РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Французька література кінця 19 ст - Література - Реферати - Каталог статей

Французька література кінця 19 ст план 1. Політична та літературна ситуація Франції кінця ХІХ століття Французьку літературу можна по праву визнати антологією вільнодумства, інтелектуальної широти, сміливих дерзань. Від Вольтера до Ролана та Барбюса література Франції знаменита великими письменниками, велич яких визначалась їх суспільною роллю. Історія французької літератури це й історія боротьби напрямків. У певному смислі завжди існували та існують досі “дві Франції”. У їх боротьбі незмінно перемагала в минулому Франція з душею вільнодумця й бунтаря, вільна й широка. Минуле ж – не мертвий каталог, не бібліографічний довідник минуле культури має надзвичайну здатність бути живим теперішнім. Тим паче минуле містить дійсно великий художній досвід, який виробив бездоганний смак та почуття міри. Перед кожним, хто починає вивчати французьку літературу, постає дійсно епічна картина життя нації через життя національної літератури, цього незрівнянного дзеркала та центру специфічних особливостей національного характеру. Цивілізація, створена феодальним суспільством, змінилася цивілізацією нового часу та нового суспільства – буржуазного. Потім намітились риси занепаду цього суспільства і в його надрах проявились паростки соціалістичної цивілізації. Кожна історична епоха має свою художню аналогію, до рішучого кінця доведені принципи естетичного освоєння дійсності, будь то література Середньовіччя чи Відродження, класицизм чи просвітництво, романтизм чи реалізм нового часу, модернізм чи соціалістичний реалізм. Серед національних варіантів літературного процесу французька література виділяється особливою завершеністю, класичною виразністю різних типів розвитку та художніх течій. Література Франції відобразила надзвичайно багатий суспільно-політичний досвід цієї країни. Вже з 70-х років ХІХ століття тут розкрилися протиріччя нової епохи, які постали в гострій боротьбі чітко визначених художніх принципів. 4 вересня 1870 року у Франції була проголошена республіка. На рубежі ХІХ-ХХ століть Європа жила тривожним очікуванням змін. Франко-прусська війна (1870-1871), що велася в ім’я “вищих” інтересів Франції та Німеччини, владно змінила плин часу і перебіг історичних подій не лише в Європі. 18 березня 1871 року робочий люд Парижа, доведений до відчаю політикою уряду, повстав. Так починалася Паризька комуна – перша пролетарська революція. 10 травня у Франкфурті-на-Майні було підписано мирну угоду, згідно з якою Німеччина одержувала Ельзас, Східну Лотарингію і контрибуцію у 5 млрд. франків. Франція змушена була змиритися зі своєю національною ганьбою. 21 травня 1871 року версальці (політичні та ідеологічні противники Паризької комуни) увійшли до Парижа, який мужньо обороняли комунари. Сили були нерівні: версальцям допомагали війська Вільгельма І. 28 травня 1871 року Паризька комуна перестала існувати. Таким був сповнений тривог і трагедій переддень ХХ століття – той рубіж віків. Який вибрав своїх співців і визначив долю їх самих і їхніх творів. Паризьку комуну оспівали, звеличили, прославили й увічнили у своїх творах Луїза Мішель, Етьєн Каржа, Ежен Потьє. Пробуджені грозовими подіями, вони створили прекрасну у своїй щирості літературу, осяяну щедрим сонцем надії. І ці ж самі історичні потрясіння сприяли появі митців, які прагнули прислужитися лише красі поетичного слова, стояли осторонь буремних подій і служили не ідеологіям, а мистецтву. Одні з них визнавали найважливішим “музику у слові” (Поль Верлен), інші вважали, що мистецтво не виражає нічого, крім самого себе (Оскар Уайльд). Проте, втілюючи різні за своєю природою і суттю мистецькі принципи, ці тенденції у цілісному літературному портреті доби рівноправні і доповнюють одна одну. Підтвердження цього – художній досвід натуралізму, реалізму і символізму. Формування реалізму у Франції було прискорена рядом обставин. З одного боку – виникненням романтичного історизму та соціально-критичним пафосом романтизму. Вже романтизм приступив до осмислення сучасності. З іншого боку, – особливостями самої епохи, яка поставила мистецтво Франції перед новим об’єктом пізнання і одночасно новим противником – самонадіяною буржуазією. Класичний шлях Франції як країни буржуазії, яка перемогла, утвердилася і опинилася у полоні кризи, що почалася, визначив шлях розвитку та характер французького реалізму. Він став найвищою точкою західноєвропейського, критичного, викривального реалізму. “Доктор соціальних наук” Бальзак проаналізував механізм буржуазної системи, виявив її таємниці; Флобер відтворив суть та образ “світу кольору плісняви”, цього гнітючого плоду столітньої буржуазної історії Франції. Негативна етика Флобера підживлювала пафос безжальних викривань та визначала неминучу обмеженість та суперечливість реалізму флоберівського типу. На ґрунті флоберівського реалізму, точніше кажучи, на ґрунті флоберівського світосприймання виростали й ворожі реалізму плоди – передумови і натуралізму, і “чистого мистецтва”. Так формувалися характерні, “флоберівські” протиріччя Мопассана. На думку Франса, Мопассан має “три значні достоїнства французького письменника – ясність, ясність і ще раз ясність. Він наділений почуттям міри та порядку, що притаманне нашій расі. Він пише так, як живе хороший норманський фермер, – бережливо й радісно. І додавав: “Стислість й точність – ось якості справжнього французького генія”. 2. Гі де Мопасан-реаліст Могутній критичний реалізм Мопассана дозволив йому створити у романах правдивий образ палко любимої Франції з усіма соціальними протиріччями. Вони мучили письменника, але знайти виходу з них він не міг. Мопассан народився у стародавній дворянській родині у Нормандії. Його дядько Альфред ле Пуатвен був другом Флобера. Отже, першим справжнім вчителем Мопассана був Флобер. Флобер передав Мопассану багато сторін свого світогляду, свої позитивістські погляди, свій соціальний скептицизм і свою ненависть до буржуазного суспільства. Флобер вважав, що мистецтво повинно бути об’єктивним, безликим, тобто не повинно містити авторських оцінок, бо справа письменника бути лише зображувачем правди життя. Вдумливий читач мав самостійно зрозуміти авторські ідеї і зробити з них висновки. Він вчив Мопассана вмінню відбирати головне і типове, економно показувати психологію персонажа в його вчинках, вчив стилістичній майстерності, ритму прози, а головне – пошукам точного слова. Флобер. за словами Мопассана був глибоко впевнений, що “яке-небудь явище можна висловити лише одним способом. Позначити лише одним іменником, охарактеризувати лише одним прикметником, оживити лише одним дієсловом – і він витрачав нелюдські зусилля, щоб знайти для кожної фрази цей єдиний іменник, прикметник, дієслово”. Іншим вчителем Мопассана був І.С. Тургенєв, який довгі роки жив у Франції і потоваришував з Флобером. Мопассан вчився у Тургенєва тих же принципів критичного реалізму – як по його творам, так і в безпосередніх розмовах, зустрічаючись з ним у Флобера. Французька критика в особі Рене Дюменіля, Андре Віаля та інших давно вже помічала явні сліди впливу Тургенєва на новелистику Мопассана, як і на його роман “Життя”, з яким у Франції зближують тургенєвську повість “Весняні води”. Значне місце у творчості письменника займають романи. Приєднуючись до думки Золя, що “роман – це дійсність, переломлена крізь призму темпераменту митця”, Мопассан дещо уточнює своє розуміння цього визначення. “Цей темперамент може мати найрізноманітніші якості і може видозмінюватися відповідно до епохи, але, подібно призмі, чим більше у нього граней, тим більше він відобразить життєвих явищ, сцен, предметів, різноманітних ідей, всякого роду людей, тим він буде значніший, цікавіший і новіший”. До роману Мопассан звернувся тому, що прагнув відобразити більше життєвих явищ, показати всякого роду людей. Самі можливості цього жанру дозволили зробити більш широким соціальний фон подій, що зображуються, ввести більш різноманітне коло дійових осіб. Майже всі дослідники одноголосно визнають, що за своїми жанровими ознаками романи і новели Мопассана дуже схожі. І тут він не нав’язує читачам своєї думки, своїх оцінок. І в романах Мопассана, як і в новелах, велику роль відіграє діалог як один з найбільш поширених засобів характеристики персонажів. Романи створювались Мопассаном в той же період, що і новели, і закономірно стали продовженням і розвитком тематики і прийомів його новелістики. Художня своєрідність перших романів Мопассана полягає в тому, що їх композиція цілком підкоряється меті розкриття душевного світу героя та його долі, це надає його романам психологічного характеру. Хоча письменник створював свої романи паралельно з новелами, Мопассан-романіст є особливим явищем. Учнівство у Флобера вплинуло й на романи Мопассана – перш за все на його кращий роман “Життя”. З повною силою талант Мопассана-романіста проявився у “Житті”, “Милому другові” та “Монт Оріоль”, що належать до кращих досягнень французької літератури в романтичному жанрі. Романи ці, багато в чому між собою несхожі, але об’єднані загальною естетичною позицією і ставленням автора до соціальної дійсності, мали у 80-і роки великий успіх. Так “Життя” протягом восьми місяців 1883р. вийшло п’ятдесятьма виданнями. Це й не дивно: вперше після довгого періоду майже безмежного царювання романних фресок Золя з їх грандіозними символічними картинами з’явився роман зовсім іншого плану, що повернувся до “сумирної історії” жінки у шлюбі. У своїх творах Гі де Мопассан продемонстрував новий погляд на жінку, її місце в суспільстві і долю. Часто в його романах жінка виступає як спосіб досягнення багатства, кращого становища в суспільстві і професійному успіху. Перший психологічний роман письменника “Життя” (1883) був плодом ретельної роботи. Багато критиків вважають, що “Життя” – це не роман, а розширена новела, бо нескладна композиція цього твору, побудована на одній сюжетній лінії. І хоча композиція “Життя” дійсно нескладна, тим не менше це роман – психологічний роман, в якому досить докладно представлене говорячи словами Тургенєва, “ціле життя чесної хорошої жінки, ціла інтимна драма, зображена першокласним художником”. 3. Драма жінки у романі “Життя” Роман “Життя” має епіграфом слова “Нехитра правда”. Мопассан підкреслює цими словами, що він не прагне цікавості, незвичайності сюжету, але дає історію звичайного людського життя. Роман з нехитрою правдивістю має відповісти на питання “Що таке життя? Яке воно?”. Для цього знадобилося простежити життя Жанни де Во, пов’язане з обставинами поступового занепаду і розпаду її сім’ї. “Життя ” – роман про зміну двох культур: широка, терпима, людяна (як здавалося Мопассану) помісна дворянська культура 18 століття, облагороджена впливом Просвітництва, поступається місцем вузькій, брутальній, антигуманній буржуазній культурі ХІХ століття. Настанням останньої визначаються зображені в романі загибель патріархального устрою життя сім’ї барона де Во та процес розшарування помісного дворянства: стара дворянська інтелігенція, вихована в традиціях Просвітництва, йде з життя, не маючи сил боротися за себе в умовах нового часу; інші шари дворянства або замикаються у кастовій зарозумілості, або дичавіють подібно графу де Фурвіль, а частина дворянства підкорюється буржуазним впливам, схиляючись перед божеством грошей. У романі зображено лише одне приватне життя, в ньому немає хвилюючих проблем сучасності, дія відсунута у минуле, доля героїні має лише особистий характер. Мопассан і його героїня схильні пояснювати це “згублене життя” певними вічним законами, закладеними у природі людини: “Дві людини ніколи не можуть проникнути один одному в душу... моральне єство кожного з них залишається вічно самотнім”. Ця думка по-різному варіює і на інших сторінках роману. Письменник знайшов власні неповторні шляхи викриття, з великою силою показав, що скалічене життя навіть однієї людини достойне уваги і співчуття, бо перенесенні страждання близькі тим, хто, як і Жанна, щоденно, щогодини відчуває на собі гніт несправедливого суспільства. Юна Жанна вступила у життя, наділена всіма чеснотами “природної людини”. Майбутнє уявлялось їй повним безтурботного щастя. Гармонічне начало, розлите в природі вселяло в її душу найсвітліші надії. Для опису цього душевного стану Жанни Мопассан знаходить найрізноманітніші фарби і відтінки, змушуючи читача разом з Жанною радіти життю, вірити у можливість здійснення її простої і прекрасної людської мрії. Драма юної Жанни де Во, що поглиблюється протягом всього її життя, – це драма втрати ілюзій та віри в життя. Жанна, дівчина з дворянського середовища, звикла бачити світ крізь призму тих повних вишуканості стосунків, які панують у її родині. Шлюб, материнство, любов до ближніх, спілкування з природою – скільки незчисленних радощів таїло в собі життя! Але те, що повинно було стати джерелом природних радостей Жанни поступово ставало джерелом страждань. Життя безжально розбиває всі надії, ілюзії, мрії, з якими в нього вступають молоді дівчата. В прозаїчно грубій буржуазній дійсності чисті душі трагічно самотні. Особливо жінки. В “Житті” Мопассан вперше показав себе чуйним зображувачем жінок. З такою пронизливою ніжністю описує він надії юної, довірливої, радісної Жанни, її мрії про любов, про щастя, про майбутнього обранця свого серця, що відразу ж вселяє читачеві співчуття до неї і бажання, щоб вона дійсно була щаслива. Але весь подальший перебіг подій пов’язаний лише з втратою Жанною всіх ілюзій. Перед читачем виникає питання: що є таке життя? Чи не є це лише ланцюг вічних страждань і розчарувань людини, лише прикрість тяжких відкриттів, огидності вивороту життя, раптових бід? Як будь-яка юна дівчина, Жанна мріє про свято життя, що очікує на неї, про велике кохання, про чоловіка, який створений для неї і якому вона віддасть все життя. Але вийшовши заміж за віконта де Ламара, Жанна через його цинізм, грубощі, скаредність, нарешті, зраду втрачає свої ілюзії про щасливий шлюб. Чоловік Жанни, віконт де Ламар готовий вигнати з дому і кинути напризволяще навіть власну дитину, що він прижив від служниці Жанни Розалі. Брехня не викликає у нього ніяких ускладнень і поєднується нахабством. Віконт де Ламар однаково здатен побити хлопчика-слугу, забрати кишенькові гроші Жанни і зрадити їй ледве не в перший день весілля. Але його головна якість – розважливість підприємця, що робить віконта людиною буржуазного світу. Все, що відбувається з героїнею після її одруження, розкриває ниций, корисливий бік дійсності, в яку вона поступово занурюється. Все життя дворянського середовища, яке виростило й оточує Жанну, виявляється беззмістовним і егоїстичним. Пристосуватися, переробити свою натуру Жанна не в змозі, але вона не вміє і протистояти злу, яке посилюється її пасивністю. Так вона стає фанатичною матір’ю, вірячи, що любов до дитини стане сенсом її життя. Жанна обманулася у чоловікові, в служниці Розалі, в кюре, навіть у старій баронесі – своїй матері, листи якої розкрили Жанні очі на її подвійне життя, нарешті в Полі – своєму синові, від якого вона так багато очікувала. Якщо Жанні не вдалося особисте щастя, то вона вірить, що буде щаслива успіхами сина, який – о, безперечно! – стане великою людиною. Але й ці ілюзії гинуть: ні барону, ні їй не вдається виховати Поля: він погано вчиться, а потім стає ледацюгою, гультяєм, і заплутується у боргах, які доводиться сплачувати барону. Барон помирає з горя, і до кінця роману у Жанни з усіх фамільних володінь залишається маленький цегляний будиночок і мізерна рента. Нікому більше не потрібна Жанна у світі користолюбців та лицемірів. Всі вони обманювали, порушували обітниці, брехали. І Жанна приходить до печального висновку: “Значить, все на світі тільки брехня, горе, муки, все примушує страждати і плакати”. Причина нещасть Жанни не біологічна, “вічна”, а соціальна, конкретна, бо суспільство, в якому вона живе, зневажає природні людські зв’язки, робить чоловіка і дружину чужими один одному людьми, породжує бруд та фальш, благословляє замасковане рабство жінки. На відміну від Флобера, Мопассан відкрито співчуває своїй героїні, але він не знімає з неї частину вини в її прикрощах, не розділяє її фаталізму, її нав’язливої ідеї про тяжіння над нею злої долі. Вустами вірної служниці, що рятує Жанну від злиднів, автор з позиції народного здорового глузду констатує “скромну істину”: всі біди хазяйки – від її невдалого шлюбу. В кінці роману Жанна залишається в повній самотності. Ця самотність не випадковість для Жанни. Самотність – типова риса життя багатьох жінок-дворянок в сучасному Мопассану помісному світі. Самій Жанні також властиві пороки і забобони свого середовища. Живучи у тісному дворянському світі, вона чекала здійснення своїх мрій лише у ньому. Вона не зважувалась заглянути за його межі, відверталась від простого народу, який її здавався грубим і примітивним. Покірно приймаючи удари долі, Жанна не стає мудрішою, залишаючись і в старості дорослою дитиною. Життя продовжує бути для неї загадкою, вона не знає, що робити. Біда Жанни у її пасивному ставленні до життя. Жанна ніби чекала, що життя принесе їй на золотій таці свої дари, а життя лише забирало у неї одну ілюзію за іншою. Дворянське безділля, безплідна мрійливість, пасивність визначили весь шлях Жанни. Безкінечні розчарування, все нові й нові печалі чекають людину. Представники французького дворянства, як би не були прекрасні їхні душі, не можуть взяти гору в житті, їм не вистачає енергії, активності. Жанна ніколи не намагалася чинити опір долі, вона хворобливо ховається від усіх труднощів. Вона пасивна. І щоб ще більше відтінити залежність героїні від суспільства, від законів, за якими живуть люди її середовища, Мопассан показує поруч з Жанною інше життя, іншу долю. Розалі, як і Жанна, – жертва грубого егоїзму і тваринної чуттєвості Жюльєна. Саме Розалі, на відміну від Жанни, зуміла виховати свого сина чесною людиною. Розалі простягнула руку допомоги Жанні. Вустами Розалі Мопассан підводить і кінцевий підсумок роману, відповідаючи на питання, яке життя. Їй також “не пощастило”. Але, пішовши з панського дому і ставши простою селянкою, Розалі отримала ті радощі, яких марно прагла Жанна. У життєвій боротьбі вона загартувала свою мужність, зберегла сердечну доброту, виявилася чесніше, благородніше, чистіше всіх тих, хто близько стикався з Жанною. І поки Жанна віддавалась марним мріям чи наріканням на нещастя, Розалі невпинно працювала. У неї також було немало горя – зв’язок з чоловіком Жанни, позашлюбна дитина від нього, вигнання з “Тополів”. Але від усіх цих бід зцілювала праця, і свого сина вона виростила не в неробстві, подібно його брату Полю, а в селянській праці. Так ось що таке життя: це прикрості і втрата ілюзій у нероби Жанни, але це прикрості та радощі у трудівниці Розалі. І має рацію Розалі, говорячи: “Ось бачите, яке воно – життя: не таке хороше, тай не таке погане, як думається”. Мопассан завершав роман оптимістичною нотою. У старої, змученої Жанни з’явилася нова надія. Вона тримала у руках крихітну істоту – онуку, дочку Поля, символ майбутніх радощів, які можливо, також будуть зруйновані, але дадуть відчуття життя, яке “не таке вже хороше, але і не таке вже й погане, як думають”. У романі немає безвихідного смутку, нема відчуття похмурої трагедії взагалі всього людського буття. Життя прекрасне вже тому, що воно повторюється. Новонароджена онука Жанни, вірогідно, побачить знову синь такою ж сяючою, як Жанна у дні її юності, і любов такою ж світлою... Список використаних джерел Владимирова М.М. Истоки и особенности пессимизма в мировоззрении и творчестве Мопассана //Филологические науки. – 1993. – №1. – С. 48-61. Данилин Ю.И. Мопассан-романист //Мопассан Ги де Жизнь. Милый друг. – М., Правда, 1981. – С. 3 – 16. Лану А. Мопассан. – М.: МОСТЭпик, 1992. – 378 с. Мениаль Эд. Ги де Мопассан /А. Чеботаревская (пер.). — Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. – 320 с. Пащенко В.І. Гі де Мопассана: нарис життя і творчості. – К.: Дніпро, 1986. – 230 с. Пронкевич О.В. Соціально-психологічна проза в літературі ХІХ століття //Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2001. – №8. – С. 40-47. Пузиков Л. Ги де Мопассан //Пузиков А. Рыцари истины. – М.: Книга, 1986. – С. 349-392.
1 2 3 4 5 Категория: Література \| Добавил: DoceNt (12.02.2016)
Просмотров: 787 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: