо Е. Гуссерль, продукуючи інтенційний аналіз свідомості, фундаментальною реальністю визначав «чисту свідомість» (тобто абстраговану від людини й суспільства), загальна основна властивість якої - «бути свідомістю про щось, як cogito нести в собі своє cogitatum» [10, с. 15], то М. Гайдеґґер переносить акцент в інтерпретації акту «я мислю» зі свідомості на «буття-у-світі» автономного суб'єкта (від декартівського cogito - я є субстанцією, яка мислить, - залишається лише sum/існую - О.Ф.), виключаючи тим самим будь-які характеристики феномену свідомості. Відзначимо, до речі, що екзистенціальний аналіз сутності природи людини, репродукований у філософських теоріях А. Камю, Х. Ортеги-і-Гассета, Е. Фромма, К. Ясперса й акцентований на критику раціоналізму, виявляє в свідомості особливі, нетотожні розумові, деструктивному для ірраціоналістів явищу, духовно- моральні властивості. Філософська парадигма ХХ століття експліцитно репрезентуючи дихотомію у відношенні до метафізики, раціоналізму попередніх концепцій cogito, з одного боку, 1) анігілює феномен свідомості, надає теоретичні пріоритети несвідомому, апелює до «чистого досвіду» (структурна модель психіки «Воно» - «Я» - «над-Я» З. Фройда, архетипи колективного несвідомого К. Юнґа, трансцендентальне Еґо М. Гайдеґґера), з іншого боку, «шляхом ототожнення свідомості індивіда з іншими формами свідомості» [23, с. 113] значно розширює спектр аналізу (приміром, у Е. Дюркгейма суб'єктом дискурсу є колективна свідомість, у Г. Лебона - психологія натовпу тощо). Для наукової експлікації феномену свідомості в період «пост- структуралізму, деконструктивізму, постмодернізму» характерний концептуальний і методологічний плюралізм [13, 27, 25], обумовлений специфікою методології дослідження, зокрема мультидисциплі- нарним підходом. Не вдаючись до акцентованої інтерпретації особливостей такого підходу, виокремимо в парадигмі свідомості означеного періоду найбільш (з точки зору сучасних аналітиків філософії свідомості) репрезентативні. Як засвідчує досвід найновіших студій, з другої половини ХХ століття серед багатьох конкуруючих парадигм найбільш впливовими були й залишаються до цього часу функціоналізм і різні варіанти теорії тотожності, насамперед фізікалістська теорія, яка, осмислюючи існування людини з позицій фізіології та нейробіології, редукує свідомість до мозку. Не зважаючи на серйозну критику, активно генерує науково-теоретичний потенціал біхевіоризм, що продовжує лінію аналізу свідомості як 1) стимулу - реакції (психологічний) або 2) лінгвістичної поведінки (логічний). Варто також звернути увагу: артикульована в концепціях Р. Барта, Ж. Дерріда, Ж. Дельоза, М. Фуко теоретична експлікація свідомості як феномена, який існує лише в знаковому просторі, призвела до того, що «свідомість (і, відповідно, особистість, сама людина) стала осмислюватися як «текст» [13, с. 136], тобто ініціювала формально-вербальну редукцію суті свідомості, зрештою, як доводять дослідники, її деонтологізацію. Окрім того активно постулюються в сучасній філософській парадигмі трансперсональні концепції свідомості, що аргументують «можливість емпіричного розширення свідомості за межі тілесного чи часово-просторового еґо окремого індивіда та принципову можливість доступу до таких станів свідомості для кожного члена суспільства» [23, с. 120]. Уже цей побіжний екскурс в історію науково- теоретичної рефлексії феномену свідомості, як і окремі ремінісценції, пов'язані з філософськими й психологічними теоріями, сформованими на сучасному етапі розвитку, свідчать, що численні поліваріантні спроби «пізнати, відчути, описати, окреслити» свідомість - це лише конкретні факти альтернативної позиції в осмислені фундаментальної проблеми буття людини (сутності свідомості, ґенези, функцій, зв' язку з мовою, матерією тощо), які, в цілому, не розкривають «таємниці» свідомості. За словами Томаса Куна, наукові парадигми різняться між собою не стільки відповідями, скільки запитаннями, отож, ефективне розуміння/осмислення загадкового феномену в сучасній філософсько- психологічній парадигмі «якщо й не зробили «Свідомість поясненою» (так називається одна з книг американського теоретика свідомості Д. Деннета), то дозволили говорити про «свідомість більш прояснену» [27, с. 163]. З цієї точки зору нам видаються слушними висновки, артикульовані Н. Юліною, згідно з якими досвід конкуренції в науковій парадигмі свідомості за останні півстоліття став досвідом «дорослішання», який хоч остаточно й «не звільнив» феномен свідомості від ореолу таємниці, проте чітко виміряв і ясніше окреслив, порівняно з минулим, глибини цієї таємниці [27, с. 164]. Виявивши основні підходи до проблематики свідомості в психолого-філософському аспектах, повернемось тепер до специфіки свідомості автора- творця як естетичної категорії. Коли мова йде про «чисту» свідомість, тобто досліджену як філософську й психологічну категорію, то цілком зрозуміло, що мається на увазі «чистий» предмет аналізу. Навіть якщо свідомість дається в завершеній чи завершальній єдності, наполягає Г. Шпет, лише умовно цю єдність можна назвати суб'єктом, позаяк відомо, що означена єдність не є суб'єктом «в суворому розумінні суб'єкта, як materia in qua» [26, с. 152]. У той же час емпірично реалізована свідомість, як це розуміє вчений, дійсно маючи суб'єкта-носія, об'єктивуючись, втілюється у конкретно-індивідуальних чи конкретно-збірних формах. У словесному мистецтві носієм/виразником свідомості є автор-творець, формою «опред- метненням» - мова («мова говорить нами», за словами М. Гайдеґґера), «результатом» об'єктивації/ «матеріального відбиття» - художній твір - продукт певної творчої індивідуальності, в якому акумульовано й репрезентовано в певній мірі як суб'єктивно-психологічні особливості автора, так і специфіка існування «Іншого» суб'єкта(-ів). Раніше ми зазначали, що сучасна наука про літературу, оперуючи досягненнями теорій автора М. Бахтіна, В.Виноградова, Б. Кормана, вітчизняних і західноєвропейських літературних аналітиків у структурі авторського «я» чітко виокремлює 1) автора-реальну особу (біографічний, «конкретний», «експліцитний» автор), 2) автора-творця («первинний», «концепований», «імпліцитний» автор), 3) автора як форму «авторитаризації» (розповідач/ оповідач, наратор, маска, дійова особа, трикстер/ блазень тощо). Виходячи з означеної теоретиками структурації, логічно, нам видається, розрізняти свідомість автора-конкретної особи (автора біографічного) як психофізичний феномен і його специфічний модус - категорію свідомості автора-творця, яка в той же час репрезентує в художньому просторі твору прийоми стилізації власного образу. Експлікуючи проблему авторської свідомості, не можна забувати, що свідомість автора-продуцента і смислова структура свідомості автора-творця, - явища амбівалентного характеру, які у своїй основі утворюють «біполярну єдність» (Ю. Лотман). Іншими словами, як стверджував М. Гайдеґґер, «у митцеві - джерело творіння. У творінні - джерело митця. Немає одного без іншого»; вони «приречені» на складне взаємопроникнення/ взаємозв'язок «через посередництво третього, яке є першим, - через посередництво того, від чого в художника й у художнього творіння їхні імена, посередництвом мистецтва, творчості» [7, с. 264]. От на цьому питанні, вважаємо, варто зупинитися більш детально й локально обґрунтувати базовий статус категорії свідомості суб'єкта творчої діяльності. Свідомість автора, реальної особи, функціонує як динамічна система гомоморфних один до одного когнітивно-ментальних (мови, психіки, світогляду) та когнітивно-концептуальних (соціокультурних, філософських, політичних) факторів. З точки зору М. Бахтіна, «віднайдена естетичним актом, розпізнана й поцінована вчинком дійсність входить у твір (точніше - в естетичний об'єкт) і стає тут необхідним конститутивним моментом», оскільки, життя «знаходиться не тільки поза мистецтвом, але й у ньому, всередині його, в усій своїй ціннісній вагомості: соціальній, політичній, пізнавальній чи будь-якій іншій»; окрім того, створює «конкретну інтуїтивну єдність цих двох світів - розташовує людину в природі, осмислену як її естетичне оточення, - олюднює природу й натуралізує людину» [2, с. 48, 49]. У той же час, очевидним є процес подолання творчою діяльністю біографічного автора «різноманітних (мовних, ментальних, етнічних, психічних, культурних, світоглядних і т. п.) фреймів в діапазоні індивідуальне / загальне, нове/передбачене» [1, с. 13], на що вказує білоруська дослідниця Т. Автухович. Зрозуміло, що в процесі творчості «Я-для-себе (автора - О.Ф,) залишається в самому акті самооб'єктивації, а не в його продукті» [3, с. 36], відтак читачеві доступне замасковане інше «я» митця, тобто сформований в свідомості на основі прочитаного тексту образ автора (пор. з бахтінською максимою первинного/ вторинного автора: «коли ми намагаємося образно представити собі первинного автора, то самі створюємо його образ, тобто стаємо первинним автором цього образу» [3, с. 353]). У той же час, змодельований модус, репрезентуючи художній текст як «естетичну маніфестацію життя свідомості» (В. Тюпа), результат креативної діяльності автора біографічного, лише частково відображає реальну свідомість індивіда, тобто дискретно репродукує динамічні структури свідомості продуцента/автора-людини. Як вказує М. Бахтін (і вповні справедливо), «свідомість автора є свідомість свідомості, тобто що охоплює свідомість героя та його світ, свідомість, що охоплює й завершує цю свідомість героя моментами, принципово трансгредієнтними йому самому, які, будучи іманентними, зробили б фальшивою цю свідомість» [3, с. 14]. Зрештою, виходячи з того, що автор, по-перше, пов'язаний з певним суспільством і конкретним моментом історії, по-друге, творчо осмислює/ інтерпретує «пропозиції світу, проект світу» (П. Рікер), по-третє, художньо реалізує суб'єктивні інтенції, можемо ідентифікувати авторську свідомість специфічною моделлю, інтенційною проекцією творчого процесу споглядання - розуміння - творення біографічним автором художнього образу світу, репрезентованої в літературному творі у відповідній формі унікальною системою художніх засобів (поетикою твору). Відтак, динамічна смислова структура свідомості, кажучи словами М. Гіршмана, є «перспективою можливого здійснення унікальних подій, зокрема, нового значення, сприйняття, розуміння нібито одного й того ж слова або того ж самого тексту, в цілому - унікальної події індивідуального існування в тому ж таки світі, який проте не повторюється механічно, а вічно повертається й відроджується» [8, с. 7].ЛІТЕРАТУРА Автухович Т.Е. Риторические проекции авторского «Я» // Проблема автора: онтология, типология, диалог. [Литературоведческий сборник]. - Донецк: ДонНУ, 2006. - Вып. 25. - С. 12-31. Бахтин М.М. Литературно-критические статьи / М.М. Бахтин; [Сост. С. Бочаров и В. Кожинов]. - М.: Художественная литература, 1986. - 543 с. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества / М.М. Бахтин; [Сост. С.Г. Бочаров; Текст подгот. Г.С. Бернштейн и Л.В. Дерюгина; Примеч. С.С. Аверинцева и С.Г. Бочарова]. - М.: Искусство, 1979. - 424 с. Велихов Е.П., Зинченко В.П., Лекторский В.А. Сознание: опыт междисциплинарного похода / Е.П. Велихов, В.П. Зинченко, В. А. Лекторский // Вопросы философии. - 1988. - № 11. - С. 1-30. Власенко Т.В. Литература как форма авторского сознания: Пособие для студентов филологических факультетов / Т.В. Власенко. - М.: Издательская корпорация «Логос», 1995. - 200 с. Воропай Т.В. поисках себя. Идентичность и дискурс / Т.В. Воропай. - Харьков: ХГПУ, 1999. - 418 с. Хайдеггер М. Исток художественного творения // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ-ХХ вв. Трактаты, статьи, эссе / Сост., общ. ред. Г.К. Косикова. - М.: Изд-во Московс. ун-та, 1987. - С. 264-312. Гиршман М.М. Специфика художественной литературы и событийность произведения // Литературный текст: Проблемы и методы исследования / Аспекты теоретической поэтики: К 60-летию Натана Давидовича Тамарченко: Сборник научных трудов. - М.; Тверь, 2000. - Вып. VI. - С. 2-7. Горбань А.В. Мала проза В. Винниченка у світлі авторської суб'єктивності: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. філол. наук: спец. 10.01.01 «Українська література» / А.В. Горбань. - К., 2007. - 20 с. Гуссерль Э. Картезианские размышления / Э. Гуссерль; [пер. с нем. Д.В. Скляднева]. - СПб.: Наука-Ювента, 1998. - 315 с. Зборовська Н.В. Психоаналіз і літературознавство: Посібник / Н.В. Зборовська. - К.: Академвидав, 2003. - 392 с. Зинченко В.П. Миры сознания и структура сознания / В.П. Зинченко // Вопросы психологии. - 1991. - № 2. - С.15-36. Ильин И. Постмодернизм. Словарь терминов / И. Ильин. - М.: ИНИОН РАН - ЮТЯАБА, 2001. - 384 с. Книгин А.Н. Философские проблемы сознания / А.Н. Книгин. - Томск: Издательство Томского университета, 1998. - 336 с. Кодак М.П. Авторська свідомість письменника і класична поетика / М.П. Кодак. - К.: Поліграфічний центр «Фоліант», 2006. - 335 с. Кодак М.П. Авторська свідомість письменника і поетика української літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст.: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня д-ра філол. наук: спец. 10.01.01 «Українська література»; 10.01.06 «Теорія літератури» / М.П. Кодак. - К., 1997. - 40 с. Мамардашвили М.К. Символ и сознание: Метафизические рассуждения о сознании, символике и языке / М.К. Мамардашвили, А.М. Пятигорский; [Под общ. ред. Ю.П. Сенокосова]. - М.: Школа «Языки русской культуры», 1997. - 224 с. Петренко В.Ф. Основы психосемантики / В.Ф. Петренко [2-е изд. доп]. - М.: Питер, 2005. - 480 с. Петрушенко В.Л. Філософія: Навчальний посібник / В.Л. Петрушенко. - К.; Львів: Каравелла; Новий світ. - 2000, 2001. - 503 с. Психологія: [Підручник] / Ю.Л. Трофімов, В.В. Рибалка та ін.; за ред. Ю.Л. Трофімова. - К.: Либідь, 2001.- 560 с. Роменець В.А. Психологія творчості: [Навч. посібник] / В. А. Роменець. - К.: Либідь, 2001. - 288 с. Созина Е.К. Динамика художественного сознания в русской прозе 1830-1850-х годов и стратегия письма классического релизма: автореф. дис. на соискание наук, степени д-ра филол. наук: спец. 10.01.01 «Русская литература» / Е.К. Созина. - Екатеринбург, 2002. - 35 с. Соколова О. Ґенеза розуміння феномену свідомості / О. Соколова // Філософська думка. - 2008. - № 3. - С. 109-122. Тюпа В. Постсимволизм: теоретические очерки русской поэзии ХХ века / В. Тюпа. - Самара, ООО Научно-Внедренческая Фирма «Сенсоры, Модули, Системы», 1998. - 155 с. Философия сознания: история и современность. Материалы научной конференции, посвященной памяти профессора МГУ А.Ф. Грязнова (1948-2001) / отв. ред. В.В. Миронов. - М.: Изд-во «Современные тетради», 2003. - 617 с. Шпет Г. Литература / Г. Шпет // Типология культуры. Взаимное воздействие культур. Труды по знаковым системам. - Тарту: Тартуский гос. ун-т, 1982. - Вып. 576. Сб. 15. - С. 150-158. Юлина Н.С. Тайна сознания: альтернативные стратегии сознания / Н.С. Юлина // Вопросы философии. - 2004. - № 10. - С. 125-135; № 11. - С. 151-164. Юнг К.Г. Об отношении аналитической психологии к поэтико-художественному творчеству / К.Г. Юнг // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ-ХХ вв. Трактаты, статьи, эссе /Сост., общ. ред. Г.К. Косикова. - М.: Изд-во Московс. ун-та, 1987. - С.214-231.
1 2 3 4 5 Категория: Література \| Добавил: DoceNt (07.02.2016)
Просмотров: 487 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: