РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918) - Література - Реферати - Каталог статей

І. Нечуй-Левицький належить до числа письменників, творчість яких упродовж п'ятдесяти років «працювала» на звільнення народу з-під духовного і національного ярма. І. Левицький-громадянин сформувався раніше, ніж І. Нечуй-Левицький-письменник. Літературну діяльність він почав у ЗО років, коли події минулого і сучасного міг оцінювати усвідомлено й тверезо, коли дума про народ, драматизм його долі цілком полонили його чуйне серце. 70—90-ті роки — час, коли письменники різних напрямів із цікавістю вдивлялися і вивчали народ, «обмальовуючи його становище і матеріальне і моральне, обмальовуючи й його добрі моральні виявки і недобрі, його доброчинки й злочинки, добрі, світлі й погані, темні прикмети національної вдачі, його темноту й непросвіт-ність, через котру він мусив підпадати під усяку експлуатацію, не маючи ніякого втямку ні про свої соціальні, ні про свої людські права. Народ став в поезії і взагалі в письменстві об'єктом пильного навигляду й виучування» [10, 164]. І. Левицькому не треба було «ходити в народ», щоб пізнати його життя. Гострий розум і чутливу душу одержав у спадок від батька, матері, няньки, сільського оточення, від розкішної природи Надросся. «Обвіяний духом поезії пісень, неба, тепла, квіток, він неначе бачив душею свою Україну, свою дорогу Україну бу-дущого часу. Вона вся вставала перед ним гар- 1Нечуй-Левицький І. Загальний огляд найновішої русько-української літератури // Зібр. творів: У 10 т. — К., 1968. — Т. 10. — С. 164. Далі, посилаючись на це видання, зазначаємо у дужках лише -том і сторінку. 195 на, як рай, чудова, як дівчина першої пори своєї краси, вся засаджена садками, виноградом і лісами, вся облита ріками й каналами, з багатими городами і селами» [2, 149]. Біографія Іван Семенович Левицький народився 25(13) листопада 1838 року в місті Стеблів (тепер Корсунь-Шевченківського району) на Черкащині в родині сільського священика. Батько, Семен Степанович Левицький, священик з діда-прадіда, був начитаним, талановитим, національно свідомим чоловіком. У його бібліотеці «не було ні Пушкіна, ні Гоголя, але була «Історія Малоросії» Бантиш-Каменського й Маркевича, була Літопись Самовидця і інші книжки, що тоді виходили. Він любив говорити проповіді по-україн-ській, часто розказував про право українського народу й славу, дуже був радий, побачивши українську Євангелію Куліша і просив мене достати українську Біблію. В нього була вже українська ідея, що рідко трапляється між українськими священиками» [10, 263]. На жаль, його численні почини наштовхувалися на перешкоди, які не міг здолати сам. Створена ним початкова школа була закрита зразу ж поміщиком; написані українською мовою церковні проповіді заборонені Київською духовною академією, бо «язик проповідей не достоїн церковної кафедри»; «він на братські гроші поставив дом і думав закласти громадські крамниці, але не встиг цього зробити, бо швидко вмер» [10, 8]. У 40-х роках, познайомившись із П. Кулішем, під його впливом почав збирати народні пісні, народні перекази, давав переписувати їх своєму старшому синові Йванові. Захоплено слухали діти розповіді батька про Різаний Яр, про Корсунь, де відбувалася битва Богдана Хмельницького з поляками; вчилися любити Україну. Розповіді батька про Запорозьку Січ западали в душу, а уява, підкріплена живими свідками давнини (церква Спаса, давній вал, могили, Наливайків шлях) малювала тих, хто бився коло могил, хто лежав у них, хто йшов Наливайковим шляхом у безсмертя. Передавався дітям і батьків жаль, «що на Україну дуже насіли польські пани [...], що московщина заїдає наш язик і національність». Пізніше ця проблема стане центральною в його житті. У повісті «Над Чорним морем» (1888) герой дивиться на діда Хтодося, осяяног вогнищем, і порівнює його то з Гонтою, то із Залізняком з героїчної поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», то з гоголівським Тарасом Бульбою, спаленим польськими панами... Ось перед хлопцем постає обраг зрадника Андрія, сина Бульби, і душа хлопця проймається ненавистю: «Я почуваю в душі, що ненавиджу Андрія й ладен його вбити. 196 Козаки наступають на ворога. Люди падають. Я ладен стати з козаками і битись з ворогами. Почуваю, що ненавиджу ворогів». Ворогами для Нечуя-Левицького згодом будуть усі, хто не давав розвиватися українському народові, забороняв його культуру, літературу, мову, визискував економічно, політично і духовно; зневажав український народ як окремішну націю всіма способами і на всіх рівнях денаціоналізував його. Розповіді батька про історичне минуле закладали підвалини любові до України, її героїчної історії; духовність матері сприяла розвиткові в майбутнього письменника здорових моральних засад. «Мати моя, Анна Лукіянівна, з дому Трезвинських, була родом з Лебединського панянського монастиря, Чигиринського повіту», — читаємо в «Життєписі Івана Левицького (Нечуя), написаному ним самим» [10, 8].Його мати розмовляла чистою українською мовою, зовсім по-народному, з приказками і прислів'ями. «Зрісши коло стін монастиря, — писав Нечуй-Левицький О. Кониському в травні 1876 p., — моя мати була дуже богомольна, любила молитись Богу з товстих полуставів, любила голосно читати вечорами житія святих. Читаючи житіє Іосифа Прекрасного, вона плакала, а я, слухаючи, плакав разом з нею» [10, 264]. Під впливом матері він став дуже богомільний: «Я ні разу не їв до служби, видержував тяжкий піст до плащаниці, до вечірньої води на голодну кутю, аж мені ставало нудно. Приїжджаючи додому, я читав житія святих і прочитав чотири прездорові книжки; і мені здавалось, що я буду на Афоні, або в Синаї, або в єгипетських лісах. Мені хотілось там бути, так мені подобалися картини аскетичного життя і та природа, що описувалась в житіях» [10, 266—267]. За традицією хлопець мав піти стопами батька. Він навчався в бурсі, духовній семінарії, закінчив Київську духовну академію (1865), але знехтував духовною кар'єрою — письменницька праця стала його метою, його мрією, що боролася з іншим бажанням: піти у фіваїдські печери і стати пустельником. «Темна ніч» і «веселий пишний ранок» сперечались безнастанно. «Темна ніч говорила мені за фіваїдські печери, за молитви, за чорну одежу, говорила за рай. Пишний, веселий ранок говорить мені не те, але щось інше... Не молитва, а пісня йшла мені на душу... ... Буду писати вірші, складу віршами книжку таку, як «Катерина»... напишу про діда Хтодося... про нещасних, прибитих бідою. Про їх, про їх!» [5, 143]. Переміг «пишний ранок». Левицький став письменником. Знайомство з літературою почалося в семінарії з ілюстрованих французьких романів, куплених на батьківські гроші, що призначались на гостинці: «Кривий біс» Лесажа, «Павло і Віргінія», «Дон Кіхот» Сервантеса, «Пертська красуня» Вальтера Скотта; «Божественна комедія» Данте, 197 а згодом твори Пушкіна і Гоголя. Найбільше вразили його страшні картини Дантового пекла. Крім того, між семінаристами поширювались українські книжки і в рукописі Шевченкові вірші. До рук семінариста потрапив альманах «Ластівка», де було вміщено й твори Шевченка. Сила таланту Кобзаря навіки притягла до себе увагу Левицького. З цього часу він виявляє великий інтерес до українського життя, української книжки. Аналіз «Автобіографії», мемуарних творів, статей і листів показує, як захоплення книгами збагачувало знання Нечуя-Левицького, ширило кругозір, загострювало мислення, розвивало мову. Незабутніми були враження Нечуя-Левицького від великої реалістичної зарубіжної літератури. Особливо це стосується драм Шіллера «Вільгельм Телль», «Дон Карлос», «Жанна д'Арк» з їхніми ідеями протесту проти деспотизму й натиску родинного, державного, громадського. Лише такі історичні драми, сповнені сьогочасною ідеєю, зворушать душу читача, і навпаки, відсутність її уподібнить історичний твір до школярських історичних книжок — штучних, сухих і нудних. «В крузі так званої «чистої штучності», — писав він у «Критичному огляді», рецензуючи історичну драму Марка Онука «Мотря Кочубеївна» і оперу Дмитра Старицького «Послідний кошовий запорозький», — де поезія цурається всяких сьогочасних інтересів і має діло тільки з психічними силами людської душі, як великими, такі і нікчемними, історична драма може тільки справуватись в однім разі, тоді як вона буде воскрешати великі історичні характери, значні або своєю високою душею, своїм серцем, або своєю нікчемністю» [10, 63]. Керуючись такими теоретичними настановами, Нечуй-Левицький намагався викликати з давнього минулого великі або нікчемні характери, які збуджували б філософську думку про недосконалість людської натури, про змагання добра і зла, розуму і почуття, слабкого і сильного тощо. Та найголовнішим, найвартіснішим, що має характеризувати історичний твір, є щирий народний український дух, що виявляється насамперед у мові. В образах минувшини можна легше і зручніше розвести національну ідею, показати її початок, її підстави, кінцевий наслідок і вплив на людей. Тільки в такому історичному творі «люде будуть читати про своє життя, про свої інтереси сьогочасності, будуть плакати не чужими, грецькими, римськими чи там якими пустими слізьми, а своїми власними, будуть сміятись не з давньої давнини, а самі з себе, з власного морального каліцтва» [талі само]. Історичні твори Марка Онука (псевдонім маловідомого драматурга С. Метлинського. — Авт.) та Д. Старицького (українського драматурга і режисера 60-х років XIX ст. — Авт.) позначені спотвореною ідеєю. В останнього найвищий ідеал запорожців (гайдамаків, козаків) — каяття перед білим царем у своїх гріхах та бажання одягнутися в солдатські шинелі, офіцерські мундири. «Словом сказати, — пише 198Левицький-рецензент, — в драмі п. Старицького перевертенство українців у москалів, яке й тепер панує в наших вищих станах горожан чиновного, а особливо воєнного люду, і солдатська шинеля з'являється неначе янгол-благовісник з неба, віщуючи якесь незвичайне щастя [...]. Запорожці й гайдамаки маються автором за розбишак, за злодіїв, і то після чудових «Гайдамак» Шевченка і «Коліїв» Кулі-Ша» [10, 70]. Чи варто було писати українську драму з такою ідеєю?! Чи не краще було б відразу «кутатись з головою в солдатську шинелю та й годі!» [10, 71], — запитує Нечуй-Левицький. Неприємно вразили рецензента і довгі діалоги з донцем російською мовою: «Пора б нам перестати мішати в літературі горох з капустою, хоч наше життя ще й досі перемішане й переплутане. Не здається ж нам чудно, як в переводних творах і французи, і німці, і англічани ріжуть по-великоруській на нашій сцені! Нехай же не буде чудно, як в українській літературі бодай дійові особи з великорусів і поляків, не говорячих ніколи по-українській та ненавидячих цю мову, — будуть говорити по-українській, щоб драма не била ушей латаниною!» [10, 71—72]. Мовби полемізуючи з авторами рецензованих драм, Нечуй-Левицький показує наслідки «московської шинелі» — фізичну та моральну смерть батька й сина в повісті «Дві московки». Цю проблему він не раз порушуватиме і в художніх творах, і в наукових статтях. Причин для цього було більш ніж досить. Навчання Нечуя-Левицького в Київській духовній семінарії проходило в часи національної дискримінації. Вище наводилися враження М. Лисенка і М. Старицького про Київ 60-х років; про витіснення всього українського зі стін університету Св. Володимира; їхнє несподівано-раптове українофільство, яке з кожним роком зміцнювалося. Можна уявити стан Нечуя-Левицького, вихованого в національно-демократичному дусі, коли він віч-на-віч зіткнувся з цією проблемою в Академії: «Великороси здивували мене своєю грубістю й якоюсь грубою мужичою фаміліярністю, — писав він О. Конисько-му. — Між ними були дуже дикі натури, десь аж з-за Волги: вони говорили на кожного ти, хоч бачили чоловіка вперше ввічу, і ні з сього ні з того гнули лайку по-московській просто тобі ввічу, наче компліменти говорили, аж чудно було слухати. Потім тільки вони трохи обтирались і цивілізувались. А тим часом на український язик, котрим звичайно говорять між собою семінаристи й академісти на Україні, вони поглядали згорда й сміялись з нас» [10, 268]. Це не могло не зачіпати гідності українця, який на своїй рідній землі був попихачем, наймитом у господаря-колонізатора; не могло притлумити бажання протиставити хамству цивілізованість своєї нації. Праця в царині українознавства набуває нечуваних масштабів: в культурі, освіті, науці, журналістиці. «Якраз тоді, — пише І. Ле-вицький, — були напечатані в «Основі» «Две русские народности» 199 Костомарова і підлили масла в огонь. Один рязанець, молодший од мене курсом, показував кулаки, почувши, що в Києві є українська народна й національна школа [...]. Великоруські професори так само, як і студенти, не були ласкаві до українщини, а українці професори були офіціально й неофіціально зовсім мертві люди у всякому питанні, як і всякі професори на Україні» [10, 269]. У «Життєписі» Нечуй-Левицький зазначає, що між професорами Академії не було й духу українського: «Для інтересів государства добре було б спалити українську літературу і білоруську, якби вона з'явилась на світ... » [10, 16], — таку заяву виголосив на лекції один професор-великорос. Маючи такі натуральні зразки в особі російських студентів і професури, які дивились на все українське з- антипатією примітивних людей, «катковців», які всіх, крім себе, ненавидять як «нехристів», Нечуй-Левицький платив їм тим самим. Царські заборони, виснажлива боротьба з цензурою доповнили «портрет» колоністів негативним змістом і вплинули відповідно на ставлення автора «Миколи Джері» до російської мови і українсько-російських літературних зв'язків. Це перше враження до кінця днів не послабиться, не зміниться. У наукових розвідках, у полеміці з М. Драгомановим, І. Франком він буде послідовно відстоювати свою позицію в розумінні принципів реальності, національності, народності в літературі. Принцип реальності Нечуй-Левицький трактує як «реалізм чи натуралізм в літературі», що потребує, аби «література була одкидом правдивої, реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з городом чи селом, лісом, горами і всіма предметами, котрі знаходяться на землі»1.Такий метод, на думку Нечуя-Левицького, застосовують французькі письменники «брати Гонкури, Е. Золя, що почали обписувати міщанську жизнь, зачепили міську і почали набивати мужичих слів у свої твори, довго не подобалися французам. Золя, не вважаючи на свій блискучий талант, і досі бореться з романтичними письменниками, з традиційним літературним смаком французів, і поборов не більше як половину літературних своїх супротивників. Французькі критики просто ґвалтують проти його, за його мужичий та міщанський язик, за його реалізм в поезії»2. Поважаючи реалізм західноєвропейських письменників, яких він добре знав і, як бачимо, шанував, Нечуй-Левицький виступав проти «ультра-реалізму» російських. «Ми далеко стоїмо від того ультра-реального погляду на літературу, котрий запанував недавно в великоруській літературі», «від ультра-реальної школи, котру пропа- 1 Нечуй-Левицький 1. Сьогочасне літературне прямування // Правда. — 1878. Т. 2. — С. 12. 2Там само. гував молодий критик Писарев і редакція давнього журналу «Со-временник», бо та школа «довела ідею реалізму до абсурду», рекомендуючи «поетам не вносити в свої твори нічого художнього, нічого суб'єктивного, а малювати природу, як вона є»1. Принцип національності, за Нечуєм-Левицьким, «складається з двох прикмет: з надвірньої, зверхньої — народного язика, і осередкової — глибоко національного психологічного характеру народу»; «мова народу є тілом нації, національний психологічний характер — то її душа»2. Принцип народності, як вважає Нечуй-Левицький, складається з кількох елементів: «Народний язик, яким говорить народ,чи, просто сказати, мужики»; взірцем літературної мови для письменника «повинен бути язик сільської баби з її синтаксисом»3. «Другий елемент народності в літературі, — це епічні та ліричні форми народної поезії, якими обсипані фольклорні твори: пісні, казки, легенди, приказки тощо, що їх повинні класти в основу своєї творчості письменники, які хочуть прямувати по шляху народності»; «третій принцип народності літератури — то самий дух народної поезії, який обов'язково, чи так, чи інакше виявляється в творах національних письменників»4. Сам Нечуй-Левицький знав безліч народних пісень, переказів, приказок, а побут села був йому знайомий до найменших подробиць: від двох тіток по матері, селянок, що жили в хатині коло самого монастиря й говорили між собою по-українськи; двох дядьків по батькові, Євтропа і Дорофея, які мали прекрасні голоси і часто ввечері співали народних пісень; баби Мотрі та наймичок-дівчат, від яких перейняв усі пісні, які тільки вони співали ввечері та вдосвіта за роботою, і всі казки, які розказувала баба Мотря. Душу малого хлопця так вражали сум і туга цих пісень, що і вночі, у сні, бачив образи з дівочих пісень і запам'ятав на все життя: «Раз я через сон чув мотив пісні «Тихо, тихо Дунай воду несе; ще тихіше дівка косу чеше. Що начеше, то й Дунаєм несе; Пливи, косо, під гай зелененький!». Дівчата співали, а мені снилась якась крепка й широка річка, далеко ширша од Росі. Над річкою скелі й верби. День пишний, літній, тихий. А на березі сидить якась дівчина й чеше гребінкою такі довгі коси, що вони падають на осоку, на траву, вкривають осоку й падають аж у річку. Вода несе ті довгі коси й метляє ними, наче довгими шматками полотна. Коли гляну я, аж берег з осокою й дівчиною вже одколовся і пливе серед річки. А дівчина пливе, чеше косу та все співає: «Тихо, тихо Дунай воду несе!» [10, 264—265]. 'Нечуй-Левицький І. Сьогочасне літературне прямування // Правда. — 1884. С 211. 2Там само // Правда. — 1878. — Т. 2. — С. 12. 3Там само. — С. 25—26. 1Там само. — С. 27—31. 200 201 Сила й краса народнопоетичної творчості збагачувала його світорозуміння житейською мудрістю, а естетичне сприйняття — новими шедеврами справжньої народної поезії. Історичні перекази і фольклор стали першими джерелами естетичного сприйняття Нечуя-Левицького, які стимулювали ранні спроби його літературної праці і відіграли велику роль у формуванні літературно-теоретичних поглядів. Власне, від усної творчості Нечуй-Левицький перейшов до праці пером. Широкі й глибокі знання фольклору значною мірою визначили його високе моральне обличчя як письменника, яскраву творчу індивідуальність і особливу вагу його літературно-критичної позиції.Нечуй-Левицький — письменник, теоретик, мислитель — виріс з ідей, сюжетів, тем і образів народної творчості. На фольклорі він учився, чим і як служити народові, пізнав і глибоко усвідомив його інтереси, характер, мову. Уся його діяльність і десятки творів —І публіцистичних, художніх, літературно-критичних, педагогічних, мовознавчих, епістолярних — просякнуті ідеєю взаємодії творчої особистості великого художника з народною творчістю. Знайомство ^ українською літературою, з матеріалами журналу «Основа», настроями української інтелігенції та проблемами, які вона порушувала, переконали Нечуя-Левицького в потребі «єднання з народом» шляхом освіти, культури, художньої літератури. Зародилася думка писати оповідання українською мовою для «Основи», та вона перестала виходити (1862), а Валуєвський циркуляр унеможливив друкування українською мовою. «Ще й не встигли завести навіть шкільні книжки на народній мові, — писав Левицький, — як другим указом вже і заборонили теє, вигнали наш язик з народних шкіл, заборонили видавати Євангелію на українському язикові, а цензура пропускала може двадцяту українську книжку, і то нікчемну» [10, 83]. Відтепер боротьба за українську мову, її права, розвиток і збагачення стає головною в житті письменника. Свої погляди на розвиток української літературної мови Нечуй-Левицький виклав у низці спеціальних праць: «Сьогочасне літературне прямування» (1878,1884); «Сьогочасна часописна мова на Україні» (1901); «Криве дзеркало української мови» (1912), в яких порушено проблеми історії української літературної мови, її зв'язку і співвідношення зі старописемною мовою на народній основі; обґрунтовано закономірність формування її на центральноукраїнській діалектній основі. Письменник протестує проти спроб переорієнтації української літературної мови на іншу — південно-західну основу, культивовану багатьма періодичними виданнями початку XX ст. Упродовж життя Нечуй-Левицький збирав, нагромаджував і систематизував відомості про місцеве мовлення майже по всіх (діалектних) районах України. Тому безпідставними є твердження про дивацьку обмеженість письменника його рідною стеблівською говіркою («У нас так не говорять»). Він орієнтувався на широке захід ноукраїн- 202 ське мовне поле і виробив струнку, близьку до сучасної, історико-діалектичну концепцію. У колі уваги Нечуя-Левицького постійно були питання збагачення української літературної мови, розширення сфер її функціонування. Його турбує низький рівень мовної культури української інтелігенції, що розмовляє «якимсь жаргоном», «мішаниною французького з нижегородським». У листі до Н. Кобринської він зізнається щиро, як йому не хочеться повертатися до Києва з Білої Церкви, де він почував себе, як вдома, і де навіть євреї зверталися до нього по-українськи, майже без акценту. Зовсім по-іншому поводяться «туполобі» кияни, котрі знають українську мову, але через нехіть чи погорду не розмовляють нею. «Навіть коли я проходжу коло літнього театру в садку, — пише Н. Кобринській 13 вересня 1900 p., — де стоїть юрба актьорів та хористів української трупи, збираючись на репетицію, то чую, що й ці балакають якимсь жаргоном, а не українською мовою. Виходить, що й вони тільки українські штукарі-промисловці, та й годі! З української пісні, з українського штуч-ництва мають хлібець, ще й добрий, — і нехтують народною мовою в житті та в щоденній життєвій розмові» [10, 366]. Піклуючись про розвиток освіти рідною мовою', Нечуй-Левицький видав дві «частки» «Граматики українського язика» (ч. І — «Етимологія», ч. II — «Синтаксис»). Третя частина «Словар. Деякі народні й нові книжні слова (неологізми)» вмістила 861 реєстрове слово, що свідчить про добру обізнаність автора з українськими говорами, його всебічну, енциклопедичну освіченість. 20 років Нечуй-Левицький працював учителем словесності: в Полтавській семінарії (1865—1866); жіночій гімназії в Каліші (1866— 1867) учителем російської мови і літератури, історії та географії Росії; у жіночій гімназії в Седлеці (1867—1872); Кишинівській гімназії (1873—1885). Великий вплив Нечуя-Левицького на своїх вихованців дратував шкільне начальство, тому й втриматись тривалий час на одному місці він не міг. Про це пізніше напише у своїй частково автобіографічній повісті «Над Чорним морем»: «Ви прочитали в одній класі уривок з української думи про Хмельницького, — каже директор гімназії учителеві Комашку, — ви пишете в галицькі журнали, пренумеруєтесь на них. Ви не на місці в нашій гімназії. Переходьте на Північ, а як ні, то вас силою переведуть над Біле море... Ви чоловік талановитий, ваше слово має вплив, і цим ви найнебезпечні. Якби ви були тупий чоловік, ми б вас ще держали: тупиці не страшні» [5, 38]. Нечуй-Левицький залишив чимало цікавих думок про освіту й виховання в тогочасній школі («Уривки з моїх мемуарів та згадок. В Бо-гуславськім училищі»; повість «Дві московки», «Причепа», «Над Чорним морем», «Хмари»). 203Для нього неприйнятна школа — «царство паль та різок», як і викладання чужою мовою, що притлумлювало дитячий розум, сповільнювало розвиток, викликало відразу до мертвої, нудної, незрозумілої для дитини науки. «З цієї причини і українська школа, загалом, і наше Богуславське училище з його всіма підручними книжками на мертвих мовах, і латинській, і грецькій, і церковнослов'янській, і для нас — і російській була надзвичайно нудна, важка, без просвіту, і не цікавила живими думками нікого, мов середньовікова схоластика» [10, 26]. Навчання рідною мовою — запорука повноцінного розумового й емоціонального розвитку дитини — така основна думка педагогічних статей «Російська народна школа на Україні» (1889), «Педагогічна проява в російській народній школі» (1893), надрукованих у львівській «Правді» під псевдонімом «А. Глаголь». Він піддає нищівній критиці підручники, написані як закрученими старослов'янізмами і книжними словами, так і добірно-народною російською мовою, як, наприклад, «Родное слово». Поважаючи педагогічний талант і слушність методичних порад К. Ушинського на кшталт тієї, що шкільні книжки повинні бути тільки українські, Нечуй-Левицький справедливо докоряє українцеві К. Ушинському за те, що «Родное слово», за яким навчаються українські діти, має виключно російський зміст, придатний для російських хлопців: «В йому все говориться про російське село, про російське селянське життя. Казки, приказки, пісні — всі російські», — пише Нечуй-Левицький у статті «Російська народна школа на Україні». Така ж російська «среда» і в читанці «Приходская школа» Єрміна і Волатовського — придатна для Московщини — шкідлива для України. «Але ся «окружающая среда» од українських дітей — за тридев'ять земель — і не тільки вони, але навіть їх вчителі ніколи не бачили тієї «окружающей средьі». Замість навчати і розвивати дітей, учителі змушені марно гаяти час на пояснення російських слів. «А тим часом своя «окружающая среда» так близька і так зрозуміла для наших хлопців, ніби закрита від них чорною завісою. Закрила сю розвиваючу й обгортаючу свою сферу нерозумна рука московських та петербурзьких обрусителей» [10, 139]. Та обрусити весь народ, убити його мову нікому не вдасться, запевняє Нечуй-Левицький. Можна обрусити невеличке сословге дворян через гімназії та університети, навіть офранцузити, бо всі вони говорять по-французьки. Але народ — надто густа, цупка, може, інертна, та дуже здорова і велика маса. Отже, треба припинити цю педагогічну комедію. «Примішувати політику до школи і до педагогії — це не тільки радикальна помилка, це просто абсурд, велика дурниця якоби мудрих політиків. Школа поперед усього повинна бути школою та й годі... Вчити дітей азбуці й разом з тим російській мові — се щось таке чудернацьке, на що будуть брехати з дива 204 навіть європейські собаки, не то гомонітимуть порядні люде. Ми бажаємо від щирого серця, щоб знайшлися як можна швидше в Петербурзі розумні люде і змінили той дивовижний учебний устав [...]. Українські шкільні книжки вже давно готові: їх треба тільки запровадити в народні школи. І в бібліотеки при народних школах треба так само вкладати як можна більше популярних книжечок, писаних українською мовою. Тоді народна школа буде ганятись не за двома зайцями, а за одним зайцем і, доконче, його впіймає» [10, 143]. Справа школи для народу не переставала цікавити Нечуя-Ле-вицького. Він знав сам, як важко вчити дітей чужою мовою, тому й виступав проти пригнічення й русифікації українського народу, культивованих офіційною школою, проти нехтування рідною мовою; його обурювало, що шлях до народу творам І. Котляревського, Т. Шевченка був закритий. Нечуй-Левицький підтримує зв'язки з Київською Громадою, з П. Ку-лішем, М. Драгомановим, І. Франком, І. Белеєм та ін. Він не приховує свого негативного ставлення до антинаціональної політики царського уряду, особливо щодо культури, літератури, мови й освіти. 1885 року письменник вийшов у відставку і цілком віддався літературній діяльності. Збірка повістей, заборонена в Росії цензурою, вийшла у Львові 1871 р. «Писати повісті я почав ще як був на службі в Полтаві. «Основа» та «Кобзар» Шевченків навели мене на думку, що мені писати треба по-українській» [10, 17]. Наприкінці 70-х — на початку 80-х років творчість Нечуя-Ле-вицького досягає найбільшого розквіту. В цей час вийшли «Дві московки», «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», «Хмари» та цикл оповідань про бабу Параску та бабу Палажку, «Старосвітські батюшки та матушки».У 80-90-ті роки Нечуй-Левицький пише низку науково-популярних нарисів про минуле України: повість «Гетьман Іван Виговський» (1889), роман «Князь Єремія Вишневецький» (1897), «Афонський пройдисвіт», «Поміж ворогами», «Над Чорним морем», «Скривджені й нескривдже-ні», «Старі гультяї», «Київські прохачі», «Сільська старшина бенкетує», «Вольне кохання», «На гастролях в Микитянах». Продовжує літературно-критичну та публіцистичну діяльність, що знайшло відображення у статтях «Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906), «Українська поезія» (1906), «Українська декаденщина» (1911), «Де люди, там і лихо» (1911), «Хто такий Шевченко» (1913) та ін. Про жвавий інтерес письменника до суспільно-політичного і культурного життя 1910—1914 pp. свідчать нариси, не надруковані за його життя: «Призви запасних москалів», «Неслухняна тітка», «Мар'яна Погребнячка й Бейліс», «Апокаліпсична картина в Києві» та ін. Уже хворий, Нечуй-Левицький дбає про видання книжок для народу, особливо історичної тематики. Народові треба розповідати нашу історію у фактах, як в оповіданнях, був переконаний письмен- 205 ник. Ефективність такого підходу до розробки історичної тематики довели М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський та інші історики та письменники: О. Стороженко («Марко Проклятий»), Д. Мордо-вець («Сагайдачний») і сам Нечуй-Левицький (казка «Запорожці», драми «Маруся Богуславка», «В диму та полум'ї», роман «Князь Єремія Вишневецький», повість «Гетьман Іван Виговський»). У їхніх творах зображено широкі картини минулого України, виведено галерею образів історичних постатей: Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Вовчури Лисенка, козацького сотника Остапа Зо-лотаренка, Зіраїди Соломирецької, Насті Богуславихи та інших сильних, безстрашних, відданих українському народові героїв. Старість, хвороба, перша світова війна перешкодили здійсненню намірів. Самотній, у голоді та холоді, на 80-му році життя І. Нечуй-Левицький помер у Дехтярівському будинку перестарілих. Похований на Байковому цвинтарі. «ТО БУВ ТЯЖКИЙ ЧАС, БОДАЙ ВІН НЕ ВЕРНУВСЯ!» (ХУДОЖНЯ ПРОЗА ПРО СЕЛО) Літературна спадщина Нечуя-Левицького досить велика і жанрово різноманітна: романи, повісті, оповідання, новели, нариси, гуморески, казки, драми тощо. Вони охоплюють життя всіх прошарків суспільства: селян, міщан, духовенства, творчої інтелігенції, жебраків, бурлацтва, наймитства, заробітчан, декласованих елементів, поміщиків, орендарів, посесорів, підприємців, купців тощо. Спадкоємець Т. Шевченка і Марка Вовчка, І. Нечуй-Левицький збагатив реалізм, який під його пером перетворився на універсальний напрямок національної літератури. Письменник підхопив від своїх попередників тезу про первинність середовища щодо формування характеру людини, але у своїх творах він підкреслював і зворотний зв'язок: людина може перетворювати середовище, впливати на нього.. Водночас перемогою реалізму Левицького було зображення середовища соціально диференційованим. Реаліст-психолог, Нечуй-Левицький широко використовує психологічний аналіз; реаліст-соціолог, він навчився усвідомлювати і зображувати особистість у соціальному типі і відтворювати неповторне «я» героя. Про це засвідчили вже перші опубліковані твори: «Дві московки», «Рибалка Панас Круть», «Причепа», «Хмари», в яких створив типи-характери і «перейшов від окремих спостережень до широкого узагальнення соціального буття, до створення повнокровних епічних характерів, соціально детермінованих, індивідуально своєрідних»1. 'Міщук Р. Співець душі народної. — К., 1987. — С. 19. 206 «Дві московки». Дебютував письменник повістю «Дві московки» у львівському журналі «Правда» 1868 року. Повість розвиває, поглиблює й узагальнює проблему солдатчини, що порушували його попередники: в поезії — Шевченко, у прозі — Квітка-Основ'яненко, Марко Вовчок. Солдатчина — не тільки соціальне лихо, що призводить до економічного краху родини, а й чинник деморалізації і денаціоналізації народу — на такий висновок наводить повість. Традиційна, на перший погляд, тема любовного трикутника набуває в Нечуя-Левицького нового вирішення. Дві дівчини покохали одного парубка Василя. Незважаючи на одруження з одною із них, щастя не пізнав ніхто. Василь пропав безвісти, очевидно, загинув, так і не натішившись родинним щастям, не здійснивши своєї мрії про клаптик власної землі і три пари волів. Марина помирає на вулиці, в чужому місті, зневажена і відкинута всіма повія, «так і не втекла від свого лиха, і не загуляла, й не заспівала, і не затанцювала його навіть в Києві» [1, 80].Ганна, не дочекавшись вісточки від свого чоловіка, в голоді, холоді і самотині помирає. Образи Ганни та Марини — не персоніфікація двох різновидностей одного типу, а втілення самостійних особистостей. Марина кипить енергією, пристрастю, волелюбністю, непримиренністю до лихих обставин життя; Ганна — втілення працьовитості, доброчесності, страдництва, покори долі. Нечуй-Левицький змальовує людину у її суспільних зв'язках. Він зображує не тільки рекрутчину, що перетворювала, по суті, селянина на раба військового чину, а й тяжке становище цього селянина в пореформену добу. Змалку відірваний від родинного середовища, насильно відправлений у школу кантоністів, син Ганни забуває не лише свою мову, а й зневажає рідну матір, заради свого блага готовий позбавити її навіть хати. Нечуй-Левицький першим порушив проблему деморалізуючого впливу школи кантоністів на формування характеру її вихованців. Образом Івана письменник започаткував галерею жертв колонізаторської політики царизму, що руйнувала неперехідні духовні цінності української традиційної селянської родини. Відкрита 1721 р. при кожному полку для синів солдатів, школа кантоністів готувала безрідно-вірних служак. За пару років, як про це дізнаємося з повісті, дитина забувала все рідне, цуралась найдорожчого — матері, ставала слухняним виконавцем бюрократичної системи, Іваном без роду і племені, цинічним, жорстоким, бездушним, безсердечним, без батьківщини. Письменник не сприймає шовіністично-імперської, русифікаторської політики царського самодержавства. Він беззастережно засуджує існуючий лад не лише в його етичних наслідках, в антигуманності, у загальному егоїзмі, жорстокості, самовпевненості, а й за «безщасний народ, зовсім забитий з мовою, літературою й освітою» [2, 15]. 207 Уже перша повість засвідчила появу непересічного епічного таланту. Спираючись на традиції Г. Квітки-Основ'яненка і Марка Вовчка, він значно збагачує композиційно-зображувальні засоби, першим увівщц об'єктивно-епічну розповідь, зробивши наголос на характері, типі. Його сучасники займалися питаннями стилю, сюжету, історичного колориту, та образ залишався в багатьох із них на другорядному плані. У повісті «Дві московки» діють люди з виразно визначеними індивідуальними характерами. Замість умовно-дидактичних фігур Квітки-Основ'яненка, що уособлюють різні пороки і доброчинності, сутності яких можна вичитати інколи з самих тільки імен, в Нечуя-Левицько-го діють живі люди, котрих кожний міг зустріти в житті, з характерами, які не вкладаються в якусь сентенцію. Навіть відсутність психологічного аналізу не робить його героїв примітивними, бо психологізм замінює різнобарвна діалектика дій, що розкриває характер. Простота і ясність реалізму, чіткість образів, правильність пропорцій, співрозмірність засобів і мети, відсутність статичних елементів, доведений до рівня ремарки психологічний опис та опис речей — риси, що становлять своєрідність творчої манери Нечуя-Левицько-го, його певну перевагу над попередниками і сучасниками. Бальзак, наприклад, показує людину через її діяльність, характер — через учинки. Та величезна щільність матеріального оточення робить його образи вагомішими, створює для них глибокий фон. Життєве оточення, речове середовище відтворені так детально і насичено, ніби сама людина бере щось від них. Вона мовби розкривається в речах чи проектується на них. Від речей до людини і від людини до речей встановлюються зв'язки. Речі стають координаторами характеру. Речовизм слугує Бальзаку певною заміною психологізму. Предмети і будинки договорюють часто те, що не додумали і недовідчули люди. Людська думка застигає в її речах щільними згустками. У Нечуя-Левицького речей набагато менше, обстановка тільки накреслюється, тому в нього образ, за всієї гострої виразності його, дещо силуетніший, поетично-графічніший, ніж у Бальзака. З творів Нечуя-Левицького постає Україна другої половини XIX ст. з її соціально-побутовими та міжнаціональними стосунками; жахливим існуванням селян до і після кріпацтва. Зір читача милують біленькі хатки, що потонули у зелені вишневих садків, і срібляста стрічка Росі, що ген-ген повилася долиною. І все це зображено так мальовничо, що мимоволі хочеться відпочити на березі річки і заслухатись соловейка, який розщебетався у зеленому гаю. Та раптом чуються тяжкий стогін жінки-кріпачки, старого кріпака, прокльони на панів: «Весело та хороше там на світі божому, та погано жити там людям», — каже рибалка Панас Круть з однойменної повісті Нечуя-Левицького, опублікованої в журналі «Правда» (1868). «Микола Джеря» (1887). Нечуй-Левицький тяжіє до широких узагальнень, що допомагало йому давати широку панораму сус- 208пільного і приватного буття, глибше за своїх попередників збагнути саму природу суспільних явищ і процесів, щоб пов'язати їх одне з одним, піднятись до загальних причин, порушуючи животрепетні питання своєї доби. Його герої — передусім яскраві соціальні типи, «представники більшості», як це розумів іще Бальзак. Індивідуальне у таких типових характерах проявляє його «видову», соціальну сутність і слугує своєрідною формою її концентрованого вираження. У творах письменника про селян герої відрізняються один від одного не лише своїм соціальним походженням, а й тяжінням до певного типу стосунків із навколишнім світом, суспільством. З цього погляду світ творів українського реаліста побудовано на своєрідній ієрархії типів: Марина і Ганна («Дві московки»), герої «Кайдашевої сім'ї» з усім їхнім багатством і несхожістю психології, Микола Джеря з однойменної повісті і т. д. «Можна сміло сказати, — писав І. Фран-ко, — що мало яка література має таке повне відтворення народного життя за такий довгий протяг часу. Цілий ряд типів у Івана Левицько-го, Карпенка-Карого та Мирного дає повний синтез національного характеру українця зі всіма його хибами й високими прикметами»1. Антикріпосницьку спрямованість повісті помітив рецензент, який звинуватив автора в умінні «отруїти отрутою сумнівів» навіть таке благодійне явище, як селянська реформа. Незважаючи на талановите зображення життя з недавнього минулого: ненависть селян до панів; деспотизм і жорстокість гнобителів, «беззахисне становище селян, приречених на загибель при найменшому відстоюванні своєї незалежності»; найзухваліша експлуатація робітників фабричними хазяями; безвідрадність життя селян після звільнення з кріпацтва, цензор пропонував заборонити друкувати повість як небезпечну і шкідливу річ. За влучною оцінкою Франка, «Микола Джеря» — це історія усього українського селянства в ту важку епоху, написана в однім широкім образі. Джеря — духовно вільна особистість. У конфлікті з обставинами Микола утверджується як непохитний волелюбець, правдошукач. Саме тут відкрилися можливості таким його душевним пориванням, які виходять за межі житейських стандартних уявлень його батька. Конфлікт Миколи з ворожими трудівникові обставинами не має механічного характеру, оскільки він зумовлений глибоко внутрішніми причинами: волелюбством Миколи, прагненням жити по-людськи, усвідомленням свого рабського становища. Джеря не може пристосовуватись, лицемірити. Висока духовна свобода характеризує його як людину непересічної вдачі, людину, яка є носієм якостей національного характеру, коріння якого сягають у глибини історії і побуту його волелюбного народу. «Микола Джеря, — писав І. Франко, — один з тих світлих, 'Франко /. Старе й нове в сучасній українській літературі // Зібр. творів: У 50 т.— К., 1982. — Т. 35. — С. 94. 209 лицарських типів українських, з яких колись склався сам цвіт запорозького козацтва, а яких тепер, бачиться, чим раз рідше стрічаємо». У таких, як він, переважає «безпечна розгульність бесіди, сміливість у всіх поступках та непосидюча діяльність»1. Головний герой повісті — всебічно обдарована людина. Він грає на скрипці, прекрасно малює, вміє читати, болісно сприймає утиски, несправедливість і не мириться з ними. Інтелектуальна обдарованість й умови життя сприяли швидкому розвитку соціальної самосвідомості, динаміці його зростання — від захисту особистого життя до протесту проти кріпосницької системи. Усвідомивши, що не особисті риси пана є причиною нещастя його родини, а панщина, Микола покидає село: «Піду в ліси, піду в степи, піду в пущі й на гострі скелі, а панщини таки робити не буду і в москалі не піду». І він дотримав слова, дарма, що дорогою ціною. Навіть заповіт батька скоритися, не чіпати пана й осавули не змінили його поведінки. Досвід батька, вихованого віковим рабством, неприйнятний для молодого покоління, котрому «ціле життя воля пахне», котрі «скорше вломляться, а зігнути не дадуться» (Франко). Переживши чвертьстолітню «одіссею», Микола зберігає духовну міць і незламність. Микола «був сивий аж білий. Густі сиві брови низько понависали й закривали очі, а з-під їх і тепер блищали темні, як терен, очі. Довгі сиві вуса спускались вниз, а голова біліла, наче вишневий цвіт. Його вид і тепер був сміливий і гордовитий» [3, 142]. Десятиліттями Микола шукає щастя на заробітках — цукроварнях, рибних промислах. Вербівських утікачів жорстоко експлуатують підприємці, серед яких є німецькі капіталісти — власники заводів і фабрик. Мізерна платня (3 карбованці на місяць), нестерпні умови побуту, важка праця довели заробітчан до стану робочої худоби. Письменник не шкодує фарб, щоб детально описати весь жах, в якому животіють і працюють люди: «Між білими чистими німецькими хатами, між зеленими вербами чорніли дві довгі казарми для бурлак. Казарми були довгі, обідрані з оббитими дощем стінами. Можна було подумати, що то кошари для овець, а не для людей».Питома вага обставин, соціального середовища в повісті надзвичайно велика. Письменник навмисне згущує фарби, нагнітає деталі, гіперболізуючи їх, мовби намагається викликати почуття власної гідності і прагнення жити по-людськи: «Той борщ був такий смачний, що вербівські бурлаки, виголодавшись після дороги, через велику силу набивали ним пельки. В борщі була сама за себе бутвина та квас; подекуди плавали тільки таргани замість м'яса. Після борщу подали кашу. Каша була з тухлого пшона, а старе сало тхнуло лоєм. Хліб був чорний, як свята земля» [1, 151]. 'Франко І. Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції // Зібр. творів: У 50 т. — Т. 26. — С. 64. 210 Казарми, їжа, все довкілля — прогниле і мертве. «Бурлаки хотіли скупатись, але глянули в воду і побачили, що вода була густа і смердюча. Дохла риба плавала коло берегів, в ставок випустили маліс і зробили з нього смердюче багно» [1, 152]. Згадується вербівчанам рідне село, праця на полі — значно важча, ніж на фабриці, але й веселіша, та й повітря значно чистіше. Протиставляючи село місту, Нечуй-Левицький трактує останнє як осередок деморалізації, а капіталізацію як силу, що руйнує екологію середовища й екологію душі. Не випадково перша реакція — спротив соціальному болоту, що засмоктувало селян, — достоту така, як у Ма-рини-московки, що намагалась заглушити своє горе: «Микола пив чарку за чаркою, на якийсь час забувши і Вербівку, і Немидору, і свою хату, і свого страшного пана; запив все своє горе і вже жив у якомусь іншому світі, веселому, тулячому, — неначе він знов удруге парубкував» [1, 153]. Нечуй-Левицький поступався Панасу Мирному в психологічному аналізі, як скромний оркестр Моцарта перед великим і гучним оркестром Берліоза. Проте брак кількості і звучності Моцарт заповнював умілим використанням усіх тембрів і відтінків кожного з інструментів, досягаючи виняткових ефектів. Досить перечитати сцену танцю Миколи, щоб пересвідчитись у дивовижній майстерності Нечуя-Левицького відтворювати обмеженими засобами психологічну бурю людини з украй напруженими нервами, людини, що опинилась над прірвою, готової або провалитися в неї, або збожеволіти від страху, втративши рівновагу: «Музики заграли, і Микола пішов садить гопака. Той гопак був страшний; здавалось, ніби сам сатана вирвався з пекла на волю. Його темні очі ніби горіли, як жарини, а волосся розпатлалось; бліде лице почорніло і неначе посатаніло. То був не молодий Микола з тонким станом, з парубочим веселим лицем; то був бурлака, що був ладен жити й гулять хоч весь день» [талі само]. Більше ніж через двадцять років В. Стефаник — майстер психологічної прози — дасть опис танцю Івана Дідуха («Камінний хрест») як кульмінацію його жалю і туги за селом, за шматком своєї землі, яку покидав назавжди. Танець божевілля. Танець смерті. Танець Миколи — це психологічний вибух пережитої кривди, це миттєва слабкість сильної і цільної натури; це момент отверезі-ння душі і протесту духу. Покинувши працю в Бродовського, Микола з односельцями не знаходить спокою і щастя в Бессарабії, на Дністровському лимані в рибальській ватазі. І тут вони зазнають знущань від отамана Ковба-ненка; продовжує переслідування пан Бжозовський, полює поліція. Скрізь бунтарська вдача Миколи не заспокоюється — протестує. Навіть повернувшись у рідну Вербівку після двадцятилітніх скитань й отримавши жадану волю, він не закриває очі на ті хвороби, які 211 полишив перед утечею: безземелля, злидні, несправедливість, знущання. «От тобі й воля! — міг тільки сказати. — От тобі й вернувся до господи! І нащо було вертатись у цей проклятий край! Будь він тричі проклят од Бога і од людей! [...] І до кінця свого життя Джеря йшов проти панів та жидів: так вони багато нашкодили йому і скривдили його, занапастивши його вік» [1, 211, 212]. Джеря — соціальна особистість. Він піднявся до розуміння механізму суспільних стосунків між паном і кріпаком, між посесором-цукрозаводчиком і найманими робітниками. Життєва мета має свою позитивну основу — волелюбність, безупинний пошук правди. Прав-дошукання стає його внутрішнім єством і потребою. Це й зумовлює його позицію в тих чи інших ситуаціях, його реакцію на протиріччя суспільного життя і нерівності у ньому. В боротьбі з устоями анти-гуманного суспільства Микола набуває справжньої величі. Внутрішня діалектика Джериних прагнень несе у собі потребу жити по-іншому, перебудувати людське життя. Ця мета набуває такої всезагальності, що Нечуй-Левицький вважає* її загальнонаціональною характерною рисою українського народу. Повість закінчується живописною картиною: Микола сидить на пасіці в оточенні своїх онуків і розповідає їм як казку-пісню прожите ним життя: про далекий край, про Чорне море, про лиман. «Вже сонце зайшло, вже ніби дрімота розлилась над густими садками, над густим лісом, а дід усе розказував, а діти все слухали, а бджоли гули, неначе гула гучними струнами кобза, приграваючи до чудової казки-пісні пасічника Миколи Джері» [1, 314].Життя продовжується, гуде, грає; онуки слухають розповідь славного і непокірного свого діда. Вони принесуть очікувані зміни суспільному ладу, що започаткував їх дід. Микола — типовий герой свого часу, «наочне спростування невірної теорії про те, ніби література критичного реалізму неспроможна була створити образ позитивного героя. Високе почуття людської гідності, непримиренність до всякого насильства, глибока моральна чистота, здорове, вільне від забобонів сприймання життя — все це якості, які й ми високо цінуємо в людській особистості і які забезпечили повісті любов читачів багатьох поколінь»1. Саме через образ Миколи Джері «реалізуються вищі можливості епохи, через нього входять у світ творчі імпульси прогресу. Навіть якості характеру Джері безпосередньо історичні: кріпосний лад, він у той же час людина вільного духу»2, усе велике й чесне в ньому — від ідеалів народу і визвольної боротьби. Якщо розглядати Миколу Джерю в контексті західноєвропейської літератури, то в ньому органічно поєднуються Дон Кіхот та Гамлет. — к., 1Білецький О. Іван Семенович Левицький (Нечуй) // Зібр. праць: У 5 т. 1965. — Т. 2. — С. 113—114. гТам само. 212 Микола — новітній Дон Кіхот за своїми особистісними, волелюбними прагненнями, дієвим началом, людина, котра активно втручається у життя, не терпить несправедливості, кривди, готова сама боротися з суспільним злом. З Гамлетом його зближує стихійне бунтарство, неспроможність перетворити благородні прагнення свого протестуючого козацького духу в практично корисну дію й усвідомлення свого безсилля. Втеча Миколи від свого пана-кріпосника — це його практичне безсилля і водночас бунт проти несправедливості суспільного устрою. Проте ця втеча історично необхідна; в умовах свого часу — форма протесту звільненої свідомості людини проти деспотизму і рабства. Очима народу дивиться письменник на зображувану дійсність, розумом народу сприймає суспільно-політичні події, даруючи нам рідкісний зразок єдності ідеологічного, сюжетного, композиційного, стилістичномовного компонентів літературних творів. Він уміє бачити і художньо відображати такі моменти соціальної динаміки, які прийшли до нього в процесі художньої творчості, були осягнені через художній образ, а не в результаті абстрактних міркувань чи опрацьованих філософсько-соціологічних джерел. Він опоетизував духовну красу й активну вдачу трудящої людини, уславив сповнене самозречення кохання, висловив віру в справедливий соціальний лад, збагативши світову літературу незвичайним образом правдошукача. «Бурлачка» (1878—1880). Якщо повість «Микола Джеря» стала своєрідною енциклопедією кріпосницької системи, то «Бурлачка» присвячена темі зображення становища селянських мас після кріпацтва. Перед читачем постають типові картини експлуатації народу за часів голодної волі. Героїня повісті — скривджена, збезчещена бурлачка Василина. Приречена на моральну загибель, знівечена й утоптана в соціальне багно, вона знаходить у собі силу і людську гідність піднятися і почати життя наново. Біографію героїні подано на загальному тлі пролетаризації села та виникнення перших капіталістичних фабрик, що наганяють жах на вчорашніх селянок-робітниць. «Довгі ремінні паси пронизували стелю й хапались внизу за машини. Машини ревли, стугоніли, колеса махали зубцями, неначе хотіли вхопити чоловіка й потрощити його на шматочки, а під ногами ревла і шуміла вода» [3, 321]. Злидні і нестатки погнали дівчат на заробітки до посесора-шлях-тича Станіслава Ястшембського. У батьків — десять ротів, усі хочуть їсти, а працювати нікому. Отож дівчина спочатку ходила полоти буряки, а згодом її, безталанну, заманили у двір. Отам красуню й спіткала зла доля. Довірилася паничеві — до науки тупому, до карт, горілки і танців охочому, — зіпсутому «фамільними традиціями панства та панування над мужиком...» [2, 40], і життя її перетворилось на пекло. Знеславлена і вигнана з двору, Василина боїться 213 повернутися у село: «Будь проклятий той час, коли я вступила у цей панський двір!» [2, 87], — так прощається вона з двором, та слів прощання ніхто не чує. Самотня, над Россю народжує дитину і в напівпритомному стані кидає її в річку. Починаються страшні поневіряння і каторжна робота на суконній фабриці. Низька платня, погане харчування, грязюка у казармах спричинялися до епідемій, а часто й смерті. Витримати годі, але й без праці прожити не можна. Василина знаходить розраду в горілці та розпусті.Робітник Михалчевський витягає її з того бруду і нечисті, допомагає знову стати на праведний шлях. Син простого теслі, він за допомогою німецьких майстрів навчився столярувати та добре робити столи, стільці, шафи й канапи. Таких, як Михалчевський, було чимало: «Дрібні стеблевські шляхтичі, не маючи свого поля, кидались до ремесла, служили на фабриках за столярів, малярів, слюсарів, ковалів... Заводи випустили багато добрих майстрів на селах та в містечках» [1, 327]. Природжене почуття краси розвивалось у Михалчевсько-го під впливом поезії: «Михалчевський був письменний, вчився в церковній школі, читав і співав на криласі. Він доставав книжки в священика, в його синів, у шляхтичів, любив читати, купив і прочитав Шевченкового «Кобзаря». Про Тараса Шевченка тоді ходила чутка скрізь по сусідніх селах та містечках, кругом його рідного села Керелівки. Як умер Шевченко, як дійшла чутка за його смерть та похорон у Каневі, Михалчевський плакав за ним і говорив, що він неначе поховав рідного батька» [1, 328]. Чоловік такої душі та серця, з такими здоровими засадами і поглядами на світ, на людину, людські взаємини не міг не «прочитати» мову серця Василини. Його фізичного й морального здоров'я, уміння бачити насамперед людину в людині, навіть, здавалося б, у навіки пропащій, вистачає, щоб підняти Василину з суспільного дна, повернути їй загублену честь і людську гідність. Його «ласкавість, тихий голос, тихі очі під чорними бровами неначе гладили її по душі. Якась повага була розлита у словах, у голосі, в самому лиці молодого здорового хлопця, та повага, якої вона ще не зазнала ні на панському дворі, ні на заводі між бурлаками» [1, 343]. Нечуй-Левицький неодноразово підкреслює, що витоки морального здоров'я і сили — у рідній землі. Згадаймо, як живописно і прискіпливо змальовує письменник кожний горбик, долинку, струмочок, деревце, кущик, де проходило життя і дитинство Івана Михал-чевського та Василини, де набирались вони сили, поезії і доброти. «Ой рідний мій краю! Садки мої! Ліси мої! Як гляну на вас, як ходю в вас, то неначе подобрішаю й поздоровшаю» [1, 368], — говорила Василина, гуляючи в садках з дівчатами.
1 2 3 4 5 Категория: Література \| Добавил: DoceNt (16.01.2016)
Просмотров: 1219 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: