РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Конативний та денотативний компоненти в літературі - Література - Реферати - Каталог статей

Конативний та денотативний компоненти в літературі Процес створення номінативної одиниці передбачає, що слово повинно не тільки позначати, ідентифікувати об’єкт (номінативна функція), узагальнювати (синіфікативна функція), але і (експліцитно (імпліцитно) виражати відношення, почуття номінатора і реципієнта (емотивна функція). У виборі ознаки, що лягає в основу номінації і формує її внутрішньоформне значення, асоціативно-образного мотиву, закріпленого у внутрішній формі (ВФ) слова і оформлюючого семантику лексичної одиниці, суттєвим є емоційно-експресивний аспект, оскільки відображає не тільки відношення суб’єкта до об’єкта (представляє власне сприйняття предмета), але і відношення суб’єкта до адресата (намагається вплинути на сприймача), а також - адресата до предмета мовлення ( чи буде і як буде сприйматися об’єкт референтом). Адресат безпосередньо участі у процесі називання не бере, але “входить” у мовленнєвий акт, сприймається як “друга” особа (уявне). Таким чином, емоційний аспект номінативної одиниці накладається на об’єктивно-комунікативний (номінативний), доповнює його, відбувається взаємодія раціонального та емоційного компонентів у значенні слова, що актуалізує проблему діалектики конотації та денотації імені. На сучасному етапі розвитку семасіології немає визначеної теорії конотації, що зумовлене відсутністю типології лексичних значень (Телія, 9) та обов’язковістю конотативного компонента для значення слова (є лексичні одиниці, у яких відсутній конотативний елемент). Тому у широкому розумінні конотація “охоплює всю інформацію, яка доповнює денотативний зміст... Це суб’єктивні нашарування різного характеру...” (Шахов, 67). Таке розуміння конотативної семантики включає асоціацію, мовний паспорт номінатора, ідеологічні смисли, оцінку, експресію, образність, емоційність, стилістичність. У вузькому значенні це – “емоційне, оцінне чи стилістичне забарвлення мовної одиниці узуального (закріпленого в системі мови) чи оказіального характеру” (Словн., 236), той компонент семантики, з допомогою якого виражається емоційний стан того, хто говорить, і відношення його до адресата, об’єкта і що співвідноситься з поняттям експресивності та експресивної функції мови. Інтегральну позицію у семантиці слова займає денотативний аспект (“поняттєве” ядро значення, ..., об’єктивний компонент смислу, абстрагований від стилістичних, прагматичних, модальних, емоційних, суб’єктивних, комунікативних і т.п. відтінків” [6, 129]), який однак не може мислити ізольовано. Адже при конкретному вживанні лексичної одиниці у реципієнтів виникає “уявлення не тільки про якийсь окремий об’єкт, а й про його ознаки, властивості, дії, характеристики” [7, 22]. Як результат – виокремлюється додаткове значення, котре пов’язане із денотативними асоціативними зв’язками, тобто формується конотативний аспект семантики (конотація) слова (“компонент, що доповнює предметно-поняттєве (або денотативне) ... значення мовної одиниці” [6, 236]. Конотація часто є імпліцитним елементом смислу лексеми, семантичною модифікацією значення, яка включає в себе сукупність емоційно-оцінних забарвлень, що актуалізуються у процесі сприйняття слова ( у висловлюванні, в конкретній ситуації). Під час комунікативного акту вона передбачає “семантизування” “різних аспектів емоційно-психологічного стану суб’єкта висловлювання і його ставлення до предмета мовлення” [5, 80], вносить додаткове повідомлення про денотат. Зіставляючи, поєднуючи, конотативне (денотативне у семантиці лексичної одиниці розглядається як первинне) вторинне, похідне (непохідне). У деяких випадках підкреслюється смислова вторинність конотативних значень, його “необлігаторність” (Телія, 11), тобто існування їх як синонімів нейтральних засобів називання. Сучасні психологічні дослідження доводять, що емоційний стан, емоції у структурі людської діяльності виконують мобілізуючу чи компенсаційну функцію (стимулюють мовленнєвий акт, сприяють його розгортанню, допомагають здійснити вплив на реципієнта). Вони визначають емоціональний, конотативний компонент у структурі мовного цілого як препозиційне, передуюче денотативному значенню (Див. Так, 657). Однак, зважаючи на те, що людина одночасно сприймає-називає (через денотацію) і виражає своє ставлення, оцінюючи сприймаючий об’єкт (через конотацію), логіко-предметне та конотативне у семантиці слова взаємодіють, є потенційно рівноправними. Перевага одного із аспектів виникає в залежності від комунікативних намірів номінатора: ідентифікувати, назвати референт чи виразити своє ставлення до нього. Таким чином, конотативне чи денотативне у значенні слова перебуває в онтологічному зв’язку як раціональне та емоційне при ситуативно зумовленому домінуванні одного із елементів. Емоційно-оцінне та нейтрально-фактичне у семантичній структурі лексичної одиниці постійно взаємодіють, проникають одне в інше, підкреслюють одне одного, виконуючи функцію інформаційної компенсації. Денотативний компонент значення вказує на конкретний об’єкт, ідентифікуючи характеризує (який?), однак не тільки визначає сам об’єкт, але й те, що зумовило його назву (чому?), тобто ознаку, що належить екстенсіоналу порівняння і виступає як ВФ імені. ВФ слова виступає мотивом для ціннісної інформації і оцінки з позиції особистісно-прогмагматичного сприйняття для усвідомлення можливості впливу на потенційного реципієнта. У ній фіксується не тільки результат сприйняття предмета, його конкретна ознака як представлення, але і психологічні передумови цього процесу (чому саме ця ознака, які асоціації викликатиме у сприймача). Можна стверджувати, що конотативна модальність орієнтована “на те, що є власне предметом називання і що імплікує денотативну модальність, а на екстенсіонал аналогії (Телія, 27). Таким чином, ВФ імені провокує виникнення емоційної реакції на об’єкт, котра формує емотивно-оцінне значення слова, яке доповнює логіко-предметне. Значно розширюється функціональне навантаження конотативних внутрішньоформних номінативних одиниць у художньому тексті. Вони сприяють введенню у смислоструктуру тексту нової інформації, крім того, є чинниками, що формують “внутрішню когнітивно-модальну структуру тексту” [5, 80]. Конотативна семантика лексичних одиниць, які є елементами текстосистеми, оприявлює приховані смисли тексту, проектує характер сприйняття та ймовірну інтерпретацію тексту. Через посередництво конотативної тональності компонентів тексту реципієнтові надається можливість відкривати латентні смисли, розширювати семантичні рамки тексту. Серед елементів текстосистеми, для яких характерний конотативний аспект у семантиці, варто виділити власні назви [Див. 3, 95]. Конотативність антропоніма розвивається на підставі ідентифікації конкретної людини, позначеної словом, та її характеристик. Особливості денотата, пов’язані з ним асоціації породжують “специфіку емоційно-оцінного сприйняття власних назв, формують відповідні конотації” [7, 23], які у художньому тексті можуть визначати внутрішній імпліцитний смисл тексту. Наприклад, ВФ прізвиська Акулячий Писок [2, 58] – “той, що обличчям схожий на акулу”. Таке спийняття не віщує симпатії зі сторони поетів, котрі так назвали “голомазого масивного мерзотника” у ресторані. У зовнішності героя, закодованій у ВФ його прізвиська, присутні ворожість (“акулячий” – зажерливий, підступний) і боязнь, що межує з грубістю (“писок”). ВФ номінації не тільки “визначає”, яким був герой, але й імпліцитно повідомляє, як сприйняли, оцінили його у товаристві поетів (“ворожість”, “боязнь”). Конотативний компонент поетоніма вносить додаткову інформацію про об’єкт, є “доповненням до денотативного аспекту значення” [10, 66]. Незважаючи на те, що “конотація є вторинною стосовно денотації” [10, 66], реципієнт зацікавлений не стільки в кваліфікації того, що належить світу, скільки в його інтерпретації, апелюючи не до об’єктивних ознак денотата, а до асоціативно-образних, які становлять основу конотативної тональності номінації. Конотація визначає основні акценти в семантиці поетоніма; ВФ “конотатованої” власної назви генерує асоціативно-образний мотив, що “організовує” значення номінації. Так, ВФ антропоніма Лайза Шейла Шалайзер – “та, що перебуває у стані надмірного збудження, шаленіє” (Шалайзер шал) – не тільки фіксує бачення номінатором об’єкта (надмірно швидка, емоційна, непередбачувана жінка), але й імпліцитно представляє інформацію про сприйняття денотата, ставлення до нього. Шаленство героїні, про яке “натякають” і вигукові повтори у власній назві – Лайза Шейма Шалайза, зумовлює реакцію і відособлення, відштовхування від неї. ВФ слова – це є той асоціативно-образний мотив, що організовує конотативний аспект семантики номінації. Вона, формуючи “образ-представлення” об’єкта (Лайза Шейла Шалайзер – шалена, емоційна жінка), імпліцитно експлікує інформацію про сприйняття та суб’єктивну оцінку денотата (номінатору не імпонує холеричний характер героїні). “Конотативне” повідомлення сприяє розширенню семантичного поля поетоніма, деталізації окремих його аспектів: як сприйняли її, яке враження справляє героїня. Конотативний компонент семантики номінації співіснує із денотативним (логіко-предметним), передбачає введення додаткового (інколи й суттєвого) повідомлення про денотат, в основі якого особистісне ставлення до об’єкта або сприйняття його. Однак конотативна тональність поетичної назви не оприявлюється в ізоляції від інших елементів тексту, а певною мірою “визначається”, “задається” ними. Діапазон конотативного значення власної назви зростає під впливом ідей контексту; дуже часто саме він (контекст) сприяє розгортанню додаткового (емоційно-оцінного) смислу поетоніма, а напрям розвитку його семантики проектується ВФ слова. Наприклад, про Лайзу Шейлу Шалайзер читаємо: “Її книги, кожна з яких спрацьовує, наче вибухівка, і завжди викликає ланцюгову реакцію скандалів, судових процесів, самогубств і демісій... Про неї кажуть “розгнівана Лайза”. Про неї кажуть “нестерпна Шейла” [1, 126]. У тексті акцентується власне на тих характеристиках героїні, що є “видільними” та стали визначальними у момент сприйняття об’єкта. Текстова інформація надає можливість актуалізувати імпліцитну конотативну семантику поетичної мови, вона конкретизує образ героїні, який “задається” ВФ поетоніма. ВФ номінації формує у слові образ, встановлює асоціативно-образні зв’язки з реальною дійсністю, котрі великою мірою і визначають конотативний варіант семантики назви. Таким чином, конотативний зміст слова оприявлюється через посередництво ВФ номінації, яка латентно “регулює” організацію емоційно-образного аспекта значення, а також сама є компонентом конотації, який “безпосередньо пов’язаний із фоновими знаннями (існує як такий через них)” [9, 97]. Проаналізуємо сказане детальніше на прикладі антропоніма Божена Чортик. Якщо ВФ імені Божена – “божество, бог ...” (утворена ця номінація за зразком Ірена, Олена), то ВФ прізвища Чортик – “біс, диявол, нечиста сила...”. Суфікс пестливості –ик надає слову відтінку ніжності, ласки, що переростає у співзвучності з коренем чорт у підступність, лукавість. Іменуючи героїню, Ю.Андрухович виділив дві ознаки, які її найкраще характеризують, і “закріпив” їх у прізвищі героїні, тобто вони лягли в основу формування образу, в якому переплелись “божественна” зовнішність і “диявольська” душа героїні: “...вельми показна дівуля з гачкуватим носиком і розпусним язичком...” [2, 92]. Номінатор “значущою” антроформулою не тільки охарактеризував об’єкт, але й, поєднуючи крайнощі, протиставлення в одному найменні, показав попереднє захоплення її вродою та кардинальну зміну у ставленні до неї, коли дізнався про її вчинки. Конотативний компонент семантики поетоніма організовується завдяки оприявленню ВФ слова, яка виявляється на основі фонових знань про денотат. ВФ поетоніма “відсилає” до поширеного сприйняття об’єкта (“зустрічають” людину за зовнішнім виглядом, а не за внутрішніми особливостями), що визначає напрям формування конотації власної назви. Якщо на початковому етапі, який належить номінаторові, конотація виступає як особлива індивідуальна форма сприйняття номінатора, то надалі емоційно-оцінний компонент значення об’єкта оприявлюватиметься реципієнтом, ВФ імені для того, хто називає, буде “образним” результатом оцінки-ставлення, а для того, хто сприймає, - початком, який формуватиме і задаватиме згодом мотив конотації. Герой-оповідач В.Шкляра називає “охоронця” Груша Горилович. Створена номінація відповідає загальноприйнятим нормам називання – ім’я - Груша, по батькові – Горилович, однак незвичним у цьому випадку вибір безпосередніх імен, який можна охарактеризувати як оказіональний, промовистий. Тому зовнішня форма імені “інформує” про офіційність у ставленні до об’єкта, повагу, а ВФ – про його сприйняття та характеристику (Груша - ..., Горила - ...). Використовуючи поширені прізвиська “атлетичних охоронців”, “сильних здорованів” – Груша, Горила, герой – номінатор у ВФ імені фіксує їх “семантику”, апелюючи до виробленого соціального стереотипу; зовнішньо фізично сильні молоді чоловіки, які (найчастіше) не відзначаються особливими розумовими здібностями. Безпосередньо ВФ слова показує сприйняття, оцінку об’єкта, а зваживши на вибір зовнішньої форми імені, розширює конотативну семантику номінації: офіційно-ділове звертання у поєднанні із оцінкою-баченням охоронця імпліцитно натякає на іронізування над героєм, насмішку, відсутність страху перед ним. Підтвердженням цього виступають слова: “...мій дорогий бяча розвалився на стільці навпроти і грається ножем... Красива штучка, треба сказати. Знаряддя смерті завжди красиві. То що, почнемо? – питає Груша Горилович” (Шкл., 48) Прикметник “добрий” та іменник “бяча”... Вираження емоцій, що зосереджуються номінатором у внутрішньоформному імені завжди є “намеренным”. Поєднання логіко-предметного та емоційно-оцінного у поетонімі Груша Горилович надалі зумовлюватиме іронію, кепкування. Як бачимо, виникнення емотивності безпосередньо пов’язане із дією ВФ як емоційного подразника. Образ, що є основою ВФ, виступає підсилювачем нейтрально-оцінної номінації, яка утворює дескриптивний макрокомпонент значення. Процес формування конотативної семантики порівнюють, зіставляють на основі аналогії із явищем, яке у кіномистецтві отримало назву “ефект Кулешова” (Див. Телія, 76). Сприйняття кадрів залежить від монтажу їх взаємозв’язку, зміна послідовності кадрів зумовлює інше сприйняття. “Ефект Кулешова” – це “ефект забарвлення” (Тел., 77). У семантиці слова – це накладання образу на інформацію про світ, що зумовлює компенсування інформації, розширення смислових меж. Тому будь-яке слово може отримати забарвлення у відповідності з “ефектом Кулешова”. “Основа” забарвлення фокусується у ВФ імені об’єкта і надалі здатна провокувати те почуття, яке стає змістом конотативної модальності і яке відповідає ілокутивному наміру того, хто говорить. Наприклад, в оповіданні С. Антонишин оповідач на означення героя розповіді використовує номінацію Скорпіон. У творі зустрічається тільки прізвисько, “автором” якого є головна героїня і яке інформує про сприйняття та оцінку нею об’єкта – персонажа. Присутність або ж зустріч із Скорпіоном для героїні Ніни породжувало відчуття некомфортності, неспокійності, очікування неприємностей, “нефортунність” на весь день: (текст). Тому у ставленні до нього переважали відстороненість, страх, неприємність, що “зафіксувалось” у внутрішньоформній номінації Скорпіон (ВФ імені – “хижа, в’їдлива, небезпечна, непередбачувана людина”). У творі: “...отруйнішого створіння за свої двадцять п’ять Ніна не зустрічала” (Ант., 104) і як незаперечний підсумок: “Одне слово – Скорпіон” (Ант., 105). Бачення і оцінювання об’єкта пов’язане із комплексом асоціацій, порівнянь і образним представленням їх. Називаючи героя Скорпіон, акцент ставиться на його підступності, “отруйності”, що провокує недоброзичливе, вороже ставлення до нього. Якщо суб’єкт оцінки (Ніна – номінатор), об’єкт (Скорпіон), оцінний елемент, “точка відліку” (Див. про елементи оцінної модальності Тел., 23), які імпліцитно фіксуються у ВФ номінації, відомі, то оприявлюється і джерело мотивованості (що зумовило такі асоціації): в історії розповідається про іменини героя, який за гороскопом Діва, тому зіставлення знаків гороскопу Діва – Скорпіон і стало “першоелементом” у формуванні імені. Таким чином, текстова інформація сприяє оприявленню мотивованості внутрішньоформного поетоніма. Діапазон конотативного значення зростає, розширюється під впливом ідей контексту: героїня наприкінці твору по-іншому бачитиме об’єкт, думка зміниться на кардинально протилежну. Однак протягом усієї розповіді герой сприймається “крізь” ВФ-мний образ – Скорпіон. Кульмінаційна ситуація нівелює антиномію “добрий” (“злий”, актуалізує проблему необ’єктивності у ставленні та оцінюванні людей. Як бачимо, в номінативному інвентарі є слова, котрі здатні нести інформацію не тільки про те, що позначається ними, але й передусім про той емоційний стан, який переживає (відчуває номінатор у момент мовлення, що знаходить своє вираження у виборі ним того чи іншого слова, яке імпліцитно (експліцитно вказуватиме на цей стан. Тому будь-яка номінація бачиться як індивідуально-особистісне, а конотація імені як основна форма прояву авторської точки зору. У художньому тексті конотатована номінація виступає не тільки як оцінка суб’єкта – героя – номінатора. Так, для героя Р.Іваничука актриса Завадовська була не просто “людиною”, а божеством, жінкою “не з цього життя”. Якщо для інших вона була доброю акторкою, то Нестор захоплювався нею, внутрішньо возвеличував її для себе, його закоханість, поклоніння “наділили” її неприродньою силою: “...обертала своїм поглядом усе довкола в камінь, тож окам’янів Нестор і так стояв стовпцем посеред тротуару, заступивши їй дорогу”...(Іван., 23). Для нього вона стала чарівницею, відьмою. Тому називає її тільки Сотниківною, яку “бачив” ще у “Вії” М.Гоголя. У творі зустрічаємо: “А потім зустрів Сотниківну на вулиці. Ні, то не була артистка Завадовська, вулицею йшла Сотниківна з “Вія”, відьма і спільниця нечистої сили...”(Ів., 23). Образ Сотниківни з твору М.Гоголя, що закріплюється у ВФ імені, крім того, що “характеризує” на основі асоціативних паралелей героїню (надзвичайно красива актриса), оприявлює і оцінку її та самого номінатора. У номінації, таким чином, фіксується індивідуально-авторський погляд на об’єкт ( тільки Нестор так називав артистку Завадовську) та характеристика безпосередньо номінатора(чим зумовлене таке ставлення – оцінювання): герой закоханий, захоплений актрисою. Як результат – конотативний компонент антропоформули не тільки розширює його семантику, але сприяє розширенню смислової глибини тексту (розповідає про героя – номінатора). Внутрішньоформна номінація як “образ-представлення” у художньому тексті Представлення про конкретні об’єкти дійсності формується передусім на основі чуттєвого досвіду і зводиться до певної “суми” сприйняття, відносно якої і здійснюється їх ідентифікація, формується недолідований образ (поняття..., “яким визначається форма існування матеріального в ідеальному” (Філос. сл., 357). Тому імена реалій представляють собою “образ світу, оприявлений у слові” (Арут., 184). Існування зіставлення, асоціативних порівнянь у процесі пізнання світу дозволяє стверджувати, що образ – це “форма художнього узагальнення сприйняття дійсності у вигляді конкретного індивідуального явища” (Гальп., 81). Однією із функцій психіки людини є створення образів (образи “побутові” і образи в мистецтві) (Див. Юнг.). У залежності від домінування різних рівнів психіки розрізняють “особисті образи” і “архетипи” (За Юнгом). Своєрідним “подразником” у розгортанні образу об’єкта є його номінація (хоча заперечувалась думка психологів, які вважали, що “основне призначення мови полягає у тому, щоб викликати у свідомості людей образи, представлення, картини” (Див. Арут., 183). Якщо слово постає як когнітивна одиниця мовної системи, яка фіксує у своїй ВФ окреслений гносеологічний шлях, ВФ виступає координатором у процесі сприйняття об’єкта дійсності, то ВФ задаватиме мотив формування образу, буде його частиною, мікро-образом. Таким чином, ВФ є образом-представлення об’єкта, тобто “не образом предмета, а образом образу, представленням” (Пот., 131). Процес побудови образу дійсності реалізується в універсальному коді (Див. Залев., 61), яким передбачено сумування результатів переробки інформації, яку отримують по різних каналах зв’язку, чим забезпечується зв’язок між різнокодовими елементами інформаційної бази людини, а ВФ виступає як проміжна ланка, що з’єднує образ із реципієнтом. ВФ зосереджує в собі суттєвий образ (вихідну форму думки), власне, той, що відчувається нами у процесі чуттєвого сприйняття. Такий образ постає як конгломерат різноманітних ознак, однак тільки одна із них є домінантною, такою, призначення якої – генерувати відчуття цілісного предмета. У слові ця ознака, закріплена у його ВФ, сприймається мовцем як знак предмета, його часткове зображення. Формування образів індивідуальних об’єктів зазвичай здійснюється не через загальну, а власну назву. Поки власна номінація не закріплена за конкретним об’єктом, вона “незначима”, однак коли отримує свого носія, встановлюється сітка асоціацій , яка і створює образ референта імені. Із словом пов’язуються різні повідомлення про номінат, оцінювання його, ставлення до нього та інше; семантика імені представляє рекошет від його референцій, точкою “відскакування” виступає ВФ слова. Наприклад, образ керівника міста Родона оприявлюється за посередництвом розгортання внутрішньоформного образу імені: Род – один із першобогів слов’янської міфології, “зачинатель усього живого, Господар Світу, відає долями богів і людей” (Сл. симв., 145). Про могутність цього образу свідчить значна кількість споріднених генетично слів: “родитель”, “народитися”, “родима сторона”, “народ”, “рід”(о//і), “родовід”. У художньому тексті знаходимо підтвердження характеристик, що визначені ВФ імені: “Одним із крутих владик міста (могутній господар) був тоді Родон – батько (родитель) Ольвій, немолодий, скупий на слово, з важким характером (Род – першобог, найстарший). Син і онук гончарів (рід, родовід)...” (Чемер., 25).
1 2 3 4 5 Категория: Література \| Добавил: DoceNt (12.02.2016)
Просмотров: 631 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: