РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Леся Українка - Література - Реферати - Каталог статей

Леся Українка ( 1871 - 1913) «Коли б треба було окреслити творчість Лесі Українки одним словом,—писав Максим Рильський,— то найвідповідніше слово було б — боротьба». З'явившись на рубежі двох століть і двох епох, ця творчість стала однією з вершин української літератури. Ім'я поетеси овіяне всенародною любов'ю. Це була людина виняткової мужності і принциповості, духовної краси і мистецького обдарування, її талант виявився у багатьох різновидах літературної праці — поезії, драматургії, прозі, літературній критиці і публіцистиці, перекладацькій роботі і фольклористиці. За життя Леся Українка була відома не лише на Україні та в Росії, а й в Грузії, знали її в Болгарії, Чехії, Польщі, Німеччині, Австрії. Нині твори поетеси читають на різних континентах, видаються мовами багатьох народів світу. Лариса Петрівна Косач (Леся Українка) народилася 25 лютого 1871 р. в Новоград-Волинському в інтелігентній родині. Мати — письменниця Олена Пчілка, батько — юрист, громадський і культурний діяч. Вони багато зробили для розвитку здібностей обдарованої доньки, дбали про її гуманітарну освіту. Серед близького оточення, родичів і знайомих Косачів були люди, чиє життя тісно пов'язувалося з українською культурою — Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Старицький, Микола Лисенко та інші. Спілкування з ними сприяло творчому зростанню талановитої дівчини, її літературне ім'я — Леся Українка — з'явилось, коли авторці минуло тринадцять років, ним були підписані вірші «Конвалія» і «Сафо», опубліковані 1884 р. у львівському журналі «Зоря». Волинь, Полісся — це край дитинства Лесі Українки, який залишився для неї на все життя наймилішим куточком землі. Тут вона слухала пісні, казки, пізнала народні повір'я й обряди, її вразив химерний світ народної міфології. Леся вирізнялась лагідною вдачею, працьовитістю, винятковими здібностями до науки, поезії, музики. Захворівши в дитинстві, поетеса вела, за її власним виразом, «тридцятилітню війну» з туберкульозом. Після операції руки довелося припинити заняття з музики, яку дуже любила. Та природне відчуття мелодії, гармонії звуків переливалось у її твори, відлунюючись в поетичних циклах «Мелодії», «Ритми», «Пісні про волю», оповіданні «Голосні струни», у драмі-казці «Лісова пісня», інших творах. Через хворобу Леся не могла ходити до школи, не вчилась у жодному учбовому закладі. Але завдяки старанням, наполегливій праці вона самотужки здобула освіту, різносторонні і глибокі знання, які вражали сучасників. Вона знала понад десяток мов. Грунтовно вивчала історію, філософію, постійно читала новітні праці з наукового соціалізму. Дівчина пишалась, що її дід, Яків Драгоманов, був декабристом, дядько, політичний емігрант Михайло Драгоманов — видатним суспільно-літературним діячем, тітка, О.А.Косач, відбувала заслання. З кінця 80-х років Леся Українка живе переважно у Києві, стає душею молодіжного літературного гуртка «Плеяда». Члени гуртка готували видання для народу з історії, географії, перекладали українською мовою твори російських і зарубіжних письменників, читали й обговорювали власні праці. Перша поетична книжка Лесі Українки «На крилах пісень» з'явилася у Львові на початку 1893 р. Вона складалася із шести поетичних Циклів та трьох десятків віршів поза циклами, поем «Самсон», «Місячна легенда», «Русалка». У творах молодої авторки переважали громадянські мотиви, мужні інтонації, життєстверджуючі настрої. Критика прихильно зустріла появу збірки «На крилах пісень». Та вимоглива до себе поетеса оцінювала свою творчість досить стримано, вежа усвідомлювала її вади: «До своєї книжки, хоч вона видана тільки торік, я відношусь тепер досить критично і якби видавала її сей рік, то, певне, б видала інакше... «На крилах пісень» не єсть моє останнє слово, а коли я думаю йти далі, то вже ж вперед, а не назад, інакше не варто було й виходити». 1892 р. у Львові з'явилась українською мовою «Книга пісень Генріха Гейне». 92 переклади творів німецького поета належать Лесі Українці. Це вірші із циклів «Ліричні співанки», «Поворот додому», «Північне море», «З подорожі до Гарца», поема «Раткліф». Переклади ті, відзначав у своєму відгуку Осип Маковей, великий здобуток і поступ у нашому письменстві. До ранніх перекладів Лесі Українки належать також «Вечорниці» М.Гоголя, «Німфи» І.Тургенєва, «Конрад Валленрод» А.Міцкевича, «Лагідні поети, співайте» й «Сірома» В.Гюго, уривки з «Одіссеї», твори староіндійської обрядової поезії з «Ріг-Веди». Дебютом Лесі Українки-прозаїка стала поява у журналі «Зоря» в 1889 р. образків «Така її доля» і «Святий вечір». У прозових творах молодої письменниці переважають соціально-побутові теми, взяті з живої дійсності.Проза Лесі Українки розвивалась загалом у руслі реалістичних традицій української прози XIX ст., але й мала свої особливості. Насамперед це стосується ліризму як характерного для неї основного стильового ключа. Авторка — лірик за покликанням, і найкращими її оповіданнями були ті, які випливали саме з ліричного настрою, реалізували потребу ліричного самовиявлення Побувавши кілька разів у Львові, Леся Українка познайомилась з пресою і політичними партіями Галичини, глибше збагнула куцу програму партії «народовців», яка об'єднувала націоналістичне настроєну інтелігенцію, а також єзуїтську суть «безгрішних отців» уніатської церкви, що уповали на Ватікан. У журналі «Народ» письменниця публікує статтю «Безпардонний патріотизм» та вірш-памфлет «Пророчий сон патріота», спрямовані проти буржуазного націоналізму та клерикалізму. Вона підписала свої твори криптонімом «НСЖ», бо знала, що авторку «розірвуть, коли довідаються, що се я, але нехай!... дуже вже розсердили мене сі безпардонні панове, тим більше що вони мені ще вдома обридли. Як треба буде, то я їм і надалі не спущу». Із донесень жандармів дізнаємось, що з 1893 р. Леся Українка перебуває під таємним наглядом поліції, оскільки вона підтримує тісні зв'язки з особами, які перебували у засланні і політичне неблагонадійними студентами. При цьому поетесу характеризують як серйозну, зосереджену особу. Однак багато чого жандарми не знали. З другої половини 90-х років Леся Українка перебуває у тісних контактах з київським соціал-демократичним підпіллям, зокрема спілкується з групою «Рабочее дело», а в 900-х роках — з іскрівськими організаціями. Вона товаришує з людьми, які особисто знали В. І. Леніна, виконували його безпосередні доручення. Грунтовно проаналізувавши і ці зв'язки, і самі погляди письменниці, ми маємо право вважати, що з усіх українських літераторів Леся Українка найближче підійшла до соціалістичної ідеології. Влітку 1897 р. в Ялті, де поетеса лікувалась, вона знайомиться з С. К. Мержинським. Сучасники характеризують його як «піонера соціал-демократичного руху в київському і мінському підпіллі», як послідовного марксиста, революціонера-романтика. За тюремні мури в ті роки проникало слово Лесі Українки. Молодий робітник П.Коваленко вірш «Досвітні огні» вперше почув у тюремній камері. Тим часом слава поетеси уже ширилась по Україні. 1898 р. на сторінках «Літературно-наукового вісника» Іван Франко опублікував статтю, в якій поставив Лесю Українку в один ряд з Кобзарем: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хорої дівчини». Джерело тієї сили — «...могуче полум'я любові людей, до рідного краю і широких людських ідеалів... віра в кращу будущину». 1899 р. У Львові виходить друга поетична книжка Лесі Українки «Думи і мрії». Прикметою нової збірки було утвердження героїчного, що збагачувало авторську концепцію нової людини. Зміст і форма художнього вираження відповідали часу, його вимогам. Цей «дух часу» А. В. Луначарський, який належав до близького поетесі кола київської молоді, характеризував так: «Говорячи від імені молоді, з якою я ріс і зрів і яка пізніше, приєднавшись до передового пролетаріату, кінець кінцем здійснила найвеличніший акт в історії, я можу сказати, що ми прагнули героїзму... Ми жадали героїзму, ми ненавиділи жахливого ворога, всепригноблююче самодержавство». Лесю Українку цікавить творчість письменників української, російської, польської, італійської, французької, німецької, скандинавських літератур. Дотримуючись принципу історизму, вона зосереджує головну увагу на найновіших літературних явищах, і в числі перших вітчизняних та європейських літературних критиків розглядає їх у зв'язку з класовою боротьбою в період пролетарського визвольного руху Важливою гранню літературно-естетичних поглядів Лесі Українки е трактування нею творчого методу, її теорія новоромантизму охоплює широке коло питань, пов'язаних насамперед з проблемою народності і класовості мистецтва, його ідейності. Значну увагу вона приділяє також проблемі типового й концепції людини у романтично-піднесеному способі письма. Випереджаючи свій час, Леся Українка висвітлює історико-соціальний і естетичний аспекти еволюції методів, аргументує необхідність народження у XX ст. нового типу художнього мислення. Влітку 1900 р. Лесю Українку спіткало велике горе: різко погіршало здоров'я її друга С.К.Мержинського. І вона приймає рішення їхати у Мінськ, рятувати хворого. В житті поетеси Мержинський важив дуже багато. Пережите в Мінську, особливо останні дні життя Мержинського, полишили згадку, від якої збожеволіти можна,— про це вона напише пізніше Вірі Крижанівській, соратниці Мержинського по підпіллю. А в одну з найстрашніших ночей поетеса створила драматичну поему «Одержима» — «...я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась». С. К. Мержинський помер на початку березня 1901 р.1902 р. з ініціативи студентів Чернівецького університету видана третя збірка поезій Лесі Українки «Відгуки». До неї ввійшли цикли: «Із циклу «Невольницькі пісні», «Ритми», «Хвилини», шість легенд і драматична поема «Одержима». Це був подальший крок у творчому зростанні поетеси. Мистецьки воно виявлялось по-різному, проте загальна тенденція до осмислення філософської суті явищ, до поглибленого відображення ідеологічної боротьби,— а разом з тим збагачення і урізноманітнення жанрових форм і версифікаційних засобів,— очевидна. 1904 р. у Києві вийшло ще одне видання поетичних творів Лесі Українки під заголовком «На крилах пісень», але цензура вилучила вірші революційного звучання. Більшість поетичних творів, датованих останнім десятиліттям життя письменниці, були Наприкінці 90-х і на початку 900-х років з'являються з-під її пера нові поеми, легенди, притчі, у яких авторка продовжує розширювати тематичні діапазони рідної літератури, оригінальне розробляє світові сюжети. Ліро-епос набуває все більшої ваги у творчості поетеси. Епічна поезія Лесі Українки, різноманітна формою, багата проблематикою, була тісно пов'язана з усією творчістю письменниці не лише ідейно-тематично, а й стильовими ознаками, образною системою. Особливе місце в творчій біографії письменниці займає фольклор. Починаючи ще з дитячої поеми «Русалка» (1884) і кінчаючи останнім поетичним твором — казкою «Про велета» (1913), він органічно входить у поетичний світ Лесі Українки. Великий інтерес виявила вона до слов'янської міфології, яку називала «релігією батьків моїх» і яка відбилась прекрасними образами і барвами у колядках, веснянках, обрядах і легендах. Вся величезна робота по збиранню і збереженню здобутків духовної культури народу творчо переосмислювалась, оживала в ліриці, поемах, драматургії Лесі Українки. Характер використання фольклору й міфології у творчості Лесі Українки надзвичайно різноманітний і різноплановий, він змінювався і вдосконалювався з роками, із зростанням письменницького досвіду. Від стилізації і наслідування (ранній період) поетеса переходить до поглибленого ідейно-естетичного освоєння фольклорних елементів («Осіння казка», «Лісова пісня»), активно включає в свій художній кругозір фольклор і міфологію народів світу («Ізольда Білорука», «Орфеєве чудо»). У творчості письменниці останнього десятиліття переважає драматургія. За порівняно короткий час Леся Українка написала понад двадцять драматичних творів, які стали новим явищем в українській літературі і театральній культурі, принесли письменниці славу драматурга-новатора. Вона створює не знані досі в національній драмі образи, започатковує нові жанрові форми з незвичайним фабульним наповненням. У драматургії Лесі Українки пульсувала сучасність, побачена з точки зору певної ідеї і представлена у нетрадиційному для українського театру зрізі — не соціально-побутовому, а філософсько-ідеологічному. Письменниця заглиблюється у складні процеси взаємодії політики і етики, розглядає поставлені проблеми в їх історичній перспективі. Змістом драматичних творів стає боротьба ідей, розвінчання християнського всепрощення, войовничого індивідуалізму, ренегатства, їм протиставляється образ людини незламної волі і високих ідейних устремлінь, борця проти соціального і духовного рабства. Виростаючи на національному грунті, драматургія Лесі Українки розвивалася в руслі пошуків і здобутків тогочасної російської та світової драми, зокрема творчості Чехова, Горького, Ібсена, Гауптмана. Письменниця намагається збагатити й розширити обрії національної культури, ввести її в контекст загальноєвропейського художнього досвіду всупереч націоналістичним теоріям «відрубності». Дія драматичних творів письменниці відбувається переважно на зламі епох, коли загострюється боротьба світоглядів, активізується діалектика думки. Своїх героїв вона часто знаходить у сповнених трагічними конфліктами часах раннього християнства. “І християнство, і робітничий соціалізм проповідують прийдешнє визволення від рабства та злиднів; християнство шукає цього визволення в посмертному житті на небі, а соціалізм — у цьому світі, в перебудові суспільства. І християнство і робітничий соціалізм зазнавали переслідувань та утисків...” Ось ці точки зіткнення й були важливими для Лесі Українки. Наведена думка Ф. Енгельса не стосується пізнішого християнства, суспільна роль якого від тих часів докорінно змінилася.В драматургії історизм мислення Лесі Українки проявляється в об'єктивному детермінізмі подій, в історичній закономірності долі (а не умі) діючих осіб, об'єктивній логіці їх вчинків як голосу історичної вади. Все це досить чітко окреслено в драматичній поемі «Адвокат Мартіан» (1911), на долю героя якої випали важкі випробування. Зв'язаний із християнським підпіллям римський адвокат Мартіан приносить усе в жертву ідеї, яка для нього є найвищою цінністю. Його залишає дружина, не розуміють і звинувачують діти, яких він позбавляє можливості самовиразитись як особистості. Ніхто не дізнається про подвиг і вагу жертви Мартіана. Утверджуючи мотиви торжества обов'язку, Леся Українка героїчне життя передає як явище трагічне. Мотиви біблійної легенди Леся Українка використала у невеликому за обсягом, але як завжди насиченому змістом драматичному діалозі «На полі крові». Звернення до образу Юди було своєчасним у роки, коли реабілітація зради, відступництва знаходила вияв і в творчості українських (Винниченко) та російських письменників (Андрєєв). «Основна тенденція сучасної літератури,— писав у 1912 р. М. Горький,— зводиться більш або менш до переоцінки діяльності Юди. Цей останній проголошується «братом, якого не зрозуміли» ". Полемічне скеровуючи свій драматичний діалог проти такої літератури, Леся Українка наділяє Юду всіма рисами типового ренегата, відступника. Він і Учителя зрадив, цілуючи, і до політичної групи пристав не з переконань, а лише щоб здобути владу і панування. Красномовною є деталь у фіналі твору: камінь з поля крові, кинутий у Юду, не долітає до нього. Ідея зради живуча, хоче цим підкреслити поетеса, людству нелегко викорінити її із свого буття. Одним із кращих драматичних творів Лесі Українки є її «Камінний господар» (1912). Сама авторка виділяла цю драму як нову супроти своєї звичайної манери — сконцентровану, «не затоплену» лірикою. Це була українська версія світової теми, яку століттями розробляли видатні художники слова, причому одна з найцікавіших версій. Українська авторка створює не традиційну драму про кохання, а складний філософський твір, що порушує одвічні проблеми духовної свободи, свободи і влади, вірності і зради ідеалам. «Камінний господар» — не лише дорогоцінне надбання української культури, а й цілком оригінальне явище у світовій літературі про Дон-Жуана. Це один із творів, які дали підставу і зарубіжним критикам зробити той висновок, що «Леся Українка була співтворцем і видатним представником європейського мистецтва XX століття». «Лісова душа» поетеси завжди тужила за Поліссям, і вже непереможна ностальгія опанувала нею, коли, гнана хворобою, змушена була жити лише в південних краях. У 1911 р. на Кавказі за кілька днів вона написала «Лісову пісню». Була тяжко хвора, температура сягала 38, але жага творчої праці не давала спокою. «Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга,— отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати... Отак я писала «Лісову пісню»... Добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткнулись у цій драмі-казці, яка розказує про красу людських почуттів і згубність духовного гноблення, про необхідність збереження гармонії між людиною і природою. Свої останні твори Леся Українка писала в стані особливого напруження. Знала, що часу лишалось мало, а сказати хотілось багато... Говорила, що коли б навіть три життя жила, не встигла б все задумане зробити. Виснажлива творчість забирала і без того невеликі сили: «...вже нехай ніхто не скаже, що я «ні горівши, ні болівши» здобуваю собі «лаври», бо таки в буквальному значенні горю й болію кожнісінький раз»]. Невблаганно прогресувала хвороба. Поетеса живе Грузії, на зиму виїжджає до Єгипту. Перемагаючи важкі страждання, невтомно працює, виявляючи незвичайну мужність, витримку і незборимість духу. Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі, той не знає, як людині , боротьба і праця милі. Так писала вона закляклою від холоду рукою, мандруючи серед бурі розлютованим морем до теплих берегів Єгипту. «...Пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там... Отак все посуватимусь далі та далі — та й зникну, обернуся в легенду...». Померла Леся Українка 1 серпня 1913 р. в Грузії, в м. Сурамі. Похована вона в Києві на Байковому кладовищі. Творчість письменниці належить до тієї прогресивної спадщини минулого, яка для кожного нового покоління відкривається новими духовними скарбами, живе у віках, безконечно розвивається, даруючи людям мудрість, мужність і красу. Література: 1. Українка Леся. Твори: В 2 т. – К.:Наук. Думка, 1986. 2. Історія української культури / За загал. Ред. І. Крип’якевича. –К.: Либідь, 1994. 3. Українська Муза. Поетична антологія. Од початку до наших днів. Вип.-К.:АТ “Обереги”. 1993.
1 2 3 4 5 Категория: Література \| Добавил: DoceNt (16.01.2016)
Просмотров: 1742 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: